Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 33 страниц)

23

– Ми з Мередіт збираємось одружитися, – сказав Дафф. У його очах наче сонце сяяло.

– Правда? Щось… е-е-е… дуже швидко.

– Правда! Ти будеш моїм дружкою?

– Я?

– Звісно, що ти. А хто ж іще?

– Е-е-е… А коли?

– Шостого липня. На літній дачі батьків Мередіт. Все вже готово. Запрошення розіслані сьогодні.

– Це так мило з твого боку, Даффе. Я подумаю.

– Подумаю?

– Річ у тім, що я… я вже запланував на липень досить тривалу мандрівку. Тому в липні мені буде важко виділити час, Даффе.

– Мандрівку? Ти мені про неї не казав.

– Та, може, й не казав, не пам’ятаю.

– Втім, ми з тобою останнім часом не спілкувалися. Де ти був? Мередіт питала про тебе.

– Питала? О, та де я тільки не був! Багато справ накопичилось.

– І куди ж ти у липні зібрався?

– До столиці.

– До столиці?

– Так, бо я… я ще жодного разу там не був. Пора б уже і в столиці побувати, правда? Кажуть, там значно краще, ніж у нас.

– Слухай сюди, мій любий Макбете. Я оплачу твій авіаквиток на зворотний шлях. Хіба ж я можу допустити, щоб мій найкращий друг не побував у мене на весіллі! Це буде гулянка року! Уяви, скільки там буде незаміжніх подружок Мередіт…

– А зі столиці я подамся за кордон. Це буде тривала мандрівка, Даффе. Мене, можливо, не буде вдома увесь липень.

– Але ж… Невже це має якийсь стосунок до твого невеличкого флірту з Мередіт?

– Отже, якщо ми певний час не бачитимемось, то я бажаю тобі щасливого одруження і… і взагалі всього найкращого.

– Макбете!

– Дякую Даффе, але я пам’ятаю, що заборгував тобі драконову кров. Передай Мередіт вітання і подяку за отой невеличкий флірт.

– Макбете! Сер!

Макбет розплющив очі. Він лежав у ліжку. Отже, все це йому наснилось. Але все ж таки… Чи дійсно тоді прозвучали ці слова – драконова кров? Лоррель. Чи дійсно він їх вимовив?

– Макбете!

Голос долинав з-за дверей спальні і цього разу супроводжувався несамовитим стуком. Він поглянув на годинник, що стояв на нічному столику. Третя попівночі.

– Сер, це Джек!

Макбет перевернувся на інший бік. Він у ліжку сам. Леді біля нього не було.

– Сер, вам треба…

Макбет рвучко відчинив двері.

– Що сталося, Джеку?

– Вона ходить уві сні.

– Ну то й що? Ти ж за нею приглядаєш?

– Цього разу все інакше. Вона… Вам треба подивитися самому.

Макбет позіхнув, увімкнув світло, вдягнув халат і вже зібрався було вийти з кімнати, як його погляд упав на стіл під дзеркалом. Коробка для взуття зникла.

– Ходімо, мерщій! Веди мене, Джеку!

Вони знайшли її на даху. Джек зупинився на порозі відчинених металевих дверей. Дощ припинився, і було чути лише посвист вітру й шум автомобільного потоку, який ніколи не спав. Леді стояла на самісінькому краєчку, спиною до них, освітлена рекламою «Бакарді». Пориви вітру тріпали її тонку нічну сорочку.

– Леді! – гукнув Макбет і хотів був кинутися до неї, але Джек утримав його.

– Психіатр сказав, що її не слід будити, поки вона сновидить, сер.

– Але ж вона може зірватися вниз!

– Вона часто приходить сюди і стоїть саме на тому місці, – пояснив Джек. – Це сомнамбулізм. Психіатр каже, що сновиди рідко завдають собі шкоди, але якщо їх розбудити, то від несподіванки можуть втратити орієнтацію і вбитись або поранитись.

– Чому ніхто не розповів мені, що вона приходить саме сюди? Я був упевнений, що вона прогулюється туди-сюди коридором.

– Леді недвозначно заборонила мені розповідати про те, що вона робить уві сні, сер.

– І що ж вона робить?

– Іноді ходить коридором, як ви й казали. Трапляється, що заходить до туалету й миється там ароматним милом. Інколи вишкрібає руки так, що ті аж червоніють. А потім виходить на дах.

Макбет поглянув на неї. Його кохана Леді. Така незахищена і вразлива в цю вітряну ніч. Така самотня в темряві своєї свідомості – темряві, про яку вона йому розповідала, але до якої не могла його взяти. І він нічим не міг зарадити. Лише чекати і сподіватися, що вона вирішить повернутися до нього з тієї нічної темряви. Така близька і така недосяжно далека.

– А чому ти гадаєш, що вона може сьогодні вчинити самогубство?

Джек здивовано поглянув на Макбета.

– Я не думаю, що вона це зробить, сер.

– То що ж тоді, Джеку?

– Про що ви, сер?

– Що стурбувало тебе настільки, що ти вирішив покликати мене?

Тієї миті місячне сяйво продерло у хмарах прогалину. І Леді ніби за наперед визначеним маршрутом повернулася й рушила до них.

– Ото, сер.

– Господи Ісусе! – прошепотів Макбет, похапливо задкуючи.

Леді тримала в руках якийсь пакунок. Зсунувши з плеча нічну сорочку, вона оголила одну грудь і приклала до неї кінець пакунка. Макбет помітив потилицю немовляти.

І нарахував у ній чотири темних отвори.

– Вона спить? – спитав Макбет.

– Гадаю, що так, – прошепотів Джек.

Вони пішли за нею слід у слід з даху, вниз сходами і повернулися до номера. І наразі стояли біля ліжка, де лежала Леді, накривши ковдрою себе та немовля.

– Може, заберемо його в неї?

– Не треба, – відповів Макбет. – Що поганого може воно зробити? Але я хочу, щоб ти сидів тут і пильнував її всю ніч. Завтра вранці у мене важливе радіоінтерв’ю, і мені потрібно виспатись. Дай мені ключа від якогось іншого номера.

– Звісно, – мовив Джек. – Піду зателефоную й попрошу когось підмінити мене на реєстрації.

Коли Джек пішов, Макбет погладив немовля по щоці. Холодна, заклякла і мертва дитина. Такими були колись і він, і Леді. Але вони спромоглися відродитися, вижити. Ні, Леді спромоглася відродитися самотужки. А йому знадобилася допомога. Від Банко. А до того, в сиротинці, від Даффа. Якби Дафф не вбив Лорреля, то Макбет, мабуть, рано чи пізно вчинив би самогубство. Хоча він і втік із сиротинця, але чотири чорних отвори залишились. Найпростішими і найдоступнішими ліками виявилося вариво. Але йому, принаймні, вдалося вижити. Завдяки отому вилупку Даффу.

Ну, і звичайно ж, завдяки Леді. Яка показала йому, що серця лікуються коханням, а біль – інтимною близькістю. Він погладив її щоку. Щока тепла, гладенька.

Чи мали вони план відступу, чи забули, наскільки важливо передбачити можливість відходу? Чи планували самі лише перемоги? Так, вони дійсно перемагали! Але що, як перемога залишає гіркий присмак, що, як вона надто дорого коштує? Настільки дорого, що волієш натомість зазнати неістотної поразки? Що робити в такому разі? Зректися престолу, відмовитися від принад королівського життя, смиренно перепросити і повернутися до буденної метушні? Ступивши у прірву з краю даху, коли назустріч тобі мчить бруківка вулиці червоних ліхтарів, чи благаєш ти силу тяжіння скасувати твій необачний крок? Ні. Ти приймаєш неминуче. Намагаєшся максимально покращити його. Приземлитися на ноги, хоча при цьому ризикуєш обидві зламати. Принаймні вижити. І стаєш мудрішим, бо тепер знаєш, що наступного разу треба ступати обережніше.

Увійшов Джек.

– Я знайшов собі заміну на реєстрації, – сказав він, подаючи Макбету ключа.

Макбет поглянув на нього.

– Дунканів номер?

Джек від жаху аж рот долонею прикрив.

– Я гадав, що ви волієте найкращий номер, але якщо ви не хочете…

– Все нормально, Джеку. Якщо щось трапиться, я буду поруч. До того ж я не вірю у привидів. І, як всім відомо, не маю причини боятися духа Дункана.

– Ні, не маєте.

– Я теж так вважаю. Добраніч.

Вони з’явилися, щойно він заплющив очі.

Дункан і Малкольм. Лежали під ковдрою обабіч нього.

– Тут на всіх місця не вистачить! – верескнув Макбет і зіпхнув їх на підлогу, де вони злобно сичали, допоки під стіною не зашерхотіли хвостами пацюки. Тоді привиди зникли.

Але незабаром двері відчинились, і до номеру заповзли Банко, Флінс і Дафф – кожен з кинджалом у руці, готові завдати смертельного удару.

– Що вам від мене треба?

– Справедливості. Поверни нам наш сон.

– Ха-ха-ха! – зареготав Макбет, звиваючись на ліжку. – Ще не народилася та людина, яка здатна завдати мені шкоди! На посаді старшого комісара мене може змінити лише «Берта»! Я – безсмертний! Геть звідси, ви, холодні мерці!

24

Фред Ціглер позіхнув.

– Фреде, ти б кави випив, – усміхнувся капітан теплохода «Глеміс». – Не можна допускати, щоб портовий лоцман заснув у таку погоду. Скажи чесно, ти завжди такий зморений?

– Зараз багацько роботи, тому я й не висипаюся, – пояснив Фред.

Бо ж не міг зізнатися капітану, що насправді позіхав через страх. Він елементарно боявся. Часто бачив такі ж симптоми і у свого пса, але, на щастя, позіхання зазвичай сприймається як ознака того, що людина абсолютно спокійна. Що їй нудно. Або що вона дійсно не виспалась. Капітан натиснув кнопку внутрішнього зв’язку, і його наказ принести каву полетів, палуба за палубою, вниз аж до камбузу. Теплохід «Глеміс» був великим судном. Досить високим. Саме це й непокоїло Фреда Ціглера.

Придушивши чергове бажання позіхнути, він окинув поглядом ріку. Знав тут кожен риф, кожну мілину і кожен параграф портової інструкції про те, як слід входити до портової акваторії й виходити з неї, знав, де течія була сильною, де вщухали хвилі, де можна було перечекати негоду в тихому захистку, знав кожну швартову тумбу. Та не це його зараз турбувало. Річка була похмурою, видимість – поганою, але він міг заводити й виводити судна із зав’язаними очима, і саме це йому часто доводилося робити вночі. Погода його теж не бентежила. Вітер майже досяг сили бурі, і скло перед ним уже було білим від бризок та солі. Однак Фред проводив до порту кораблі більші й менші під час ураганів і навіть гірше, ніж ураганів, обходячись при цьому без маяка, спар-буїв та дозорця. Подорож до берега в маленькому лоцманському човні теж його не лякала, хоча човен той плавав, як консервна бляшанка: щойно подує свіжий вітерець, як його починає заливати водою, а при найменшому натяку на шторм він міг перекинутися, якби капітан пішов проти хвиль хибним курсом.

Фред Ціглер позіхав тому, що боявся, коли корабель опускав червоно-білий вимпел, який показував, що на борту є лоцман. Точніше, що лоцман вже має покинути корабель. Спуститися мотузяною драбиною.

Дванадцять років працював він лоцманом, але так і не зміг призвичаїтися підніматися і спускатися бортом корабля. Фреда турбувало не те, що він міг впасти у воду, хоча мало б турбувати, бо він не вмів плавати.

Ні, його лякала висота.

Паралізуючий страх, який виникав тієї миті, коли він мав ступити задки з борту – і вниз. Цей корабель був таким великим, що, попри погоду, спускатися мотузяною драбиною з підвітряного боку з технічної точки зору було цілком безпечно. Проте, бачачи чи просто відчуваючи оті п’ятнадцять метрів, які відділяли його від прірви, Фред Ціглер починав нервувати. Так було і так буде завжди. Це бісове міні-пекло псувало йому кожен робочий день – воно було першим, про що він згадував, прокидаючись вранці, і останнім, що спадало на думку, коли він засинав. Утім, що тут, в біса, такого? Фред знав багатьох людей, які все життя виконували роботу, яка була їм не до душі.

– Вам, напевне, так часто доводилося виходити з порту, що ви могли б обійтися лише дозволом на вихід, без лоцмана від берегової охорони, – зазначив Фред.

– Дозволом на вихід? – перепитав капітан. – Тоді тебе тут не було б, Фреде. А в чому річ? Тобі не подобається моя компанія?

«Мені не подобається твій корабель, – подумав Фред. – Я – маленька людина, яка не любить великих кораблів».

– Між іншим, у майбутньому тобі не доведеться зустрічатися зі мною так часто, як зараз, – зауважив капітан.

– Чому?

– Вантажів замало. Торік ми втратили «Грейвен», бо він збанкрутував, а тепер ось і фабрика «Естекс» закрилась. Те, що ми маємо зараз на борту – це залишок нереалізованого товару.

Осадка судна свідчила, що вантажу було значно менше, ніж зазвичай.

– Дуже шкода, – мовив Фред.

– А мені не шкода, – похмуро відказав капітан. – Бо токсична речовина, яку ми перевозили всі ці роки, оплачена життями наших співвітчизників… Повір мені, це часто не давало мені спати вночі, і я подумував, що, мабуть, так само почувався колись капітан корабля, який перевозив рабів. Доводиться вмикати уяву, щоб вигадувати для себе виправдання. Мабуть, ми знаємо різницю між добром і злом, навіть не користуючись нашим чудесним потужним мозком. Але з його допомогою можемо назбирати вельми хитромудрих аргументів, які навіть поокремо виглядають досить переконливо, а в сукупності можуть дати бажаний висновок, попри те, що він може бути божевільним. Ні, Фреде, я цього не роблю. Ти радиш взяти у берегової охорони дозвіл на прохід цими забрудненими водами без лоцмана. В середу, коли ми стояли в черзі на вхід, раптом від самого начальника порту прийшло повідомлення, що нам надали першочергове право проходу. Безкоштовно.

– Мабуть, то був приємний сюрприз.

– Так. Але потім я пильніше придивився до нашої товарно-транспортної накладної. І виявилося, що ми перевозили два кулемети Гатлінга. Це починає мені нагадувати часи правління Кеннета. Агов, обережніше! Ти що, хочеш обварити нашого лоцмана, хлопче?

Чоловік у картатій камбузній одежі втратив рівновагу, коли корабель гойднуло на хвилі, і плеснув кавою на чорну уніформу лоцмана. Пробурмотівши собі в бороду вибачення, він поставив чашки й поквапився до виходу.

– Вибач, Фреде. Навіть тут, де половина міста ходить без роботи, важко набрати команду, здатну добре триматися на ногах під час шторму. Цей тип найнявся до нас сьогодні вранці; сказав, що раніше працював коком, але втратив свої документи.

Фред відсьорбнув з чашки.

– Він не лише раніше не бував на борту корабля, а й каву заварювати не вміє.

– Та Бог із ним, – зітхнув капітан. – Якось впораємося, бо цього разу йдемо тільки до столиці. Щойно ми пройшли острів Ганстгольм, а це означає, що найгірше вже позаду. Я викличу твій човен і накажу спустити драбину.

– Гаразд, – погодився Фред, нервово ковтнувши слину. – Тоді найгірше вже дійсно буде позаду.

Макбет сидів на стільці в коридорі, нервово заламуючи руки і втупившись у двері номера люкс.

– Що він там робить?

– Я не надто розуміюся на психіатрії, – відповів Джек. – Може, ще кави принести, сер?

– Ні, нікуди не ходи. Кажеш, він добрий фахівець?

– Так, люди кажуть, що доктор Альсакер – найкращий у нашому місті.

– Добре, Джеку. Який жах, який жах… – Макбет подався вперед на своєму стільці й затулив обличчя руками.

До радіоінтерв’ю залишалася година. Макбет прокинувся на світанку, розбуджений криками в кімнаті Леді. А увірвавшись туди, побачив, що вона стоїть біля ліжка, показуючи на мертве немовля.

– Дивись! – верескнула вона. – Дивись, що я накоїла!

– Це зробила не ти, моє кохання. – Макбет спробував обійняти Леді, але вона вирвалася з його рук і, ридаючи, впала на коліна.

– Не називай мене «моє кохання»! Мене не можна любити, бо не можна любити дітовбивцю! – Вона обернулася до Макбета і глянула на нього своїми темними безтямними очима. – Навіть тобі, вбивці дітей, не можна любити дітовбивцю. Геть звідси!

– Іди сюди й лягай біля мене, люба.

– Геть з моєї кімнати! І не здумай чіпати дитину!

– Але ж це божевілля. Немовля має бути спалене сьогодні ж.

– Доторкнешся до немовляти – і, клянусь, я вб’ю тебе, Макбете. – Леді взяла трупик немовляти в руки та почала колисати його.

Макбет нервово ковтнув слину. Йому вже пора було зробити ранкову ін’єкцію.

– Я тільки візьму свою одіж і залишу тебе у спокої, – сказав він, ідучи до шафи. Висунув шухляду. Отетеріло витріщився.

– Вибач, – мовила Леді. – Тобі доведеться піти і придбати іще. Це зілля нам потрібне. Нам обом.

Він вийшов, але не пішов по наркотик, натомість наказав Джеку викликати психіатричну допомогу.

Макбет поглянув на годинника. Скільки ж знадобиться часу, щоб усунути оте коротке замикання в її свідомості?

У відповідь на це запитання двері відчинилися – і він зірвався зі стільця. З номера вийшов маленький чоловік із клоччастою сивою бородою та повіками, які здавалися на розмір завеликими.

– Ну, як? – спитав Макбет. – Докторе… е-е-е…

– Докторе Альсакере, – підказав Джек.

– Я дав їй заспокійливе, – відповів психіатр.

– А що з нею сталось?

– Важко сказати.

– Важко сказати? Ви ж вважаєтеся найкращим лікарем у місті.

– Приємно чути, але навіть найкращі не можуть знати все про лабіринти людської психіки, містере Макбете.

– Але ж ви мусите вилікувати її.

– Як я сказав, через брак інформації про мозок людини, це прохання є надмірним…

– Я не прошу вас, докторе. Я ставлю вам ультиматум.

– Який іще ультиматум, містере Макбете?

– Якщо ви не зробите її знову нормальною, то мені доведеться заарештувати вас як шарлатана.

Доктор Альсакер поглянув на нього з-під своїх дещо завеликих повік.

– Я розумію, що ви не виспалися і приголомшені тривогою, старший комісаре. Рекомендую вам узяти відгул на роботі. А тепер щодо вашої дружини…

– Ви помиляєтеся, – вигукнув Макбет, дістаючи кинджал із заплічної кобури. – І покарання за невиконання обов’язків буде жорстоким, зважаючи на нинішній надзвичайний стан.

– Сер… – почав був Джек.

– Потрібне хірургічне втручання, – сказав Макбет. – Саме це робить справжній лікар: вирізає те, що є згубним. Жене від себе думку про те, що пацієнту болітиме, бо це лише змусить його вагатися. Видаляє і знищує злоякісне утворення, пухлину чи вражену гангреною ступню, аби врятувати весь організм. І не тому, що пухлина чи ступня є згубними самі по собі, а тому, що ними слід пожертвувати. Я правильно кажу, докторе?

Психіатр схилив голову набік.

– А чи ви впевнені, що оглянути треба вашу дружину, а не вас самого, містере Макбете?

– Я вже поставив вам ультиматум.

– Тоді я іду – і негайно. Можете штрикнути мене у спину отою штукою, якщо вам так хочеться.

Альсакер обернувся до нього спиною і рушив до сходів, а Макбет ще якийсь час дивився йому вслід. Потім витріщився на кинджал у своїй руці. Що ж він, у біса, робить?!

– Докторе Альсакере! – вигукнув Макбет, кидаючись слідом за психіатром. – Благаю, ви мусите, ви просто зобов’язані їй допомогти. Вона – все, що у мене є. Я хочу повернути її. Ви мусите повернути її. Я заплачу стільки, скільки скажете.

Альсакер задумливо посмикав свою бороду.

– Це – вариво?

– «Влада», – відповів Макбет.

– Ще б пак!

– Ви про неї знаєте?

– Так, знаю. Вона може мати різні жаргонні назви, але хімічний склад один і той самий. Люди гадають, що це антидепресант, бо перші кілька разів вона діє, як стимулятор, але потім кожен наступний прийом спричиняє психоз.

– Так, так, саме це вона і вживає.

– Я спитав, що вживаєте ви, містере Макбете. Тепер мені все зрозуміло. І давно ви підсіли на «владу»?

– Та я…

– Очевидно, недавно. Спочатку у вас випадуть зуби. Потім ви втратите розум. А з тюрми психозу вибратися ой як нелегко! Знаєте, як називають тих, хто підсів на «владу»? Полонені.

– Послухайте…

– А точніше, військовополонені. Дотепно, чи не так?

– Я – не ваш пацієнт, Альсакере. Принаймні наразі. Я прошу вас не йти, допоки ви не зробите все, що спроможні зробити.

– Я обіцяю повернутися, але мені вже пора до інших пацієнтів.

– Джеку, – мовив Макбет, не рухаючись і не зводячи очей з психіатра.

– Слухаю, сер.

– Покажи йому.

– Але ж…

– Він давав клятву Гіппократа.

Джек розгорнув пакунок і простягнув його лікарю. Той мимоволі позадкував, затуливши рота й носа долонею.

– Вона гадає, що це її немовля, – пояснив Макбет. – Це не заради неї і не заради мене. Це заради нашого міста, докторе.

Коли за ним зачинилися двері, Макбет відчув якийсь химерний тиск на вуха. «Ось я й потрапив до психушки», – подумав він. Стіни невеличкої квадратної кімнати, де сиділи, втупившись у нього, троє людей, були оббиті м’яким покриттям, проте вона мала і вікно.

– Не бійтеся, – сказав чоловік за столом. – Я просто поставлю вам кілька запитань. Це ненадовго.

– Не запитань я боюся, – мовив Макбет, сідаючи, – а своїх відповідей.

Чоловік усміхнувся, музика, що линула з гучномовця над вікном, стихла, і він приклав до рота палець, коли на стіні спалахнула червона лампочка.

– Ви слухаєте цілодобову програму новин з Волтом Кайтом, – мелодійним голосом мовив чоловік, повертаючись до мікрофона на столі. – До нас завітав улюбленець городян, новий старший комісар Макбет. Після знищення однієї з найнебезпечніших наркобанд нашого міста, «вершників-вікінгів», він невтомно бореться з їхніми корумпованими приспішниками в рядах самої поліції. Макбет завоював серця людей і відродив у них надію на краще своїми натхненними промовами, в яких стверджує, що для нас розпочалися нові часи. Може, це просто риторика, старший комісаре?

Макбет прокашлявся. Він був готовий. Він був новою людиною. Завдяки новій дозі препарату його стан був бездоганним.

– Я – людина проста, тож не надто знаюся на риториці, Волте. І сказав лише те, що мав на думці. Себто якщо наше місто знайде в собі волю, воно знайде в собі й сили піднятись. Але ні начальник поліції, ні політики не зможуть підняти місто; це мають зробити самі городяни.

– Але ж їх треба надихати і вести за собою, чи не так?

– Авжеж.

– Вас уже називають потенційним мером. Ви можете спокуситися посадою мера, старший комісаре Макбете?

– Я – працівник поліції, і волію служити нашому місту на тій посаді, на яку мене призначили.

– Інакше кажучи, ви хочете бути скромним слугою народу. Ваш попередник, Дункан, теж вважав себе слугою народу, хоча і не був таким скромним, як ви. Він обіцяв спіймати найвпливовішого кримінальника нашого міста Гекату, відомого також під прізвиськом «Невидима Рука», і зробити це протягом року. Тепер, коли ви покінчили з «вершниками», який кінцевий термін ви призначаєте самому собі стосовно Гекати?

– По-перше, дозвольте зазначити, що прізвисько «Невидима Рука» виникло немарно. Про Гекату ми знаємо дуже мало – лише те, що він, імовірно, керує виробництвом наркотику з назвою «вариво». Але, зважаючи на його масштабне виготовлення і збут, цілком можливо, що йдеться не про якусь одну особу, а про цілу мережу виробництва і збуту, яка належить кільком власникам.

– Що я чую? Невже ви хочете сказати, що не робитимете своїм пріоритетом арешт Гекати, як це зробив Дункан?

– Я хочу сказати, що старший комісар відмовляється використовувати всі ресурси для арештів, які забезпечать гучні заголовки газетних передовиць, уславлять поліцію й закінчаться дзвоном келихів з шампанським у міській раді, але насправді мало що змінять у повсякденному житті людей. Коли ми заарештуємо чоловіка на ім’я Геката, його місце на ринку займуть інші, якщо ми не розв’яжемо реальну проблему нашого міста.

– І що ж це за проблема?

– Забезпечення зайнятості, Волте. Треба дати людям роботу. Це – найкращий і найдешевший рецепт від злочинності. Ми можемо заповнити наші тюрми в’язнями, однак, допоки вулицями ходять голодні люди…

– Зараз ваші слова схожі на передвиборчу промову кандидата в мери.

– Та мені байдуже, на що схожі мої слова. Я просто хочу, щоб наше місто знову розвивалося стабільним і правильним курсом.

– І як ви збираєтеся це зробити?

– Ми можемо зробити це, врахувавши інтереси як інвесторів, так і робітників. Інвесторів слід нещадно карати, якщо вони уникають сплати податків і підкупом забезпечують собі привілеї. Але водночас місто мусить гарантувати їм, що правила гри будуть однаковими для всіх. А робітники знатимуть, що не труїтимуться на своєму робочому місці. Зовсім недавно, буквально кілька років тому, загиблий герой Банко втратив свою дружину Віру. Вона дихала отруйними випарами на фабриці, де працювала багато років. Віра була милою працьовитою дружиною й доброю матір’ю. Я знав її особисто і дуже любив. Як старший комісар я обіцяю нашим городянам, що в майбутньому робота не забиратиме життя таких жінок, як Віра. Зайнятість можна забезпечити іншими шляхами. Кращими шляхами. Які гарантуватимуть людям краще життя.

З усмішки на обличчі Кайта Макбет бачив, що його слова справили на ведучого велике враження. Ба більше: Макбет справив велике враження на самого себе. Ще ніколи не мислив він так чітко і ясно, як зараз. Мабуть, цьому посприяв новий порошок, швидко переносячи стислі й логічні вирази з мозку на язик.

– Ваша популярність зростає дуже швидко, можна сказати, в геометричній прогресії, старший комісаре. Чи не тому ви дозволяєте собі робити заяви, які я на місці мера Тортела сприйняв би за виклик? З офіційної точки зору він – ваш начальник, який має затвердити ваше призначення на посаду старшого комісара. Інакше ви на ній не втримаєтесь.

– Моїм начальником є не лише мер, Волте. Серед начальників – моя совість та громадяни нашого міста. А для мене моя совість і моє місто значать більше за зручне крісло старшого комісара.

– Через чотири місяці відбудуться вибори нового мера, а кінцева дата висування кандидатур – за три тижні.

– Якщо ви так кажете, Волте, то так воно і є.

Волт Кайт розсміявся і підняв над головою руку.

– На цьому ми подякуємо старшому комісару Макбету за участь у нашій програмі. Не впевнений, що він сказав нам правду, стверджуючи, що не знається на риториці. А зараз послухаємо композицію Майлза Девіса… – Він опустив руку і кивнув на вікно. Червона лампа згасла, і з гучномовців полинув тихий сухуватий звук труби.

– Дякую, – усміхнувся Кайт. – У майбутньому робота не забиратиме життя таких жінок, як Віра. Як гадаєте, вас можуть вибрати мером завдяки одній цій фразі?

– Дякую за інтерв’ю, – відказав Макбет, вмить заклякнувши на своєму стільці.

Кайт запитально поглянув на нього.

– Я правильно вас зрозумів? – тихо й повільно спитав Макбет. – Ви звинувачуєте мене, сказавши, що я збрехав у своєму інтерв’ю?

Кайт отетеріло закліпав очима.

– Збрехав?!

– Ви сказали «Не впевнений, що він сказав нам правду, стверджуючи, що не знається на риториці»…

– А, та то таке… – мовив репортер, нервово ковтнувши слину, – то такий… е-е-е… образний вислів.

– Я просто пожартував, – пояснив Макбет і, всміхнувшись, підвівся. – Бувайте.

Вийшовши зі студії, Макбет відчув, що Волт Кайт уже не буде для нього проблемою. А їдучи на задньому сидінні лімузина, подумав, що вже не будуть проблемами ані «Обеліск», ані Дафф, ані хвороба Леді. Бо зараз він мислив чітко і ясно, як ніколи.

– Їдь трохи повільніше, – наказав він водієві.

Йому хотілося насолодитися подорожжю через місто. Його місто.

Насправді воно, звісно, ще не належало Макбетові, але невдовзі буде належати. З допомогою нового чудового препарату.

Коли вони стояли на світлофорі, погляд Макбета впав на чоловіка, який стовбичив на перехресті, хоча для пішоходів горів зелений сигнал. Його обличчя й верхня частина тулуба були закриті великою чорною парасолькою, тому все, що бачив Макбет – це світле пальто, коричневі черевики і великого пса, якого чоловік тримав на повідку. Раптом Макбета вразила думка. А чи не замислюється пес, чому він комусь належить, чому його ведуть на повідку? Йому регулярно дістається трохи харчів, якраз достатньо, щоби безпечну несвободу він цінував більше за вразливу й небезпечну свободу, якраз достатньо, щоби ним можна було попихати. Оце і все, що стримує пса від того, щоб стиха підійти до хазяїна, перегризти йому горлянку й самому стати господарем. Бо саме це він має зробити. Як тільки навчишся відчиняти двері до комори з харчами, це буде першою природною реакцією.