412 000 произведений, 108 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ю Несбьо » Макбет » Текст книги (страница 31)
Макбет
  • Текст добавлен: 26 июня 2025, 01:31

Текст книги "Макбет"


Автор книги: Ю Несбьо



сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)

40

Дафф сидів на софі у вітальні Тортела. Всі четверо знервовано дивилися на мера, який стояв біля телефону, притиснувши слухавку до вуха. Була за дві хвилини північ. Тиск піднімався все вище й вище, і вже час від часу чулося гуркотіння грому. Невдовзі місто отримає прочухана за те, що насолоджувалося теплим днем. «Так. Ні. Так. Ні», – казав мер у слухавку. А потім поклав її. Поплямкав губами, наче отриману інформацію треба пережувати і проковтнути.

– Ну, як? – нетерпляче спитав Малкольм.

– Є дві новини – добра і погана. Добра полягає в тім, що суддя Верховного суду Арчибальд упевнений, що, виходячи з наявних у нас доказів, можна буде виписати федеральний ордер на арешт Макбета і що у відповідності до цього ордера сюди можуть прислати підрозділ федеральної поліції.

– А погана? – поцікавився Малкольм.

– Ця справа є політично делікатною, а тому забере певний час, – відповів Тортел. – Ніхто не захоче арештовувати старшого комісара, якщо існуватиме небезпека, що справа розсиплеться в суді. Адже все, що ми маємо, – це радіоінтерв’ю з Ленноксом, який сам щойно зізнався у співучасті в убивстві. Арчибальд каже, що йому доведеться на декого натиснути, але за найсприятливіших обставин отримати ордер на арешт можна буде завтра вранці.

– Це те, що нам треба, – сказала Кетнесс. – Отже, мусимо протриматися ніч і кілька годин завтра вранці.

– Начебто так, – зазначив Малкольм. – Шкода, що обставини не дозволяють нам влаштувати невеличкий сабантуй.

– Навпаки, – заперечив Тортел, повертаючись до служниці, яка щойно зайшла до кімнати. – На війні чим важче давалася нам перемога, тим більш заповзято ми її святкували! Агнесо – шампанського!

– Так, сер, але вам телефонують.

– Мабуть, то Касі, – зрадів Тортел.

– На жаль, це містер Макбет.

Усі перезирнулися.

– Переведи дзвінок на цей телефон, – наказав Тортел.

Макбет відкинувся на спинку крісла, притиснувши слухавку до вуха і втупивши погляд у обернений донизу золотий шпиль на люстрі, яка висіла над ним і над безлюдною ігровою кімнатою. Він був один. З мезоніну долітали звуки – там Сейтон з Олафсоном збирали кулемети Гатлінга, однак він все одно був один. Бо поруч з ним не було Леді. Щойно прибувши з управління до казино, вони взялися до роботи. Півгодини пішло на те, щоб випровадити геть усіх гравців у рулетку та картярів, а також людей, які вечеряли в ресторані. Ігри довелося перервати, фішки конвертувати в гроші, а деякі клієнти наполягали, що хочуть все доїсти й допити, хоча платити за напої та наїдки їх ніхто не примушував. Дехто з гравців протестував – мовляв, сьогодні суботня ніч і таке інше, і їх довелося буквально виштовхувати геть. Звісно, Леді організувала б усе це значно м’якше та елегантніше, але Джек, якого Макбет послав за нею, повернувся сам-один. І це було добре – їй треба відпочити, бо битва буде довгою й важкою. Вони познімали з вікон грати, а з кожного кінця мезоніну встановили кулемети.

– Тортел слухає, – мовив мер, намагаючись надати своєму голосу впевненості.

– Доброго вечора, пане мере. Все нормально?

– Я – живий.

– От і добре. Я радий, що ми врятували вас від замаху на вбивство. Маю підозру, що все це організував Геката. Вибачте, що вашому водієві довелося заплатити власним життям. І що Леннокс збожеволів від рани, на яку сам наразився.

Тортел сухо розсміявся.

– Тобі кінець, Макбете. Чи ти ще не второпав?

– Важкі часи настали, еге ж, Тортеле? Вибухи на горішніх поверхах, стрілянина на вулицях, спроби вбити старшого комісара та мера. Я телефоную, бо вважаю, що тобі слід негайно оголосити надзвичайний стан.

– Цього не станеться, Макбете. Натомість зараз виписують ордер на твій арешт.

– Ага, ти вже викликав підкріплення зі столиці? Я так і знав. Але, перш ніж випишуть ордер, я встановлю контроль над цим містом, і тоді буде вже запізно. Я матиму недоторканість. Старший комісар Кеннет виявився далекогляднішим, аніж багато хто вважав.

– І ти правитимеш містом, як твої попередники-диктатори?

– У такі буремні часи, мабуть, буде краще, якщо штурвалом керуватиме рука, міцніша за твою, Тортеле.

– Ти – ненормальний, Макбете. З якого це дива я буду оголошувати надзвичайний стан і передавати тобі владу?

– А з того, що в мене твій позашлюбний син, якому я відріжу голову, якщо ти не зробиш так, як я кажу.

Макбет почув, як на тому боці лінії мимовільно охнули.

– Тому не лягай спати, Тортеле. Я даю тобі кілька годин скласти й підписати оголошення про введення надзвичайного стану. Він має набути чинності ще до того, як завтра зійде сонце. Якщо я не почую, як його транслюватимуть по радіо, Касі помре.

Пауза. Макбету здалося, що Тортел удома не сам. За словами Сейтона, трьома з тих чотирьох, що завадили їм завершити роботу біля шпиталю Святого Георгія, були Дафф, Малкольм та Кетнесс.

– І ти гадаєш, що вбивство мого сина зійде тобі з рук, Макбете?

Тон голосу був жорстким, але мер не зміг приховати своєї розгубленості. А Макбет із подивом збагнув, що не був готовий до такої розпачливої відповіді. Але він швидко відкинув вагання. Тремтливий голос мера підтвердив те, на що він сподівався: Тортел зробить все що завгодно заради спасіння свого хлопця.

– Надзвичайний стан і недоторканість. І ти врятуєш сина, Тортеле.

– Я не маю на увазі уникнення судового переслідування. Я говорю про твою совість. Ти перетворився на потвору, Макбете.

– Ми ніколи не станемо тими, ким не були раніше, Тортеле. Ти теж завжди прагнутимеш продати свої послуги тому, хто заплатить найбільше.

– Ти не чуєш грому за вікном, Макбете? У цій ситуації, у такому місті, як наше, ти можеш і досі вірити, що завтра вранці засяє сонце?

– Бо я віддав наказ, щоб сонце завтра зійшло. Але якщо ти людина невіруюча, то нехай твоїм дороговказом буде час завтрашнього сходу сонця, вказаний у цьогорічному календарі. Бувай…

Макбет поклав слухавку. У кришталевій люстрі над його головою заграло світло. А це означало, що вона рухалася. Може, то було через висхідний потік теплого повітря, може – через якісь химерні підземні поштовхи, а може надворі змінилося освітлення. Втім, було ще й четверте пояснення: це рухався він сам. Щоб побачити речі під іншим кутом зору. Макбет дістав зі своєї куртки срібний кинджал. Може, то була не найефективніша зброя проти танків і бронежилетів, але Леді мала рацію: срібло було дієвим проти привидів. Вже кілька днів він не бачив ані Банко, ані Мередіт, ані Дункана, ані отого «вершника», який стояв на колінах. Макбет підняв кинджал до світла.

– Джеку!

Ніхто не відповів.

– Джеку! – Макбет підвищив голос.

– Джеку, Джеку! – заволав він так гучно й несамовито, що йому здалося, наче горлянка ось-ось лусне.

У кінці кімнати відчинилися двері.

– Ви мене кликали, сер? – почувся Джеків голос.

– Леді й досі лежить як нежива?

– Так, сер. Може, ви самі її розбудите?

Макбет помацав пальцем вістря кинджалу. Скільки часу минуло відтоді, як він кинув вживати дурман? Як йому хочеться заснути! Глибоким і темним сном, без сновидінь. Він міг би піти туди, лягти поруч з нею і сказати: тепер ми разом, ти і я, підемо туди, де всього цього немає – ані казино «Інвернесс», ані міста; є лише ти і я. Леді хотіла цього не менше, ніж він. Вони заблукали, збилися з дороги, однак мусила бути стежка назад – туди, звідки вони прийшли. Так, неодмінно мусила бути; просто наразі він її іще не розгледів. Макбет мав би поговорити з Леді, вмовити її показати ту стежку – так, як вона завжди це робила. То що ж його зупиняє? Яке химерне й лиховісне передчуття не дає піти туди, стримує, змушує сидіти в цій холодній безлюдній кімнаті замість того, щоб лежати в теплих обіймах коханої?

Макбет повернувся й глянув на Касі. Сейтон припнув сина Тортела ножними кайданами за довгу тонку шию до блискучої палі посеред кімнати. Наче пса. Той і лежав, немов пес, на долівці, дивлячись на Макбета благальним поглядом карих очей. Ці очі незмигно дивилися на нього відтоді, як хлопця привезли.

Макбет поволі підвівся з крісла.

– Що ж, ходімо до неї, подивимося, – невдоволено кинув він.

Вони з Джеком нечутно рушили товстими килимами, і в Макбета виникло відчуття, що вони пливуть, мов привиди, сходами нагору і коридором. Макбету здалося, що він цілу вічність шукав ключа на в’язці, яку дав йому Джек. Уважно придивлявся до кожного з них, наче шукав код, відповідь на запитання, якого ще не почув.

Нарешті він відімкнув двері й увійшов до номера. Лампа була вимкнена, але крізь прогалини в шторах світив місяць. Макбет прислухався. Грім ущух. Було так тихо, наче все довкола затамувало подих.

Її шкіра була така бліда, така безкровна. Волосся розсипалося по подушці, мов червоне віяло, а повіки здавалися прозорими.

Він підійшов і поклав руку їй на чоло. Леді була ще тепла. Біля неї, на стьобаній ковдрі, лежав аркушик паперу. Макбет підняв його. Там було лише кілька рядків.

«Завтра, завтра, завтра… Дні повзуть у багнюці, а все, чого їм зрештою вдається досягти, – це знову і знову вбивати сонце й наближати людей до смерті.»

Макбет обернувся до Джека, який залишився на порозі.

– Вона померла.

– Що ви сказали, с-с-сер?

Макбет підтягнув до ліжка стілець і сів. Не для того, аби бути поруч з нею, бо її вже все одно не було. Йому просто захотілося сісти.

Почув, як позаду нього розпачливо зойкнув Джек – він теж помітив шприц, який і досі стирчав у Леді з передпліччя.

– В-в-вона…

– Так, вона м-м-мертва.

– Давно?

– Д-д-давно.

– Але ж я нещодавно з нею….

– Вона почала п-п-помирати тієї ночі, коли знайшла в коробці немовля, Джеку. Якийсь час їй вдавалося симулювати життя, але то були лише передсмертні конвульсії. Вона побачила свою дитину і збагнула, що їй доведеться помандрувати на той світ, аби зустрітися з нею. Тоді ми і втратили Леді – коли вона пристала на оту заспокійливу думку, що своїх рідних та близьких ми зустрічаємо в потойбіччі.

Джек ступив крок уперед.

– Але ж ви у це не вірите?

– Не вірю, коли в чистому небі сяє сонце. Але ми живемо в місті без сонця і шукаємо найменшої втіхи. Тому, загалом і в цілому, я в це вірю.

Макбет зазирнув собі в душу, ошелешений тим, що він не відчував ані розпачу, ані жалю. Мабуть, тому, що вже давно знав: все закінчиться саме так. Знав і заплющував на це очі. Все, що він відчував, – це порожнеча. Макбет сидів у залі очікування посеред ночі на вокзалі, він був єдиним пасажиром, його потяг оголосили, але той не прибув. Оголосили, але не прибув. І що в такому разі робить пасажир? Чекає. Нікуди не йде, а просто мириться з тим, що відбувається довкола, і чекає на те, що гряде.

Макбет знову взяв аркушик паперу.

«Дні повзуть у багнюці, а все, чого їм зрештою вдається досягти, – це знову і знову вбивати сонце й наближати людей до смерті.»

41

Дафф, Малкольм та сторож спустилися ліфтом до підвалу управління поліції.

– Я розумію, що зараз вихідний, але чи впевнені ви, що тут більше нікого немає? – спитав Дафф сторожа, з яким Малкольм довго говорив по телефону з будинку Тортела.

– Навпаки, – заперечив сторож. – На вас чекають.

Не встиг Дафф відповісти, як ліфт зупинився, і його дверцята розчинилися. Перед собою він побачив трьох чоловіків – усі озброєні й одягнені в уніформу спецназу.

– Дякую, що прийшли так швидко, – замість привітання вимовив Малкольм.

– За наше місто! – вигукнув один зі спецназівців.

– За Ангуса, – мовив другий.

– За старшого комісара, – додав третій, досить високий чорношкірий чоловік. – У нашому уставі його ім’я тепер значиться як «Малкольм».

– Дуже дякую, Рікардо, – відповів Малкольм, виходячи з ліфта.

Чорношкірий полісмен пішов попереду.

– Ви ще з кимось розмовляли, сер?

– Я просидів біля телефону цілий вечір. Нелегко вмовити людей ризикнути власним життям та роботою, щоб побороти змову, про яку вони знають лише з моїх слів. Знаючи, що на негайну підтримку зі столиці особливо розраховувати не варто. Проте я назбирав близько тридцяти полісменів, з півтора десятка членів цивільної оборони і з десяток пожежників.

– Може, сама справа й не виглядає надто переконливо, але переконливі ви, Малкольме.

– Дякую, Рікардо, але, гадаю, дії Макбета говорять самі за себе.

– Я не кажу про ваші слова, сер. Найпереконливіше промовляє ваша сміливість.

– У мене забрали все, Рікардо, я майже не маю чого втрачати. Але мені довелося повернутись і забрати доньку, яку вже перевезли в безпечне місце. А хто дійсно сміливці – так це ви. Вами не керують батьківські почуття, ви дієте вільно, згідно зі своїм відчуттям справедливості. І це свідчить про те, що в нашому місті є люди, які знають, що таке добро, і готові за нього боротися.

Вони пройшли повз прапор із драконом.

– А де мер? – поцікавився Рікардо.

– У нього зараз на думці інші проблеми.

Рікардо зупинився біля масивних залізних дверей, схожих на вхід до бомбосховища. Двері були відчинені.

– Тут.

Полиці у зброярні були уставлені залізними коробками з набоями та стрілецькою зброєю. Посеред кімнати стояв сейф. Макольм узяв з полиці автомат.

– Вони забрали кулемети Гатлінга з боєприпасами, – сказав Рікардо. – Отже, оце і все, що ми маємо. Плюс броньовик. Я можу домовитися, щоб його пригнали до центрального вокзалу негайно. Зброї на всіх не вистачить, але пожежники все одно стрілецької підготовки не проходили. Втім, я зі своїми людьми зможу завдати удару цієї ж ночі.

– Було б значно краще, якби Макбет здався добровільно, – зазначив Малкольм. – За моїми підрахунками, з ним лише двоє підлеглих: Сейтон та Олафсон. Коли він побачить, скількох людей ми мобілізували, то, сподіваюся, відпустить Касі й капітулює.

– Переговори, – кивнув Рікардо. – Сучасна тактика в ситуаціях із заручниками.

– Саме так.

– Сучасна, але марна, коли йдеться про Макбета. Він був моїм начальником. У своєму розпорядженні мав двох найкращих стрільців країни та два кулемети Гатлінга, сер. А часу ми маємо обмаль.

– А оце згодиться проти двох кулеметів Гатлінга? – спитав Малкольм, беручи з полиці базуку.

Дафф заціпенів, побачивши, що лежало на полиці за базукою.

– На великих відстанях вона не надто точна, – пояснив Рікардо. – Але мені хотілося б підготувати план штурму «Інвернессу» на той випадок, якщо Макбет відмовиться скласти зброю.

– Гаразд, – сказав Малкольм, дивлячись на те, що знайшов на полиці Дафф.

– Господи, а це звідки?

– З руїн, де її знайшли після нападу на клуб «вершників», – відповів Рікардо. – Це всього-на-всього шабля, але все одно – зброя.

– Це не просто шабля, – мовив Дафф, міцно стиснувши руків’я. Він розмахнувся і відчув вагу сталі у своїй руці. – Це шабля Свено.

– Ви що, зібралися взяти її із собою? Від неї все одно жодної користі.

– Е, ні, – заперечив Дафф. – Користь є. Нею можна розсікати животи вагітним жінкам і полосувати обличчя немовлятам.

Малкольм повернувся до Рікардо.

– Ви зможете підвезти цю зброю до центрального вокзалу за годину до світанку?

– Вважайте, що це вже зроблено.

– Дякую. Ну що, може, спробуємо подрімати години зо дві?

– Сер!

Макбет насилу відірвав голову від холодних грудей Леді і підвів погляд. То був Джек. Він повернувся і стояв на порозі.

– Хтось біля реєстратури хоче з вами поговорити.

– Ти що, к-к-когось впустив?

– Він був сам і наполегливо стукав. Тож я його і впустив. А тепер він відмовляється виходити геть.

– Хто це?

– Якийсь молодик на ім’я Сіварт.

– Сіварт?

– Каже, що ви врятували йому життя в гавані під час облави на «вершників».

– А, заручник. А що йому т-т-треба?

– Прийшов записатися до вас добровольцем. Каже, що йому телефонував Малкольм, який збирає людей, аби організувати напад на «Інвернесс».

– У такому разі, – мовив Макбет, знову кладучи голову Леді на груди і заплющуючи очі, – скажи, нехай іде геть.

– Він відмовляється, сер.

Макбет тяжко зітхнув, підвівся і простягнув руку.

– Ану, принеси пістолет, який я тобі видав, Джеку.

Вони пішли до реєстратури, де знервовано чекав молодий хлопець. Спускаючись сходами, Макбет націлив на нього зброю.

– Геть!

– Але ж, старший комісаре… – почав був, затинаючись, хлопець.

– Геть! Тебе підіслав сюди Малкольм убити мене. Геть, кажу тобі!

– Ні, ні, я…

– Рахую до трьох! Один…

Хлопець позадкував, вхопився за ручку дверей, але вони були замкнені.

– Два!

Витягти ключа, Джек кинувся до хлопця й допоміг йому відчинити двері.

– Три!

Сіварт вискочив, гепнувши дверима, і звук його кроків стих удалині.

– Невже ви й справді гадаєте, що…

– Ні, – відповів Макбет, віддаючи Джеку пістолет. – Але такий молодий хлопець, як він, нам лише заважав би.

– Вас не так вже й багато, сер, а йому стільки ж років, скільки Олафсону.

– Ти зробив те, що я просив, Джеку?

– Іще не закінчив, сер.

– Коли закінчиш, скажеш. Я буду в ігровій кімнаті. Макбет відчинив стулчасті двері казино. За високими вікнами на сході вже починало сіріти. Стара і сива ніч збиралась піти геть.

42

Сонце ще ховалося за горою, але вже послало червоного передвісника свого приходу. Інспектор Леннокс подумав, що йому раніше ніколи не доводилося бачити в їхньому місті такого гарного світанку. А може, й доводилося, але він цього просто не помічав. Чи, можливо, то морфін забарвлював усе довкола, а не сонце? Після суботньої гулянки вулиці були прикрашені розбитими пивними пляшками, сигаретними недопалками та купками ригачки, однак довкола не було нікого, тільки маленький чоловічок у чорній морській уніформі, кудись поспішаючи, пройшов повз них. Усі решта в час, коли вирішувалася доля міста, лежали в ліжках по своїх домівках, поховавшись під ковдрами. Та все одно – його рідне місто ще ніколи не було таким прекрасним.

Леннокс опустив погляд на картату вовняну ковдру, якою Прісцилла накрила йому коліна. Вони наближалися до скромного східного входу до центрального вокзалу. Інспектор помітив, що інвалідний візок уповільнив хід. Прісцилла явно завагалась, і Леннокс здогадався, що їй навряд чи доводилося бувати на вокзалі раніше.

– Тут нема чого боятися, Прісцилло. Люди просто продають дурман. Або купують. – Коли вони минали ліхтар, Леннокс поглянув на тінь Прісцилли, і помітив, що вона випрямилась. Візок покотився швидше.

Як вони й домовлялися, вона забрала його тоді, коли надворі ще не розвиднілось, а коридори не заповнилися медсестрами та лікарями, які не дозволили б їм вийти зі шпиталю. Прісцилла взяла з кабінету Леннокса все, що він просив. Йому навіть не довелося ні переконувати її, ні щось пояснювати – секретарка негайно виконала його прохання навіть попри те, що формально Леннокс уже не був її начальником.

– От і добре, – резюмувала вона. – Ви завжди будете моїм начальником. А Макбет що – вже не старший комісар?

– Чому ти так вважаєш?

– Бо в нього дах поїхав.

Вони пройшли повз продавців наркотичних цигарок та волоцюг-наркоманів, які дрімали на ковдрах, але враз попрокидалися й автоматично простягнули руки, жебраючи грошей або дурману.

Але Прісцилла не зупинялася, поки вони не опинились біля сходів до туалету.

Саме тут люди Гекати раніше забирали його. Все, що він мав робити, – це стояти й чекати, допоки вони не прийдуть. Леннокс ніколи не здогадувався, куди саме його водили, бо йому на ніс чіпляли чорні окуляри, а у вуха встромляли затички, щоб він не міг визначити свого місцезнаходження з фонових шумів.

То було частиною домовленості. Якщо Леннокс потребував сильної дози, яку не міг прийняти вдома чи на роботі через ризик бути застуканим на гарячому, то його заводили до кухні, себто туди, де вироблялося вариво. І там фахівці робили йому ін’єкцію настільки чистого продукту, наскільки можна було отримати в умовах їхнього виробництва. Садовили в шезлонг, як це робилося колись в опіумних притонах, і він, переспавши пік свого кайфу в безпечних умовах, міг повернутися до міста і певний час почуватися новою і кращою людиною.

Якою він більше ніколи не зможе себе відчути.

Леннокса вразило, наскільки безпорадним він став, коли Прісцилла від’єднала його від усіх дротів та трубочок і повезла в інвалідному візку. Наскільки нікчемним він став. Наскільки мало він міг тепер зробити.

– Іди, – сказав він.

– Що? Ми кудись ідемо?

– Не ми, а ти.

– Як? Піти й залишити вас тут?

– Все буде добре. Я тобі зателефоную. Іди, кажу тобі.

Проте вона не зрушила з місця.

– Це – наказ, Прісцилло, – усміхнувся Леннокс. – Наказ від людини, яка завжди буде твоїм начальником.

Вона зітхнула. Лагідно поклала свою руку йому на плече. А потім пішла.

Менш ніж за десять хвилин перед ним постала Стрега, схрестивши на грудях руки.

– Оце так! – тільки й спромоглася сказати вона.

– Та отож, – мовив Леннокс. – Це я, та ще й в таку ранню годину.

Вона подала йому вушні затички та чорні окуляри.

– Ноги мене не слухають, тому тобі доведеться відвезти мене туди.

– Такого курдупеля, як ти, я можу й за шкірку віднести.

– Треба, щоб візок був зі мною.

– Сьогодні доведеться обійтися без поїздки на авто.

Стрега покотила візок. Біль пульсував у його тілі весь ранок, але, коли вона за кілька хвилин витягла Леннокса з візка та посадила на щось на кшталт щебеню, то йому стало так боляче, що він не витримав і заплакав. Леннокс відчув, як його обхопили дужі руки Стреги, відчув її задушливий запах. Вона всадовила його у візок і покотила далі. Через кожен метр коліщата візка наштовхувалися на щось у гравії. «Шпали», – здогадався Леннокс. Він відчув запах смоли та перегрітого металу. Його везли залізничною колією.

І як він раніше не здогадався! В попередні рази його возили автомобілем, явно по колу, повертаючись назад до відправної точки на центральному вокзалі. Він і тоді знав, що вони під накриттям, бо дощ не падав, але не міг второпати, що вариво готували в одному з покинутих тунелів прямо під носом у поліції! Леннокс застогнав від безсилля, коли Стрега підняла його й поклала щокою вниз на щось холодне й вологе. Бетон. Потім знову посадовила у візок. І повезла далі. Повітря ставало теплішим і сухішим. Вони вже під’їжджали до кухні, і добре знайомі запахи збудили в його мозку приємне передчуття, а серце забилося швидше. Хтось зняв з нього окуляри, витяг затички, і Леннокс встиг почути кінець речення, яке мовила Стрега:

– …і витріть за ним цівку крові.

– Зараз, – відповіла одна з сестер, помішуючи в казані вариво.

Стрега хотіла було підняти його й перенести до шезлонга, але Леннокс махнув рукою – мовляв, не треба – і закотив лівий рукав. Вариво просто з казана. Максимум задоволення. Рай для наркомана. Саме до того раю він хотів би потрапити. А може, й ні. Видно буде. Чи не буде.

– А хіба це не інспектор Леннокс з антикорупційного відділу? – поцікавився Джек. Він стояв біля скла, крізь яке можна було бачити, що відбувається лише в одному приміщенні, і розглядав чоловіка у візку, на кухні.

– Саме так, – відповів Геката. На ньому був білий лляний костюм і капелюх. – Бо недостатньо мати очі й вуха лише в казино «Інвернесс».

– А ви чули, що Леннокс звинуватив Макбета у вбивстві? Хіба ж він не знає, що Макбет – ваш інструмент?

– Ніхто не має знати більше, ніж йому треба, навіть ти, Бонусе. А тепер повернімося до нагальних справ. Леді вкоротила собі віку, але, за твоїми словами, Макбет радше паралізований, аніж згорьований, так?

– Така моя думка.

– Г-м-м-м. А якщо Тортел оголосить надзвичайний стан, то як ти гадаєш – зможе Макбет у його нинішньому душевному стані захопити владу і зробити те, що треба, аби утвердитися як лідер міста?

– Не знаю. Схоже, що… йому байдуже. Наче все для нього втратило сенс. Або це так, або він увірував у власну невразливість і незнищенність. Увірував, що ви врятуєте його в будь-якому разі.

– Г-м-м-м. – Геката постукав своїм стеком по підлозі. – Без Леді вартість Макбета як старшого комісара істотно знизилась.

– Але ж він все одно виконуватиме ваші накази.

– Може, йому і вдасться захопити владу зараз, але без Леді він її не втримає. Саме вона добре зналася на грі, здатна була бачити за деревами ліс, розуміла, які маневри треба виконати. Макбет уміє кидати кинджали, але хтось має пояснювати йому, в кого їх треба кидати і з якою метою.

– Я можу стати його новим радником, – запропонував Джек. – Він дедалі більше мені довіряє.

Геката розсміявся.

– Я ніяк не можу дійти остаточного висновку, Бонусе. Хто ти насправді? Камбала, яка харчується намулом, чи хижа рибина?

– Гадаю, що перш за все я – рибина.

– Навіть якщо ти компенсуєш брак його здатності до лідерства, ти все одно не зможеш компенсувати брак його волі. Йому не вистачатиме того прагнення до влади, яке мала Леді. Схоже, йому необхідне те, від чого ми з тобою не маємо залежності, мій любий Бонусе.

– Вариво?

– Леді. Жінки взагалі. Можливо, друзі. Ну, оте кохання, яке іноді трапляється між людьми. А тепер, коли Леді померла, його вже не спонукає бажання задовольняти її жагу до влади.

– Леді також прагнула любові, – стиха мовив Джек.

– Прагнення любові та здатність любити додають людям сил, але водночас є їхньою ахіллесовою п’ятою. Розгорни перед людьми картину неземного кохання, і вони перевернуть гори; позбав їх такої перспективи, і подув вітру змете їх легко, мов пушинку.

– Може, й так.

– Якщо вітер здує Макбета геть, то що ти скажеш про отого чоловіка як старшого комісара? – спитав Геката, кивнувши на скло. Одна з сестер протирала ліву руку Леннокса змоченою у спирті ватою і, тримаючи напоготові шприц, шукала у нього вену.

– Про кого – про Леннокса? Ви серйозно? – ошелешено спитав Джек.

Геката поплямкав губами.

– Він той, хто спромігся повалити Макбета. Герой, який пожертвував своїми ногами, аби врятувати мера нашого міста. І ніхто не знає, що Леннокс працює на мене.

– Але ж повернувся Малкольм. І всі знають, що Леннокс був на побігеньках у Макбета.

– Леннокс просто виконував накази, як кожен законослухняний полісмен. А Малкольми й Даффи можуть зникати так само, як зник Дункан. Рузвельт виграв світову війну, командуючи з інвалідного візка. Так, я зміг би забезпечити Ленноксу посаду старшого комісара. А ти як гадаєш?

Джек поглянув на Леннокса. І нічого не відповів.

Геката розсміявся й поклав свою велику руку на вузеньке плече Джека.

– Я знаю, про що ти думаєш, камбало. «А що ж у такому разі буде зі мною? Хто ж візьме мене на роботу, якщо Макбета повалять?» Ну, тоді сподіваймося, що Макбет спроможеться пережити бурю. Що скажеш? Гаразд, ходімо, я проведу тебе.

Джек кинув останній погляд на Леннокса і пішов з Гекатою назад до туалетів та виходу з вокзалу.

Стривайте, – сказав Леннокс коли сестра-китаянка притиснула йому до шкіри голку. Свою вільну праву руку він опустив у велику бокову кишеню інвалідного візка. Витяг із рукоятки шнурок.

– Починайте, – сказав він.

Жінка встромила голку й натиснула поршень шприца, а Леннокс тим часом змахнув правою рукою паралельно візку і розтиснув пальці. Те, що Прісцилла принесла з його кабінету, заторохтіло бетонною долівкою і зникло під столом, на якому виднілися колби, рурки, і від якого до казана, що стояв неподалік, тягнулися трубки.

– Агов, а що то було? – спитала Стрега.

– Як розповідав мій дідо, ця граната поцілила йому в голову на війні, – пояснив Леннокс, відчуваючи радісне наркотичне піднесення, яке, звісно, ніколи не буде таким, як найперше, але все одно викликало в нього трепет задоволення. Задоволення, яке після багатьох років пошуків, найбільше відповідало визначенню сенсу життя. Звісно, за винятком нинішньої ситуації. Крапка.

– Може, це – Stielhandgranate, модель 24, а може, просто попільни….

Це було все, що встиг сказати Леннокс.

Джек уже встиг пройти половину сходів, як раптом вибух відправив його в політ. Він підвівся й озирнувся на туалет. Двері вибило геть, і крізь отвір повалив дим. Джек почекав. Більше вибухів не було, і він повільно спустився сходами до туалету. Кабінка і двері до кухні зникли. Всередині шаленів вогонь, і в його світлі він побачив, що все було зруйноване. Кухні та всіх, хто в ній перебував, більше не існувало. А лише п’ять секунд тому він…

– Бонусе…

Голос прозвучав десь прямо перед ним. А потім з-під сталевих дверей, які лежали на підлозі, виповзло воно. Розчавлений тарган у лляному костюмі. Вимазане лайном зморшкувате обличчя, почорнілі від шоку очі.

– Допоможи мені…

Бонус вхопив старого за руки й потягнув по підлозі до дверей туалету. А потім перевернув Гекату на спину й побачив руїну. Живіт був розпоротий, і звідти лилася кров. Безсмертний Геката. Невидима Рука. Йому лишилося жити кілька хвилин або кільканадцять секунд. Скільки крові… Джек відвернувся.

– Джеку, поспішай. Пошукай що-небудь, чим можна було б…

– Треба лікаря викликати, – сказав Джек.

– Ні! Знайди щось і закрий рану, аби з мене не витекла вся кров.

– Вам потрібна медична допомога. Я зараз її викличу.

– Не залишай мене, Джеку! Не…

Його тіло вигнулося дугою, а з горла вирвалося несамовите виття.

– Що таке?

– Шлункова кислота! Вона витікає. Господи, яка ж вона пекуча! Допоможи мені, Джеку! Допомо… – крик урвався, знову перетворившись на виття.

Джек дивився на Гекату, не в змозі поворухнутись. Старий і дійсно нагадував таргана, який лежав на спині, безсило вимахуючи лапками в повітрі.

– Я скоро повернуся, – пообіцяв Джек.

– Ні, ні! – верескнув Геката і спробував був схопити його за ноги.

Але Джек відступив убік, повернувся й пішов геть.

Піднявшись сходами, він зупинився й поглянув ліворуч – на захід, у бік «Інвернессу». У бік Макбета. У бік шпиталю Святого Георгія. В тому ж напрямку в залі очікування була телефонна будка. Потім Джек повернувся на схід. До гори. До протилежного боку. До нових вод. До небезпечних відкритих вод. Іноді людина – і рибина-прилипала – має ухвалювати радикальні рішення, щоби вижити.

Джек глибоко вдихнув. Не тому, що вагався, а тому, що йому забракло повітря.

І вирушив на схід.

Кришталева люстра над головою Макбета зашелестіла, а потім задзеленчала. Він підняв голову. Люстра гойдалася туди-сюди, натягуючи троси, на яких висіла.

– Що то було? – заволав Сейтон з мезоніну, стоячи за кулеметом Гатлінга в південно-східному кутку казино «Інвернесс».

– Кінець світу, – відповів Макбет. І стиха додав сам собі: – хотілося б вірити.

– То десь на вокзалі! – гукнув Олафсон з-за кулемета, встановленого в південно-західному кутку. – Що то було – вибух?

– Так, сер, – співуче мовив Сейтон. – Вони підтягнули артилерію.

– Правда? – приголомшено спитав Олафсон.

Сміх Сейтона відлунив поміж стінами. Коли вони обговорювали план оборони «Інвернессу», було легко дійти висновку, що будь-який наступ мав розпочатися з майдану Робітників, бо глуха стіна з закладеними цеглою вікнами, що виходила на вулицю Ощадливості, являла собою не що інше, як фортечний мур.

– Запах твого страху долітає аж до мене, Олафсоне. А ви чуєте запах його страху, начальнику?

Макбет позіхнув.

– Мені важко пригадати запах страху, Сейтоне, – сказав він і сильно потер обличчя. Макбет задрімав, і йому примарилось, ніби він лежав у ліжку біля Леді, як раптом двері до номера стиха відчинились. На порозі з’явилася постать у плащі та капелюсі, насунутому так низько, що тільки тоді, коли вона зайшла до кімнати, і на неї впало світло, Макбет побачив, що то Банко. На місці одного ока в нього біліла впадина, а зі щоки та з лоба виповзали, звиваючись, хробаки. Макбет засунув руку під куртку, витяг кинджал із подвійної наплічної кобури і метнув. Кинджал встромився Банко в чоло з таким м’яким стуком, ніби лобну кістку вже погризли хробаки. Але привиду це не зупинило – він продовжував наближатися до ліжка. Макбет заверещав і почав сіпати Леді.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю