Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 33 страниц)

– Привіт, Макбете.

Макбет мовчки витріщився в дуло дробовика, який тримав чоловік, лежачи у темряві на спині. На його обличчі світився шрам. Макбет із шумом випустив повітря з легенів.

– Привіт, Даффе.

– Тебе заарештовано, – сказав Дафф, дивлячись на руки Макбета. – Якщо хоч пальцем ворухнеш, я встрелю тебе на місці. Вибирай.

Макбет глянув у напрямку п’ятнадцятої вулиці.

– Я – старший комісар цього міста, Даффе. Ти не можеш мене заарештувати.

– Тут є інші представники влади.

– Хто – мер? – розсміявся Макбет. – Не думаю, що йому вдасться дожити до мого арешту.

– Про жодну людину з нашого міста не йдеться. – Дафф скочив на ноги, ані на сантиметр не зводячи дробовика з Макбета.

– Тебе заарештовано за причетність до вбивств, скоєних у Файфі, і тебе відвезуть туди на суд. Ми вже поговорили з потрібними людьми. Тобі висунуть обвинувачення у вбивстві Банко, яке сталося у Файфі. Підніми руки над головою й обернися до стіни.

Макбет виконав наказ.

– Ти на мене не маєш нічого, і чудово це знаєш.

– Заяви інспектора Кетнесс про те, що розповів їй Ангус, буде достатньо, аби протримати тебе в СІЗО у Файфі принаймні впродовж тижня. А коли тебе не буде на посаді тиждень, ми матимемо вдосталь часу, щоб і в місті висунути проти тебе обвинувачення. В убивстві Дункана. Ми маємо для цього всі необхідні речові докази, що їх зібрали криміналісти. – Дафф дістав свої кайданки. – Повернися, заведи руки за…. Ну, давай, адже ти знаєш процедуру.

– Ти що, і справді не вб’єш мене прямо тут, Даффе? Ти ж усе своє життя плекав думки про помсту.

Дафф почекав, поки Макбет повернеться до нього спиною й покладе руки за голову, а потім підійшов до нього.

– Я знаю, тебе сильно вразило те, що людина, яку ти вбив, виявилася не Свено. Але тепер, коли ти впевнений, що перед тобою саме той чоловік, чому ж ти не хочеш помститися йому за смерть Мередіт та дітей? Чи твоя матір значила для тебе більше, ніж вони?

– Стій, не рипайся, і замовкни.

– Я мовчав багато років, Даффе. Я знаю, що жінка-поліціянтка, яку вбив Свено у Стоці, була твоєю матір’ю. В якому році сталося те вбивство? Ти, мабуть, був тоді ще зовсім малим.

– Так, я був малим, – відповів Дафф, замикаючи кайданки на руках Макбета.

– А чому ти взяв прізвище свого діда по материнській лінії замість прізвища своїх батьків?

Дафф крутнув Макбета обличчям до себе.

– Можеш не відповідати, – сказав Макбет. – Ти зробив це для того, щоб у поліції та серед «вершників» ніхто не зміг пов’язати твоє ім’я з убивством у Стоці. Ніхто не мав знати, що ти став поліцейським не для того, аби служити місту та всій отій туфті, якій ми присягаємо. Твоєю метою було спіймати Свено й помститися йому. Ти керувався ненавистю, Даффе. В сиротинці тобі було легко вбити Лорреля, бо ти бачив перед собою не його, а Свено, правда ж? Лоррель став іще одним чоловіком, який знищив твоє дитинство.

– Можливо.

Дафф стояв так близько до Макбета, що бачив у його карих очах власне віддзеркалення.

– То що ж сталося, Даффе? Чому ти не хочеш прикінчити мене зараз? Я – той, хто вбив твою сім’ю, і тепер ти маєш шанс помститися.

– Ти маєш понести покарання за все, що скоїв.

– І що ж я скоїв?

Дафф кинув швидкий погляд убік п’ятнадцятої вулиці, де в автомобілі чекали Малкольм та Флінс. Невдовзі туди мала підійти і Кетнесс.

– Ти вбивав безневинних людей.

– Чорт забирай, у нас робота така – безневинних людей убивати, Даффе! А оскільки ми виконуємо її заради важливішої мети, то мусимо долати свою сентиментальну й поступливу натуру. Отой чоловік, чию горлянку я перерізав на сільській дорозі, – я вбив його не заради тебе, а щоб відплатити тобі за вбивство Лорреля. Я став убивцею заради того, щоб поліцію не виваляли у лайні. Я вбив його заради міста, щоб воно не занурилося в анархію.

– Ходімо.

Дафф вхопив Макбета за руку, але той вивернувся.

– Ага, так жага влади вже ж таки перевищила у тебе жагу помсти? Я правильно кажу, Даффе? Ти, мабуть, гадаєш, що станеш головою ВБОЗу, якщо самотужки заарештуєш старшого комісара?

Дафф притиснув дуло дробовика Макбету до горла.

– Я запросто можу сказати, що ти чинив опір арешту.

– Важко наважитися, еге ж? – прошепотів Макбет.

– Ні, не важко, – відказав Дафф, опускаючи дробовика. – Нашому місту не потрібен іще один труп.

– Так ти їх, виходить, не любив? Не любив ані Мередіт, ані дітей? О, я й забув, що ти ж не можеш любити тих, хто…

Дафф ударив його. Дуло дробовика поцілило Макбету в рот.

– Макбете, ти не забув, що, на відміну від тебе, для мене не було проблемою вбити беззахисну людину?

Макбет розсміявся і сплюнув кров. Вибитий зуб полетів у темряву.

– А ти доведи. Вбий свого єдиного друга. Давай. Помстися за Мередіт!

– Навіть імені її не вимовляй!

– Мередіт, Мередіт!

Кров забухкала у Даффа у вухах, серце загупало важко й болісно. Але він мусить тримати себе в руках… Цієї миті лоб Макбета з хрускотом вдарився йому в ніс, але Макбет стояв надто близько, й інерції удару забракло, аби збити його з ніг. Дафф відступив на два кроки назад і приставив приклад дробовика до плеча.

І раптом двері позаду Макбета рвучко розчахнулись.

На порозі з’явився силует. Рука чоловіка в сірому пальті стрімко вхопила Макбета за кайданки і смикнула назад. Смикнула з такою силою, що ноги Макбета відірвалися від землі, і він зник у темряві за порогом.

Дафф вистрелив.

Гуркіт пострілу вдарив йому у вуха й завібрував луною між стінами провулку.

Наполовину оглухлий, Дафф переступив через поріг у темряву.

У повітрі кружляла якась гидота, і Дафф вдихав її й випльовував. Йому здалося, що перед ним виструнчилися люди. Страшенно смерділо перхлоретиленом. Вільною рукою Дафф намацав біля дверей вмикач. Люди перед ним виявилися стояками з піджаками та пальтами, накритими пластиковими чохлами з бирками, на яких були вказані прізвища і дати. В одному з чохлів зяяла величезна діра – то Дафф прострелив шубу, хутром якої тепер дихав. Він зупинився, прислухався, але не почув нічого, крім гудіння машини для сухої чистки, яка стояла під стіною. А потім почулося дзеленчання, наче хтось дзвонив у двері. Дафф кинувся на стіну стояків і, розгрібаючи їх навсібіч, пробився вперед, а потім крізь двері проник до тильної сторони приміщення, де на нього витріщилися двоє переляканих китайців. Він вискочив повз них на вулицю. Подивився ліворуч і праворуч. Суботня товкотнеча вже почалася. Якийсь чоловік наштовхнувся на Даффа, і він ледве не впав. Дафф виматюкався, а чоловік вибачився й пішов собі далі по тротуару.

Позаду нього почувся сміх. Дафф обернувся й побачив волоцюгу в брудному дранті. Він сміявся, роззявивши рота з пеньками зубів.

– Вас, мабуть, обікрали, пане?

– Так, – відповів Дафф. – Мене щойно обікрали.

38

Леннокс стояв біля входу до шпиталю разом із Касі. Зиркнув на кіоск, де Тортел штовхався у черзі, щоб купити цигарки. Потім зосередив увагу на автомобільній стоянці. Вуличний ліхтар освітлював інтер’єр лімузина Тортела. Відстань до нього становила десь метрів зі сто. Приблизно стільки ж, скільки до даху багатоповерхової автостоянки, розташованої ліворуч. Леннокс мимоволі здригнувся. Ясна погода іноді супроводжувалася нечастим для цих країв північно-східним вітром, який приносив із собою холод. Якщо цей вітер дутиме ще якийсь час, то небо повністю очиститься від хмар. У місячному сяйві Олафсон, мабуть, зміг би вцілити в Тортела з будь-якої відстані, але за планом це мало статися в темряві на автостоянці під одним із ліхтарів.

Леннокс знову поглянув на свого годинника. Холод в’їдався в тіло, і він закашлявся. Його легені! Він не виносив сонця, не виносив і холоду. Чого бажав Господь, пославши на землю його – самотнє стражденне серце без панцира, беззахисного равлика без оболонки?

– Дякую, що нам допомогли.

– Прошу? – Леннокс обернувся до хлопця.

– Дякую, що врятували мого татка.

Леннокс уп’явся очима в Касі. На хлопцеві була така сама синя джинсова куртка, як і в його сина. А наступна думка прийшла сама собою, і Леннокс не зміг її зупинити. Ось перед ним хлопчина, трохи старший за його сина. Невдовзі він втратить свою матір. І батька. Хлопець каже, що все буде добре, якщо у нього лишиться хоча б один із батьків.

– Ну що, ходімо? – спитав Тортел, пихнувши цигаркою, яку щойно купив.

– Так, ходімо, – мовив Леннокс.

Перейшовши на той бік дороги, вони вийшли на автостоянку. Леннокс ішов ліворуч від Тортела. Касі – за кілька метрів попереду. Все, що мав зробити Леннокс, це зупинитися, коли вони зайдуть у кружало світла під першим ліхтарем, аби не потрапити на лінію прицілу, а решту мав здійснити Олафсон.

Раптом Леннокс відчув химерне оніміння в язиці та пальцях рук і ніг.

– Вони йдуть, – сказав Сейтон, опускаючи бінокль.

– Бачу, – прошепелявив Олафсон. Він стояв, обпершись коліном на бетонний дах багатоповерхової автостоянки. Заплющивши одне око, стрілець широко розкрив друге, вдивляючись у приціл снайперської гвинтівки, яку поклав на парапет перед собою. Сейтон окинув уважним поглядом дах, аби пересвідчитися, що вони й досі одні. На горішньому поверсі стоянки жодного авто, крім їхнього, не було. Мабуть, людям не надто подобалося відвідувати своїх хворих родичів по вихідних. З вулиць долинала музика, доносився запах парфумів та тестостерону.

А внизу на стоянці хлопець ішов попереду Тортела і Леннокса, рухаючись поза лінією прицілу. От і добре. Почулося, як Олафсон глибоко вдихнув. Двоє чоловіків увійшли у світло під ліхтарем.

Серце у Сейтона аж тьохнуло від радості.

Зараз!

Але пострілу так і не почув.

Двоє чоловіків вийшли з кружала світла і в темряві знову перетворилися на два смутних силуети.

– Що сталося? – спитав Сейтон.

– Леннокс опинився якраз на лінії прицілу, – відповів Олафсон.

– Гадаю, він відступить убік, коли вони проходитимуть під наступним ліхтарем.

Сейтон знову підніс бінокль до очей.

– Ви в курсі, хто на мене полює, Ленноксе?

– Так, – відповів Леннокс.

Щоб дістатися лімузина, їм треба минути ще два ліхтарі.

– Невже? – ошелешено спитав Тортел і на мить уповільнив ходу. Леннокс негайно зробив те саме.

– Не озирайтеся на багатоповерхову стоянку позаду мене, Тортеле, бо там, на даху, засів вправний снайпер, і саме цієї миті ви перебуваєте в його прицілі. Точніше, не ви, а я. Тому йдіть з тою самою швидкістю, що і я. Якщо ви цього не робитимете, то вас встрелять у голову.

З виразу обличчя мера Леннокс збагнув, що Тортел повірив йому.

– А хлопець…

– Хлопцеві нічого не загрожує. Не зупиняйтесь. І не прискорюйтесь.

Леннокс побачив, як Тортел розкрив рота, ніби його великому тілу забракло кисню, коли серце пришвидшило ритм. Потім мер кивнув і задріботів короткими крочками, намагаючись не відставати від Леннокса.

– А яку роль у всьому цьому відіграєте ви? – запитав мер.

– Роль ренегата, – відповів Леннокс і побачив, як водій, який, напевне, тримав їх у полі зору, вийшов із машини й відчинив задні дверцята. – Авто куленепробивне?

– Я ж мер, а не президент. Навіщо ви це робите, якщо ви – ренегат?

– Бо хтось має врятувати це місто від Макбета. Мені це не до снаги, тому це повинні зробити ви, Тортеле.

– От сука! Що цей Леннокс собі думає, га? – роздратовано прошипів Сейтон, відірвавши бінокля від очей, аби переконатися, що та картина, яку він тільки-но спостерігав крізь лінзи, відповідала дійсності. – Він що, навмисне закриває собою Тортела?

– Не знаю, начальнику, але ситуація стає критичною. Невдовзі вони вже будуть у машині.

– Твої кулі – вони проб’ють Леннокса?

– Не зрозумів.

– Вони зможуть пронизати Леннокса і вбити Тортела?

– В моїй гвинтівці – кулі з металевою оболонкою, начальнику.

– Так чи ні?!

– Так!

– Тоді стріляй у зрадника.

– Але ж…

– Цсс, – просичав Сейтон.

– Що таке? – На чолі молодого спецназівця виступили краплини поту.

– Мовчи і не думай, Олафсоне. Те, що ти зараз почув, – наказ.

Водій, усміхнувшись, обійшов автомобіль і відчинив задні дверцята. Та, коли побачив вираз обличчя мера, усмішку з його лиця мов вітром здуло. Хлопець підійшов до лівих задніх дверцят.

– Залізай в авто і пригнися! – пошепки скомандував Леннокс. – Водію! Вшиваймося звідси! Негайно!

– Сер, але ж…

– Роби, що він каже, – звелів Тортел. – Інакше…

Спершу Леннокс відчув удар у спину, а вже потім почув ляскіт пострілу. Ноги його підкосилися, він упав, і, падаючи, інстинктивно обхопив руками мера, потягнувши його додолу разом із собою.

Леннокс побачив, як назустріч їм стрімко наближається асфальт. Він не відчув, як вони вдарилися об нього, зате відчув усі запахи: пилюки, бензину, гуми та сечі. Ані поворухнутися, ані слова з себе вичавити він не міг, зате все добре чув. Чув, як сопе Тортел, лежачи під ним на асфальті, чув шокований вигук водія:

– Сер, що з вами?

І крик Тортела:

– Тікай, Касі, тікай!

Їм це майже вдалося. Ще один метр – і вони встигли би сховатися за автомобілем. Леннокс намагався щось сказати, намагався вимовити назву якоїсь тварини, але навіть писнути не зміг. Спробував був поворухнути рукою, та марно. Він помер. І невдовзі пливтиме повітрям угору, дивлячись униз на власне тіло. Лише один метр. Леннокс почув звук кроків, які швидко віддалялися. Над ними схилився водій, намагаючись стягнути його з Тортела.

– Я посаджу вас в авто, сер!

Почулося ще одне «лясь!» – і щось мокре ляпнуло Ленноксу у вічі. Він закліпав повіками – хоч вони ворушились. Поряд лежав водій, утупивши невидющі очі в темряву.

– Тортило! – прошепотів Леннокс.

– Га? – озвався з-під нього мер придушеним голосом.

– Повзи, черепахо, повзи. Я – твій панцир.

– Мінус водій, – підсумував Олафсон, – перезаряджаючи гвинтівку.

– Не барися! Тортел заповзає під машину, – сказав Сейтон. – А хлопець утік.

Олафсон закрив затвор. Притиснув приклад до плеча й заплющив око.

– Хлопець у мене на прицілі.

– Та начхати мені на хлопця! – злобно гаркнув Сейтон. – Стріляй в Тортела!

Сейтон побачив, як ствол гвинтівки Олафсона повернувся ліворуч, потім праворуч, побачив, як молодий полісмен закліпав очима, збиваючи з повік краплини поту.

– Я його не бачу, начальнику.

– Спізнилися! – Сейтон з досадою ляснув руками по парапету. – Вони вже за машиною. Спускаймося вниз і завершімо роботу.

Леннокс почув, як застогнав Тортел, вибираючись з-під нього. Він лежав долілиць, безпорадний, а ноги його стирчали з-за тильної частини автомобіля. Тортел вхопив його під руки й затягнув за авто, у безпечне місце.

На асфальті верескнула гума. До них наближалося якесь авто. Леннокс глянув попід машиною, але тільки й побачив, що труп водія з протилежного боку. Тортел сидів, притулившись спиною до дверцят автомобіля. Леннокс спробував був розкрити рота і сказати Тортелу, щоб той залізав до авто й тікав, рятуючи своє життя, але не зміг. Сталося те, що й завжди, і все його життя можна було підсумувати одним реченням: він був позбавлений можливості робити те, чого бажали його розум і душа.

Авто зупинилось, і його дверцята відчинилися.

На асфальті почулися кроки.

Леннокс спробував був поворухнути головою, але не зміг. Краєчком ока помітив ствол, опущений паралельно двом ногам у штанях.

Що ж, тепер їм гаплик, подумав Леннокс, відчувши химерне полегшення.

Ноги підійшли ближче. Чиясь рука вхопила його за шию. Його вб’ють тихо, просто задушать. Леннокс уперся поглядом у туфлі. То були «гостроносики», які вже досить давно вийшли з моди.

– Цей – мертвий, – почувся голос з протилежного боку авто.

– Тортел неушкоджений, – озвався чоловік, який тримав Леннокса за шию. – Леннокс не рухається, але має пульс. Звідки вони стріляли?

– З даху багатоповерхової стоянки, – відповів, хлипаючи, Тортел. – Леннокс врятував мені життя.

– Врятував?

– Ходи на цей бік, Малкольме!

Рука відпустила його шию, і в полі зору Леннокса з’явилося обличчя.

Просто у вічі йому дивився Дафф.

– Він притомний? – спитала жінка, яка стояла поруч із ним. Кетнесс.

– Паралізований або в шоковому стані, – відповів Дафф. – Очі бігають, але сам не може ані рухатися, ані говорити. Треба доправити його до шпиталю.

– Авто, – сказав молодий хлопець. – Воно виїжджає з багатоповерхової стоянки.

– Схоже на автомобіль спецназу, – мовив Дафф, підводячись і приставляючи до плеча приклад дробовика.

На пару секунд запала тиша. Звук автомобіля розтанув вдалині.

– Нехай їдуть, – сказав Малкольм.

– Касі, – почувся голос Тортела.

– Що?

– Треба знайти Касі.

Касі побіг. Його серце калатало аж у горлі, а ноги дедалі швидше тупотіли мокрим асфальтом. Невдовзі вони задріботіли так швидко, як ритм отої пісні, що завжди крутилася в голові, коли його охоплював страх. Та пісня називалася «Допоможіть!».[4]4
  Тут ідеться про пісню «Help!» британського рок-гурту «Бітлз»


[Закрыть] Він саме сідав у авто, коли почув звук пострілу й побачив, як куля влучила блідолицьому полісмену в спину. Той упав на татка, а татко наказав йому тікати.

Касі мимоволі вибіг на дорогу, яка вела до району, де він виріс, – до річки. Там стояв згорілий будинок, в якому бавилися діти. Вони називали той будинок щурячою норою.

Згорілий будинок чорнів плямами кіптяви довкола дверей та вікон, нагадуючи старезну сильно загримовану повію. Біля річки купчилися невеличкі будиночки, наче ховаючись один за одного в пошуках порятунку. Окрім одного будинку. Він стояв поодаль, наче всі решта соромилися його. Будинок був дерев’яний і пофарбований у синій колір; довкола нього росла висока трава. Касі забіг сходами до зали з вибитими дверима, а потім – до кімнати, яка була колись кухнею, а тепер являла собою порожню, просякнуту сечею оболонку, на стінах якої виднілися імена та всілякі матюки. Вузькими сходами Касі побіг далі – до спалень. На долівці однієї з них валявся запліснявілий матрац. Отут, серед порожніх пляшок з-під спиртного та заціпенілих щурячих трупиків, він колись уперше в житті поцілувався. А якось під вечір Касі, тоді ще десятирічний, сидів отут зі своїми двома товаришами і смакував свою першу цигарку. Поміж нападами кашлю спостерігав, як щури пленталися до будинку потрісканою багнюкою засміченого русла висохлої ріки. Мабуть, вони йшли сюди помирати.

Може, повернутися? Та ні, татко сказав, аби він тікав. А той чоловік, Леннокс, був із поліції, тому незабаром там буде багато його колег, коли вони дізнаються про замах на мера.

Треба ховатися, допоки все не скінчиться, а потім повернутися додому.

Касі відкрив шафу, що стояла в кутку. Вона була порожня, з неї витягли геть усе. Він заліз усередину й зачинив дверцята. Притулився спиною до дерев’яної стінки, стиха мугикаючи пісню «Допоможіть!». Згадав той фільм, де «бітли» в комічно прискореному темпі безладно бігали туди-сюди у світі, де все було добре й нічого страшного ніколи не траплялось. Тут його ніхто не знайде. Якщо не дізнаються, куди він побіг. До того ж він – не мер, а лише хлопець, який у своєму житті не зробив нічого лихого, хіба що тільки спідтиха викурив кілька цигарок, скуштував трохи розбавленого віскі та поцілував двох-трьох старших дівчат, які мали хлопців.

Його серце поволі вгамувалось.

Касі прислухався. Не чути нічого. Він уже не хекав, а дихав нормально – носом. Хлопець не знав, скільки років минуло відтоді, коли в цій шафі висіли речі, але й досі відчував їхній запах. Запах невідомого життя, запах привидів. Хтозна, де вони зараз. Мама казали, що це був нещасливий будинок, де відбувалися пиятики, бійки і дещо значно гірше. Слава Богу, він мав батька, який любив його і жодного разу не підняв на нього руку. І Касі славив Бога та свою щасливу зорю. Ніхто не знав, що його батько був мером, і він про це нікому не казав – ані тим, хто прозивав його вилупком, ані іншим вилупкам, які ніколи в житті не бачили своїх батьків і навіть не знали, хто вони такі. Він їм співчував. А батькові казав, що настане час, і він зможе їм допомогти. Їм та решті тих, хто опинився у скруті після того, як закрили фабрику «Естекс». А татко, як і властиво батькам, погладив його по голові і розсміявся. Він уважно вислухав Касі і сказав, що допоможе йому, коли настане час, якщо той дійсно бажає зробити щось конкретне. Він присягнувся допомогти. А там хтозна, може, одного дня Касі стане мером – і не такі дива траплялися, сказав татко і назвав його Тортелом-молодшим.

«Допоможіть!»

Але у світі все влаштовано інакше. Світ створений не для добрих справ та кумедних поп-співаків, що знімаються у фільмах. Допомогти комусь дуже важко, майже неможливо. Ані батькові, ані матері, ані іншим дітям. Допомогти можна лише самому собі. Автобус, що рухався перед ними, зупинився, і Олафсон також натиснув на гальма. Молодь, здебільшого дівчата, вихлюпнулася з автобуса на тротуар. Усі красиві, причепурені. Бо ж сьогодні субота. І він міг би цього вечора робити те ж саме: пити пиво й танцювати з дівчатами. Напитися й танцювати, допоки не забудеться убитий водій. Сейтон, сидячи поруч, випростав руку й вимкнув радіо, де звучала пісня «Чекай мене на розі» групи «Ліндісфарн».

– Звідки вони, в біса, взялися? Дафф, Малкольм і Кетнесс. Та ще й якийсь молодий хлопець – можу присягнутися, що то син Банко.

– Куди їдемо? До управління?

– Ще рано, – відказав Сейтон. – Нам іще треба хлопця спіймати.

– Сина Тортела?

– Я не хочу повертатися до Макбета з порожніми руками, а хлопця можна використати при нагоді. Отут – ліворуч. І повільніше.

Олафсон завернув авто у вузьку вулицю й поглянув на Сейтона, який опустив у дверцятах скло і посилено вдихав повітря, роздуваючи ніздрі. Він хотів спитати, чи не зібрався Сейтон винюхати, куди подався хлопець, але стримався. Якщо цей чоловік був здатен загоїти плече дотиком пальців, то йому, напевне, нескладно рознюхати, хто куди пішов. Чи боявся він свого нового командира? Можливо. Чи жалкував за його попередником? Безперечно. Але він ніколи й подумати не міг, що станеться отаке. Хірург у шпиталі показав рентгенівський знімок його плеча й пояснив, що куля зруйнувала суглоб, що він тепер інвалід і більше ніколи не зможе працювати в спецназі снайпером. За кілька секунд той хірург позбавив Олафсона всього, про що той мріяв. Через це йому було легко сказати «так», коли Сейтон повідомив, що зможе вилікувати його, якщо Олафсон погодиться на запропоновані умови. І він погодився, але для годиться, жартома, бо хіба ж можна вилікувати таку рану лише за один день? Та й втрачати йому не було чого. Бо він присягнувся на вірність братству спецназівців, а те, чого хотів від нього Сейтон, багато в чому збігалося з тією присягою.

Тепер шкодувати було запізно й безглуздо. Лишень погляньте, що сталося з його найкращим приятелем Ангусом. Цей ідіот зрадив спецназ. Зрадив найдорожче з усього, що вони мали, все, що в них було. «Хрещені вогнем і поєднані кров’ю» – це не пустопорожня фраза, це те, якими вони мали бути, і альтернативи цьому не існує. Він прагнув цього. Прагнув усвідомлювати, що їхня праця чогось варта, що він щось значить для людей. Для своїх товаришів. Навіть тоді, коли не бачив сенсу в тому, що вони робили. Це була робота задля інших людей. Не для ідіота Ангуса. Той явно переплутав береги. Намагався переконати його діяти разом, але Олафсон послав його під три чорти і сказав, що не хоче мати нічого спільного з тим, хто зрадив спецназ. Ангус ошелешено вирячився на нього і спитав, як могло статися, що його плече загоїлося так швидко, бо стріляні рани не заживають за два дні. Але Олафсон нічого йому не пояснив. А просто виставив за двері.

Вулиця урвалася. Вони виїхали до русла річки.

– Схоже, ми на правильному шляху, – промовив Сейтон. – Ходімо.

Вони вийшли з авто і рушили повз халупи між дорогою та руслом. Сейтон нюхав повітря, і вони поволі проходили будинок за будинком. Біля червоної будівлі Сейтон зупинився.

– Тут? – спитав Олафсон.

Сейтон принюхався у напрямку будинку. А потім гучно вилаявся:

– От сука!

І пішов далі. Вони пройшли повз згорілий будинок, гараж з кованими воротами і підійшли до блакитного дерев’яного будиночка, де на ганку сидів кіт. Сейтон знову зупинився.

– Тут, – сказав він.

– Тут?

Касі поглянув на годинник, який йому подарував батько. Стрілки світилися в темряві зеленим, і хлопцю здавалося, що саме так у відблиску вогнища світяться вовчі очі. Минуло вже понад двадцять хвилин. Касі був абсолютно впевнений, що ніхто не погнався за ним, коли він вибіг з автостоянки – кілька разів він оглядався і нікого позаду себе не бачив. Схоже, що небезпека минула. Прилеглий район він знав як своїх п’ять пальців, саме тому і прибіг прямісінько сюди. Тепер можна буде піти до Пенні-Брідж, сісти на 22-й автобус і поїхати на захід, додому. Там його чекатиме татко. Має чекати. Касі завмер. Йому щось почулося? Наче десь скрипнула сходинка? То була єдина дерев’яна деталь в будинку, котра невідомо як вціліла під час пожежі. І тепер ті сходи скрипіли, коли дув вітер чи мінялася погода. Або коли хтось ними піднімався. Касі прислухався. Та ні. Нічого не чути. То, мабуть, сходи на переміну погоди скриплять.

Касі повільно порахував до шістдесяти.

І поштовхом ноги відчинив двері.

Вгледівся в темряву.

– Що, страшно? – запитав чоловік, який стояв біля шафи й дивився на нього. – Добре придумав – у шафі сховатися. Шафа відсікає запах. Хоча й не повністю. – Чоловік розпростер руки долонями догори. Глибоко вдихнув. – Але тут чудове повітря, і воно повниться запахом твого страху, хлопче.

Касі закліпав очима. Чоловік був худорлявий, і його очі світилися зеленим, мов стрілки годинника. Вовчі очі. Той чоловік, безперечно, був старим. Ні, він мав вигляд не такої вже й літньої людини, але Касі збагнув, що насправді той чоловік був дуже й дуже старим.

– Допомо… – крикнув був Касі, але рука незнайомця вистрелила вперед і вчепилася йому в горло. Касі перехопило подих, і він зрозумів, чому прийшов сюди. Він вчинив, як щур. Він прийшов сюди помирати.