Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 33 страниц)

– Денні лекції в поліцейському коледжі. В мої часи такого не було, – зауважив Макбет.

– Це не лекція, – заперечив хлопець. – Ми з кількома товаришами проводимо колоквіум.

– Колоквіум? А це що таке?

– Флінс та ще деякі охочі збираються перед іспитами й разом готуються, – пояснив Банко. – До речі, хороша ідея.

– Татко каже, що мені треба вчити право. Поліцейського коледжу недостатньо. Як ви гадаєте, дядьку Маку?

– Гадаю, ти мусиш слухатися свого батька.

– Але ж ви не вивчали право.

– Ну, й де він тепер? – іронічно посміхнувся Банко. – Припини, Флінсе. Ти мусиш націлюватися вище, ніж твій невдаха-батько та його лінькуватий приятель.

– Ти ж кажеш, що я не маю лідерських якостей, – мовив Флінс.

Макбет здивовано вигнув брови й зиркнув на Банко.

– Хіба? А я гадав, що батько має привчати своїх дітей до думки, що вони зможуть усе, якщо добряче постараються.

– Так, справді має, – підтвердив Банко. – До того ж я не говорив, що в нього немає лідерських якостей, я лише сказав, що йому бракує навичок лідерства. А це означає, що слід тяжко працювати над тим, щоб їх набути. Він – кмітливий; йому просто слід навчитися довіряти власній думці, а це означає здатність брати на себе ініціативу й не завжди дослухатися до думки інших.

Макбет обернувся до хлопця.

– Твій батько – жорстка людина.

Флінс знизав плечима.

– Декому завжди хочеться віддавати накази і брати на себе відповідальність, тоді як іншим це не подобається – що в цьому дивного?

– Нічого дивного, – погодився Банко. – Але якщо хочеш чогось досягти, то мусиш змінитися.

– А ти змінився? – запитав Флінс з ноткою роздратування в голосі.

– Ні, бо був таким, як ти, – зітхнув Банко. – Завжди радо дозволяв іншим брати на себе відповідальність. Але тепер шкодую, що тоді ніхто не підказав, що мої судження були не гіршими за судження інших. Іноді навіть кращими. А якщо твої судження кращі, то це означає, що саме ти мусиш бути лідером, що це твій обов’язок перед громадою, чорт забирай.

– А ви як гадаєте, дядьку? Ви можете отак просто взяти змінитися і стати лідером?

– Не знаю, – відповів Макбет. – Як на мене, то деякі люди лідерами народжуються і є ними абсолютно природно. Як, наприклад, старший комісар Дункан. Це люди, чиї переконання передаються іншим; люди, здатні надихнути інших на смерть заради якоїсь справи. А деякі мої знайомі не мають ані переконань, ані навичок лідерства – ними просто керує бажання дряпатися нагору, допоки не всядуться в начальницькі крісла. Такі особи бувають розумними, харизматичними і красномовними, але насправді не розбираються в людях і не розуміють їх. Бо в упор їх не бачать. А бачать і розуміють лише самих себе.

– Це ти про Даффа? – усміхнувся Банко.

– А хто такий Дафф? – поцікавився Флінс.

– Не має значення, – відрізав Макбет.

– Ні, має. Розкажи, дядьку. Мені ж учитися треба, так?

Макбет зітхнув.

– Ми з Даффом приятелювали в сиротинці та в поліцейському коледжі, а зараз він є начальником антинаркотичного відділу. Сподіваюся, він здатен ще дечому навчитися, і це змінить його.

– Його вже ніщо не змінить, – посміхнувся Банко.

– Кажете, начальник антинаркотичного відділу? – запитав Флінс. – Це отой, зі скісним шрамом на пиці?

– Так, – підтвердив батько.

– А звідки той шрам у нього взявся?

– Він із ним народився, – відповів Макбет. – До речі, ми приїхали: ось уже і школа. Дивись, не бешкетуй.

– Авжеж, дядьку Маку.

Прізвисько «дядько» з’явилося тоді, коли Флінс був іще малим, а тепер він користався ним здебільшого іронічно. Та коли Макбет провів поглядом хлопця, який чимдуж кинувся під дощем до воріт поліцейського коледжу, у нього все одно потеплішало на душі.

– Гарний хлопець, – мовив він.

– Тобі треба завести власних дітей, – пробурчав Банко, від’їжджаючи від бордюру. – Діти – це подарунок на все життя.

– Знаю, але моїй Леді вже запізно мати дітей.

– То знайди когось молодшого. Жінку свого віку.

Макбет нічого не відповів, задумливо дивлячись у вікно.

– Коли я побачив на світлофорі червоного чоловічка, то подумав про смерть, – сказав він.

– Маєш на увазі Коудора? – спитав Банко. – До речі, я говорив з Ангусом, коли той стояв, витріщившись на Коудора, який висів у зашморгу.

– Якісь релігійні медитації?

– Та ні. Він сказав, що до нього не доходить, чому багаті й привілейовані люди накладають на себе руки. Навіть якби Коудора вигнали з роботи і йому було б непереливки, то все одно він міг би жити довго й безтурботно, бо вже встиг добре влаштуватися в житті. Мені довелося пояснити хлопцеві, що багаті й привілейовані накладають на себе руки саме через те, що раптово спотикаються й падають. Через розпач, спричинений думкою про те, що решту життя вже не зможуть прожити відповідно до своїх сподівань. Саме тому дуже важливо не мати великих сподівань, починати помалу і не добиватися успіху змолоду. Треба сходити на вершину згідно з планом – я правильно кажу?

– Ти обіцяєш своєму синові життя, краще за своє власне, якщо він вивчатиме право.

– Сини – це інше. Вони – наче продовження нашого життя. Їхнім завданням є продовжити планове стабільне сходження.

– То не був Коудор.

– Що?

– Не про Коудора я думав.

– А про кого?

– Про одного з тих молодих хлопців на сільській дорозі. Він був… – мовив Макбет і відвернувся до вікна —… він був геть увесь червоний. Просякнутий кров’ю.

– Не думай про це.

– Холоднокровно вбитий…

– Холодно… – ти про що?

Макбет тяжко зітхнув.

– Оті двоє на дорозі до Форресу… Вони здались. Але Дафф все одно застрелив хлопця, того, що був у шоломі Свено.

Банко скрушно похитав головою.

– Я так і знав, що сталося щось подібне. А другий хлопець?

– Він був свідком, – Макбет скривив лице у болісній гримасі. – Вони втекли з гулянки, а тому на ньому була лишень біла сорочка та білі штани. Я витягнув свої кинджали. Він почав був проситися, бо здогадався, що на нього чекає.

– Далі я слухати не хочу.

– Я став позаду нього. І не наважився цього зробити. Так і стояв, заклякнувши, з кинджалом у піднятій руці. Але потім поглянув на Даффа. Він сидів, затуливши обличчя руками, і ридав як мала дитина. Тієї миті я і вдарив хлопця кинджалом.

Вдалині почувся звук сирени. Показалася пожежна машина. «Що там, в дідька, може горіти під таким дощем?» – подумав Банко.

– Не знаю, може це сталося тому, що вся його одіж промокла під дощем, – продовжив Макбет, – але він швидко геть увесь укрився кров’ю. І сорочка, і штани. А лежачи на асфальті з витягнутими убік руками, він нагадав мені чоловічка на світлофорі: «Зупиніться. Стійте».

Вони проїхали мовчки повз вхід до гаража під управлінням поліції. Там були місця лише для машин старших офіцерів. Банко звернув на стоянку позаду будівлі. Зупинив авто і вимкнув двигун. Стало чути, як дощ лупцює дах автомобіля.

– Я розумію, – тихо вимовив Банко.

– Що ти розумієш?

– Дафф знав: якщо заарештувати Свено і він постане перед пожадливим продажним суддею, то скільки отримає? Два роки? Три? Повне виправдання? Добре розумію й тебе.

– Правда?

– Так. Скільки б років отримав Дафф, якби поплічник Свено свідчив проти нього? Двадцять років? Двадцять п’ять? Ми в поліції маємо самі про себе дбати. Бо ніхто інший цього не зробить. А ще важливішим є те, що черговий скандал з поліцією завдав би їй величезної шкоди саме тоді, коли новопризначеному старшому комісару начебто вдалося повернути громадськості хоча б дещицю віри в закон і порядок. Маєш бачити події в ширшій перспективі. Інколи жорстокість стає на бік добра, Макбете.

– Можливо…

– Спробуй більше не думати про це, друже.

Вода, що заливала лобове скло автомобіля, спотворювала обриси будівлі управління поліції поперед ними. Банко й Макбет сиділи не рухаючись, наче мали перед тим, як вийти з авто, перетравити все сказане.

– Дафф мав би бути вдячним тобі, – промовив Банко. – Якби не ти, йому б довелося зробити це самому, і ви обидва знали би про це. А так ви маєте дещо один на одного. Така собі рівновага страху, баланс гарантованого взаємознищення. Те, що дає людям змогу спокійно спати вночі.

– Ми ж із Даффом не США та Радянський Союз.

– Ні? А хто ж тоді ви такі насправді? До речі, в поліцейському коледжі ви були друзі нерозлийвода, а тепер майже не розмовляєте. Що сталося?

Макбет знизав плечима.

– Та нічого особливого. Ми, мабуть, все одно були химерною парою. Він – один з Даффів. Його родина була колись заможною і мала маєтність, а таке завжди дається взнаки, завжди мимовільно проявляється. Манерою розмовляти, аристократичними замашками. В сиротинці це спричинило ізоляцію Даффа, зробило його вразливим – мабуть, тому він і тулився до мене. Ми з ним стали дуетом, з яким було небезпечно зв’язуватися, але в коледжі я побачив, що він знову почав тяжіти до собі подібних. Був схожим на приборканого лева, якого випустили у джунглі. Дафф навчався в університеті, знайшов собі дівчину з верхнього прошарку суспільства й одружився з нею. У них народилися діти. І наші шляхи розійшлись.

– А може, тобі просто набридло, що він поводився, як егоїстичний та зарозумілий вилупок – ким він, власне, і є насправді?

– У людей часто складається хибне враження про Даффа. В поліцейському коледжі ми з ним присягнулися боротися із впливовими поганцями. Дафф дійсно бажає змінити це місто на краще, Банко.

– Саме тому ти і врятував його шкуру?

– Дафф – компетентний і працьовитий. Він має хороший шанс бути призначеним начальником ВБОЗу, і всі про це знають. То чому ж одна-єдина помилка, зроблена в розпалі битви, мусить перервати кар’єру людини, здатної робити добро для всіх нас?

– Тому, що це на тебе не схоже – отак взяти й убити беззахисну людину.

Макбет знизав плечима.

– Може, я змінився.

– Люди не міняються. Але тепер я розумію, що ти просто виконав свій солдатський обов’язок. Ти, Дафф і я – усі ми на цій війні б’ємося в одному окопі проти спільного ворога. Ви вкоротили життя двом «вершникам», щоб вони більше не мали змоги вкорочувати життя нашим дітям своєю отрутою. Але ми виконуємо свій обов’язок не за принципом «хочу-не хочу». Я розумію, що ти маєш відчувати, коли мертві вороги ввижаються тобі у червоних вогнях світлофорів. Ти – краща людина, ніж я, Макбете.

Макбет пирхнув.

– У диму битви ти бачиш все чіткіше й виразніше за мене, старий друже, тому мені втішно чути, як ти намагаєшся знайти мені хоч якесь виправдання.

Банко похитав головою.

– Я бачу не краще за інших. Я – просто базікало, чиїм єдиним дороговказом є сумнів.

– Так, сумнів. Тебе іноді гризуть сумніви?

– Ні, – відповів Банко, дивлячись уперед крізь лобове скло. – Не іноді. Вони увесь час мене гризуть.

З автомобільної стоянки Макбет і Банко рушили до входу в управління поліції, двохсотрічної кам’яниці, розташованої в центрі східної частини Третього району. Свого часу ця будівля була в’язницею, і ширилися чутки, що тут колись страчували; подейкували також і про тортури. Багато з тих, хто затримувався тут на роботі до пізньої години, розповідали про якісь незрозумілі крижані протяги, що гуляли коридорами та кабінетами, а також про крики, що чулися із глибини споруди. Банко ж пояснював холодні протяги тим, що якийсь ексцентричний сторож завжди вимикав опалення о п’ятій, а кричав також він – коли помічав, що хтось полишив своє робоче місце, а лампу на столі не вимкнув.

Макбет побачив двох жінок азійської зовнішності, які тремтіли на тротуарі посеред безробітних чоловіків; вони озиралися довкола, наче на когось чекали. Колись міські проститутки купчилися на вулиці Ощадливості, за колишньою офісною будівлею держзалізниці, допоки кілька років тому міськрада не постановила вигнати їх звідти, і тепер ринок інтимних послуг розділився навпіл: на тих, які були достатньо привабливими, аби працювати в казино, і тих, які потерпали від несприятливих вуличних умов, але почувалися безпечніше в безпосередній близькості від будівлі поліцейського управління. Ба більше, коли після тривалого тиску з боку політиків та преси поліція «очистила» вулиці від «статевого бруду» за допомогою масових арештів, містяни невдовзі призвичаїлися до швидких і нетривалих облав, які, здавалося, влаштовували всіх. Не можна також було виключити тієї можливості, що дехто з сутенерів працював у самому управлінні поліції. Макбет завжди ввічливо відмовлявся від пропозицій дівчат, і робив це так постійно та довго, що ті вже припинили до нього чіплятися. Тому, помітивши, як дві жінки вирушили до них із Банко, він припустив, що вони нові у цьому районі. Інакше б він їх пам’ятав. Навіть за тутешніми відносно низькими стандартами їхня зовнішність не справляла приємного враження. Макбет уже встиг засвоїти з власного досвіду, що реальний вік азійської жінки визначити важко, та хоч яким би був вік цих двох конкретних жінок, їм, схоже, довелося пережити скрутні часи. Про це свідчили їхні очі – холодні й непроникливі; очі, які не дозволяли зазирнути всередину душі; очі, які віддзеркалювали лише довкілля. Жінки були сутулі і вбрані у дешеві пальта, але ще дещо привернуло його увагу – якась недоречність у рисах їхніх облич. Одна з них розкрила рота, оголивши низку занехаяних і брудних коричневих зубів.

– Вибачте, дами, – весело мовив Макбет, перш ніж вона встигла щось сказати. – Нам би й хотілося сказати «так», але я маю страшенно ревниву дружину, а в мого приятеля якийсь жахливий вірусний висип на шкірі.

Банко щось пробурмотів і похитав головою.

– Макбете, – раптом сказала одна з них писклявим, як у ляльки, голосом, що різко контрастував з її жорстким поглядом.

– Банко! – гукнула друга жінка – з таким самим акцентом і таким самим голосом.

Макбет зупинився. В обох жінок чорне як вороняче крило волосся затуляло більшу частину обличчя, але все одно не приховувало великих не-азійських вогненно-червоних носів, що звисали над їхніми ротами, як розжарене скло з труби склодува.

– Вам відомі наші імена, – мовив Макбет. – Тож чим можемо допомогти вам, дами?

Жінки нічого не відповіли, а лише кивнули в напрямку будинку по той бік вулиці. А там з-під тіні арки на денне світло виступила третя персона. Важко було уявити когось менш схожого на перших двох. Ця жінка – якщо це дійсно жінка – була високою й широкоплечою, наче викидайло, і вдягненою в тісну одіж з леопардовим принтом, яка підкреслювала її жіночі принади так, як шахрай вихваляє фальшиві переваги свого продукту. Але Макбет знав, що продавала та особа, принаймні продавала колись. Знав він і про фальшиві переваги її продукту. Все в ній було екстремальним: зріст, ширина, випнуті груди, схожі на пазурі червоні нігті на дужих пальцях, широко розплющені очі, театральний грим, чоботи до стегон на високих шпильках. Єдиним, що вразило Макбета, було те, що вона анітрохи не змінилась. Роки, що минули, не залишили на ній жодного помітного сліду.

Вона перетнула вулицю двома гігантськими кроками – в усякому разі так здалося Макбету.

– Добридень, джентльмени, – мовила жінка голосом настільки низьким, що за спиною Макбета задеренчали шибки.

– Добридень, Стрего, – відповів Макбет. – Давно не бачились.

– Та отож. Ти був тоді ще малим хлопчиськом.

– Отже, ти пам’ятаєш мене?

– Я пам’ятаю всіх своїх клієнтів, інспекторе Макбете.

– А хто ці двоє?

– Мої сестри, – всміхнулася Стрега. – Ми принесли тобі вітання від Гекати.

Банко, зачувши ім’я Гекати, автоматично засунув одну руку під куртку і застережливо поклав другу на передпліччя Макбета.

– Яке вітання?

– Тебе призначили головою відділу боротьби з організованою злочинністю, – відповіла Стрега. – Хай живе Макбет!

– Хай живе Макбет! – відлунням відізвалися сестри.

– Ти про що? – спитав Макбет, обводячи пильним поглядом безробітних чоловіків по той бік вулиці. Він помітив там якісь рухи, а Банко потягнувся за своїм пістолетом.

– Хтось програв, а хтось від цього виграв, – зазначила Стрега. – Такий закон джунглів, нічого не вдієш. Більше мертвих – більше хліба. Цікаво, кому дістанеться хліб, якщо старший комісар помре?

– Слухай, ти! – підступив до неї Банко. – Якщо Геката здумав нам погрожувати, то…

Макбет притримав його рукою. Нарешті він побачив те, що видивлявся: троє чоловіків з протилежного боку дороги підвели на них погляди і приготувалися. Вони стояли посеред інших, але трохи осторонь, і була у них спільна особливість: усі були вдягнені в легкі пальта.

– Не заважай, хай говорить, – стиха сказав він Банко.

Стрега посміхнулась.

– Ніхто нікому не погрожує. Геката нічого не робитиме. Він просто констатує цікавий факт. Йому здається, що ти станеш наступним старшим комісаром.

– Я? – розсміявся Макбет. – Ясна річ, на зміну Дункану прийде його заступник, а звати його Малкольмом. Геть звідси.

– Геката ніколи не помиляється у своїх пророцтвах. І ти це добре знаєш, – сказала чоловіко-жінка. Вона стояла нерухомо перед Макбетом, і він збагнув, що вона й досі вища за нього на зріст.

– А як там твоя Леді з казино – і досі про тебе дбає? – поцікавилася Стрега.

Банко помітив, як Макбет враз напружився. Йому спало на думку, що ця Стрега дуже хотіла, аби її вважали жінкою. Макбет зневажливо пирхнув, збирався був щось сказати, але передумав. Переніс вагу з однієї ноги на іншу. Знову розкрив рота – і знову нічого не спромігся сказати. А потім обернувся і, широко ступаючи, рушив до входу в поліцейське управління.

Висока жінка провела його поглядом.

– Банко, а тобі не цікаво дізнатися, що приготувало майбутнє тобі?

– Ні, – відказав Банко й рушив слідом за Макбетом.

– Або твоєму сину Флінсові?

Банко враз завмер, мов укопаний.

– Гарний, працьовитий хлопець, – вела далі Стрега. – І Геката обіцяє, що якщо він та його батько поводитимуться як слід і дотримуватимуться правил гри, то через відповідний час він також стане старшим комісаром.

– Заплановане поступове підвищення, – додала вона. А потім, злегка вклонившись, обернулась і вхопила своїх сестер під руки: – Ходімо, дівчата.

Широко розкритими очима дивився Банко, як химерна трійця дійшла до управління поліції й звернула за ріг будинку. Ці жінки здавалися настільки чужорідними й недоречними, що, коли щезли, він мимоволі спитав самого себе: а чи справді вони тут були?

– Щось багато нині психів пришелепуватих на вулицях розвелося, – зауважив Банко, наздогнавши Макбета у фойє перед столом для реєстрації.

– Нині? – спитав Макбет, натискаючи кнопку ліфта. – Пришелепуваті психи почувалися чудово в цьому місті завжди. Ти помітив, що у тих дам були охоронці?

– Невидима армія Гекати?

Двері ліфта ковзнули й розчинились.

– Даффе, – мовив Макбет, відступаючи убік. – Як же ж тепер…

– Привіт, Макбете й Банко, – привітався блондин, широко крокуючи повз них до вихідних дверей.

– Боже милосердний, – мовив Банко. – Він точно у стресовому стані.

– Так завжди буває, коли тебе призначають на високу посаду, – усміхнувся Макбет. А потім зайшов до ліфта й натиснув кнопку підвалу. Там розташовувався спецназ.

– А ти помітив, що у Даффа завжди риплять черевики?

– Це тому, що він завжди купує завелике взуття, – пояснив Макбет.

– А навіщо?

– Та хтозна, – знизав плечима Макбет, устигши притримати двері перед носом у полісмена, який підбіг до ліфта від столу реєстрації.

– Щойно мені зателефонували з кабінету старшого комісара, – сказав захеканий полісмен. – Наказали, щоб я покликав вас нагору, коли ви прибудете.

– Ясно, – мовив Макбет, відпускаючи двері.

– Якась халепа? – запитав Банко, коли двері ліфта зачинились.

– Та мабуть, – відповів Макбет, натискаючи кнопку четвертого поверху. Він відчув, як засвербіли шви у нього на плечі.

5

Леді йшла через ігрову кімнату. Світло з величезних люстр м’яко падало на столи з темно-червоного дерева, за якими люди грали в блекджек та покер, на зелений велюр, де пізніше, ближче до опівночі, затанцюють кості, та на подібний до мінарету гострий золотий шпиль у центрі рулетки. Люстри були зменшеними копіями 4,5-тонної люстри палацу Долмабахче у Стамбулі, а шпиль, націлений з середини стелі на рулетку, був таким самим, як на рулетці. Люстри кріпилися тросами до балок мезоніну таким чином, що кожного понеділка їх можна було опускати для чищення скла. Це була одна з тих технічних подробиць, які не цікавили більшість відвідувачів. Так само, як і маленькі вишукані лілії, які господиня вшила в товстий поглинаючий звуки килим темно-червоного кольору, придбаний в Італії за грубенькі гроші. Проте Леді було не байдуже до симетричних шпилів, і лише вона одна знала, що знаменували собою лілії. І цього було достатньо. Це належало їй.

Круп’є, мов за командою, виструнчувалися, коли Леді проходила повз них. Вони добре зналися на своїй роботі, були вмілими й розважливими, шанобливо ставилися до клієнтів, але в разі потреби виявляли рішучість і твердість. Круп’є мали добре доглянуті нігті та руки, гарні зачіски й були вдягнуті в бездоганну елегантну червоно-чорну уніформу казино «Інвернесс». Щороку фасон форми мінявся, і шилася вона на замовлення для кожного члена персоналу. А найголовніше – круп’є були чесними. Леді не просто припускала це, вона це бачила й чула. Бачила в очах відвідувачів, у мимовільних посіпуваннях м’язів облич, випадкових рухах та театральних невимушених позах. Чула в найменших відмінностях тремтіння голосових зв’язок. Вона мала загострену внутрішню чутливість, успадковану від матері та бабці. Однак тоді як у старості ця загострена чутливість завела матір та бабцю в моторошні сутінки безумства, Леді користувалася нею для того, щоб виявляти нечесність та недобросовісність і позбуватися їх. Починаючи з важкого дитинства й донині. Ці інспекційні обходи мали подвійну мету. Насамперед – завжди тримати персонал у тонусі, аби щодня і щоночі підлеглі демонстрували вміння та вигляд, принаймні, на категорію вищі, ніж у персоналу «Обеліску». І, звісно, – викривати нечесність і недобросовісність. Навіть якщо вчора люди були чесними й шанобливими, завтра вони могли змінитися, бо люди, подібно до глини, формуються конкретними обставинами, мотивами та вказівками; завтра вони могли би з радісним ентузіазмом робити те, про що навіть подумати не могли ще вчора. Так, це було єдиним чітко визначеним фактором, незмінно присутнім чинником: людина має пожадливе серце. Леді добре це знала. Бо й сама таке серце мала. Вона то проклинала своє серце, то вихваляла, радіючи, що має саме таке, а не інакше. Бо саме воно принесло їй багатство, але водночас воно ж і позбавило її всього. Але що зробиш: саме таке серце билося в її грудях. Нічого не можна було змінити чи зупинити, можна було лише йти за його покликом.

Леді кивнула знайомим, що зібралися довкола рулетки. То були постійні клієнти. Кожен із них мав свою причину приходити сюди. Дехто хотів розслабитися й відволіктися після напруженого робочого дня, а інші, навпаки, – напружитися після нудної праці. Були й такі, хто не працював взагалі, зате мав багацько грошей. Ті, які не мали ані роботи, ані грошей, опинялися в «Обеліску», де завсідників частували безкоштовною вечерею, якщо вони грали у гру, складнішу за «500». Завжди траплялись ідіоти, що вірили в якусь систему, котра начебто мала забезпечити їм великі виграші у віддаленій перспективі; ця порода телепнів ніби ось-ось мала вимерти, але, як не дивно, ніколи не переводилася й не вимирала остаточно. Були також і ті – хоча про це жоден власник казино не насмілився б сказати вголос, – хто утворював міцну основу їхнього бізнесу. Ті, які не могли не приходити. Кого тягло сюди, бо вони не могли зупинитися й ризикували всім, ризикували вдень і вночі, заворожені кулькою рулетки. Та кулька гасала по блискучому диску, наче маленька Земля, захоплена гравітаційним полем Сонця. Сонця, яке дарувало їм щоденне життя, але врешті-решт спопеляло їх згідно з невідворотними законами фізики. То були ігрові наркомани. Саме вони забезпечували Леді її хліб з маслом.

Згадавши гравців-наркоманів, Леді поглянула на годинник. Був іще ранній вечір, але їй хотілося, щоб за столами побільшало клієнтів. Повідомлення з «Обеліску» свідчили, що той продовжував забирати в неї бізнес попри те, що вона вклала великі гроші в дизайн інтер’єру, в кухню та облаштування готельних кімнат. Дехто думав, що через високі ціни та чималі інвестиції вона може розоритися, бо «Обеліск», який функціонував ось уже три роки, утвердився у свідомості людей як раціональна альтернатива «Інвернессу», але вона не хотіла знижувати ані стандартів, ані витрат. Ті, хто так гадав, погано знали Леді. Вони не знали, що головним для неї був не фінансовий результат, а ексклюзивний статус закладу. Він мав бути не лише елегантнішим за «Обеліск», а і кращим за нього в будь-якому аспекті. Казино «Інвернесс» мало бути таким закладом, у якому клієнти могли би показати себе, місцем, з яким вони хотіли би, щоб їх асоціювали. А вона, Леді, мала бути такою персоною, поруч з якою всім би хотілося показатися і з якою всі бажали би асоціюватись. Люди грошовиті приходили саме сюди; політики з горішнього ешелону влади, актори, спортсмени із зіркового небозводу, письменники, світські левиці, денді та інтелектуали – всі приходили до столу Леді, шанобливо вклонялися, цілували їй руку, з усмішкою вислуховували її ввічливу відмову на їхнє так само ввічливе прохання надати гральний кредит і з вдячністю приймали безкоштовний коктейль «Кривава Мері». Не важливо, прибуток чи збиток, – вона доклала стільки зусиль не для того, щоб стати господинею затрапезного борделю на кшталт «Обеліску» – тож нехай туди ходять усілякі покидьки, яких вона аж ніяк не хотіла бачити під люстрами казино «Інвернесс». Справжніми люстрами. Але часи дійсно змінилися. Кредитори почали ставити незручні запитання. І її відповідь їм не подобалася: вона вважала, що «Інвернесс» потребує не дешевих спиртних напоїв, а більшої кількості більших за розміром люстр.

Утім, цієї хвилини Леді не думала про бізнес. Вона думала про власну залежність, схожу на наркотичну. І про те, що Макбета ще й досі нема. Він завжди попереджав її, що може запізнитись. А те, що трапилося під час облави на Свено, явно сильно вплинуло на нього. Макбет мовчав, але жінка це відчувала. Інколи він бував навдивовижу жалісливим – принаймні їй так здавалось. І це – чоловік, який на її очах убив людину. Вона бачила його зважену рішучість перед убивством, бачила, з якою холодною вправністю він його здійснив, бачила, що в його посмішці після вбивства не було ні грана розкаяння.

Але цього разу сталося щось таке, чого не траплялось раніше. Макбет став внутрішньо беззахисним. Іноді їй було важко зрозуміти кодекс честі таких людей, як Макбет, але наразі Леді відчувала, що виникла проблема може призвести його до втрати орієнтирів. Ідучи проходом, жінка спіймала на собі погляди двох чоловіків, що стояли біля бару. Обидва були молодшими за неї. Але вони її не цікавили. Хоча Леді й робила все, аби бути привабливою й бажаною, вона зневажала чоловіків, які її хотіли. Окрім одного. Спершу їй було дивно, що хтось настільки заволодів її думками та серцем. Вона часто питала себе, чому вона, яка ніколи нікого не любила, полюбила саме цього чоловіка. І дійшла висновку: бо він любив у ній те, що відлякувало інших. Її фізичну силу та силу волі. Розум, який був потужнішим за розум багатьох чоловіків і який вона не завдавала собі клопоту приховувати. Треба бути справжнім мужчиною, щоб любити в жінці такі якості. Леді зупинилася біля великого вікна, що виходило на майдан Робітників, і поглянула на «Берту» – чорний локомотив, який стояв на варті перед входом до покинутого вокзалу. Жінка добре знала, що то було болото, в якому за багато років застрягло й потонуло багато людей. Невже він знову…?

– Кохана!

Скільки разів вона чула, як він шепоче це слово їй на вухо? І щоразу воно звучало, як вперше. Він відсунув убік її довге руде волосся, вуста торкнулися її шиї – і її тіло наче струмом пронизало. Втім, це було трохи недоречно, бо ті двоє, біля бару, стежили за ними, але вона нічого не сказала. Бо він прийшов.

– Де ти був?

– У своєму новому кабінеті, – сказав Макбет, обнімаючи її за талію.

– У новому кабінеті? – перепитала жінка, погладивши його передпліччя. Відчула кінчиками пальців шрами. Він розповів, звідки взялися ті шрами: доводилось колотися в темряві, він погано бачив власні вени і тому часто потрапляв голкою в одне й те саме місце. Якщо робити це досить часто і довго, неминуче заносячи інфекцію, то руки стануть такими, як у нього – наче їх протягли крізь колючий дріт. Але свіжих ран вона не намацала. Відтоді минуло вже кілька років. Леді вважала, що це дуже багато, і в пориві якогось дитячого оптимізму сподівалася, що коханий вилікувався назавжди.

– А я й не знала, що оті колишні вугільні комори в підвалі називаються «офісами».

– Мій новий офіс розташований на третьому поверсі, – пояснив Макбет.

Леді здивовано повернулася до нього.

– Що?

З темної бороди Макбета блиснули білі зуби.

– Перед тобою – новий голова ВБОЗу нашого міста.

– Правда? Не може бути!

– Так, правда, – розсміявся Макбет. – Зараз у тебе такий шокований вигляд, який я, напевне, мав у кабінеті Дункана.

– Я не шокована, любий, я… я просто щаслива. Ти заслужив це підвищення! Хіба ж я не твердила тобі про це весь час? Хіба не казала, що ти вартий більшого, ніж сидіти в підвальному кабінеті?

– Так, казала. Дуже часто казала, моя люба. Але ти була єдиною. – Макбет відхилився і знову весело розсміявся.

– Тепер ми підемо вгору, коханий. Ти піднімешся зі свого підвального мороку, станеш відомим! Сподіваюся, ти запросив собі хорошу зарплату.

– Зарплату? Ні, забув. У мене була єдина вимога: щоб моїм заступником став Банко, і Дункан із Малкольмом погодилися. Просто божевілля якесь…

– Божевілля? Аж ніяк. Я вважаю, що це мудре призначення.

– Я не про призначення. По дорозі до управління ми зустріли трьох сестер, яких прислав Геката, і вони напророчили, що я отримаю цю посаду.

– Напророчили?

– Так.

– Напевне, вони знали наперед.

– Ні. Коли я зайшов до кабінету Дункана, він сказав, що рішення було ухвалене буквально п’ять хвилин тому.

– Г-м-м… Тоді це якесь відьмацьке чаклунство, не інакше.

– Схоже, вони були під кайфом і мололи всілякі дурниці. Сказали, що я згодом стану старшим комісаром. І знаєш що? Дункан запропонував відсвяткувати моє призначення тут, в «Інвернессі»!

– Стривай. Що вони сказали?

– Він запропонував відзначити моє призначення тут. Чи буде добре для твоєї репутації те, що начальник поліції запропонував влаштувати гулянку в твоєму казино?

– Ні, я – про сестер. Вони сказали, що ти станеш старшим комісаром?

– Так, але забудь про це, люба. Я підтримав пропозицію Дункана і сказав, що він та всі ті, хто мешкають за містом, зможуть заночувати в готелі. Тут наразі багато вільних кімнат, тому…