Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 33 страниц)

На паровозі показався Дафф з автоматом в руках. Сонячні промені пронизували пилюку, яка висіла в повітрі навколо.

– За кулеметом Гатлінга в південно-східному кутку немає нікого! – вигукнула Кетнесс позаду нього. – А в південно-західному…

– …теж нікого немає, – сказав Дафф. – Сейтон валяється на підлозі біля рулетки з кинджалом у грудях. Виглядає, як справжній жмур.

– Касі – тут. Схоже, він неушкоджений.

Дафф обвів поглядом те, що ще донедавна було ігровою кімнатою. Викашляв пилюку. Було тихо, лише кулька продовжувала навіжено стрибати в рулетці. Був недільний ранок. За кілька годин ударять церковні дзвони. Він спустився вниз. Згріб шаблею скляні друзки з Макбетового обличчя.

Очі Макбета були широко розплющені від здивування, як у малої дитини. Гостряк позолоченого шпилю люстри глибоко увійшов йому в праве плече. Крові з рани витекло небагато, і вона ритмічно скорочувалася, наче смокчучи світильник.

– Доброго ранку, Даффе.

– Доброго ранку, Макбете.

– Хе-хе. Пам’ятаєш, що казали ми щоранку, прокидаючись у сиротинці, Даффе? Ти, до речі, спав тоді на верхній койці.

– А де решта? Де Олафсон?

– Кмітливий хлопець, цей Олафсон. Знає, коли треба вчасно накивати п’ятами. Як і ти.

– Деякі спецназівці не накивали п’ятами, – відказав Дафф.

Макбет зітхнув.

– І то правда. Ти повіриш мені, коли я скажу, що один із них зараз зачаївся позаду тебе і вб’є тебе через… е-е-е… пару секунд?

Дафф швидко окинув Макбета поглядом. І рвучко крутнувся на п’ятах. Там, де мезонін був розпанаханий навпіл, він побачив дві фігури, освітлені ранковим сонцем, чиї промені лилися крізь пролом у східній стіні. Одна з них являла собою середньовічний панцир, а друга, Олафсон, стала на коліно, поклавши на балюстраду гвинтівку. П’ят-надцять метрів. З такої відстані Олафсон міг вцілити в маленьку монетку.

Прогримів постріл.

Дафф збагнув, що він – мрець.

Але чому ж він тоді й досі стоїть?

Відлуння пострілу прокотилося кімнатою.

Макбет побачив, як Олафсон гепнувся об панцир, панцир перекинувся назад і, впавши у діру в мезоніні, заторохтів по підлозі ігрової кімнати. А на підлозі мезоніну лежав Олафсон, притиснувшись обличчям до поруччя. Щока, розплившись, повністю закрила йому одне око, а друге було заплющене, наче він заснув над своєю гвинтівкою «Ремінгтон-700».

– Флінсе! – гукнула Кетнесс.

Дафф озирнувся на північне крило мезоніну.

Там, в тому місці, де з горішніх поверхів спускаються сходи, стояв Флінс. Його сорочка була просякнута кров’ю, і він погойдувався, тримаючи в руках автомат, з дула якого й досі курився димок.

– Кетнесс, забери звідси Касі й Флінса, – промовив Дафф. – Негайно.

Дафф зморено опустився в крісло біля столу з рулеткою. Кулька в колесі почала вповільнювати свій біг, її звук змінився.

– І що тепер? – простогнав Макбет.

– Почекаємо, доки не прийдуть усі решта. У шпиталі тебе заштопають. Потім – СІЗО і федеральний суд. Ти добився свого, Макбете: тепер про тебе говоритимуть роками.

– Гадаєш, ти й досі на верхній койці, Даффе?

Заторохтів кришталь. Дафф підвів голову. І побачив, що Макбет підняв свою ліву руку.

– Ти ж знаєш, що я прудкий, мов муха. Поки ти покладеш оту шаблю і вхопиш свого пістолета, у твоїх грудях стримітиме кинджал. І ти це чудово знаєш.

– Можливо, – відказав Дафф. Замість страху він відчув страшенну втому, яка невмолимо наповзала на нього. – Але ти все одно програєш, як і завжди.

– Чому ж це? – засміявся Макбет.

– А тому. Бо є така річ, як пророцтва, які справджуються незалежно від обставин. Ти завжди знав, все своє життя знав, що наприкінці тобі все одно судилося програти. І ця невідворотність крилася і криється в тобі, Макбете.

– Та невже? А хіба ти не чув, що жоден чоловік, народжений жінкою, не здатен мене вбити? Це – пророцтво Гекати, а він уже кілька разів продемонстрував, що його пророцтва справджуються. Знаєш, що? Я можу просто зараз піднятися та піти звідси. – Макбет спробував був підвестися, однак так і не зміг, притиснутий додолу важкою люстрою.

– Геката, обіцяючи тобі це, забув про мене, – відказав Дафф, пильнуючи ліву руку Макбета. – Я можу вбити тебе, тому лежи й не рипайся.

– У тебе проблеми зі слухом, Даффе? Я ж сказав, що…

– Мене не народжувала жінка, – тяжко зітхнув Дафф.

– Хіба?

– Так. Моя матір не народила мене. Мене вирізали з неї. – Дафф подався вперед і провів пальцем по шраму на своєму обличчі.

Макбет закліпав своїми дитячими очима.

– А… хіба ти не народився до того, як її вбив Свено?

– Вона була вагітна мною. Мені розповіли, що вона саме хотіла зупинити кровотечу, але Свено змахнув оцим, – Дафф підняв шаблю, – і розпоров їй живіт.

– … і твоє обличчя.

Дафф повільно кивнув.

– Тобі від мене не втекти, Макбете. Ти програв. Ти все втратив.

– Втрата за втратою. На початку ми маємо все, а наприкінці все втрачаємо. Амністія смертю – я гадав, що вона є єдиним, на що можна покластися в цьому світі. Але виявилося, що не є гарантованою навіть вона. Лише ти здатен подарувати мені смерть і відправити туди, де я зможу знову зустрітися зі своєю коханою, Даффе. Стань моїм спасителем.

– Ні. Тебе заарештовано, і ти згниєш на самоті в тюрмі.

Макбет захихикав.

– Цього не буде, ти ж не зможеш себе зупинити. Ти не зміг подолати бажання вбити мене тоді у провулку, не зможеш і зараз. Ми такі, які є, Даффе. Свобода волі – це ілюзія. Тому зроби те, що маєш зробити. Зроби відповідно до того, яким ти є. Чи мені допомогти і нагадати їхні імена? Мередіт, Емілі та…

– Юен, – продовжив Дафф. – Це ти не можеш змінитися й бути іншим – не тим, ким хотів бути завжди, Макбете. Саме тому я знав, що у Касі є надія навіть попри те, що над горою вже зійшло сонце. Ти ніколи не міг убити беззахисну людину. І навіть якщо тебе запам'ятають жорстокішим за Свено та корумпованішим за Кеннета, знай, що тебе погубила саме твоя людяність, що тобі просто забракло жорстокості.

– Я зажди був твоєю зворотною стороною, Даффе. Себто твоїм віддзеркаленням. Тому візьми і вбий мене.

– А навіщо поспішати? Для таких, як ти, завжди зберігається заброньоване місце в пеклі.

– Тоді відпусти мене туди.

– Якщо ти спокутуватимеш свої гріхи, то, можливо, тобі і вдасться уникнути пекла.

– Я вже втратив цей шанс, Даффе. Я продав його.

І слава Богу, бо мені не терпиться знову зустрітися з моєю коханою, навіть якщо нам доведеться довіку горіти у пекельному вогні.

– Що ж, тоді на тебе чекає справедливий суд, і твій вирок буде ані надто суворим, ані надто м’яким. Це буде першою ознакою того, що наше місто зберегло здатність бути цивілізованим. Що воно спроможне знову об’єднатися і стати цілісним.

– Ти, йолопе безглуздий! – верескнув Макбет. – Ти ж сам себе дуриш. Ти віриш, що дійсно думаєш так, як тобі хотілося б думати, віриш, що ти – дійсно та людина, якою тобі хочеться бути, однак у цей час твій мозок відчайдушно шукає приводу вбити мене, поки я лежу тут беззахисний, та щось у глибині твоєї душі опирається цьому бажанню. Проте ненависть твоя – як паровоз: коли він розігнався, то зупинити неможливо.

– Помиляєшся, Макбете. Люди можуть змінюватись.

– Та невже? То скуштуй оцього кинджала, вільний чоловіче. – І з цими словами Макбет засунув руку під куртку.

Дафф зреагував інстинктивно: вхопив руків’я шаблі обома руками і щосили вдарив.

Його здивувало, наскільки легко клинок пронизав Макбетові груди. А коли вістря вдарило підлогу по той бік, відчув, як здригнулася й забриніла шабля, тіло Макбета і він сам. Макбет тяжко зітхнув, і з його рота чвиркнув фонтанчик крові, яка теплим дощем вкрила руки Даффа. Він поглянув униз, в Макбетові очі, не знаючи, чого він в них шукав, але швидко збагнувши, що так нічого там і не знайде. Все, що він побачив у тих очах, – це гаснуче світло й зіниці, які розширювалися, допоки не витіснили собою райдужну оболонку.

Дафф відпустив шаблю й відступив назад на два кроки.

Постояв трохи в тиші.

Був недільний ранок.

Він почув голоси людей, що наближалися з майдану Робітників.

Дафф не хотів. Але знав, що йому доведеться це зробити. І він це зробив. Розкрив Макбетову куртку.

Ліва рука Макбета лежала на грудях. Під курткою нічого не було – ані наплічної кобури, ані кинджала. Була лише біла сорочка, яка поволі перетворювалася на червону.

Почулося цокання. Дафф обернувся. Звук долітав зі столу для рулетки. Він підвівся. На повсті в червоному полі лежала одна фішка «чирва», а в чорному – друга. Звук ішов від колеса, яке оберталося дедалі повільніше. Між цифрами танцювала біла кулька. А потім вона зупинилася, нарешті вскочивши в слот.

У той єдиний зелений слот, який означає, що всі гроші дістаються закладу.

Жоден із гравців не виграв.

43

Вдалині мелодійно загули церковні дзвони. В залі очікування залізничного вокзалу стояв одноокий хлопець, вдивляючись у світло дня. То була незвична картина. Раніше «Берта» завжди закривала собою вид на казино «Інвернесс» із залу очікування, а тепер старий паровоз стояв біля самого казино, проткнувши йому стіну. Навіть у яскравому сонячному світлі хлопцеві було видно сині мигалки поліцейських авто й фотоспалахи репортерів. Натовп людей заполонив майдан Робітників, а у вікнах самого казино час від часу теж спалахувало різке світло – то фахівці-криміналісти фотографували тіла вбитих.

Хлопець відвернувся й пішов коридором. Біля сходів, які вели до туалету, почув якийсь звук. То було низьке протяжне виття, схоже на собаче. Йому вже доводилося чути його раніше – так завивав колись волоцюга-наркоман без гроша в кишені, бо не мав можливості «відремонтуватись». Хлопець перехилився через перила та побачив у смердючій темряві внизу якусь світлу одежу. Він уже був зібрався рушити звідти геть, аж раптом почув крик, а точніше, вереск.

– Стривай! Не йди! Я маю гроші!

– Вибачте, діду. Я не маю дурману, а ти не маєш грошей. Тож недоброго тобі дня.

– Зате я маю твоє око! – Хлопець аж заціпенів. Повернувся до поручнів. Уважно поглянув униз. Оцей голос… Невже це і справді…?

Він вийшов на сходи й озирнувся. Нікого. Спустився в холодну вологу темряву. З кожним кроком сморід посилювався.

На порозі туалету лежав чоловік у тому, що колись було білим лляним костюмом. А тепер це було пошматоване лахміття, просочене кров’ю. Сам чоловік теж являв собою лахміття – пошматовані, просочені кров’ю останки. З його лоба під лінією темного волосся стирчав трикутний уламок скла. Поруч валявся стек з позолоченим набалдашником. Чорт забирай! Та це ж він! Чоловік, якого хлопець так довго шукав! Геката. Око хлопця поволі призвичаїлося до темряви, і він побачив зяючу рану – розрив, який тягнувся від живота до грудей. З рани пульсувала кров, але несильно, наче вона вже вся витекла. В перервах між припливами крові було видно вкриті слизом блідо-рожеві нутрощі.

– Поклади край моїм стражданням, – хрипко промовив старий. – А потім забереш гроші з моєї внутрішньої кишені.

Хлопець окинув старого поглядом. То був чоловік усіх його мрій, усіх його фантазій. Сльози болю текли зів’ялими щоками. Якби хлопець захотів, то витяг би свого складеного ножика, яким ділив порошок на купки. Ножик з вузьким лезом – той, яким хлопцю колись вирізали око. Він міг би вштрикнути його в дідугана. І це стало б епічним актом справедливості.

– У вас шлунок не продірявлений? – запитав хлопець, засовуючи руку до внутрішньої кишені піджака. – Кислота до рани не потрапила? – поцікавився він, вивчаючи вміст гаманця.

– Мерщій! – мовив, хлипаючи, старий.

– Макбет помер, – сказав хлопець, швидко перераховуючи купюри. – Як ви гадаєте, чи покращиться після цього світ?

– Га?

– Як ви гадаєте, чи будуть наступники Макбета хоч трохи кращими, більш справедливими та співчутливими? Чи є підстави сподіватися на це?

– Замовкни, хлопче, і швидше кінчай мене. Можеш скористатися стеком, якщо хочеш.

– Якщо смерть – це для тебе найдорожче, Гекато, то я не забиратиму життя у тебе, як ти колись забрав у мене око. І знаєш чому?

Старий нахмурив брови, втупився в нього поглядом, і по залитих сльозами очах хлопець зрозумів, що Геката його впізнав.

– Бо ми маємо здатність змінюватись і ставати кращими людьми, – пояснив малий, кладучи гаманця до своїх подертих штанів. – Саме тому мені здається, що наступники Макбета все ж таки ставатимуть трохи кращими. Ненабагато, але кращими. Крок за кроком – маленькими крочками. Трохи гуманнішими. Дивно, що для означення добра й співчутливості ми користуємося словом «гуманний», а не просто «людяний», що означає те ж саме. – Хлопець витяг свого ножа, і з нього, клацнувши, вискочило лезо. – І дійсно дивно, якщо зважити на все те зло, що ми заподіяли одне одному за всю історію людства.

– Ось тут, – простогнав старий, показуючи на своє горло. – Хутчіш.

– А ви пам’ятаєте, що мені довелося вирізати своє око самому?

– Га?

Хлопець всунув руків’я ножика старому в руку.

– Зробіть це самі.

– Але ж ти сказав… гуманніші… Я не можу цього зробити… Будь ласка!

– Маленькими кроками, маленькими кроками, – мовив хлопець, підвівшись і поплескавши себе по тугій кишені. – Ми покращуватимемося маленькими кроками, бо не зможемо перетворитися на святих одним махом.

Виття переслідувало хлопця по всьому вокзалу, аж поки він не вийшов на сліпуче сонячне світло.

44

Сяюча краплина дощу впала з неба й полетіла крізь темряву до мерехтливих вогнів порту, що лежав унизу. Пориви північно-західного вітру понесли краплину на схід від неквапливої ріки, яка ділила місто навпіл, а потім – на південь від пожвавленої залізничної колії, яка ділила місто навскоси. Вітер проніс краплину над Четвертим районом до «Обеліску» та нової будівлі під назвою «Весна» – двох готелів, де зупинялися бізнесмени зі столиці. Час від часу до «Обеліску» забрідав якийсь провінціал і питав, чи не стояло там колись казино. Більшість вже й забули, але дехто ще пам’ятав інше казино, яке розташовувалося в колишній конторі залізниці, де нещодавно відкрили нову бібліотеку. Краплина пропливла над управлінням поліції, де горіло світло в кабінеті старшого комісара Малкольма, який проводив нараду керівництва щодо реструктуризації служби. Спершу персонал був невдоволений тим, що мер Тортел та міськрада зажадали скорочення штату поліції через те, що новітня статистика свідчила про різке падіння рівня злочинності. Хіба ж так винагороджують поліцію за всю ту копітку й корисну роботу, яку вона виконала протягом останніх трьох років? Але підлеглі розуміли, що Малкольм правий: завдання поліції полягає в тому, щоб роботи в неї було якомога менше. Ясна річ, скорочення стосувалося, перш за все, антинаркотичного відділу та тих підрозділів, які мали непрямий стосунок до падіння наркоторгівлі, зокрема, відділу вбивств. В антикорупційному відділі кількість персоналу не зменшилася, а єдиним підрозділом, якому дозволили набрати на роботу більше фахівців, став відділ розслідування фінансових злочинів. Бо фінансова активність у місті пожвавилася завдяки тому, що його привабливість для бізнесу зросла, а надто вільготні умови для економічних злочинців у білих комірцях створювали у городян враження, що поліція працює головним чином в інтересах багатіїв. Дафф відстояв штат відділу боротьби з організованою злочинністю, заявивши, що для запобігання злочинам потрібні ресурси, бо якщо професійні кримінальники знову пустять у місті коріння, то викорчувати їх коштуватиме значно дорожче. Але Дафф добре розумів, що йому, як і решті, все одно доведеться змиритися зі скороченнями. Голові відділу вбивств, Кетнесс, яка переконливо доводила, що за нинішньої чисельності співробітників вони, нарешті, мають змогу забезпечити задовільний рівень розкриваності вбивств, навіть довелося подати у відставку. Дафф був радий, що нарешті настали вихідні, і вони з Кетнесс зможуть провести запланований пікнік у Файфі. Він і прагнув цього, і водночас боявся. Будинок знесли, а ділянка заросла бур’янами. Але хижка збереглася й досі. Йому хотілося полежати там удвох з нею під палючим сонцем, насолоджуючись ароматом смоли, який ішов від дощок. І прислухатися, чи не дзвенить там і досі відлуння голосів Емілі та Юена, відлуння їхнього сміху та веселих вигуків. А потім він хотів би сплавати сам-один до отого вилизаного хвилями гладенького каменя. Кажуть, що немає вороття до тих місць, де ти бував, і людей, з якими там був. Йому просто захотілося перевірити, чи дійсно це так. Щоб не забувати. І щоб мати змогу жити далі й дивитися в майбутнє.

Краплина полетіла далі на схід, над вулицями з багатими крамницями в західній частині Другого району, а потім почала опускатися в напрямку зарослого лісом пагорба біля кільцевої дороги, яка того вечора блищала на шиї міста, мов намисто. Там, на вершині пагорба Шибениця, краплина впала поміж дерев і плюхнулася на великий і зелений дубовий листок. Спливла на його кінчик і зависла, набираючи ваги й готуючись здолати останніх два метри до двох чоловіків, які стояли під деревом у темряві.

– Тут все так змінилось, – мовив басовитий голос.

– Ви надовго пропали, сер, – відповів вищий за тембром голос.

– Саме так. Я справді пропав. Був пропащий і гадав, що це вже назавжди. Але ви й досі не сказали, як вам вдалося мене знайти, пане Бонусе.

– Ой, та я ж завжди до всього прислухаюсь і приглядаюсь. Прислухатися і приглядатися – це, на жаль, мабуть, єдиний мій талант.

– Не знаю, чи вірю я вам, що це справді так. Скажу чесно, без еківоків: ви мені не подобаєтеся, пане Бонусе. Ви надто нагадуєте мені тих істот, які живуть у воді і які липнуть до більших істот та смокчуть їх, усіляко підлабузнюючись.

– Ви маєте на увазі рибу-прилипалу, сер?

– Я маю на увазі п’явок. Отих жахливих дрібних істот. Таких ніби безневинних на вигляд. Утім, якщо ви вважаєте, що зможете допомогти мені повернути моє місто, то, можливо, і вам дещо перепаде. Але дивіться, не перестарайтесь. Якщо смоктатимете мене надто сильно, то я просто відріжу вас від себе. А тепер кажіть.

– Конкурентів на ринку немає. Після того як запаси наркотиків тут скінчилися, багато наркоманів перебралися до столиці. Міськрада і старший комісар нарешті почали послаблювати свою хватку. Почали скорочувати штати. Гадаю, що слушний момент настав. Потенціал нових молодих клієнтів необмежений. Я розшукав одну із сестер-китаянок, якій вдалося вижити під час вибуху на наркотичній фабриці Гекати. Рецепт вона пам’ятає чудово. Клієнти не матимуть альтернативи товару, який ми їм запропонуємо, сер.

– А навіщо тоді вам потрібен я?

– Я не маю капіталу, можливості динамічно діяти та ваших лідерських якостей, сер. Але натомість я маю…

– Вуха та очі. І велику присоску. – Старий викинув недопалок сигарилли Davidoff Long Panatella, а тим часом краплина на гілці над його головою видовжилась. – Я подумаю над вашою пропозицією. І не через те, що ви мені сказали, пане Бонусе. Кожне місто є потенційно хорошим ринком, якщо запропонувати якісний продукт.

– Зрозуміло. То чому ж саме тут?

– Бо в цьому місті загинув мій брат, тут я втратив свій клуб, втратив усе. Тож я дещо йому заборгував.

Краплина зірвалася й полетіла додолу. Впала на бичачий ріг. І спливла на блискучу поверхню мотоциклетного шолома.

– Я влаштую цьому місту пекло на землі.