Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 33 страниц)

– Та може.

– Отже, в західній частині Другого району нічого не сталось?

– Тільки проникнення зі зламом до ювелірної крамниці, сер. Найближче патрульне авто було далеченько, але зараз воно вже прямує туди.

– Зрозуміло. До побачення, доброго вам вечора.

– І вам також, інспекторе.

Макбет поклав слухавку. І вперся очима в килим з химерним квітковим візерунком. Досі ніколи не звертав на нього уваги, але зараз той візерунок начебто хотів йому щось сказати.

– Сер!

Макбет підвів погляд і побачив, що Джек стурбовано дивиться на нього.

– Сер, у вас із носа кров тече.

Макбет торкнувся пальцем своєї верхньої губи, переконався, що адміністратор каже правду, і хутко подався до туалету.

Банко тиснув на акселератор, і авто мчало головною дорогою. У дірі, де раніше були пасажирські дверцята, завивав вітер. Вони вже проїхали «Обеліск» і невдовзі мали бути біля центрального вокзалу.

– Ти їх бачиш?

Флінс щось відповів.

– Гучніше!

– Ні, не бачу.

Правим вухом з боку Флінса він не чув нічого – або через те, що слуховий прохід затік кров’ю, або тому, що куля позбавила його слуху взагалі. Проте не це його зараз турбувало. Банко поглянув на датчик палива. Після того як вони виїхали за межі району крамниць, його стрілка за чотири чи п’ять хвилин значно відхилилася вліво. Може, кулеметні черги і прозвучали, мов безневинний феєрверк, але кулі продірявили бензобак. Втім, це також його не турбувало, бо палива вистачало, щоб добратися до казино «Інвернесс», де вони будуть у безпеці.

– Хто то такі, татку? Чому вони за нами женуться?

Перед ними показався центральний вокзал.

– Не знаю, Флінсе, – відповів Банко, зосередивши увагу на дорозі. І намагаючись глибоко дихати. Він мав дихати, мав вбирати повітря в легені. Триматися. Триматися, допоки Флінс не буде у безпеці. Мало значення лише це, і більше нічого. Ані дорога, що почала розпливатися перед очима, ані куля, яка в нього влучила.

– Напевне, хтось знав, що ми їхатимемо тією дорогою, татку. Світлофор – він працював якось ненормально. Хтось точно знав, коли саме ми будемо проїжджати повз пагорб Шибениця.

Банко вже й сам про це здогадався. Але зараз це також не мало жодного значення. Важливим було тільки те, що вони промчали повз центральний вокзал і перед ними вже показалися вогні казино «Інвернесс». Треба зупинитися біля парадного входу й завести Флінса всередину.

– Я знову бачу їх, татку! Вони метрів зо двісті позаду!

Більш ніж достатньо, якщо авто не підведе. Шкода, що немає синьої мигалки та поліцейської сирени. Банко втупив очі в «Інвернесс». У його вогні. Якщо нічого лихого не станеться, то він встигне проскочити майдан Робітників. Сирени. Щось застрягло у нього в горлі. Застрягло у нього в голові.

– Ти не чув сирен, Флінсе?

– Га?

– Сирен патрульних авто. Ти не чув їх, коли ми були в отій ювелірній крамниці?

– Ні.

– Ти абсолютно впевнений? Бо в західній частині Другого району завжди повно патрульних авто.

– Абсолютно.

Банко відчув, як його оповивають біль і темрява.

– Ні, – прошепотів він. – Ні, Флінсе, хлопчику мій…

Міцно стиснувши кермо, він звернув ліворуч.

– Татку! До «Інвернессу» – в інший бік!

Банко натиснув на гудок, вискочив з-поза машини, яка їхала попереду, і натиснув акселератор. Відчув, як паралізуючий біль зі спини проникає йому в груди. Невдовзі він не зможе тримати кермо правою рукою. Хоч куля й продірявила в сидінні лише невеликий отвір, вона все одно влучила в руку. І саме ця рана дуже його непокоїла.

Перед ними вже не було нічого. Лише контейнерна гавань, море і темрява.

Але останній шанс все одно залишався.

Макбет стояв, уважно роздивляючись себе у дзеркалі над раковиною. Кровотеча припинилась, але він знав, що вона означала: слизова оболонка його носової порожнини більше не сприймала варива, тому він мав зробити перерву. В юності було інакше: його тіло могло зносити будь-які знущання над собою. Але тепер, якщо він продовжить вживати дурман, то ніс розболиться й кровоточитиме, а голова крутитиметься, доки не відкрутиться від шиї. Треба зробити перерву. Але чому ж він, подумавши про це, знову згорнув банкноту і приклав її до раковини з правого боку вузенької смуги порошку? Бо сьогодні був винятковий день. Сьогодні настав той критичний момент, коли він без цього не міг обійтися. Момент, коли йому, з одного боку, доводилося мати справу з жирним мером-педофілом, а з іншого – з розбійником-«вікінгом», який, схоже, не дотримав свого слова. І з Леді – з третього боку. Ні, вона не була проблемою, вона була альфою та омегою, його народженням, життям та смертю. Підставою для його існування. Але, хоча це кохання і сповнювало його тремтливою насолодою, Макбету боліла думка про те, що він може втратити: тепер Леді володіла ним і могла дарувати йому любов, а могла й не дарувати. Він вдихнув порошок, всотав його аж у мозок, всотав так різко, що здалося, наче вариво вдарило аж у черепну коробку. Знову глянув у дзеркало. Його обличчя змінилось і спотворилось. Тепер у нього було сиве волосся і жіночі червоні губи. На обличчі виріс довгий шрам. Підборіддя подвоїлося, а потім – потроїлося. В очах виступили сльози й потекли по щоках. Треба закінчувати з цим варивом, і негайно. Він знав людей, які нюхали так багато, що їм довелося замість носів імплантувати носові протези. Мусить зупинитися, поки ще не пізно, поки хоч щось можна ще врятувати. Має перейти на шприц.

Сержант бачив, як задні ліхтарі «вольво» поволі наближаються. Він додав газу, знаючи, що решті буде важко наздогнати його – попри те, що об’єм двигуна його мотоцикла становив лише 450 кубічних сантиметрів. На мокрому й маслянистому асфальті досвід та швидка реакція важили для доброго зчеплення з дорогою та стійкості руху більше, ніж потужність двигуна. Тому він чимало здивувався, побачивши у дзеркало, як його швидко наздоганяє якийсь мотоцикл. А коли впізнав мотоцикл і шолом мотоцикліста, то очам своїм не повірив. Червоний «індіанський вождь» промчав так близько повз сержанта, що рогом свого шолома ледь не зачепив його. Коли мотик вирвався вперед, у світлі фари сержантового мотоцикла блиснула шаблюка. Звідки він взявся? Звідки дізнався? Як йому вдається завжди відчувати, що вони потребують його допомоги? Сержант скинув оберти. Нехай Свено веде, а вони їхатимуть слідом.

Банко їхав тим самим маршрутом, як і тоді, коли вони переслідували російську вантажівку. Кілька разів він робив небезпечний обгін і ненадовго відривався від переслідувачів. Ті швидко наздоганяли їх знову, однак Банко сподівався, що, можливо, ще має час. Перед тунелем був шлагбаум з табличкою, що місток закритий на ремонт. Передок «вольво» хряснувся об шлагбаум, той розлетівся на тріски, і авто занурилося в темряву тунелю. Банко керував однією рукою, а друга лежала на коліні нерухомо, мов мрець. Коли позаду почулося розлючене завивання мотоциклетних двигунів, вони вже побачили перед собою кінець тунелю.

Перед різким поворотом на міст Банко пригальмував, а потім знову натиснув на педаль акселератора.

Коли вони вискочили на місток, під чистим зоряним небом раптом запала тиша. В місячному сяйві внизу мідною стрічкою блищала ріка. Все, що було чути, – це ревіння двигуна «вольво» на максимальних обертах. А потім почулося вищання гуми – то Банко раптово загальмував посеред мосту там, де колись стояла статуя Кеннета, і звернув у той бік, де вітер тріпав червону огороджувальну стрічку дорожнього управління. Та стрічка позначала місце, де ЗІС-5 пробив огорожу й впав у воду. Здивований Флінс обернувся до батька, коли той зупинив машину. Банко схилився над хлопцем, тримаючи в руці кишенькового ножика, і розрізав його ремінь безпеки.

– Що ти збираєшся…

– Синку, в нас тече бензобак. Невдовзі в ньому не лишиться палива, тож слухай мене уважно. Я ніколи не любив читати нотації, ти ж знаєш, але хочу тобі сказати ось що… – Банко притулився до дверцят зі свого боку, крутнувся на сидінні й підтягнув коліна до підборіддя – так само, як Флінс у ювелірній крамниці.

– Ти можеш стати ким завгодно в житті, Флінсе. Але ти не мусиш стати тим, ким став я. Ніколи не будь лакеєм у лакеїв.

– Татку…

– І спробуй приземлитися на ноги.

Банко вперся підошвами сину в стегно та плече, побачив, як Флінс намагається за щось вчепитися, і щосили виштовхнув його з машини. Син верескнув від страху й на знак протесту, так само, як під час свого народження, але, коли опинився назовні, «пуповина» обірвалася, він залишився сам-один у величезному світі – і полетів униз назустріч своїй долі.

Застогнавши від болю, Банко знову поставив ноги на педалі, увімкнув передачу і, натиснувши на газ, рвонув назустріч своїй долі.

Коли через три кілометри після мосту закінчився бензин, переслідувачі вже були в нього на хвості. Авто прокотилося останні метри, і Банко, відчуваючи сонливість, відкинув голову назад. Холод, охопивши його спину та живіт, тепер поволі повз до серця. Він згадав Віру. А коли на цьому боці тунелю пішов, нарешті, дощ, то це був дощ зі свинцю. Свинцю, який пробив авто, сидіння і тіло Банко. Він подивився в бічне вікно на схил гори. Там, майже на вершині, побачив те, що з боку міста виглядало, як данина злу. Але з цього боку було видно, що це християнський хрест, який виблискував у місячному сяйві. Він був так близько. Він вказував шлях. Брама розчинилась.

– Заплановане піднесення, – пробурмотів Банко. – Запла…

16

Дафф прислухався до дихання Кетнесс, допоки воно поволі не вгамувалось. А потім вивільнився з її обіймів і повернувся до нічного столика.

– Що, Попелюшко? – прошепотіла вона. – Незабаром північ?

– Маємо ще купу часу, але запізнюватися мені не можна.

– Ти поглядав на годинника щопівгодини, після того як сюди прийшов. Можна подумати, тобі не терпиться піти геть.

Дафф знову повернувся до неї. Поклав руку їй на спину.

– Ні, не тому, моя красуне. А тому, що тут, із тобою, я втрачаю відчуття часу, – відказав він і легенько поцілував її в губи.

Кетнесс розсміялась.

– Ти вмієш задурити голову, мій солодкоголосий Ромео. Але в мене тут одна думка виникла…

– Мабуть, якась лячна думка.

– Припини. Я думала про те, що кохаю тебе. І…

– Не лякай мене.

– Припини, кажу тобі. І вирішила, що ти мені потрібен не просто в цей конкретний момент. Я не хочу, щоб ти завжди зникав, наче сон, який я не встигла додивитися до кінця.

– Я теж цього не хочу, люба моя, але…

– Ніяких «але», Даффе. Ти постійно обіцяєш розповісти їй про нас, а потім я чую оте вічне «але», яке означає, що ти й надалі це відкладатимеш, виправдовуючись повагою до неї, турботою про дітей, про…

– Але ж це серйозні виправдання, Кетнесс. Маєш зрозуміти, що в мене є сім’я, а це тягне за собою…

– …«відповідальність, якої я не можу уникнути», – перекривила вона його. – А як щодо хоч якоїсь поваги до мене? Раз по раз кидаєш мене, і, схоже, це не є для тебе проблемою.

– Ти ж чудово знаєш, що це не так. Але ти молода, маєш альтернативи.

– Альтернативи? Про що ти кажеш? Я ж кохаю тебе, а не когось іншого!

– Я лише хотів сказати, що наразі Мередіт і діти є дуже вразливими й незахищеними. Якщо ми зачекаємо хоча б рік-два, доки діти ще трохи не підростуть, то тоді стане легше, тоді я зможу…

– Ні! – вигукнула Кетнесс, ляснувши по ковдрі рукою. – Я хочу, щоб ти сказав їй про це зараз, Даффе. До речі, знаєш, що? Ти щойно вперше назвав її на ім’я.

– Кетнесс…

– Мередіт. Красиве ім’я. Я завжди їй заздрила через це.

– А з якого дива такий поспіх?

– За останні кілька днів я дещо усвідомила. Щоб отримати бажане, не варто чекати, що його піднесуть на тарілочці. Маєш поводитися жорстко, може, навіть нерозсудливо, але краще з’ясувати все відверто раз і назавжди, з’ясувати – як вдарити ножем і враз відрізати. Повір, мені нелегко тобі це казати, нелегко вимагати пожертвувати родиною, бо йдеться про безневинних людей, до того ж це не властиве моїй вдачі.

– Так, Кетнесс, це дійсно на тебе не схоже. Звідки ж така ідея – «ножем вдарити»?

– Послухай, Даффе, ти взагалі мене кохаєш? – вона сіла в ліжку, схрестивши ноги.

– Так! Їй-богу, кохаю!

– Тоді зроби це. Зроби це заради мене.

– Послухай-но, Кетнесс…

– Мені більше подобається «Мередіт».

– Кохана, я люблю тебе більше за все на світі. Я віддав би за тебе життя – своє життя, не вагаючись. Але пожертвувати життям інших людей? – Дафф похитав головою.

Вдихнув повітря, аби сказати щось іще, але видихнув, так нічого й не вимовивши. Взяти – і відрізати. Просто зараз. Ця несподівана думка вразила його. Може, йому завжди підсвідомо хотілося звідси піти? Піти від Кетнесс і повернутися додому, до Файфа? Він знову глибоко вдихнув.

– Моя мати, яку я ніколи не знав, пожертвувала заради мене своїм життям. Віддала своє життя заради того, щоб я зміг жити. Мабуть, ця риса її характеру передалася й мені. Пожертвувати життям заради дитини – це найвища любов. Тому навіть сама думка про необхідність пожертвувати дітьми через щось, позбавити їх сім’ї заради мого егоїстичного кохання до чужої жінки – це як плюнути на могилу своєї матері, на її пам’ять.

Кетнесс прикрила рота долонею, придушуючи мимовільний схлип, а її очі наповнилися сльозами. Потім вона встала і вийшла з кімнати.

Дафф заплющив очі. Впав головою на подушку. За кілька секунд підвівся з ліжка й пішов слідом за Кетнесс. Вона стояла у вітальні біля вікна і вдивлялася в далину. Стояла гола, підсвічена мерехтливим неоновим сяйвом з вулиці, від чого краплини дощу, які стікали по шибці, здавалися сльозами, що течуть по її щоках.

Дафф став позаду неї й огорнув руками її оголене тіло. І прошепотів їй на вухо:

– Якщо хочеш, щоб я зараз пішов, то я піду.

– Я плачу не тому, що не можу мати тебе цілком і повністю, Даффе. А тому, що я така жорстокосерда. А ти, милий мій, маєш серце велике та добре. Серце чоловіка, якому може довіритися дитина. Я не можу припинити любити тебе. Пробач мені. І якщо я не зможу мати все, то залиш мені хоч трішечки себе, від свого щирого й шляхетного серця.

Дафф нічого не відповів, лише притиснув її до себе. Поцілував у шию, обійняв. Подумав про час. Про Банко. Про їхню домовленість зустрітися біля локомотива. Але до півночі залишалося ще багато часу.

– Казино «Інвернесс», Джек на дроті.

– Вітаю, Джеку. Я хотів би поговорити з Макбетом.

– Він зараз на званій вечері. Може, передати йому…

– Поклич його, Джеку. Не барись.

Джек на хвилю замовк.

Сержант окинув поглядом мотоцикли, що оточили телефонну будку. Їхні обриси спотворювалися змієподібними стрічками води, що лилася по забралу шолома, але все одно то була наймиліша його серцю картина: двигуни на двох колесах. І його побратими, що їх осідлали.

– Добре, сер, я йому скажу. А хто його кличе?

– Скажи, що це той дзвінок, на який він очікує.

– Зрозуміло, сер.

Сержант чекав. Переніс вагу з однієї ноги на іншу. Переклав закривавлений пакунок з руки в руку.

– Макбет слухає.

– Доброго вечора. Я телефоную, щоб повідомити: рибу зловили й випотрошили, але маленька рибка втекла геть.

– Куди?

– Шанс, що мала рибка виживе, – один до тисячі. Як на мене, ми можемо не сумніватися, що вона вже потонула й лежить на дні моря.

– Зрозуміло. І що тепер?

– Ми веземо голову риби. Хочу сказати, що ти заслужив на мою повагу, Макбете. Мало в кого вистачить смаку й хоробрості скуштувати такий делікатес.

Макбет поклав слухавку і вхопився за край стійки, часто дихаючи.

– Ви добре почуваєтеся, сер?

– Так, все нормально, дякую, Джеку. Просто трохи паморочиться в голові.

Одну за одною Макбет придушив думки та картини, що виникали в його уяві. А потім, поправивши піджак і краватку, рушив до ресторану.

Гості за довгим столом розмовляли й цокалися келихами, однак атмосфера явно не була святковою. Так, ці люди дійсно веселилися не з таким гучним ентузіазмом, як спецназівці відзначали його призначення на посаду начальника ВБОЗу; Макбету спало на думку, що смерть Дункана тяжіла над казино значно більше, ніж наважилася б визнати Леді. Мер помітив Макбета й жестом запросив підійти. Макбет узрів, що на його стільці хтось сидить, і подумав, що то – якийсь товариш мера. Але, наблизившись, побачив, що помилився. Різко зупинившись, Макбет відчув, наче в нього зупинилося серце.

То був Банко.

Він сидів там. Просто зараз.

– Що сталося, милий? – спитала Леді, обернувшись і здивовано глянувши на нього. – Сідай.

– Моє місце зайняте, – відказав він.

Тортел теж повернувся.

– Макбет, припини. Тут нікого немає. Сідай.

– Куди?

– На свій стілець, – мовила Леді. – В чому річ?

Банко повернув голову, мов сова, і Макбет скрикнув.

Над його комірцем виднілася довга суцільна рана, яка, схоже, оперізувала всю його шию. З рани текла кров – текла, наче з переповненого бокала, в який продовжували підливати вино.

– Хто? Хто з тобою скоїв отаке? – простогнав Макбет, беручи Банко руками за шию. Притиснув краї, щоб зупинити кров, але кров була рідкою і просочувалася поміж його пальців, мов розбавлене водою вино.

– Що ти робиш, любий? – здавлено хихикнула Леді.

Банко відкрив рота.

– Це зробив ти… мій сину… – слова були вимовлені монотонним голосом, а обличчя Банко геть позбавленим будь-якого виразу, ніби в ляльки черевомовця.

– Ні, не я!

– Я… бачив… тебе… володарю… я… чекаю… тебе… володарю…

– Замовкни! – просичав Макбет, іще міцніше стискаючи шию.

– Ти… задушиш… мене… Макбете-вбивце…

Нажаханий, Макбет відпустив Банко. Відчув, як хтось сильно смикнув його за руку.

– Ходімо!

То була Леді. Макбет спробував висмикнув руку, але вона просичала йому на вухо: – Мерщій! Допоки тебе ще вважають старшим комісаром.

Узявши його під руку, вона вдала, ніби йде слідом за ним, і в такий манер вони випливли з ресторану під ошелешені погляди гостей.

– Що сталося?! – просичала Леді, замкнувши зсередини двері їхнього номеру люкс.

– А хіба ти не бачила його? Банко? Тож він сидів на моєму стільці!

– Господи, ну ти й нанюхався! У тебе галюцинації! Невже ти гадаєш, що мер захоче призначити психа своїм старшим комісаром?

– Своїм?

– Де твоє чортове вариво? Куди ти його сховав? – Вона засунула руку до кишені його штанів. – Негайно віддай, я викину його геть!

Макбет схопив її за зап’ястя.

– Кажеш, своїм старшим комісаром?

– Тебе призначатиме Тортел, а не хтось інший, Макбете. Я звела вас сьогодні разом, бо гадала, що ти не зіпсуєш того враження, що є найбільш відповідною кандидатурою на цю посаду. Ой, боляче, відпусти!

– Мер Тортел може думати все, що йому заманеться. Я маю на нього достатньо матеріалу, щоб запроторити до в’язниці завтра ж! А якщо того, що я маю на нього, не вистачить, то швидко роздобуду те, чого забракне. Старший комісар – це я, жінко! Ти розумієш, що це означає? Під моїм началом – шість тисяч працівників, дві тисячі з яких озброєні. Це – ціла армія, люба!

Макбет помітив, що вираз її очей трохи пом’якшав.

– Це так, – прошепотіла вона. – Нарешті ти говориш до ладу, коханий.

Він і досі тримав її красиве тендітне зап’ястя, але її рука вже почала ворушитися в його кишені.

– О, я знову відчуваю в тобі мужчину! – мовила вона.

– А давай…

– Ні, не зараз, – перервала його Леді, висмикуючи з кишені руку. – У нас гості. Але я дещо для тебе приготувала. Подарунок на честь твого призначення.

– Та невже?

– Зазирни в шухляду нічного столика.

Макбет висунув шухляду. В ній лежав яскраво-блискучий кинджал. Він підніс його до світла.

– Срібло?

– Я збиралася подарувати його тобі після вечері, але вирішила, що краще зробити це зараз. Добре відомо, що лише срібло здатне вбивати привидів.

– Дякую, моя мила.

– Мені так приємно… Скажи, що Банко мертвий.

– Банко – мертвий. Справді мертвий.

– Так. І ми справимо йому поминки пізніше. А зараз повернімося до гостей. Скажемо, що то ми з тобою такий жарт утнули. Ходімо.

Десята хвилина на дванадцяту.

Кетнесс і досі була в ліжку, а Дафф, одягнувшись, стояв біля кухонної стільниці. Він приготував собі чашку чаю, знайшов у холодильнику лимон, але єдиний чистий ножик більше надавався до того, аби штрикати лимон, а не різати. Він встромив його вістря у шкірку, і звідти бризнула тоненька цівочка. В таку пізню нічну годину знадобиться вдвічі менше часу, ніж зазвичай, щоб добратися до центрального вокзалу, знайти автостоянку і вийти до «Берти». Запізнюватися він не збирався. Схоже, Банко не мав підстав передумати й не розповісти йому те, що знав. Тим паче, що Дафф помітив: Банко справді хотів з ним поговорити. Хотів скинути з себе тягар… Який тягар? Провини? Чи просто тягар того, про що знав? Банко був не вожаком отари, а вівцею, був не більшим, ніж ланкою ланцюга. І Дафф сподівався, що невдовзі дізнається, на кого та ланка виведе… Тишу розкраяв дзвінок телефону, що висів на стіні біля пробкової дошки.

– Телефон! – гукнув він.

– Чую. Я візьму слухавку тут, – відповіла Кетнесс зі спальні. Вона мала по телефонному апарату в кожній кімнаті, і через це він почувався старим, коли до неї приходив. Може, вони з Мередіт і були дещо старомодними, вважаючи, що одного телефону на домівку цілком достатньо – хіба ж важко підняти дупу й підійти? Дафф знайшов ганчірочку й витер руку. Прислухався до голосу Кетнесс, визначаючи, що то була за розмова і хто їй міг телефонувати о такій пізній годині. «Невже Мередіт?», – подумав був він, але відразу ж цю думку відкинув. Друга думка затрималася дещо довше. Коханець. Іще один коханець, до того ж молодий. Ні, не коханець, а, мабуть, залицяльник. Потенційний коханець. Той, що стоїть за лаштунками, готовий зайняти місце Даффа, якщо той не відповість на запитання, яке вона поставила цього вечора. Так, мабуть саме в цьому й полягала причина такого несподіваного поспіху з її боку. Але Дафф не погодився на її вимоги, і ультиматум Кетнесс зрештою обернувся проти неї ж самої. І вона вибрала його. Тієї миті, коли Дафф сформулював цю думку, йому майже хотілось, аби дзвінок був від залицяльника. Люди – дивні створіння, чи не так?

– Ви можете все це повторити? – почувся зі спальні голос Кетнесс. Голос, яким вона розмовляла на роботі. Тільки більш збуджений, аніж зазвичай. – Зараз виїжджаю. Збирайте решту.

Мабуть, якась термінова справа. Експертно-криміналістична робота.

Дафф почув, як Кетнесс забігала по кімнаті. Подумав, що коли та робота не у Файфі, то запропонує підвезти її. Його рука свербіла. Він облизав її й оглянув лимон. Сік потрапив до одного з порізів, які він отримав, коли впав на асфальт у порту. Дафф на мить завмер. Потім витяг зі столу ножа і знову штрикнув ним лимон. Цього разу сильно й різко. Швидко відпустив ручку ножа і відсмикнув руку, але сік все одно встиг бризнути на руку, і та знову засвербіла. Неможливо. Неможливо було вдарити ножем і встигнути прибрати руку до того, як бризне сік.

До кухні заскочила Кетнесс із чорним лікарським несесером в руці.

– Що сталося? – спитав Дафф, побачивши вираз її обличчя.

– Телефонували з управління. Заступника Макбета з підрозділу спецназу…

– Банко? – перервав її Дафф, відчувши, ніби його горло стиснули руками.

– Так, – відповіла Кетнесс, висуваючи шухляду. – Його знайшли біля мосту Кеннета.

– Знайшли? Ти хочеш сказати, що…

– Так, – сердито кинула вона, із хряскотом засунувши шухляду назад.

– Як?

Запитань, які враз нахлинули на нього, було так багато, що Дафф безпорадно обхопив руками голову.

– Наразі ще не знаю, але поліція, яка оглядала місце злочину, повідомила, що його авто зрешечене кулями. А голова відрізана.

– Відрізана? Як це… відрізана?

– Невдовзі побачимо, – відповіла Кетнесс, беручи із шухляди латексні рукавички і кидаючи їх до несесера. – Підвезеш?

– Кетнесс, у мене ж ота зустріч запланована…

– Ти ж не сказав, де саме, але, якщо тобі не доведеться далеко об’їжджати, то…

Дафф знову поглянув на ножа.

– Я поїду з тобою, – твердо вимовив він. – Звісно, я поїду з тобою. Я ж начальник відділу вбивств, а ця справа найбільш пріоритетна.

З цими словами він обернувся і кинув ножа в коркову дошку. Ніж, зробивши у повітрі півтора оберти, вдарився об дошку руків’ям і торохнувся на підлогу.

– Що ти хочеш зробити? – здивовано спитала Кетнесс.

Дафф задумливо втупив погляд у ніж.

– Те, для чого потрібно багато тренуватися, перш ніж буде досягнуто результату. Ходімо.