Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 33 страниц)

– Міської ради. Себто Тортела.

Свідомість Макбета прояснилася. Наркотик «влада» був йому більше не потрібен, його слід змити в унітаз. На вході подзвонили.

– Схоже, до нас відвідувачі, сер, – сказав Джек, підводячись.

Макбет схопив його за руку.

– Зачекай трохи, поки я не розповім Леді про те, що ми з тобою задумали. Я впевнений, що їй вмить стане краще. Як нам віддячити тобі, Джеку?

– Нічого не треба, сер, – стримано всміхнувся Джек. – Достатньо того, що ви колись врятували моє життя.

26

Даффу ледве вдалося стримати черговий напад нудоти. Четвертий день він був на борту судна, але ознак покращення і близько не було видно. Мало того, що море штормить, а тут ще й камбуз смердить. За його стулчастими дверима панувало затхле амбре з протухлого сала та кислого молока; а в їдальні, де харчувався екіпаж, відгонило потом і тютюном. Приготування сніданку стюард доручав Даффу, стверджуючи, що він цілковито спроможний впоратися з цим самотужки. Що розкласти хліб, м’ясне асорті, сир, варені яйця та зробити каву зможе навіть змучений морською хворобою новачок.

Даффа будили о шостій, і перше, що він робив, – це блював у відро, яке стояло біля його койки. Йому ще жодного разу не вдалося провести дві ночі поспіль в одній каюті, бо через брак койок мав спати в постелі тих, хто чергував. На щастя, йому діставався нижній ярус, тож спати, обійнявшись з відром, не доводилось. Щойно він натягнув через голову светра, як на нього накотилася ще одна хвиля нудоти. По дорозі до камбуза Даффу довелося зробити короткі зупинки, щоб поблювати в туалеті біля каюти першого помічника капітана та в раковину біля останніх крутих сходів.

Сніданок вже подали, і ті члени команди, які були на чергуванні, встигли поснідати. Настав час прибирати зі столу перед тим, як почнуть готувати обід.

Дафф набрав у легені якомога більше не надто чистого повітря й увійшов до їдальні.

За найближчим столом сиділо четверо людей. Їхнім речником був галасливий товстуватий механік з волохатими передпліччями. На ньому була футболка з логотипом Esso, заплямлена мастилом і потом, та кашкет зі смугастими тиграми на емблемі футбольного клубу «Халл Сіті». Говорячи, він шморгав носом перед фразою і після неї, немов проставляючи лапки. А між лапками завжди поміщалося якесь знущання з нижчих за рангом.

– Агов, Спарксе, – гукнув механік так, аби всі здогадалися, що він звертається до молодого хлопця в окулярах, який сидів у кінці столу. – А чом би тобі не попросити нового кухаря розігріти для тебе рибний пиріг? Ти встромив би туди свого маленького прутня і користався б ним, як жіночою піхвою.

Механік шморгнув носом і зареготав. Але решта відбулися вимушеними смішками. Молодий радіотелеграфіст теж натужно всміхнувся і ще нижче опустив голову до тарілки. Механік, якого, як почув Дафф, звали Гатчем, знову шморгнув носом.

– Але, судячи із сьогоднішнього сніданку, навряд чи тобі дістанеться рибний пиріг – я правду кажу, новачку?

Дафф опустив голову, як і радіотелеграфіст. Це було все, що він міг робити, доки корабель не причалить у столиці. Нічим не виділятися, тримати рот на замку, а на обличчі – маску.

– Чому ти мовчиш, кухарю? Оце, по-твоєму, яєчня?

– Щось не так? – спитав Дафф.

– Не так?! – Механік завів очі під лоба й обернувся до решти присутніх. – Цей салага питає мене, що не так з яєчнею. А ось що: ця яєчня виглядає й смакує, як ригачка. Твоя ригачка. З твого позеленілого від морської хвороби підборіддя.

Дафф поглянув на механіка. Той радісно шкірився, лиховісно поблискуючи очима. Дафф колись уже бачив такі очі. У Лорреля, директора сиротинця.

– Вибачте, що яєчня вийшла не такою, як вам хотілося б, – сказав він.

– …не такою, як вам хотілося б, – перекривив його механік і шморгнув носом. – Гадаєш, ти в якомусь шикарному ресторані, чи що? На морі нам потрібен харч, а не лайно. Як ви гадаєте, хлопці?

Чоловіки довкола нього захихотіли на знак згоди, але Дафф помітив, що двоє з них зніяковіло опустили голови. Мабуть, їм не хотілося підтакувати, щоби потім самим не стати мішенями насмішок.

– За обідом чергуватиме стюард, – відказав Дафф, ставлячи на тацю тарілки та картонні пакети з молоком. – Сподіваймося, що тоді буде краще.

– Що не буде кращим, – сказав механік, – так це твій вигляд. У тебе що, воші? Чому в тебе на макітрі весь час отой ковпак? А твоя борода схожа на волосся з жіночого лобка. В чому річ, кухарю? У тебе що, замість обличчя материна піхва?

Механік очікувально озирнувся довкола, але цього разу всі мовчали, втупившись у підлогу.

– У мене пропозиція, – вимовив Дафф, хоча знав, що має мовчати. Обіцяв собі мовчати. – Радист Спаркс може засунути свого прутня тобі під пахву. Щоб він нарешті відчув, що таке справжня піхва, а ти нарешті відчув, що таке справжній прутень.

За столом стало так тихо, що чулося лишень, як Дафф ставив на тацю тарілки з сиром, сосисками та огірками. Цього разу носом ніхто не шмигнув.

– Дозволь мені повторити те, що цікавить тебе найбільше, – продовжив Дафф, ставлячи тацю на стіл. – Ти нарешті відчуєш, що таке справжній прутень. – Слова він артикулював чітко і ясно, щоб ніхто не сумнівався в тому, що саме він сказав. А потім Дафф обернувся до столу. Тим часом механік підвівся й попрямував до нього.

– Зніми окуляри, – сказав він.

– Без них я ні фіга не бачу, – відказав Дафф. – А в них бачу перед собою підара котячого.

Механік відвів назад руку, позначаючи, звідки прилетить удар, і розмахнувся. Дафф зробив крок назад, відсахнувся, а коли чорний від мастила кулак механіка просвистів повз нього, зробив два швидких кроки вперед, вхопив механіка, який втратив рівновагу, за руку, заламав її за спину, вперся в лікоть і додав нападнику поступального руху, швидко вислизнувши вбік. Механік верескнув, мимовільно нахилившись вперед, щоби полегшити болючий тиск на руку, а Дафф тим часом спрямував його прямо у стінку головою. Потім відтягнув механіка назад – і знову гепнув об шпангоут. Загнув руку безпорадного механіка ще вище, знаючи, що, якщо не припинить, то рука зламається. Вереск механіка змінився на виття, і він у відчаї потягнувся іншою рукою до шапки Даффа. Той знову гепнув його головою об стінку – вже втретє. Приготувався був луснути й вчетверте, як раптом почувся голос.

– Припини, Джонсоне!

Дафф не відразу пригадав, що саме цим прізвищем він назвався, коли наймався на корабель. Не відразу збагнув, що голос належав капітану. Він підвів погляд. Капітан стояв прямо перед ними. Дафф відпустив механіка, і той упав на коліна.

– Що тут відбувається?

Лише зараз Дафф помітив, що захекався. Його спровокували. Його розізлили.

– Та так, нічого, капітане.

– Я знаю різницю між «щось» і «нічого», Джонсоне. Отже, що тут сталося, Гатчінсоне?

Дафф не був упевнений, але йому почулося, наче механік хлипав.

Він прокашлявся і пояснив:

– Це було дружнє парі, капітане. Я хотів продемонструвати, що файфівський захват є значно ефективнішим за галлівський нокаутуючий удар. І, мабуть, трохи захопився. – Дафф поплескав механіка по спині, яка й досі здригалася. – Вибач, хлопче, ти згоден, що файфівський захват цього разу переміг? Так чи ні?

Механік, хлипаючи, кивнув головою.

Капітан зняв свого капелюха та уважно поглянув на Даффа.

– Кажеш, файфівський захват?

– Еге ж, – відповів Дафф.

– Гатчінсоне, на тебе чекають у машинному відділенні. Всі решта також мають роботу, я правильно кажу?

Їдальня швидко опустіла.

– Налий мені чашку кави й сідай, – звелів капітан.

Дафф зробив, як було сказано.

Капітан підніс чашку з кавою до рота. Поглянув на чорну рідину й щось пробурмотів. Тільки-но Даффу здалося, що капітан уже забув про його присутність, як той підняв голову.

– Зазвичай я не вважаю за потрібне заглиблюватися в біографії людей, Джонсоне. Більшість моєї команди – народ простий, з обмеженим інтелектом; цих людей про їхнє минуле краще не розпитувати, а майбутнє точно не чекає їх тут, на борту «Глеміса». Оскільки вони будуть під моїм керівництвом недовго і навряд чи встигнуть створити мені багато проблем, то я не вважаю за потрібне зміцнювати з ними стосунки. Все, що мені треба, це щоб вони злагоджено функціонували як група, як мій екіпаж.

Капітан відсьорбнув кави і скривився. Дафф не знав, чому – чи то через несмачний напій, чи то через біль, чи то через тему розмови.

– Схоже, ви, Джонсоне, – освічена людина з амбіціями, та я не дізнаватимусь, що привело вас на мій корабель. Бо сумніваюся, що почую правду. Але ви, начебто, з тих, хто знає, як мають функціонувати групи людей. Ви знаєте, що в людському колективі завжди має бути ієрархія, в якій кожен відіграє свою роль, має своє місце. Капітан – нагорі, новобранець – внизу. Якщо кожен приймає своє становище та становище інших у цій ієрархії, то маємо працездатну команду. Тобто саме те, що мені потрібно. Проте на поточний момент в ієрархії судна «Глеміс» існує певний розгардіяш. Внизу маємо трьох потенційних цапів-відбувайлів. Спаркс – бо він наймолодший. Ви – бо це ваш перший рейс. І Гатчінсон – бо він найдурніший і занадто антипатичний.

Капітан замовк і відсьорбнув кави.

– Спаркс переживе цей рейс новобранцем. Він – молодий, доволі розумний і швидко навчається. А ви, Джонсоне, як я щойно переконався, вже піднялися в ієрархії після того, що зробили з Гатчінсоном. Можливо, цю ситуацію ви саме для цього й спровокували. Але, наскільки я знаю Гатча, він перший почав. Він – тупоголовий телепень, і тому завжди підставляється. І саме тому шукає, кого би принизити. Мабуть, це буде якийсь бідолаха, який запишеться в команду у столиці, де ми візьмемо двох-трьох нових людей, бо кожного разу хтось сходить на берег і більше не повертається. Зрозуміло?

Дафф знизав плечима.

– Отака у мене проблема, Джонсоне. Гатч і далі робитиме те саме, але завжди залишатиметься нижче плінтуса. Я волів би мати іншого новобранця, який би тихо мирився зі своєю долею. Але Гатч – це злісний баламут, який вважає, що життя достатньо надавало йому стусанів, і тепер настала його черга роздавати стусани іншим. Саме тому він і надалі псуватиме атмосферу на борту. Він – непоганий механік, але з ним моя команда працює гірше, ніж без нього.

Ще один шумний ковток.

– Чому ж я не виганяю його, спитаєте ви. Спитаєте, бо ви – не моряк, і не знаєте нічого про трудові угоди з Профспілкою моряків, згідно з якими я не зможу спекатися Гатча, допоки не матиму проти нього чогось такого, що дасть мені так звані об’єктивні підстави для звільнення. Фізичний напад на колегу міг би стати однією з таких об’єктивних підстав…

Дафф кивнув.

– Ну, то як? Все, що мені треба, – це ваше підтвердження та підпис для Профспілки моряків. Решту я отримаю від свідків.

– Та ми лише бавилися, капітане. Цього більше не буде.

– Ні, буде. – Капітан почухав підборіддя. – Як я вже сказав, я не маю звички без потреби лізти у подробиці чужого життя. Але мушу сказати, що той захват, який ви зробили Гатчу, мені доводилося бачити лише двічі: у виконанні військової поліції та портової поліції. Ключове слово – «поліція». Тому я хотів би почути правду.

– Правду?

– Так. Це він на вас напав?

Дафф уважно подивився на капітана. Він припускав, що той від самого початку знав, що Кліфф Джонсон – не справжнє його ім’я, і що в жодному ресторані йому раніше працювати не доводилось. Усе, що потрібно було капітану, – це його згода й фальшивий підпис. Він знав, що, якби почав дізнаватися про справжні особисті дані цього «Джонсона», той хутко накивав би п’ятами.

– Зараз я скажу вам правду, – мовив Дафф, і капітан перехилився через стіл. – Ми просто дуріли, от і все.

Капітан відхилився назад. Підніс до рота чашку з кавою. Очі понад краєм чашки уважно дивилися на Даффа. Але не в очі, а вище – на його чоло. Капітан ковтнув, його кадик піднявся і опустився. Потім він зі стуком поставив чашку на стіл.

– Джонсоне.

– Слухаю, капітане.

– Ви мені подобаєтесь.

– Не зрозумів?

– Я не маю підстав вважати, що Гатч подобається вам більше, ніж решті екіпажу. Але ви – не стукач і не наклепник. Для мене як для капітана це погана новина, але це свідчить про цілісність вашої натури. Я вас за це поважаю і більше про інцидент не згадуватиму. Ви страждаєте на морську хворобу і сказали мені неправду, але мені хотілося б мати у своїй команді більше таких людей, як ви.

Капітан підвівся і вийшов.

Дафф ще кілька секунд залишався на місці. Потім узяв порожню чашку, відніс її до камбуза і поклав у раковину. Заплющив очі, вперся руками в холодний блискучий метал і проковтнув нудоту, що знову підступила до горла. Що ж він накоїв? Чому не сказав правду, що Гатч – забіяка і першим на нього напав?

Дафф розплющив очі. Побачив своє віддзеркалення в каструлі, що висіла перед ним на гачку. Його серце на мить зупинилося: шапка з’їхала вгору, а він і не помітив. Певно, Гатчінсон зачепив його рукою, замахуючись. І тепер шрам виділявся на шкірі, наче широкий конденсаційний слід, який залишає за собою в небі літак. Шрам. Он до чого придивлявся капітан, перш ніж поставити чашку на стіл.

Дафф заплющив очі, наказав собі розслабитись і обдумати ситуацію.

Вони вийшли з порту так рано, що свіжі газети ще не встигли з’явитися на вулицях, тому капітан не міг бачити його портрета з написом «розшукується». Проте він міг побачити обличчя Даффа по телевізору під час трансляції прес-конференції увечері напередодні. Але чи були якісь ознаки потрясіння в очах капітана, коли він помітив шрам? Ні, не було. Значить, прес-конференції він не бачив. А може, й бачив. У такому разі він був хорошим актором і вдав, що не впізнав його, сподіваючись скрутити його пізніше за допомогою членів екіпажу. Оскільки на ситуацію, що склалася, Дафф вплинути не міг майже ніяк, то він вирішив вважати, що капітан ні про що не здогадався, але ж як щодо решти? Ні, він стояв до них спиною, аж доки капітан не наказав усім покинути їдальню. До всіх, окрім Гатчінсона, який лежав перед ним на підлозі. Може, механік і помітив шрам, але Даффу він не видався тим, хто полюбляє дивитися телевізійні новини.

Дафф знову розплющив очі.

Через дві доби, в середу, вони пришвартуються в порту.

Через сорок вісім годин. Треба занишкнути на два дні. Треба змусити себе зробити це.

Заграла органна музика, і Макбет, стоячи між рядами лавок у соборі, відчув, як на його тілі всі волосинки стали дибки. Це було не через музику, не через панегірики, які лунали з вуст священика та мера, не тому, що шестеро чоловіків несли проходом труну з тілом Дункана, і не тому, що він не прийняв наркотик. А тому, що вдягнув цю жахливу нову уніформу. При кожному його порухові груба шерсть терлася об шкіру, а по тілу бігли мурашки. Його стара форма була з дешевшої тканини, притертою і зручною. Він, звісно, міг вдягнути новий чорний костюм, який доставили до управління поліції, і який міг прислати лише Геката. Якість вовняної тканини костюма була значно кращою, однак – дивна річ – від нього шкіра чухалася ще більше, ніж від нової уніформи.

Труна пропливла повз прохід, в якому стояв Макбет. За труною, опустивши голови, йшли дружина Дункана та двоє його синів. Коли один із них підняв голову й глянув Макбету в очі, той мимоволі опустив свій погляд додолу.

А потім усі вони заповнили прохід, щоб приєднатися до кортежу. Макбет розташувався так, аби йти поруч із Тортелом.

– Гарна промова, – зазначив Макбет.

– Дякую. Мені дуже шкода, що міськрада не погодилась оплатити похорони з місцевого бюджету. Коли фабрики закриваються, а податкові надходження міста падають, то, боюся, подібні почесті будуть на останньому місці в списку фінансування. Але все одно міськрада, як на мене, вчинила нецивілізовано.

– Тут я – на боці міськради.

– Гадаю, члени Дунканової сім’ї так не вважають. Його дружина телефонувала мені і сказала, що нам слід було провезти його труну вулицями міста, щоб дати людям можливість продемонструвати своє ставлення до загиблого. Бо вони хотіли того ж самого, чого хотів і Дункан.

– Гадаєте, люди вийшли б на вулиці віддати йому останню шану?

Тортел знизав плечима.

– Якщо чесно, Макбете, то не знаю. Мій життєвий досвід підказує, що містянам байдуже до так званих реформ, допоки вони не побачать більше харчів на своїх столах чи пива у кухлях. Мені здалося, що в місті почалися зміни, а якщо так, то вбивство Дункана мало б страшенно розгнівати його мешканців. Але, схоже, люди вже призвичаїлися, що в нашому місті добро завжди зазнає поразки. Єдиним, хто наважувався розтуляти рота, був Кайт. Ти підеш завтра на похорон Банко та його сина?

– Аякже. Церемонія відбудеться в Робітничій церкві. Банко не був релігійним, але там ховали його дружину Віру.

– Мене поінформували, що дружину Даффа та його дітей теж відспівуватимуть у соборі.

– Так, але особисто мене там не буде.

– Особисто?

– Ми розставимо там наших співробітників на той випадок, якщо до собору заявиться Дафф.

– Зрозуміло. Власних дітей треба супроводжувати аж до могили. Особливо, коли в їхній смерті є і твоя вина.

– Дивно, що провина таврує людину на все її життя, а честь і слава швидко минають.

– Зараз ти, Макбете, висловився, як той, хто добре знає, що таке провина.

– Можу зізнатися просто зараз, що я вбив найближчу і найдорожчу мені людину, Тортеле.

– Мер зупинився й ошелешено поглянув на Макбета.

– Що ти сказав?

– Сказав, що вбив свою матір. Вона померла, народжуючи мене. Ходімо, не затримуймося.

– А твій батько?

– А батько подався в моряки, щойно дізнався, що мама завагітніла. І більше його ніхто не бачив. Я зростав у сиротинці. Разом із Даффом. Ми жили з ним в одній кімнаті. Але ти, Тортеле, мабуть ніколи не бачив кімнати в сиротинці, вгадав?

– Та ні, бачив. Мені доводилось урочисто відкривати один чи два сиротинці.

Вони вийшли на сходи собору, де їх зустрів сильний північно-західний вітер. Макбет побачив, як труна з тілом Дункана небезпечно нахилилася, коли носії зійшли зі сходів на гравійну доріжку.

– Та отож, – мовив Тортел. – Море теж є одним із можливих шляхів втечі.

– Критикуєш мого батька, Тортеле?

– Ні ти, ні я його не знали. Я просто кажу, що на морі їх повно – чоловіків, що тікають від відповідальності, яку поклала на них природа.

– Тому такі чоловіки, як ми з тобою, Тортеле, мають брати на себе ще більшу відповідальність.

– Саме так. То що ти вирішив?

Макбет прокашлявся.

– Гадаю, що задля блага міста буде краще, якщо старший комісар залишиться старшим комісаром і підтримуватиме добрі стосунки з мером, тісно з ним співпрацюючи.

– Мудрі слова, Макбете.

– Звісно, за умови, що ця співпраця даватиме реальні результати.

– Ти про що конкретно?

– Про те, що ходять чутки, начебто «Обеліск» під покривом казино налагодив бізнес на проституції і надає незаконні кредити деяким гравцям.

– Перше звинувачення досить старе, друге – нове. Але, як тобі відомо, до джерел таких чуток дістатися непросто, тому чутки так і лишаються чутками й ні до чого конкретного не приводять.

– Я маю конкретні підозри стосовно щонайменше двох гравців і впевнений, що, застосувавши до них ефективні методи допиту та пообіцявши амністію, зможу встановити: надавав їм «Обеліск» кредити чи ні. А після цього комісія з гральних закладів та казино, ймовірно, змушена буде закрити цей заклад, якщо встановлені порушення виявляться масштабними.

Мер помацав своє найнижче підборіддя.

– Ти хочеш сказати, що треба закрити «Обеліск» в обмін на твою відмову балотуватися?

– Я хочу сказати лише те, що політичні й адміністративні керівники міста мають послідовно втілювати в життя закони та правила. Якщо вони не хочуть, аби запідозрили, що їх утримують ті, хто цих законів та правил дотримуватися не бажає.

Мер поцокав язиком. Наче дитина, яка смакує оливку, подумав Макбет. Той харч, який не кожному до смаку.

– Гадаю, тут не йдеться про цілу низку можливих порушень, – промовив задумливо Тортел, немовби звертаючись до самого себе. – До того ж, як я вже сказав, до джерел таких чуток дістатися непросто. Це забере певний час.

– Тривалий час, – мовив Макбет.

– Я підготую комісію, повідомивши, що очікується певна інформація, яка може призвести до необхідності закриття казино. А де, до речі, Леді? Пригадується, що вона з Дунканом…

– На жаль, Леді захворіла. Ненадовго.

– Зрозуміло. Передай привіт і побажай їй якнайшвидшого одужання. Мабуть, треба підійти й висловити сім’ї співчуття.

– Ти йди перший. А я слідом.

Макбет дивився, як Тортел протупотів сходами вниз і вхопив руку місіс Дункан обома долонями, дивився, як він ворушив губами, схиливши голову в найглибшому співчутті. Тортел і справді був схожим на черепаху. Раптом йому пригадалося те, що сказав мер. Про чоловіків-утікачів, яких повно на морі.

– Все в порядку, сер? – спитав Сейтон. Він чекав надворі. Сказав, що терпіти не може церков, і це було добре: ті, хто хотів би помститися старшому комісару, навряд чи зайшли б усередину.

– Ми перевірили всі пасажирські судна, які вийшли з міста, – зазначив Макбет, – а чи подбав хтось про перевірку решти суден?

– На предмет «зайців»?

– Так. Або просто людей, які отримали роботу на борту.

– Ні, про це ми не подумали.

– Розішліть детальний опис Даффа всім кораблям, які вийшли з нашого порту, починаючи зі вчорашнього дня.

– Слухаю, сер. – Долаючи одним кроком по дві сходинки, Сейтон зник за рогом.

Мередіт. Мередіт більше не було. Але шрам у його серці існував і досі. Проте Макбет не збирався йти на її похорон. Бо для нього Мередіт не існувало вже давно – так давно, що він уже й забув, якою вона була. Так давно, що вже не пам’ятав, яким був тоді він сам.

Макбет переніс вагу з однієї ноги на іншу і відчув, як тканина тернулась об його стегно, відчув запах мокрої вовни. І мимоволі здригнувся.