Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 33 страниц)

36

Леді лежала, відкинувшись на подушки й виставивши ногу з-під нічної сорочки. Макбет сидів на низенькому ослінчику біля ліжка і гладив її струнку й вузеньку щиколотку та гладенько вибриту литку.

– Отже, Геката знав про наші плани, – мовив Макбет. – Він не сказав, хто йому розповів?

– Ні, – відповіла Леді, – але сказав, що ти будеш моїм Тифоном, якщо ми поводитимемося як слід.

– А хто такий Тифон?

– Вродливий грек, якому було даровано вічне життя. Але якщо ми не будемо слухатися, то Геката повбиває нас, як собак, що не піддаються дресируванню.

– Г-м-м-м. Тільки Тортел міг розповісти йому про наші плани.

– Ти кажеш це вже втретє, милий.

– Цей слимак не лише здав нас Гекаті. Той хлопець – то дійсно його син. Питання тепер стоїть так: чи потрібен нашим городянам мер-розпусник?

– Один адюльтер п’ятнадцять років тому? – мовила Леді. – Про який Тортел зізнався ще тоді, попросив пробачення і платив за свій гріх, утримуючи матір і сина? А тепер, коли матір захворіла, святий Тортел забирає сина до себе? Та люди за це на руках його носитимуть, милий! Він скоїв гріх, який більшість людей зрозуміють і пробачать, тим більше, що він покаявся й проявив людяність і доброту. Тортел став представником народу, від імені якого він хоче правити містом. Ця його заява – геніальний хід. Люди натовпами ринуться на вибори голосувати за нього.

– Отже, Тортел зібрався балотуватися й перемагати. Що робити?

– Що робити? По-перше, найголовніше: яку сукню мені вдягнути, Джеку?

– Іспанську, – відповів Джек, беручи чашку чаю з таці й ставлячи її на нічний столик Леді.

– Дякую. А як щодо Гекати й Тортела, Джеку? Нам треба з ними щось робити, чи це надто ризиковано?

– Я не стратег, пані. Але я читав, що на випадок ворогів на двох фронтах є дві класичні стратегії. Перша – вступити в переговори з одним із ворогів і укласти з ним перемир’я, а потім зосередити свої сили проти другого ворога й напасти на нього без попередження. Друга стратегія – це нацькувати ворогів один на одного, дочекатися, поки вони обидва не ослабнуть, а потім завдати удару.

Джек подав Макбету чашку кави.

– Нагадай мені, щоб я підвищив тебе по службі, – сказав Макбет.

– Та він уже отримав підвищення, – втрутилася Леді. – Наші номери заброньовані аж на два тижні наперед, тому тепер у Джека є помічник. Помічник, який називатиме його «сер».

Джек розсміявся.

– Це не я вигадав, – зауважив він.

– Це моя ідея, – підтвердила Леді. – Втім, нічого особливого в ній немає. Дотримуватися правил щодо форми звертання цілком резонно. Бо форма звертання нагадує всім про існуючу ієрархію і, таким чином, усуває можливі непорозуміння. Якщо мер оголошує надзвичайний стан, то важливо, зокрема, знати, хто в такому разі має керувати містом. Хто ж?

Джек похитав головою – мовляв, не знаю.

– Старший комісар, – відповів Макбет, відсьорбнувши кави. – Допоки сам старший комісар не скасує надзвичайний стан.

– Та невже? – здивувався Джек. – А якщо мер помре? Тоді старший комісар теж перебирає на себе владні повноваження?

– Так, – відповів Макбет. – Допоки не оберуть нового мера.

– Ці правила Кеннет запровадив одразу ж після війни, – пояснила Леді. – У ті часи наголошувалось на необхідності динамічного й агресивного стилю керівництва.

– Що ж, цілком резонно, – зауважив Джек.

– Найважливішим у правилах про надзвичайний стан є те, що старший комісар керує абсолютно всім. Він має право призупиняти дію системи правосуддя, цензурувати пресу, відкладати вибори на невизначений термін, одним словом…

– … перетворюється на диктатора.

– Саме так, Джеку, – підтвердила Леді, помішуючи чай. – На жаль, Тортел навряд чи погодиться оголосити надзвичайний стан, тому нам доведеться вдатися до іншого варіанту, який за нинішніх обставин буде найкращим.

– Який полягає…

– Який полягає в тому, що Тортел загине, ясна річ, – відповіла Леді, сьорбаючи чай.

– Загине? В результаті чого?

– В результаті вбивства, – розтлумачив Макбет, ніжно стиснувши литку Леді. – Ти ж це хотіла сказати, кохана?

Вона кивнула.

– Старший комісар оголошує, що на час розслідування вбивства він бере на себе управління містом. Може, за тим убивством криються якісь політичні мотиви? Чи мера «замовив» Геката? А раптом убивство має стосунок до його подружньої невірності? Одним словом, розслідування тягтиметься довго й нудно.

– Я можу правити лише тимчасово, – зауважив Макбет, – допоки не оберуть нового мера.

– Але ж, любий, поглянь – на вулицях ллється кров. Убивають політиків та полісменів. Старший комісар, який тепер виконує функції мера, може піти на запровадження надзвичайного стану. І таким чином відстрочити вибори на невизначений термін, доки ситуація не стабілізується. А момент, в який ситуація стабілізується, визначатиме сам старший комісар.

Макбет відчув таке саме дитяче задоволення, як і тоді, коли вони з Даффом царювали на ігровому майданчику в сиротинці, і їхній панівний статус визнавали навіть старші хлопці.

– Ми зможемо мати майже необмежену владу як завгодно довго. А ти впевнена, що столиця не втрутиться?

– Любий, сьогодні я мала довгу й цікаву розмову з одним із суддів нашого Верховного суду. Столиця спроможеться ввести дуже мало санкцій, або жодної взагалі, якщо правила, запроваджені Кеннетом, не суперечитимуть федеральним законам.

– Зрозуміло, – задумливо мовив Макбет, потираючи підборіддя. – Цікаво, цікаво… Отже, все, що треба, – це аби Тортел помер або сам оголосив надзвичайний стан.

Джек стиха прокашлявся.

– Бажаєте чогось іще, пані?

– Ні, Джеку, дякую, – відказала Леді й махнула рукою – мовляв, можеш іти.

Коли Джек відчинив двері в коридор, Макбет почув, як внизу бухкала музика, а коли зачинив, то знадвору долетів вереск сирени автомобіля швидкої допомоги.

– Тортел планує зупинити нас. З убивством зволікати не можна, – промовила Леді.

– А Геката? Якщо Тортел із Гекатою уявити змією, то Геката – її голова, а Тортел – хвіст. Змія стає ще більш небезпечною, коли їй відрубують хвіст. Тому спочатку доведеться відрубати голову!

– Ні.

– Ні? Він сказав, що вб’є нас, якщо ми виявимо непослух. Ти що – хочеш бути його дресированим псом?

– Послухай, любий. Ти чув, що сказав Джек. Треба укласти перемир’я з однією стороною й напасти на іншу. Зараз не час виступати проти Гекати. Ба більше: я не впевнена, що Геката й Тортел дійсно працюють разом. Якби це було так, то Геката наказав би нам не чіпати Тортела й не зазіхати на його посаду. Але він цього не зробив. Навіть тоді, коли ти натякнув йому про власне бажання балотуватися. Оскільки Геката гадатиме, що ми засвоїли його урок і стали його слухняними псами, то він тільки аплодуватиме нам, а опосередковано – і собі, якщо ми встановимо над містом свій політичний контроль. Зрозумів? Ми приберемо спочатку одного ворога й отримаємо те, що хочемо. А вже опісля подумаємо, що робити з Гекатою.

Макбет провів рукою по її нозі – вище коліна. Леді замовкла, заплющила очі, а він прислухався до її подиху. Подиху, який і без слів давав йому знати, можна його руці рухатися далі чи ні.

Цілий день та цілу ніч безустанно періщив дощ, відмиваючи вічно брудне місто. Торохтів дахом «Гранд-готелю», де Флінс, Дафф, Малкольм та Кетнесс домовилися залишатися, допоки все не скінчиться. О другій ранку Кетнесс прокинулася від стуку у двері її номера. І відразу ж здогадалася, хто то був.

Здогадалася не за кількістю ударів, не за інтервалами між ними і не за їхньою силою. А за манерою. Він стукав пласкою долонею. І Кетнесс знала ту долоню, знала кожну її лінію та зморшку.

Вона на щілину прочинила двері.

З волосся та одежі Даффа стікала вода, його зуби торохтіли, а обличчя було таким блідим, що шрам став майже непомітним.

– Вибач, але мені дуже треба прийняти гарячий душ.

– А у тебе не…

– У моєму з Флінсом номері є лише двоярусне ліжко та раковина.

Кетнесс прочинила двері ширше, і Дафф прослизнув усередину.

– Де ти був? – спитала вона.

– На цвинтарі, – відповів Дафф з ванної.

– Як – посеред ночі?

– Вночі по місту вештається значно менше людей. – Кетнесс почула, як увімкнулася вода. Підійшла до відчинених дверей ванної й зупинилась.

– Даффе!

– Що?

– Просто хотіла попросити пробачення.

– За що? – гукнув він.

Кетнесс прокашлялася й гучно відповіла:

– За твою сім’ю.

Вона стояла, слухаючи, як шумить вода, поглинаючи її слова, втупившись очима в пару, яка ховала його від неї.

Коли Дафф, несучи на одній руці свій мокрий одяг, вийшов у халаті, який зняв з гачка у ванній, Кетнесс уже вдяглася й лежала на ліжку. Він витяг намоклу пачку цигарок з кишені штанів. Вона кивнула, і він ліг поруч. Кетнесс поклала голову йому на руку й поглянула на жовтий конічний світильник на стелі. Його скляна чаша була поцяткована мертвими комахами.

– Ось що трапляється, якщо підбираєшся надто близько до світла, – мовив Дафф, який не втратив здатності проникати в її думки.

– Ікар, – сказала вона.

– Макбет, – відказав він і запалив цигарку.

– А я й не знала, що ти знову закурив, – зауважила Кетнесс.

– Та мені й самому дивно. Насправді ця гидота ніколи не була мені до вподоби. – Він скорчив гримасу і випустив велике й густе кільце диму, яке піднялося до стелі.

– То чому ж ти почав? – пирхнула вона.

– А хіба я тобі не казав?

– Ти багато чого мені не казав.

Дафф закашлявся й передав їй цигарку.

– Бо хотів бути схожим на Макбета.

– А я чомусь гадала, що то йому самому хотілося бути схожим на тебе.

– Він був до біса вродливий. І такий… вільний. У гармонії з самим собою, щасливий. Щасливий у своїй власній оболонці. Я ж ніколи таким не був.

– Але ти мав інтелект. – Кетнесс зробила затяжку й передала йому цигарку. – І здатність переконувати людей у своїй правоті.

– Людям не подобається усвідомлювати власну неправоту. А здатності переконати їх симпатизувати мені я не мав. А він – мав.

– Це дешевий шарм, Даффе. Він просто брехун. Він усіх обдурив.

– Ні, – відказав Дафф, похитавши головою. – Ні. Макбет нікого не дурив. Він завжди був щирим і прямодушним. Звісно, не святим, але без задніх думок – він був таким, яким його бачили. Може, він і не вражав усіх своєю кмітливістю й оригінальністю, коли говорив, але люди вірили кожному його слову. І недарма.

– Вірили? Та ж він бездушний убивця, Даффе.

– Помиляєшся. Макбет здатен на глибокі почуття. І саме тому він не може й мухи образити. Точніше кажучи, передусім мухи. Агресивну осу – так, а от беззахисну муху – ніколи, хоч якою надокучливою вона була б.

– Як же ти можеш захищати його, Даффе? Ти, хто втратив…

– Я не захищаю його. Зрозуміло, що він убивця. Я лише хочу сказати, що він не здатен убити беззахисну істоту. Це сталося лише раз. І зробив він це для того, щоб врятувати мене.

– Он як? – ошелешено мовила Кетнесс. – А ти мені про це розкажеш?

Дафф зробив сильну затяжку.

– Це сталося тоді, коли він убив «вершника» на сільській дорозі до Форреса. То був молодий хлопець, який щойно побачив, як я застрелив його приятеля, переплутавши його зі Свено.

– Значить, вони не збиралися у вас стріляти?

Дафф похитав головою.

– Але тоді Макбет нічим не кращий за тебе, – сказала Кетнесс.

– Ні, кращий. Я вбив задля самого себе. А він – заради іншої людини.

– Бо саме цим ми й займаємося в поліції: прикриваємо один одного.

– Ні, він вважав, що заборгував мені.

Кетнесс піднялася на лікоть.

– Заборгував тобі?

Дафф наставив цигарку на стелю, примружив одне око, а другим «прицілився» у жевріючий кінчик.

– Коли мій дідо помер, мене віддали до сиротинця, хоча за віком я був уже завеликий – мені виповнилося чотирнадцять. Макбет був моїм ровесником, але в сиротинці перебував з п’яти років. Ми з ним жили в одній кімнаті й швидко подружились. У ті часи Макбет заїкався. Особливо з наближенням суботнього вечора, коли зникав з кімнати посеред ночі й повертався десь за годину. Він ніколи не розповідав мені, куди ходив, а коли я жартома сказав, що скажу про це директору сиротинця Лоррелю, якого всі боялися, Макбет відповів, що з цього буде мало користі. – Дафф зробив іще одну сильну затяжку. – Бо саме до нього він і ходив.

– Ти хочеш сказати, що директор…

– …ґвалтував Макбета, і вже давно. Я вухам своїм не повірив. Той Лоррель таке витворяв з ним… аж не віриться, що людина на таке здатна… та ще й від цього задоволення отримує. Одного разу Макбет насмілився повстати проти Лорреля, так той забив його мало не до смерті, а потім протримав під замком у так званій виправній кімнаті в підвалі, яка становила собою справжнісіньку тюремну камеру. Я аж розплакався від люті. Бо знав, що кожне слово було правдою. Бо Макбет ніколи не брехав. І я сказав, що нам треба вбити Лорреля. Що я йому допоможу. І Макбет погодився.

– Ви запланували його вбивство?

– Ні, – відказав Дафф, передаючи їй цигарку. – Нічого ми не планували. Ми просто взяли і вбили його.

– Ви…

– Якось у четвер ми підійшли до його кімнати. Під дверима прислухалися й почули, що Лоррель хропе. Ми увійшли. Макбет знав там кожен закуток. Я став на чатах біля дверей, а Макбет підійшов до ліжка і змахнув ножем. Та спливло кілька секунд, мої очі призвичаїлися до темряви, і я побачив, що він так і стоїть, заклякши з ножем у руці, мов соляний стовп. А потім Макбет осунувся, підійшов до мене й сказав, що «н-н-н-не може» цього зробити. Тому я забрав у нього ножа, підійшов до Лорреля і щосили увігнав його в роззявлений хроплячий рот. Лоррель смикнувся – і перестав хропіти. Крові було небагато. Ми хутко вийшли з кімнати.

– О, Господи! – охнула Кетнесс, скрутившись калачиком на ліжку. – І що ж сталося після?

– Та нічого особливого. В сиротинці слідчим довелося мати справу з двомастами неповнолітніх підозрюваних. Ніхто не помітив, що Макбет почав заїкатися ще сильніше, ніж до того. А коли він два тижня потому втік, ніхто не пов’язав це з убивством. Бо діти часто тікають з подібних закладів.

– А коли ж ви з Макбетом зустрілися знову?

– Я зустрічав його кілька разів на центральному вокзалі. Хотів поговорити, але він щоразу примудрявся накивати п’ятами. Тікав наче банкрут від кредитора, їй-богу. А потім, через кілька років ми зустрілися в поліцейському коледжі. На той час він уже кинув наркоту і зовсім не заїкався – переді мною постав абсолютно інший хлопець. Хлопець, на якого мені хотілося бути схожим.

– Бо він був чистою і щирою людиною, чия совість не була обтяжена вбивством, як твоя?

– Макбет завжди вважав холоднокровне вбивство слабкістю, а не якоюсь чеснотою. За весь час своєї служби в спецназі він убивав лише тоді, коли вчиняли напад на нього або на його підлеглих.

– А всі оці нинішні вбивства?

– Він замовляв їх іншим.

– Вбивства жінок та дітей… Як на мене, Макбет став іншою людиною, що дуже відрізняється від тієї, яку ти колись знав, Даффе.

– Люди не змінюються.

– Ти змінився.

– Правда?

– Якби ти не змінився, то тебе б тут зараз не було. Ти не був би готовий до боротьби. Не казав би того, що сказав про Макбета. А ти ж був абсолютним егоїстом. Завжди готовим переступити через будь-що і будь-кого, хто трапиться на твоєму шляху. Через своїх колег. Через свою сім’ю. Через мене.

– Пригадую, що мені лише раз у житті дуже хотілося змінитися, і це було саме тоді, коли я хотів стати таким, як Макбет. А коли збагнув, що це неможливо, довелося стати кимось кращим. Тим, хто бере своє, навіть якщо для мене воно має меншу цінність, аніж для того, кому належить, на кшталт Гекати, який забрав у хлопця око. Знаєш, коли я закохався в Мередіт?

Кетнесс похитала головою.

– Коли ми сиділи вчотирьох – Макбет, я, Мередіт та її подруга, і я помітив, як Макбет дивиться на Мередіт.

– Скажи мені, що це неправда, Даффе.

– На жаль, правда.

– Який же ти жалюгідно-дрібний, Даффе.

– А я про що? Тому, коли ти кажеш, що я борюся заради інших, то я не знаю, чи це насправді так. Можливо, я просто хочу забрати у Макбета те, що потрібно йому.

– Але воно йому не потрібне, Даффе. Місто, влада, багатство – все це йому не потрібно. Йому потрібне лише її кохання.

– Леді?

– Так, причина полягає в Леді. Ти не здогадався?

Дафф пихнув у стелю кривим кільцем із диму.

– Макбетом керує кохання, тоді як мною – заздрість і ненависть. Там, де він проявляв великодушність, я проявляв бажання вбивати. А завтра я збираюся вбити свого найкращого друга – влаштувати йому засідку, і кохання та великодушність програють знову.

– Це говориш не ти, а твій цинізм та огида до самого себе, Даффе.

– Г-м-м… – Він загасив цигарку об попільничку на нічному столику. – Ти забула згадати ще й про жалість до самого себе.

– Так, дійсно забула. І жалість до самого себе.

– Все своє життя я був бундючним егоїстом. Я не розумію, як ти могла мене покохати.

– Деякі жінки мають слабкість до чоловіків, які, на їхню думку, зможуть допомогти їм, а деякі – до чоловіків, яким, на їхню думку, можуть допомогти вони самі.

– Амінь, – мовив Дафф, підводячись. – Вам, жінкам, не дано збагнути, що ми, чоловіки, не змінюємось. Ніколи. Ані тоді, коли відкриваємо для себе кохання, ані тоді, коли усвідомлюємо, що невдовзі помремо.

– Дехто своєю фальшивою зарозумілістю намагається прикрити брак впевненості, але твоя зарозумілість, Даффе, є щирою і справжньою. Вона межує з абсолютною самовпевненістю.

Дафф усміхнувся й натягнув на себе мокрі штани.

– А тепер спробуй поспати. Бо завтра наш розум має працювати як годинник.

Коли він пішов, Кетнесс підвелася, відхилила портьєру і визирнула на вулицю. Сичання коліс по калюжах. Зблякла реклама забігайлівки, вивіски сухої хімчистки та залу для гри в бінго. Десь у провулку спалахнув вогник сигарети.

За кілька годин настане ранок.

Вона вже не зможе заснути.

37

Прийшла субота й принесла з собою іще більше дощу. На перших сторінках обох міських газет з’явилися заява Тортела й повідомлення про вибух на горішньому поверсі «Обеліску». У своїй передовиці «Таймс» тлумачила радіоінтерв’ю Макбета як таке, що не містило в собі категоричної відмови старшого комісара балотуватися на посаду мера. А далі йшлося, що Тортел на це інтерв’ю ще не відгукнувся, бо наразі перебуває біля ліжка хворої матері свого сина у шпиталі Святого Георгія.

– Ти сьогодні рано, – здивувалася Шейла, витираючи руки об фартух і з легким занепокоєнням дивлячись на свого чоловіка.

– Я так і не знайшов, чим зайнятись. Я був єдиною людиною на роботі, – пояснив Леннокс, ставлячи свою сумку на комод і чіпляючи пальто на вішалку в гардеробі.

Уже два роки минуло відтоді, як міськрада ухвалила постанову про п’ятиденний робочий тиждень для працівників громадського сектору, але в управлінні поліції залишалося неписане правило: якщо хочеш просунутися по службі, то маєш з’являтися на роботі й по суботах.

Леннокс цьомкнув дружину в щоку, відзначив аромат нових незнайомих парфумів, і до його голови впурхнула несподівана думка: а що як він застукає Шейлу в ліжку з іншим чоловіком? Проте цю думку він одразу ж відкинув. По-перше, його дружина не належала до такого типу жінок. По-друге, вона недостатньо приваблива, і саме через це їй довелося зв’язати життя з крихітним альбіносом. Третя, і найвагоміша, причина була вельми простою: ця думка була нестерпною.

– Щось не так? – спитала дружина, йдучи слідом за ним до вітальні.

– Та ні, все нормально, – відповів Леннокс. – Просто трохи втомився. А де діти?

– У садку, – відповіла вона. – Нарешті хоч якась більш-менш пристойна погода встановилась.

Він підійшов до великого вікна і почав дивитися, як діти з вереском і сміхом гасають у садку, граючи у гру, правила якої він не міг збагнути. Схоже, вони грали в лодки. Що ж, уміння вчасно втекти – корисна навичка. Леннокс підвів голову й поглянув на небо. Це і є пристойна погода? Просто невеличка перерва перед тим, як додолу знову посиплеться ріденьке сциклиння дощу. Він важко плюхнувся в крісло.

Чи надовго його вистачить, якщо все й надалі так триватиме?

– Обід буде готовий лише за годину, – сказала Шейла.

– Чудово, моя люба.

Леннокс поглянув на дружину. Вона йому щиро подобалася, але чи кохав він її коли-небудь? Леннокс не зміг пригадати, але, зрештою, чи це так уже й важливо? Дружина про це теж мовчала, але він був майже на сто відсотків упевнений, що і вона його ніколи не любила. Шейла взагалі мало говорила. Може, саме тому й піддалася на його вмовляння стати його подругою, а потім – і дружиною. Бо знайшла нарешті того, хто міг говорити за обох.

– З тобою справді не сталося чогось лихого?

– Абсолютно нічого, мила. Чудовий запах. Що це?

– Е-е-е, тріска, – відповіла Шейла, задумливо зсунувши брови.

Леннокс хотів був пояснити, що мав на увазі парфум, а не обід, який вона готувала, але дружина вже пішла на кухню, тож він крутнувся у кріслі до вікна і поглянув у сад. Старша донька помітила його, радісно засяяла й гукнула решту двох дітей. Він помахав їм рукою. Звідки могли взятися у таких непривабливих батьків такі прекрасні діти? І тут ота лячна думка знову вдарила йому в голову: а чи вони його діти?

Невірність і зрада.

Ось уже й син йому гукає – але не чути, що саме, – і, побачивши, що заволодів батьковою увагою, робить на траві перекид колесом. Леннокс аплодує, піднявши руки догори – і тепер уже всі троє дітей перекидаються у траві. Вони прагнуть сподобатися таткові, якого обожнюють, таткові, на якого хочуть бути схожими. Малеча верещить, сміється і пустує. Ленноксу пригадалася тиша у Файфі, сонячне світло, штори, які майоріли у вибитому вікні, вітерець, що сумно посвистував в одній з дірок, прогризених кулями у стіні. Такі нестерпні думки… Є так багато способів втратити своїх любих та ближніх… А що, як одного дня вони дізнаються, якою людиною був насправді їхній батько та чоловік? І чи співатиме й тоді вітерець свою сумну пісню?

Леннокс заплющив очі. Трохи відпочинку. Трохи пристойної погоди.

Він відчув, що поруч хтось є, що хтось стоїть, дихаючи на нього. Леннокс розплющив очі. То була Шейла.

– Ти хіба не чув, як я гукала? – спитала вона.

– Га?

– Тебе до телефону. Якийсь інспектор Сейтон.

Леннокс вийшов у залу і взяв слухавку.

– Алло?

– Рано повернувся, Ленноксе? Мені цього вечора знадобиться допомога.

– Мені зле. Краще знайдіть когось іншого.

– Старший комісар сказав, щоб я взяв тебе.

Леннокс знервовано ковтнув слину. На язику з’явився свинцевий присмак.

– Взяв – куди?

– До шпиталю. Тож за годину будь готовий. Я за тобою заїду.

Почулися короткі гудки. Леннокс поклав слухавку. Його рука теж налилася свинцем.

– Що там таке? – поцікавилася з кухні Шейла.

Свинець. Сірий метал, який легко формується, який отруює і вбиває. Важкий але піддатливий метал, який плавиться при температурі триста п’ятдесят градусів.

– Та нічого особливого, люба, нічого особливого.

Макбету наснилася смерть, і він прокинувся. Хтось стукав у двері. І, схоже, стукав уже давно.

– Сер! – почувся голос Джека.

– Чую! – пробурчав Макбет, озираючись довкола. Кімната повнилася денним світлом. Котра година? Він заснув, і йому наснився сон. Йому снилося, що він стоїть біля ліжка з кинджалом у руці. Але кожного разу, коли він блимав, лице на подушці змінювалось.

– Вам телефонує інспектор Кетнесс, сер. Каже, що термінова справа.

– З’єднайте мене з нею, – відповів Макбет, перекочуючись набік до нічного столика. – Алло, Кетнесс?

– Перепрошую, що турбую вас у суботу, але ми знайшли тіло. На жаль, нам потрібна ваша допомога, – захекано пояснила вона.

– А що трапилось?

– Схоже, що знайшовся Флінс, син Банко. Тіло у поганому стані, а оскільки родичів у місті він не мав, то, мабуть, ви найкраще з усіх змогли б його ідентифікувати.

– Ага… – мовив Макбет, відчувши, як стислося горло.

– Прошу?

– Так, гадаю, що зможу, – відповів Макбет, натягуючи на себе ковдру. – Коли тіло так довго пробуло в морській воді…

– Саме в цьому й річ.

– В чому річ?

– Ми знайшли тіло не в морі, а у провулку між вулицями номер чотирнадцять і номер п’ятнадцять.

– Що?!

– І саме тому ми, перш ніж вдаватися до подальших дій, маємо впевнитися, що це справді Флінс.

– Кажете, між чотирнадцятою та п’ятнадцятою?

– Підходьте до перехрестя чотирнадцятої та вулиці Догені. Я чекатиму на вас біля забігайлівки «Джойс».

– Гаразд, Кетнесс. Буду через двадцять хвилин.

– Дякую, сер.

Макбет поклав слухавку. Лілії. Квіти на килимі – це лілії. Лілі. Так звали дитину Леді. І чому він раніше про це не здогадався? Мабуть, тому, що не бачив, не смакував і не снив так багато смерті, як зараз. Макбет заплющив очі. Пригадав мінливі обличчя зі сновидіння. Обличчя директора сиротинця Лорреля, який хропів уві сні з відкритим ротом, нічого не підозрюючи, змінилося на обличчя старшого комісара Дункана, що дивився на нього широко розкритими очима, вже здогадавшись про його плани. А потім – незмигний жорсткий погляд Банко. Тіл не було – лише голови на подушці. Опісля – охоплене панічним страхом обличчя молодого «вершника», коли той стояв навколішки на асфальті, дивлячись то на свого мертвого приятеля, то на Макбета, який до нього наближався. Макбет поглянув на стелю. І пригадав усі ті випадки, коли прокидався від кошмару й полегшено зітхав. З полегшенням усвідомлював, що його не засмоктує трясовина, не їдять собаки. Але іноді йому здавалося, що він прокинувся, хоча насправді ще спав, і тоді мусив, щоб добратися до реальної свідомості, продиратися крізь кілька шарів сновидінь. Макбет міцно заплющив очі. Знову їх розкрив. І лише після цього піднявся з ліжка.

Пишна чорношкіра жінка в реєстратурі шпиталю Святого Георгія перевела очі з Леннокса на посвідчення, яке він їй дав, а потім знову поглянула на нього.

– Нам наказали нікого не пускати… – вона знову поглянула на картку й додала: —…інспекторе Ленноксе.

– Ми розслідуємо надзвичайно важливу справу, – сказав він. – Мусимо негайно поінформувати мера.

– Можете залишити записку, а я передам…

– Справа таємна й невідкладна.

Реєстраторка зітхнула.

– Палата 204, другий поверх.

Мер Тортел і молодий хлопець сиділи пліч-о-пліч на дерев’яних ослінцях біля одного з ліжок у великій палаті. Мер сидів, поклавши руку хлопцеві на плече, і вони обидва підняли голови, коли Леннокс зупинився позаду них і обережно покашляв. У ліжку лежала виснажена рідковолоса жінка середнього віку, і Леннокс одразу ж помітив схожість між нею та хлопцем.

– Доброго вечора, сер. Ви, певно, мене не пам’ятаєте, ми бачилися з вами на званій вечері в казино «Інвернесс».

– Ви – інспектор Леннокс? З антикорупційного відділу?

– У вас хороша пам’ять. Вибачте, що отак вриваюсь.

– Чим можу допомогти, Ленноксе?

– Ми маємо достовірну інформацію про організацію замаху на ваше життя.

Хлопець перелякано сіпнувся, однак Тортел і бровою не повів.

– Більше подробиць, інспекторе.

– Наразі оце і все, що ми знаємо, але до отриманої інформації поставилися серйозно, і мені наказали супроводити вас у безпечніше місце.

Тортел здивовано підняв брови.

– А яке місце може бути безпечнішим за шпиталь?

– Газети вже повідомили, що ви тут. Сюди може зайти будь-хто. Дозвольте мені супроводити вас до вашого авто, а потім я поїду за вами слідом, допоки ви не опинитеся в безпеці у себе вдома. Там, сподіваюся, ми матимемо час обговорити проблему детальніше. Тому, якщо ви не проти, ходімо зі мною і…

– Просто зараз? Як ви можете бачити, ми…

– Бачу і прошу вибачити. Але і вашим, і моїм обов’язком є забезпечення захисту мера як посадової особи.

– А ви пильнуйте біля дверей, Ленноксе, і тоді ніхто не…

– Мені такого наказу не давали, сер.

– А я даю вам такий наказ, Ленноксе.

– Іди, – ледь чутно мовила жінка у ліжку. – Іди і візьми з собою Касі.

Тортел поклав долоню їй на руку.

– Але ж, Едіт…

– Я втомилася, любий. Хочу побути сама. Касі буде з тобою безпечніше. Слухай, що каже той чоловік.

– А ти…

– Так, я впевнена.

Жінка заплющила очі. Тортел поплескав її по руці й обернувся до Леннокса.

– Гаразд, ходімо.

Вони вийшли з кімнати. Хлопець ішов за кілька кроків попереду.

– Він знає? – спитав Леннокс.

– Що вона помирає? Так, знає.

– І як сприймає це?

– Коли як. По-різному. День на день не припадає. Річ у тім, що він знає вже досить давно. – Вони спустилися сходами до кіоску на виході. – Але каже, що все буде нормально, якщо з ним залишиться хоча б один із батьків. Почекайте, я сходжу по цигарки.

– Он вона, – показав Макбет.

Джек зупинив авто край дороги навпроти «Гранд-готелю», між хімчисткою та забігайлівкою «Джойс», де подавали гамбургери. Вони вийшли з машини, і Макбет окинув поглядом безлюдну вулицю.

– Дякую, що приїхали так швидко, – сказала Кетнесс.

– Та нема за що, – відповів Макбет. Від Кетнесс ішов сильний запах парфумів. Він не пригадував, щоб вона мала звичку пахтитися.

– Показуйте, – сказав Макбет.

Макбет із Джеком рушили вулицею слідом за Кетнесс. Суботній вечір тільки-но починався. Швейцар під неоновою вивіскою «Голі жінки» зміряв Кетнесс оцінюючим поглядом, а потім кинув недопалок цигарки на асфальт і розтер його підошвою.

– Я гадала, ви візьмете з собою Сейтона, – промовила Кетнесс.

– Йому сьогодні довелося поїхати до шпиталю Святого Георгія. Сюди?

Кетнесс зупинилася на вході до вузького провулку, відгородженого помаранчевою стрічкою відділу вбивств. Макбет зазирнув у провулок. Він був такий вузький, що контейнери для сміття, виставлені з обох боків, мало не торкалися один одного. У провулку було зовсім темно.

– Я прийшла сюди першою. Решта криміналістів прибудуть пізніше. Зараз вихідний. Всі пороз’їжджалися, тому важко відразу ж зібрати всіх докупи. – Кетнесс підняла стрічку, і Макбет пірнув під неї. – Сходіть і подивіться на тіло самі, сер. Я накрила його простирадлом, але, будь ласка, не доторкайтеся більше ні до чого. Ми хочемо, щоб було якомога менше сторонніх відбитків. Ваш водій нехай почекає тут, а я тим часом сходжу до забігайлівки «Джойс», туди ось-ось має підійти патологоанатом.

Макбет поглянув на Кетнесс. В її обличчі не побачив нічого. Наразі. Вона гадала, що з ним буде Сейтон. Сильний аромат парфумів. Що забивав усі інші запахи, які вона, можливо, хотіла приховати.

– Гаразд, – сказав він і зайшов у провулок.

Не встиг пройти і десяти метрів, як усі звуки з головної вулиці щезли, чути було лише дзижчання вентилятора, кашель з відчиненого вікна та бубніння радіо – Тодд Рандгрен співав свою пісню «Привіт, це я». Макбет протиснувся повз сміттєві баки й пішов далі, обережно крадучись. Сам не знаючи, чому. «Мабуть, звичка», – подумав він.

Тіло лежало посеред провулку, частково освітлене конусом світла з ліхтаря на стіні. З протилежного боку виднівся вихід на вулицю номер п’ятнадцять, але до нього було надто далеко, і Макбет не бачив, чи був той вихід також відгороджений стрічкою.

З-під простирадла стирчали ноги. Він одразу ж упізнав туфлі з гострими носками.

Макбет підійшов ближче до тіла. Глибоко вдихнув. У повітрі відчувався солодкавий запах хімікатів для чистки, який ішов з шумливого витяжного вентилятора над дверима позаду нього. Макбет вхопив простирадло посередині й відсмикнув убік.