Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 33 страниц)

– Бідолаха. Втратив дітей; тепер він сам-один.

– Хтось допомагає йому. Інакше ми би його знайшли. Я не довіряю Ленноксу.

– Бо знаєш, що він служить Гекаті та всіляко сприяє його бізнесу?

– Бо знаю, що Леннокс загалом слабак. Можливо, він перелякався, розпустив шмарклі і замислює щось лихе, як Банко. А може, переховує Даффа. Мені треба його заарештувати. Сейтон розповідав мені, що при Кеннеті заарештованих уражали електричним струмом в пах, якщо вони відмовлятися говорити. А потім влаштовували ще один електрошок, щоб вони замовкли назавжди.

– Ні.

– Що – ні?

– Hi. He треба. Зараз арешт одного з керівників підрозділів буде підозрілим і недоречним. Наразі в усіх склалося враження, що ти відсік два гнилих яблука – Даффа й Малкольма. Третє вже виглядатиме як чистка невгодних. А чистки породжують сумніви не лише щодо тих, хто їх уникнув, а і щодо самого лідера. Нам не слід давати Тортелу підстави сумніватися в доцільності твого призначення. А щодо електрошоку, то в нашій частині міста електричного струму немає.

– І що ж нам робити?

– Розбуди головного електрика і попроси його полагодити електропостачання.

– Ти сьогодні чимось явно невдоволена, люба. Тоді як саме сьогодні мала б підтримати мене і славити, як героя.

– А ти мене – як героїню, Макбете. Ти вже перевірив Кетнесс?

– Кетнесс? А чому ти гадаєш, що вона має якесь відношення до Даффа?

– Пам’ятаєш, під час отої вечірки Дафф сказав, що заночує у родича.

– Так, сказав.

– А тобі не здалося дивним, що хлопець із сиротинця має в місті якогось родича? Дядька, скажімо?

– Не кожен родич може… – Макбет нахмурився й на мить замовк. – Ти хочеш сказати, що Дафф і Кетнесс…

– Любий Макбете, мій герою, без пильного жіночого ока ти так і лишився б наївним простаком, бо лише пильне жіноче око здатне помітити, як двоє таємних коханців дивляться одне на одного.

Макбет закліпав очима, вдивляючись у темряву. Потім заплющив очі і, обійнявши Леді, пригорнув її до себе. Як би він вижив без неї?

– Дякую, люба моя. І що б я без тебе робив? Зараз іди спати, а я тим часом накажу Ленноксу негайно перевірити Кетнесс.

– О, він повернувся! – радісно вигукнула Леді.

– Хто?

– Електричний струм. Поглянь – наше місто тепер знов у вогнях.

Макбет розплющив очі й поглянув на її освітлене обличчя. Поглянув на їхні тіла. Вони жевріли червоним у неоновій рекламі «Бакарді», розміщеній на будівлі по той бік вулиці Ощадливості.

– Ленноксе, ти? – Кетнесс уже встигла змерзнути і стукала зубами, стоячи зі схрещеними руками на порозі своєї квартири. – Доброї ночі, полісмене Сейтон.

– Інспекторе Сейтон, – поправив її худорлявий тип і, відсунувши Кетнесс убік, увійшов до квартири.

– В чому річ? – здивувалася жінка.

– Вибач, Кетнесс, такий маємо наказ, – відповів Леннокс. Дафф у тебе?

– Дафф? З якого це дива він має бути в мене?

– А з якого дива ви фактично підтверджуєте це? – відказав Сейтон, заводячи чотирьох озброєних автоматами спецназівців у чорній формі й скеровуючи їх до всіх чотирьох кімнат квартири. – Якщо він тут, то це тому, що ви його переховуєте. Ви знаєте, що його оголошено в розшук.

– Розслабтесь і заспокойтеся, – сказала вона.

– Надзвичайно вдячний за вашу турботу, – в’їдливо кинув Сейтон.

І почав роздивлятися її так, що Кетнесс пожалкувала, що на ній була лише тоненька нічна сорочка. А потім Сейтон посміхнувся, і Кетнесс аж здригнулася. Куточки його рота злегка вигнулися, трохи розкосі очі примружились, і цієї миті він став схожим на змію.

– А чи не намагаєтеся ви нас навмисне затримати? – спитав він.

– Вас затримати? – перепитала Кетнесс, сподіваючись, що Сейтон не помітить в її голосі страху.

– Сер! – озвався один зі спецназівців. – Тут є двері, які ведуть до пожежних сходів.

– Ага! – мовив Сейтон, не зводячи очей з Кетнесс. – Цікаво, дуже цікаво. Отже, коли ми дзвонили вам з вулиці, ви випустили кота через чорний хід, еге ж?

– Аж ніяк, – відказала вона.

– Сподіваюся, вам відомо про покарання за надання поліції неправдивих свідчень? За брехню?

– Я не брешу, полісмене Сейтон.

– Інспек… – хотів був сказати Сейтон, але на мить замовк. І знову посміхнувся своєю зміїною посмішкою. – Ви маєте справу зі спецназом, міс Кетнесс. Свою роботу ми знаємо добре. Наприклад, перед тим як увійти до будівлі, ми вивчаємо її план. – Він підніс до рота свою рацію. – Альфа викликає Марлі. Чи не видно Даффа біля виходу з пожежних сходів?

Коротке шипіння, яке почулося з рації, нагадало Кетнесс далекий-далекий плескіт хвиль на березі моря.

– Наразі не видно, – почулася відповідь. – Умови для гарантованого затримання тут добрі, то чи підтверджуєте ви, що об’єкт можна застрелити на місці? Прийом.

Кетнесс помітила, як в очах Сейтона блиснула жорстокість. Різким голосом він кинув:

– Дафф – небезпечний. Наказ надійшов безпосередньо від старшого комісара, і його слід виконати дослівно.

– Зрозуміло. Кінець зв’язку.

Четверо спецназівців повернулися до вітальні.

– Його тут немає, сер.

– Що, нічого не знайшли?

– Біля дверей до пожежного виходу я знайшов на підлозі ось це, – відповів один зі спецназівців, показуючи тенісну ракетку й коштовності.

Сейтон узяв ракетку і схилився над рукою із прикрасами. Кетнесс здалося, що він принюхується. А потім Сейтон обернувся до неї, тримаючи ракетку руків’ям вперед.

– Завелика палиця для вашої маленької ручки, чи не так, міс Кетнесс? А звідки у вас звичка кидати свої прикраси на підлогу?

Кетнесс випрямилась. Перевела подих.

– Гадаю, це вельми поширена звичка, полісмене Сейтон. Кидати перли перед свинями. Але з часом до декого, на щастя, доходить, що цього робити не варто. Якщо ви закінчили пошуки і кіт на сходах зазнав екзекуції, то я воліла б знову лягти спати. Добраніч, джентльмени.

Вона побачила, як очі Сейтона аж почорніли від злості, як уже розкрився був його рот, та Леннокс поклав руку йому на плече, і він визнав за краще промовчати.

– Перепрошуємо за те, що потурбували, Кетнесс. Але ти, як колега, маєш розуміти, що в такій справі ми мусимо обшукати кожен закуток.

Леннокс та решта попрямували до парадних дверей, але Сейтон ніяк не заспокоювався.

– Так, мусимо. Навіть якщо нам не подобається та гидота, яку ми іноді в тих закутках знаходимо, – зазначив він. – Тож він купив вам обручку чи ще ні?

– Що ти хочеш від мене, Сейтоне?

На його обличчі знову з’явилася огидна посмішка.

– Не ти, а ви.

З цими словами він розвернувся і вийшов.

Кетнесс зачинила за ним двері. Прихилилася до них спиною. Де ж Дафф? Де він був минулої ночі? І що вона має тепер йому побажати? Пекла, де він мав би бути, чи прощення, якого він не заслужив?

Леннокс вдивлявся крізь струмені води, що стікали лобовим склом. У цих струменях червоний вогонь світлофора розпливався і спотворювався. Господи, як йому хотілося, щоб ці довгі години, ця робоча зміна, ця дощова ніч нарешті скінчились! Господи, як хотілося йому відпочити у своїй вітальні, налити собі склянку віскі та вколоти трохи варива! Він не був кінченим наркоманом. Принаймні, не залежав від дурману настільки, щоб це створювало проблеми. Був користувачем, а не рабом. Це він контролював наркотик, а не наркотик – його. Леннокс належав до тих нечисленних щасливців, які вживали наркотики, але все одно були у змозі виконувати нелегку роботу, а також обов’язки батька і чоловіка. Фактично, наркотик навіть допомагав йому жити і працювати. Проте Леннокс не був упевнений, що зміг би протриматися, якби не робота. Бо на роботі йому доводилося весь час озиратися й контролювати кожен свій крок. Йти на компроміси, коли виникала така потреба, з усмішкою ковтати образи, не розхитувати човен, розуміти, хто начальник, а хто – підлеглий, коритися обставинам і гнутися за вітром. Можливо, одного дня настане і його черга бути начальником. А якщо не настане, то у житті є багато значно важливіших речей. Сім’я – саме заради неї він працював, заради неї старався. Щоб вони з Шейлою змогли дозволити собі просторий будинок у тихому й безпечному мікрорайоні в західній частині міста, влаштувати трьох своїх гарненьких діточок до престижної школи з моральними цінностями, раз на рік проводити заслужений відпочинок на Середземному морі, платити за страховку, послуги дантиста і таке інше. Господи, як він любив свою сім’ю! Іноді Леннокс відкладав газету вбік і просто дивився на дітей, коли вони всі разом бавились у вітальні. В такі хвилини він думав: «Я й не гадав, що мені поталанить мати такий подарунок долі! Любов ближніх». Він, кого у школі прозивали Альберт Альбіно, хто отримував стусани від однокласників майже на кожній перерві, аж доки не роздобув у лікаря довідку про те, що через чутливість до денного світла йому рекомендовано на час перерви залишатися у класі. Так, він був білошкірий, маленький і тендітний, але мав гострого язика. Отак він і завоював Шейлу: говорив гучно й красномовно і за себе, і за неї. А ще красномовнішим та впевненішим він став, скуштувавши кокаїн. Саме кокаїн створив із нього його поліпшену версію – зробив енергійним, настирливим і безстрашним. Принаймні на певний час. Згодом він змушений був вживати кокаїн регулярно, аби знову не повернутися до гіршої версії самого себе. А потім Леннокс змінив наркотик, сподіваючись, що є інший шлях, аніж той глухий кут, до якого вів кокаїн. Максимум один укол на день. І не більше. Декому потрібно було аж п’ять. І це призводило до втрати працездатності. Але до цього йому було ще дуже далеко. Батько помилявся – він таки мав силу волі. Тримав ситуацію під контролем.

– Усе нормально?

Леннокс від несподіванки аж сіпнувся.

– Га?

– Ваш список, – уточнив Сейтон із заднього сидіння. – Що нам лишилося перевірити?

Ленокс позіхнув.

– Управління поліції. Це останній пункт.

– Управління – воно велике.

– Так, але, за інформацією сторожа, Дафф має три ключі. Один – від нарковідділу, другий – від відділу вбивств.

– А третій?

– Третій – від приміщення криміналістів у гаражі. Але навряд чи він захоче підхопити запалення легенів у тому льосі, маючи можливість сховатися під столом у теплому й сухому кабінеті.

Затріщала поліцейська рація, і гугнявий голос поінформував їх, що всі номери в «Обеліску», включно з розкішним пентхаузом-люкс, обшукані, але безрезультатно.

Біля службового входу до управління їх уже чекав сторож із великою в’язкою ключів. На обшук кімнат нарковідділу Леннокс, Сейтон та вісім співробітників витратили менше двадцяти хвилин. А на обшук відділу вбивств – іще менше. Вони обнишпорили все, навіть зазирнули за обшивку стелі та до труб вентиляційної системи.

– Що ж, наразі все, – позіхнув Леннокс. – Шабаш, хлопці. Можете кілька годин поспати. Продовжимо завтра.

– А гараж?

– Я ж сказав – шабаш!

– Гараж!

Леннокс знизав плечима.

– Маєте рацію. Це не забере багато часу. Хлопці, їдьте додому, а ми з Сейтоном та Олафсоном перевіримо гараж.

Вони утрьох поїхали ліфтом до підвалу разом зі сторожем, який впустив їх всередину й увімкнув світло.

Поки електричний струм активізував фосфати в флуоресцентних неонових лампах, Ленноксу щось почулось.

– Чуєте? – прошепотів він.

– Ні, – відповів сторож. – Але тут водяться пацюки.

Проте Леннокс все одно засумнівався. То був не шерхіт і не брязкіт, то був якийсь скрип. Подібний до скрипіння черевиків.

– Ці пацюки – справжня чума, – зітхнув сторож. – Ніяк не можемо їх позбутися: тут, у підвалі, це, мабуть, просто неможливо.

У великому підвальному приміщенні не було нічого, крім возика з різним приладдям і Банкового автомобіля «вольво», який стояв біля гаражних дверей, накритий брезентом. Усі п’ятеро дверей у стіні були зачинені.

– Якщо вам треба позбутися пацюків, – відказав Сейтон, знімаючи автомат з запобіжника, – зверніться до мене. Олафсоне, починаємо з лівого боку.

Леннокс дивився на лисого чоловіка, який швидко рушив через кімнату, і Олафсона, що пішов за ним. Одну за одною вони відчиняли двері так, ніби танцювали добре відрепетируваний танок. Сейтон відчиняв, Олафсон заходив з автоматом напоготові і ставав на коліно, а Сейтон проходив повз нього всередину. Леннокс рахував хвилини. Відчував, що ще трохи – і він може запізнитися зі своєю ін’єкцією.

І ось, нарешті, остання кімната. Сейтон натиснув ручку.

– Замкнено! – вигукнув він.

– Так, фотолабораторія замкнена завжди, – пояснив сторож. – Фотографії вважаються важливими доказами. Від цієї кімнати у Даффа ключа немає. Принаймні, я йому не давав.

– Тоді ходімо, – сказав Леннокс.

Опустивши короткі стволи своїх автоматів, до них підійшли Сейтон та Олафсон, а сторож тим часом відчинив вхідні двері.

Нарешті.

Сейтон простягнув руку.

– Ключ!

– Що?

– Ключ від фотолабораторії.

Сторож завагався, глянув на Леннокса, а той зітхнув і кивнув. Сторож витяг ключа з в’язки й дав його Сейтону.

– Що він робить? – запитав сторож, коли Сейтон з Олафсоном пройшли повз «вольво» й підійшли до дверей лабораторії.

– Свою роботу, – невдоволено пробурчав Леннокс.

– Я кажу про його ніс. Схоже, він принюхується до всього, мов тварина.

Леннокс кивнув. І подумав, що не лише йому здавалося, наче Сейтон часом набував обрисів істоти, яку навіть класифікувати було важко. Але нічого людського в тій істоті не було, це однозначно.

Сейтон відчув запах. Його запах. Той самий запах, що був у будинку в Файфі та в квартирі Кетнесс. Дафф або зараз тут, або був нещодавно. Сейтон відімкнув двері й відчинив їх. Олафсон заскочив усередину і припав на коліно. Коли сторож повернув вмикач на вході, то всі лампи в гаражі та бічних кімнатах засвітились, однак в лабораторії все одно було темно. Аякже. Недарма ж фотолабораторію ще називали темницею.

Сейтон увійшов всередину. Сморід хімікатів поглинув запах жертви, тобто Даффа. Він намацав на стіні вмикач, клацнув, але лампочки все одно не засвітились. Мабуть, під час останнього збою електропостачання перегорів запобіжник. Сейтон увімкнув свого ліхтарика. Стіна над столом була затулена фотографіями, що висіли на мотузці. Сейтон присвітив на них ліхтариком. На фото були зображення кинджала із закривавленим лезом та руків’ям. Дафф тут побував. Тепер Сейтон у цьому анітрохи не сумнівався.

– Агов! Виходьте вже! – почувся голос Леннокса.

«Цьому плаксію-альбіносу не терпиться потрапити додому. Наче якась стара примхлива баба, чорти б його забрали», – подумав Сейтон.

– Та вже йдемо, – гукнув він у відповідь, вимикаючи ліхтарика. – Ходімо, Олафсоне.

Сейтон пропустив Олафсона поперед себе. Гучно ляснув дверима. Постояв у темряві, прислухаючись. Аби Дафф подумав, що вони пішли, і розслабився. Націлив автомат на фотографії. Спустив курок. Автомат струсонувся в його руках, і відлуння пострілів оглушливо вдарило Сейтона в барабанні перетинки. Він дав чергу по горизонталі, а потім – по вертикалі, ніби малюючи хреста. Потім знову ввімкнув ліхтарика. Підійшов до продірявлених фото і відсунув їх убік.

Даффа за ними не було.

Постріли й досі гули в його голові. Він помітив, що одна з дірок у стіні була глибшою за решту – напевне, дві кулі поцілили в одну точку. Що ж, бува й таке. Випадково.

Аякже, бува й таке.

Сейтон швидко підійшов до решти.

– Що то було? – спитав Леннокс.

– Мені фотографії не сподобались, – відповів Сейтон. – Ми забули ще про одне місце.

– Так, про наші ліжка, – простогнав Леннокс.

– Дафф міркує так, як міркували на війні під час обстрілів. Ховається у вирві від снаряду, гадаючи, що два снаряди не можуть влучити в одне й те саме місце.

– Якого біса…

– Він зараз у своєму будинку в Файфі. Мерщій туди!

Коли світло в гаражі вимкнулося, пацюк вискочив зі своєї засідки й почув, як гепнули двері. Кроки поступово стихли. Сирою цегляною підлогою він нечутно гайнув до автомобіля, який стояв посеред гаража. На водійському сидінні була кров, і вона вабила його. Кров солодка, поживна і майже свіжа. Пацюк мав лише проникнути крізь брезент, натягнутий на авто. Він уже майже подолав перепону, але злякався пострілів. А зараз догриз дірку – і забрався всередину. Пробігся підлогою з пасажирського боку повз ручку переключення передач і опинився на гумовому килимку з водійського боку. Натрапив на шкіряні черевики. Відсахнувся, коли один з черевиків піднявся і скрипнув. Пацюк перелякано став на задні лапи й засичав. Залите ароматною кров’ю водійське сидіння було зайняте.

Дафф почув, що пацюче шерехтіння віддаляється. Розслабив руки, якими міцно тримався за кермо. Серце вже не калатало так несамовито, як кілька хвилин тому. Коли Сейтон зі своїми людьми зайшов до гаража, воно так гупало – Дафф навіть боявся, що вони почують. Він поглянув на годинник. До світанку ще п’ять годин. Спробував було змінити позу, але його штани прилипли до крові на сидінні. До крові Банко. Вона приклеїла його до автомашини. Але треба тікати звідси. Якомога швидше.

Але ж куди? І як?

Втікши від спецназу, Дафф гадав, що буде легше дістатися до міста й загубитися в натовпі, ніж вибиратися геть сільською дорогою. Він кинув свого автомобіля на вулиці неподалік «Обеліску» і зайшов до казино, яке, подібно до «Інвернесс», працювало цілодобово. Звісно, не задля того щоб винайняти номер, бо саме в орендованих надовго номерах Макбет шукатиме його насамперед. Але він зможе сидіти серед одноруких бандитів, самотній і незворушний, як чоловік за сусіднім гральним автоматом, і годувати автомат монетками, дозволяючи йому потроху себе грабувати. Так він і зробив, намагаючись придумати, куди і як втекти, і витріщаючись на позначки шансів виграшу, які крутилися в трьох маленьких віконцях. Серце. Кинджал. Корона. За кілька годин Дафф підійшов до бару випити пива і трохи збадьоритися, як раптом побачив у телевізорі з притишеним звуком над головою бармена прес-конференцію з управління поліції. Раптом на екрані з’явилося знайоме обличчя з білим скісним шрамом, схожим на дорожній знак. То було його обличчя крупним планом, над яким виднівся напис: РОЗШУКУЄТЬСЯ. Піднявши комір і сховавши голову в плечі, Дафф рушив до виходу. Надворі холодне нічне повітря прочистило йому мозок, і він згадав про їхнє з Кетнесс старе любовне гніздечко – гараж, який видався йому найкращим місцем для нічлігу.

Але невдовзі настане робочий день, п’ятниця, і йому доведеться тікати, поки не прийшов персонал, а його фото не прикрасило газети на вуличних ятках.

Дафф засунув руку в кишеню своєї куртки. Намацав там глянцевий папір. Витяг пакунок. Не зміг стриматись і уявив обличчя Юена тієї миті, коли хлопець отримав би цей довгожданий подарунок. Дафф почув власне ридання. Стоп! Не можна! Наказав собі не думати зараз про загиблу родину. Горювати він дозволить собі пізніше, якщо вціліє. Дафф увімкнув внутрішнє освітлення «вольво», витер сльози, розірвав папір, дістав фальшиву бороду, відкрив тюбик з клеєм і вичавив його. Намазавши клеєм підборіддя, довкола рота і внутрішню сторону фальшивої бороди, начепив її, дивлячись у дзеркало заднього виду. Натягнув на чоло вовняну шапочку так, аби верхньої частини шраму не було видно. А потім начепив окуляри. Їхні комічно широкі «голоблі» накрили шрам над бородою. У дзеркалі Дафф побачив, що трохи клею потрапило на щоку. Марно понишпорив у кишенях, шукаючи, чим його витерти, відкрив бардачок, знайшов там блокнот і хотів був вирвати верхню сторінку. Але зупинився. У світлі внутрішньої лампочки помітив на папері борозенки. Певно, хтось щось написав на верхньому аркуші, а потім його вирвав. Ну то й що? Дафф вирвав аркуш і витер клей зі щоки. Зіжмакав аркуш і поклав до кишені. А блокнот засунув назад до бардачка.

Ось так.

Дафф відкинувся на спинку сидіння. Заплющив очі.

П’ять годин. І навіщо він причепив бороду так рано? Шкіра під нею вже почала свербіти. Він знову спробував міркувати. Щосили намагався не думати про Файф. Мав знайти собі схованку в місті. Всі дороги будуть перекриті. До того ж у нього не було надійних схованок поза містом і у Файфі, не було гуртожитків та готелів, куди не прийшло б попередження; жоден городянин не сховає у себе розшукуваного поліцейського, якого підозрюють у вбивстві свого колеги. І тут його вразила думка: він не знає нікого, хто міг би йому допомогти. Ні тут, ні деінде. Дафф належав до тих, кого люди хіба що терпіли, хоча й не можна було сказати, що мали до нього сильну антипатію. А за що його любити? Чи допоміг він хоч комусь просто так, не подбавши принагідно і про себе? Він мав союзників, але не друзів. І тепер, коли Дафф дійсно потребував допомоги, потребував приятеля, друга, якому міг би поплакатися, виявилося, що він – немов некредитоспроможний клієнт, мов безнадійна справа, за яку ніхто не хоче братися. Дафф придивився до свого нереалістичного, жалюгідного й волохатого віддзеркалення. Він – лис. Мисливці вже замикали навколо нього коло, а новий старший гончак Макбета – Сейтон – вже кусав його за п’яти. Дафф мав кудись втекти. Але куди? Де знайти лису безпечну лисячу нору?

П’ять годин до світанку. До п’ятниці. До дня народження Юена…

Припини! Не плач! Борись за своє життя! Бо мрець не зможе помститися нікому.

Треба пильнувати аж до світанку, а потім перебратися до якогось іншого місця. Скажімо, до однієї із закритих фабрик. Ні, цю ідею він відкинув. Макбет не гірше за Даффа знає, де той може сховатися. От сука! Тепер він ходив по колу, натикаючись на власні сліди, як буває з людьми, що заблукали.

Він дуже втомився, але не можна спати, доки не розвидниться. Юену так ніколи й не виповниться десять років. Чорт! Треба чимось відволікти себе від таких думок! Дафф переглянув усі прибори на панелі авто. Витяг зіжмаканий аркуш із кишені і розгладив. Спробував прочитати написане по залишених борозенках. Понишпорив у бардачку і знайшов олівець. Приставив його до аркуша впоперек, щоб на заглибники падала тінь. І те, що було написане на вирваному аркуші, проступило білим на чорному: Дельфін. Таннері-стріт, 66. Шостий район. Альфі. Безпечний притулок.

Адреса. Таннері-стріт в їхньому місті була, але Шостого району не було. Було лише ще одне місто, поділене на райони: Столиця. Коли написаний цей текст? Він не знав, як довго зберігаються борозни, зроблені олівцем на папері. І що означало оце: «безпечний притулок»?

Дафф вимкнув світло й заплющив очі. Може, трохи подрімати?

Столиця. П’ятниця. Ця комбінація йому нещодавно вже десь зустрічалася.

Дафф почав був занурюватися в сон, міркуючи про асоціації, пов’язані з цими двома словами, як раптом сіпнувся й різко прокинувся.

І знову ввімкнув світло.