Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 33 страниц)

Макбет поглянув їй у вічі. І повільно кивнув.

– Я запрошу Тортела на приватну партію в блекджек, – сказала Леді, підводячись. – А ти дай знати Гекаті, що хочеш зустрітися з ним віч-на-віч.

– А чому ти гадаєш, що він погодиться?

– Бо ти пообіцяєш йому валізу із золотом на знак подяки за те, що він забезпечив тобі посаду старшого комісара.

– Гадаєш, він заковтне наживку?

– Одних людей засліплює влада, інших – гроші. Геката належить до другої категорії. Подробиці я повідомлю тобі пізніше.

Макбет провів її до дверей.

– Мила моя, – мовив він, кладучи руку їй на спину і погладжуючи густе хутро, – як я радий, що ти нарешті повернулась.

– Я теж рада, – відповіла Леді, підставляючи йому щоку для поцілунку. – Будь сильним. Допомагаймо одне одному бути сильними.

Вона пропливла через приймальню, а Макбет провів її поглядом, міркуючи, а чи завжди він повністю розумів, ким вона є насправді? І чи хотів розуміти? Можливо, саме тому і не зміг встояти перед її чарами?

Авто з Ленноксом і Сейтоном зупинилося на дорозі напроти фабрики. Було темно, і Леннокс не бачив мжички, чув лише її шепіт, коли вона падала на дах та лобове скло автомобіля.

– Онде репортер, – сказав Сейтон.

По дорозі застрибав промінь світла з велосипедної фари. Звернув у ворота і зник.

– Дамо їм дві хвилини, – мовив Сейтон, перевіривши свій автомат.

Леннокс позіхнув. На щастя, він встиг уколотись.

– Вперед, – скомандував Сейтон.

Вони вибралися з авто, пробігли в темряві крізь ворота й заскочили до фабричної будівлі.

З офісу виконроба високо під стелею чулися голоси.

Сейтон принюхався. І махнув рукою, показуючи на сталеві сходи. Коли вони піднімалися навшпиньки нагору, Леннокс відчував чудесну відсутність думок, а холодна сталь поруччя сходів обпікала йому долоні. Біля дверей вони зупинились. Від кайфу Ленноксу здавалось, ніби він сидить у затишній теплій кімнаті і спостерігає за собою зі сторони. Бубоніння голосів у кабінеті нагадало йому про дитинство, коли він засинав у ліжечку, слухаючи, як у вітальні про щось розмовляють батьки.

– Коли інформація вийде друком? – почувся голос Ангуса.

Пролунала відповідь, сказана тоном з ноткою презирства й розтягнутим гаркавим «р»:

– Якщо зважити на те, що у нас на радіо ми не друкуємо, а мовимо, то, сподіваюся…

Коли Сейтон відчинив двері, здалося, наче він натиснув кнопку «стоп» в касетному магнітофоні. Очі Волта Кайта за окулярами враз розширились. Від страху? Збудження? Чи від полегшення? Але не від несподіванки – це однозначно. Леннокс із Сейтоном виявили пунктуальність, прийшовши хвилина у хвилину.

– Доброго вечора, – привітався Леннокс, відчуваючи, як на його обличчі розпливається приязна посмішка.

Ангус швидко скочив на ноги, перекинувши стільця, і засунув руку в кишеню куртки. Але закляк, мов вкопаний, помітивши в руках Сейтона автомат.

У запалій тиші Кайт застебнув свій жовтий дощовик. Все було, наче в чоловічому туалеті: ніхто не обмінявся поглядами, ніхто не вимовив ані слова; Кайт просто швидко вийшов, нагнувши голову. Свою частину роботи він виконав. А решту нехай розгрібають інші.

– Чого ти чекаєш, Ленноксе? – спитав Ангус.

Леннокс лише зараз усвідомив, що тримає поперед себе пістолет у простягнутій руці.

– Чекаю, коли репортер відійде достатньо далеко, щоб не чути пострілу.

Кадик на горлі в Ангуса сіпнувся вгору-вниз.

– Так ти прийшов застрелити мене?

– Авжеж. Якщо у тебе немає якихось інших пропозицій. Мені дали карт-бланш щодо того, в який спосіб я це маю зробити.

– Гаразд.

– Що значить – «гаразд»? «Розумію» чи «хочу, щоб мене встрелили?»

– Це означає…

Леннокс вистрелив. У замкненому просторі звук пострілу боляче вдарив по його барабанних перетинках. Він розплющив очі. Але Ангус і досі стояв перед ним, розкривши рота. Позаду нього в теці на полиці зяяла діра.

– Вибач, мовив Леннокс, підходячи на два кроки ближче. – Я гадав, що найгуманнішим рішенням був би несподіваний постріл в голову, але людські голови… Вони такі маленькі… Стій і не рухайся, будь ласка. – 3 вуст Леннокса мимовільно вирвалося хихикання.

– Інспекторе Ленноксе, не зволікайте…

Другий постріл влучив у ціль. І третій також.

– Не хотілося б критикувати, – сказав Сейтон, дивлячись на труп, – але практичніше було б наказати йому спуститися до печей і зробити це там. Бо тепер нам доведеться нести його донизу.

Леннокс не відповів. Він стояв, витріщаючись на дедалі більшу калюжу крові, яка пливла до нього з-під тіла хлопця. Було щось химерно-прекрасне в її формі та кольорах, в її іскристо-червоних барвах, у тому, як вона розтікалася навсібіч, мов надувана повітряна куля. Вони знесли Ангуса на фабричну долівку й зібрали стріляні гільзи. Потім вимили підлогу й видряпали зі стіни першу кулю, яка не влучила в ціль. Спустившись униз, зняли з убитого годинник і золотий ланцюжок із хрестом, а тіло запхали до печі й розпалили її. І почали чекати. Леннокс утупив очі в ринву, яка йшла від днища печі до казана на підлозі. З печі почулося тихе сичання.

– А що відбувається з…

– Воно випаровується, – відповів Сейтон. – При температурі понад дві тисячі градусів усе випаровується або перетворюється на попіл. Окрім металу, який просто плавиться.

Леннокс кивнув, не в змозі відірвати очей від ринви. Там з’явилася сіра тремтлива краплина, немов в оболонці.

– Свинець, – зауважив спокійно Сейтон. – Плавиться при трьохстах п’ятдесяти градусах.

Вони замовкли, чекаючи. Сичання в печі припинилось.

І з’явилася золотава краплина.

– Температура перевищила тисячу градусів, – пояснив Сейтон.

– Що… Що це?

– Золото.

– Але ж ми забрали…

– Це зуби. Почекаймо, поки температура не перевищить тисячу шістсот, на той випадок, якщо в тілі залишилася сталь. А опісля нам доведеться тільки попіл розвіяти. Алло, ти в нормі?

Ленокс кивнув.

– Трохи голова крутиться. Я ще ніколи… мені ще ніколи… не доводилося нікого вбивати. Вам доводилося, тому, гадаю, ви знаєте, як почувається людина, яка зробила це вперше.

– Так, – тихо відповів Сейтон.

Леннокс хотів був спитати, що він відчував, коли вперше в житті вбив людину, але, помітивши лихий блиск в очах напарника, швидко передумав.

32

Макбет стояв на даху казино  «Інвернесс», дивлячись у бінокль на схід. У темряві погано видно, але хіба ж то не дим піднімається з цегляної труби на фабриці «Естекс»? Якщо дим, то це означає, що справу успішно завершено. Що вони матимуть у своїх тенетах іще двох людей з руками в крові – Кайта і Леннокса. Кайт може знадобитися під час виборів мера. Якщо крім нього, Макбета, залишиться хоча б одна кандидатура. А Ленноксу невдовзі доведеться шукати нового постачальника дурману. Бо незабаром і Геката з живої людини перетвориться на спогад, на легенду.

Макбет почекав п’ятнадцять хвилин на сходах до туалету в центральному вокзалі, поки не з’явилася Стрега. Насамперед він відмовився від пакетів із «владою», які вона йому принесла, і сказав, що хоче лише передати Гекаті звістку. Він бажає зустрітися з ним якомога швидше, поінформувати про свої подальші плани, а також зробити йому подарунок від себе та Леді на знак їхньої вдячності за все те, що Геката для них зробив. Подарунок, який Гекаті неодмінно сподобається, якщо чутки про його любов до золота є правдивими.

Стрега сказала, що невдовзі передасть йому відповідь. Можливо.

Так, із труби на фабриці дійсно йшов дим.

– Любий, Тортел уже тут.

Макбет обернувся. На порозі стояла Леді. На ній була червона сукня.

– Іду. Я казав, що ти маєш чудовий вигляд?

– Казав. І, бачу, казатимеш сьогодні ще не раз. Тому давай говоритиму я, щоб усе йшло за планом.

Макбет усміхнувся. Так, вона й справді повернулася з темряви.

В ігровій кімнаті та ресторані було так багато відвідувачів, що їм довелося проштовхуватися до ігрового столу, встановленого в окремій маленькій кімнаті в кінці ресторану, де на них уже чекав Тортел.

– Ти сьогодні сам? – поцікавився Макбет, тиснучи мерові руку.

– Молодь сьогодні іспити складає, – усміхнувся Тортел. – За дверима така черга!

– Ще із шостої години, – мовила Леді, сідаючи поруч. – У нас так багато відвідувачів, що мені довелось умовляти нашого Джека знову виступити в ролі круп’є.

– І це свідчить про те, що в нашому місті достатньо місця для двох казино, – зазначив Тортел, помацавши свою краватку-метелика. – Ви ж знаєте, як сердяться виборці, коли їм не дозволяють циндрити їхні гроші.

– Цілком згодна, – Леді жестом покликала офіціанта. – Як сьогодні успіхи у нашого мера, Джеку?

– Наразі зарано казати, – відповів зі свого робочого місця Джек, убраний в червону уніформу круп’є. – Іще карту, пане мере?

Тортел поглянув на свої дві карти.

– Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Я правильно кажу, Леді?

– Ще й як правильно! Саме тому я вирішила розповісти вам про консорціум, який хоче вкласти капітал і не лише викупити «Обеліск», а й оновити його та відкрити знову як одне з найбільш привабливих казино нашої країни. Звісно, існує певний фінансовий ризик, зважаючи на підмочену репутацію «Обеліску», але ми готові довіритися новому власнику й оновленому профілю цього казино.

– Ви кажете «ми готові», Леді?

– Так, саме «ми», бо я також у тому консорціумі. Разом з Яновичем, інвестором на ринку нерухомості зі столиці. Як ви вже зазначили, інтереси міста вимагають, щоб «Обеліск» знову запрацював. Лишень подумайте про податкові надходження з інших округів нашої країни, які зможе забезпечити «Обеліск»! Тож коли ми за кілька місяців відкриємо оновлене розкішне казино, воно перетвориться на туристичну принаду. Люди зі столиці їхатимуть до нашого міста, щоб пограти в азартні ігри, Тортеле.

Мер поглянув на карту, яку йому здав Джек, і зітхнув.

– Схоже, що сьогодні – не мій вечір.

– Він все ще може стати вашим, – мовила Леді. – Ще не всі акції консорціуму розкуплені, тому ми вас теж вважаємо потенційним інвестором. Бо ж вам потрібне якесь джерело доходів після того, як скінчиться ваша каденція?

– Інвестором? – розсміявся Тортел. – На жаль я як мер не маю ані законної можливості, ані відповідних грошей, щоб викупляти цінні папери компаній, тож у разі майбутнього розпродажу акцій доведеться обійтися без мене.

– Сплатити за акції можна у різний спосіб, – зазначила Леді. – Наприклад, наданими послугами.

– І що ж ви пропонуєте, моя прекрасна герцогине?

– Хочу, щоб ви публічно підтримали Макбета на виборах мера.

Тортел глянув на свої карти.

– Я ж уже пообіцяв, що підтримаю, і всі добре знають, що свої обіцянки я виконую.

– Йдеться про нинішні вибори.

Тортел відвів очі від карт і поглянув на Макбета.

– Нинішні вибори?

Леді поклала свою долоню на руку мера і прихилилася до нього.

– Так, саме на нинішніх, бо ви не будете балотуватись.

– Як це – не буду? – закліпав очима мер.

– А так: ви спершу заявили, що будете, а потім передумали.

– А чому це?

– Тому, що здоров’я ваше не в найкращому стані, а робота мера потребує людини молодої та енергійної. Людини майбутнього. А коли ви перестанете бути мером, то матимете можливість приєднатися до консорціуму, який фактично стане монополістом у нашому місті і, на відміну від тих карт, які ви тримаєте наразі в руках, зробить вас дуже багатою людиною.

– Але ж я не збираюся…

– Ви порекомендуєте електорату обрати Макбета своїм наступником, бо він – людина з народу, яка працюватиме для народу і народними потребами буде керуватися. А ще тому, що він здолав Свено та Гекату, продемонструвавши, що у нього слова не розходяться з ділом.

– Гекату?

– Тут ми з Макбетом дещо забігаємо наперед, але Геката, запевняю уже мрець. Ми збираємося викликати його на зустріч, з якої він не повернеться живим. Це – обіцянка, а мене знають як людину, яка свої обіцянки виконує, мій любий мере.

– А якщо я не погоджуся на цю акціонерну угоду? – спитав мер, виплюнувши два останніх слова, мов гнилі виноградини.

– Тоді на вас чекає ганьба.

Тортел відсунув свого стільця і взяв двома пальцями одне зі своїх підборідь.

– Що іще ти хочеш мені сказати, жінко?

– Гадаю, нам не варто продовжувати в такому дусі, – відказала Леді.

Джек покашляв, постукуючи пальцем по колоді.

– Іще карту, пане мер?

– Ні, досить, – гаркнув Тортел, не зводячи з Леді очей.

– Як хочете. В такому разі вас заарештують за непристойні стосунки з неповнолітнім хлопцем. – Вона кивнула на карту, яку поклав перед ним Джек, і перевернула її. – Ось бачите, ви вже зайшли надто далеко. І програли.

Тортел витріщився на неї своїми риб’ячими очима.

– Ви мене не здолаєте, – просичав він. Чули? Ви мене не здолаєте!

– Якщо нам вдасться здолати Гекату, то вас – і поготів.

Тортел підвівся. Злобно блиснув на них очима. Всі його численні підборіддя, його багрове лице, усе його тіло тремтіло від люті. Крутнувшись на п’ятах, він почвалав геть, посвистуючи внутрішніми боками штанів на товстих стегнах, які терлися одне об одне.

– Що скажеш? – спитав Макбет, коли мер вийшов.

– Ой, та все він зробить так, як нам треба, – запевнила його Леді. – Тортел – не малолітній дурень. Йому просто потрібно трохи часу, аби зважити свої шанси, перш ніж зробити хід у відповідь.

Кетнесс наснився Ангус. Він зателефонував їй, але вона не насмілювалася знімати слухавку, бо знала, що хтось понишпорив у її телефоні, і тепер він міг вибухнути. Вона прокинулась і повернулася до будильника, що стояв на нічному столику біля телефону, який дійсно дзвонив. Була дванадцята тридцять ночі. Мабуть, знову вбивство. Вона сподівалася, що то буде просто банальне буденне вбивство, а не… Кетнесс підняла слухавку.

– Алло? – Вона почула клацання, яке завжди чулося в телефоні після зустрічі на фабриці «Естекс».

– Вибачте за пізній дзвінок. – То був незнайомий голос молодого хлопця. – Я хотів лише почути підтвердження, що ви прийдете до 323-го у звичний час завтра, в п’ятницю.

– Прийду куди?

– Вибачте, можливо, я помилився номером. Це місіс Міттбаум?

Кетнесс сіла в ліжку, широко розкривши очі. Облизала губи. Уявила, як крутяться магнітофонні бобіни в якійсь кімнаті, можливо – у відділі стеження на першому поверсі управління поліції.

– Ви помилилися, – відповіла вона. – Але не хвилюйтеся. Люди з німецькими прізвищами зазвичай бувають пунктуальними.

– Тоді вибачте. Добраніч.

Кетнесс знову лягла, відчуваючи, як калатає серце.

323-й. Це був номер у «Гранд-готелі», де вони з Даффом поспіхом зустрічалися як подружжя Міттбаум під час обідніх перерв.

33

Геката повернув телескоп на підставці. Ранкове світло просочувалося крізь хмари і сяючими стовпами падало на місто.

– Отже, Макбет сказав, що збирається мене вбити під час зустрічі?

– Так, – підтвердив Бонус.

Геката зазирнув у телескоп.

– Лише поглянь – біля «Інвернессу» знову черга.

Бонус озирнувся.

– А офіціантів сьогодні немає?

– Ти маєш на увазі хлопців? Я викликаю їх лише за потреби, і цей пентхауз теж лише за потреби замовляю. Якщо володієш якимись речами, то прив’язуєшся до них. Так само і з людьми, Бонусе. Але, помітивши, що у твоєму авто повно непотребу, позбуваєшся непотребу, а не авто. Саме цього й не второпав Макбет. Що я – авто, а не непотріб. Ти телефонувала Макбету, Стрего?

Висока чоловіко-жінка, яка щойно увійшла до кімнати, виступила із затінку.

– Так, телефонувала.

– І про що ви домовились?

– Він прийде сюди сам-один завтра о шостій, щоб зустрітися з вами.

З цими словами вона знову розчинилася в темряві.

– Цікаво, чи наважиться, – мовив Бонус.

– Чи наважиться? Річ у тім, що він вже не зможе зупинитися. Макбет перетворився на міль, яка безпорадно летить на вогонь, приваблена потягом до влади.

– І згорить, як міль.

– Можливо. Чого Макбет має боятися найбільше – так само, як міль, – це самого себе.

Кетнесс поглянула на свого годинника. За десять хвилин дванадцята. Перевела погляд на вхід до готелю. Ніколи не забуде вона оці мідні таблички з номерами, скільки б іще не жила і скільки б чоловіків їй не судилося ще зустріти й кохати, розділяючи з ними свої ночі та дні.

323-й.

Вона ще мала змогу розвернутися та піти геть. Але ж прийшла сюди. Навіщо? Бо сподівалася знову зустріти тут Даффа? Сподівалася, наче щось змінилось? Втім, була одна річ, яка дійсно змінилась. Вона усвідомила, що зможе чудово обійтися і без нього. А може, вона прийшла сюди, бо підозрювала: за дверима її чекає ще один шанс зробити добро? Шанс, яким вона не скористалася, кинувши Ангуса напризволяще на тій фабриці. Вона роздобула його приватний телефон, але на дзвінки ніхто не відповідав.

Кетнесс підняла руку.

А що, як двері вибухнуть, коли вона постукає?

Але вона постукала.

Трохи почекала. Хотіла була постукати ще раз, як двері відчинились. На порозі стояв молодий хлопець.

– Хто ви? – спитала Кетнесс.

– Флінс, син Банко. – То був голос, який вона чула вночі по телефону.

Готельна кімната не змінилась.

Не змінився Малкольм.

Але змінився Дафф. Він постарів. І не лише за ті місяці й роки, що минули відтоді, коли вона востаннє бачила, як він сидів отут на плюшевому покривалі готельного ліжка, чекаючи на неї. Він іще постарів за ці дні – після того, як вийшов з її квартири востаннє.

– Ти все ж таки прийшла, – мовив Дафф.

Кетнесс кивнула.

Малкольм прокашлявся і протер свої окуляри.

– Схоже, ти не надто здивувалася, зустрівши нас тут, Кетнесс.

– Найбільше я здивована тим, що сюди прийшла, – відповіла вона. – Що ви збираєтеся робити?

– А як ти гадаєш, що ми збираємося робити, Кетнесс?

– Сподіваюся, ми приберемо Макбета.

Сейтон натиснув важіль на залізних дверях і відчинив їх. Макбет увійшов всередину і клацнув вмикачем. Неонові рурки двічі блимнули й кинули холодне блакитне світло на полиці з ящиками патронів та різною зброєю. На підлозі квадратної кімнати стояв сейф і два напіврозібраних кулемети Гатлінга. Макбет підійшов до сейфа, крутнув циферблат і відчинив його. Витяг звідти смугасту, мов зебра, валізу.

– Комора боєзапасу – єдине місце з достатньо товстими стінами, тому ми й наважилися зберігати її лише тут, – сказав він. – Але навіть тут ми помістили її у сейф.

– Так це – бомба?

– Еге ж, бомба, – підтвердив Макбет, присівши й розкривши валізу.

– Винахідливо придумано, чи не так? Завдяки розмові про золото ні в кого не виникне підозри щодо великої ваги. Цю бомбу свого часу один тип створив для того, щоб висадити в повітря «Інвернесс».

– Он воно як. А чому цю бомбу досі не знищили?

– То була моя ідея, – відповів Макбет, роздивляючись годинниковий механізм. – Штука просто фантастична, тому ми її повністю знешкодили й залишили собі. Мені додумалося, що нам у спецназі вона зможе колись знадобитися. От і знадобилася, як бачиш… – Макбет торкнувся металевої шпильки завбільшки з сірник. – Треба лише смикнути оце – і годинник починає відлік. Начебто просто, але нам знадобилося аж сорок хвилин, щоб розрядити її. В цьому годинниковому механізмі часу лише на двадцять п’ять хвилин і п’ятдесят п’ять секунд, тож коли я потягну за оцю шпильку, вороття вже не буде.

– Тоді наші переговори з Гекатою мають бути максимально стислими.

– Так, ця зустріч не буде довгою. Я скажу лише, що золото – це доказ моєї чистоти і щирої вдячності за те, що він для мене вже зробив і зробить іще в майбутньому, якщо допоможе мені перемогти на виборах мера.

– А ви гадаєте, що він допоможе?

– Не знаю, та й ніколи не дізнаюся, бо десять хвилин потому він все одно вже буде мертвий. Головне, щоб Геката нічого не запідозрив, бо він добре знає, що в цьому місті нічого не можна отримати надурняк. Я попрошу його подумати, погляну на годинника, скажу, що в мене скоро нарада з групою менеджменту – а це, між іншим, відповідає дійсності, та піду.

– Вибачте… – Вони обернулися до дверей. То був Рікардо. – Телефон.

– Передайте, що я зателефоную пізніше, – відказав Сейтон.

– Кличуть не вас, а старшого комісара.

Макбет почув у голосі Рікардо ледь вловимий холодок. Він уже встиг його відчути, коли нещодавно заходив до спецназу. Помітив, що люди, з якими він колись працював, поштиво бурмотіли вітання, але швидко відводили очі, вдаючи, що їм ніколи, бо мають багато роботи.

– Мене?

– Ваша секретарка з’єднала. Каже, що на зв’язку мер.

– Проведи мене.

Макбет рушив за ветераном спецназу. Щось у вузькому аристократичному обличчі Рікардо, в блискучій чорноті його шкіри та пружній легкості його ходи завжди наштовхувало Макбета на думку, що предками цього полісмена були, напевне, мисливці з племені, яке полювало левів. Цікаво, як називалося те плем’я? Рікардо був людиною вірності й честі. Макбет знав, що він, якщо треба буде, піде за своїми товаришами на смерть. Не чоловік, а золото. Чисте золото.

– Щось не так, Рікардо?

– Слухаю, сер.

– Ти сьогодні такий мовчазний. Ти нічого не хочеш мені розповісти?

– Ми трохи хвилюємося за Ангуса.

– Так, мені казали, що він був сам не свій. Ця робота, схоже, не для всіх.

– Я непокоюся, бо він не вийшов на роботу, і ніхто не знає де він.

– Та, напевне, скоро з’явиться. Мабуть, йому знадобився певний час, аби все обміркувати. Але я бачу, що ти стривожений – чи не вчинив він чогось трагічного.

– Не думаю, що Ангус вчинив щось трагічне, – сказав Рікардо, зупинившись біля відчинених дверей кабінету. На робочому столі лежала слухавка. – Але щось трагічне могло статися з ним самим…

Макбет зупинився й поглянув на Рікардо.

– Що ти цим хочеш сказати?

Їхні очі зустрілись. І в очах колишнього колеги Макбет не побачив ані сліду того захоплення й любові, які колись відчував від своїх підлеглих зі спецназу. Рікардо швидко опустив погляд.

– Сам не знаю, сер.

Макбет зачинив за собою двері й узяв слухавку.

– Слухаю, Тортеле.

– Я збрехав, що я мер, аби мене з’єднали. Збрехав так само, як і ти. Ти пообіцяв, що не помре ніхто.

«Дивно, як страх придушує в людині зарозумілість і нахабство», – подумав Макбет. Від звичної зверхності в голосі Волтера Кайта не залишилося й сліду.

– Ти, напевне, хибно мене зрозумів. – Я сказав, що не помре ніхто з твоєї сім 7.

– Ти…

– І так воно й буде – якщо ти й надалі робитимеш те, що я накажу. Я зайнятий, Кайте, тож, якщо не маєш більше нічого мені сказати…

На іншому кінці лінії чулося лише потріскування статичного електроструму.

– От і добре, що ми з цим розібралися, – промовив Макбет і поклав слухавку.

Поглянув на фото, прикріплене кнопками до стіни над його столом. На ньому була зображена вся компанія спецназівців у барі «Каменярі». Широкі усмішки та підняті догори кухлі з пивом – то вони відзначали успішне завершення чергової операції. На фото був Банко. Рікардо. Ангус та інші. І сам Макбет. Такий молодий. Така простакувата усмішка. Такий нетямущий. Такий блаженно безвладний.

– Отже, такий наш план, – підсумував Малкольм. – І, крім тебе, про нього знаємо лише ми втрьох. Що скажеш, Кетнесс? Ти з нами?

Вони сиділи близько одне до одного в тісному готельному номері, і Кетнесс мовчки обвела поглядом їхні обличчя, одне за одним.

– А якщо я скажу, що план божевільний і що не хочу мати до нього жодного стосунку, то ви дозволите мені просто так піти і все вибовтати Макбету?

– Так, – відповів Малкольм.

– А хіба це не буде наївно з вашого боку?

– Розумієш, якби ти збиралася піти до Макбета, то, як на мене, сказала б нам спершу, що наш план чудовий і що ти обома руками «за». А вже після того побігла б до Макбета й заклала нас. Ми знаємо, що ризикуємо, звертаючись до тебе. Але твердо віримо, що довкола нас є добрі люди, люди небайдужі, люди, які благо для міста ставлять вище за власне.

– І ви гадаєте, що я є однією із них?

– Дафф вважає, що ти дійсно одна з таких людей, – відповів Малкольм. – Фактично, він висловився навіть переконливіше. Сказав, що впевнений: ти – саме така людина. Каже, що ти краща за нього.

Кетнесс поглянула на Даффа.

– Краща? Що ж, чудова думка. Тоді я – за!

Малкольм та Флінс розсміялися, і навіть у сумних неживих очах Даффа вона помітила швидкоплинний проблиск сміху.