Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 33 страниц)

30

Дафф швидко йшов широкими проспектами повз розкішні старі будинки і крізь парки, проминаючи вуличних музикантів та художників-портретистів. Він показав смужку паперу з адресою усміхненій парочці – і хлопець з дівчиною підказали йому напрямок, ошелешено витріщившись на його бороду, яка з одного боку вже почала відклеюватись. Намагаючись не бігти, Дафф проминув столичний собор.

Згадав, як Гатчінсон тоді зупинився й обернувся.

Обернувся, спускаючись залізними сходами до машинного відділення. Знову піднявся нагору. Вислухав історію Даффа. Той розповідав йому подробиці, в які сам ні за що не повірив би, почувши з вуст іншої людини, а Гатчінсон безперервно кивав головою, наче все розумів. Ніби вже давно добре знався на тому, які жахіття здатні коїти люди одне одному. А коли Дафф закінчив, механік запропонував план втечі. Запропонував швидко й не вагаючись. План був напрочуд простим та очевидним, і Дафф подумав, що, напевне, Гатчінсон колись приготував його для себе з якоїсь конкретної нагоди. Дафф мав перевдягнутися в одежу механіка і стояти напоготові біля поручнів.

– Тільки стань спиною до мостика, щоб капітан не бачив твого лиця й гадав, що то я. Боцман дасть тобі мотузяну драбину, побачивши, що ти хочеш спуститись. Скидай її вниз якомога раніше, спускайся і стій унизу, поки до борту не підійде лоцманський човен. Скажеш лоцману, що тобі треба взяти в транспортній конторі запчастину для лебідки, яка затягує швартови на причалі.

– Чому?

– Що – чому?

– Чому ти це для мене робиш?

Гатчінсон знизав плечима.

– Кілька днів тому мене відрядили вантажити ящики з патронами. Там був якийсь кістлявий і лисий мужик з поліції. Ми вантажили ящики в його вантажівку, а він стояв, схрестивши руки, з таким виразом обличчя, ніби ми для нього не люди, а якісь комахи.

Дафф мовчав, очікуючи.

– Іноді люди мусять допомагати одне одному, – продовжив механік і шморгнув носом. – Принаймні так заведено думати. – Шморг-шморг. – А наскільки я тебе зрозумів, зараз ти залишився сам-один проти їхньої зграї. Повір мені, я трохи знаю, що це таке.

Сам-один. Проти зграї.

– Дякую.

– Та нема за що, Джонсоне. – Механік потиснув Даффові руку. Несильно, майже сором’язливо. А потім провів рукою по пластиру на лобі. – Наступного разу я буду напоготові, і тоді настане твоя черга отримати цілу купу підсрачників.

– Звичайно.

Дафф уже добрався до центру міста.

– Перепрошую, а де тут Шостий район?

– Отам.

Він пройшов повз газетний кіоск. Будинки ставали дедалі меншими, а вулиці – вужчими.

– Підкажіть, будь ласка, як пройти до Таннері-стріт?

– Йдіть до отого світлофора, а потім друга чи третя вулиця ліворуч.

Загула й замовкла поліцейська сирена. Тут, у столиці, вони мали якийсь інший звук, не такий різкий. Іншу тональність. Не таку похмуру, не таку пронизливо-дисгармонійну.

– А де тут «Дельфін», підкажіть будь ласка?

– Нічний клуб? А хіба його не закрили? Втім, яка різниця. Бачите оте кафе? «Дельфін» – поруч із ним. – Але очі незнайомця надто довго затрималися на шрамі, наче він намагався щось пригадати.

– Дякую.

– Нема за що.

Таннері-стріт, 66.

Дафф придивився до прізвищ біля дверних дзвінків обабіч великих дерев’яних дверей з облупленою фарбою. Жодне з них ні про що йому не говорило. Смикнув двері. Незамкнені. Точніше, замок вибитий. Всередині темно. Дафф завмер, чекаючи, поки його зіниці призвичаяться. Сходи. Мокра газета на підлозі, запах сечі. Туберкульозний кашель за дверима. Почувся якийсь звук, наче плюхнулося щось мокре. Дафф рушив сходами нагору. На кожному поверсі по двоє парадних дверей, а на кожному прольоті – низенькі дверцята. Він натиснув один дзвінок. Зсередини почулося сердите гарчання собаки і чиєсь човгання. Двері відчинила маленька, комічного вигляду зморшкувата жіночка. Ланцюжка безпеки на дверях не було.

– Слухаю, любенький.

– Доброго дня, я – інспектор Джонсон.

Жінка оглянула його скептичним поглядом. Дафф подумав, що вона, певно, нанюхала піт, яким смерділа футболка Гатчінсона. Але це амбре, як не дивно, заспокоїло маленького, схожого на пухнастий клубок песика.

– Я шукаю…

– Так, кого ви шукаєте?

– …одну людину, чию адресу дав мені мій друг Банко.

– Перепрошую, хлопче. Ніякого Банко я не знаю.

– Може, ви знаєте Альфі?

– А, Альфі… Він мешкає на третьому поверсі праворуч. Перепрошую, але у вас… е-е-е… борода відклеїлась.

Дафф зірвав бороду, зняв окуляри й піднявся на третій поверх. Біля дверей праворуч прізвища не було, лише дзвінок із кнопкою, яка висіла на спіральній металевій пружині.

Дафф постукав у двері. Почекав. Потім постукав знову, цього разу дужче. На першому поверсі знову плюхнуло щось мокре. Посмикав двері. Замкнено. Може, почекати, поки хтось не прийде? Це була краща альтернатива, ніж світитися на вулиці.

Хтось тихо покашляв. Звук долинув із-за низеньких дверцят на сходовому прольоті. Дафф зійшов на п’ять сходинок вниз і повернув дверну ручку. Вона піддалася, але тільки трохи, неначе хтось тримав її зсередини. Він постукав.

Ніхто не відповів.

– Агов, там хтось є?

Дафф затамував подих і приклав до дверей вухо. Почув якийсь звук, схожий на шерехтіння газети. Там хтось був.

Дафф пішов униз, навмисне гучно тупаючи черевиками, а потім зняв їх і тихенько піднявся назад навшпиньки.

Взявшись за дверну ручку, різко смикнув її на себе. Почув, як щось відлетіло, коли двері розчинилися. То була пружина.

Дафф побачив себе.

Його фото було не надто великим і розташовувалось у правому нижньому куті сторінки під заголовком.

Потім газета опустилась, і Дафф опинився лицем до лиця з дідом із довгою кошлатою бородою. Він сидів зі спущеними штанами, нахилившись уперед.

То був «плюх». Такі туалети Даффу колись доводилося бачити в старих багатоквартирних будинках для робітників на набережній. Імовірно, своє назвисько вони отримали завдяки звуку, який видавав кусок гівна, падаючи з верхніх поверхів у підвальний контейнер. Наче плюхалося щось мокре.

– Я дуже перепрошую, – звернувся Дафф до старого. – Ви – Альфі?

Чоловік не відповів, а лише витріщився на нього. А потім повільно перегорнув газетну сторінку, поглянув на фото – і знову на Даффа. Облизав губи.

– Голосніше, – мовив він, показуючи вільною рукою на вухо.

Дафф підвищив голос.

– Ви – Альфі?

– Голосніше.

– Альфі!

– Цсс! Так, він – Альфі.

Мабуть, через власний крик Дафф не почув, як хтось підійшов. Просто відчув, як у потилицю йому вперся якийсь твердий предмет, і чийсь віддалено знайомий голос прошепотів на вухо:

– Так, інспекторе, то – Альфі, а це – пістолет. Тому не рипайтесь, а просто скажіть, як ви нас знайшли і хто вас послав.

Дафф хотів був обернутись, але чиясь рука знову повернула його лицем до Альфі, який явно визнав інцидент вичерпаним і знову заглибився в газету.

– Я не знаю, хто ви, – мовив Дафф. – Я знайшов відтиск адреси в блокноті автомобіля Банко. Мене ніхто не посилав. Я сам по собі.

– Чому ви приїхали сюди?

– Бо Макбет хоче мене вбити. Я майже не сумніваюся в тому, що це він наказав убити Банко і Флінса. Тому, якщо Банко мав адресу помешкання, яке вважав безпечним притулком, то я вирішив, що тут буде безпечно й мені.

Пауза. Схоже, чоловік позаду нього розмірковував.

– Ходімо зі мною.

Чоловік із пістолетом розвернув Даффа, але так, щоб самому залишитися позаду нього. А потім повів, штрикаючи дулом, нагору, де натиснув дзвінок. Цього разу двері відчинилися, і Даффа заштовхнули до великої кімнати, де пахло затхлим, хоча вікна були розчахнуті навстіж. Там стояв великий стіл із трьома стільцями, кухонна стойка з раковиною, холодильник, вузьке ліжко й софа, а на підлозі лежав матрац. На одному зі стільців сидів чоловік, поклавши руки на стіл і втупившись у Даффа поглядом. Окуляри залишилися тими самими, тими самими були й довгі ноги, що стирчали з-під столу. Що було незвичним, так це борода. І схудле обличчя.

– Малкольме, – мовив Дафф, – ти живий.

– Здрастуй, Даффе. Сідай.

Дафф сів на стілець навпроти заступника старшого комісара. Малкольм зняв свої окуляри й протер їх.

– Отже, ти гадав, що я вбив Дункана і втопився?

– Спершу я так і подумав. Допоки не здогадався, що за вбивством Дункана стоїть Макбет. Потім подумав, що він втопив тебе, аби розчистити собі шлях до посади начальника поліції. І що передсмертна записка – це підробка.

– Макбет погрожував убити мою доньку, якщо я її не підпишу. Що ти хочеш, Даффе?

– Він каже… – почав був голос позаду.

– Тебе я вже чув, – перервав Малкольм. – Бачу, що газети все зображають так, наче Макбет хоче тебе спіймати. Але ж ти запросто можеш працювати на нього, а вся ця газетна писанина призначена для того, щоб ти зміг втертися до нас у довіру.

– А вбивство моєї сім’ї було операцією прикриття – ти це хочеш сказати?

– Про це я теж читав, але вже не вірю нікому й нічому, Даффе. Якби Макбету та поліції дійсно так хотілося спіймати тебе, то вони б уже це зробили.

– Мені пощастило втекти.

– І ти прийшов сюди, – мовив Малкольм, барабанячи пальцями по столу. – Чому?

– Бо тут, як було написано в блокноті, – безпечний притулок.

– Безпечний? – Малкольм похитав головою. – Ти ж поліцейський, Даффе, тому маєш розуміти: якщо тобі так легко вдалося нас розшукати, то це ж саме може зробити й Макбет. Навіть людина зі скромним інтелектом, яку оголосили в розшук, сидить і не рипається. Вона не ходить в гості до інших людей, яких теж оголосили в розшук. Тому я хочу від тебе переконливішої відповіді. Чому ти тут?

– А як ти гадаєш?

– Я хочу, щоби ти мені сам про це розповів. Під дулом пістолета, націленим туди, де ти маєш згорьоване серце. Або не маєш.

Дафф ковтнув слину. Чому він прийшов сюди? Бо мав багато сподівань. Втім, це була його єдина надія. Шанси його занадто мізерні, а розрахунок простий. Дафф глибоко зітхнув.

– Тієї ночі, коли Банко загинув, він мав зустрітися зі мною і щось розповісти. Він був останнім, хто бачив тебе того дня, коли ти зник. Я подумав, що, може, мені пощастить зустріти тебе тут. І ми зможемо допомогти один одному. Я маю докази, що Дункана вбив Макбет. Макбет про це знає, а тому хоче мене прибрати.

Малкольм підняв брову.

– І яким чином ми зможемо допомогти один одному? Ти ж не думаєш, що столична поліція до нас приєднається?

Дафф похитав головою.

– Вони мають вказівки заарештувати нас і негайно доправити Макбету. Але ми можемо повалити Макбета спільними зусиллями.

– Щоб відомстити за вбивство твоєї сім’ї.

– Так, це було моєю першою думкою.

– Але?

– Але є дещо важливіше за помсту.

– Посада старшого комісара?

– Ні.

– А що ж тоді?

Дафф кивнув на відчинені вікна.

– Столиця – елегантне місто, чи не так? Вона не може не подобатись. Її так легко полюбити, бо вона – немов усміхнена красуня-блондинка з сонцем в очах. Але ми з тобою ніколи не полюбимо її, правда ж? Бо віддали свої серця отому смердючому і протухлому місту на західному узбережжі. Я зрікся його, гадав, що воно для мене не значить нічого. Я і моя кар’єра були для мене важливішими за місто, яке тільки те й робило, що псувало нам настрій, розбещувало наші серця та вкорочувало нам віку. Любити таке місто, думав я, це абсурдно й безглуздо. Але так буває в житті. І тепер надто пізно розмірковувати, кого ми насправді любимо, а кого – ні.

– Отже, ти готовий пожертвувати собою заради такого міста?

– Це ж дуже легко, – усміхнувся Дафф. – Я втратив усе. Жертвувати нема чим, окрім власного життя. А як щодо тебе, Малкольме?

– Я маю що втрачати – рідну доньку.

– Ти зможеш врятувати її, тільки якщо ми завалимо Макбета. Слухай сюди. Ти – людина, яка зможе продовжити те, що розпочав Дункан. І тому я тут, бо хочу допомогти тобі, якщо ти маєш бажання обійняти посаду старшого комісара й керувати справедливо й згідно із законом.

Малкольм обережно поглянув на нього.

– Хто – я?

– Так.

Малкольм розсміявся.

– Дякую за моральну підтримку, Даффе, але дозволь мені прояснити деякі речі.

– Кажи.

– По-перше, ти мені завжди був антипатичний.

– Цілком зрозуміло, – мовив Дафф. – Я ніколи не думав про когось, лише про себе. Я не збираюся стверджувати, що тепер я – інша людина, що я змінився, однак те, що сталося, багато чому мене навчило, і це – безперечно. Я ще не розумний, але вже не такий дурний, як був.

– Можливо, але можливо також, що ти кажеш те, що мені хотілося б почути. Чого я дійсно не хочу чути, так це нісенітниці про переродження. Може, ти і змінився. Трохи. Але світ довкола тебе лишився тим самим.

– Що ти хочеш сказати?

– Я задоволений тим, що ти вважаєш мене відносно порядним. Але для того, щоб взяти тебе до своєї команди, я маю твердо знати, що оті янгольські крила за твоєю спиною не відірвуть тебе від землі та від реальності. Ти впевнений, що в моїй команді тобі не доведеться закривати очі на деякі речі? Миритися… як би це сказати… миритися з усталеною практикою вибіркового правосуддя, з «лівими» грошима в коричневих конвертах? Якщо одним махом позбавити погано оплачуваного полісмена його лівих доходів, то як ти збираєшся завоювати його лояльність? І чи не краще було б нині вигравати численні невеличкі бої замість того, щоб уперто зазнавати поразок у великих битвах?

Дафф ошелешено витріщився на чоловіка з бородою: а чи дійсно він чує це від Малкольма?

– Ти хочеш сказати, що ми маємо переслідувати не Гекату, а його дрібних конкурентів?

– Я хочу сказати, що треба бути реалістом, мій любий Даффе. Який зиск від старшого комісара, який не знає, як влаштований довколишній світ? Так, ми маємо зробити наше місто чистішим і кращим, аніж воно було за наших попередників, Даффе, але за цю роботу ми маємо, чорт забирай, отримувати пристойні гроші.

– Брати хабарі, ти хочеш сказати?

– Ми не можемо перемогти Гекату, Даффе. Наразі не можемо. А тим часом нехай він віддасть нам частину своїх доходів, аби ми мали все необхідне для боротьби зі злочинністю в нашому місті. Адже її і без Гекати у нас достатньо, їй-богу.

Спершу Дафф відчув втому. І якесь химерне полегшення. Боротьба скінчилася; він може здатися в полон і відпочити. Разом із Мередіт. Він похитав головою.

– Я не можу на таке піти. Ти – не та людина, на яку я сподівався, Малкольме. Тепер у мене не лишилося жодної надії.

– А ти гадаєш, що є кращі люди? А ти сам – кращий?

– Я – ні, але у трюмі корабля я зустрів людей, кращих за нас із тобою, Малкольме. Тому я зараз хочу піти. А ти вирішуй – відпустиш мене чи застрелиш.

– Я не можу тебе відпустити, бо ти знаєш, де я. Допоки ти не присягнешся, що не розкажеш про моє місцеперебування.

– Обіцянка, яку один зрадник дає іншому, мало чого варта, Малкольме. Тому я не буду присягатись. Краще вбий мене пострілом в голову, бо на мене вже чекає моя родина.

Дафф підвівся, але разом із ним підвівся й Малкольм та, поклавши руки йому на плечі, знову всадовив на стілець.

– Ти поставив мені вельми багато запитань, Даффе. А в розмові запитання бувають красномовнішими за відповіді. Я збрехав тобі, а твої запитання були правильними і слушними. Але я не був упевнений у щирості твого праведного гніву, допоки ти щойно не заявив, що готовий отримати кулю заради непідкупної поліції та чистого міста.

Дафф закліпав очима. Його тіло раптом обважніло, і він мало не зомлів.

– У цій кімнаті – троє чоловіків, – вів далі Малкольм. – Троє чоловіків, готових пожертвувати усім, аби продовжити ту справу, за яку взявся Дункан. – Він відклав окуляри, які машинально протирав. – Троє чоловіків, можливо, не кращих за решту – просто ми вже втратили стільки, що буде неважко пожертвувати рештою. Але ми – зерня й логіка революції, тому не будемо захоплюватися власною моральною бездоганністю. Просто плекаймо волю робити правильні речі і творити добро незалежно від того, що рухає нами і зміцнює нашу силу волі – чи то почуття справедливості (з цими словами Малкольм знизав плечима), чи то жага сім’янина до помсти, чи то пекучий сором зрадника, чи то відоме лише небагатьом моральне піднесення, чи то богобоязний страх опинитися в пеклі. Бо наш шлях – праведний, і все, що нам зараз потрібно, це воля до боротьби. Простих шляхів до чистоти і справедливості не існує, є лише важкий шлях.

– Троє чоловіків, – мовив Дафф.

– Ти, я та…

– Та Флінс, – здогадався Дафф. – Як тобі вдалося вижити, хлопчику?

– Батько виштовхнув мене з авто і з мосту, – озвався голос позаду. – Колись він навчив мене того, чого так і не зміг навчити Макбета. Він навчив мене плавати.

Дафф поглянув на Малкольма, а той зітхнув і усміхнувся. На своє здивування Дафф відчув, що теж усміхається. Відчув, як щось підкотилося йому до горла. Подумав, що то схлип. Але збагнув, що то був сміх, а не сльози, збагнув лише тоді, коли почув, як вголос розсміявся Малкольм, а за ним і Флінс. То був бойовий сміх.

– Що тут таке?

Вони обернулися й побачили старого Альфі, який стояв на порозі з отетерілим виразом на обличчі та газетою в руці, і розсміялися ще голосніше.

31

Леннокс стояв, витріщившись у вікно. Зважуючи в руці гранату. Ангус. Ангус… Він і досі нікому не розповів про зустріч на фабриці «Естекс». Чому? Він і сам не знав. Знав лише, що протягом дня нічого не зробив. І вчора не зробив нічого. І позавчора. Щоразу, намагаючись прочитати звіт, він не міг зосередитись. Неначе літери рухалися й утворювали нові слова. «Реформування» перетворювалося на «інформування», а «нарада» – на «зрада». Щоразу, коли він піднімав слухавку, її вага зростала до тонни, і йому нічого не залишалося, крім як знову покласти її на апарат. Спробував був читати газети і дізнався, що старий Циммерман висунувся в мери. Циммерман був постаттю ані суперечливою, ані харизматичною; його поважали за компетентність – і недаремно, але серйозної конкуренції Тортелу він скласти не міг. Потім Леннокс почав був читати статтю про зростання наркоторгівлі, яка, згідно з даними ООН, перетворилася на одну з найбільших індустрій і посіла друге місце після торгівлі зброєю. Та швидко збагнув, що лише вдивляється в літери, нічого не розуміючи.

Минуло вісім днів відтоді, як Дафф уникнув пастки у столиці. Коли Леннокс і Сейтон постали перед Макбетом у його кабінеті, той аж запінився від злості. Коли Макбет вибухнув тирадою про те, яким йолопом його виставили в столиці, то у нього в куточках рота аж слина бульбашками взялася. Кричав, що цього ніколи не сталося б, якби Сейтон та Леннокс спромоглися спіймати Даффа ще тоді, коли той був у місті. Але, як не дивно, Леннокс відчув полегшення, дізнавшись, що Дафф наразі живий і на свободі.

Надворі вже сутеніло, але очі його призвичаїлися. Мабуть, треба було сьогодні вколотися ще раз. Просто для того, щоб пережити оцей конкретний день. А завтра вже все налагодиться.

– Це справді ручна граната, чи все ж таки попільничка?

Леннокс обернувся на голос, що почувся з порога. Там у дивній позі, нахилившись вперед і опустивши по боках руки, наче намагаючись встояти проти сильного вітру, завмер Макбет. Нахиливши голову, він уп’явся в Леннокса своїми неприродно розширеними зіницями.

– Цю гранату кинули в мого діда на Першій світовій.

– Брехня, – весело вишкірився Макбет, заходячи й зачиняючи за собою двері. – Це лише муляж німецької ручної гранати, модель Stielhandgranate-24, а насправді – попільничка.

– Не думаю, що мій дідо став би…

Макбет узяв у Леннокса гранату і почав тягнути за шнурок на кінці руків’я.

– Ні!

Макбет глянув з-під лоба на переляканого керівника антикорупційного відділу, який стиха вичавив із себе:

– Вона в-в-вибухне…

– …і знищить історію про твого діда? – Макбет засунув шнурок назад у руків’я й поставив гранату на стіл. – Це було б неприпустимо, так? І про що ж ви думали, стоячи біля вікна, інспекторе?

– Про корупцію, – відповів Леннокс, ховаючи гранату в шухляду. – Та антикорупцію.

Макбет підтягнув до себе стілець для відвідувачів.

– А що таке корупція насправді, Ленноксе? Чи можна вважати корумпованим відданого своїй справі революціонера, якому платять за те, щоб він проник у нашу державну машинерію? Чи можна вважати корумпованим слухняного, але пасивного службовця, який не робить майже нічого, а тільки отримує свою регулярну й часто незаслужено високу зарплатню в системі, знаючи, що ця система тримається на корупції?

– Сірих зон існує багато, старший комісаре. Як правило, людина сама відчуває, корумпована вона чи ні.

– Тобто, ти хочеш сказати, що вся справа у відчуттях? Макбет сів, і Ленокс, аби не бовваніти над ним, сів також. – Отже, по-твоєму, якщо ти не почуваєшся корумпованим, бо сім’я, яку ти годуєш, залежить від твого доходу, то це означає, що ти справді не корумпований, так? Якщо мотив шляхетний? Тобто якщо йдеться про добро для родини чи для нашого міста, то ми можемо назвати корупцію, скажімо, «прагматичною політикою»?

– Гадаю, що якраз навпаки, – відповів Леннокс. – Як на мене, то коли ти знаєш, що в основі лежить пожадливість і більше нічого, починаєш вигадувати для себе виправдання. А морально обгрунтований злочин виправдань не потребує. І можна не боятися називати його справжніми іменами: корупція, грабунок, вбивство.

– Так ось чим ти займаєшся? Проводиш час у роздумах, – мовив Макбет, узявшись кінчиками пальців за своє підборіддя. – Розмірковуєш, корупціонер ти, чи ні.

– Хто – я? – хихикнув Леннокс. – Йдеться, ясна річ, про людей, які перебувають під нашим слідством.

– Проте ми завжди говоримо про себе. Тому я все одно наполягаю, що люди, потрапивши у скрутне становище, змушені називати власну корупцію іншими іменами. І платня, яку ти отримуєш, використовуючи у власних корисливих інтересах свою посаду, вже називається не «гроші», а «благодійна пожертва». Заради життя. Заради життя твоєї родини, наприклад. Ти мене зрозумів?

– Не знаю, чи… – почав був Леннокс.

– Зараз я наведу тобі один приклад. До одного радіорепортера, відомого своєю чесністю, звертається молодий полісмен, який вважає, що має компромат на старшого комісара, тож хоче зняти його з посади. Але цей підступний полісмен, назвімо його Ангусом, не знає про те, що цей репортер певним чином… е-е-е… пов’язаний зі старшим комісаром. Цей репортер небезпідставно побоюється за свою сім’ю, якщо чинитиме не так, як того бажає старший комісар. Тому репортер повідомляє означеному старшому комісару про крамольні плани підступного молодого полісмена. Репортер обіцяє знову вийти на зв’язок з молодим працівником поліції, а старший комісар наказує репортеру зустрітися з ним там, де їх ніхто не бачитиме і не чутиме. Там, де начальник або його люди зможуть… ну, ти зрозумів, гадаю, продовжувати не варто.

Леннокс нічого не сказав. Тільки долоні витер об штани.

– Отже, начальник поліції в безпеці. Але, цілком слушно, у нього виникає запитання: хто тут корупціонер? Молодий співробітник, радіорепортер або… хто, Ленноксе?

Леннокс прокашлявся, вагаючись.

– Мабуть, старший комісар?

– Е, ні-і-і, – похитав головою Макбет. – Йдеться про третю особу. Про того, хто мав би поінформувати старшого комісара з самого початку. Ця третя особа знає про плани Ангуса. Хоча вона до цих планів прямого стосунку не має, але має стосунок непрямий, бо не розповідає про них своєму босу, а отже, наражає його на небезпеку. І досі ця особа не прийшла до нього й нічого не розповіла. Бо їй, бач, подумати треба. І допоки вона думає, вона стає корумпованою сама, чи не так?

Леннокс спробував був поглянути у вічі Макбету, але то було те саме, що й намагатися подивитись на сонце.

– Йдеться про зустріч на фабриці «Естекс», Ленноксе. Цікаво, коли ж ти збирався мені про неї розповісти?

Леннокс часто-часто заблимав очима.

– Я… я якраз подумував…

– Розумію, коли починаєш думати, то зупинитися важко. Думки йдуть одна за одною, еге ж? А наша воля, хоч якою б вільною ми її не вважали, керується думками. Проханими чи непроханими. Розказуй, з ким ти зустрічався, Ленноксе.

– Цей чоловік…

– Як його звати?

– Він…

– Як його звати?!

Леннокс глибоко зітхнув.

– Полісмен Ангус.

– Продовжуй.

– Ви ж знаєте Ангуса. Молодий, імпульсивний. А, зважаючи на останні трагічні події, кожен може відреагувати на них ірраціонально. Я вважав, що перед тим, як піти до вас із цими серйозними звинуваченнями, я мав би спробувати поговорити з ним і вселити в нього трохи здорового глузду. Щоб він дещо охолонув.

– І тим часом тримав мене в невіданні? Бо вирішив, що твоя оцінка ситуації краща за мою? Що я не дам Ангусу, якого сам узяв до спецназу, другого шансу? Що я негайно накажу відсікти його збуджену, але чесну й безневинну голову?

– Я… – почав був Леннокс, шукаючи слів, щоб закінчити речення.

– Ти помилився, Ленноксе. Я завжди даю підлеглим два шанси. І це правило стосується як Ангуса, так і тебе.

– Приємно чути.

– Я вірю у великодушність. Тому забув би про все це, якби Ангус виявив ознаки розкаяння й відмовився зустрітися з репортером вдруге. І більше ніколи б про це не згадував. Життя пішло б далі своїм шляхом. На жаль, Ангус цього не зробив. Він погодився на зустріч. Третьої щоки я підставити не можу. І третього шансу не даю.

Макбет підвівся й підійшов до вікна.

– Ситуація змушує мене надати тобі другий шанс, Ленноксе. Мого репортера поінформували, що на ту зустріч підеш ти разом із Сейтоном. Вона відбудеться цього вечора на фабриці «Естекс», де Ангус збирається виступити також у ролі фотографа й зробити знімки тієї печі, де, на його думку, був спалений трупик дитини. І там ти власноруч покараєш зрадника.

– Покараю?

– Спосіб покарання я залишаю на твій розсуд. Єдина моя вимога – щоб його результатом стала смерть. – Макбет обернувся до Леннокса. Той важко дихав. – А після цього Сейтон допоможе тобі позбутися тіла.

– Але ж…

– Третій шанс, можливо, існує. Але на небесах. До речі, як там твоя сім’я?

Леннокс розкрив рота, але звідти почулося щось схоже на писк.

– От і добре, домовились, – сказав Макбет. – Сейтон забере тебе о шостій. Попри обраний тобою спосіб покарання, все це має скінчитися за півтори години, тому рекомендую зателефонувати своїй чарівній дружині й попередити, що ти трохи запізнишся до вечірнього чаю. Мені тут щойно повідомили, що вона купила тобі на вечерю кров’яну ковбасу.

Макбет вийшов, тихо зачинивши за собою двері.

Леннокс обхопив голову руками. Гидотний слимак. Молюск. Безхребетна істота.

Треба терміново відремонтуватись. Треба вколотись.

Макбет ішов коридором, забиваючи в долівку підбори. Намагаючись приглушити голос, який криком кричав, що йому потрібна порція «влади». Або варива. Він спромігся обходитися без них ось уже цілий тиждень. Перед покращенням настає погіршення, але покращення неодмінно наступить. Йому вдавалося це раніше, вдасться і тепер. От якби не цей жахливий піт – він смердів, смердів роздратуванням, страхом та болем. Але це минеться. Все минеться. Має минутися. Він увійшов до приймальні свого кабінету.

– Старший комісаре…

– Жодного повідомлення, жодного телефонного дзвінка, Прісцилло…

– Але ж…

– Не зараз. Пізніше.

– До вас відвідувач.

Макбет різко зупинився.

– Ви когось впустили до мого… – він показав рукою на двері, – впустили… отуди?

– Вона наполягала.

Макбет з розпачем поглянув на секретарку.

– Це – ваша дружина.

– Що?! – ошелешено спитав він. І, застебнувши найнижчий гудзик на своєму піджаку, зайшов до кабінету.

Вона стояла перед його робочим столом, роздивляючись картину на стіні.

– Любий, тобі слід подумати про художнє оформлення свого робочого місця.

Макбет отетеріло витріщився на Леді. На ній була шуба, а під нею – проста й елегантна сукня. Вона явно щойно вийшла з перукарні і мала вигляд спокійної та енергійної людини. Він обережно наблизився до неї.

– Як ти почуваєшся, люба?

– Прекрасно, – відповіла Леді. – Наскільки я розумію, ота картина – це пропаганда, але що хотів сказати її автор насправді?

Макбет очей від неї не міг відвести. Куди поділася та божевільна жінка, яку він бачив іще вчора? Вона щезла.

– Що ти на це скажеш, милий?

Макбет уставився на картину. Придивився до грубих облич робітників.

– Її повісив туди попередник. Я накажу замінити її. Я такий радий, що тобі краще. Ти… ліки приймала?

Леді похитала головою.

– Більше ніяких ліків. Я припинила прийом. Повністю.

– Бо більше не лишилось?

Вона злегка усміхнулась.

– Я побачила, що шухляда порожня. Ти кинув також. – Леді сіла в його крісло.

– Якесь воно тіснувате, правда?

– Так, трохи. – Макбет сів на стілець для відвідувачів. Мабуть, її божевілля було лише лабіринтом, і вона спромоглася знайти з нього вихід.

– Рада, що ти зі мною погоджуєшся. Сьогодні вранці я поговорила з Джеком. Йшлося про ваш план стосовно виборів мера.

– Так, ми придумали план. І що ти скажеш стосовно нього?

Леді надула губи й похитала головою.

– План хороший, але ви забули про одне.

– І про що ж?

– План грунтується на тому, що інформація про стосунки Тортела з отим хлопцем має просочитися якраз напередодні виборів. А потім ти, як людина, що знищила банду Свено, швидко заповниш вакуум, перш ніж люди встигнуть кинути свої бюлетені.

– Так, – з ентузіазмом мовив Макбет. – Продовжуй.

– Проблема в тому, що вакуум вже заповнений. Старий Циммерман оголосив про висунення своєї кандидатури.

– Отой зануда? Та кому він потрібен!

– Може, Циммерману і бракує харизми, але люди добре його знають, а тому добре знають, чого від нього можна очікувати. Люди сподіваються на безпеку і стабільність. А в наші непрості часи безпека і стабільність мають для них першочергове значення. І саме тому мером переоберуть Тортела.

– Невже ти і справді гадаєш, що Циммерман зможе мене здолати?

– Так, – відповіла Леді. – Якщо Тортел не підтримає тебе офіційно як людина, незаплямована скандалом, і якщо ти не розберешся з Гекатою. Треба поєднати перше з другим – і ти станеш непереможним.

Макбет полегшено зітхнув. Вона дійсно вийшла з лабіринту. Вона знову тут, знову з ним.

– Дуже добре, але ж як це зробити?

– Треба висунути Тортелу ультиматум. Він може добровільно зняти свою кандидатуру, пославшись на вік та погане здоров’я, і надати тобі необмежену офіційну підтримку. Або ти сам змусиш його вийти з перегонів, демаскувавши як огидного кнура-збоченця, в результаті чого Тортела заарештують і кинуть за грати. А він добре знає, що стається в тюрмі з педерастами. Маєш вибрати між цими двома варіантами. Вибір, як на мене, неважкий.

– Г-м-м, – мугикнув Макбет, почухавши бороду. – Ми наживемо собі ворога.

– Кого – Тортела? Навпаки. Він добре знається на боротьбі за владу й буде лише вдячний, що ми поставили перед ним таку милосердну альтернативу.

– Дай подумати, люба.

– Тут нема над чим думати, милий. Окрім Тортела, є ще ляльковод Геката. Час його спекатись.

– Не думаю, що це мудре рішення, моя люба. Не забувай, що він – наш гарант і підтримає нас у боротьбі з опонентами.

– Геката ще не озвучив свою ціну за те, що зробив тебе старшим комісаром, – сказала Леді. – Але цей день невдовзі настане. І тоді ти зробиш оце. – Вона підняла лікоть так, наче він був на ниточці, як у ляльки. – А потім – оце, – Леді хвицнула ногою. – Ти ж не хочеш бути маріонеткою Гекати, мій любий? Припинення кампанії проти нього буде вже замало – він вимагатиме все більше й більше, а наприкінці зажадає всього, бо саме так поводяться подібні до нього люди. Тому питання стоїть таким чином: чи хочеш ти, щоб Геката керував містом через тебе? Чи ти, – з цими словами Леді обперлася ліктями об стіл, – волів би бути ляльководом сам? Бути героєм, який спіймав Гекату, і стати мером?