Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)

– Я б на твоєму місці залишався в калюжі, Даффе, – прошепотів Сейтон. – Бо ти й так уже все зіпсував далі нікуди.

Дафф глибоко вдихнув. Випустив повітря. Потім вдихнув іще раз. Чорт, чорт, чорт!

– Що робитимемо? – запитав Банко, наводячи прилад нічного бачення своєї гвинтівки на супротивників біля теплохода.

– Схоже, таки доведеться задіяти наших молодих колег, – відповів Макбет. – Але ще не час. Спершу ми дамо можливість Свено та його людям покинути місце події.

– Що?! Взяти й відпустити їх із вантажівкою та всім дурманом?

– Я цього не казав, любий Банко. Але якщо ми розпочнемо зараз, то проллється багато крові. Ангусе!

– Так, сер! – почулася відповідь хлопця з темно-синіми очима та довгим білявим волоссям, яке не дав би йому носити жоден командир групи, крім Макбета. Всі емоції хлопця були написані на його щирому й відкритому обличчі.

Ангус та Олафсон мали добру підготовку, їм бракувало лише практичного досвіду. А Ангусу – ще й трохи жорсткості. На співбесіді під час прийому на роботу Ангус пояснив, що вчився на священика, але кинув навчання, бо переконався, що Бога не існує. Люди мають самотужки рятувати самих себе та своїх ближніх, тому він вирішив натомість стати полісменом. Для Макбета такої безстрашної принциповості було достатньо, бо хлопець сам зробив практичні висновки після того, як його погляди змінилися. Але Ангусу ще належало навчитися контролювати свої почуття й усвідомити, що в поліцейському спецназі він став людиною конкретної дії, довгою й жорсткою рукою закону. Права на вагання й рефлексію він не мав.

– Спустися тильною стороною, прижени авто й чекай біля дверей.

– Слухаю, – відказав Ангус і пішов.

– Олафсоне!

– Так!

Макбет поглянув на нього. Постійно відвисла щелепа, шепелявість, напівзаплющені очі та невисокі оцінки в поліцейській школі не могли не викликати у Макбета сумнівів, коли Олафсон прийшов і попросив взяти його до групи спецназу. Але хлопець так благав, що Макбет вирішив дати йому шанс, як колись дали шанс йому самому. Макбет потребував снайпера, а Олафсон, не надто талановитий теоретик, був надзвичайно здібним стрільцем.

– На останньому іспиті зі стрільби ти побив двадцятилітній рекорд, який належав ось цьому чоловікові, – сказав Макбет, кивнувши на Банко. – Вітаю тебе з таким до біса видатним досягненням. А чи знаєш ти, що це означає прямо тут і прямо зараз?

– Е-е-е… Ні, не знаю, сер.

– От і добре, що не знаєш. Бо тут і зараз це не означає анічогісінько. Ти маєш тут робити ось що: спостерігати, слухатися інспектора Банко і навчатися. Це знадобиться тобі в майбутньому. Зрозуміло?

У Олафсона щелепа відвисла, губи поворухнулися, але не змогли видати ані звуку. Тому хлопець просто кивнув.

Макбет поклав йому руку на плече.

– Нервуєш?

– Та трохи, сер.

– Це нормально. Спробуй розслабитись. І ще одне, Олафсоне.

– Так?

– Дивись, не напартач.

– Що там відбувається? – спитав Бонус.

– Я знаю, що там відбудеться, – відповів Геката, випрямляючи спину і відвертаючи телескоп від порту. – Тому цей пристрій мені більше не потрібен.

Він усівся побіля Бонуса. Той помітив, що Геката часто це робив – сідав поруч, а не навпроти. Наче не любив, коли йому дивилися прямо у вічі.

– Вони захопили Свено й амфетамін?

– Навпаки. Свено захопив одного з підопічних Даффа.

– Що?! І ви так спокійно на це реагуєте?

– Я ніколи не ставлю на одного коня, Бонусе. До того ж мене хвилює ширша картина. Яка твоя думка щодо старшого комісара Дункана?

– Це ви про його обіцянку заарештувати вас?

– Його обіцянка мене не турбує, мене бентежить те, що він познімав з посад багато моїх колишніх знайомих у поліції, а через це виникли певні проблеми на ринку. Послухай-но, ти, знавець людської вдачі. Ти бачив його і чув. Чи справді він є таким непідкупним, як про нього розповідають?

Бонус знизав плечима.

– Кожен має свою ціну.

– Тут ти маєш рацію, але ціна не завжди вимірюється грошима. Не всі ж такі примітивні, як ти.

Бонус проковтнув образу, бо не визнав її за таку.

– Аби вирішити, як підкупити Дункана, треба дізнатися, чого він потребує.

– Дункан хоче служити бидлу, – відказав Геката. – Заслужити любов містян. Хоче, аби громада поставила йому пам’ятник, щоб не довелося замовляти самому.

– Ти диви! Легше підкупити таку пожадливу сарану, як ми, ніж таких стовпів суспільства, як Дункан.

– Маєш рацію щодо хабарів, – мовив Геката. – Але помиляєшся стосовно стовпів суспільства та сарани.

– Чому?

– Справа – в основах капіталізму, мій любий Бонусе. Спроби того чи іншого індивіда збагатитися збагачують і бидло. Це – простий і зрозумілий механізм, який функціонує, не потребуючи нашої уваги та догляду. Тому стовпи суспільства – це ми з тобою, а не заблукані в ілюзіях ідеалісти на кшталт Дункана.

– Ви дійсно так вважаєте?

– Так вважав філософ-мораліст Адам Невидима Рука.

– Виробництво та збут наркотиків приносить користь суспільству?

– Кожен, хто задовольняє попит, сприяє розбудові суспільства. Люди, подібні Дункану, які бажають регулювати й обмежувати, є явищем неприродним, а в довгостроковій перспективі – і шкідливим для всіх нас. Тож я й запитую: яким чином Дункана можна знешкодити заради блага самого ж міста? У чім його слабкість? Чим ми можемо скористатися? Сексом, дурманом чи родинними таємницями?

– Дякую за довіру, Гекато, але я дійсно не знаю.

– Що ж, шкода, дуже шкода, – мовив Геката, злегка постукуючи стеком по килиму і споглядаючи, як один із хлопчиків знімає дріт з корка на новій пляшці шампанського. – Знаєш, я починаю підозрювати, що Дункан має одну вразливу точку.

– Яку саме?

– Тривалість життя.

Бонус аж сіпнувся у кріслі.

– Сподіваюся, що ви запросили мене сюди не для того, аби…

– У жодному разі, мій нетямущий друже камбало, в жодному разі. Дозволяю тобі й надалі лежати непорушно в донному намулі.

Бонус полегшено зітхнув, дивлячись, як хлопець вовтузиться з корком.

– Але, – продовжив Геката, – ти маєш такі таланти, як жорстока безжалісність, безпринципність і здатність впливати на людей, яких я хотів би контролювати. Сподіваюся, що зможу розраховувати на тебе, коли мені знадобиться допомога. Сподіваюся, що ти зможеш стати моєю невидимою рукою.

Раптом пролунав гучний ляск.

– Нарешті! – розсміявся Бонус і поплескав по спині хлопця, який намагався втримати шипуче шампанське в бокалі.

Дафф нерухомо лежав на асфальті. Біля нього так само нерухомо стояли його люди, дивлячись, як «вершники-вікінги» готувалися до від’їзду за якихось десять метрів від них. Сіварт і Свено стояли поза межами кружала світла, але Дафф бачив, як тремтів молодий полісмен, бачив лезо Свенової шаблі, притиснуте до його горлянки. Дафф збагнув, що найменший натиск чи порух розріже шкіру та артерію, і молодий хлопець стече кров’ю за лічені секунди. Обдумавши наслідки, Дафф відчув напад паніки: його службова характеристика та його руки будуть заплямовані кров’ю одного з підопічних, а всі хитро продумані дії, спрямовані на отримання посади начальника відділу боротьби з наркотиками, підуть псу під хвіст. Свено кивнув одному з «вершників»; той зліз зі свого мотоцикла, став біля Сіварта і приставив йому до голови пістолет. Свено опустив шаблю, щось сказав чоловіку із сержантськими нашивками на рукаві, а потім сів на мотоцикл і, просалютувавши двома пальцями, поїхав геть. Дафф насилу стримався, щоб не випустити в нього кулю. Сержант дав якісь вказівки, і за мить іще кілька мотоциклів з гуркотом розчинилися в нічній темряві. Після того як Свено з сержантом та рештою «вершників» подалися геть, залишилося тільки два неосідланих мотоцикли.

Дафф наказав собі не піддаватися паніці й обміркувати ситуацію. Набрати повні груди повітря й добряче подумати. В порту залишилися четверо людей з регаліями «вершників-вікінгів». Один був у сутінку за Сівартом. Другий стояв у кружалі світла, націливши на поліцейських автомат АК-47. Решта двоє – ті, що їхали пасажирами на задніх сидіннях, – напевне, залізли до вантажівки. Дафф почув натужне вищання стартера – машина ніяк не заводилася, – і в нього на мить виникла надія, що цей залізний динозавр не заведеться взагалі. Почувши, як пихкання перетворилося на гучний гуркіт двигуна, він виматюкався. Вантажівка рушила.

– Я даю вам десять хвилин, – гукнув чоловік, що тримав АК-47. – Можете подумати про щось приємне.

Дафф лежав, витріщившись на хвостові вогні вантажівки, яка повільно занурювалися в темряву. Думати про щось приємне? Аж цілих чотири з половиною тонни наркотиків упливали з його рук, а разом із ними – і потенційний наймасовіший арешт за весь повоєнний час. Що вони скажуть судді та присяжним? Мовляв, точно знали, що то був Свено зі своїми людьми, хоча їхніх облич не вгледіли, а бачили тільки мокрі шоломи? От тобі й «щось приємне»! Дафф досадливо заплющив очі.

Свено.

Щойно він був ось тут, у нього в руках. Чорт, чорт, чорт!

Дафф прислухався. Прислухався, аби почути хоча б щось. Але чутно було лише монотонне й безглузде шепотіння дощу.

– Банко взяв на мушку того типа, який тримає під прицілом нашого хлопця, – сказав Макбет. – А ти прицілився у другого, Олафсоне?

– Так, сер.

– От і добре. Маєте вистрелити одночасно. Стріляйте на рахунок «три». Чуєш, Банко?

– Мені бракує світла на цілі. Або молодих очей. Я боюся влучити в хлопця.

– А моя ціль добре освітлена, – прошепотів Олафсон. – Можемо помінятися.

– Якщо ми промахнемося, і наш хлопець загине, то краще хай би промахнувся Банко. Банко, яка максимальна швидкість повністю завантаженого ЗІС-5, не пам’ятаєш?

– Гм… Та десь кілометрів шістдесят.

– Добре, але час збігає, і ми можемо не впоратись із завданням. Тому краще трохи поімпровізуємо.

– Ти що, хочеш скористатися своїм кинджалом? – запитав Банко.

– З такої відстані? Дякую за довіру. Ні, не кинджалом. Скоро побачиш, мій старий друже, все буде як по нотах.

Банко відвів погляд від прицілу й побачив, що Макбет підвівся і вхопив жердину, до якої був пригвинчений ліхтар. Жили на потужній шиї Макбета надулись і випнулись, а зуби заблищали чи то у гримасі, чи то в усмішці – Банко не міг визначити достеменно. Жердину прикрутили до даху, аби вона не впала під немилосердними поривами північно-західного вітру, який дув протягом восьми місяців із дванадцяти, але Банко вже раніше доводилося бачити, як Макбет голими руками витягував автомобілі зі снігових заметів.

– Три, – натужно простогнав Макбет.

Повипадали перші гвинти.

– Два.

Жердина вискочила з отвору й висмикнула електричний дріт, прикріплений до стіни внизу.

– Один.

Макбет націлив ліхтаря прямо на трап теплохода.

– Вогонь!

Постріли ляснули, мов батоги. Дафф розплющив очі й помітив, як чоловік з АК-47 похилився вперед і впав, тріснувшись шоломом об землю. Місце, де стояв Сіварт, було тепер яскраво освітлене – Дафф чітко побачив і хлопця, і чоловіка позаду нього. Той вже не націлював пістолета в голову Сіварту, а завмер, опустивши підборіддя хлопцеві на плече. В забралі шолома в яскравому світлі добре виднілася дірка. Потім чоловік сповз по спині Сіварта і плюхнувся на землю, мов медуза.

Дафф обернувся.

– Я тут, Даффе!

Він затулив рукою очі. З-за сліпучого світла почувся дзвінкий сміх, і на пристань упала тінь гігантського чоловіка.

Однак для Даффа і сміху було достатньо.

То був Макбет. Звісно, то був Макбет.

2

У залитому місячним сяйвом нічному небі над Файфом тихо линула чайка. Внизу, мов срібло, блищала ріка. На західному березі ріки бовваніла, впираючись у небо, крута чорна гора, подібна до величезного фортечного муру. Неподалік вершини один чернечий орден встановив колись величезного хреста, та оскільки його спорудили з боку Файфа, містяни бачили тільки перевернуту тінь хреста. З того ж боку гори бовванів монументальний залізний міст, подібний до підйомного містка над фортечним ровом. Він сягав трьохсот шістдесяти метрів завдовжки та дев’яноста метрів заввишки у найвищій точці. Більшість людей називали його мостом Кеннета, або Новим. Старий місток, на відміну від Нового, був скромнішим, але естетично приємнішим. Розташовувався він нижче за течією ріки, і, щоб його дістатися, треба було дати гаку. Посеред Нового мосту бовваніла неоковирна мармурова статуя, що зображала колишнього начальника поліції Кеннета і була створена за його наказом. Статуя стояла за сантиметр від межі міста, оскільки жоден інший округ не виділив би задарма жодного сантиметра для підтримання посмертної слави високопоставленого негідника. Хоча скульптор і дотримався вказівки Кеннета підкреслити його далекоглядність, надавши статуї характерної пози людини, яка вдивляється в обрій, але навіть найбільш поблажливі мистецькі критики не могли не підмітити вгодованої шиї старшого комісара та його масивного подвійного підборіддя.

Чайка затріпотіла крилами, набираючи висоту у сподіванні спіймати більше риби на узбережжі по той бік гори, хоча для цього мала подолати лінію зміни погоди. З доброї на погану. Для тих, хто бажав дістатися потойбіччя, існувала двокілометрова чорна діра, яка протинала гору від нового мосту. Багато хто належно оцінив і гору, і діру: в сусідніх округах називали тунель не інакше, як прямою кишкою з анальними отворами на кінцях. І дійсно: чайка, перелетівши через вершину гори, зі світу тихої гармонії потрапила в холодний душ із рідкого лайна, яке сипалося на місто, що лежало внизу й смерділо. Тож пташка, ніби демонструючи огиду, і собі дриснула лайном та гайнула далі, лавіруючи поміж поривами вітру.

Чайчине лайно впало на дах будки, під яким худющий хлопець тремтів, скоцюрбившись на лавці. Хоча знак біля будки стверджував, що вона є автобусною зупинкою, хлопець дуже в цьому сумнівався, бо за останні кілька років багато автобусних маршрутів було скасовано. Товстопикий мер пояснив: це зробили через те, що населення в місті поменшало. А хлопцеві треба було дістатися центрального вокзалу, щоб купити «варива». «Спід», який він придбав у якихось байкерів, виявився повним лайном, більше подібним не до амфетаміну, а до картоплі з цукровою пудрою.

Під кількома вцілілими ліхтарями блищав маслянистий асфальт, а дощ утворював калюжі на роздовбаній дорозі, що вела з міста. Було тихо, не чутно машин – лише шум дощу. Раптом хлопець почув звук, якесь глухе булькотіння.

Він підняв голову. Відсунув пов’язку, яка, зісковзнувши з порожньої очниці, закрила вціліле око. Може, його підвезуть до центру міста?

Але ні – звук долинав з протилежного напрямку. Булькотіння перетворилося на ревіння. Хлопець не завдав собі клопоту відсунутися від дороги, тим паче, що вже змок до рубця, тому просто затулив вуха долонями. Вантажівка прогуркотіла повз автобусну зупинку, хлюпнувши на неї каскадом смердючої води.

А хлопець лежав собі на лавці, розмірковуючи про життя, допоки не второпав, що краще цього не робити.

Аж ось знову почувся звук автомобіля. Може, цього разу йому поталанить?

Хлопець насилу випрямився й поглянув на дорогу. Ні, ця автівка теж прямувала з міста. І теж на великій швидкості. Він сів, витріщившись на фари, що наближалися. Раптом подумав: один крок на дорогу – і всі проблеми вмить будуть вирішені.

Мікроавтобус промчав повз нього, не потрапивши до жодної ковбані. То був чорний «форд-транзит». А в ньому – троє полісменів. Все ясно. До таких не варто сідати.

– Он вони, попереду, – сказав Банко. – Додай газу, Ангусе!

– А звідки ви знаєте, що то вони? – спитав Олафсон, просовуючись поміж двома передніми сидіннями спецназівського «транзиту».

– Бо вихлопами смердить, – відповів Банко. – Тепер ясно, чому в Росії паливна криза: у них ненажерливі двигуни. Підберися їм прямо під зад, Ангусе, щоб вони побачили нас у дзеркало заднього виду.

Ангус не скидав швидкості, допоки вони не наблизилися до хмари чорного вихлопного диму. Банко опустив скло й поклав гвинтівку на бокове дзеркало. Прокашлявся.

– А тепер – збоку, Ангусе!

Ангус різко вирулив на зустрічну смугу дороги й натиснув на газ. «Транзит» порівнявся з вантажівкою, яка натужно стогнала й пихкала.

З вікна вантажівки вилетіла хмаринка диму. Хруснуло бокове дзеркало під стволом гвинтівки Банко.

– Зрозуміло: вони нас помітили, – кинув Банко. – Ховаймося знову за них.

Раптом дощ припинився, і темрява довкола стала ще густішою: вони в’їхали в тунель. Асфальт і закіптюжені чорні стіни наче всотували в себе світло фар; все, що було видно – це задні ліхтарі вантажівки.

– Що будемо робити? По той бік – місток, і якщо вони перетнуть середину, то…

– Та знаю, – кинув Банко, піднімаючи гвинтівку.

Межі міста закінчувалися за статуєю, а разом із ними закінчувалися як їхня юрисдикція, так і погоня. Звісно, теоретично вони могли гнатися за зловмисниками й далі, як це вже не раз бувало. Проте енергійним полісменам з антинаркотичного відділу рідко вдавалося заарештувати контрабандистів по той бік межі. І щоразу жирна здобич упливала від них із залу суду, і щоразу їм ушкварювали службові догани за помилкові рішення. «Ремінгтон-700» у руках Банко сіпнувся від пострілу.

– Просто в яблучко! – задоволено вигукнув він.

Вантажівка почала вихляти від однієї стіни тунелю до іншої; з її заднього колеса полетіли шматки гуми.

– Ось тепер ти по-справжньому відчуєш, що таке автомобіль без рульового підсилювача! – зауважив Банко, цілячись у друге заднє колесо. – Збільш дистанцію, Ангусе, на той випадок, якщо вони вріжуться прямо в стіну тунелю.

– Банко! – почувся голос із заднього сидіння.

– Що там, Олафсоне? – спитав Банко, повільно зводячи курок.

– Попереду якесь авто.

– Чорт!

Банко відірвав щоку від прикладу гвинтівки, а Ангус пригальмував.

ЗІС-5 кидало перед ними з боку на бік, і фари автомобіля, що наближався, то з’являлися, то зникали. Банко почув гудок – то легковик відчайдушно засигналив, помітивши вантажівку, яка неслася на нього: водій збагнув, що вже ніц не вдіє.

– О, Господи… – стиха прошепелявив Олафсон.

Звук гудка став гучнішим і більш пронизливим.

Блиснуло світло.

Банко мимоволі глянув убік.

І на якусь мить побачив заднє сидіння авто й щоку дитинчати, яке спало, притулившись до вікна.

Лімузин зник так само швидко, як і з’явився, а стихаючий звук гудка прозвучав, наче розчарований стогін обдурених глядачів.

– Швидше, – скомандував Банко. – Бо скоро буде міст.

Ангус різко натиснув на педаль, і вони знову в’їхали в ядучу хмарину вихлопного диму.

– Тримай рівно кермо, – мовив Банко, прицілюючись. – Тримай рівно…

Цієї миті брезент на задку кузова вантажівки відсунувся вбік, і світло фар «транзиту» впало на кузов, заставлений пластиковими мішками з білою речовиною. Заднє вікно кабіни з тріском розлетілося, і в проміжку між мішками показався ствол гвинтівки.

– Ангусе…

Ляснув постріл. Банко встиг краєм ока помітити дульний спалах – і тієї ж миті вітрове скло їхнього «транзиту» помутніло й осипалося прямо на них.

– Ангусе!

Ангус рвучко крутнув кермо праворуч. Тоді – ліворуч. Заверещали колеса й засвистіли кулі – то дуло гвинтівки плювалося вогнем, намагаючись повторити їхні маневри.

– Чорт забирай! – верескнув Банко й вистрелив у друге колесо, але цього разу куля не влучила – лише викресала іскри з крила автомобіля.

Раптом дощ почався знову – вони виїхали на міст.

– Влупи його з дробовика, Олафсоне! – заволав Банко. – Давай!

Крізь отвір, що виник на місці вітрового скла, їх лупцювали рясні краплі дощу; Банко відхилився убік, щоб Олафсон зміг покласти свого двоствольного дробовика на спинку його сидіння. Стволи висунулися над Банковим плечем, але враз засунулися знову, й одночасно почувся глухий звук, наче хтось ударив молотком по шматку м’яса. Банко обернувся й побачив, що Олафсон сидить, осунувшись і схиливши голову, а в його куртці на висоті грудей зяє діра. Цієї ж миті друга куля пробила спинку переднього сидіння біля Банко і влучила поруч з Олафсоном у заднє сидіння, вирвавши з нього жмут пухнастої сірої набивки. Схоже, отой тип у вантажівці добре пристрілявся. Банко взяв з рук Олафсона дробовик, швидко повернувся вперед і вистрелив. На кузові ЗІС-5 розверзся білий вибух. Банко кинув дробовика і взяв гвинтівку. Момент був доречний, бо стрілець у вантажівці нічого не бачив через густу хмару порошку, але раптом попереду в світлі фар непроханим привидом забовваніла мармурова статуя Кеннета. Банко прицілився в заднє колесо й натиснув на курок. В яблучко.

Вантажівку замотало з боку на бік, переднє колесо вискочило на пішохідну доріжку, а заднє торохнуло в бордюр – і ЗІС-5 вдарився бортом об армовану загорожу. Завивання двигунів на мить потонуло в несамовитому скреготі від тертя металу об метал. Утім, якимось дивом водію вантажівки знову вдалося повернути її на дорогу.

– Не перетинай межу, благаю! – заволав Банко.

Від обода заднього колеса ЗІС-5 відірвався останній шматок протектора, і в нічне небо зметнувся фонтан іскор. Вантажівку занесло, водій докладав відчайдушних зусиль, щоб вирівняти її, але цього разу шансів у нього вже не було. Вантажівку розвернуло й неконтрольовано понесло по асфальту. Та недалеко від межі її передні колеса знову міцно вчепилися в поверхню дороги і різко скерували машину вбік. Дванадцятитонний витвір радянської оборонки поцілив старшого комісара Кеннета прямо в яйця, відірвав його від постаменту, протягнув по дорозі разом із десятиметровим шматком сталевої огорожі й перекинув через край мосту. Ангусу вдалося вчасно зупинити «транзит», і в раптовій тиші Банко споглядав, як Кеннет, освітлений місячним сяйвом, летів униз, повільно обертаючись довкола своєї дебелої шиї. А слідом за ним летів ЗІС-5 капотом вперед, тягнучи за собою хвоста з білого порошку, мов якась шалена амфетамінова комета.

– О, Боже… – прошепотів полісмен.

Здалося, що минула вічність, перш ніж статуя та автомобіль вдарилися об воду, на якусь мить забарвивши її у білий колір, і звук удару долетів до Банко з невеликою затримкою в часі.

А потім знову запала тиша.

Шон переминався з ноги на ногу біля клубу, вдивляючись крізь ворота в дорогу і час від часу пошкрябуючи на лобі татуювання «Вершник-вікінг до скону». Іще ніколи відтоді, як він побував у пологовій палаті лікарні, йому не доводилося так нервувати. Вже вкотре йому та Коліну випав нещасливий жереб – цього разу вони мали стояти на варті саме тієї ночі, коли збудження сягнуло апогею. Їм не дозволили поїхати разом з усіма за партією наркотиків, не дозволили й піти на гулянку, яка мала відбутися з цього приводу.

– Моя стара хоче назвати дитину на мою честь, – вимовив Шон, звертаючись, швидше, до самого себе.

– Вітаю, – монотонно продуднів Колін, посмикавши свої моржеві вуса. На його блискучу лису макітру падав рясний дощ.

– Дякую, – відповів Шон. Насправді йому не хотілось ані їхати за дурманом, ані на гулянку йти. Не потрібні йому були колись ані татуювання як довічне тавро, ані дитина, яка – він у цьому тепер не сумнівався – зробить таке ж саме татуювання і піде тим самим шляхом у житті. Йому хотілось одного – свободи. І мотоцикла – як втілення ідеї свободи, хіба ж ні? Але членство в клубі та Бетті змінили його уявлення про свободу. Справжня свобода буває тоді, коли людина належить до колективу, коли відчуває справжню солідарність і плече компаньйона.

– Їдуть! – вигукнув Шон. – Схоже, все пройшло добре, еге ж?

– Бракує двох хлопців, – зауважив Колін, виплюнувши цигарку й відчиняючи високі ворота з колючим дротом нагорі.

Біля них зупинився перший мотик. З-під рогатого шолому загуркотів басовитий голос:

– Поліцаї влаштували нам засідку, тому двійнята приїдуть трохи пізніше.

– Зрозуміло, начальнику, – сказав Колін.

Один за одним мотоцикли з ревом проносилися крізь ворота. Хтось із хлопців підняв угору великий палець – мовляв, усе гаразд. От і добре – дурман у безпеці, клуб врятовано. Шон із полегшенням зітхнув. Мотоцикли прокотилися подвір’ям повз одноповерховий, подібний до сараю, дерев’яний будинок і зникли у великому гаражі. В сараї був накритий стіл; Свено вирішив, що оборудку слід урочисто обмити. І за кілька хвилин Шон почув звуки музики та радісні вигуки.

– Ось ми й розбагатіли, – радісно розсміявся Шон. – Ти знаєш, звідки ми отримуємо дурман?

Колін нічого не відповів, лише пустив очі під лоба.

Він не знав. І ніхто не знав. Знав лише Свено. Ну, і ті, що у вантажівці, звісно. Так краще – коли ніхто нічого не знає.

– А ось і двійнята приїхали, – сказав Шон, знову відчиняючи ворота.

Мотоцикли наближалися повільно, якось невпевнено заїжджаючи на пагорб.

– Привіт, Жоао, чому затрималися? – почав був Шон, але мотоцикли прокотилися крізь ворота, не зупиняючись.

Він провів їх поглядом – «вершники» зупинилися посеред двору, наче збираючись кинути свої мотоцикли там. Потім перезирнулися, кивнули на відкриті двері гаража й заїхали всередину.

– Ти бачив забрало Жоао? – запитав Шон. – У ньому дірка.

Колін тяжко зітхнув.

– Я не жартую! – вигукнув Шон. – Якраз посередині. Піду дізнаюся, що там насправді сталося в порту.

– Стривай, Шоне…

Але Шон уже рушив. Перебігши через подвір’я, він зайшов до гаража. Двійнята спішилися і стояли спинами до нього, не знімаючи шоломів. Потім один із них підійшов до дверей, які вели з гаража прямо до бенкетної зали, і трохи їх прочинив, неначе спершу бажаючи непомітно для інших подивитися, як проходить гулянка. А Жоао, найліпший приятель Шона, стояв біля свого мотика. Вийнявши магазин зі свого неоковирного, але надійного АК-47, він ніби збирався порахувати, скільки куль залишилося. Шон поплескав його по спині. Приятель, мабуть, не чекав цього, бо аж підскочив від несподіванки і різко обернувся на п’ятах.

– Що сталося з твоїм забралом, Жоао? Мабуть, камінець на ходу влучив, еге ж?

Жоао не відповів, а натомість почав мовчки встромляти магазин назад у свій АК-47. Робив він це з невластивою йому незграбністю. Дивним було і те, що приятель здався Шону вищим, аніж зазвичай. Неначе перед ним стояв не Жоао, а…

– Ах ти ж, сука! – скрикнув Шон, задкуючи й тягнучись до свого пістолета. Він збагнув, що то за діра була в забралі; збагнув, що більше ніколи в житті не побачить свого приятеля. Шон вихопив пістолета, зняв із запобіжника і вже хотів був націлити його на чоловіка, який і досі вовтузився з АК-47, як щось ударило його в плече. Він мимоволі крутнувся і наставив пістолета в напрямку удару. Але там нікого не було. Тільки хлопець у шкірянці «вершників-вікінгів» стояв біля дверей. Та цієї миті рука Шона наче всохла – і він упустив пістолета на підлогу.

– Не здумай писнути, – почувся голос позаду.

Шон знову обернувся.

На нього дивилося дуло АК, а у блискучому забралі шолома він побачив, мов у дзеркалі, що з його плеча стирчить кинджал.

Дафф приставив ствол АК до татуювання на хлопцевому лобі і вдивився в тупе й огидне обличчя. Його палець трішечки натиснув на курок, лише трішечки… Він почув, як сичить його власний подих в обмеженому просторі шолома, а серце несамовито калатає під трохи тіснуватою шкірянкою.

– Даффе, – кинув Макбет, стоячи біля прочинених дверей бенкетної кімнати. – Вгамуйся.

Дафф іще трохи натиснув на курок.

– Припини, – застеріг Макбет. – Тепер наша черга скористатися заручником.

Дафф відпустив курок. Обличчя Шона побіліло, мов крейда. Або від страху, або від втрати крові. Мабуть, і від цього, і від того.

– Ми не шкодуємо… – почав він був тремтячим голосом. Дафф ударив його дулом автомата в татуйований лоб – і на ньому з'явилася вм’ятина, яка на мить побіліла і стала подібною до білого шраму, що тягнувся у Даффа від підборіддя до лоба. А потім заповнилася кров’ю.

– Якщо стулиш пельку, сучий сину, то все буде добре, – пообіцяв Макбет, підходячи.

Вхопивши хлопця за довге волосся, він смикнув назад його голову й приставив лезо другого кинджала до горлянки. А потім підштовхнув його до дверей бенкетної кімнати.

– Готовий? – звернувся до Даффа.

– Не забувай, що Свено – мій, – відповів той, іще раз перевіривши, чи добре сидить у своєму гнізді магазин АК, і рушив слідом за Макбетом та «вершником».

Ударом ноги Макбет розчинив двері й увійшов до кімнати із заручником попереду й Даффом позаду. Усміхнені й гамірливі, «вершники-вікінги» бенкетували за довгим столом у просторій, але заповненій цигарковим димом кімнаті. Всі вони сиділи спинами до стіни, а обличчями – до трьох дверей, які вели з кімнати. Мабуть, це було одним із клубних правил. Дафф швидко оцінив їхню чисельність – близько двадцяти. Гучно бухкала музика. То були «Роллінг Стоунз» зі своєю піснею Jumpin’ Jack Flash.[2]2
  Jumpin’ Jack Flash з англійської перекладається як «Під кайфом».


[Закрыть]

– Поліція! – вигукнув Дафф. – Всім ані руш, інакше мій колега переріже горлянку оцьому молодому красеню.

Час неначе різко зупинився, і Дафф побачив, як чоловік наприкінці столу поволі, ніби в загальмованому відео, підвів голову. Червонясте свиноподібне обличчя з випуклими ніздрями; довге волосся заплетене позаду настільки туго, що очі перетворилися на дві щілини, сповнені ненависті. В кутку рота стирчить довга тонка сигарилла. Свено.

– Ми не шкодуємо заручників, – сказав він.

Молодик зомлів і впав додолу.

На якихось дві-три секунди все у кімнаті завмерло, і чути було лише музику «Роллінг Стоунз».

А потім Свено затягнувся своєю сигариллою і скомандував:

– Схопіть їх!

Дафф помітив, як щонайменше троє «вершників» зреагували на команду – і натиснув на курок свого АК-47. І довго його не відпускав. Розлетівшись віялом, шматочки свинцю діаметром 7,62 міліметра розтрощили пляшки, змели все зі столу, вгризлись у стіну, розшматували живу плоть і зупинили Міка Джеггера[3]3
  Мік Джеггер – соліст «Роллінг стоунз»


[Закрыть] на півслові. А позаду Макбет витягнув два «глока», які він запозичив у вбитих «вершників» у порту. Разом з їхніми шкірянками, шоломами та мотоциклами. Дафф відчув, як АК в його руках нагрівся й став м’яким і теплим, мов жіноче тіло. Кімната швидко занурювалася в темряву – лампи одна за одною розліталися на друзки. Коли ж Дафф нарешті відпустив курок, в повітрі плавали пилюка й пір’я, а єдина вціліла лампа гойдалася туди-сюди, кидаючи на стіни тіні, подібні до привидів, що розбігалися навсібіч.