Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)

– А, прийшов… – пробурмотіла дружина.

– Повернувся – до тебе й діточок…

– Так, повернувся вночі, – додала вона.

Дафф лежав, прислухаючись до тиші, яка запала між ними. Намагаючись збагнути, чи це на добре, чи на лихе. А потім вона ніжно поклала йому руку на плече. Обережно натиснула кінчиками пальців на його стомлені м’язи там, де її дотик – він знав – принесе полегшення.

Дафф заплющив очі.

І знову побачив оте.

Дощова краплина звисає з кінчика його забрала. Перед ним стоїть навколішки чоловік. Стоїть, не рухаючись. У шоломі з рогами. Дафф хоче щось сказати йому, але не може. Натомість притискає приклад до плеча. Чи не міг би той чоловік хоч трохи поворухнутись?! Краплина ось-ось впаде.

– Даффе, – гукнув Макбет ззаду. – Даффе, облиш…

Краплина впала.

Дафф вистрелив. Потім ще раз вистрелив. І ще раз.

Три постріли.

Чоловік, що стояв перед ним навколішки, упав набік.

І враз настала оглушлива тиша. Дафф присів навпочіпки біля мертвого чоловіка і зняв з нього шолом. Раптом на нього ніби вилили відро крижаної води – то був не Свено. То був молодий хлопець – лежав собі спокійно із заплющеними очима, ніби спав.

Дафф озирнувся на Макбета. Очі наповнилися слізьми. Він був не в змозі вимовити жодного слова, просто похитав головою. Макбет кивнув у відповідь і зняв шолом з другого чоловіка. Теж молодий хлопець. Відчувши, як до горла підкотився клубок, Дафф затулив обличчя руками. Крізь власні ридання йому чулися благання хлопця, подібні до крику чайки над безлюдною долиною:

– Не треба! Я нічого не бачив! Я нікому не скажу! Благаю! Жоден суд присяжних все одно мені не повірить. Я присягнуся, що…

Голос перервався. Тіло плюхнулося на асфальт, почулося тихе булькотіння, а потім все стихло.

Він обернувся. Лише зараз помітив, що другий чоловік був у білій одежі. Вона всотувала кров, що текла з отвору в шиї.

Макбет стояв позаду, тримаючи в руці кинджала. Він важко дихав.

– Отак, – хрипко сказав він і прокашлявся. – Ось я й віддав тобі свій борг, Даффе.

Дафф натиснув пальцями в тому місці, де його дотик мав спричинити біль. Другою рукою затулив чоловікові рота, щоб приглушити крики, і вдавив його у шпитальне ліжко. Чоловік відчайдушно смикав кайданки, якими був прикутий до ліжкового бильця. У денному світлі, яке линуло потоком у вікно, Дафф добре бачив мереживо тоненьких кров’яних судин довкола збільшених від больового шоку чорних зіниць в широко розкритих очах, над якими на лобі виднілася татуїровка «Вершник-вікінг до скону». Середній і вказівний пальці Даффа почервоніли, коли він натиснув на забинтовану рану на плечі. Почулося чвакання – то точилася кров.

«Готовий узятися за будь-яку роботу, якщо вона піде на користь і правоохоронцям, і місту», – подумав Дафф. І знову спитав:

– Хто є вашим «кротом» у поліції?

Потім облишив рану. Чоловік припинив верещати. Дафф прибрав руку з його рота. Чоловік мовчав.

Дафф зірвав пов’язку й засунув у рану всі свої пальці.

Він знав, що здобуде відповідь, це було лише питанням часу. Бо настає момент, коли людині вже несила терпіти; вона ламається, порушуючи будь-які витатуйовані клятви і починає робити все, абсолютно все, навіть те, чого ніколи й не збиралася робити. Бо вічна вірність – це не по-людськи, а зрада – це по-людськи.

4

Минуло двадцять хвилин.

Двадцять хвилин від тієї миті, коли Дафф зайшов до шпиталю і встромив свої пальці в рану на плечі чоловіка з татуюванням на лобі, і до того моменту, коли він вийшов, ошелешений, маючи інформацію про те, де, коли і як можна застукати певну особу на гарячому, щоб вона не змогла заперечити свою провину – хоча, звісно, та особа могла бути й невинною.

Минуло тридцять хвилин.

Тридцять хвилин відтоді, як Дафф сів у своє авто, проїхав містом крізь схожу на старече сциклиння мрячку, зупинився біля поліцейського управління, отримав граціозний кивок від секретарки старшого комісара – мовляв, заходьте, і до того моменту, коли всівся навпроти Дункана й вимовив одне-єдине слово: Коудор. Старший комісар перехилився через стіл, спитав Даффа, чи він упевнений, бо йдеться таки про начальника відділу боротьби з бандитизмом, а потім відкинувся на спинку крісла, затулив обличчя рукою – і Дафф уперше почув, як Дункан виматюкався.

Сорок хвилин.

Сорок хвилин минуло з тої миті, коли Дункан, повідомивши, що Коудор узяв відгул, наказав Макбету заарештувати його, і до того моменту, коли восьмеро спецназівців оточили будинок Коудора, розташований на великій ділянці землі над узбережжям. Попри те, що будинок містився далеко на заході, муніципальні служби й там збирали сміття та проганяли звідти безхатьків, а найближчим сусідом Коудора був мер Тортел. Спецназівці залишили авто на відстані і крадькома наблизилися до будинку по двоє з кожного боку.

Макбет і Банко сіли на тротуар спинами до високої стіни з південної сторони, побіля воріт маєтку. Як і більшість його сусідів, Коудор вмонтував у вершечок стіни скляні друзки, але спецназівці мали проти подібних перешкод спеціальні килимки. Облава проходила за звичайною процедурою, і групи доповідали по рації про свій вихід на заздалегідь обумовлені позиції. Макбет поглянув на протилежний бік вулиці, де хлопчик років шести-семи гепнув м’ячем по гаражній стіні саме в той момент, коли вони підійшли. Макбет підніс пальця до губ – мовляв, тихше, і хлопець, мов сновида, кивнув у відповідь. На його обличчі був той самий вираз, що і в молодика у білому, який стояв навколішки минулої ночі. Макбет занурився у спогади.

– Прокинься! – прошепотів Банко йому на вухо.

– Що таке?

– Всі групи вже на місцях і готові.

Макбет двічі глибоко вдихнув і видихнув. Треба зосередитися й викинути з голови весь непотріб, бо невдовзі – вхід у зону. Він натиснув кнопку.

– П’ятдесят секунд – і ми заходимо. Північна група, як ви? Прийом.

У відповідь почувся голос Ангуса з єлейними нотками проповідника:

– Все нормально. Всередині не видно жодного руху. Прийом.

– Західна група, доповідайте, прийом.

– Все нормально, – відповів Сейтон, якого виділили їм на підмогу. – Втім, стривай. Схоже, в залі гойднулася штора. Прийом.

– Ясно, – мовив Макбет. Йому навіть думати не треба було: це була частина процедури екстреної перевірки на готовність, яку вони відпрацьовували майже щодня до автоматизму. – Хлопці, мабуть нас помітили, – додав він. – Перериваємо відлік часу й починаємо. Три, два, один – уперед!

І ось вона, зона. Зона – це наче кімната, куди заходиш, зачиняєш за собою двері, і відтоді не існує більше нічого, крім завдання, твоїх людей і тебе самого.

Вони скочили на ноги, Банко перекинув килимок через стіну, і в цей момент Макбет помітив, як хлопчик із м’ячем повільно, мов робот, помахав їм вільною рукою.

За кілька секунд вони вже були по той бік стіни і щодуху мчали через садок; Макбету здалося, що він із довкіллям – єдине ціле. Чув, як скрипнула під вітром гілка на дереві, бачив, як із сусідського даху злетіла ворона, відчував запах гнилих яблук у траві. Вони збігли східцями нагору, і Банко прикладом гвинтівки вибив шибку біля парадних дверей, просунув руку всередину й відімкнув замок. Зайшовши, вони почули, що в іншій частині будинку теж розбилося скло. Восьмеро проти одного. Коли Макбет спитав Дункана, чому той вважає, що Коудор чинитиме опір, начальник відповів, що повноцінний арешт був потрібен йому не через те, що підозрюваний міг вчинити опір.

– Це для того, щоб сигналізувати, Макбете: до своїх співробітників ми не ставимося поблажливо. Навпаки. Розбий вікно, вибий двері, нароби багато гармидеру і виведи Коудора в кайданках через парадні двері – щоб усі побачили й розповіли іншим.

Макбет зайшов першим. Притиснувши приклад штурмової гвинтівки до плеча, він швидко оглянув кімнату. Притулився до стіни біля входу до зали. Після різкого сонячного світла надворі його очі поволі призвичаювалися до темряви. Схоже, в будинку були опущені всі штори. Підійшов Банко і рушив далі до зали.

А коли Макбет, відштовхнувшись від стіни, пішов був слідом за ним, сталося несподіване.

Нападник вискочив тихо й хутко із затінку на сходах, вдарив Макбета в груди і перекинув його навзнак.

Макбет відчув на своїй горлянці гарячий подих, але примудрився встромити ствол гвинтівки поміж собою та псом і відбити його писок убік – тож зуби вчепилися не в горло, а в плече. Він заволав від болю: величезний собака з гарчанням рвонув його шкіру та плоть. Макбет спробував було відбити псячу голову, але його вільна рука заплуталася в ремені гвинтівки.

– Банко!

Нібито Коудор ніколи не мав собаки. Інформація щодо цього завжди перевірялася перед подібними операціями. Але, як виявилося, пес у домі був, і був він дужим. Тварина знову намірилася схопити його за горло. Ще мить – і вона перегризе Макбетові сонну артерію.

– Бан…

Раптом пес закляк. Макбет повернув голову й глянув у враз помутнілі очі тварини. А потім тіло собаки обм’якло й гепнулося на нього, мов лантух. Макбет зіштовхнув його з себе й поглянув угору.

Над ним стояв Сейтон, простягаючи руку.

– Дякую, – сказав Макбет і схопився на ноги без допомоги. – А де Банко?

– Вони з Коудором – там, – відповів Сейтон, махнувши рукою в бік зали.

Макбет підійшов до дверей. Штори були вже розсунуті, і в яскравому світлі він побачив лише спину Банко; той стояв, витріщившись на стелю. А над ним пурхав янгол із сонячним німбом, схиливши голову так, наче просив пробачення.

Минула година.

Минула година від тої миті, коли Макбет скомандував «уперед», і до того моменту, коли Дункан зібрав усіх начальників відділів та підрозділів у великій залі засідань в управлінні поліції.

Дункан вийшов на трибуну й поклав на неї якісь папери. Дафф знав, що начальник підготував нотатки, аби сказати саме те, що хотів, але неодмінно відійде від тексту, якщо буде потреба, і відповідно до обставин. І не тому, що старший комісар не вмів контролювати свої емоції, аж ніяк. Дафф знав, що Дункан завжди тримав свої слова під контролем, був людиною рівною мірою емоційною й раціональною; говорив те, що відчував, і відчував те, що говорив. Людиною, яка розуміла себе, а отже, й інших теж. Він був лідером. Людиною, яка здатна вести за собою. Людиною, якою дуже хотів стати Дафф, бо вважав себе спроможним.

– Усі ви знаєте, що сталося, – тихо й серйозно мовив Дункан, але здалося, що ці слова він викрикнув. – Я просто хотів провести стислий інструктаж перед прес-конференцією, яка відбудеться сьогодні пополудні. Проти одного з наших найповажніших співробітників, інспектора Коудора, висунуте серйозне звинувачення в корупції. На поточний момент виглядає так, що ці підозри підтверджуються. У світлі його тісних зв’язків з «вершниками-вікінгами», проти яких ми вчора провели успішну операцію, виникла серйозна небезпека, що він, зважаючи на ситуацію, може спробувати знищити докази своєї вини або втекти. З цієї причини сьогодні о десятій ранку я наказав спецназу заарештувати інспектора Коудора і виконати цей наказ негайно.

Дафф сподівався, що начальник згадає його ім’я, але добре усвідомлював, що Дункан не розголошуватиме подробиць. Бо, працюючи в поліції, міцно засвоюєш принаймні одну річ: правила є правила, навіть неписані. Тому він дуже здивувався, коли Дункан відвів погляд від нотаток і сказав:

– Інспекторе Макбете, підійдіть, будь ласка, і дайте нам стислий звіт про арешт.

Дафф обернувся, з подивом дивлячись, як його колега пробирається поміж стільцями до трибуни. Запрошення явно застало зненацька і його. В подібних випадках старший комісар, зазвичай, нікому не делегував своїх обов’язків. Здебільшого він стисло й по-діловому викладав власну точку зору, а потім завершував засідання, щоб кожен міг швидше повернутися до функціональних обов’язків, аби зробити місто комфортнішим для життя.

Макбет виглядав зніченим і знервованим. Він і досі був у чорній спецназівській уніформі, але через розстебнуту застібку-блискавку на шиї можна було побачити яскраво-білу пов’язку на правому плечі.

– Ну… – вимовив він.

Початок явно був не надто красномовним, але ніхто й не вважав, що керівник спецназу має бути неабияким оратором. Макбет поглянув на свого годинника, ніби запізнювався на призначену зустріч. Усі в кімнаті зрозуміли, чому він це зробив: то була інстинктивна реакція полісмена, якому наказують звітувати, а він почувається невпевненим у собі. І тому позирає на годинника так, наче на циферблаті позначені часові показники подій, або сподівається, що годинник допоможе прискорити роботу його пам’яті.

Макбет двічі прокашлявся.

– О десятій тридцять три спецназ розпочав штурм будинку інспектора Коудора. Двері на терасу були відчинені, але ознак вторгнення чи насильства не спостерігалось, не спостерігалось і ознак того, що хтось устиг там побувати до нас. Окрім пса. Ознак того, що це зробив хтось інший, а не сам Коудор, також не було… – Макбет припинив поглядати на годинник і подивився на присутніх. – Біля дверей до тераси лежав перекинутий стілець. Не хотів би випереджати висновки експерта-криміналіста, але все виглядало так, наче Коудор не просто зійшов зі стільця, коли повісився, а буквально зістрибнув з нього і, гойднувшись назад, відбив стілець через усю кімнату. Це збігається з тим, як екскременти померлого розкидані по кімнаті. Тіло було холодним. Очевидно, причиною смерті було самогубство, тому один із моїх хлопців запропонував проігнорувати процедури і зняти труп, оскільки Коудор був полісменом все своє життя. Але я не дозволив…

Дафф помітив, що Макбет навмисне зробив драматичну паузу, наче даючи аудиторії можливість прислухатися до його мовчання. Дафф сам іноді використовував цей трюк і не раз бачив, як до нього вдавався й Дункан, але ніколи не гадав, що прагматичний і простодушний Макбет теж мав його у своєму репертуарі. А може, і не мав, бо знову почав позирати на годинник.

– О десятій п’ятдесят дев’ять операцію було завершено.

Макбет відвів погляд від годинника й натягнув рукав, демонструючи цим жестом, що більше на нього не дивитиметься.

– Коудор і досі там висить. Не для якихось слідчих дій, а тому, що він був продажним поліцейським.

У кімнаті стало так тихо, що Дафф почув, як у шибку високо на стіні періщить дощ. Макбет поглянув на Дункана, швидко кивнув головою та повернувся на своє місце.

Дункан дочекався, поки він сяде, а потім сказав:

– Дякую, Макбете. Про це на прес-конференції не йтиметься, але гадаю, що твої слова є вдалим завершенням цього внутрішнього інструктажу. Пам’ятайте, що засудження всього слабкого та лихого, що є в нас самих, можна сприймати як оптимістичну данину всьому сильному й доброму, що в нас є. Тож повертайтеся до роботи, хлопці і творіть добро.

Молода медсестра стояла біля дверей, дивлячись, як пацієнт знімає свою накидку. Коли лікарка почала розмотувати бинт, знімаючи просяклу кров’ю пов’язку з його лівого плеча, прибулий вільною рукою загладив назад своє довге темне волосся. Він був полісменом – більше про цього пацієнта сестра не знала нічого. А ще він був дужим і м’язистим.

– О, Господи, – охнула лікарка. – Доведеться накласти вам кілька швів. І щеплення зробити від сказу, бо ми завжди робимо його після собачих укусів. Але спершу – трохи знеболювального. Маріє, будь ласка…

– Ні, – відказав пацієнт, заціпеніло втупивши погляд у стіну.

– Прошу?

– Знеболювального не треба.

Запала тиша.

– Не треба?

– Не треба.

Лікарка хотіла було щось сказати про необхідність вгамувати біль, але її погляд упав на шрами на передпліччях пацієнта. Старі шрами. Такі шрами їй доводилося бачити вельми часто відтоді, як вона переїхала до цього міста.

– Гаразд, – погодилася вона. – Обійдемося без знеболювального.

Дафф відкинувся на спинку крісла у своєму робочому кабінеті й притиснув до вуха слухавку.

– Це я, моя люба. Чим ви там займаєтесь?

– Емілі пішла з подругами купатися. А в Юена розболівся зуб. Повезу його до дантиста.

– Гаразд, люба, сьогодні я повернуся пізно.

– Чому?

– Мені доведеться затриматися на роботі.

– Чому? – повторила вона. В голосі дружини не було ані роздратування, ані образи. Схоже, їй хотілося про це знати, щоб пояснити його відсутність дітям, а не тому, що він був потрібен їй. Не тому…

– Невдовзі про це повідомлять у новинах, – сказав Дафф. – Коудор вкоротив собі віку.

– О Боже милосердний! А хто такий Коудор?

– Невже ти не знаєш?

– Ні.

– Керівник відділу боротьби з бандитизмом. Він був імовірним кандидатом на посаду начальника ВБОЗу.

Тиша.

Вона ніколи особливо не цікавилася його роботою. Її світ охоплював Файф, дітей і чоловіка – принаймні тоді, коли він бував удома. І це його цілком влаштовувало. Бо дітям не доводилося стикатися з брутальністю його роботи. З іншого боку, брак інтересу до його амбіцій означав, що вона не завжди розуміла, наскільки багато часу йому доводилося віддавати роботі. Не розуміла його жертовності. Не розуміла його потреб, врешті-решт.

– Керівник відділу боротьби з організованою злочинністю є третім за ієрархією в управлінні поліції – після Дункана та його заступника Малкольма. Так, це надзвичайно висока посада, а тому я маю бути тут. Можливо, протягом кількох наступних днів.

– Лишень скажи, що будеш удома напередодні вродин.

От чорт! Вечір проти дня народження! Це ж їхня традиція: збиратися у переддень вродин їхніх дітей, збиратися лише вчотирьох. Іменинник отримував татові й матусині подарунки, а потім вони сідали за стіл і ласували тушкованим м’ясом та бульйоном. Як він міг забути про день народження Юена?! Можливо, дата вислизнула з пам’яті під впливом подій останніх днів, але Дафф уже встиг придбати все, чого забажав Юен після батькової розповіді про роботу таємних агентів поліції з антинаркотичного відділу і про те, як інколи їм доводиться маскуватися й перевдягатися, аби ніхто не впізнав. У шухляді робочого столу вже лежала красиво загорнута подарункова коробочка з фальшивою бородою та клеем, фальшивими окулярами та зеленим фетровим капелюхом (усе це – дорослого розміру, аби Юен повірив, що саме такий прикид носить татко та інші співробітники антинаркотичного відділу).

На його телефоні блимнула лампочка. Внутрішній виклик. Дафф здогадався, хто це.

– Зачекай хвилинку, люба.

Він натиснув кнопку під лампочкою.

– Слухаю.

– Даффе, це Дункан. Хотів би поговорити про сьогоднішню прес-конференцію.

– Так, слухаю.

– Мені хотілося б продемонструвати, що цей інцидент жодним чином нас не послабив і що ми думаємо на перспективу, тому збираюся оголосити ім’я виконувача обов’язків керівника ВБОЗу.

– ВБОЗу? Е-е-е… так швидко?

– Я все одно зробив би це призначення наприкінці місяця, але оскільки відділ боротьби з бандитизмом залишився без керівника, то слушно було б призначити виконувача обов’язків просто зараз, невідкладно. Ви не могли б зайти до мого кабінету?

– Так, звісно.

Дункан поклав слухавку. А Дафф закляк, витріщившись на згаслу лампочку. Було дивно, що начальник зателефонував йому особисто, адже зазвичай наради скликала або його секретарка, або хтось із помічників. Виконувач обов’язків. Саме він, напевно, і обійме цю посаду, коли формальності – подача заяви та розгляд кандидатури комісією з призначень – будуть завершені. Погляд упав на іншу лампочку. Він геть забув, що перервав розмову з дружиною.

– Кохана, у нас тут дещо сталося. Мені терміново треба бігти.

– Ой, сподіваюся, нічого жахливого?

– Та ні, – розсміявся Дафф. – Усе гаразд. Раджу тобі увімкнути по обіді радіо й послухати повідомлення про призначення керівника новоствореного відділу боротьби з організованою злочинністю.

– Та невже?

– Цьомаю в щічку.

Таких ласкавих слів він не вживав уже багато років. І вона також. Поклавши слухавку, Дафф, не в змозі стриматися, вискочив зі свого кабінету й гайнув сходами на горішній поверх. Швидше, швидше, вище, вище!

Секретарка запропонувала Даффу заходити без зволікань.

– Вони вже чекають на вас, – мовила вона, всміхнувшись. Секретарка усміхнулася?! Але ж вона ніколи досі не усміхалася йому.

За круглим дубовим столом у великому й просторому, але скромно вмебльованому кабінеті сиділи, крім Дункана, четверо людей. Заступник старшого комісара Малкольм, дочасно посивілий і в окулярах. Він вивчав філософію та економіку в столичному університеті, висловлювався як личить людині високоосвіченій, і багато хто вважав його білою вороною в управлінні поліції. Малкольм був старим приятелем Дункана, а сам Дункан пояснював, що взяв його на роботу завдяки широкому діапазону його управлінських навичок. Інші ж стверджували, що начальник просто потребував беззастережного голосу на його підтримку під час управлінських нарад. Окрім Малкольма, в кабінеті був Леннокс, який сидів, подавшись вперед, як завжди, енергійно-нетерплячий та білошкірий, мов альбінос. Його антикорупційний відділ був започаткований під час реорганізації, здійсненої Дунканом. А перед тим відбулася нетривала дискусія щодо того, чи слід вживати префікс «анти» у назві відділу; дехто казав, що цього робити не варто, бо зазвичай співробітники кажуть «наркотичний відділ» або «відділ убивств». Утім, за часів Кеннета саме «наркотичний відділ» і став синонімом корупції. Поруч з Дунканом сиділа асистентка, яка мала вести протокол засідання, а біля асистентки вмостилася інспектор Кетнесс.

Оскільки Дункан у своєму кабінеті палити не дозволяв, то на столі не було попільничок, за кількістю недопалків у яких Дафф міг би визначити, чи довго вони вже сиділи. Але помітив краплини кави на деяких блокнотах і майже порожні чашки. А відкрита, спокійна та майже безтурботна атмосфера свідчила, що рішення вже було прийнято.

– Дякую, що прийшли так швидко, Даффе, – мовив Дункан, вказуючи на останнє вільне крісло. – Дозвольте відразу ж перейти до справи. Ми збираємося об’єднати ваш антинаркотичний відділ з відділом боротьби з бандитизмом. Це наша перша кризова ситуація відтоді, як я посів оце крісло.

Крісло начальника поліції було велике й мало високу спинку, але виглядало не дуже зручним. Воно було занадто прямим і мало жорстку оббивку. Саме такі крісла до вподоби Даффу.

– Тому я вважаю важливим проявити певну енергію й напористість, – продовжив Дункан.

– Що ж, розумне рішення, – погодився Дафф, і відразу ж пожалкував. Зауваження прозвучало так, наче його запросили до кабінету дати оцінку рішенню вищого начальства. – Себто я вважаю, що ви, безперечно, маєте рацію.

За столом на мить запала тиша. Може, він занадто хитнувся в інший бік і переборщив – дав присутнім підставу сумніватися в наявності у нього власної думки?

– Ми маємо бути на сто відсотків упевненими, що ця особа не є корумпованою, – вів далі Дункан.

– Авжеж, – підтвердив Дафф.

– І не лише тому, що більше не можемо дозволити собі таких скандалів, як оцей, з Коудором, а ще й тому, що нам потрібна людина, яка допоможе ловити дійсно велику рибу. Я кажу не про Свено, а про Гекату.

Геката. Після того як було вимовлене це ім’я, в кімнаті запала промовиста тиша.

Дафф випрямився у своєму кріслі. Це дійсно важливе завдання. Але ж цілком очевидно, що мета нового відділу – саме вбити дракона. І це чудово. Все тільки-но починається. Життя повернуло на краще.

– Ви очолювали нещодавню успішну облаву на «вершників», – продовжував говорити Дункан.

– Я робив це не самотужки, сер, – сказав Дафф. Треба продемонструвати трохи смиренності, бо це піде на користь, особливо тоді, коли в цьому немає нагальної потреби, саме в таких ситуаціях і можна дозволити собі бути скромним і смиренним.

– Ясна річ, – погодився Дункан. – Вам допоміг Макбет. І допоміг, наскільки я розумію, досить суттєво. Яке ваше загальне враження про нього?

– Враження, сер?

– Так. Ви ж навчалися з ним у поліцейському коледжі на одному курсі. Він, поза сумнівами, добре справлявся зі своєю роботою у спецназі, і там усі в захваті від його лідерських якостей. Але ж спецназ – це дуже специфічний підрозділ. Ви добре знаєте Макбета, саме тому ми й хотіли почути, чи вважаєте ви його придатним для цієї роботи.

Даффу довелося двічі проковтнути слину, перш ніж його голосові зв’язки спромоглися вичавити із себе хоч якийсь звук.

– Тобто чи вважаю я Макбета відповідною кандидатурою на посаду керівника відділу боротьби з організованою злочинністю, сер?

– Так.

Даффу знадобилося кілька секунд, щоб зібратися з думками. Затуливши рота рукою, він нахмурив брови й чоло, сподіваючись, що має вигляд людини замисленої, а не розчарованої.

– Тож що скажете, Даффе?

– Скажу, що вести людей на облаву в будинку, стріляти у злочинців та рятувати заручників – це одне, – розважливо відповів Дафф. – Поза сумнівами, Макбет уміє робити це надзвичайно добре. Але для того, щоб керувати підрозділом боротьби з організованою злочинністю, потрібно мати трохи інші якості.

– Ми погоджуємося з вами, – мовив Дункан. – Для цього потрібні трохи інші якості, але ж не цілковито інші. Що ви скажете про вдачу цього чоловіка? Йому можна довіряти?

Дафф затиснув свою верхню губу великим і вказівним пальцями. Макбет. Чортів Макбет! Що ж сказати? Ця висока посада має належати йому, а не чоловікові, який запросто міг би стати жонглером чи метальником ножів у пересувному цирку! Він втупився в картину, що висіла на стіні за столом: стройова підготовка, лояльність, лідерство та солідарність. Знову подумки уявив їх на отій сільській дорозі: Макбет, він та двоє убитих. Дощ, що змиває з дороги кров.

– Так, – підтвердив Дафф. – Макбету можна довіряти. Але насамперед він – добрий фахівець. Сподіваюся, це було добре видно сьогодні з його виступу на нараді.

– Згоден, – сказав Дункан. – Саме тому я й викликав його до трибуни: щоб побачити, як він впорається з несподіваним завданням. За цим столом ми всі одностайно зійшлися на тім, що сьогодні Макбет продемонстрував повагу полісмена-практика до встановленої процедури звітності. А ще він виявив істинно лідерську якість – здатність сповнювати ентузіазмом і надихати. «Коудор і досі там висить, бо він був продажним поліцейським».

Присутні приглушено засміялися з того, як Дункан зімітував Макбетів грубий простонародний діалект.

– Якщо він справді має ці якості, – продовжив Дафф, хоча внутрішній голос підказував йому не казати цього, – то виникає запитання: чому після закінчення поліцейського коледжу він ані на крок не просунувся по службі?

– I то правда, – відказав Леннокс. – Але річ у тім, що це найсильніший аргумент на користь Макбета, – він розсміявся недоречним верескливим сміхом. – Жоден із тих, хто сидить за цим столом, не обіймав високих посад за часів попереднього старшого комісара. Бо ми, як і Макбет, не брали участі у грі, не брали хабарів. Мої добре поінформовані джерела запевняють на всі сто відсотків, що кар’єра Макбета не відбулася саме через те, що він відмовлявся від хабарів.

– Тоді ви самі відповіли на своє запитання, – видавив із себе Дафф. – І ви, звичайно ж, взяли до уваги його стосунки з власницею казино.

Малкольм поглянув на Дункана. Отримав від нього схвальний кивок і заговорив.

– Зараз відділ боротьби з економічними злочинами перевіряє підприємства, які процвітали за попередньої адміністрації, і в цьому плані виконав ретельну перевірку казино «Інвернесс». Висновок однозначний: робота казино «Інвернесс» є взірцевою щодо ведення бухгалтерії, сплати податків та умов роботи найманих працівників. Що зазвичай є нетиповим для гральних закладів. Зараз фахівці відділу пильно придивляються до картярства в «Обеліску», – додав Малкольм, криво посміхнувшись. – І смію вам відверто сказати, що там зовсім інший коленкор. Далі буде, як то кажуть. Отже, якщо коротко, ми не маємо претензій до Леді та її закладу.

– Макбет походить зі східної частини міста, де живе робочий люд, і тому він в певному сенсі чужинець, тоді як усі ми тут присутні належимо до еліти, – зауважив Дункан. – Відомо, що ми протистояли Кеннету і уособлюємо культурні зміни у правоохоронних органах, але не секрет, що ми навчалися у приватних закладах і походимо з привілейованих родин. Тож, як на мене, це хороший сигнал, що в поліції, в поліції нашого міста обійняти найвищу посаду може кожен, попри своє походження та зв’язки, якщо він є працьовитим та чесним, наголошую – саме чесним.

– Слушна думка, сер, – погодився Леннокс.

– Гаразд, – резюмував Дункан, стиснувши долоні. – Даффе, ви хочете щось додати?

А чи бачили ви шрами на його руках?

– Даффе?

А чи бачили ви шрами на його руках?

– Щось не так, Даффе?

– Та ні, сер. Я не маю, що додати. Впевнений, що Макбет – це правильний вибір.

– От і добре. Тоді дозвольте мені подякувати всім за участь у нараді.

Макбет вдивлявся у червоний сигнал світлофора крізь двірники, що рухалися туди-сюди по лобовому склу «Вольво PV544», який належав Банко. Авто було маленьке, як і сам Банко, значно старше за сусідні автомобілі, але надійне й у доброму стані. Було щось таке в дизайні цієї машинки, особливо у зробленому виступом капоті та випуклій нижній частині, що робило її подібною до реліктів довоєнної доби. Але, за словами власника, всередині та під капотом машинки було все, чого людина потребувала від сучасного авто. Двірники насилу справлялися з дощем, а потоки води нагадували Макбету розплавлене скло. Перед ними через дорогу перебіг якийсь хлопчик у промоклому пальті, і Макбет помітив, як зелений чоловічок на світлофорі для пішоходів змінився червоним. Наче тіло людини, залите кров’ю з голови до п’ят. Макбет аж здригнувся.

– Що таке? – спитав Банко.

– Та, мабуть, у мене температура, ввижається всіляка дурня, – відповів Макбет.

– Галюцинації та видіння, – похитав головою Банко. – Мабуть, це грип. Нічого дивного. Вчора мокнув цілісінький день, а сьогодні ще й собака вкусив.

– До речі, про пса. Ви дізналися, звідки він узявся?

– Дізналися тільки, що той пес не належав Коудору. Напевне, вскочив крізь відчинені двері веранди. Цікаво, від чого він помер.

– А хіба я тобі не казав? Його вбив Сейтон.

– Знаю, але я не бачив на ньому жодних слідів. Він що – задушив його?

– Не знаю. Сам спитай.

– Я питав, але він так до пуття й не відповів, лишень…

– Нам зелений, татку, – озвався із заднього сидіння хлопець, нахилившись поміж двома чоловіками. Флінс успадкував більше материної скромності, аніж батькової доброзичливої веселості.

– Хто за кермом – я чи ти, синку? – спитав Банко з ніжною усмішкою, натискаючи на педаль. Макбет оглянув людей на тротуарі: заклопотані домогосподарки сновигали від крамниці до крамниці, а біля барів тинялися безробітні. За останніх десять років місто вранці ставало дедалі більш гамірливим. Це мало б надати йому атмосфери життя, яке ллється через вінця, але сталося навпаки: апатичні, відсторонені обличчя більше нагадували живих мерців. Макбет шукав поглядом, чи не сталося змін на краще за кілька останніх місяців? Чи спричинив лідерський стиль Дункана якісь зміни? Мабуть, найзухваліших та найбрутальніших вуличних злочинів дійсно поменшало – можливо, завдяки посиленому патрулюванню. А може, тому, що злочинність перемістилася з головних вулиць у закутки й на манівці.