Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 33 страниц)

39

Дафф поглянув на свій годинник, позіхнув і ще більше вгрузнув у крісло. Його довгі ноги простяглися майже через увесь шпитальний коридор – аж до Кетнесс та Флінса. Дафф зустрівся поглядом із Кетнесс.

– Ти мав рацію, – сказала вона.

– Ми обоє мали рацію, – погодився він.

Минула майже година, після того як Дафф заскочив у авто на 15-й вулиці і сказав, що Макбету вдалося втекти. І що невдовзі щось мало статися, бо Макбет заявив, що мер довго не проживе.

– Вбивство – мовив Малкольм. – І захоплення влади. Він геть з глузду з’їхав.

– Ви про що?

– Про закони Кеннета. Якщо мер помирає або оголошує надзвичайний стан, то владу перебирає старший комісар до отримання подальших розпоряджень і фактично набуває необмежених повноважень. Необхідно попередити Тортела.

– Шпиталь Святого Георгія, – промовила Кетнесс. – Сейтон, мабуть, уже там.

– Жени! – скрикнув Дафф, і Флінс натиснув на педаль. Вони добралися до місця менш ніж за двадцять хвилин і почули перший постріл з даху автостоянки тоді, коли зупинили авто біля входу до шпиталю й піднімалися сходами.

Дафф заплющив очі. Йому страшенно хотілося спати. Все це вже давно мало б скінчитись. Макбет уже мав би сидіти за гратами у Файфі.

– Он вони йдуть, – промовила Кетнесс.

Дафф розплющив очі. До них по коридору наближалися Тортел і Малкольм.

– Лікарі сказали, що Леннокс житиме, – повідомив Малкольм, сідаючи на стілець. – Він при повній свідомості й може говорити та рухати руками. Але його паралізувало від попереку й донизу, і це, мабуть, назавжди. Куля влучила йому в хребет.

– Хребет зупинив кулю, – додав Тортел. – Інакше вона пройшла б крізь нього і влучила у мене.

– Його родина перебуває в кімнаті очікування, – зазначив Малкольм. – Вони вже бачилися з ним, і лікар сказав, що на сьогодні досить. Ленноксу вкололи морфін, і йому потрібен відпочинок.

– Про Касі нічого не чути? – спитала Кетнесс.

– Додому він іще не повернувся, – відповів Тортел. – Але хлопчина знає, як добратися. Може, подався до друзів, або десь сховався. Я не турбуюся за нього.

– Не турбуєтеся?

Тортел скорчив гримасу.

– Ні, не турбуюся. Наразі.

– Що ж нам тепер робити? – спитав Дафф.

– Почекаємо кілька хвилин, поки не піде сім’я, – сказав Малкольм. – Тортел умовив лікаря дати нам з Ленноксом пару хвилин. Нам потрібне його зізнання якомога скоріше, щоб отримати від столиці ордер на арешт Макбета.

– А чи не вистачить для цього заяви від свідків, яку надамо ми? – спитав Дафф.

Малкольм похитав головою.

– Жоден із нас не отримував погроз безпосередньо від Макбета і не чув, як він віддавав накази про вбивство.

– А як щодо шантажу? – поцікавилася Кетнесс. – Тортеле, ви щойно розповіли, як під час гри у блекджек у казино «Інвернесс» Макбет і Леді намагалися змусити вас зняти свою кандидатуру на виборах мера, спокушаючи часткою акцій в «Обеліску» та погрожуючи оприлюднити історію про непристойну поведінку з неповнолітнім хлопцем.

– У плані моєї роботи шантаж такого роду називається політикою, – зазначив Тортел. – За таке майже ніколи не буває покарання.

– Тож виходить, що Макбет правий? – розгублено вимовив Дафф. – Що ми на нього дійсно нічого не маємо?

– Сподіваймося, що Леннокс нам щось розповість, – відказав Малкольм. – Хто буде з ним говорити?

– Я, – відповів Дафф.

Малкольм кинув на нього задумливий погляд.

– Гаразд, але хтось може впізнати вас чи мене і здійняти гвалт.

– Я знаю, який вигляд має Леннокс, коли бреше, – пояснив Дафф. – І він знає, що я це знаю.

– А чи зможете ви переконати його зізнатися у співучасті, і таким чином…

– Зможу, – запевнив Дафф.

– Тільки не намагайтеся переконувати його так, як ви переконували у шпиталі одного з «вершників», Даффе.

– То робила інша особа, а не я, сер. Я вже не маю з нею нічого спільного.

– Не маєте?

– Так, сер. Не маю.

Малкольм кілька секунд вдивлявся в очі Даффа.

– Добре. Тортеле, проведіть Даффа до палати.

– До речі, чисто з цікавості, – мовив Дафф, коли вони з мером пройшли кільканадцять кроків по коридору. – Чому ви не сказали Макбету, що Касі є вашим сином, коли той поставив вам свій ультиматум?

Тортел знизав плечима.

– А навіщо казати людині, яка націлила на вас пістолета, що він незаряджений? Тоді б вони просто стали шукати іншу зброю проти мене.

Лікар, який на них чекав, відчинив двері.

– Тільки він, – мовив Тортел, показуючи на Даффа.

Дафф увійшов до кімнати.

Леннокс був білий, мов простирадла, поміж яких лежав. Попискували прилади, а з його тіла до пристроїв для внутрішньовенного вливання тягнулися трубочки. Він, мов ошелешена дитина, витріщився на Даффа, роззявивши рота. Дафф зняв свої окуляри й капелюха.

Леннокс швидко-швидко закліпав очима.

– Нам треба, щоб ти зробив заяву і сказав, що за всім цим стоїть Макбет, – мовив Дафф.

З куточка рота Леннокса витекла невеличка цівочка слини.

– Послухай-но, Ленноксе, ми маємо лише дві хвилини, а потім…

– За всім цим стоїть Макбет, – сказав Леннокс. Голос його був грубим і хрипким, неначе він постарів років на двадцять. Але очі були чистими і ясними. – Він наказав мені, Сейтону та Олафсону вбити Тортела. Бо хотів захопити у місті владу. А ще тому, що вважає Тортела інформатором Гекати. Але Тортел – не інформатор.

– А хто ж?

– Я скажу, якщо ти зробиш мені одну послугу.

Дафф шумно видихнув носом, намагаючись стримувати свої емоції.

– Ти хочеш сказати, що я тобі щось завинив?

Леннокс заплющив очі. Дафф побачив, як по його щоці покотилася сльоза.

– Ні, – відповів Леннокс слабким голосом.

Дафф подався вперед. Коли Леннокс заговорив, з його рота почувся нудотний солодкавий запах, схожий на ацетоновий подих діабетика.

– Інформатор Гекати – це я, – пошепки мовив він.

– Ти?! – ошелешено спитав Дафф, намагаючись перетравити інформацію й умістити її в своїй свідомості.

– Так, я. А як ти гадаєш – чому Гекаті вдавалося всі ці роки прослизнути крізь пальці, чому він завжди був на крок попереду?

– Отже, ти шпигував і на…

– І на Гекату, і на Макбета. Але Макбет не знав, що я шпигував на Гекату. Саме завдяки цьому я дізнався, що Тортел не працює на Гекату. І на Макбета не працює. Але останнього разу Гекату застеріг не я, тож мусить бути ще один інформатор. Хтось близький до Макбета.

– Сейтон?

– Можливо. А може, це – не чоловік.

– Значить, жінка? Чому ти так вважаєш?

– Та хтозна. Як на мене, то це щось невидиме. Воно завжди десь поруч.

Дафф повільно кивнув головою. Підвів голову й поглянув у темряву за вікном.

– Як воно тобі?

– Як воно мені – що?

– Як ти почуваєшся, нарешті сказавши про це вголос? Про те, що ти зрадник. Тобі полегшало чи стало ще важче, бо вимовлені слова змусили усвідомити всю правду, всю ту шкоду, яку ти заподіяв?

– А навіщо тобі це знати?

– Бо я й про себе таке думав, – відповів Дафф. Небо за вікном потемніло, і не було в тій темряві видно ані відповіді, ані бодай якоїсь підказки. – Намагався уявити, як почуватимуся, коли про все розповім сім’ї?

– Але ж ти так і не розповів, – сказав Леннокс. – Ми про таке не розповідаємо. Бо ладні краще згинути, ніж побачити біль на їхніх обличчях. Але ти не мав можливості вибирати.

– Та ні, мав. І обирав. Обирав щодня: зраджував свою родину.

– Ти зможеш мені допомогти, Даффе?

Голос Леннокса відірвав Даффа від невеселих думок. Він закліпав очима. Йому страшенно хотілося спати.

– Допомогти?

– Зроби мені послугу. Візьми подушку, поклади мені на обличчя і притисни. І буде схоже на те, що я начебто помер від ран. А моїм дітям скажи, що їхній батько, вбивця та зрадник, покаявся перед смертю.

– Я…

– Ти – єдиний, хто мене зрозуміє, Даффе. Бо ти теж любив свою сім’ю, але все одно зраджував її. Я вже спізнився. Що пізно, то пізно. Все, що можна робити в житті – це чинити праведно, але мені вже запізно.

– Наприклад, врятувати життя мера.

– Але ж цього недостатньо, Даффе! – сухий сміх Леннокса перетворився на кашель. – То був останній відчайдушний акт, який зі сторони видається самопожертвою, але в глибині душі кожна людина сподівається на прощення гріхів перед брамою до раю. Проте це, мабуть, марні сподівання, Даффе. Не думаю, що ти робитимеш щось для того, аби спокутувати всі свої гріхи.

– Ні, – відповів Дафф. – Я не буду спокутувати свої гріхи. Але для початку можу простити твої.

– Ні – сказав Леннокс.

– Так!

– Ні, ти цього не зробиш! Не треба… Не треба цього робити… – голос Леннокса ослабнув і замовк. Дафф поглянув на нього. По блідих щоках Леннокса котилися маленькі блискучі сльозинки. Дафф глибоко зітхнув.

– Я подумаю над тим, щоб не прощати тобі твої гріхи, за однієї умови, Ленноксе.

Леннокс кивнув.

– Що ти погодишся дати цього вечора радіоінтерв’ю, в якому розкажеш геть усе й очистиш ім’я Малкольма від інсинуацій.

Леннокс з натугою підняв руку і витер щоки. А потім поклав мокру від сліз долоню Даффові на руку.

– Зателефонуй Прісциллі і скажи їй, щоб вона сюди прийшла.

Дафф кивнув, підвівся і вивільнив руку. Востаннє поглянув на Леннокса. «Цікаво, він дійсно змінився чи, як завжди, шукає найлегшого виходу?», – подумав він.

– Ну, як? – спитав Тортел, підводячись з крісла в коридорі, коли вийшов Дафф.

– Він підтвердив, що Макбет зібрався вас убити, і погодився дати інтерв’ю, – відповів Дафф. – Але Геката має інформатора, інфільтрованого в найближче оточення Макбета. Це може бути хто завгодно з управління поліції…

– Хай там як, – пробубнів Тортел, коли вони йшли коридором, – а така заява Леннокса стане для Макбета кінцем! Я зателефоную до столиці й отримаю ордер на арешт.

До них підійшла медсестра.

– Пане, ви – мер?

– Так, а що?

– Нам зателефонувала Агнеса, ваша служниця. Каже, що Касі й досі не приїхав додому.

– Дякую, – мовив Тортел, і вони рушили далі по коридору. – От бачите, він і дійсно подався до своїх друзів або чекає, поки минеться небезпека.

– Мабуть, – сказав Дафф. – А ваша служниця, вона…

– Так?

– У мене ніколи не було слуг, але припускаю, що з часом вони перетворюються на частину хатньої обстановки. Ви, мабуть, нічого від них не приховуєте, але чи впевнені ви, що все сказане вами не виходить за межі стін вашого помешкання?

– Стосовно Агнеси? Так, упевнений. Я пересвідчився, що їй можна довіряти, хоча це забрало певний час.

– Але ж ніколи не можна бути впевненим на сто відсотків щодо того, що думає й відчуває інша людина.

– Г-м-м. Ви гадаєте, що особиста секретарка Макбета в управлінні поліції може…

– Прісцилла? – спитав Дафф. – Ви ж самі сказали, що потрібен час, аби пересвідчитися, що тій чи іншій людині можна довіряти.

– І що?

– А те, що ви розповідали, як грали у приватній кімнаті в блекджек, коли Макбет і Леді планували вбити Гекату. Але ж потрібна ще й третя особа.

– Прошу?

– Ви ж грали в блекджек. Хіба в цій грі не потрібен круп’є?

– Джеку!

– Слухаю, Леді! – озвався Джек, прибираючи руку. Він стояв, невимушено поклавши її на зігнуту спину Біллі, коли вони вдвох схилилися над гостьовою книгою, і Джек розповідав йому нові правила реєстрації клієнтів.

– Мені треба з тобою дещо обговорити. Ходімо нагору.

– Звісно. Ти підміниш мене, Біллі?

– Постараюся, містере Бонусе.

Джек усміхнувся, довше звичайного затримавши погляд на хлопцеві, якого нещодавно взяли на роботу. А потім побіг нагору вслід за Леді.

– Що ти скажеш про нового хлопця? – спитала та, коли він її наздогнав.

– Ранувато робити висновки, пані. Він надто молодий і недосвідчений, але подає надії.

– Це добре. Нам потрібно взяти ще двох офіціантів до ресторану. Ті двоє, що приходили сьогодні, були абсолютно безнадійними. І як нинішня молодь збирається вижити в сьогоднішньому світі, якщо нічого не сприймає всерйоз і нічого не бажає навчатися? Вони гадають, що їм усе піднесуть на срібній тарілочці?

– Та ото ж, – погодився Джек. Леді притримала двері, впускаючи його до номеру. А коли він обернувся, то побачив, що вона сидить у кріслі, залившись сльозами.

– Леді, що трапилось?

– Лілія, – відповіла вона, ридаючи. – Він назвав її ім’я.

– Лілія? Це ж назва квітки?

Леді затулила обличчя руками, і тіло її здригнулося від ридань.

Джек розгубився й не знав, що робити. Він був рушив до неї, але зупинився.

– Може… поговоримо про це?

– Ні! – скрикнула Леді. Тремтливо вдихнула. – Ні, я не хочу про це говорити. Про це хотів поговорити доктор Альсакер. Він схиблений псих, розумієш. Він сам мені про це сказав. Але, за його словами, від цього він не став поганим психіатром, а радше навпаки. Мені не потрібні слова, Джеку, я вже всі їх чула. І свої слова, і слова інших людей, тому вони мене більше не втішають. Мені потрібні ліки. – Леді схлипнула й ретельно витерла під очима тильним боком долоні. – Мені просто потрібні ліки. Без них я не зможу бути тією людиною, якою хочу бути.

– І хто ж ця людина?

– Леді, Джеку. Леді. – Вона поглянула на розмазані по руці тіні для очей. – Я хочу й далі бути тією жінкою, яка живе сама, але не дає жити іншим. Макбет кинув вживати ліки, і тому тут нічого немає. Уявляєш? Він виявився сильнішим за мене. Хто б міг подумати? Тому тобі доведеться піти й купити мені ліків, Джеку.

– Леді…

– Інакше тут усе рухне. Мені весь час чується плач дитини, Джеку. Я заходжу до ігрової кімнати, усміхаюся й розмовляю. – По її щоках знову покотилися сльози. – Говорю голосно і сміюся, щоб заглушити отой дитячий плач, але я вже більше так не можу. Він знає ім’я моєї дитини. І повторив ті останні слова, які я їй сказала.

– Ви про кого, пані?

– Про Гекату. Він знає. Знає слова, які я сказала своїй дитині перед тим, як розбити їй голову з отими допитливими блакитними оченятами. Я сказала: «Зустрінемося в іншому житті, Лілі». Жодного разу я не розповідала про це жодній живій душі! Жодного! Принаймні не в свідомому стані. Хіба що уві сні. Або коли сновиділа…

Леді раптом замовкла. Нахмурила брови, ніби щось збагнувши.

– Гіпноз, – підказав Джек. – Ви сказали це під час гіпнозу. Геката дізнався це від доктора Альсакера.

– Гіпноз? – перепитала Леді, повільно кивнувши головою. – Ти думаєш? Альсакер видав мене? За гроші?

– Люди – істоти пожадливі, пані. Такою є їхня природа. Не будучи пожадливою, людина не змогла б вижити на цій землі. Лишень погляньте, що ви спромоглися створити, пані.

– Гадаєш, це завдяки пожадливості?

– Йдеться не обов’язково про гроші, пані. Як на мене, різні люди мають пожадливість до різних речей. До влади, сексу, мирської слави, харчів, кохання, пізнання страху…

– А до чого пожадливий ти, Джеку?

– Я? – Він знизав плечима. – Мені подобаються щасливі задоволені клієнти, пані. Так, я маю пожадливість до чужої радості. Наприклад, до вашої, пані. Коли ви щасливі, то щасливий і я.

Вона затримала на ньому свій погляд. Потім підвелася, підійшла до дзеркала і взяла гребінець, який лежав на столику внизу.

– Джеку…

Йому не сподобався тон її голосу, але він зустрівся з її поглядом у дзеркалі.

– Слухаю, пані.

– Ти маєш знати дещо про самотність.

– Так, знаю, як ви можете здогадатись.

Леді почала розчісувати своє довге вогненно-руде волосся, яке чоловіків або приваблювало, або, залежно від обставин, попереджало про небезпеку. – А чи знаєш ти, яка самотність є навіть більшою, аніж та, коли у тебе нікого немає? Це коли ти вважаєш, що у тебе хтось є, але потім виявляється, що особа, яку ти вважала своїм найкращим другом, ніколи ним не була. – Гребінець застряг, але Леді з силою продрала його крізь своє густе неслухняне волосся. – Що та особа завжди обдурювала тебе. Ти уявляєш, яка це самотність, Джеку?

– Ні, не уявляю, пані.

Джек поглянув на неї, не знаючи, що далі робити й що сказати.

– Радій з того, що тебе ніколи не обманювали, Джеку. – Вона поклала гребінець і передала йому аркушик з написом. – Ти – наче риба-прилипала: ти занадто малий, щоб тебе обманювати; обдурювати можеш лише ти. Акула дозволяє тобі триматися за неї тому, що ти відганяєш від неї інших, іще гірших паразитів. Навзамін вона носить тебе на собі всіма океанами світу. Отак ти й мандруєш задля обопільної користі, і стосунки стають настільки інтимними й близькими, що їх можна сплутати з дружбою. Допоки поруч не пропливе більша акула з міцнішими щелепами. Паняй, Джеку. Сходи й купи мені варива.

– А ви впевнені, що воно вам потрібне, пані?

– Скажи, що ти хочеш чогось дієвого. Чогось сильного. Чогось такого, що занесе тебе високо та далеко. Так високо, що ти розіб’єш голову, якщо впадеш. Бо кому хочеться жити в такому холодному, позбавленому друзів світі, як цей?

– Я постараюся, пані.

І Джек вийшов, нечутно зачинивши за собою двері.

– О, я не сумніваюся, що ти знаєш, де його знайти, Джеку Бонусе, – прошепотіла Леді своєму відображенню у дзеркалі. – До речі, передай привіт Гекаті. – По солоній колії попередньої сльози її щокою покотилася нова сльоза. – Мій милий Джек. Мій бідолашний маленький Джек…

– Містере Ленноксе?

Леннокс розплющив очі. Поглянув на свого годинника. За півтори години північ. Знову опустив повіки. Він попросив вколоти йому більше морфіну. Все, що йому хотілося, – це спати, навіть тривожним сном винуватця.

– Містере Ленноксе.

Він знову розплющив очі. І перше, що побачив – це руку з мікрофоном. За нею виднілося щось жовте. Леннокс повільно навів різкість. Перед його ліжком сидів на стільці чоловік у жовтому дощовику.

– Ти? – прошепотів він. – Чому з усіх репортерів у цьому світі вони прислали тебе?

Волтер Кайт поправив свої окуляри.

– Тортел, Малкольм та решта знають, що я… я…

– Що ти прислужуєш Макбету? – спитав Леннокс, відірвавши голову від подушки. Вони були в палаті одні. Він натужився, намагаючись дотягнутися до кнопки тривожної сигналізації на бильці ліжка, але радіорепортер закрив кнопку рукою.

– Не треба, – тихо сказав він.

Леннокс хотів був відкинути руку Кайта з кнопки, але йому забракло сил.

– Ти що, хочеш згодувати мене Макбету? – пирхнув Леннокс. – Так, як ти згодував Ангуса?

– Я потрапив у таку саму халепу, що й ти, Ленноксе. Я не мав вибору. Він погрожував моїй сім’ї.

Леннокс знесилено впав на подушку.

– То що ж тобі треба від мене зараз? Ти взяв із собою ножа? Чи отруту?

– Так. Узяв. Ось це. – І Кайт помахав мікрофоном.

– Ти збираєшся вбити мене отим?

– Не тебе, а Макбета.

– Он як?

Волт Кайт поклав мікрофон, розстебнув дощовик і протер свої запітнілі окуляри.

– Коли мені зателефонував Тортел, я здогадався, що вони мають на Макбета достатньо, аби запроторити його за грати. Тортел переконав лікаря дати мені п’ять хвилин, тож не гаймо часу. Розкажи мені всю історію, а я подамся прямо на радіостанцію й видам твою розповідь в ефір в сирому й невідредагованому вигляді.

– Як – посеред ночі?

– Я зможу це зробити ще до півночі. І дехто матиме можливість її почути. Послухай, я порушую зараз усі принципи пристойного журналізму – право на заперечення, обов’язок перевірити інформацію – аби врятувати…

– …аби врятувати свою власну шкуру, – мовив Леннокс. – Щоб знову перебігти від одних до інших. Щоб опинитися серед переможців.

Він побачив, як Кайт розкрив рота, а потім знову закрив. Ковтнув слину. І закліпав очима під знову запотілими окулярами.

– Визнай це, Кайте. Це ж легко. Ти – не один такий. Ми – не герої. Ми – абсолютно нормальні люди, які, можливо, мріяли стати героями, але, поставши перед вибором між життям та тими принципами, які ми озвучуємо, ми, як люди звичайні, вибрали життя.

Кайт блиснув ледь помітною усмішкою.

– Маєш рацію. Я був зарозумілим, крикливим і боягузливим моралістом.

Леннокс глибоко вдихнув, більше не впевнений, хто це говорить – він чи морфін.

– А ти впевнений, що діяв би інакше, якби мав іще один шанс?

– Ти про що?

– Ти зміг би вчинити, як зовсім інша людина? Чи зміг би ти пожертвувати собою заради чогось вищого, аніж власне «я»?

– Наприклад?

– Наприклад, вчинити щось дійсно героїчне, але таке, що вщент зруйнує репутацію Кайта як респектабельного журналіста?

Макбет заплющив очі, сподіваючись, що, коли розплющить їх знову, то прокинеться від кошмару, а оця ніч, яка розтягнулася так надовго, нарешті скінчиться. Але голос, що линув з радіо на полиці над його столом, все одно продовжував бубоніти. І кожне гаркаве «р» звучало, наче автоматна черга.

– Отже, інспекторе Ленноксе, давайте підсумуємо. Ви стверджуєте, що старший комісар Макбет є організатором убивств старшого комісара Дункана й інспектора Банко, різанини в клубі «вершників-вікінгів», убивства родини інспектора Даффа та знищення працівника поліції Ангуса, яке за наказом Макбета здійснили ви разом з інспектором Сейтоном. І що за сьогоднішньою невдалою спробою замаху на життя мера Тортела стоять старший комісар Макбет, командир спецназу інспектор Сейтон і полісмен Олафсон.

– Саме так.

– На цьому ми подякуємо інспектору Ленноксу, який промовляв зі свого ліжка у шпиталі Святого Георгія. Цей запис був здійснений у присутності свідка, щоб його можна було використати в суді, навіть якщо Леннокса також уб’ють. А тепер, шановні радіослухачі, мушу зізнатися вам, що я, Волтер Кайт, виступив спільником у вбивстві полісмена Ангуса, давши можливість старшому комісару, вбивцеві Макбету, скористатися тою доброю репутацією, якою ви мене свого часу вшанували. На суді, перед яким я постану, і в розмовах, які я матиму зі своїми рідними та близькими, я зможу навести лише одну пом’якшувальну обставину: мені та моїй сім’ї погрожували. Проте в професійному сенсі це нічого не міняє. Я продемонстрував, що мене можна залякати й використати, що мною можна маніпулювати, аби я вам брехав. Я підвів і себе, і вас, і це означає, що ви чуєте мене, репортера Волта Кайта, востаннє. Я скучатиму за вами більше, ніж ви за мною. Продемонструйте, що ви – кращі громадяни, ніж я. Виходьте на вулиці й поваліть Макбета. Добраніч – і, Боже, поможи нашому місту.

В ефірі зазвучали завершальні позивні передачі.

Макбет розплющив очі. Але він все одно залишався у своєму кабінеті, на софі сидів Сейтон, на стільці – Олафсон, а радіо продовжувало грати.

Макбет підвівся і вимкнув його.

– І що тепер? – спитав Сейтон.

– Цсс! – просичав Макбет.

– Що?

– Заткнись на хвильку! – Макбет обхопив перенісся великим та вказівним пальцями. Він втомився. Настільки втомився, що не міг думати так ясно, як потребував поточний момент. Але він мусив мислити чітко і ясно. Мусив прийняти зараз кардинально важливі рішення, бо результат боротьби за владу в місті мав вирішитися впродовж кількох наступних годин.

– Моє ім’я, – мовив Олафсон.

– Що?

– По радіо прозвучало моє ім’я. – Він сором’язливо усміхнувся. – Напевне, ще нікому з моєї родини не доводилося чути своє ім’я по радіо.

Макбет прислухався до тиші. Гудіння автомашин, куди поділося звичне глухе гудіння машин? Місто неначе затамувало подих. Він підвівся.

– Ходімо.

Вони спустилися ліфтом до підвалу.

Пройшли повз прапор спецназу з червоним драконом. Сейтон відімкнув зброярню й увімкнув світло.

Між підставками для зброї сидів зв’язаний і припнутий до сейфа хлопець з кляпом у роті. Чорні зіниці його карих очей розширилися від страху.

– Ми відвеземо його до казино «Інвернесс», – сказав Макбет.

– До «Інвернессу»?

– Залишатися тут небезпечно. Всім нам. А перебравшись до «Інвернессу», ми зможемо поставити Тортела на коліна.

– А хто це – «ми»?

– Останні з тих, що не зрадили. Ті, кому після перемоги дістанеться винагорода.

– Ви, я та Олафсон? І ми зможемо поставити все місто на коліна?

– Довіртеся мені. – Макбет погладив Касі по голові, наче той був слухняним песиком.

– Ми потрібні Гекаті, і Геката нас захистить.

– Проти всього міста? – спитав Олафсон.

– У Гекати помічників – ціла армія, Олафсоне. Вони такі ж невидимі, як і він, але вони – скрізь. Вони вже двічі врятували мені життя. На нашому боці – двійнята Гатлінга та закони Кеннета. Коли Тортел здасться й оголосить надзвичайний стан, місто буде моїм. Ну як? Вірність і братерство?

Олафсон заплющив очі.

– Хрещені вогнем, – прошепотів він, і його шепелявий голос відлунив від бетонних стін.

Сейтон поглянув на них, презирливо скривившись. Але потім його вузькі губи повільно розпливлися в лиховісній посмішці.

– Поєднані кров’ю.