Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 33 страниц)

34

За п'ять хвилин шоста. Макбет увійшов до готелю «Обеліск». У просторому вестибюлі було безлюдно – тільки швейцар, двоє коридорних та троє схожих на трунарів портьє у чорних костюмах; вони стояли, стиха перемовляючись.

Макбет рушив прямо до ліфта з розчиненими дверцятами, увійшов і натиснув кнопку дев’ятнадцятого поверху. Стиснув зуби і видихнув через ніс, щоб урівняти тиск. Найшвидший ліфт у країні – так його рекламували, апелюючи, вочевидь, до провінційної публіки. Макбет відчував долонею слизьку поверхню ручки валізи. Цікаво, чому Коллум, отой нещасливий картяр, вибрав для своєї бомби саме таку валізу – зі смугами, мов у зебри?

Двері ліфта розчинилися, і він вийшов. Із плану будівлі Макбет знав, що сходи до пентхауса розташовані ліворуч. Легкими кроками подолавши п’ятнадцять східців угору й швидко пройшовши коротким коридором, він зупинився перед єдиними на поверсі дверима. Підняв був руку, щоб постукати. Але зупинився і придивився до своєї руки. Чи йому здалося, що вона тремтить від того тремору, який з’являється у ветеранів спецназу після семи років служби? Здалося. Але кажуть, що ще гірше, якщо такого тремору немає. Отже, він вчасно пішов зі спецназу.

Макбет постукав.

Почув кроки. Почув власне дихання.

Ніякої зброї він при собі не мав. Все одно його обшукають, тож не треба нікого нервувати, бо ця зустріч задумувалася як чисто ділова. Макбет іще раз сказав собі, що мусить лише озвучити Гекаті своє бажання балотуватися в мери і передати йому валізу як подяку за послуги, які вже були надані та які будуть надані в майбутньому. Таке пояснення мало б виглядати цілком правдоподібним.

– Доброго вечора. Ви містер Макбет, сер?

– Так.

Хлопець відійшов убік, пропускаючи його.

– Заходьте, будь ласка.

З пентхауса відкривався вид на всі чотири боки. Дощ припинився, і на заході, за казино «Інвернесс», товстий хмарний покрив підсвітився помаранчевим надвечірнім сонцем. Макбет перевів погляд далі, через гавань на південь, а потім – на схід, до фабричних труб.

– Пан Рука сказали, що трохи затримуються, але ненадовго, – повідомив хлопець. – Я принесу вам шампанського.

Двері тихо зачинились, і Макбет лишився на самоті. Сів в одне зі шкіряних крісел біля круглого плексигласового столу. «Пан Рука? Ага – Невидима Рука. Все ясно».

Макбет поглянув на свого годинника. Минуло рівно три хвилини і тридцять п’ять секунд з тої миті, коли він, сидячи з Сейтоном у спецназівському авто, витяг шпильку й запустив годинниковий механізм. До вибуху залишалося двадцять дві хвилини і двадцять секунд.

Він підвівся, підійшов до великого коричневого холодильника під стіною й відчинив його. Порожній. Шафа теж порожня. Зазирнув до спальні. Все неторкнуте. В номері ніхто не жив. Макбет повернувся до шкіряного крісла і знову сів.

Двадцять хвилин і шість секунд.

Він намагався ні про що не думати, але думки не припиняли надокучати.

І казали йому, що час спливає.

Що темрява згущається.

Що смерть наближається.

Макбет намагався дихати глибоко й спокійно. А що, як смерть дійсно прийде зараз? Звісно, це був би безглуздий кінець, але хіба ж не є кожен кінець безглуздим? Нас переривають на півслові посеред плину нашого життя, і кінець речення так і зависає в повітрі – без смислу, без завершення й без фінального акту. Коротке відлуння останнього недоказаного слова – і про тебе вже забули. Забули назавжди, і жоден гігантський пам’ятник цього факту змінити не зможе. Особа, якою ти був, ота реальна особа щезає швидше, ніж кола на воді. І який сенс має ця коротка раптово перервана поява? Пристосуватися до життя якомога краще, аби скористатися тими утіхами та радощами, які воно тобі пропонує за свій нетривалий час? Чи залишити по собі слід, змінити напрямок подій і зробити цей світ трохи придатнішим для життя, перш ніж його полишити? Чи, може, розмножуватися, щоб наплодити на землі багато маленьких істот, краще пристосованих до життя, в надії на те, що колись люди дійсно стануть тими напівбогами, якими себе вважають? А може, жодного смислу немає взагалі? Може, ми є просто уривками фраз у вічній хаотичній мішанині, де кожен говорить, але ніхто не слухає, де справджуються всі найгірші передчуття: ти – самотній. Абсолютно самотній.

Сімнадцять хвилин.

Сам-один. А потім прийшов Банко, пригорнув його до свого серця й узяв до своєї сім’ї. А він його спекався. Спекався всіх. І знову залишився сам-один. Наодинці з Леді. Але навіщо йому все це було? Чи хотів він цього насправді? Чи хотів цього для когось іншого? Для неї – для Леді?

Чотирнадцять хвилин.

Невже він дійсно думав, що все це надовго? Хіба ж не була вона крихкою, як психіка Леді, приреченою впасти додолу й розбитися, – оця імперія, яку вони заходилися будувати? Чи не був її крах лише питанням часу? Можливо, але що ще ми маємо, крім часу, дрібочки часу – категорії гнітюче-швидкоплинної?

Одинадцять хвилин.

Де ж Геката? Було вже пізно забирати валізу, везти її до порту й викидати у воду. Альтернативний варіант – вкинути її в каналізаційний люк надворі, але ж його можуть впізнати на вулиці серед білого дня після всіх отих телевізійних прес-конференцій.

Сім хвилин.

Макбет вирішив: якщо Геката не з’явиться за дві хвилини, то він піде. А валізу залишить. Сподіваючись, що Геката з’явиться ще до того, як вибухне бомба.

П’ять хвилин. Чотири хвилини.

Макбет підвівся й підійшов ближче до дверей. Прислухався.

Анічичирк.

Час тікати.

Він узявся за дверну ручку. Посмикав. Посмикав сильніше. Замкнено. Його замкнули.

– Ви хочете сказати, що вас обдурили, сер? – спитала Леді, стоячи біля столу для рулетки. Її покликали туди, бо один відвідувач почав бешкетувати. Той чоловік не був ані тверезим, ані дуже п’яним. Пом’ятий твідовий костюм. Їй не треба було довго гадати: то був колишній клієнт «Обеліску» з провінції.

– Ще б пак, звісно, що обдурили, – знервовано відповів чоловік.

Леді обвела поглядом кімнату. Кімната була повною – як і зазвичай останніми вечорами. «Доведеться найняти ще одного працівника для ігрової кімнати і двох для бару», – подумала вона.

– Кулька потрапляє на чотирнадцять раз за разом тричі. Якою є ймовірність для такого збігу, га?

– Така ж сама, як і для трьох, двадцяти чотирьох та шістнадцяти, – відказала Леді. – Одна з п’ятдесяти тисяч. Точнісінько така сама, як і для будь-якої іншої комбінації цифр.

– Але ж…

– Сер, – усміхнулася Леді, легенько торкаючись його руки. – Чи вам казали, що під час обстрілу треба ховатися у вирві, бо снаряд ніколи не падає в одне й те саме місце? Якщо казали, то знайте, що вас обдурили. Снаряд інколи падає в одне й те саме місце. Але зараз ви перебуваєте в казино «Інвернесс», сер. Тут вас не обдурять. – Вона подала йому талон. – Підіть до бару й хильніть чарчину моїм коштом. Обдумайте логічність того, що я вам щойно сказала, а потім ми поговоримо знову, гаразд?

Чоловік трохи відхилився, ніби роздивляючись її. А потім узяв талон і пішов.

– Леді!

Вона обернулася. Над нею бовваніла висока й широкоплеча жінка. А може, чоловік.

– Пан Рука хотів би з вами поговорити. – Чоловіко-жінка кивнула на старого, що стояв за кілька метрів від них. Він був у білому костюмі, мав фарбоване чорне волосся й спирався на позолочений стек. Старий з цікавістю роздивлявся люстру, яка над ним висіла.

– А чи не могли б ви трохи зачекати? – усміхнено спитала Леді.

– Цей добродій має ще один псевдонім. Він починається на букву «Г».

Леді заклякла, як укопана.

– Але він воліє, щоб його називали «Невидимою Рукою», – посміхнулася чоловіко-жінка.

Леді підійшла до старого.

– Це кришталь Баккара чи богемське скло? – поцікавився він, не зводячи з люстри очей.

– Богемське скло, – відповіла Леді. – Як ви, мабуть помітили, це трохи зменшена копія люстри, що висить у стамбульському палаці Долмабахче.

– На жаль, мені ніколи не доводилося там бувати, пані, але колись я відвідав маленьку капличку в Чехословаччині. Після епідемії чуми повсюдно валялося стільки трупів, що не знали, куди їх подіти. Тому і найняли одного одноокого монаха, щоб той прибрав і поскладав останки. Але натомість монах прикрасив ними каплицю. І тепер там є красива люстра, зроблена з людських черепів та кісток. Дехто вважає це проявом неповаги до померлих, але я дотримуюся протилежної думки. – Старий перевів погляд з люстри на Леді. – Хіба може людство бажати кращого подарунка, ніж дотик безсмертя, збережений у тій люстрі навіть після смерті? То все одно, що після смерті перетворитися на кораловий риф. На люстру. Або на символ чи на провідну зорю, на старшого комісара, який помирає так рано, що в серцях людей назавжди залишається втіленням людини, яка творила добро, безкорисливого лідера, який пішов із життя так передчасно, що його навіть не встигли викрити як іще одного корумпованого короля, ураженого манією величі. Я дотримуюся тієї думки, що саме такою смертю має помирати людина, шановна пані. Сподіваюся, отой одноокий монах заслужив вдячність нащадків.

Леді мовчки ковтнула слину. Зазвичай, їй вдавалося розгледіти в очах людини хоча б якусь емоцію, котру можна було б витлумачити. Але в очах цього чоловіка вона не побачила нічого – то було все одно, що зазирати в очі сліпця.

– Чим можу допомогти, пане Руко?

– Наскільки вам відомо, я зараз маю бути на зустрічі з вашим чоловіком. Він сидить у готельному номері і чекає на мене, аби вбити.

Леді здалося, ніби хтось стиснув її горло, тож якщо вона заговорить, голос буде тоненьким і писклявим. І вона зволіла промовчати.

– Але оскільки з мене мертвого навряд чи буде багато користі, то я вирішив натомість поговорити з тим із вас двох, хто має більше здорового глузду.

Леді поглянула на нього. Старий усміхнувся сумною лагідною посмішкою, наче мудрий дідусь. Наче той, хто бачить її наскрізь і хоче сказати, що вибачення є недоречними та абсурдними.

– Зрозуміло, – мовила Леді, сильно закашлявшись. – Щось мені випити захотілось. Що вам запропонувати?

– Якщо ваш бармен знає, як приготувати «брудний мартіні»…

– Ходімо зі мною.

Вони пішли до бару, де стояла черга завсідників. Леді проштовхалася за барну стойку, вхопила дві склянки, налила туди джину, потім мартіні та змішала коктейль на столі під стойкою. Менше, ніж за хвилину, вона повернулася й подала старому його склянку.

– Сподіваюся, що цей мартіні достатньо брудний.

Старий відсьорбнув.

– І справді. Та якщо я не помиляюся, тут є ще якийсь додатковий інгредієнт.

– Два інгредієнти. Це мій власний рецепт. Може, пройдемо сюди?

– А що це за інгредієнти?

– Це – секрет фірми, але я могла б висловитися таким чином: на мою думку, в кожного напою має бути місцевий колорит. – 3 цими словами Леді провела старого та чоловіко-жінку до порожньої кімнати за залом ресторану.

– Людина у моєму становищі добре розуміє ваше бажання зберегти секрети фірми, – мовив Геката, чекаючи, поки чоловіко-жінка підсуне йому стілець. – Тому вибачте, якщо я викрив ваші плани перебрати контроль над моїм містом. Я поважаю чужі амбіції, але маю щодо міста інші плани.

Леді відсьорбнула свій мартіні.

– Ви збираєтеся вбити мого чоловіка?

Геката промовчав.

Леді повторила своє запитання.

Макбет витріщився на двері, відчувши, як у нього пересохло в роті. Його замкнули. І йому здалося, що бомба цокає тепер прямо під ним. Іншого виходу тут не було – вивчаючи плани будівель, він перш за все звертав увагу на виходи. А за вікнами до асфальту спускалася гладенька стіна двадцять поверхів заввишки.

Замкнений. Спійманий у пастку. Він потрапив у пастку до Гекати. У свою власну пастку.

Макбет дихав ротом, намагаючись вгамувати паніку, що наростала.

Швидко обвів поглядом кімнату. Сховатися в ній було ніде – бомба надто потужна. Його погляд знову впав на двері. На клямку замка під дверною ручкою.

Ручна клямка. Він з шумом випустив повітря, полегшено зітхнувши. Чорт забирай, що ж це з ним коїться? Він розсміявся. Закриваючись, готельні двері мусять замикатися. Господи, та він же ж сам стільки років у готелі прожив! Все, що треба було зробити, – це повернути клямку й відчинити двері.

Макбет простягнув руку. Завагався. Чому внутрішній голос підказує йому, що це буде не так легко? Що це ніколи не було легко, що він приречений так і залишитися тут назавжди, злетіти у повітря разом із кімнатою?

Мокрими від поту пальцями взявся він за клямку. Повернув її.

Замок провернувся.

Макбет натиснув на ручку.

Поштовхом відчинив двері.

Вийшов з номера. Кинувся сходами вниз і побіг коридором, стиха матюкаючись.

Зупинився біля ліфта й натиснув кнопку.

Побачив на дисплеї, що ліфт тільки-но рушив угору з підвального поверху. Поглянув на свого годинника. Дві хвилини й сорок секунд.

Ліфт наближався. Що там за шум? Може, йому почулося – клацання, голоси? Мабуть, у ліфті люди. А що, коли там Геката? Часу повертатися й розмовляти вже не було.

Макбет побіг. Згідно з планом, пожежні сходи мали бути за рогом ліворуч.

Так воно і було.

Він поштовхом розчинив двері та почув мелодійний дзенькіт – то прибув ліфт. Затамувавши подих і притримавши двері, Макбет прислухався.

Голоси. Високі хлопчачі голоси.

– Щось я не розумію, чому…

– Пан Рука не прийде. Нам щойно наказали затримати чоловіка в номері на півгодини. Сподіваюся, йому сподобається шампанське.

Почулося вищання коліщат візка.

Макбет зачинив за собою двері і рвонув сходами вниз. Кожний поверх був позначений номером.

Він зупинився на сімнадцятому.

Леді кивнула. Перевела подих.

– Але колись ви все одно його вб’єте?

– Це залежить від певних обставин. Ви апельсинового соку до коктейлю додавали?

– Ні, не додавала. Від яких обставин?

– Якщо це тимчасове запаморочення розуму. Схоже, що ви удвох припинили вживати мої продукти, і це, напевне, піде на користь нам усім.

– Ви не вб’єте його тому, що він потрібен вам як старший комісар. А тепер, коли ви розкрили плани Макбета, можете вважати, що він засвоїв цей урок. Неслухняний пес стає дресированим лише тоді, коли отримує покарання за свій непослух.

Старий обернувся до чоловіко-жінки.

– А що я тобі казав? Із них двох вона розумніша.

– То чого ж ви хочете від мене, пане Руко?

– Імбир? Ні, не питатиму, бо це, як ви вже сказали, секрет, тому ваша відповідь не буде правдивою. Я хотів би поінформувати вас про варіанти вибору, які перед вами стоять. Будете слухатися мене – я захищатиму Макбета від усього, що може йому нашкодити. Він стане вашим Тифоном. Не будете слухатися – я вб’ю вас так, як убивають собак, які не піддаються дресируванню. Озирніться довкола, Леді. Погляньте на все те, що можете втратити. Ви маєте все, про що тільки мріяти могли. Тому мріяти вам більше не треба. Щодо рецептів можу сказати: якщо ваші мрії занадто сміливі, то вони є рецептом катастрофи. – Старий залпом допив решту коктейлю і поставив склянку на стіл. – Перець. Один із двох інгредієнтів – це перець.

– Кров, – сказала Леді.

– Правда? – Геката поклав руки на стек і перевів себе у стояче положення. – Людська кров?

Леді знизала плечима.

– А яка різниця? Можете вірити, що так воно і є, тим більше, що рецепт, схоже, вам сподобався.

Старий розсміявся.

– Ми з вами могли би стати добрими друзями за інших обставин, Леді.

– В іншому житті, – мовила вона.

– Так, в іншому житті, моя маленька Лілі. – Він двічі постукав стеком по підлозі. – Залишайтеся на місці. Ми самі знайдемо вихід.

Леді тримала усмішку, допоки Геката не щез із виду. А потім стала хапати ротом повітря, кімната почала обертатися довкола неї, і їй довелося вчепитись у підлокітники крісла. «Лілі». Він знає. Звідки ж він знає?

Сімнадцятий поверх.

Макбет поглянув на свого годинника. Залишилась одна хвилина. Чому ж він зупинився? Напевне, саме зараз хлопці піднімають візок сходами. І будуть у номері якраз тоді, коли вибухне бомба. Ну то й що? Це ж хлопці Гекати. Вони були учасниками цього блефу, то в чім проблема? В цьому місті безневинних немає. То чому ж саме зараз щось спало йому на думку? Що це було? Якась фраза з промови? Написаної Леді й виголошеної ним самим? А може, щось із далекого минулого, щось із присяги, яку вони давали після закінчення поліцейського коледжу? А може, то було щось з іще глибшого минулого, щось із того, що сказав йому Банко? Щось було, щось спало йому на думку, але він не міг пригадати достеменно.

Чорт, чорт, чорт!

П’ятдесят секунд.

Макбет побіг.

Побіг нагору.

35

– Мерщій зі мною! – заволав Макбет.

Двоє хлопців отетеріло витріщилися на чоловіка, який раптово нарисувався на порозі пентхауса. Один із них тримав у руках пляшку шампанського і саме почав розкручувати на пробці дріт.

– Негайно! – вигукнув Макбет.

– Сер, ми якраз…

– Маєте тридцять секунд, якщо не хочете померти!

– Вгамуйтеся, сер.

Макбет схопив відерце з пляшкою шампанського та швиргонув його у вікно. Кубики льоду зрикошетили і з тріскотом заскакали по паркету. В запалій тиші Макбет тихим голосом сказав.

– Через двадцять п’ять секунд тут вибухне бомба.

А потім повернувся й кинувся бігти сходами вниз, слухаючи, як торохтять у вухах кроки. Проскочив повз ліфт. Притримав двері на пожежні сходи, пропускаючи хлопців.

– Хутчіше, хутчіше!

Зачинивши за собою двері, Макбет кинувся за хлопцями вниз.

П'ятнадцять секунд. Макбет не мав гадки, наскільки потужним буде вибух, але, якщо бомба була розрахована на те, щоб зруйнувати таку міцну будівлю, як «Інвернесс», то їм треба відбігти від неї якомога далі. Шістнадцятий поверх. У нього почала боліти голова, наче вже дався взнаки тиск вибухової хвилі на барабанні перетинки, очні яблука, ротову порожнину. Чотирнадцятий поверх. Макбет поглянув на годинника. Вибух мав би статися п’ятнадцять секунд тому.

Одинадцятий поверх. І досі нічого. Може, годинниковий механізм був не надто точним, а може, в ньому передбачена навмисна затримка. Двоє хлопців попереду нього почали уповільнюватися. Макбет гаркнув, і вони знову кинулися бігти.

На восьмому поверсі хлопчаки вискочили з пожежних сходів у коридор, але Макбет побіг далі вниз головними сходами. Ліфт був смертельною пасткою. Коли він вискочив на перший поверх, бомба вже спізнювалася на три хвилини.

Макбет вийшов у вестибюль. Там і досі біля реєстратури стояв персонал, наче нічого не сталося, не помічаючи його. Він вийшов під дощ. Поглянув угору. Постояв так, допоки не заболіла шия. А потім рушив через безлюдний майдан до автомобіля, в якому на нього чекав Сейтон. Що ж там, в біса, сталося? Точніше сказати, чому не сталося? Може, в підвалі поліцейського управління бомба відсиріла? Може, хтось примудрився зупинити годинниковий механізм після того, як він покинув пентхаус? А може, бомба вибухнула, але значно слабше, аніж прогнозували спецназівські специ? І що ж тепер? Він зібрав думки докупи. А що як Геката або його люди увійшли до номера і знайшли там залишену ним бомбу? Треба піти й забрати валізу.

Макбет обернувся. Зробив два кроки. Побачив на бруківці свою тінь – і раптом почув глухий гул, схожий на розкат грому. На мить йому здалося, наче пішов град. Білі гранули вдарили його в обличчя та руки, затріскотіли по бруківці та затанцювали на припаркованих автомобілях. На землю за кілька метрів від нього бамкнулася душова головка. Макбет поглянув угору – і раптом полетів убік, а через мить почув, як щось хряснулося поруч. Макбет підняв руки, щоб захиститися, але чоловік, який повалив його на землю, вже скочив на ноги, обтрусив своє сіре пальто і побіг геть. На тому місці, де він стояв секунду тому, лежав розтрощений коричневий холодильник.

Макбет притулився головою до прохолодної бруківки. Нагорі «Обеліску» полихнуло полум’я й заклубочився чорний дим. Щось застрибало до нього по бруківці й зупинилося біля голови. Макбет підняв ту штуковину. То був корок з пляшки шампанського, і досі загорнутий у дротяну сітку.

– Що там, в біса, трапилось? – спитав Сейтон, коли Макбет сів у авто.

– Тортел, – відповів Макбет. – Він попередив Гекату. Поїхали.

– Тортел? – перепитав Сейтон, від’їжджаючи від тротуару й дивлячись, як двірники змітають з лобового скла маленькі скалки.

– Тортел був єдиним, хто знав про наш план і, напевне, розповів про нього Гекаті, сподіваючись, що натомість той уб’є мене.

– І Геката не спробував вас убити?

– Ні. Навпаки – він мене врятував.

– Як так?

– Йому потрібні слухняні ляльки.

– Що?

– Нічого, Сейтоне. Поїхали до «Інвернессу».

Макбет ретельно оглянув тротуар, придивляючись до людей, які, пороззявлявши роти, витріщалися на горішній поверх «Обеліску». Пошукав поглядом сірі пальта. Скільки їх там було? Там усі в сірих пальтах, чи лише дехто? Вони що, завжди тут стирчать? Він – безсмертний. Безсмертний, як дерев’яна лялька. Тиск у голові посилився. І в ній промайнула химерна думка. Обіцянка Гекати зробити його невразливим насправді була не благословенням, а прокляттям. Змотавши дріт із шампанського корка, він почув звук першої поліцейської сирени.

Сейтон зупинився перед казино «Інвернесс», і Макбет уже був вийшов з авто, як раптом почувся голос Тортела.

– Увімкни гучніше радіо, – сказав Макбет, знову сідаючи в машину.

«… аби спростувати чутки і з поваги до вас, мої любі земляки, і з поваги до вашого права мати відомості про обраних вами представників, я вирішив сьогодні розповісти вам, що п’ятнадцять років тому мав нетривалий позашлюбний зв’язок, в результаті якого народився син. За домовленістю зацікавлених сторін, себто матері мого сина та моєї дружини, було вирішено не надавати цій історії публічного розголосу. Я завжди підтримував тісний зв’язок із сином та його матір’ю і утримував їх винятково власним коштом. Нерозголошення цієї інформації було на той час розсудливим рішенням, зважаючи на інтереси зацікавлених сторін. Я не обіймав тоді посади мера. І тому був непідзвітним нікому, крім моїх близьких та самого себе. Проте нині ситуація змінилася, і настав час оприлюднити цю інформацію. Матір мого сина серйозно хвора, і вона погодилась поселитися в мене. Відтоді я став брати з собою Касі на публічні заходи, де представляв його як свого сина, але, як не дивно, моя чесність призвела до появи непристойних чуток. Як ми знаємо, правда – це останнє, що сприймається на віру. Я шкодую, що виявився нечесним чоловіком п’ятнадцять років тому, і тепер не можу зарадити нічим, окрім як просити пробачення у своїх близьких. Не можу я зарадити і тим людям, які судитимуть про мої якості як керівника, виходячи з мого приватного життя. Все, що я можу зробити, – це просити вас вірити мені так само, як я вірю вам, оприлюднюючи ці вкрай болючі та дорогі мені подробиці свого минулого. Може, я не завжди робив вчинки, якими можна було б пишатися, але я пишаюся своїм п’ятнадцятирічним сином Касі. Вчора ввечері я мав з ним розмову, і він наказав мені зробити те, що я роблю зараз. Він наказав мені розповісти всьому місту, що я – його батько. – Тортел глибоко зітхнув і з добре чутним тремтінням у голосі продовжив: – І що він – мій син. – Тортел прокашлявся. – І що я неодмінно маю виграти наступні вибори мера».

Пауза. Потім почувся жіночій голос, теж явно зворушений:

«Ви прослухали заяву мера Тортела. А тепер повернімося до новин. У Четвертому районі, а точніше, на горішньому поверсі казино „Обеліск“ стався потужний вибух. Повідомляють, що загиблих та поранених немає, але…»

Макбет вимкнув радіо.

– От чорт, – сказав він. – І вибухнув сміхом.