Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц)

15

Леді піднялася металевими східцями до дверей, що вели на плаский дах казино «Інвернесс». Відчинила їх і уставилася в темряву. Чути було тільки, як тихо бурмотить дощ. Їй здалося, що всі і все довкола мали свої таємниці. Леді вже збиралася було повернутися й піти назад, як раптом тріскучий спалах блискавки освітив дах, і вона побачила Макбета. Він стояв на краєчку даху, вдивляючись у вулицю Ощадливості, яка проходила з тильного боку казино. До того, як Леді переконала міську владу очистити ту вулицю, нею у тьмяному світлі ліхтарів вешталися проститутки, які не лише закликали до себе, а й часто надавали послуги прямо там – в аркових проходах, в автомобілях, на автомобілях або просто притулившись до стіни. Колишній начальник контори державної залізниці розпорядився позакладати цеглою всі вікна, які виходили на вулицю Ощадливості, аби не бачити неподобств, які там коїлись.

Леді розкрила парасольку й підійшла до Макбета.

– Що ти тут мокнеш, любий? Я шукала тебе. Невдовзі приїдуть гості, запрошені на вечерю. – Вона глянула на гладку глуху стіну, яка фортечним муром спускалася до вулиці Ощадливості. Леді знала там кожен закуток. Саме тому й залишила вікна закладеними.

– Що ти там побачив?

– Безодню, – відповів Макбет. – І страх.

– Милий мій, не будь таким похмурим.

– Чому?

– Яка користь від усіх наших перемог, якщо вони не запалюють бодай одну усмішку на наших вустах?

– Ми виграли тільки дві битви. Війна щойно почалась. А мене вже поглинає страх. Лише Богу відомо, звідки він береться. Я волів би мати проти себе цілу банду озброєних «вершників» на мотоциклах, а не отого гада, якому ми вкоротили хвоста, але не вбили.

– Любий, припини. Нам зараз ніщо не загрожує.

– Дункан. Я бачу його там, унизу. І я йому заздрю. Він помер, я забезпечив йому мир і спокій, а все, що отримав натомість, – це тривога й кошмари.

– Це все через вариво, мій милий. Це вариво породжує у тебе кошмари.

– Люба моя…

– Пам’ятаєш, що ти сказав Коллуму? Ти сказав, що вариво робить людей божевільними. Або ти кинеш приймати його, або ми втратимо все, що надбали! Ти мене чуєш? Більше жодної крупинки варива!

– Але оті кошмари – це не продукт моєї фантазії. Мені зателефонував сержант. Договір погоджено. Чи, може, ти забула, яку справу ми запланували на вечір? Ти, мабуть, прогнала від себе думку, що сьогодні мають убити мого єдиного родича – мого названого батька і найкращого друга?

– Не знаю, про що ти говориш. І ти не знаєш. Коли буде зроблене те, що належить зробити, ти вже не матимеш, про що розмірковувати. А вариво не принесе тобі ані спокою, ані сміливості. Незабаром твоя душа отримає втіху, на яку заслужила. Тому – більше ні крихти варива, чуєш? Піди начепи на сорочку краватку. А на обличчя – усмішку. – Леді взяла Макбета за руку. – Ходімо, обеззброймо їх своєю чарівливістю.

Кетнесс сиділа в кріслі з фужером вина в руці й слухала, як у вікно мансарди періщить дощ, а по радіо виступає Кайт. Він говорив, що виконувач обов’язків старшого комісара фактично має більше влади, ніж демократично обраний мер, – і все через те, що Кеннет свого часу навмисне скоригував у власних інтересах закони міста і його нормативні акти. Їй подобався спокійний голос Кайта і його гаркаве «р». Подобалося те, що він не боявся демонструвати свій розум та обізнаність. Але найбільше подобалося їй, що він завжди проти когось виступає. Проти Кеннета, проти Тортела, навіть проти Дункана, який і сам виступав проти багатьох речей. Така позиція означала, що йому доводилося діяти самотою. Мало кому захочеться діяти власними силами, бо завжди існує альтернатива.

У Кетнесс іноді виникало бажання надіслати анонімного листа на його радіостанцію і подякувати за те, що й досі є такі принципові люди, як він, люди, які взялися виконувати роль самотнього й безстрашного сторожового пса, що стоїть на варті законності й порядку. До речі, про пса. Їй уже вдруге почувся якийсь звук під парадними дверима – чи то лише здалося? Кетнесс притишила радіо. Прислухалась. Звук почувся знов. Вона обережно підкралася до дверей і притулилася до них вухом. Знайомий скриплячий звук. Кетнесс відчинила двері.

– Даффе? Що ти робиш?

– Я… е-е-е… просто тут стою. І думаю. – Засунувши руки глибоко в кишені пальта, він погойдувався на своїх завеликих туфлях зі скрипучими підошвами.

– А чому ти не подзвонив?

– Та я дзвонив, – відповів Дафф, – але, мабуть, дзвоник не працює.

Кетнесс широко розчинила двері, але чоловік усе ще вагався.

– Чому ти такий похмурий, Даффе?

– Що – і справді похмурий?

– Вибач, я знаю, що наразі нема чому радіти, але ти заходиш чи ні?

Дафф швидко озирнувся довкола.

– Можна мені залишитися до півночі?

– Звісно, можна, але швидше заходь, бо я вже змерзла.

Сержант поклав руки на кермо свого мотоцикла Honda СВ450 «Black Bomber». Він придбав його менше п’яти років тому і в гарну погоду міг вичавити з нього до двох сотень кілометрів за годину. Проте цей мотик вже видавався дещо застарілим після появи на ринку супер-байку Honda СВ750. За шістнадцять хвилин сьома. Година пік уже минула, і впала рання темрява. Чекаючи біля дороги, він бачив кожну автомашину, яка під’їздила до перехрестя біля пагорбу Шибениця. Зі свого південного клубу Свено прислав їм підкріплення: трьох чоловіків на прізвисько «братани». Вони стрибнули на свої мотики і приїхали до міста менш як за три години. В повній готовності сиділи на своїх мотоциклах біля бензозаправки на тій дорозі, якою мала під’їхати означена автомашина. Братани вдивлялися в марки машин та реєстраційні номери. З протилежного боку дороги розташувався Колін, видершись за допомогою монтерських кігтів на залізний стовп із комутаційною коробкою світлофора. Єдиною їхньою розвагою став пробний «пуск», коли Колін вставив у коробку викрутку й повернув її. На дорозі почувся скрегіт гальм: зелене світло без переходу на жовте змінилося на червоне. За кілька секунд, коли світлофор знову перемкнувся на зелене, водії натисли на газ обережно й невпевнено, і автомобілі повільно поповзли через перехрестя; а тим часом сержант посигналив фарою Коліну – мовляв, все йде так, як вони запланували.

Сержант поглянув на годинника. За чверть сьома.

Свено недовго думав, ухвалюючи рішення, але сержант мав тривожне передчуття. Воно вгамувалось лише тоді, коли перед воротами клубу зупинилися троє «братанів»: на Harley Davidson Chopper з високими ручками керма, на Harley FL 1200 Electra Glide, а також на російському «Уралі» з коляскою, де було встановлено кулемет. Тип, який приїхав на «Електрі», мав із собою шаблю. Вона була не така крива, як у Свено, але все одно годилася для тієї роботи, для якої була призначена.

За чотирнадцять хвилин сьома.

– Флінсе…

Щось у батьковому голосі змусило Флінса обернутися й поглянути на нього. Батько завжди був спокійним, але, коли щось ішло не так, його голос ставав іще спокійнішим. Як тоді, коли Флінсу було сім років, а батько повернувся після відвідин матері у шпиталі й покликав його таким самим моторошно-спокійним тоном.

– Плани на сьогоднішній вечір міняються, – сказав батько, змінюючи ряд і прилаштовуючись позаду «форда» Galaxy. – І на наступні кілька днів також.

– А що?

– Ти поїдеш до столиці. Сьогодні ж.

– До столиці?

– Дещо сталось. У тебе виникне багацько запитань, мій хлопчику, але наразі відповідей на них ти не отримаєш. Висадиш мене біля «Інвернессу», заскочиш додому, візьмеш лише найнеобхідніше, – і рушай до столиці. Їдь, не затримуючись, але і не надто швидко, і завтра ввечері ти вже будеш там. Второпав?

– Так, але…

– Ніяких але. Пробудеш там кілька днів, можливо – тижнів. Як тобі відомо, матір успадкувала в столиці невеличку квартиру. Візьми в бардачку блокнота.

– Ота однокімнатна квартира, яку вона називала пацючою норою?

– Так. Недивно, що нам так і не вдалося продати її. А тепер можна сказати, що на щастя не вдалося. Ось адреса: Таннері-стріт, 66, Шостий район. Якраз поруч із нічним клубом «Дельфін». На третьому поверсі праворуч. Там ти будеш у безпеці. Записав?

– Так. – Флінс вирвав аркуш і поклав блокнота назад у бардачок. – Але ж мені знадобиться ключ? Хто мене туди впустить, якщо квартира порожня?

– Вона не порожня.

– Орендарі?

– Не зовсім. Я пустив туди пожити бідолашного старого кузена Альфі. Він настільки старий та глухий, що може не почути, коли ти дзвонитимеш у двері, тому тобі доведеться дещо поімпровізувати.

– Татку!

– Що?

– А це має стосунок до того, через що приїздив Дафф? Він був такий… знервований.

– Так, має, але більше жодного запитання, Флінсе. Ти просто поживеш там, проштудіюєш підручники, які візьмеш із собою. Звісно, тобі буде нудно, але не дзвони мені, не пиши і не кажи нікому ані слова, де ти є. Просто роби так, як я сказав, і я пошлю за тобою, коли небезпека мине.

– А ти будеш у безпеці?

– Я ж тобі сказав – жодних запитань.

Флінс кивнув.

Вони їхали мовчки, а зношена гума двірників лобового скла вищала, наче прагнучи про щось попередити.

– Так, – мовив Банко. – Я буду в безпеці. Але віднині не зважай на новини, бо вони, можливо, будуть неправдивими. Наразі у квартирі є ще один чоловік. Мабуть, він спить на підлозі на матраці, а ти лягай на дивані. Якщо його пацюки ще не прогризли.

– Ти – кумедний хлопець, татку. Обіцяй мені, що будеш у безпеці.

– Не хвилюйся…

– Червоне світло!

Банко різко натиснув на гальма, і мало не в’їхав у задній бампер «форда гелаксі», водій якого, вочевидь, також не помітив, як на світлофорі змінилися вогні.

– Ось, візьми, – сказав Банко, передаючи сину товстий потертий гаманець. – Візьми гроші, тобі їх має вистачити, щоб перебитися якийсь час.

Флінс витяг купюри.

– Ну й довго ж горить це бісове червоне світло, – стиха зауважив батько.

Флінс зиркнув у бокове скло. За ними вже скупчилася довга низка автомобілів. А по краю тієї низки до них наближалися мотоцикли.

– Дивно, – мовив Банко – і знову аж надто спокійним тоном. – Схоже, що далі на дорозі теж горить червоне світло. І горить уже деякий час.

– Татку, он якісь мотоцикли під’їжджають.

Флінс побачив, як батько, швидко глянувши у дзеркало заднього виду, натиснув на акселератор, викрутив кермо вправо і відпустив зчеплення. Старий автомобіль крутнувся на мокрому маслянистому асфальті і спромігся витиснутися на правий бік черги з автомобілів. Колісні диски вдарилися об високий бордюр, і, коли «вольво» проскочив повз «гелаксі», зачепивши його і відламавши йому бокове дзеркало, обидві машини заверещали, наче поранені.

З дороги попереду почулося потужне ревіння двигунів. То на світлофорі засвітився зелений вогник.

– Татку, зупинись!

Але Банко не зупинився, а, навпаки, щосили натиснув на педаль акселератора. Вони вискочили на перехрестя курсом на зіткнення з великою вантажівкою з лівого боку та автобусом – з правого. З обох боків почувся вереск клаксонів, який змінився різким акордом, коли «вольво» опинилася поміж ними. Їхнє авто рвонуло з пагорба Шибениця в напрямку центра, і Флінс знову глянув у дзеркало, чуючи, як моторошне завивання гудків позаду вщухає. Він побачив, що на світлофорі знову зелене світло, а мотоцикли вже перетинають перехрестя.

Макбет стояв, міцно впершись ногами у тверді кахлі на вході до казино «Інвернесс», маючи відчуття, що він – у штормовому морі. Перед ним із заднього сидіння лімузина вибирався дуже огрядний чоловік. Одягнений у червоне швейцар тримав однією рукою дверцята, а іншою – парасольку, вагаючись: чи то підсобити чоловіку вилізти, чи то дати йому можливість зберегти власну гідність. Після того як чоловік спромігся завершити операцію без сторонньої допомоги, але трохи захекавшись, до нього кинулася Леді.

– Наш любий мер… наш любий мер приїхав! – Вона засміялася й обняла його. Це було справою нелегкою, подумав Макбет і стримано хихикнув, споглядаючи, як тендітні руки Леді намагаються обхопити тлустий, мов черепашачий панцир, тулуб Тортела.

– Кожного разу, коли ми зустрічаємося, ви виглядаєте дедалі гарнішим і кремезнішим.

– А ви, Леді – дедалі прекраснішою і брехливішою. Здрастуй, Макбете…

Макбет потиснув йому руку, здивований тим, що плоть мерської долоні витекла з-під його пальців, немов медуза.

– А хто цей молодий хлопець? – поцікавилася Леді.

Кароокий гладкошкірий хлопчик із гарненьким, як у дівчинки, обличчям, хутко обігнув лімузин, вибравшись із протилежних задніх дверей. Він стримано усміхнувся Тортелу, неначе очікуючи на підказку.

– А це, Леді, – мій син, – заявив Тортел.

– Не вигадуй, телепню, ти ж не маєш дітей, – вигукнула Леді, ляснувши мера по лацкану його піджака.

– Мій позашлюбний син, – пояснив Тортел. Погладивши хлопця по талії й підморгнувши Макбету, він стиха хихикнув. – Розумієш, я тільки-но про нього дізнався. Хіба ж ти не бачиш, як ми схожі. Леді?

– Ти як був хитрим лисом, так і залишишся ним назавжди, любий Тортеле. Може, ми якось його назвемо?

– Як тобі подобається Касі Тортел-молодший? – спитав мер, погладжуючи свої вуса в стилі Сальватора Далі. Побачивши, що Леді завела очі під лоба, гучно розсміявся.

– Заходьте в тепло й пригощайтеся нашими наїдками, – запросила Леді.

Мер і хлопець зайшли всередину, а Леді підійшла до Макбета і стала поруч.

– Та як він сміє, кнур розбещений, – з огидою мовив Макбет. – Я гадав, що Тортел – респектабельний хлоп.

– Він дійсно поважний хлоп, а це найголовніше, мій любий. Влада дає свободу робити все, що хочеш, не втрачаючи при цьому поваги інших людей. Ну, нарешті ти усміхаєшся.

– Та невже?

– Наче схиблений клоун. – Леді знову розцвіла сліпучою усмішкою, побачивши таксі, що під’їхало до входу. – Дивись, не переборщи зі своєю усмішкою, бо людей налякаєш, мій любий. Це Янович, столичний інвестор ринку нерухомості.

– Іще один стерв’ятник, що скуповує за безцінь фабричні території у нашому місті?

– Його більше цікавлять казино. Будь ввічливим і привітайся, а у слушний момент не промини нібито мимохіть зауважити, що вулична злочинність останнім часом значно знизилась.

Флінс інстинктивно верескнув і пригнувся – то заднє скло вибухнуло й осипалося.

– Їх багато? – спокійно спитав батько, різко звертаючи праворуч.

Флінс обернувся. Ревіння мотоциклів, що мчали позаду, посилилося і стало нагадувати рик розлюченого дракона.

– П’ятеро чи шестеро! – скрикнув Флінс. – Дай мені твого пістолета!

– Йому захотілося сьогодні залишитися вдома, – відповів Банко. – Тримайся міцніше! – гукнув він і різко крутнув кермо вліво; колеса вдарилися об бордюр, «вольво» підстрибнув, зрізав кут перед крамницею модного вбрання і вилетів на вузьку вулицю. Флінс збагнув батькову стратегію: в цих провулках з одностороннім рухом мотоциклісти не могли порівнятися з ними й розстріляти. Але вони наздоганяли і вже були надто близько. Ззаду знову бахнув постріл. Флінс іще не навчився розрізняти види зброї так, як це вмів його батько, але навіть він зміг визначити, що то вистрелили з дробовика. Що, зрештою, було краще, ніж…

Раптом на автомобіль обрушився град куль.

…ніж автоматична зброя.

Батько знову різко повернув – упевнено, наче добре знав, що робить. Вони заїхали далеко в район крамниць, але всі вони були вже зачинені, а вулиці – майже безлюдні через дощ. Чи знав його батько вихід із цього лабіринту? У відповідь на це мовчазне запитання Банко несподівано скерував авто праворуч, повз знак, який не віщував нічого доброго.

– Татку, це – тупикова вулиця!

Банко не зреагував.

– Татку!

Знову жодної реакції, тільки очі втупилися вперед у глибокій зосередженості, а руки міцно вчепилися в кермо. Лише зараз Флінс помітив, що по обличчю батька тече кров, збігаючи на комірець білої сорочки, який уже став рожевим, всотавши кров, мов промокашка. А в тому місці батькової голови, звідки сочилася кров, чогось явно бракувало. Флінс перевів погляд на кермо. Ось чому він не відповідає: його вухо. Воно лежало, прилипнувши до панелі приладів, – бліда смужка шкіри, обривки плоті та кров. Флінс підвів очі на вітрове скло. І побачив у ньому кінець. Кінець у буквальному сенсі. Тупикова вулиця закінчувалася дерев’яним будинком солідного вигляду. Нижній поверх являв собою велику частково освітлену вітрину крамниці. Вона швидко наближалася, і не було жодної ознаки, що вони ось-ось зупиняться.

– Пристебни ремінь, Флінсе.

– Татку!

– Негайно!

Флінс схопив ремінь безпеки, оперезав ним груди і щойно встиг клацнути замком, як передні колеса вдарились об бордюр і авто злетіло в повітря. Капот поцілив у вітрину якраз посередині, і Флінс відчув, як вони летять крізь завісу з битого білого скла. Він ошелешено озирнувся і враз відчув болючий вивих, а хід подій на мить перервався, бо він, напевне, на якусь хвилю знепритомнів. У його вухах щось пекельно задзвеніло. Батько лежав нерухомо, опустивши голову на кермо.

– Татку!

Флінс посмикав його за плече.

– Татку!

Жодної реакції. Лобового скла більше не було, а на капоті щось виблискувало. Флінс покліпав очима і здогадався, що то було. Персні. Намиста. Браслети. А попереду нього на стіні виднівся напис золоченими літерами: «Ювелірна крамниця „Якобс і сини“». Вони заїхали в бісову ювелірну крамницю! А дзеленчала не його голова, а сигналізація. Тепер він все зрозумів. Сигналізація від грабіжників. Усі міські банки, казино та великі ювелірні крамниці були оснащені сигналізацією, виведеною на центральний пульт в управлінні поліції. А черговий в управлінні негайно виходив на зв’язок з патрульними авто в конкретному районі. Отже, татко знав, що робить.

Флінс спробував відчепити ремінь безпеки, але не зміг. Він смикав його й тягнув, але замок заклинило намертво.

Сержант сидів на своєму мотоциклі, рахуючи секунди і дивлячись на авто, яке стирчало з крамничної вітрини перед ними. Вереск сигналізації поглинав майже всю решту звуків, але, помітивши дим з вихлопної труби, він виснував, що двигун автомобіля й досі працює.

– Якого біса ми чекаємо, га? – роздратовано спитав хлоп на «Електрі». – Ходімо прикінчимо їх.

– Ще трохи почекаємо, – відповів сержант і продовжив рахувати. – Двадцять один, двадцять два…

– Ну, і довго ще нам чекати?

– Допоки не переконаємося, що той тип, який замовив нам цю роботу, дотримав своєї обіцянки, – пояснив сержант. – Двадцять п’ять, двадцять шість.

– Та ну, нафіг чекати. Зара’ повідрубую голови, як домовлялися, і подамся геть з вашого гнилого міста.

– Стривай, – наказав сержант і виміряв хлопця очима. Той мав вигляд солідного чоловіка. Двох солідних чоловіків. Був здоровенним, мов сарай, і скрізь мав тугі м’язи, навіть на обличчі. Проте на зубах у нього стояла ортодонтична скоба, як у малого хлопця. Сержанту вже доводилося бачити такі скоби в тюрмі, де в’язні, які накачували м’язи й приймали анаболічні стероїди, відрощували такі потужні щелепи, що зуби зрушувалися в той чи інший бік. Двадцять дев’ять, тридцять. Тридцять секунд, а поліцейських сирен не чути.

– Вперед! – скомандував сержант.

– Дуже вам вдячний, – зіронізував чоловік-сарай. Витягнувши з-за пояса довгоствольного кольта, а з піхов – шаблюку, він зліз зі свого мотика і рушив до автомобіля. Невимушено провів лезом по стіні, а потім – по стовпчику з табличкою «Стоянка заборонена». Сержант придивився до широкої спини хлопця. На шкірянці побачив піратський прапор з черепом, а над ним – свастику. Сержант зітхнув. Поганий смак. Відсутність стилю.

– Прикрий його своїм дробовиком, Коліне.

Колін розгладив вуса забинтованою рукою, розчахнув навпіл обріз дробовика і зарядив у нього два патрони.

Сержант побачив, як у вікнах через дорогу показалося два-три обличчя, але сирен все одно не було чути, лише монотонне безперервне дзеленчання сигналізації, під звук якої широкоплечий хлопець увійшов до крамниці й наблизився до автомобіля. Взявши шаблю під пахву, він відчинив пасажирські дверцята вільною рукою і націлив револьвера на чоловіка, який там сидів. Сержант мимоволі стиснув зуби, чекаючи на гучний постріл.

Флінс щосили смикав ремінь безпеки, але чортів замок все одно не піддавався. Він спробував вивернутись. Піднявши коліна до підборіддя, крутнувся на сидінні, вперся ногами в пасажирські дверцята й підсунувся до батька, на водійське сидіння. І в цю мить побачив, як до крамниці увійшов чоловік із шаблею в одній руці та револьвером в іншій. Отже, тікати було вже запізно. Флінс навіть усвідомити не встиг, наскільки він перелякався.

Пасажирські дверцята рвучко відчинилися. Флінс побачив тьмяний поблиск ортодонтичної скоби, побачив, як чоловік підняв револьвера, і зрозумів, що не дістане його ударом ноги, як планував. Тому, охоплений відчаєм, він просто випростав ногу й доторкнувся нею до дверей. Звичайний черевик не помістився б поміж дверцятами та внутрішньою дверною ручкою, але Флінс на званий вечір взувся у старомодні гостроносі туфлі, які йому подарував Макбет, і носок одного з них проліз туди надзвичайно легко. Зиркнувши в чорну вічність, яка зяяла в стволі револьвера, Флінс щосили смикнув на себе двері. Вони з тріском гепнули чоловіка по зап’ястю й затиснули його в отворі. Револьвер із глухим стукотом упав на долівку.

Почулися матюки, а Флінс тим часом дотягнувся до ручки, з хряскотом зачинив двері, а іншою рукою заходився похапливо намацувати револьвера.

Та двері знову рвучко відчинились, і чоловік зі скобою на зубах заніс шаблюку над головою. Флінс помацав рукою під сидінням – куди ж подівся той чортів револьвер? Тієї миті Зубна Скоба, мабуть, здогадався, що для змаху шаблею йому забракне простору, тож вирішив натомість завдати нею колючого удару. Відвівши лікоть назад, він націлив шаблю на Флінса та кинувся на нього. Однак Флінс перехопив його на півдорозі, вдаривши обома ногами, від чого Скоба, незграбно, задкуючи, гепнувся спиною на скляний прилавок і розтрощив його на друзки.

– Коліне, – зітхнув сержант. – Будь ласка, сходи туди й поклади край цьому водевілю.

– Слухаю, начальнику. – Перед тим, як спішитися з мотоцикла, Колін перевірив, чи зможе натиснути на курок пальцем руки, яку Макбет проштрикнув кинджалом.

Флінс припинив опір, збагнувши, що потрапив у пастку і не зможе завчасно вивільнитися з ременя безпеки. Він лежав боком на сидінні, дивлячись, як хлоп із шаблюкою підвівся з-за розтрощеного прилавка, струшуючи з плечей скляні скалки. Цього разу він був обережнішим і став так, аби Флінс не зміг його дістати. Пересвідчився, що рука міцно тримає шаблю. Флінс здогадався, що Скоба націлюється туди, де зможе найшвидше завдати найбільшої шкоди: у пах.

– Гниле гівняне місто! – гаркнув хлоп, поплював на лезо, а потім відвів назад руку, зробив крок уперед і вишкірив у подобі посмішки свої зціплені зуби. В м’якому тьмяному світлі його скоба блиснула і на якусь мить стала подібною до асортименту ювелірної крамниці. Флінс підняв револьвер і вистрелив. Перед тим як нападник гепнувся додолу, хлопець встиг помітити, як посередині скоби утворилася маленька чорна дірочка.

М’які стримані звуки фортепіано приємно лоскотали Макбетові вуха.

– Шановні гості, знайомі, колеги та друзі нашого казино, – промовив він, обвівши поглядом обличчя довкола себе, – хоча ще і не всі ще приїхали, мені хотілося б від імені жінки, яку всі ви знаєте і якої побоюєтеся, – присутні стиха ввічливо засміялися й закивали головами убік радісно усміхненої Леді, – тепло привітати вас і запропонувати тост перед тим, як ми займемо свої місця за столом.

Колін закляк на місці, побачивши, як його побратим з півдня впав на підлогу. Звук пострілу потонув у вереску сигналізації, але в отворі між дверцятами та автомобілем він помітив руку з револьвером. Колін зреагував блискавично – і вистрілив. Побачив, що влучив, бо світла внутрішня панель дверцят враз почервоніла, скло осипалося, а револьвер упав на підлогу крамниці.

Колін рушив до нерухомої машини. Адреналін так загострив його чуття, що він миттєво сприймав геть усе довкола. Слабку вібрацію вихлопної труби; те, що через розбите заднє скло не було видно голів; звук, який раптом почувся крізь гудіння сигналізації. То ревонув мотор, ригнувши димом з вихлопної труби. «От сука!»

Решту відстані до автомобіля Колін здолав бігцем. На пасажирському місці в химерно скорченій позі сидів вбраний у костюм хлопець. І досі прикутий ременем безпеки, він простягнув скривавлену руку й ліву ногу туди, де, впавши на кермо, без ознак життя лежав водій. Колін підняв був дробовика, але цієї миті двигун заревів, увімкнулося зчеплення – і автомобіль різко здав назад. Відкриті дверцята вдарили Коліна в груди, але він встиг виставити ліву руку й вхопитися за верхній край дверцят. Авто вискочило задки з крамниці, але Колін втримався на дверцятах. У своїй пораненій правій руці він і досі тримав дробовика, але для того щоб вистрілити, йому треба було просунути ствол під лівою рукою…

Флінсу вдалося дотягнутися ногою до педалей. Відштовхнувши батькову ногу, він натиснув на педаль зчеплення і перевів ручку передач з нейтральної на задню. А потім, повільно знімаючи ногу зі зчеплення, натиснув на акселератор. Відкриті дверцята торохнули якогось хлопа, але той, примудрившись вчепитися за їхній край, повис на них і таки не впав. Авто вже виїхало з крамниці й помчало задки по дорозі. Флінсу анічогісінько не було видно, але він щосили тиснув на газ, сподіваючись, що нікуди не вріжеться.

Тип, що висів на дверцятах, щось намагався зробити, і за мить Флінс побачив, що саме. З-під його руки вигулькнуло дуло дробовика. А ще за мить з дула блиснув вогонь.

Флінс заплющив очі.

Розплющивши ж їх, побачив, що тип із дробовиком зник. Разом із пасажирськими дверцятами. Глянувши через панель, хлопець помітив, що двері разом із хлопом обгорнули собою стовп із табличкою «Стоянка заборонена».

І цієї миті Флінс побачив бічну вулицю.

Він натиснув на гальмо, потім на педаль зчеплення – але раптом двигун почав глухнути. Хлопець поглянув у дзеркало. Побачив, як четверо чоловіків спішилися з мотоциклів і рушили до нього. Вони перекрили дорогу мотоциклами так, що проїхати назад було неможливо. Флінс ухопив важіль коробки передач, тільки тепер помітивши, як кровоточить рука, і спробував був увімкнути першу передачу, але не зміг, бо, вочевидь, з такого незручного положення повністю вижати педаль зчеплення було неможливо. «Сука, сука, сука!» Двигун закашлявся й захрипів, немов перед смертю. Хлопець знову поглянув у дзеркало й побачив, що нападники витягли зброю. Не пістолети – автомати. Все. Це – кінець. Як жаль, що він не зможе скласти іспит із права тепер, коли йому вдалося, нарешті, розгадати код, вдалося зрозуміти головне: різницю між хибним і незаконним, між моральним і законним. Між владою і криміналом.

Раптом він відчув, як на його руку, що тримала важіль передач, опустилася тепла рука.

– Хто за кермом, синку? Ти чи твій татко?

Очі Банко були трохи затуманені, але він сидів, випрямившись і тримаючи обома руками кермо. А за мить старечий кашель двигуна змінився хрипким ревінням, і авто, виляючи мокрою бруківкою, помчало геть під акомпанемент автоматних пострілів, що нагадували китайський новорічний феєрверк.

Макбет поглянув на Леді. Вона сиділа через один стілець від нього, з ентузіазмом розмовляючи зі своїм сусідом – Яно…, чи як там його в біса звати. Одне слово, зі столичним олігархом. Її рука лежала на його плечі. Минулого року на місці цього олігарха сидів один із впливових фабрикантів їхнього міста. Але цього року фабрика закрилася, і її власника на звану вечерю не запросили.

– Мені треба з тобою поговорити, – сказав Тортел.

– Гаразд, – погодився Макбет, обернувшись до мера, який заходився заштовхувати виделкою собі в пащеку величезний шмат телятини. – А про що?

– Про що? Про наше місто, звісно.

Макбет з веселим отетерінням споглядав, як численні підборіддя мера стискалися й розправлялися, коли той жував, – ніби акордеон із людської плоті.

– Про те найкраще, що ми можемо зробити для нашого міста, – додав Тортел з усмішкою, наче то був жарт.

Макбет розумів, що йому треба зосередитися на розмові, але не міг зібрати думки докупи і сконцентрувати їх на конкретних приземлених темах. Натомість розмірковував, чи жива ще матір цього теляти? А якщо жива, то чи відчуває зараз, цієї миті, що її дитину пожирають?

– Є один радіорепортер, – почав Макбет, – на ім’я Кайт. Він поширює злобні чутки і, вочевидь, плекає якісь лиховісні плани. Як би нам його нейтралізувати, га?

– Ці репортери так мене дістали! – поскаржився Тортел, заводячи очі під лоба. – Але з ними не все так просто. Вони підзвітні лише своїм редакторам. І навіть якщо редактори, своєю чергою, підзвітні власникам, які прагнуть лише грошей, то репортери свято вірять, що служать високій меті. Тому впливати на них дуже важко. Ти нічого не їси, Макбете. Хвилюєшся?

– Я? Аж ніяк.

– Правда? Старшого комісара вбили, його заступник зник, уся відповідальність – на твоїх плечах, а ти не хвилюєшся? Я б на твоєму місці хвилювався, Макбете!

– Я не це мав на увазі, – відказав Макбет, зиркнувши у пошуку підтримки на Леді, яка сиділа з протилежного від мера боку, але наразі була зайнята розмовою з жінкою, що працювала в міськраді чи то фінансовим консультантом, чи то ще кимось.

– Вибачте, – мовив Макбет і підвівся. Спіймав на собі запитальний і трохи стривожений погляд Леді й швидко пішов до реєстратури.

– Дай-но мені телефон, Джеку.

Адміністратор підсунув апарат, і Макбет набрав номер комутатора управління поліції. Там відповіли з п’ятого дзвінка. П’ять дзвінків – це довге чи недовге очікування відповіді від поліції? Він не знав і раніше якось над цим не замислювався. Але тепер доведеться. Доведеться думати і про це.

– З’єднайте мене з патрульною службою.

– Гаразд.

Макбет почув, як його з’єднали, і телефон на тому боці лінії почав дзвонити. Поглянув на годинника. Там теж не поспішали піднімати слухавку.

– Я ніколи не бачив тебе в ігровій кімнаті, Джеку.

– Я більше не працюю круп’є, сер. Після отого… після тієї ночі, ви ж знаєте.

– Зрозуміло. Щоб таке пережити, потрібен певний час.

Джек знизав плечима.

– Річ не лише в цьому. Насправді, мабуть, посада адміністратора підходить мені більше, аніж робота круп’є. Тому я не вбачаю в цьому трагедії.

– Але хіба ж ти не заробляв значно більше, працюючи круп’є?

– Якщо ти почуваєшся ні в сих ні в тих, наче риба, викинута на берег, то не має значення, скільки заробляєш. Риба на суходолі задихається й помирає, навіть якщо біля неї лежить цілий мішок грошей. Ось у чім трагедія, сер.

Макбет хотів був відповісти, але почув, що патрульна служба нарешті озвалась.

– Макбет на дроті. Чи не надходило вам повідомлень про стрілянину на пагорбі Шибениця протягом останньої години?

– Ні. А що, мало надійти?

– Один відвідувач у казино розповів, наче він щойно там проїжджав і чув якийсь вибух чи постріл. Може, то просто колесо на якомусь авто вибухнуло?