Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 33 страниц)

Частина третя

25

– Наша найякісніша шерсть, – сказав продавець, погладивши матеріал костюма, що висів на плічках для одягу.

За вікнами крамниці чоловічого одягу мрячило, а хвилі на річці потроху влягалися після вчорашнього шторму.

– Що скажеш, Бонусе? – спитав Геката. – Він підійде Макбету?

– Я гадав, ви шукаєте смокінг, а не темний костюм.

– Невже ти не знаєш, що ніхто не вдягає до церкви смокінг, а Макбету цього тижня доведеться побувати на багатьох похоронах.

– Отже, смокінга сьогодні не братимете? – поцікавився продавець.

– Ми візьмемо обидва, Альберте.

– Я просто хотів сказати, що коли йдеться про урочистий бенкет, то, згідно з етикетом, потрібен фрак, сер.

– Дякую, Альберте, але це не королівський палац, а наша міська рада. Що скажеш, Бонусе? Тобі не здається, що хвости фрака є дещо претензійними? – спитав Геката, поцмокавши язиком.

– Згоден, – відповів Бонус. – Коли скоробагатьки вдягаються, як нащадки багатіїв у третьому поколінні, вони Дійсно уподібнюються клоунам.

– Гаразд, темний костюм та смокінг. Пошліть, будь ласка, кравця до казино «Інвернесс», Альберте. І запишіть все на мій рахунок.

– Неодмінно, сер.

– А ще нам потрібен смокінг для цього джентльмена.

– Для мене? – здивувався Бонус. – Але ж я вже маю…

– Можеш не розповідати. Я бачив його, і, повір мені, тобі потрібен новий.

– Хіба?

– Твій соціальний статус вимагає бездоганного зовнішнього вигляду, адже ти працюєш не на когось, а на мене.

Бонус не відповів.

– Чи не збігали б ви, Альберте, по ще один смокінг?

– Зараз, зараз, – відповів продавець і слухняно пробігся на своїх кривих ногах кілька кроків до сходів, що вели вниз до крамниці.

– Я знаю, що ти думаєш, – сказав Геката. – Так, визнаю: вдягаючи тебе, я таким чином демонструю свою владу, бо саме так королі вдягають своїх солдатів та слуг. Але нічого не можу вдіяти, бо мені це подобається.

Бонус ніколи не був на сто відсотків упевненим, що анормально білі й рівні зуби, які старий оголяв, усміхаючись, були його власними, не вставними. Якщо ж це були протези, то досить ексцентричні – прикрашені трьома великими золотими коронками.

– До речі, про демонстрацію влади, – продовжував Геката. – Отой привабливий хлопець, що був на гулянці в казино «Інвернесс» – його звуть Касі?

– Так.

– А скільки йому років?

– П’ятнадцять з половиною, – відповів Бонус.

– Г-м-м, надто молодий.

– Вік хлопця…

– Я не маю моральних принципів, але мене й не тягне до молодих хлопців, як тебе. Бонусе. Я просто зазначаю, що він молодший, аніж дозволено законом. І що потенційно це може наробити багато шкоди. Втім, бачу, що тобі це не до вподоби, тому змінимо тему розмови. Наскільки я розумію, Леді захворіла?

– Так каже психіатр. Серйозний психоз. Лікування може потребувати чимало часу. Він боїться, що вона накладе на себе руки.

– А хіба лікарі не складають клятву Гіппократа?

– Доктору Альсакеру теж невдовзі може знадобитися смокінг. На власні похорони.

Геката розсміявся.

– Без проблем. Тільки надішли мені рахунок. Він зможе її вилікувати?

– Каже, що без госпіталізації не зможе. Але ж нам це не потрібно, правда?

– Поживемо – побачимо. Я впевнений, що Леді є одним із головних радників старшого комісара, і якщо люди дізнаються, що вона збожеволіла, то в цей критично важливий час це може призвести до небажаних наслідків.

– Отже, насправді психоз…

– Що – психоз?

– Та так, нічого, – відказав Бонус, ковтнувши слину.

І чому він у присутності Гекати завжди почувається переляканим підлітком? Існувало щось більше за демонстрацію влади, щось таке, що вселяло в Бонуса страх, і чого він не міг визначити. Ні, це було не те, що він бачив в очах Гекати – це було те, чого він там не міг бачити. Невідворотність порожнечі, від якої в жилах холонула кров. Неминуча пустка й ніч, холодна до заціпеніння.

– У будь-якому разі, – продовжив Геката, – я хотів би поговорити про Макбета. – Він мене непокоїть. Він змінився.

– Хіба?

– Боюся, що він підсів на наркотик. Втім, не дивно, бо цей наркотик – найпотужніший у світі.

– Влада?

– Так, але не та, що продається у вигляді порошку. Справжня влада. Він уже позбувся всіх емоцій, які прив’язували його до моралі та людяності. Тепер влада – його нова і єдина коханка. Цей вилупок захотів мером стати.

– Але ж фактично старший комісар має більше влади, ніж мер.

– Макбет як старший комісар, звісно ж, постарається, щоб реальна влада повернулася до міськради ще до того, як він обійме посаду мера. Якщо чесно, то він мріє про те, щоб повністю контролювати наше місто. Тепер він впевнений у своїй непереможності. І в тому, що зможе кинути виклик навіть мені.

Бонус здивовано глянув на Гекату. А той обперся долонями на золотий набалдашник стека, задумливо роздивляючись у дзеркалі своє відображення.

– Проте, Бонусе, мало би бути навпаки: це ти мав би розповідати мені, що Макбет націлився на мене. Бо саме за це я тобі плачу гроші. А тепер твій слабенький недолугий розум намагається докумекати, звідки ж я це знаю. Якщо цікаво – спитай.

– Я… е-е-е… І звідки ви це знаєте?

– Бо він сам це сказав у радіопрограмі, яку ми з тобою слухали.

– Як на мене, то він сказав якраз протилежне, що не робитиме переслідування Гекати пріоритетом, як це було у Дункана.

– А коли ти востаннє чув, що політик розповідає про те, чого він не робитиме для електорату? Він міг би сказати, що збирається заарештувати Гекату, а також створювати робочі місця. Притомні політики завжди обіцяють виборцям все, що тільки можна. Але те, що сказав Макбет, призначалося не виборцям, воно призначалося мені, Бонусе. Він міг би цього й не робити, але обіцяв усе, що можна, а мені потурав. А коли тобі потурають, то слід остерігатись.

– Ви гадаєте, що він хоче втертися до вас у довіру, – почав Бонус, поглядаючи на Гекату і намагаючись визначити, чи у правильному напрямі пішла його думка, – бо сподівається, що ви допустите його близько до себе і тоді він зможе позбутися вас?

Геката висмикнув чорну волосину з бородавки на своїй щоці і уважно до неї придивився.

– Я можу розчавити Макбета будь-якої миті. Але я вже вклав надто багато, щоби він досяг свого нинішнього становища, а якщо і є щось у світі, чого я дуже не люблю, Бонусе, так це робити помилкові інвестиції. Тому я хочу, щоб ти увесь перетворився на вуха й очі і дізнався, що він замислив. – Геката сплеснув руками. – А ось і Альберт із костюмами. Виберімо той, що відповідає твоїм рукам, подібним до щупальців.

Бонус знервовано ковтнув слину.

– А якщо я нічого не дізнаюсь?

– То тоді ти мені вже не будеш потрібен, мій любий Бонусе.

Це було сказано невимушеним тоном і з безневинною усмішечкою. Очі Бонуса спробували було зазирнути за ширму цієї усмішечки, але не знайшли там нічого, крім нічної темряви та крижаного холоду.

– Погляньте на цього годинника, – наказав доктор Альсакер, погойдуючи своїм кишеньковим годинником перед обличчям пацієнтки. – Ви розслабляєтеся, ваші руки та ноги обважніли, ви втомилися й засинаєте. І ви не прокинетеся, доки я не скажу «каштан».

Її було легко гіпнотизувати. Настільки легко, що доктору Альсакеру довелося кілька разів перевірити, чи вона його не дурить. Щоразу, коли він приходив до казино «Інвернесс», до номера-люкс його супроводжував адміністратор Джек. А Леді вже чекала на нього там у своїй нічній сорочці – нічого іншого вдягати вона не хотіла. Руки її були червоні від щоденного регулярного миття, і хоча Леді й твердила, що нічого не приймає, по її звужених зіницях лікар бачив, що якийсь наркотик вона таки вживала. Це було одним із мінусів того, що йому заборонили покласти її до психіатричної лікарні, де була б можливість контролювати прийом медпрепаратів і харчів, а також спостерігати за її сном та поведінкою.

– Почнімо з того місця, де ми зупинилися минулого разу, – мовив Альсакер, зазирнувши у свої нотатки.

Ні, йому не треба було занотовувати деталі, бо вони були настільки брутальними, що міцно закарбувалися в пам’яті. Ці нотатки були потрібні, аби перевірити правдивість того, що вона йому розповіла. В перших рядках нічого особливого не було; навпаки – в них поставала вельми банальна життєва історія.

– Безробітний батько-алкоголік, депресивна і жорстока матір. Ви зростали біля ріки в халупі або, як ви назвали її, в пацючій норі. Отак буквально і сказали. Ви повідомили також, що вашим першим спогадом були пацюки, які пливли після заходу сонця до вашої хатини, і що ви подумали, наче насправді то був їхній дім. Ви спали в їхньому ліжку, їли їхні харчі і тому, коли пацюки забиралися до вас у ліжко, ви розуміли, чому вони вас кусають.

– Просто вони хотіли того, що вважали своїм, – мовила Леді тихим низьким голосом.

– А коли до вашого ліжка забирався ваш батько, то він казав те саме.

– Він просто хотів того, що вважав своїм.

Альсакер швидко пройшовся по своїх нотатках. Йому не вперше доводилося мати справу з жертвами насильства, але нинішній випадок мав деякі вельми бентежні деталі.

– Ви завагітніли у тринадцять років і народили дитину. Мати назвала вас хвойдою. Сказала, щоб ви викинули нагуляне дитя в річку, але ви відмовились.

– Я просто хотіла мати те, що вважала своїм.

– Отже, вас із дитиною вигнали з дому, і наступну ніч ви провели з першим-ліпшим чоловіком.

– Він сказав, що вб’є немовля, якщо воно не припинить скиглити, тому я взяла його з собою до ліжка. Але потім той чоловік сказав, що немовля заважає йому зосередитися, бо піддивляється за ним.

– А коли він заснув, ви поцупили з його кишень гроші та харчі з кухні.

– Я просто взяла своє.

– І що ж ви вважаєте своїм?

– Те, що має кожна людина.

– А що сталося потім?

– Потім висохла річка.

– Облиште, Леді. Що сталося потім?

– Потім збудували ще більше нових фабрик. Я заробила трохи грошей. До мене прийшла мама й розповіла, що татко помер. Через хворобу легенів. Перед смертю він дуже страждав. Я сказала їй, що мені дуже хотілося б бачити, як він мучиться перед смертю.

– Не заговорюйте мені зуби, Леді. Відповідайте на поставлене запитання. Що сталося з немовлям?

– Ви бачили, як змінюється обличчя дитинчати – майже щодня? І одного дня обличчя немовляти перетворилося на його обличчя.

– На обличчя вашого батька?

– Так.

– І що ж ви тоді зробили?

– Я дала йому більше молока, і воно блаженно усміхалося мені, а потім заснуло. Я взяла й розбила йому голову об стіну. Голову розбити дуже легко, ви ж знаєте. Людське життя таке крихке.

Альсакер проковтнув клубок, який підкотився до горла, і прокашлявся.

– Ви зробили це тому, що обличчя дитинчати нагадувало обличчя вашого батька?

– Hi. Просто я, помітивши схожість, нарешті наважилася це зробити.

– Отже, ви думали про це увесь час?

– Так, звісно.

– Поясніть, будь ласка, чому ви сказали «звісно»?

Леді на мить замовкла. Альсакер помітив, як смикнулися її зіниці, і це про дещо йому нагадало. Жаб’яча ікра. Пуголовок, що намагається вивільнитися з липкої оболонки.

– Якщо ви хочете досягти мети, то маєте бути готовими відмовитися від тих, кого любите. Якщо людина, з якою ви видиралися на вершину гори, слабне, то вам треба або підбадьорити її, або перерізати мотузку.

– Навіщо?

– Навіщо? Якщо вона впаде, то потягне донизу обох. Якщо ви хочете вижити, то ваші руки мають зробити те, що відмовляється робити ваше серце.

– Тобто, вбити людину, яку ви любите?

– Так само, як Авраам пожертвував своїм сином. Нехай проллється кров. Амінь.

Альсакер мимоволі здригнувся і зробив у блокноті чергову нотатку.

– А що вас вабить на вершині гори?

– Вершина – це найвища точка. Отже, найвищою точкою стаєш і ти сам. Вище за всіх і за все.

– А чи дійсно вона потрібна, та вершина?

– Ні. Можна повзати в низині. На сміттєвому звалищі. В замуленому руслі ріки. Але коли ти вже почав сходження, то вороття немає. Залишається або вершина, або прірва.

Альсакер поклав ручку.

– І заради цієї вершини ви готові пожертвувати всім, навіть тим, кого любите? Хіба виживання є важливішим за любов?

– Безперечно. Нещодавно я переконалася, що можна жити й без любові. Тому виживання стане моєю смертю, докторе.

Раптом очі Леді прояснились, і Альсакеру на мить здалося, що ніякого психозу в неї немає. Однак це могло також бути результатом гіпнозу або тимчасовим пробудженням. Альсакеру вже не раз доводилося бачити таке раніше. Бачити, як пацієнт у стані глибокого психозу чи депресії начебто збадьорюється, мов людина, яка тоне, зусиллям волі виринає на поверхню, даючи таким чином надію і своїм родичам, і недосвідченому психіатру. В такому стані пацієнт може перебувати кілька днів, плаваючи на поверхні, але потім скористатися отим останнім напруженням сили волі для того, щоб здійснити свої погрози, або для того, щоб знову зануритися в темряву, з якої виринув. Так, це йому просто здалося, подумав Альсакер, бо на її очі знову опустилася мембрана жаб’ячої ікри.

– У газеті пишуть, ніби після радіоінтерв’ю всі очікують, що ви оголосите про свій намір балотуватися в мери, – мовив Сейтон. Розгорнувши газету на кавовому столику, він обстригав над нею свої нігті.

– Та нехай пишуть, – сказав Макбет, поглянувши на свого годинника. – Тортел мав прийти сюди ще десять хвилин тому.

– Тож ви дійсно зібралися балотуватися, сер? – спитав Сейтон і клацнув ножицями, обрізаючи довгий ніготь зі свого вказівного пальця.

Макбет знизав плечима.

– Треба подумати. Хтозна. Коли ідея визріє, то може постати в іншому світлі.

Скрипнули двері, і в отворі показалося вродливе й надто наквацьоване косметикою обличчя Прісцилли.

– Він прийшов, сер.

– От і добре. Скажи, нехай заходить. – Макбет підвівся. – І принеси нам кави.

Прісцилла всміхнулась, її очі зникли в пухкеньких щічках, а потім зникла й вона сама.

– Мені піти? – спитав Сейтон, підводячись з софи.

– Залишайся, – відказав Макбет.

Сейтон знову заходився обстригати нігті.

– Залишайся, але піднімись.

Сейтон підвівся.

Двері широко розчинились.

– Макбете, здрастуй, мій друже, – забубнив Тортел, і Макбету на мить подумалося, що той не пролізе у двері. І що має, мабуть, затонкі ребра, коли мер поплескав його по спині своєю м’ясистою рукою.

– Бачу, у тебе тут робота аж кипить, Макбете.

– Дякую. Сідай, будь ласка.

Тортел ледь помітно кивнув Сейтону і сів.

– Дякую. Дякую, старший комісаре, що прийняли мене так швидко.

– Ви – мій роботодавець, тому це я маю визнати за честь, що ви знайшли час прийти. І що це ви прийшли сюди, а не навпаки – я до вас.

– А, ви про це… Мені не хочеться, щоб у людей складалося враження, ніби я їх викликаю на килим.

– Чи означає це, що мене викликали на килим? – запитав Макбет.

Мер розсміявся.

– Ну що ти, Макбете. Я просто хотів подивитися, як ідуть справи. Чи стоїш ти вже твердо на ногах. Бо зараз ми маємо, так би мовити, перехідний період. А зважаючи на те, що сталося протягом останніх кількох днів… – Тортел підвів очі під лоба. – Я побоююся безладу.

– Тобто, ти вважаєш, що він все ж таки був? Безлад?

– Ні, ні, ні. Аж ніяк. Я вважаю, що ти впорався з усім понад будь-які сподівання. Бо ти ж іще новачок у цій грі.

– Новачок у грі, так.

– Отож-бо. А події розвиваються швидко. Ти мусиш реагувати негайно. Коментувати. І при цьому можеш сказати навіть те, про що й не думаєш.

Увійшла Прісцилла, поставила тацю на стіл, налила кави, незграбно вклонилась – і вийшла.

Макбет відсьорбнув кави.

– Г-м-м. Це натяк на радіоінтерв’ю?

Тортел потягнувся до цукерниці, взяв три кусочки, а один поклав до рота.

– Дещо зі сказаного тобою можна тлумачити як критику міськради й мене особисто. І це добре – нам потрібен такий старший комісар, який все називатиме своїми іменами – тут нікому не забороняється висловлювати свої думки. Питання лише ось у чім: чи не прозвучала ця критика трохи гостріше, аніж задумувалася? Що скажеш?

Макбет приклав вказівний палець до підборіддя й задумливо вперся очима у простір перед собою.

– Я не вважаю її надмірно гострою.

– Правильно! Я теж так гадаю. Ти не хотів, щоб вона прозвучала надто гостро. Ми з тобою, Макбете, бажаємо одного й того самого. Добра нашому місту. Щоб усе запрацювало, щоб зменшилося безробіття. З досвіду ми знаємо, що зменшення безробіття спричинить зниження рівня злочинності і вдарить по наркоторгівлі, а отже – і по майнових злочинах. Кількість ув’язнених швидко зменшиться, і невдовзі люди дивуватимуться, як старшому комісару Макбету вдалося досягти того, чого не зміг зробити жоден із його попередників. Тому коли мене, сподіваюся, переоберуть, і я відпрацюю на посаді мера другий термін, настане черга нової людини. І, можливо, тоді городяни відчують, що їм потрібна саме така людина, як старший комісар, якому вдалося досягти таких вражаючих результатів.

– Іще кави? – Макбет долив брунатної рідини в чашку Тортелу так, що вона побігла через край на блюдце. – Знаєте, що полюбляв колись казати мій друг Банко? Цілуй дівчину тоді, коли вона кохає.

– Тобто? – здивувався Тортел, втупивши погляд у своє блюдце.

– Почуття змінюються. Городяни люблять мене зараз. А чотири роки – це надто довго.

– Можливо. Але ти маєш вибрати, за що воювати, Макбете. І вирішити, чи то кидати виклик чинному меру зараз, що, як свідчить історія, рідко приводить до успіху, чи то почекати чотири роки і бути підтриманим на виборах мером, чий термін повноважень завершується, а це часто приводить до успіху, як свідчить історія.

– Такі обіцянки легко давати, а ще легше – порушувати.

Тортел похитав головою.

– Свою політичну кар’єру я побудував на стратегічних альянсах та співпраці, Макбете. Кеннет зробив так, що старший комісар мав (і досі має) більше повноважень, ніж мер, тому я цілком залежний від доброї волі начальника поліції. Повір, я добре усвідомлюю, що порушена обіцянка коштуватиме мені дорого. Ти – чоловік розумний і швидко вчишся, Макбете, але у складній тактичній грі під назвою «політика» тобі бракує досвіду. Миттєвої популярності та кількох хльостких фраз на радіо недостатньо. Моєї підтримки також може виявитися недостатньо, але це все одно більше, ніж ти можеш сподіватися досягти самотужки.

– Ви би не прийшли сюди переконувати мене не кидати вам виклик на майбутніх виборах, якби не вважали мене серйозним суперником.

– Це тобі так здається, – відказав Тортелл, – бо ти ще не маєш достатнього політичного досвіду, аби бачити ширшу картину. А ширша картина полягає в тому, що, коли після виборів ти продовжуватимеш працювати на посаді старшого комісара, а я – на посаді мера, то у нашого міста виникне болісна проблема: конкуренція між двома найвпливовішими людьми, яка унеможливить їхню ефективну співпрацю. І ця конкуренція унеможливить також мою підтримку твоєї кандидатури на наступних виборах. Гадаю, що ти це розумієш.

«Гадаю, що ти розумієш». Сказано поблажливо і зверхньо. Макбет розкрив був рота, щоб заперечити, але думка, яка мала сформувати слова, так і не з’явилась.

– Дозволь мені дати тобі одну пораду, – мовив Тортел. – Не висувай на виборах свою кандидатуру, і тобі не доведеться чекати чотири роки на мою підтримку.

– Он як?

– Отак. Того дня, коли ти заарештуєш Гекату – що стане величезною перемогою для нас обох – я виступлю перед широким загалом і скажу, що сподіваюся через чотири роки бачити у твоїй особі мого наступника. Що скажеш на це, Макбете?

– Скажу, що Геката не є нашим пріоритетом.

– Я чув, що ти казав в інтерв’ю на радіо. І зрозумів це так, що тобі не потрібен отой тиск, якому Дункан піддав себе та поліцію, давши таку оптимістичну і занадто конкретизовану обіцянку. Тому той день, коли ти його заарештуєш, піде тобі в актив як додатковий здобуток – я правильно тебе зрозумів?

– Так, правильно, – відповів Макбет. – Геката – людина, яку заарештувати непросто, але, якщо мені випаде така нагода, то…

– На жаль, увесь мій життєвий досвід свідчить, що нагоди не з’являються самі по собі, – зазначив Тортел. – Нагоди треба створювати, а тоді користатися ними. Отже, який твій план арешту Гекати?

Макбет прокашлявся, втупившись поглядом у чашку з кавою. Спробував був зібратися з думками. Помітив, що раптом йому стало важко це зробити, майже не під силу: надто вже багато м’ячів треба було тримати в повітрі, жонглюючи ними, а якщо впаде хоча б один, то попадають і решта. І тоді все доведеться починати з початку. Може, він взяв на себе забагато влади? Чи навпаки – замало? Макбет пошукав поглядом очі Сейтона, який сидів за кавовим столиком, але на допомогу звідти сподіватися не доводилось. Звісно, що не доводилось. Допомогти йому зможе лише вона. Леді. Йому доведеться кинути наркотики, поговорити з нею. Лише вона здатна розвіяти туман у його голові, прояснити думки.

– Я хочу заманити його в пастку, – відповів Макбет.

– Яку пастку?

– Ми ще не розробили деталей.

– Йдеться про ворога нашого міста номер один, тому мені хотілося б, аби ти тримав мене в курсі, – сказав Тортелл, підводячись. – Може, завтра на похоронах Дункана ти даси мені приблизний план? І повідомиш про своє рішення стосовно участі чи неучасті у виборах.

Макбет потиснув руку Тортелу, не підводячись. Тортел кивнув на стіну позаду Макбета.

– Мені завжди подобалася ця картина, Макбете. Я сам знайду потрібне рішення.

Макбет поглянув на нього. Щоразу, коли він бачив Тортела, той здавався дедалі більшим. До кави він так і не доторкнувся. Макбет крутнувся у своєму кріслі й поглянув на картину. То було велике полотно із зображенням чоловіка та жінки, вдягнених у робочу одіж. Вони йшли рука в руку. За ними рухалася процесія дітей, а над ними високо в небі сяяло сонце. Мабуть, це й була ота славлена «ширша картина». Макбет збагнув, що там її повісив Дункан; а за часів Кеннета на її місці, певне, висів портрет самого Кеннета. Він схилив голову набік, але все одно не зміг второпати, що ж та картина означала.

– Ну, що скажеш, Сейтоне?

– Що я скажу? Пішов цей Тортел під три чорти. Ви більш популярні, ніж він.

Макбет кивнув. Сейтон був таким, як він – не мав здатності побачити ширшу картину. Мала її лише вона.

Леді замкнулася у своєму номері.

– Мені треба з тобою поговорити, – мовив Макбет.

У відповідь – мовчання.

– Мила моя!

– Це – через дитину, – озвався Джек.

Макбет обернувся до нього.

– Я забрав у неї труп. Він уже почав смердіти, і я не знав, що робити далі. Але вона гадає, що це ви наказали мені забрати його.

– Правильно зробив, Джеку. Мені просто треба з нею порадитися на той випадок, якщо… Ну…

– Навряд чи вона зможе дати вам якусь пораду у своєму нинішньому стані, сер. Хотів би запропонувати вам… – ні, не буду. Ви ж не Леді, сер. Вибачте, верзу казна що.

– А ти переплутав мене з Леді?

– Ні, я просто… Леді зазвичай озвучує при мені свої думки, а я їй допомагаю, як можу. Не те, щоб я міг запропонувати якусь істотну допомогу, але часом, коли ти висловлюєш комусь вголос свої думки, то починаєш мислити чіткіше та ясніше.

– Г-м-м. Зроби нам обом кави, Джеку.

– Зараз, сер.

Макбет піднявся в мезонін. Поглянув униз на ігрову кімнату. Вже вечоріло, але в залі стояла тиша. Знайомих облич не було видно. Куди ж вони поділися?

– Вони – в «Обеліску», – повідомив Джек, простягаючи Макбету чашку паруючої кави.

– Га?

– Наші завсідники – в «Обеліску». Ви, мабуть, щойно подумали, куди ж вони поділися, еге ж?

– Можливо.

– Вчора я побував в «Обеліску» і нарахував там п’ятьох із них. І поговорив із двома. Виявилося, що шпигую не лише я. Люди з «Обеліску» теж у нас бувають. Вони виявили наших регулярних клієнтів і запропонували їм кращі умови.

– Кращі умови?

– Кредит.

– Але ж це – незаконно.

– Звісно, вони зробили це неофіційно. В жодному з документів це відображено не буде, а якщо на заклад наїдуть, то вони присягатимуться й божитимуться, що ніякого кредиту не надають.

– Тоді, може, і нам слід зробити те саме?

– Як на мене, то проблема лежить глибше, сер. Ви бачите, як мало людей у барі? А в «Обеліску» – черги. Пиво та коктейлі там дешевші на 30 відсотків, і це не лише збільшує кількість відвідувачів та виручку в барі, а й робить людей менш обачливими в ігровій кімнаті.

– Леді гадає, що ми апелюємо до іншої клієнтури, яка цінує високоякісне обслуговування.

– Людей, які відвідують казино, можна загалом поділити на три групи, сер. Перша – це заповзяті й запеклі картярі, яким начхати на якість килимів та дорогий коньяк. Їм потрібен вправний круп’є й покерний стіл із заїжджими провінційними телепнями, яких можна було би «стригти», і – бажано – кредит. Така група в «Обеліску» є. Друга група – це вже згадана мною сільська публіка, яка зазвичай приходить сюди тому, що ми маємо репутацію справжнього казино. Але з часом вони виявили, що їм більше до вподоби простіша й веселіша гріховна атмосфера «Обеліску». Це люди, які воліють краще пограти в карти, аніж сходити в оперу.

– А опера – це ми?

– Так. Їм хочеться дешевого пива й дешевих жінок. Якщо цього немає, то навіщо тоді вибиратися до міста?

– А остання група?

Джек показав рукою вниз на кімнату.

– Аристократи з вест-енду. Вони не хочуть обертатися в середовищі тих, кого вважають покидьками. Це останні вірні нам клієнти. Наразі. Бо «Обеліск» планує наступного року відкрити нову ігрову кімнату, куди пускатимуть відповідно до дрес-коду, там будуть виші мінімальні ставки, а в барі – дорожчі сорти коньяку.

– Г-м-м. І що ж ти порадиш нам робити?

– Я?! – розсміявся Джек. – Я ж лише адміністратор, сер.

– І круп’є. – Макбет поглянув на стіл для блекджеку, за яким колись зустрілися він, Леді та Джек. – Я хочу спитати у тебе поради, Джек.

– Круп’є просто спостерігає за тим, як люди роблять ставки. Він ніколи не дає порад.

– Добре, тоді послухай, що я тобі скажу. До мене приходив Тортел і повідомив, що не хоче, аби я балотувався в мери.

– А ви збираєтеся це робити, сер?

– Не знаю. Подумував про це і одночасно відкидав цю думку. А потім знову подумував. Особливо після того, як Тортел поблажливим тоном розповів мені, що означає реальна політика насправді. Як ти гадаєш?

– О, я гадаю, що ви були б чудовим мером, сер! Скільки б ви та Леді змогли тоді зробити для нашого міста!

Макбет придивився до сяючого обличчя Джека – щира радість, наївний оптимізм. Він нагадав йому ту людину, якою він сам колись був. І раптом його вразила химерна думка: «От якби я був Джеком-адміністратором!»

– Але в такому разі я багато втрачаю, – продовжив Макбет. – Якщо я не балотуватимуся зараз, то наступного разу Тортел підтримає мене. До того ж він правий, кажучи, що як діючий мер має всі шанси бути переобраним на наступний термін.

– Г-м-м, – мугикнув Джек, чухаючи потилицю. – Дійсно має, якщо перед виборами не станеться скандалу. Такого скандалу, після якого городяни ніяк не зможуть дозволити Тортелу залишитися на своїй посаді.

– Наприклад?

– Леді попросила мене дізнатися про отого молодого хлопця, якого Тортел привозив із собою на звану вечерю.

Мої інформатори повідомили, що дружина Тортела перебралася до їхньої літньої дачі у Файфі, а її місце зайняв отой хлопець. У статевому відношенні він є неповнолітнім. Що нам потрібно, так це конкретний доказ непристойної поведінки. Наприклад, від працівників резиденції мера.

– Та це ж просто фантастично, Джеку! – Від думки про можливість повалити Тортела у Макбета аж щоки розпашілись. – Ми зберемо докази, я попрошу Кайта влаштувати дебати у прямому ефірі, і кину звинувачення в непристойній поведінці просто Тортелу в обличчя! Він до цього буде не готовий. Ну, що скажеш?

– Можливо.

– Можливо? Що ти маєш на увазі?

– Я просто згадав, сер, що ви самі перебралися до домівки бездітного чоловіка у п’ятнадцять років. Тож мер матиме, чим вам відповісти.

Макбет відчув, як кров знову вдарила йому в обличчя.

– Що? Банко і я…?

– Тортел не вагатиметься, якщо ви першим кинете в нього камінь, сер. У коханні та на війні всі засоби допустимі. До того ж ви в такому разі не надто добре виглядатимете, бо вас можуть звинуватити у використанні службового становища для шпигування за мером та його приватним життям.

– Г-м-м. Справді. І що ти зробив би на моєму місці?

– Треба подумати. – Джек відсьорбнув кави. Відсьорбнув іще раз. Потім поставив чашку на стіл. – Витік інформації про хлопця можна організувати обхідними шляхами. Але якщо ви опонуватимете Тортелу на виборах, то все одно запідозрять, що цей витік організували ви. Тому цю інформацію слід оприлюднити ще до того, як ви оголосите про свій намір балотуватися. Щоб гарантовано уникнути підозр, вам навіть слід буде оголосити про те, що не збираєтеся балотуватися, принаймні на цих виборах. Що вам і без того вистачає роботи на посаді старшого комісара. А потім, коли в результаті скандалу Тортела буде дискваліфіковано, ви начебто з неохотою заявите, що оскільки місту невідкладно потрібен лідер, то ви висуваєте свою кандидатуру на суд громадськості. Коли журналісти питатимуть про скандал з Тортелом, ви відмовлятиметеся від коментарів, демонструючи, що є вищим за цей бруд і що збираєтеся зосередитися на тому, аби – як ви сказали під час радіоінтерв’ю, мені цей вислів дуже сподобався…

– … щоб наше місто розвивалося стабільним і правильним курсом, – підказав Макбет. – Тепер я добре розумію, чому Леді часто радиться з тобою, Джеку.

– Дякую, сер. Але не перебільшуйте моєї значущості.

– Я не перебільшую, але мушу зазначити, що ти дуже добре розумієшся на подібних справах.

– Схоже, що круп’є та спостерігачем бути значно легше, аніж учасником подій, коли над тобою висить небезпека, і коли тебе роздирають емоції, заважаючи мислити спокійно й раціонально, сер.

– Мабуть, ти був до біса вправним круп’є, Джеку.

– Як круп’є я порадив би вам ретельніше вивчити свої карти і придивитися, чи не можна буде їх використати навіть краще, ніж влаштувати скандал.

– Он як?

– Тортел пообіцяв вам свою підтримку на наступних виборах, якщо ви не станете балотуватися зараз, але ця обіцянка мало що важитиме, якщо його позбавлять посади як педофіла, згодні?

Макбет пошкрябав підборіддя.

– Слушна заувага.

– Тому вам треба буде вимагати від нього зараз дечого іншого. Скажіть Тортелу, що не впевнені, чи будете балотуватися навіть на майбутніх виборах через чотири роки. І що ви хотіли б від нього дечого конкретного – і негайно.

– Наприклад?

– А чого би вам хотілося, сер?

– Чого б мені хотілося… – задумливо повторив Макбет і побачив, як Джек кивнув рукою вбік ігрової кімнати. – Е-е-е… більше клієнтури?

– Так. Клієнтури «Обеліску». Але ви як старший комісар не маєте повноважень закрити «Обеліск», навіть якщо у вас будуть докази того, що там надають незаконні кредити.

– Хіба?

– Я, працюючи круп’є, якось дізнався, що поліція може висувати обвинувачення проти окремих індивідів, а весь заклад має право закрити лише комісія з ігрових закладів та казино, сер. А та комісія перебуває під юрисдикцією…