Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц)

Частина друга

10

Того ранку, коли старшого комісара Дункана знайшли мертвим у ліжку в казино «Інвернесс», Леді вже вдруге за історію цього закладу негайно розпорядилася очистити його від клієнтів і повісити на парадному вході вивіску «Зачинено».

Приїхала Кетнесс, зібрала всіх криміналістів, яких тільки змогла, і наказала перекрити весь другий поверх.

Усі решта полісменів, які ночували в казино, зібралися за столом для рулетки в порожній ігровій кімнаті.

Дафф поглянув на заступника старшого комісара Малкольма. Той зняв окуляри – мабуть, щоб їх протерти, але натомість уп’явся очима у шматочок зеленої повсті, неначе в ньому крилися відповіді на всі запитання. Малкольм був найстаршим за рангом з присутніх полісменів, і Дафф час від часу ставив собі питання: а чи не через те Малкольм так сильно змарнів і зсутулився, що, будучи чистим бюрократом, опинився в оточенні людей з практичним досвідом поліцейської роботи. Він відчув всю непевність своєї теперішньої позиції, і тому ходив, мимоволі нахиляючись вперед, ніби прислухаючись до чиєїсь поради чи натяку, кинутих пошепки. І, мабуть, хворобливо-сіруватий колір обличчя мав не через випите напередодні, а тому, що раптом відчув відповідальність виконувача обов’язків старшого комісара.

Похукавши на скельця окулярів, Малкольм заходився їх протирати. Очей він не підводив, ніби боячись зустрітися поглядом із колегами, які очікувально видивлялися на нього.

Проте Дафф, можливо, судив його надто суворо. Всі присутні знали, що в процесі карбування політичної програми Дункана Малкольм був і долотом, і молотком. Але ж чи спроможеться він стати їхнім лідером? Усі решта мали багаторічний досвід керівництва відділами й підрозділами, тоді як досвід Малкольма обмежувався днями, протягом яких він слухняно виконував вказівки Дункана, наче щедро оплачуваний асистент.

– Панове, – сказав Малкольм, втупившись у зелену повсть. – Нас покинула велика людина. Наразі це все, що я можу сказати про Дункана.

Він надів окуляри, підвів голову й уважно обдивився всіх, хто сидів за столом.

– Як старший комісар, він не дозволив би нам впадати в сентиментальність і відчай через такий жахливий поворот подій, він вимагав би від нас робити те, що мусимо відповідно до своїх службових обов’язків: знайти винуватця або винуватців і запроторити їх за грати. Сльози і поминальні слова подяки будуть потім. А на цій нараді сплануймо і скоординуймо те, що маємо зробити першочергово. Наступна нарада відбудеться в управлінні сьогодні о шостій вечора. Пропоную після закінчення цієї наради зателефонувати своїм дружинам та іншим близьким людям…

Малкольм зупинив погляд на Даффі, але той не зміг чітко визначити, чи був у цьому якийсь натяк.

– …і сказати їм, що деякий час вас не буде вдома. – На мить зупинившись, Малкольм продовжив: – Бо перш за все ми мусимо заарештувати ту особу, яка забрала від нас старшого комісара Дункана.

Настала довга пауза.

– Даффе, ви – керівник відділу вбивств. За годину мені потрібен проміжний звіт для наступної наради, який має містити все, що змогла і не змогла знайти Кетнесс зі своєю групою на місці злочину.

– Зрозуміло.

– Ленноксе, надайте мені повний звіт про минуле охоронців старшого комісара та подробиці їхнього пересування напередодні вбивства. Де вони були, з ким говорили, що купували, будь-які зміни в їхніх банківських рахунках, дані жорсткого опитування родин та друзів. Залучайте для цього всі необхідні ресурси.

– Зрозуміло.

– Макбете, ви вже й так зробили чималий внесок у розслідування цієї справи, але мені потрібно більше. ВБОЗ має зробити все від нього залежне, щоб виявити можливий зв’язок цього убивства з крупними гравцями і встановити, кому з них було найвигідніше прибрати Дункана.

– А хіба і без того не ясно? – спитав Макбет. – Ми втопили дурман Свено у річці, вбили двох та заарештували половину його «вершників». Очевидно, що це помста Свено, і тому…

– Не бачу нічого очевидного, – заявив Малкольм.

Усі присутні здивовано витріщилися на заступника старшого комісара.

– Навпаки – Свено було б дуже вигідно, якби Дункан продовжив втілення своєї програми, – заявив Малкольм, постукавши кінчиками пальців по ігрових фішках, які забули прибрати під час похапливої евакуації. – Що пообіцяв Дункан нашому місту перш за все? Заарештувати Гекату. І тепер, коли «вершники» Свено в нокдауні, Дункан зосередив би сили поліції саме на цьому завданні. А в разі, якби Дункану вдалося втілити цей план, що сталося б?

– У такому разі вивільнився б ринок для Свено, і він зміг би на нього повернутись, – мовив Леннокс.

– Якщо чесно, – почав Макбет, – то невже ви й справді вважаєте, що мстивий Свено здатен мислити настільки раціонально?

Малкольм злегка підняв брову. Макбет продовжив:

– Виходець із трудящих мас, який без освіти і сторонньої допомоги керував найприбутковішим у нашому місті бізнесом протягом більш як тридцяти років… Чи зможе він бути раціональним у фінансовому відношенні? Чи здатен придушити в собі спрагу помсти через можливу бізнесову вигоду?

– Отже, найбільше від усунення Дункана виграє Геката, тому ви припускаєте, що за вбивством стоїть саме він, – резюмував Дафф, дивлячись на Малкольма.

– Я нічого не припускаю, але Дункан визначив, що максимальним пріоритетом має стати полювання на Гекату, і це, як відомо, широко обговорюється, тому для Гекати будь-який наступник Дункана був би більш прийнятним.

– Особливо, якщо на його наступника Геката матиме важелі впливу, – зауважив Дафф. Але, негайно усвідомивши, що його слова можуть сприйматися як натяк, досадливо заплющив очі і додав: – Перепрошую, я не мав на увазі…

– Та все нормально, – відказав Малкольм. – У своєму колі ми можемо думати й висловлюватися вільно, тим паче що ваш висновок випливає з моїх слів. Геката гадає, що йому тепер буде легше, ніж за Дункана. Тому продемонструймо, як він помиляється. – Говорячи це, Малкольм пересунув усі фішки на чорне поле. – Отже, нашою робочою версією є Геката, але сподіваймося, що на шосту годину ми вже знатимемо більше. А тепер – за роботу.

Банко відчув, як сон відпускає його. Як видіння відпускає його. Як його відпускає Віра. Він заблимав очима. Може, його розбудили церковні дзвони? Ні. В кімнаті хтось був.

Хтось сидів біля вікна, дивлячись на фото в рамці, а потім спитав:

– Як тобі на похмілля? Важко?

– Макбете, ти? А як ти…

– Флінс мене впустив. Бачу, він зайняв мою кімнату. Навіть туфлі гостроносі привласнив – ті, що ти мені колись купив.

– Котра година?

– А я гадав, що гостроносі туфлі вже давно вийшли з моди.

– Саме тому ти їх тут і залишив. Але Флінс носитиме будь-що, знаючи, що колись воно належало тобі.

– Скрізь книги та навчальні посібники. Він – хлопець працьовитий і сумлінний, має саме той настрій, який потрібен для того, щоб пробитися нагору.

– Так, і він туди проб’ється.

– Але ж ми знаємо, що цього не завжди достатньо, аби дістатися верхнього щабля. Таких, хто цього прагне, багато, тому виникає питання слушної нагоди. Питання наявності навичок і сміливості, щоб завдати удару саме тоді, коли така нагода з’явиться. Ти пам’ятаєш, хто зробив цей знімок?

Макбет підняв фото. Флінс та Банко під засохлою яблунею. На них падала тінь фотографа.

– Пам’ятаю. Цей знімок зробив ти. А що тобі, власне, треба? – спитав Банко, потерши руками обличчя. Макбет мав рацію: похмільний синдром відчувався, і вельми сильно.

– Дункан загинув.

Руки Банко впали на ковдру.

– Що ти сказав?

– Його вбили охоронці ударами ножа в шию, коли він ночував у «Інвернессі» минулої ночі.

Банко відчув, як до горла підкотилася нудота, і йому довелося кілька разів глибоко вдихнути, щоб не виригати.

– От і маємо нагоду, – сказав Макбет. – Себто маємо роздоріжжя. Один шлях веде до пекла, а другий – до раю. Я прийшов спитати, який із них ти обереш.

– Ти про що?

– Мені потрібно знати, чи підеш ти за мною.

– Я вже дав відповідь на це запитання. Ось вона: так.

Макбет повернувся до нього. Усміхнувся.

– А чи можеш ти сказати «так», не питаючи, куди ми прийдемо – до раю чи до пекла?

Його обличчя було блідим, а зіниці – ненормально звуженими. Мабуть, це через різке вранішнє світло, бо, якби Банко не знав Макбета, міг би запідозрити, що той знову підсів на дурман. Але тієї миті, коли він вже хотів був відштовхнути від себе цю думку, здогадка обрушилася на нього, наче крижаний душ.

– Так це ти? – спитав Банко. – Це ти його вбив?

Макбет схилив голову набік і пильно поглянув на Банко. Поглянув так, як придивляються до парашута перед стрибком, або до жінки, яку хочуть поцілувати вперше.

– Так, – відповів він. – Це я вбив Дункана.

Банко стало важко дихати. Він міцно-міцно заплющив очі. Сподіваючись, що, коли знову розплющить їх, то і Макбет, і оте враз щезнуть.

– І що тепер?

– А тепер мені треба вбити Малкольма, – почувся голос Макбета. – Тобто вбити Малкольма доведеться тобі.

Банко розплющив очі.

– Заради мене, – додав Макбет. – І заради мого кронпринца Флінса.

11

Банко сидів у скупому світлі льоху, прислухаючись, як Флінс крокує нагорі туди-сюди. Хлопцю явно хотілося піти погуляти. Зустрітися з друзями. Може – з дівчиною. Це пішло б йому на користь.

Банко пропустив ланцюг крізь пальці.

Він сказав Макбету «так». Чому? Чому перетнув межу так легко? Може, тому, що Макбет пообіцяв діяти від імені народу, для народу й разом із народом, діяти так, як ніколи не зміг би представник аристократичної верстви на кшталт Малкольма? Ні, не тому. А тому, що просто неможливо сказати «ні», коли йдеться про сина. Особливо, коли йдеться про двох синів.

Макбет описав це завдання як іще один поклик долі – розчистити шлях до посади старшого комісара. Він не сказав, що все це організувала Леді. Втім, нічого казати й не треба було. Макбет віддавав перевагу простим планам. Планам, які не потребували тривалих роздумів у критичних ситуаціях. Банко заплющив очі. Спробував собі уявити, як це буде. Макбет обійме посаду старшого комісара і правитиме містом як абсолютний володар – так, як правив Кеннет, але, на відміну від Кеннета, він керуватиметься шляхетною метою: зробити місто комфортнішим для городян. Якщо хочеш здійснити всі необхідні радикальні реформи, то повільна вайлуватість демократичного процесу з його свободою дій для всіх учасників лише заважатиме, а не допомагатиме. Тут потрібна сильна і справедлива рука. А коли Макбет постарішає, його місце за штурвалом зможе зайняти Флінс. До того моменту Банко вже помре щасливим дідом. Можливо, саме тому він зараз ніяк не міг все це уявити.

Банко почув, як ляснули парадні двері.

Втім, усе очевидно, навіть якщо фантазії такого роду потребують часу для повного розуміння.

Банко надів рукавички.

Було пів на шосту, і дощ періщив бруківку та вітрове скло Малкольмового автомобіля Chevelle 454 SS, який зміїстим маршрутом пробирався вулицями міста. Малкольм розумів, що це дурість купити такого пожирача бензину під час паливної кризи. Навіть попри те, що автомобіль був вживаний, і він придбав його відносно дешево, аргументів на користь такого кроку катастрофічно бракувало. Насамперед тому, що його донька дуже переймалася екологією довкілля, а Дункан завжди підкреслював, що керівник має бути прикладом особистої скромності. Та Малкольм зрештою все ж таки обгрунтував свою позицію: йому ще з дитинства подобалися такі автомобілі-велетні, а Дункан зазначив, що ця покупка свідчить принаймні про те, що економісти – теж люди зі своїми слабкостями.

Малкольм швидко заскочив додому прийняти душ та перевдягнутися, що, на щастя, забрало мало часу, бо по неділях на вулицях машин було мало. Біля входу в управління на нього чекала купа репортерів – мабуть, у сподіванні отримати якийсь коментар чи додаткові деталі до тієї загальної картини, яку мали представити на прес-конференції, запланованій на половину сьомої. Мер Тортел уже виступив із заявою по телевізору. В його промові були такі фрази, як «незбагненно», «трагедія», «ми всім серцем з родиною», «місто має об’єднатися у протистоянні злу» та багато-багато інших супутніх слів. На відміну від мера, Малкольм скупо прокоментував убивство старшого комісара й закликав пресу до розуміння – мовляв, зараз вся увага зосереджена на розслідуванні, а на конкретні запитання він відповість на прес-конференції.

Малкольм з’їхав пандусом до підземного гаража і кивнув охоронцю. Той підняв шлагбаум, і Малкольм зарулив усередину. Відстань від парковочного місця до ліфта була прямо пропорційною місцю в поліцейській ієрархії. Тож, заїжджаючи задки на стоянку, Малькольм подумав, що формально він тепер має право паркуватися найближче до ліфта.

Він уже був витяг ключа із замка запалення, як раптом задні дверцята відчинилися, до авто хтось прослизнув і вмостився позаду за сидінням водія. І цієї миті Малкольму вперше після вбивства Дункана спало на думку: разом із посадою старшого комісара він отримав не лише найближче до ліфта місце на стоянці, ближчою стала тепер і загроза смерті, яка чигала на нього будь-коли і будь-де. Безпека ж була привілеєм тих, хто ставив свої авто далі від ліфта.

– Заведіть двигун, – наказав пасажир.

Малкольм зиркнув у дзеркало заднього виду. Чоловік ускочив до авто так швидко й безшумно, що це наштовхнуло Малкольма на думку: їхній спецназ дійсно має високий рівень підготовки.

– Щось сталося, Банко?

– Так, сер. Ми розкрили плани нападників, які збираються вас убити.

– Прямо в управлінні поліції?

– Так. Рушайте повільно, будь ласка. Нам треба вибратися звідси. Наразі ми не знаємо, хто саме з поліцейських бере участь у змові, але вважаємо, що це ті самі люди, що убили Дункана.

Малкольм усвідомив, що має злякатися. І злякався. Але не так сильно, як міг би. Панічну реакцію могли спричинити ситуації цілком тривіальні, наприклад, стояння на верхньому щаблі драбини без належної опори або напад розлючених бджіл. Але зараз, цього конкретного ранку, сама ситуація не дозволяла йому впадати в паніку – навпаки, вона загострила його здатність мислити швидко й раціонально, посилила рішучість і, хоч як би парадоксально це було, заспокоїла його.

– Якщо це так, то звідки мені знати, що ти – не один зі змовників, Банко?

– Якби я хотів убити вас, то давно б уже це зробив, сер.

Малкольм кивнув. Щось в інтонації Банко підказувало йому, що цей фізично слабший і значно старший чоловік справді міг би убити його голими руками, якби захотів.

– І куди ж ми ідемо?

– До контейнерного порту, сер.

– А чому не додому до…

– Невже ви збираєтеся втягнути свою сім’ю в цю халепу, сер? Я все поясню, коли приїдемо. Рушайте. А я тим часом ляжу на сидіння. Буде краще, якщо мене ніхто не бачитиме й не здогадається, що вас уже поінформували.

Малкольм виїхав із гаража, кивнув охоронцю, той підняв шлагбаум – і авто знову потрапило під дощ.

– У мене сьогодні нарада…

– Про це потурбуються.

– А прес-конференція?

– Про це також потурбуються. Зараз ви маєте думати лише про себе. І про вашу доньку.

– Про Джулію? – Тепер Малкольм нарешті відчув панічний страх.

– Про неї також потурбуються, сер. Ви просто кермуйте, і все. Невдовзі ми приїдемо.

– І що ми там будемо робити?

– Саме те, що треба.

За п’ять хвилин вони заїхали у ворота контейнерної гавані, що вже кілька років не замикались, оскільки всі спроби не пускати до порту безхатьків та крадіїв призводили лише до розтрощеної огорожі та зламаних замків. Була неділя, і причал був порожнім.

– Зупиніть машину за отим сараєм.

Малкольм зробив, як було сказано, зупинившись позаду салону «Вольво».

– Підпишіть оце, – сказав Банко, подаючи папір і ручку між передніми сидіннями.

– Що це? – спитав Малкольм.

– Кілька рядків, надрукованих на вашій друкарській машинці, – відповів Банко. – Прочитайте вголос.

– «Вершники-вікінги» погрожували вбити мою доньку…, – прочитав Малкольм і зупинився.

– Продовжуйте, – мовив Банко.

Малкольм прокашлявся.

– …Джулію, якщо я не допоможу їм убити старшого комісара, – прочитав він. – Але тепер вони мають на мене зачіпку і вимагають нових послуг. Я усвідомлюю, що, допоки житиму, існуватиме загроза життю моєї доньки. Саме через це і через сором за скоєне я вирішив утопитись.

– Фактично, це правда, – сказав Банко. – Тільки підпис під цим листом може врятувати твою доньку.

Малкольм обернувся до Банко. І зустрівся поглядом з дулом пістолета, який той тримав в обтягненій рукавичкою руці.

– Ніхто не збирався влаштовувати замах на моє життя. Ти збрехав.

– І так, і ні, – відповів Банко.

– Ти заманив мене сюди, аби вбити і скинути в канал.

– Ти втопишся сам, як і сказано в цьому листі.

– А з якого дива я мушу топитись?

– Бо альтернатива така: зараз я вистрілю тобі в голову й відвезу додому, і в такому разі передсмертний лист матиме інший вигляд, – відповів Банко, передаючи йому ще один аркуш паперу. – Тут змінена лише кінцівка.

– «… що допоки ми з донькою живі, загроза її життю зберігатиметься завжди. Саме тому я вирішив вкоротити нам віку, щоб позбавити її сорому за те, що скоїв, і необхідності жити в безперервному страху».

Малкольм закліпав очима. Він розумів слова, вони мали сенс, але йому все одно довелося перечитати листа ще раз.

– А тепер підпишися, Малкольме, – порадив Банко, і його голос прозвучав майже заспокійливо.

Малкольм заплющив очі. В авто було так тихо, що він почув, як риплять пружини курка в пістолеті, який націлив на нього Банко. Потім він розплющив очі, взяв ручку й підписав першого листа. На задньому сидінні почулося торохтіння металу.

– Ось, візьми, – звелів Банко. – Обмотай себе довкола талії під піджаком.

Малкольм окинув поглядом ланцюг, який простягнув йому Банко. Такі ланцюги чіпляють на колеса авто під час ожеледиці. Це що – грузило?

Він узяв ланцюг і обмотав його довкола талії, тоді як його мозок похапливо шукав вихід із ситуації.

– Дай погляну.

Банко нахилився, затягуючи ланцюг. А потім з’єднав обидва кінці навісним замком і клацнув, замикаючи його. На пасажирське сидіння поклав листа, а поверх нього – ключа, який, здогадався Малкольм, був ключем від навісного замка.

– Ходімо.

Вони вийшли з авто. Підштовхуючи Малкольма своїм пістолетом. Банко повів його краєм причалу вздовж вузького каналу, який тягнувся від основної пристані. Обабіч каналу стінами стояли контейнери. Навіть якби хтось і з’явився на причалі, то він все одно не побачив би Малкольма й Банко.

– Зупинись, – наказав Банко.

Малкольм поглянув на море – пласке, притиснуте важкими краплями проливного дощу. Потім опустив погляд на маслянисту зелено-чорну воду, повернувся до моря спиною й уп’явся очима в Банко.

Той підняв пістолет.

– Стрибайте, сер.

– Ти не схожий на людину, яка намірилася вбити, Банко.

– При всій повазі, сер, смію припустити, що ви не знаєте, як виглядають такі люди.

– І то правда. Але я добре розуміюся на людській вдачі.

– Розумілися. До сьогодні.

Малкольм розставив руки.

– Що ж, тоді штовхни мене.

Банко облизав губи. Переклав пістолет в іншу руку.

– Ну то що, Банко? Покажи мені, який з тебе вбивця.

– Ви такі незворушні, навіть не просите пощади, сер.

Малкольм опустив руки.

– Бо я знаю, що таке втрата, Банко. І ти знаєш. Життя навчило мене, що з багатьма втратами можна змиритись. Але є такі, з якими змиритися неможливо, бо тоді наше життя закінчиться ще до того, як припиниться наше існування. Я знаю, що ти втратив дружину через хворобу, якою це місто інфікувало своїх мешканців.

– Та невже? А звідки ви це знаєте?

– Мені про це розповів Дункан. Розповів тому, що я втратив свою дружину через ту саму хворобу. І ми з ним говорили про те, як намагатимемося створити таке місто, де подібного більше не траплятиметься, де навіть найвпливовіших промислових магнатів судитимуть за порушення закону, де вбивство – це вбивство, хай би у який спосіб воно було скоєне, вогнепальною зброєю чи газовим отруєнням містян, допоки вони не пожовтіють і не смердітимуть, як трупи.

– Отже, ви вже втратили те, що втрачати не можна.

– Ні. Втрата дружини не позбавляє життя сенсу. Бо є діти. Донька. Син. Саме наші діти є тим, чого втрачати не можна, Банко. Якщо я, померши зараз, врятую Джулію, то так воно й має бути, значить, моя смерть того варта. А після мене й Дункана прийдуть нові люди. Можеш мені не вірити, але в нашому світі повно людей, які хочуть творити добро, Банко.

– А хто вирішує, що є добром? Ви і решта великих начальників?

– А ти спитай у свого серця, Банко. Твій мозок тебе обдурить. Спитай у серця.

Малкольм побачив, як Банко переніс вагу свого тіла з однієї ноги на іншу. У роті в Малкольма пересохло, і голос його захрип.

– Можеш начепити на таких, як я, скільки завгодно ланцюгів, Банко, але це все одно не допоможе, бо ми завжди виринаємо. З’являємося знову і знову. Добро завжди виходить на поверхню. Присягаюся, що я вирину рано чи пізно, і всі дізнаються про твій злочин.

– Це не мій злочин, Малкольме.

– Гекатин. І твій. Бо ви з ним в одному човні. І ми обидва знаємо, яку ріку той човен перепливе і де ви невдовзі опинитесь.

Банко повільно кивнув головою.

– Геката, – вимовив він. – Саме так. Геката.

– Що?

Малкольму здалося, що Банко дивиться в точку на його лобі.

– Маєте рацію, сер. Я працюю на Гекату.

Малкольм спробував розшифрувати слабку посмішку, яка з’явилася на обличчі Банко. По його щоках текла дощова вода, і здавалося, що він плаче. «Може, він вагається?», – подумав Малкольм. Він знав, що має говорити далі, має змусити говорити Банко, бо кожне слово, кожна секунда продовжували йому життя. Збільшували крихітний шанс, що Банко передумає або на пристані хтось з’явиться.

– А чому ти хочеш втопити мене, Банко?

– Га?

– Якщо застрелити мене в машині, то легше буде видати це за самогубство.

Банко знизав плечима.

– Є кілька способів зідрати шкуру з кота. Місце злочину буде під водою. Якщо запідозрять вбивство, то слідів не буде. І взагалі – тонути приємніше. Все одно, що засинати.

– Чому ти так вважаєш?

– Я знаю, що це таке. Бо сам двічі мало не потонув, коли був малим.

Ствол Банкового пістолета трохи опустився. Малкольм прикинув відстань, що їх розділяла. Важко ковтнув слину.

– А чому ти мало не потонув, Банко?

– Бо виріс у східній частині міста й так і не навчився плавати. Чудасія, що й казати: у приморському місті трапляються люди, які можуть потонути, якщо впадуть у море! Тому я спробував навчити свого хлопця плавати. Дивно, але він теж так і не зміг навчитися. Мабуть, тому, що вчив його той, хто сам плавати не вміє. Якщо тонемо ми, то тонуть і наші діти. Отак успадковується доля. Але такі, як ти, Малкольме, вміють плавати.

– Може, й так – якщо на нас не чіпляти ланцюгів.

– Та ото ж. – Ствол пістолета піднявся знову. Вагання зникло, і в очах Банко знову блиснула рішучість. Малкольм набрав повні груди повітря. Що ж, був шанс, та зник.

– Добрі люди, чи недобрі, – мовив Банко, – але у тебе є плавучість, якої бракує таким, як я. Тому я маю бути певним, що ти так і залишишся під водою й ніколи не виринеш. А якщо виринеш, то це означатиме, що я не виконав своєї роботи. Зрозумів?

– Не зрозумів.

– Дай мені свій поліцейський жетон.

Малкольм видобув жетон з кишені свого піджака, віддав його Банко, і той відразу швиргонув його геть. Жетон перелетів через край причалу, вдарився об воду й потонув.

– Це всього-на-всього мідь. Блискуча, але йде на дно, мов каменюка. Нічого не вдієш: гравітація, сер! Вона все затягує своєю силою в багнюку. Ти мусиш зникнути, Малкольме. Зникнути назавжди.

У кімнаті для нарад Макбет поглянув на свого годинника. Двадцять дев’ять хвилин на сьому. Двері знову відчинилися, в кімнату просунула голову особа, в якій Макбет упізнав помічницю Леннокса, і повідомила, що вийти на зв’язок з Малкольмом і досі не вдається. Відомо лише те, що він приїхав до управління, розвернувся в гаражі й поїхав геть; ніхто, навіть його донька Джулія, не знає, де він є.

– Дякую, Прісцилло, – сказав Леннокс і обернувся, звертаючись до решти присутніх: – У такому разі пропоную розпочати нараду з того, що…

Макбет збагнув, що момент настав. Той момент, про який говорила Леді: момент вакууму керівництва, коли кожен підсвідомо сприйме за лідера людину, яка візьме на себе ініціативу. Тому Макбет заперечив – голосно й чітко:

– Вибач, Ленноксе, – промовив він, повертаючись до дверей. – Прісцилло, організуйте, будь ласка, пошуки Малкольма та його авто. Наразі оповістіть по рації лише патрульні машини. І сформулюйте наказ якомога стриманіше, нічого не афішуючи. Щось на кшталт «управління хоче негайно зв’язатися з Малкольмом». Дякую.

Макбет обернувся до решти.

– Вибач, що реквізував у тебе помічницю, Ленноксе, але, гадаю, всі присутні розділяють мою тривогу. Гаразд, починаймо нараду. Ніхто не заперечуватиме, якщо я візьму головування на себе, допоки не прибуде Малкольм?

Він обвів присутніх уважним поглядом. Кетнесс. Леннокс. Дафф. Відчув хід їхніх думок, але перш ніж вони дійшли потрібного йому висновку, Леннокс прокашлявся і стримано вимовив:

– Ти – наступний за рангом, Макбете. Тож починай.

– Дякую, Ленноксе. Чи не міг би ти, до речі, зачинити вікно позаду себе? Дякую. Почнімо з охоронців. Чи має антикорупційний відділ, що сказати стосовно них?

– Наразі – нічого, – відповів Леннокс, намагаючись засунути шпінгалет. – Про якісь порушення відомостей немає, нічого підозрілого немає теж. Фактично, єдиною підозрілою обставиною є повна відсутність підозр.

– Якісь нові знайомства, несподівані покупки коштовних товарів, поява грошей на банківських рахунках?

Леннокс похитав головою.

– Схоже, вони чисті, як блискучий панцир лицаря.

– Як на мене, то вони були чисті, – озвався Дафф. – Але навіть бездоганних лицарів без страху й докору можна розбестити, якщо знайти щербинку в їхньому панцирі. І Геката таку щербинку знайшов.

– Тоді й ми зможемо її знайти, – резюмував Макбет. – Продовжуй пошуки, Ленноксе.

– Слухаю.

З його тону відчувалося, що після «слухаю» мало прозвучати «сер». Цього слова не прозвучало, однак його почули всі.

– Ти казав, що говорив з таємними агентами зі свого колишнього підрозділу, Даффе.

– Вони стверджують, що вбивство стало справжнім шоком для всіх оперативників. Ніхто нічого не знає. Але ніхто не сумнівається, що за цим стоїть Геката. Один молодий хлопець на центральному вокзалі розповів, що начебто якийсь полісмен хотів купити дозу дурману – не знаю, чи це був хтось із наших таємних агентів, але точно не один з охоронців. Ми продовжуватимемо пошук зачіпок, які виведуть на Гекату. Але це, як ми знаємо, не легше, ніж вийти на Свено.

– Дякую, Даффе. Що чути від експертів-криміналістів, Кетнесс?

– Маємо передбачувані знахідки, – відповіла та, дивлячись на нотатки, які розклала перед собою. – Ми ідентифікували відбитки пальців у номері загиблого, і вони збігаються з відбитками трьох служниць, охоронців, а також тих, хто побував у кімнаті: Леді, Макбета й Даффа. Ми знайшли також групу відбитків, які спершу не змогли ідентифікувати, але потім вони збіглися з відбитками попередніх мешканців номера. Тому, коли я сказала «передбачувані знахідки», це було не зовсім так, бо зазвичай у готельних номерах є багато відбитків пальців, які неможливо ідентифікувати.

– Власниця казино «Інвернесс» ставиться до процедури прибирання й чистки дуже серйозно, – сухо зауважив Макбет.

– Патологоанатоми підтверджують, що безпосередньою причиною смерті стали дві колоті рани. Рани відповідають кинджалам, які ми знайшли на місці злочину. І хоча ці кинджали були ретельно витерті об простирадла та об одяг самих охоронців, все одно на їхніх лезах та руків’ях лишилося достатньо крові, щоб установити, що це – кров загиблого.

– Може, краще казати «Дункан», а не «загиблий»? – запропонував Макбет.

– Як хочете. Один кинджал був закривавлений більше за інший, бо саме ним було перерізано сонну артерію загиб… Дункана, оскільки кров розбризкалася по всій ковдрі, як можна бачити на цьому фото. – Кетнесс посунула чорно-білу фотографію на середину столу, і всі з належною увагою її роздивились. – Повний звіт про розтин буде готовий завтра вранці. Тоді можна буде сказати більше.

– Більше про що? – спитав Дафф. – Про те, що він їв на вечерю? Як відомо, всі ми їли одне й те саме. Чи про якусь хворобу, від якої він не встиг померти? Якщо ми хочемо підтримувати темп розслідування, то мусимо зосередитися на тій інформації, яка дійсно важлива.

– Розтин, – мовила Кетнесс, і Макбет помітив ледь чутне тремтіння в її голосі, – може підтвердити або заперечити здогадну послідовність подій. І, як на мене, це досить важливо.

– Маєш рацію, Кетнесс, – підтримав її Макбет. – Ще щось є?

Вона продемонструвала ще декілька знімків, розповіла про інші медичні й технічні деталі, але жодна з них не вказувала в напрямку, відмінному від того, на якому сходилися всі присутні за столом: Дункана вбили двоє охоронців. Був також загальний консенсус щодо відсутності в охоронців явного мотиву, тому вирішили, що, напевне, за цим убивством хтось стояв, проте подальше обговорення інших (крім Гекати) потенційних організаторів виявилося нетривалим і непродуктивним.

Макбет запропонував перенести прес-конференцію на десяту годину, щоб тим часом розшукати Малкольма й отримати від нього відповідні вказівки. Леннокс зазначив, що дев’ята година більше відповідала б інтересам преси, бо так отриманий матеріал встиг би потрапити в завтрашній наклад.

– Дякую, Ленноксе, – заперечив Макбет, – але наші плани важливіші за кількість проданих завтра газет.

– Як на мене, то це нерозумно, – відказав Леннокс. – Ми – нова команда, і не варто псувати стосунки з пресою від самісінького початку.

– Твою думку взято до уваги, – сухо мовив Макбет. – Якщо раніше не з’явиться Малкольм і не дасть інших вказівок, то зустрінемося тут о дев’ятій і обговоримо те, про що йтиметься на прес-конференції.

– А хто вестиме прес-конференцію? – поцікавився Дафф.

Перш ніж Макбет встиг відповісти, двері відчинилися. То була Прісцилла, помічниця Леннокса.

– Вибачте, що перериваю, – промовила вона, – але щойно з патрульного авто доповіли, що машина Малкольма стоїть у контейнерній гавані. Вона порожня, а Малкольма ніде не видно.

У кімнаті запала тиша. Макбет насолоджувався знанням того, про що решта присутніх хіба що здогадувались. І тією владою, яку він в результаті отримав.

– А в якому саме місці контейнерної гавані? – спитав Макбет.

– На причалі біля одного з каналів.

Макбет повільно кивнув головою.

– Пошліть туди водолазів.

– Водолазів? – здивувався Леннокс. – А чи не зарано?

– Гадаю, Макбет має рацію, – втрутилася Прісцилла, і всі присутні ошелешено обернулися в її бік. Вона прокашлялася й продовжила: – На сидінні авто знайшли листа.