Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)

3

– Я озирнувся довкола і в напівтемряві побачив, що всі «вершники» лежать на підлозі обличчям додолу, – розповідав Макбет. – Навколо лише кров, розтрощене скло і порожні стріляні гільзи.

Жвава розмова точилась у «Каменярах» – улюбленій забігайлівці спецназу, що була розташована біля центрального вокзалу.

– Господи Ісусе! – вигукнув Ангус тремтячим голосом. Широко розкритими блакитними очима дивився він на Макбета зі щирим захопленням. – Господи милосердний, та ви ж просто стерли їх з лиця землі! Ну, будьмо!

– Та годі тобі, за п’ять хвилин священику! Обережніше з виразами! – дружньо застеріг його Макбет. Але коли майже всі з присутніх вісімнадцяти полісменів-спецназівців підняли на його честь свої келихи, не стримався й посміхнувся, похитав головою і теж підняв свій бокал. Зробивши добрячий ковток, глянув на Олафсона, який лівою рукою тримав фірмовий півлітровий келих.

– Болить, Олафсоне?

– Біль вщухає, коли згадую, що в одного з «вершників» теж болить плече, – прошепелявив Олафсон і сором’язливо поправив перев’яз, а всі решта вибухнули сміхом.

– Насправді все сталося завдяки Банко та Олафсону, – зауважив Макбет. – А я просто тримав лампу для цих митців, мов якийсь чортів асистент фотографа.

– Продовжуй. Ви з Даффом поклали всіх «вершників» на підлогу. А що було далі? – спитав Ангус, заправляючи свої біляві пасма за вуха.

Перш ніж продовжити, Макбет обвів поглядом присутніх за столом і зустрівся очима з Банко.

– Дехто верещав, що здається. Пилюка вляглася, музичний центр був розтрощений кулями, і в кімнаті нарешті стало тихо й темно, але ситуація залишалася непевною. Ми з Даффом почали перевіряти бандюків з нашого кінця кімнати. Вбитих не було, але дехто явно потребував медичної допомоги. Дафф гукнув, що не може знайти Свено, – Макбет провів пальцем по запітнілій склянці. – Я помітив двері за дальнім кінцем столу, де той сидів. І тієї миті ми почули, як заводяться мотоцикли. Тому кинули решту та вискочили у двір. І побачили, як три мотоцикли виїжджають за ворота, і одним з них був червоний мотоцикл Свено. Охоронець, лисий хлоп із вусами, стрибнув на його мотик і зник разом із втікачами. Дафф розлютився, хотів був погнатися за ними, але я сказав, що в кімнаті є кілька важкопоранених…

– І ти гадав, що це зупинить Даффа? – прошепотів чийсь голос. – Йому випала нагода спіймати Свено, а тут якісь поранені скривавлені вилупки…

Макбет обернувся. Власник голосу сидів сам-один у сусідній кабінці, сховавши голову в тіні, яку кидав солідний сервант дарт-клубу.

– Невже ти гадав, що Дафф зважатиме на життя простих людей, коли йому випала нагода здійснити героїчний подвиг? – чоловік у затінку підняв свого кухля. – Зрештою, треба ж і про кар’єру подбати.

За столом Макбета стало тихо.

Банко прокашлявся.

– До біса кар’єру! Ми, спецназівці, не допускаємо, щоб беззахисні люди вмирали просто так, ні за цапову душу. А чим ви там займаєтесь у своєму наркотичному відділі, ми не знаємо, Сейтоне.

Сейтон подався вперед, і на його обличчя впало світло.

– Жоден із нас у нарковідділі не знає достеменно, чим ми займаємося, – саме така проблема завжди виникає через начальників на кшталт Даффа. Втім, вибач, що перебив твою розповідь, Макбете. Ви повернулися й надали допомогу пораненим, правда?

– Свено – головоріз, який убиватиме знову, якщо матиме змогу, – промовив Макбет, не зводячи очей із Сейтона. – А Дафф непокоївся, що Свено з поплічниками встигнуть втекти за місток.

– Я боявся, що вони втечуть за місток – так само, як намагалася втекти вантажівка, – розповідав Дафф. – Тому ми знову осідлали мотоцикли й погнали щодуху. І навіть швидше. Один хибний поворот на слизькому асфальті – і гаплик…

Дафф відсунув наполовину з’їдений золотистий крем-брюле по скатертині з дамаської тканини, дістав з охолоджувача пляшку шампанського і знову наповнив бокали присутніх за столом. – Після першого крутого повороту на дні долини я побачив задні ліхтарі чотирьох мотоциклів – і додав газу. У дзеркалі мені було видно, що Макбет не відстає.

Дафф потай зиркнув на старшого комісара Дункана, аби дізнатися, як той сприймає його розповідь. Але м’яку доброзичливу усмішку начальника витлумачити було важко. Дункан і досі ніяк не прокоментував нічну засаду й погоню, та чи не був факт його приходу на це маленьке святкування уже сам по собі своєрідним визнанням? Можливо, але мовчання старшого комісара дещо нервувало Даффа. Значно комфортніше він почувався з блідо-шкірим рудим начальником антикорупційного відділу, інспектором Ленноксом, який, зі своїм звичним ентузіазмом, аж перехилився через стіл, ловлячи на льоту кожне його слово. І з керівником експертно-криміналістичного відділу Кетнесс, чиї великі зелені очі свідчили, що вона беззастережно вірить усьому, що він розповідав.

Дафф поставив пляшку на місце.

– На відрізку перед тунелем ми йшли пліч-о-пліч, поволі наздоганяючи втікачів. А ті неначе трохи пригальмували. Мені вже було добре видно роги на шоломі Свено. А потім сталося дещо несподіване.

Дункан підсунув бокал із шампанським до свого келишка з червоним вином, і Дафф на мить розгубився, не знаючи, як це витлумачити – чи то як внутрішню напруженість в очікуванні подальшої розповіді, чи то як звичайне роздратування.

– Два мотоцикли звернули прямо за автобусною зупинкою на сільську дорогу до Форреса, а решта два помчали в бік тунелю. До перехрестя лишалися лічені секунди, і мені належало якнайшвидше ухвалити рішення…

Дафф наголосив на слові «рішення». Ясна річ, він міг би сказати «зробити вибір». Але під тиском обставин «зробити вибір» може кожен ідіот, тоді як «ухвалити рішення» – це прояв активної позиції, який потребує розумового процесу та сильного характеру, тому ухвалювати рішення здатен лише справжній лідер. Такий, наприклад, який потрібен начальнику поліції на посаді новоствореного відділу боротьби з організованою злочинністю. ВВОЗ став результатом грандіозного злиття антинаркотичного відділу з відділом боротьби з бандитизмом, і це злиття було логічним кроком, бо нині всю наркоторгівлю в місті поділили між собою Геката й «вершники-вікінги», які проковтнули інші, дрібніші банди. Питання було лише в тім, хто очолить новостворений підрозділ – Дафф чи Коудор, досвідчений керівник відділу боротьби з бандитизмом, який придбав підозріло розкішний будинок у західній частині міста і вже встиг за нього підозріло швидко розплатитися. Проблема полягала в тім, що Коудор мав групу підтримки в міськраді і серед старих подільників Кеннета в управлінні поліції. І хоча всі знали, що Дункан був готовий проявити рішучість і спекатися Коудора та йому подібних, було ясно, що він має виявити і певну політичну гнучкість та кмітливість, щоб не втратити контроль над управлінням поліції. Ясно було також, що переможець отримає все, а невдаха залишиться з поламаним возом, тобто без власного підрозділу.

– Я дав Макбету сигнал, що нам треба звертати на Форрес.

– Та невже? – здивувався Леннокс. – Але ж тоді двоє інших перетнули б межу.

– Так, і саме в цьому полягала дилема. Свено – хитрий лис. Міг послати двох своїх людей як приманку, а сам рвонути за межі міста, бо він єдиний із «вершників», на кого ми маємо певний компромат. Чи, може, він вирішив, що ми саме так і подумаємо, і тому вчинив навпаки?

– А ми дійсно щось маємо? – спитав Леннокс.

– Що саме? – не зрозумів Дафф, насилу стримуючи роздратування від того, що його перебили.

– Ми і справді маємо якийсь компромат на Свено? Наскільки я знаю, справу щодо Стоукської різанини закрито за терміном давності.

– Йдеться про пограбування двох поштових відділень у Першому районі п’ять років тому, – роздратовано кинув Дафф. – Ми маємо відбитки пальців Свено та все інше.

– А як щодо решти «вершників»?

– А щодо решти «вершників» маємо дулю з маком. І сьогодні вночі теж не отримали нічого, бо всі вони були в шоломах. Втім, коли ми звернули на Форрес, то побачили шолом…

– А що таке Стоукська різанина? – поцікавилася Кетнесс.

Дафф досадливо простогнав.

– Тебе, мабуть, тоді ще й на світі не було, – відповів Дункан з приятельською поблажливістю в голосі. – Це сталось у столиці відразу ж після війни. Свенового брата саме збиралися заарештувати за дезертирство, а воно, дурне, дістало пістолета. Двоє полісменів, які прийшли його арештувати, всю війну провели в окопах. Тож вони й наробили в ньому купу дірок. Свено помстився за брата кілька місяців потому в районі Стоук. Зайшов до тамтешнього відділку й застрелив чотирьох полісменів, серед яких була вагітна жінка. Свено надовго заліг на дно, а коли знову з’явився, то цю справу було вже закрито за терміном давності. Будь ласка, Даффе, продовжуй.

– Дякую. Гадаю, «вершники» не втямили, що ми вже висимо в них на хвості, і не здогадувалися, що я помітив роги Свенового шолому, коли вони звернули на Форрес до старого містка. Десь за пару кілометрів ми їх наздогнали. Вірніше, Макбет зробив два попереджувальних постріли в повітря ще тоді, коли втікачі були достатньо далеко від нас, і вони зупинились. Ми теж зупинилися. Долина лишилась позаду, тому дощу вже не було. Світив місяць, видимість була доброю, нас розділяло метрів зо п’ятдесят-шістдесят. Я націлив на них свій АК-47 і наказав спішитися, підійти до нас на п’ять метрів і стати навколішки на асфальт з руками за головою. Вони зробили, як було велено; ми теж спішилися й рушили до них.

Дафф заплющив очі.

І знову той епізод постав перед ним, мов наяву.

Двоє «вершників» стояли навколішки.

– Нас розділяло десь кроків із десять-п’ятнадцять, коли раптом Свено вихопив пістолета, – розповідав Макбет. – Дафф зреагував блискавично – і вистрелив. Тричі влучив Свено у груди. Він був трупом ще до того, як його шолом встиг торохнутись об асфальт. Але тим часом другий чоловік витяг свого пістолета й націлив його на Даффа. На щастя, так і не встиг натиснути на курок.

– Чорт забирай! – скрикнув Ангус. – Ти встрелив його, еге ж?

Макбет відкинувся на спинку стільця.

– Я поцілив його кинджалом.

Банко з повагою поглянув на свого командира.

– Вражаюче, – прошепотів Сейтон зі свого затінку. – Але виходить, що Дафф зреагував швидше за тебе, коли Свено потягнувся за пістолетом? Я гадав, що ти маєш кращу реакцію, Макбете.

– Тут ти помиляєшся, – відказав Макбет, подумавши: «Куди він хилить, цей Сейтон, що йому треба?» – Я зреагував одночасно з Даффом, – додав він, підносячи до рота кухоль з пивом.

– Я помилився, – продовжив Дафф, жестом попросивши старшого офіціанта принести ще одну пляшку шампанського. – Ні, не тоді, коли стріляв. А коли вирішував, за якими мотоциклами слід продовжити погоню.

Старший офіціант підійшов до столу й тихо повідомив, що, на жаль, настав час закриватися, а після опівночі продавати алкоголь заборонено законом. Ну, хіба що начальник поліції дозволить…

– Ні, дякую, не треба, – мовив Дункан, цей неперевершений майстер хитрувато-лукавої усмішки, й осудливо нахмурив брови. – Ми воліємо дотримуватися закону.

Офіціант мовчки відійшов.

– Іноді помиляються і найкращі серед нас, – зазначив Дункан. – Коли ви про це дізналися? Коли зняли шолом?

Дафф похитав головою.

– Ще до того, як схилився над трупом і поглянув на мотоцикл. То не був мотоцикл Свено, бо на ньому не було шаблі. А «вершники» мотоциклами не міняються.

– А шоломами хіба міняються?

Дафф знизав плечима.

– Мав би здогадатися. Зрештою, ми з Макбетом невдовзі перед тим самі зробили такий самий трюк. Свено помінявся з кимось шоломами, і «вершники» навмисне трохи пригальмували, щоб ми помітили, як чоловік у шоломі з рогами звернув на Форрес. А сам Свено натомість проскочив крізь тунель, потім через місток – і втік.

– Кмітливо придумано, нічого не скажеш, – зауважив Дункан. – Можна лише пошкодувати його людей, яким кмітливості забракло.

– Про що це ви? – запитав Дафф, кинувши оком на шкіряний блокнотик із рахунком, що його поклав перед ним офіціант.

– Навіщо їм було намагатися застрелити полісменів, коли вони знали – як ви самі щойно зазначили, – що на них ми не маємо нічого, а тільки на Свено? Вони могли б запросто здатися, а за кілька годин вийти з поліцейського відділку вільними людьми.

Дафф знизав плечима.

– Може, вони не повірили, що ми з поліції. Гадали, що ми люди Гекати і збираємося їх убити.

– Або, як щойно підмітив старший комісар, виявилися телепнями, бо їм забракло кмітливості, – додав Леннокс.

Дункан задумливо пошкрябав підборіддя.

– Скількох «вершників» нам вдалося пов’язати?

– Шістьох, – відповів Дафф. – Коли ми повернулися до клубу, то там залишалися переважно важкопоранені.

– Не думав, що бандити на кшталт «вершників» кидають своїх поранених на поталу ворогу.

– Вони знали, що так швидше отримають медичну допомогу. Зараз їх лікують, але ми сподіваємося, що завтра відправимо до СІЗО ще кількох. Там їх і допитають про Свено, хоч як би їм боліло. Ми спіймаємо його, сер.

– Гаразд. А тепер – про чотири з половиною тонни амфетаміну. Це до біса багато, – промовив Дункан.

– Та отож, – усміхнувся Дафф.

– Настільки багато, що так і хочеться спитати: а чому ви не поінформували мене про облаву заздалегідь?

– Забракло часу, – швидко відповів Дафф. Він уже встиг зважити всі «за» і «проти» своєї відповіді на це неминуче запитання. – Між наводкою та початком операції було надто мало часу. Я як керівник підрозділу мав вирішити, що важливіше – процедурні питання чи небезпека того, що ми можемо не встигнути, і ці чотири з половиною тонни амфетаміну знайдуть дорогу до молоді нашого міста.

Дафф зустрівся з оцінювальним поглядом Дункана. Старший комісар знову потер підборіддя вказівним пальцем. Потім облизав губи.

– Окрім того, пролилося багато крові. Містку завдано значної шкоди. Риба у річці, мабуть, уже підсіла на наркоту. А Свено й досі на свободі.

Дафф подумки матюкнувся. Цей лицемірний і нахабний йолоп таки має здатність дивитися на події у ширшій перспективі.

– Втім, – продовжив старший комісар, – з іншого боку, шестеро «вершників» перебувають у СІЗО. А якщо ми, харчуючись місцевою рибою, впродовж наступних кількох тижнів відчуватимемо незвичний приплив бадьорості, то це все одно краще, ніж якби той дурман потрапив до рук наших молодих людей. Або до крамниці конфіскованих товарів, – завершив Дункан, беручи свій бокал із шампанським.

Леннокс та Кетнесс розсміялись. Усі добре знали, що зі складу поліції і досі якимось незбагненним чином зникають конфісковані товари.

– Ну, що ж, Даффе, вітаю з професійно виконаною роботою, – мовив Дункан, піднімаючи свого келиха.

Дафф аж очима закліпав від несподіванки. Його серце забилося швидко та легко.

– Дякую, – сказав він, осушуючи бокал.

Дункан потягнув до себе шкіряний блокнот.

– За все плачу я.

Взявши в руки рахунок, він підніс його до світла і примружився.

– Втім, щось не схоже, що нам принесли саме наш рахунок.

– Хто б сумнівався! – зауважив Леннокс зі стриманою посмішкою, після того як ніхто не розсміявся.

– Ану, дайте-но я погляну, – сказала Кетнесс, надіваючи старомодні бабусині окуляри в роговій оправі.

Дафф знав, що вона їх не потребує, а носить через те, що вважає, ніби окуляри додають віку й відволікають від її зовнішності. Дункан вчинив сміливо, призначивши Кетнесс керівником експертно-криміналістичного відділу. Не тому, що мав сумніви стосовно її професійної придатності – вона показала найкращі результати у школі поліції, а ще вивчала хімію та фізику, а тому, що була молодшою за всіх керівників відділів, незаміжньою і просто надто гарною: у сторонніх могла зародилися підозра стосовно наявності у нього якихось прихованих мотивів. Волога в її усміхнених очах, волога на її повних червоних губах і блискучих білих зубах весело іскрилася у полум’ї свічок. Дафф заплющив очі. Відблиск асфальту, вищання протекторів на мокрій дорозі. Звук бризок, що розлітаються навсібіч під колесами. Кров, що хлинула додолу, коли той чоловік витягнув кинджала зі своєї шиї. Раптом Дафф відчув, наче чиясь рука стиснула йому груди – він охнув і широко розкрив очі.

– Усе нормально? – спитав Леннокс, підніс графин до Даффової склянки і плюхнув у неї разом із водою мутний осад. – Випий Даффе, щоб розбавити шампанське. Тобі ж іще за кермо сідати.

– Про це не йдеться, – відрізав Дункан. – Я не хочу, щоб мої герої потрапили під арешт за керування автомобілем у нетверезому стані або загинули на дорозі. Мій водій не проти зробити невеличке відхилення від маршруту.

– Дякую, – мовив Дафф, – але Файф…

– … мені більш-менш по дорозі, – запевнив Дункан. – А місіс Дафф і двоє гарненьких діточок нам ще й спасибі скажуть.

– Вибачте, – мовив Дафф, підводячись і відсуваючи вбік стільця.

– Просто приголомшливий полісмен, – зауважив Леннокс, дивлячись, як Дафф, похитуючись, пішов до туалету в кутку кімнати.

– Хто – Дафф? – запитав Дункан.

– І Дафф також, але я мав на увазі Макбета. Його результати вражають, підопічні обожнюють його, і навіть попри те, що він працював іще при Кеннеті, ми в антикорупційному відділі впевнені в ньому на сто відсотків. Шкода, що бракує формальних підстав, необхідних для того, аби він обійняв вищу керівну посаду.

– Окрім поліцейського коледжу, жодних інших вимог не існує. Згадайте Кеннета.

– Так, але Макбет все одно не є одним із нас.

– Тобто?

– Розумієте, – мовив Леннокс зі стриманою посмішкою, піднімаючи келих із шампанським, – ви набрали нових керівників, які, подобається нам це чи ні, вважаються такими, що належать до еліти. Всі ми – вихідці із західної частини міста або зі столиці, маємо добру освіту або респектабельні прізвища. А Макбет є людиною із широких народних мас – гадаю, ви розумієте, про що саме йдеться.

– Розумію. Послухайте, мене непокоїть те, що Дафф погано тримається на ногах. Ви не могли б його підстрахувати?

На щастя, в туалеті нікого не було.

Даф застебнув ширінку і, підійшовши до однієї з раковин, повернув кран та побризкав водою в обличчя. Почувши, як двері позаду нього відчинилися, обернувся.

– Дункан попросив подивитися, як ти почуваєшся, – пояснив Леннокс.

– Г-м-м. І що ж, як на тебе, він подумав?

– Подумав про що?

Дафф відірвав паперову серветку й витер обличчя.

– Про те, що сталося.

– Напевне, думає те, що й усі ми, – що ти добре впорався зі своєю роботою.

Дафф мовчки кивнув.

Леннокс стиха розсміявся.

– Невже ти і справді хочеш стати начальником відділу боротьби з організованою злочинністю?

Дафф закрутив кран і намилив руки, дивлячись у дзеркало на керівника антикорупційного відділу.

– Хочеш сказати, що я – кар’єрист?

– У бажанні підніматися ієрархічними шаблями й робити кар’єру нічого поганого немає, – пирхнув Леннокс. – Просто кумедно спостерігати, як ти себе нав’язуєш.

– Я маю потрібну кваліфікацію й відповідаю вимогам, Ленноксе. Тому маю обов’язок – і перед містом, і перед майбутнім своїх і твоїх дітей – спробувати себе на посаді голови ВБОЗу. Чом би й ні? Чи, може, краще було б, якби цю важливу посаду обійняв Коудор? Особа, яка б ні за що не змогла так довго працювати під Кеннетом, не маючи на своїх руках бруду та крові?

– Ага, – мовив Леннокс. – Отже, твій рушій – це почуття обов’язку, а жодним чином не особисті амбіції. Що ж, пресвятий Даффе, тоді дозвольте притримати для вас двері, – сказав Леннокс, низько вклоняючись. – Смію припустити, що ви відмовитеся від надбавки до зарплатні та всіх супутніх привілеїв.

– Зарплатня, честь і слава мене не цікавлять, – кинув Дафф. – Але суспільство винагороджує тих, хто йому служить. Демонструвати презирство до зарплати – те саме, що демонструвати презирство до суспільства.

Дафф уважно придивився до свого обличчя у дзеркалі. «Цікаво, чи можна побачити, коли людина бреше, а коли – ні? – подумав він. – І чи може ця людина переконати себе в тім, що говорить правду? Скільки доведеться переконувати себе у правдивості версії, яку вони з Макбетом домовилися озвучувати, – щодо вбивства отих двох людей на дорозі?»

– Ти вже вимив руки, Даффе? Бо Дункан додому поспішає.

На виході з «Каменярів» спецназівці розпрощались.

– Вірність та братерство! – вигукнув Макбет.

Решта відповіли хором, хоча й дещо безладно – залежно від міри сп’яніння кожного:

– Хрещені вогнем, поєднані кров’ю!

І вони розійшлися на всі чотири боки. Макбет із Банко подалися на захід повз вуличного музику, який не співав, а радше завивав відому пісню «Зустрінь мене на розі», а потім – крізь покинуті й занедбані вестибюлі та коридори центрального вокзалу. Дивовижно теплий вітер здіймався у проходах і крутив сміття поміж чудовими колись доричними колонами, які поволі обсипалися через забруднення довкілля та багатолітню відсутність ремонту.

– А тепер розкажи мені, що сталося насправді, – мовив Банко.

– Ну, ти й насмішив мене вантажівкою та Кеннетом! – вигукнув Макбет. – Дев’яносто метрів вільного падіння!

Його сміх дзвінким відлунням полетів під цегляною стелею.

Банко також усміхнувся.

– Не дури, Макбете. Розказуй, що сталося там, на сільській дорозі?

– Ти не чув, чи надовго місток закриють на ремонт?

– Їм ти зміг набрехати, але не мені.

– Ми їх прикінчили, Банко. Чи тобі треба знати більше?

– Чи треба мені знати більше? – перепитав Банко, відвернувшись від смороду, який ішов знизу, з туалетів, біля яких стояла, зігнувшись і тримаючись за поруччя, жінка невизначеного віку; її волосся звисало, затуляючи обличчя.

– Ні, не треба, – відповів за нього Макбет.

– Що ж, гаразд, – погодився Банко.

Макбет зупинився і схилився над молодим хлопцем, який сидів під стіною з жебрацькою чашкою. Хлопець підвів голову. Одне його око було закрите чорною пов’язкою, а другим він визирнув на Макбета зі свого сповненого дурманом ілюзорного світу. Той поклав купюру йому в чашку й лагідно запитав:

– Як справи?

– А, це ти, Макбете, – мовив хлопець. – Так собі, як бачиш.

– Ти можеш це зробити, – сказав Макбет. – Завжди про це пам’ятай. Ти в будь-який час можеш зупинитись.

– Звідки ти знаєш? – пробелькотів хлопець, незв’язно шкутильгаючи від однієї голосної до іншої.

– Повір мені, декому це вдалося. – Макбет підвівся, а хлопець кинув йому вслід тремтливе:

– Най тобі Бог помагає, Макбете!

Вони зайшли до вестибюля у східній частині вокзалу, де панувала оглушлива, як у церкві, тиша. Наркомани – ті, що не сиділи й не лежали попід стінами чи на лавках, – тинялися, погойдуючись, туди-сюди, немов виконуючи фігури якогось повільного танку, або як астронавти на чужій планеті з незвичним гравітаційним полем. Дехто підозріло витріщився на двох поліцейських, але більшість просто на них не зважала. Наче очі наркоманів випускали рентгенівські промені, і вони відразу ж визначили, що цих двоє нічого не мають на продаж. Більшість «наркомів» були настільки виснаженими й пожованими, що важко було визначити, скільки вони вже спромоглися прожити на цьому світі і скільки їм іще лишилось.

– У тебе ніколи не виникало спокуси почати знову? – поцікавився Банко.

– Ні.

– Багато хто з колишніх нариків мріють про іще один, останній укол.

– Тільки не я. Ходімо звідси.

Вони підійшли до сходів перед західним виходом, зупинились, а потім подалися туди, де дах уже не захищав від дощу. Неподалік на чорних рейках і чорному низькому постаменті стояло дещо, в темряві схоже на доісторичного динозавра. То була стодесятирічна «Берта», перший локомотив у країні, символ впевненості в майбутньому та оптимізму, який колись панував повсюдно. Широкі розкішні й пологі сходи вели до темного й безлюдного майдану Робітників, де колись вирувало життя, працювали торгові ятки, туди-сюди сновигали подорожні. Але зараз тут було примарно-порожньо, тільки вітер свистів і завивав. На протилежному боці майдану мерехтіли вогні солідної цегляної будівлі, в якій колись розташовувалися офіси державної залізниці. Після того як залізницю закрили, будівля довго стояла занедбаною, допоки її не викупили та не відремонтували. В результаті вона перетворилася на найгарнішу та найелегантнішу споруду в місті й стала називатися казино «Інвернесс». Банко заходив туди лише раз, але того вистачило, аби збагнути, що цей заклад – не для нього. Точніше, він не був завсідником їхнього типу. Такі, як він, були б підходящими клієнтами для «Обеліску», де відвідувачі гірше вдягнені, напої дешевші, а проститутки не такі гарні та менш перебірливі.

– Добраніч, Банко.

– Добраніч, Макбете. Спокійного тобі сну.

Банко помітив, як його приятель злегка здригнувся, а потім у темряві блиснули білі зуби Макбета.

– Передай привіт Флінсу і скажи, що його батько цієї ночі таки добре попрацював. Багато б я дав за те, щоб побачити Кеннета у вільному падінні з мосту, названого на його честь…

Банко якийсь час іще чув басовитий смішок приятеля з дощової темряви майдану Робітників. Та коли й сам перестав сміятися, його охопила тривога. Макбет був йому не просто другом і колегою, він був йому як син, такий собі Мойсей у кошику, якого Банко любив не менше за Флінса. Саме тому він і дочекався, поки Макбет не вигулькнув із протилежного боку майдану і не підійшов до освітленого входу до казино. Звідти визирнула висока жінка з хвилястим червоно-рудим волоссям і обняла Макбета, начебто якийсь фантом попередив її, що коханий незабаром з’явиться.

То була Леді.

Вони надовго злилися в обіймах.

Ця гарна жінка колись була, мабуть, іще гарнішою. Схоже, ніхто не знав точного віку Леді, але вона явно була старшою за Макбетові тридцять три роки. Може, й правду кажуть люди: справжня любов долає всі перешкоди.

А може, й ні.

Банко розвернувся й вирушив у північному напрямі.

За наказом шефа шофер старшого комісара у Файфі звернув з асфальтованої дороги. Під колесами авто захрустів гравій.

– Можете зупинитися тут, решту шляху я пройду пішки, – мовив Дафф.

Шофер загальмував. Настала тиша, і вони почули, як сюрчать коники та шелестять листям дерева.

– Мабуть, вам не хочеться їх будити, еге ж? – спитав Дункан, дивлячись на дорогу, біля якої стояв невеличкий білий будиночок, залитий місячним сяйвом. – І тут я з вами згоден. Нехай наші рідні та близькі сплять у щасливому невіданні та з почуттям безпеки. Гарно у вас тут.

– Дякую. І перепрошую за те, що вам довелося зробити гак.

– Всім нам у житті часто доводиться робити гак і йти в обхід, Даффе. Наступного разу, коли отримаєте наводку, як з цими «вершниками», зробіть гак і зайдіть до мене, гаразд?

– Гаразд.

Дункан потер пальцем підборіддя.

– Наша мета – зробити це місто затишнішим і кращим для всіх нас, Даффе. А це означає, що всі сили добра мають працювати злагоджено і думати про задоволення інтересів усієї громади, а не лише власних.

– Ясна річ. І я хочу сказати, що готовий взятися за будь-яку роботу, якщо вона піде на користь і правоохоронцям, і місту, сер.

Дункан усміхнувся.

– Що ж, у такому разі тепер мені слід подякувати вам, Даффе. Однак ледь не забув…

– Прошу?

– Ви сказали, що чотирнадцятеро «вершників» включно зі Свено – це було значно більше, ніж ви очікували, і що для них самих було б краще послати туди лише двох-трьох людей, аби відігнати вантажівку?

– Так.

– А чи не спало вам на думку, що Свено теж хтось міг дати наводку? Він міг підозрювати, що на нього чекає засідка. Ваші побоювання про витік інформації можуть бути цілком обгрунтованими. Добраніч, Даффе.

– Добраніч.

Дафф рушив до будинку, вдихаючи запахи землі і трави, на яку вже впала роса. Він думав про таку можливість, а тепер її озвучив і Дункан. Витік інформації. «Кріт». І він, Дафф, знайде цього «крота». Завтра ж знайде.

Макбет лежав на боці із заплющеними очима. Поруч чулося її рівномірне дихання, а з казино – басова складова музики, подібна до приглушеного серцебиття. Казино «Інвернесс» працювало цілу ніч, але зараз було вже пізно навіть для найазартніших гравців і найбільш спраглих пияків. Нічні гості розходилися коридорами по своїх номерах. Дехто – сам, дехто – з дружиною. А дехто – в іншій компанії. Леді на це не зважала, якщо жінки-відвідувачки казино дотримувалися встановлених нею неписаних правил: завжди бути розважливими, причепуреними, тверезими, неінфікованими, а насамперед – неодмінно привабливими. Незабаром після знайомства з Макбетом Леді поцікавилася, чому він на них не задивляється. І розсміялася, почувши, що він помічає лише її. Лише згодом збагнула, що це буквально так. Макбетові не треба було роздивлятися довкола, щоб побачити її – ніби нею проштампували сітківку його очей: куди б його не заносило, варто було лише заплющити очі – і ось вона вже тут, прямо перед ним. До Леді в нього нікого не було. Себто траплялися жінки, від яких пришвидшувалося серцебиття, і, звісно, були жінки, чиї серця змушував битися частіше він. Але Макбет ніколи не мав з ними інтимних стосунків. Ну і, звісно, була одна жінка, яка залишила шрам на його серці. Коли Леді про це здогадалася і, сміючись, спитала, чи не послала було доля їй справжнього цнотливця, він розповів їй свою історію. А потім вона розповіла йому свою.

Коштовна шовкова ковдра на ліжку в номері люкс важко тиснула на оголене тіло. Його ніби лихоманило: було водночас і зимно, і парко. Дихання Леді змінилося, і Макбет збагнув, що вона прокинулась.

– Що сталося? – сонно прошепотіла Леді.

– Нічого, просто не спиться.

Вона притулилася до нього й ніжно погладила йому груди і плечі. Час від часу, як от зараз, вони дихали в унісон. Наче були одним організмом, такими собі сіамськими близнятами зі спільними легенями – саме таке відчуття виникло у них після того, як обмінялися своїми історіями, і тоді Макбет збагнув, що вже не самотній.

Її рука ковзнула по його передпліччю, торкнувшись татуювань, потім опустилася до ліктя й нижче, погладивши шрами. Про них він теж їй розповів. Розказав і про Лорреля. Вони взагалі не мали таємниць одне від одного. Втім, то були радше не таємниці, а сумні подробиці, про які він благав її не розповідати. Леді кохала його, і це – все, що він мав про неї знати. Решта не мала значення. Вона була царицею. І її васал слухняно настовбурчився під шовковою ковдрою.

Коли Дафф заповз у ліжко й вмостився біля дружини, прислухаючись до її рівномірного дихання й відчуваючи тепло її спини, то йому здалося, що спогади про нічні події вже почали вщухати. Це місце завжди так діяло на нього, завжди. Вони познайомилися ще тоді, коли він був студентом поліцейського коледжу. Дружина походила з заможної родини із західної частини міста, і хоча спершу її батьки ставилися до Даффа дещо скептично, згодом цей амбітний і працьовитий парубок їм сподобався. Його сім’я теж була респектабельною, – принаймні, так вважав його вітчим. А потім все пішло майже автоматично: одруження, діти, будинок у Файфі, де діточкам не доведеться дихати отруєним повітрям, кар’єра та буденна одноманітність. Дуже багато буденної одноманітності плюс довгі дні в очікуванні підвищення по службі. А час іде. Навіть не йде, а летить. Отак воно завжди буває, нічого не вдієш. Хіба ж вона не була гарною жінкою і хорошою дружиною – розумною, вірною і дбайливою? А він – хіба ж він не був хорошим чоловіком? Хіба не дбав про них, хіба не заощаджував гроші на освіту дітей, хіба не збудував хижку побіля озера? Він був таким, яким був – іншим бути просто не міг. До того ж це не абищо: мати домівку й родину, бо вони забезпечують внутрішній спокій. Родина має власний ритм життя, власні закони, і її мало турбує те, що відбувається поза межами дому. Точніше сказати, анітрохи не турбує. Натомість він потребував отого відчуття реальності або її відсутності – він просто мусив його мати. Хоча би час від часу.