Текст книги "Макбет"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 33 страниц)
28
– Ти куди зібрався? – пошепки спитала Мередіт.
– Не знаю, – відповів Дафф і хотів був погладити її щоку, але не зміг дотягнутися. – Я маю адресу, але не знаю, хто там живе.
– Тоді навіщо туди йдеш?
– Ця адреса була написана якраз перед тим, як загинули Банко та Флінс. Там є слова «безпечний притулок», і якщо вони збиралися втекти, то, може, і мені там буде безпечно. Ось так. Це все, що я знаю, кохана.
– У такому разі…
– Ти де?
– Тут.
– Де це – «тут»? І що ти там робиш?
Мередіт усміхнулась.
– Ми й досі чекаємо на тебе. Сьогодні ж день народження Юена.
– Тобі було боляче?
– Трохи. Але невдовзі біль ущух.
Дафф відчув, як до горла йому підкотився клубок.
– А Юен та Емілі – вони сильно злякались?
– Цсс, любий, не будемо говорити про це зараз…
– Але ж…
Вона затулила йому рота долонею.
– Цсс, вони сплять. Не можна їх будити.
Її рука. Йому було важко дихати. Спробував був прибрати руку, але вона виявилася надто сильною. Дафф розплющив очі.
Над ним у темряві схилилася чиясь постать, яка затулила йому рота рукою. Дафф спробував закричати, але людина виявилася надто дужою. Дафф здогадався, хто це, лише почувши шморгання. Гатчінсон. Він нахилився і прошепотів у вухо:
– Ані звуку, Джонсоне. Тобто Даффе.
Отже, його викрили. Яку ж ціну встановили за його голову, живу чи мертву? Для Гатчінсона настав момент помсти. Ніж? Шило? Молоток?
– Слухай сюди, Джонсоне. Якщо ми розбудимо хлопця на верхній койці, тобі гаплик. Второпав?
Чому механік розбудив його? Чому не вбив?
– На причалі у столиці на тебе чекатиме поліція, – повідомив механік, прибираючи руку з рота. – Тепер ми з тобою квити.
Двері відчинилися, і в каюті на мить стало видно. Потім механік вийшов, і двері зачинилися знову.
Дафф закліпав очима в темряві, гадаючи, що Гатчінсон йому наснився. На верхній койці хтось закашляв. Дафф не знав, хто то був. Брак койок стюард пояснив тим, що попереднім рейсом вони перевозили «надзвичайно важливий вантаж – ящики з патронами». Тому довелося прибрати кілька койок і використати дві каюти під склад, оскільки за правилами подібний вантаж дозволялося складувати у кількості, не більшій за встановлену, і лише в закритому приміщенні. Осібні каюти мали лише члени екіпажу з нашивками на уніформі. Дафф швидко опустив ноги на підлогу і похапцем вийшов у коридор. Побачив спину з брудною футболкою «ессо» – то механік спускався залізними сходами до машинного відділу.
– Стривай!
Гатчінсон зупинився й обернувся.
Дафф підтюпцем підбіг до нього.
Очі механіка збуджено поблискували. Але лиховісного виразу в них уже не було.
– Що ти сказав? – спитав Дафф. – Поліція, квити?
Гатчінсон схрестив на грудях руки. Шморгнув носом.
– Я ходив до Спаркса… попросити у нього пробачення, – відповів механік, іще раз шморгнувши носом. А там якраз капітан говорив по радіо. Вони стояли до мене спинами й не бачили.
Дафф відчув, як серце впало. Схрестив на грудях руки.
– Продовжуй.
– Капітан сказав, що у нього в команді є Джонсон, який відповідає прикметам. Що в тебе на обличчі є шрам, і що ти підписав контракт у зазначений день. Голос по радіо наказав, щоб капітан нічого не робив, оскільки Дафф небезпечний, пообіцяв, що на березі його чекатиме поліція. Капітан подякував за попередження, бо йому вже довелося бачити тебе в ділі під час сутички в їдальні. – І механік торкнувся пальцем пластиру на лобі.
– А чому ти мене попереджаєш?
Гатчінсон знизав плечима.
– Капітан наказав мені вибачитися перед Спарксом. Сказав, що я не втратив роботу лише тому, що ти відмовився на мене настукати. А мені дуже хотілося б зберегти за собою цю роботу…
– Тобі це вдасться, як гадаєш?
Механік пирхнув.
– Та хтозна… Можливо. Це єдине, що я вмію добре робити, якщо вірити словам старшого механіка.
– Он як? Він так і сказав?
Гатчінсон радісно вишкірився.
– Він прийшов до мене ввечері і сказав, що мене не виженуть. Так, я прищ на дупі цієї команди, але я хороший механік. Сказав і пішов. Дивні люди працюють у нас на кораблі, еге ж? – усміхнувся Гатчінсон з майже щасливим виразом обличчя. – Краще піду туди, де на мене вже чекають.
– Стривай, – зупинив його Дафф. – А який тобі сенс попереджати приречену людину, якій на шию вже накинули зашморг? Я ж не зможу втекти, допоки ми не пришвартуємось.
– Це вже не моя проблема, Джонсоне. Адже ми з тобою квити.
– Хіба? На цьому судні перевозили кулемети, які вбили мою дружину та дітей, Гатчінсоне. Це не твоя проблема, як не було моєю проблемою і те, що капітан попросив мене свідчити проти тебе, аби мати можливість вигнати тебе з роботи.
Механік шморгнув носом.
– То стрибай у воду і пливи геть. Тут недалеко. Приблизний час прибуття – через дев’ять годин, Джонсоне. Тікай.
Дафф стояв, спостерігаючи, як Гатчінсон занурюється у черево судна.
Потім підійшов до ілюмінатора і подивився у море. Надворі вже сіріло. До гавані вони зайдуть через вісім годин. Хвилі високі. Скільки він протримається в таку погоду, в такій холодній воді? Двадцять хвилин? Тридцять? А коли вони підходитимуть до суші, капітан неодмінно накаже комусь його пильнувати. Дафф притулився лобом до скла.
Виходу не було. Він повернувся в каюту. Поглянув на годинника. За чверть п’ята. До виходу на роботу залишалося п’ятнадцять хвилин. Дафф ліг на койку й заплющив очі. І побачив Мередіт: вона махала йому з протилежного берега озера, стоячі на їхньому камені. Ніби кликала його до себе.
– Ми на тебе чекаємо!
«Все наче уві сні», – подумав Макбет. Або як тоді, коли пливеш у підводному гроті. Напевне, приблизно так почувається сновида. Однією рукою він тримав ліхтаря, а іншою – Леді. Освітив стіл для рулетки й порожні стільці. По стінах забігали тіні, схожі на привидів. Над ними поблискував фальшивий кристал.
– Чому тут нікого немає? – спитала Леді.
– Бо всі пішли додому, – відповів Макбет, підсвічуючи ліхтарем недопиту склянку віскі на покерному столі, і інстинктивно згадав про наркоту. Її відсутність почала даватися взнаки, але він тримався. Дійсно був зараз сильним, сильнішим, ніж будь-коли. – Тут лише ми з тобою, кохання моє.
– А хіба ми не працюємо цілодобово? – здивувалася Леді, вивільняючи свою руку з його руки. – Невже ти закрив «Інвернесс»? І все тут поміняв. Я нічого тут не впізнаю! Що це таке?!
Вони увійшли до наступної кімнати, де конус світла вихопив із темряви низку одноруких бандитів. Он вони – виструнчилися вздовж стіни. «Наче армія маленьких поснулих роботів, – подумав Макбет. – Механічні ящики, яким уже ніколи не судилося прокинутись».
– Поглянь, це дитячі домовинки, – мовила Леді. – Їх так багато, так багато… – Голос її урвався, і вона беззвучно заридала.
Макбет пригорнув її до себе, відгородивши від машин.
– Ми не в «Інвернессі», кохана. Це «Обеліск». Я хотів показати тобі, що я зробив заради тебе. Поглянь, тепер це казино закрите. Навіть струм відрізали. Це наша перемога. Ворога розгромлено, люба моя.
– Тут огидно, тут мерзотно! І чимось смердить. Відчуваєш? Смердить трупами. І сморід іде з шафи.
– Заспокойся, кохана. Це кухня. Поліція всіх вигнала звідси, аби зберегти докази. Поглянь-но, там і досі шніцелі на плиті.
Макбет посвітив ліхтарем на столи: білі скатертини, згорілі свічки та недоїдені страви. Побачивши два сяючих жовтих ока, він заціпенів. Леді верескнула. Макбет засунув був руку в кишеню куртки, але встиг лише помітити, як худорляве жилаве тіло зникло в темряві. Побачив, що тримає в руці срібний кинджал.
– Заспокойся, мила, – сказав він. – То всього лише пес. Мабуть, нанюхав запах їжі та якось пробрався сюди. Тихіше, тихіше, він уже втік.
– Я хочу вийти! Виведи мене звідси! Я хочу піти геть!
– Добре, добре, ми й так вже побачили достатньо. Повернімося до «Інвернессу».
– Я сказала – геть!
– Що ти маєш на увазі? Геть – це куди?
– Просто геть!
– Але ж… – Макбет так і не завершив фразу, завершив лише думку.
Їм не було куди йти. Їм завжди нікуди було йти, але ця думка вразила його лише тепер. У всіх інших були сім’я, батьківський дім, родичі, дачі, друзі. А вони мали лише одне одного та «Інвернесс». Але Макбету ніколи не спадало на думку, що цього замало. Спало лише зараз, коли вони кинули виклик усьому світу і коли він міг ось-ось втратити Леді. Вона мала повернутися; мала прокинутися; мала вивільнитися з того похмурого й темного місця, до якого потрапила, наче в пастку, – саме тому він її сюди і привів. Леді була потрібна йому зараз, йому потрібен був її розум, її тверда рука, потрібна була вона, а не ця жінка, яка беззвучно плакала й гадки не мала, що відбувається довкола неї.
– Ми знайшли Даффа, – повідомив Макбет, швидко ведучи Леді крізь темряву. – Сейтон вилетів до столиці, о другій пополудні судно «Глеміс» пришвартується в порту.
Надворі горіли вогні, але в «Обеліску» всі вікна були зашторені, тут панувала вічна ніч та безперервна гульня.
Якісь гральні столи, яких він не бачив, коли вони сюди заходили, раптом постали перед ними у світлі ліхтаря й заблокували прохід. Звуки їхніх кроків раптом потонули в густому килимі, і Макбету почулося, наче позаду них заклацав зубами пес. «Чорт забирай! Куди ми потрапили? Де вихід?»
Леннокс стояв у зеленій траві. Свій автомобіль він зупинив на головній дорозі і надів сонцезахисні окуляри.
Саме через це він не оселився у Файфі. Тутешнє світло було занадто яскравим. Він уже відчував, як сонце підсмалює його бліду рожеву шкіру, наче збираючись спопелити його, мов якогось огидного вампіра.
Та хіба він вампір? Дещо можна побачити лише зблизька. Як, наприклад, оцей білий сільський будиночок, який стояв перед ним. Лише підійшовши до нього близько, можна було помітити, що його білизна геть уся зрешечена маленькими чорними дірочками.
29
– Ласкаво просимо на борт нашого судна, – мовив капітан «Глеміса», коли на мостику з’явився лоцман. – Бо мені хотілося б прибути сьогодні вчасно. Нас у порту дехто чекатиме.
– Жодних проблем, – відповів лоцман, потиснувши капітану руку й стаючи поруч. – Якщо двигуни працюватимуть.
– А чому б їм не працювати?
– Один із ваших механіків попросився повернутися до порту на моєму човні. Хоче роздобути якусь деталь, потрібну старшому механіку.
– Он як? – здивувався капітан. – А мене про це не повідомили.
– То, мабуть, якась дрібна деталь.
– А як звати механіка?
– Здається, Гатчінсон – якось так. Та онде він. – Лоцман показав рукою на човен, який швидко віддалявся від судна.
Капітан узяв бінокля. І побачив на кормі смугасту кепку, а під кепкою – футболку з емблемою «Ессо».
– Щось не так? – поцікавився лоцман.
– Ще ніхто й ніколи не покидав корабля без мого дозволу, – відповів капітан. – Принаймні донині. – Він натиснув кнопку камбуза на внутрішньому переговірному пристрої. – Стюарде!
– Слухаю, капітане! – почулася відповідь з іншого кінця лінії.
– Пришліть мені Джонсона з двома чашками кави.
– Іду, капітане.
– Я сказав – Джонсона.
– У нього шлункові корчі, сер, тому я дозволив йому залишатися в каюті, допоки ми не пришвартуємось.
– Перевірте, чи він зараз у себе.
Капітан прибрав палець із кнопки.
– Ліво руля на три градуси! – скомандував лоцман.
– Слухаю! Ліво руля на три градуси! – відгукнувся перший помічник капітана.
Інспектор Сейтон пояснив, що найбезпечніший варіант для капітана та радиста – нікому нічого не розповідати, аби Дафф не здогадався, що його викрито. Коли вони причалять, Сейтон з двома своїми найкращими співробітниками вже чекатиме на пристані, а потім підніметься на борт і скрутить Даффа. При цьому Сейтон попередив, щоб поблизу нікого з членів екіпажу не було – на той випадок, якщо йому та його підлеглим доведеться стріляти. Хоча капітану почулося «коли доведеться стріляти».
– Капітане! – це був стюард. – Джонсон спить на своїй койці, як мала дитина. – Розбудити його?
– В жодному разі! Нехай спить. Він у каюті сам?
– Так, капітане.
– Добре. – Капітан поглянув на годинник.
Хвилин за сорок все скінчиться, і він зможе їхати додому до дружини. Матиме пару вихідних. Правда, на завтра його викликали до контори пароплавства з приводу звіту страхової компанії про підозріло високу захворюваність на одну й ту саму хворобу членів екіпажу, які працювали у трюмі впродовж останніх десяти років. Начебто йшлося про якесь захворювання крові.
– Йдемо правильним курсом, – повідомив лоцман.
– Сподіваймося, що так воно і є, – пробурмотів капітан. – Сподіваймося, що так воно і є.
Десять хвилин на другу. Десять хвилин тому велика лосяча голова висунулася зі схожого на лося годинника і промукала. Ангус уже пошкодував про вибір місця. Хоча зараз, серед дня, до «Каменярів» могли зайти лише безробітні та п’янички, все ж таки це був бар, де часто збиралися спецназівці, і якщо хтось з управління поліції помітить, що він розмовляє з репортером, то про це невдовзі дізнається Макбет. З іншого боку, це було менш підозріло, ніж сидіти в якійсь забігайлівці на задвірках.
Але Ангусу тут не подобалось. Йому не подобався лось. Не подобалося те, що журналіст досі не приїхав. Ангус уже давно подався би геть, якби це не було його останнім шансом.
– Перепрошую, що спізнився.
Гаркаве «р». Ангус підвів очі. Лише з голосу зрозумів, що чоловік у жовтому дощовику, який перед ним стояв, дійсно був Волтом Кайтом. Ангус колись читав, що цей репортер постійно відкидав запрошення працювати на телебаченні, відмовлявся фотографуватися для газет і глянцевих журналів, бо вважав, що зовнішній вигляд людини відволікає від суті питання. Бо найголовніше – це слово.
– Дощ і затори на дорогах, – пояснив Волт Кайт, розстібаючи свого дощовика. З його волосся капала вода.
– Так, у нас постійно дощ і затори на дорогах, – мовив Ангус.
– Ми завжди так кажемо, коли потрібно себе виправдати, – відказав радіорепортер, сідаючи навпроти у кабінці. – Правда ж полягає у тому, що в мене на велосипеді ціпок злетів.
– А я гадав, що Волтер Кайт ніколи не обманює, – зауважив Ангус.
– Радіорепортер Кайт не обманює ніколи, тоді як приватна особа Волтер у цьому відношенні далеко від нього відстає, – уточнив Кайт з кривою посмішкою.
– Ви – один?
– Завжди один. Розкажіть мені те, про що не змогли сказати по телефону.
Ангус глибоко вдихнув і почав. Тієї нервозності, яку він відчував, передаючи інформацію Кетнесс та Ленноксу, тепер і близько не було. Мабуть, тому, що рубікон був уже перейдений – без вороття. Він розказав усе приблизно тими самими словами, що і вчора на фабриці, лише додав розповідь про зустріч із Кетнесс та Ленноксом. Ангус виклав Кайту все-все. Імена. Деталі про різанину в клубі та Файфі. Про наказ спалити трупик дитинчати. Поки вони говорили, Кайт узяв з коробочки на столі серветку і спробував відтерти з рук залишки чорного мастила.
– А чому я? – спитав Кайт, беручи другу серветку.
– Бо вас вважають сміливим і чесним репортером, – відповів Ангус.
– Приємно чути, що люди так думають, – мовив Кайт, уважно роздивляючись Ангуса. – Ваша мова є витонченішою, ніж у решти молодих співробітників поліції.
– Я вивчав теологію.
– Тоді це пояснює і вашу мову, і ваше бажання розповісти правду. Ви вірите у спасіння через добрі справи.
– Помиляєтеся, містере Кайте. Я не вірю ані в спасіння, ані в божественне начало.
– Чи говорили ви з іншими репортерами, чесними або нечесними? – спитав Кайт, саркастично посміхнувшись.
Ангус похитав головою.
– Добре. Бо якщо я візьмуся за цю справу, то мені потрібна повна ексклюзивність. Тому жодного слова іншим журналістам. Жодного. Згода?
Ангус кивнув.
– Як мені з вами зв’язатись, Ангусе?
– Зателефонуйте…
– Жодних телефонів. Лише адреса.
Ангус написав адресу на серветці, якою Кайт щойно витирав руки.
– І що тепер?
Кайт тяжко зітхнув, як людина, що добре розуміла той величезний обсяг роботи, який їй належало виконати.
– По-перше, мені треба буде дещо перевірити. Це надзвичайно важлива й масштабна справа. Я не хочу, щоб мене звинуватили в поширенні фальшивої інформації або роботі в чиїхось інтересах.
– Мій інтерес полягає лише в тому, щоб правда була оприлюднена, а Макбет – зупинений.
Ангус збагнув, що підвищив голос, бо Кайт озирнувся, обводячи поглядом нечисленних клієнтів – чи не підслуховує їх хтось?
– Якщо це так, то ви брешете, кажучи, що не вірите в божественне начало.
– Бога немає.
– Я маю на увазі божественне начало в людях, Ангусе.
– Ви маєте на увазі людяність в людях, Кайте. Прагнути добра є так само по-людськи, як і грішити.
Кайт повільно кивнув.
– Видно, що ви і справді навчалися теології. Мушу зізнатися, що вірю вам, але мені все одно доведеться перевірити всю цю історію і вас як особу. Гадаю, що саме це і називається чесністю, – мовив Кайт, підводячись і застібаючи свого дощовика.
– Коли, по-вашому, все це буде оприлюднене? – стиха спитав Ангус, повільно переводячи подих. – Я не довіряю Ленноксу. Він все розкаже Макбету.
– Я зроблю цю історію пріоритетною, – відповів Кайт. – У загальних рисах усе буде готово за два дні. – Він замовк і дістав гаманця.
– Дякую, я сам заплачу за каву.
– Добре, – погодився Кайт, ховаючи гаманця в кишеню. – Знаєте, а ви – рідкісний птах у нашому місті.
– Явно представник вимираючого виду, – ледь помітно усміхнувся Ангус.
Він проводжав Кайта поглядом, доки той не вийшов з бару. Озирнувся довкола. Нікого підозрілого. Схоже, всі були занурені у власні проблеми. Через два дні. Йому доведеться докласти чимало зусиль, аби протягом цих двох днів не загинути.
Сейтон не любив столиці. Не любив її широких проспектів, розкішних старих будівель парламенту та всякого іншого непотребу: зелених парків, бібліотек та опери, вуличних артистів, крихітних готичних церков та абсурдно пишного собору, усміхнених людей у вуличних ресторанах та шикарного національного театру з його помпезними виставами, незрозумілими діалогами та королями, які страждали на манію величі й гинули в останньому акті.
Саме тому йому і подобалося стояти отак, як він стояв зараз – спиною до міста і лицем до моря.
Вони чекали в портовій конторі, звідки їм уже було видно «Глеміс».
– Ви впевнені, що не потребуєте допомоги? – запитав полісмен з нашивкою «столична поліція» на уніформі. Перед їхнім приїздом відбулася дискусія про юрисдикцію, але старший комісар столиці пішов назустріч, частково, як він пояснив, тому, що, на його думку, вбивство поліцейського в іншому місті теж мало до них відношення, а також тому, що стосовно операції на борту корабля можна було зробити виняток. – Дякую ще раз, але я абсолютно впевнений, що допомоги ми не потребуємо, – відповів Сейтон.
– Гаразд, та коли його заарештують і зсадять на берег, ним займемося ми.
– Безперечно. Тільки пильнуйте трап і корабель.
– Він нікуди не втече, інспекторе, – запевнив столичний полісмен, показуючи рукою на поліцейських у цивільному у двох шлюпках за п’ятдесят метрів від причалу. Співробітники вдавали, що вудять рибу, але були готові схопити Даффа, якщо той стрибне за борт.
Сейтон кивнув. Іще зовсім недавно він стояв у іншій портовій конторі й чекав. Під час облави. Того разу Дафф відмовився від допомоги, ідіот безмозкий. Але тепер ролі помінялись. І він зробить так, аби Дафф про це дізнався. Змусить його відчути це. Протягом кільканадцяти безкінечних секунд. Ясна річ, столична поліція нічого не знала про наказ Макбета: Даффа належить не зсадити на берег, а знести. У мішку для трупів.
«Глеміс» дав задній хід, море збурилося білим, а потім біла піна піднялася нагору, мов бризки шампанського. Сейтон зарядив свій короткоствольний автомат МР-5.
– Олафсоне, Рікардо – готові?
Спецназівці кивнули головами. Вони мали при собі план судна із зазначенням місця, де була розташована каюта Даффа.
З «Глеміса» на причал скинули троси – один з носа, а другий з корми. Їх обмотали довкола швартових тумб і міцно затягнули. Спустили трап.
– Уперед! – скомандував Сейтон.
Спецназівці побігли по причалу й піднялися трапом. Члени команди дивилися на них, роззявивши роти: вочевидь, капітан дійсно зміг утримати інформацію в таємниці. Сейтон зі своїми людьми кинувся вниз залізними сходами повз каюту першого помічника капітана, про що свідчив напис на дверях. Потім нижче. Іще нижче. Зупинилися біля дверей каюти 12.
Сейтон прислухався, але почув лише власний подих і гуркотіння суднових двигунів. Рікардо зайняв позицію в коридорі, щоб пильнувати сусідні двері, на випадок якщо Дафф виявиться в іншій каюті, почує їх і спробує втекти.
Сейтон увімкнув ліхтаря і кивнув Олафсону. А потім увійшов всередину. Ліхтар виявився явно зайвим – у каюті й так було достатньо світла. Дафф лежав на нижній койці лицем до стіни, укрившись ковдрою. На ньому була зелена шапка, яку він, за словами капітана, ніколи не знімав і завжди натягував низько по самісінькі окуляри. Великі окуляри. Лише одного разу шапка з’їхала вгору, і капітан помітив шрам. Сейтон витяг пістолет, який мав згодом вкласти в руки Даффу, і зробив два постріли у стіну позаду. В закритому просторі ці постріли на мить оглушили його, тому все, що Сейтон чув протягом двох-трьох секунд, – це пронизливий вереск. Дафф, схоже, закляк на своїй койці. Сейтон наблизив рота до його вуха.
– Вони верещали, – сказав він. – Вони верещали, і це було дуже приємно чути. Ти теж можеш трохи поверещати, Даффе. Бо спершу я вистрілю тобі в живіт. По блату, як старому знайомому – чуєш, ти, нахабний холопе.
Сейтон вдихнув сморід, яким війнуло від Даффа. То явно був не солодкий запах страху. То був… просто піт. Давній і затхлий чоловічій піт. Давніший за ті п’ять днів, протягом яких переховувався Дафф.
Чоловік на койці повернувся до нього обличчям.
То не було обличчя Даффа.
– Та? – мовив чоловік, і з нього спала ковдра, відкривши оголені груди та волохате передпліччя.
Сейтон приставив дуло автомата до лоба незнайомця.
– Поліція. Що ти тут робиш, і де Дафф?
Чоловік шморгнув носом.
– Я? Сплю, як бачиш. І не уявляю, хто такий Дафф.
– Ну, не Дафф, а Джонсон, – уточнив Сейтон, тицьнувши чоловіка в чоло стволом автомата так сильно, що той знову впав на подушку.
І знову шморгнув носом.
– А, це той салага з камбуза? А ви в камбузі його шукали? Чи в інших каютах? А що Джонсон скоїв, га? Бачу, що, напевне, щось серйозне. Йолопе, якщо ти хочеш макітру мені продірявити, то краще стріляй.
Сейтон прибрав свого автомата.
– Олафсоне, візьми Рікардо й обшукайте судно, – наказав Сейтон, вдивляючись в пухле обличчя незнайомця. Принюхався до нього. Невже цей чоловік дійсно його не боявся, чи то просто запах страху потонув в інших запахах людського тіла?
Олафсон і досі стояв позаду.
– Я ж сказав: обшукати корабель! – навіжено заволав Сейтон. І почув, як Олафсон та Рікардо затупотіли по коридору, відчиняючи двері кают.
Сейтон випрямився.
– Як тебе звати і чому на тобі шапка Джонсона?
– Гатчінсон. А шапку можеш приміряти. Вона, здається, твоїй лисій голові потрібніша, ніж мені. І взагалі – ти на онаніста схожий.
Сейтон сильно вдарив механіка автоматом в обличчя і розкраяв йому дулом щоку. Потекла кров. Але Гатчінсон і бровою не повів, хоча очі його наповнилися слізьми.
– Відповідай, – засичав Сейтон.
– Я прокинувся, бо змерз і хотів вдягнути свою футболку. Я повісив її он на той ящик. Але і моя футболка, і моя кепка зникли; натомість залишилась оця шапка. Було холодно, тому я її й надів. Зрозуміло?
Голос Гатчінсона тремтів, але крізь сльози в очах світилася ненависть.
«Страх і ненависть. Ненависть і страх. Вони завжди ідуть рука в руку», – подумав Сейтон, витираючи кров з дула свого МР-5.
З коридору почулися сердиті голоси. Сейтон уже все зрозумів. Вони можуть перевернути корабель догори ногами, обшукати кожну нішу й закуток, але все це буде марним. Даффа на судні не було. Він уже втік.








