Текст книги "Макбет"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)
– Так, я теж про це думав. Але тепер я бачу, що… – Макбет нахмурив брови й підійшов ближче до дзеркала. Поклав руку на поверхню, до чогось придивляючись. – Банко любив мене так, як батько любить сина, але ця любов обернулась на ненависть, коли він скуштував отрути заздрощів. Я обігнав його під час сходження нагору, тож він замість начальника став моїм підлеглим. Крім необхідності виконувати мої накази, йому доведеться терпіти ще й зневагу свого нащадка Флінса, бо той знатиме, що батько скорився зозуленяті, підкинутому до їхнього гнізда, тобто мені, Макбету. Ти ніколи не вдивлялась у віддані карі очі пса, який вимахує перед тобою хвостом, сподіваючись на харч? Він сидить нерухомо перед тобою і чекає, бо його так навчили. А ти посміхаєшся йому, гладиш по голові, не помічаючи ненависті, що ховається за покірністю. Не розумієш, що при слушній нагоді, відчувши, що зможе уникнути покарання, він враз вчепиться тобі в горлянку, і твоя смерть стане для нього ковтком свободи, а ти так і залишишся лежати, напівобгризений в якомусь смердючому коридорі.
– Милий, що з тобою сталося?
– Це мені наснилось.
– У тебе розвивається параноя. Банко – твій справжній друг! Якби він планував зрадити тебе, то просто пішов би до Малкольма і розповів йому про твої плани.
– Ні, він знає, що стане сильнішим, якщо зробить хід своїм козирним тузом у самому кінці. Спершу він уб’є мене, небезпечного вбивцю, а потім поверне Малкольма на посаду старшого комісара. Це буде героїчним подвигом! Як не віддячити такому чоловікові та його нащадку?
– Невже ти і справді у це віриш?
– Ні, – відповів Макбет. – Він стояв тепер майже впритул до дзеркала, торкаючись його носом, біля якого скло спітніло. – Я не вірю у це. Я це знаю. Я це бачу. Я бачу їх обох наскрізь – І Банко, і Флінса. Мушу їх випередити, але ж як? – Раптом Макбет рвучко обернувся до Леді. – Як? Кохана, ти маєш допомогти мені. Допомогти нам.
Леді схрестила на грудях руки. Хоч як химерно звучали Макбетові роздуми, але в них був певний сенс. Можливо, він має рацію. Можливо. А якщо він навіть і не має рації, то все одно Банко – співучасник злочину, потенційний свідок і базікало. Чим менше свідків, тим краще. До того ж, яка їм реальна користь від Банко та Флінса? Жодної. Леді зітхнула. Як сказав би Джек, «якщо під час гри у блекджек ти маєш менше дванадцяти, то береш іще одну карту, бо програвати не можна».
– Запроси їх сюди на вечерю, – сказала вона. – І ми дізнаємося, що вони замислили.
– Тут і прикінчимо їх, еге ж?
– Ні-ні, досить убивств в «Інвернессі», ще одне може кинути на нас підозру, а також відлякати клієнтуру. Маємо зробити це по дорозі.
Макбет кивнув.
– Я попрошу Банко та Флінса приїхати автомобілем. Мовляв, пообіцяв декому, що вони підвезуть його після вечері додому. Я знаю точно, яким маршрутом Банко поїде, і якщо попрошу бути пунктуальним, то знатиму з точністю до хвилини, коли і в якому місці маршруту вони будуть. Знаєш, що, жінко моїх мрій?
«Так, знаю», – подумала Леді в обіймах Макбета, але все одно дозволила йому вимовити:
– Я кохаю тебе більше за все на цій землі та в небесах над нами.
Дафф знайшов хлопця, який сидів на швартовній тумбі скраєчку причалу. Дощ ненадовго вщух, і крізь шар білих хмар над ними пробивалося більше світла, ніж зазвичай. Але поодаль над рікою вже вишукувалися нові шеренги синювато-сірих хмар, готових рушити в наступ із новим поривом північно-західного вітру – цей наступ був єдиним, який можна безпомилково передбачити у цьому місті.
– Я – Дафф. Це ти телефонував про Малкольма?
– Шикарний шрам! – мовив хлопець, поправляючи пов’язку на оці. – Чув, що ти вже не є начальником наркотичного відділу?
– Ти казав, що це термінова справа.
– Усі справи термінові, пане наркобароне.
– Класне прізвисько. Мені подобається. Починай!
– Та ні, це ти починай.
– Ага, ось у чому полягає невідкладність справи! І коли ж має бути твоя наступна ін’єкція?
– Мала бути дві години тому. А якщо ця справа настільки важлива, що до мене приїхав сам бос власною персоною, то, гадаю, тобі доведеться заплатити не лише за наступну дозу, а й за десять наступних.
– Або інакше: я почекаю півгодини, і ти з радістю все мені розкажеш за півціни. А ще за півгодини це вже буде чверть ціни…
– Не заперечую, пане наркобароне, але питання в тому, хто з нас більше поспішає? Я прочитав про Малкольма в сьогоднішній ранковій газеті й упізнав його на фото. Він, типу, втопився. Велике, мовляв, цабе – заступник старшого комісара. Вкрай важлива справа.
– Давай, хлопче, розповідай, і я заплачу стільки, скільки тобі треба.
Одноокий хлопець тихо хихикнув.
– Вибачте, пане наркобароне, але я вже давно не довіряю лягавим. Утім, ось вам перша порція. Якось прокидаюсь я тут, трохи покунявши поміж рядами отих контейнерів, де можна безпечно нюхнути або вколотися й відпочити, не боячись, що тебе поб’ють чи пограбують. Сподіваюся, ви мене розумієте. Мене ніхто не бачить, зате я бачу його, Малкольма, на протилежному боці каналу. Ну як, пане наркобароне? Перша порція – безкоштовно, але за наступну маєте заплатити. Ну то що, продовжувати чи ні? – хихикнув хлопець.
– Не думаю, що мені це цікаво, – відповів Дафф. – Ми й так знаємо, що Малкольм тут був, бо знайшли його автомобіль.
– Але ви не знаєте того, що він тут був не один. Тим більше не знаєте, з ким він тут був.
Зі свого гіркого досвіду Дафф знав, що наркомани частіше брешуть, аніж кажуть правду, особливо тоді, коли сподіваються заробити на наступну порцію дурману. Але зазвичай не вигадують таких складних комбінацій, як зателефонувати до управління, вимагати розмови з одним із керівників, а потім чекати цілу годину під дощем без гарантії оплати.
– А ти хоч сам знаєш? – недовірливо спитав Дафф. – Знаєш того, хто з ним був?
– Так, мені доводилося бачити його раніше.
Дафф дістав свого гаманця. Видобув звідти купюри, порахував, і подав кілька з них хлопцеві.
– Я хотів був зателефонувати самому Макбету, – мовив одноокий, перераховуючи гроші. – Але потім мені спало на думку, що він не повірить, коли я скажу, хто то був.
– Ти знаєш ту людину особисто?
– Малкольм розмовляв з панібратом Макбета, – відповів хлопець. – 3 отим старим, сивим хлопом.
У Даффа від несподіванки аж подих перехопило.
– З Банко?
– Я не знаю, як його звати, але бачив його колись із Макбетом на вокзалі.
– І про що ж Малкольм та Банко говорили?
– Вони були надто далеко, і я не чув.
– А що… г-м-м… А хоч здогадатися можна було про тему їхньої розмови? Вони сміялись? Чи кричали сердито один на одного?
– Не можу сказати. Дощ барабанив по контейнерах, до того ж вони стояли до мене спинами. Схоже, вони сперечалися. Старий хлоп навіть трохи стрілялкою своєю порозмахував. Але потім усе вгамувалося, вони сіли у «вольво» й подалися геть. За кермом сидів сивочолий.
Дафф отетеріло почесав потилицю. Банко та Малкольм – змовники?
– Це надто багато, – мовив хлопець, повертаючи одну купюру.
Дафф ошелешено глянув на нього. Наркоман – і віддає решту? Він узяв купюру.
– Ти ж розповів мені це не заради грошей на наступну порцію дурі, я правильно розумію?
– Га?
– Ти сказав, ніби прочитав газету й одразу збагнув, що це важлива справа. І це справді так. Настільки важлива, що, якби ти зателефонував не до поліції, а якомусь журналісту, то отримав би вдесятеро більше грошей, аніж від мене. Тому це тебе або Геката підіслав для поширення фальшивої інформації, або ти маєш якісь власні плани.
– Ідіть ви в дупу, пане наркобароне.
Дафф схопив хлопця за комір і підняв його зі швартової тумби. Той був майже невагомим.
– Слухай-но сюди, – просичав Дафф, відвертаючись від хлопцевого смердючого подиху. – Я можу запроторити тебе за грати – побачимо, що ти заспіваєш, коли почнеться ломка і ти знатимеш, що протягом двох днів будеш із цією ломкою сам-на-сам. Або негайно скажеш мені, чому сюди прийшов. Маєш у своєму розпорядженні п’ять секунд. Чотири…
Хлопець люто вирячився на Даффа.
– Три…
– Ти, мусоре довбаний, пішов ти в сраку…
– Два…
– Моє око!
– Один…
– Я ж сказав – моє око!
– Що – твоє око?
– Я просто хотів допомогти вам спіймати чоловіка, який позбавив мене ока.
– Хто це був?
Хлопець пирхнув.
– Той самий, який вам – як шпичка в сраці. Ти що, не знаєш, хто за всім цим стоїть? У цьому місті є лише один чоловік, який може вбити старшого комісара й уникнути покарання, і це – Невидима Рука.
– Геката?
14
Макбет їхав сам-один брудною дорогою поміж старих фабрик. Звична сіра хмара висіла так низько над трубами, що не можна було сказати, які з них димилися, а які – ні, але деякі ворота мали таблички «зачинено» або були зв'язані ланцюгами, схожими на химерні краватки-метелики.
Прес-конференція минула безболісно. Безболісно, бо він був під таким кайфом, що жодного болю все одно не відчув би. Макбет зосередився на тому, що сів, відкинувшись на спинку крісла, а на питання замість нього відповідали Леннокс та Кетнесс. Звісно, крім тих питань, які поставили йому особисто і на які він давав стандартну відповідь «наразі ми не можемо це коментувати» з таким виглядом, наче інформації насправді вони мали дуже багато і ситуацію тримали під повним контролем. Спокій та впевненість. Він сподівався, що саме таке враження справив на репортерів. Виконувач обов’язків старшого комісара, який не дозволяє вплинути на себе довколишній істерії, а на верескливі вигуки журналістів «Народ має право знати!» лише посміхається – стримано й терпляче. Втім, Кайт, отой журналіст з гаркавим «р», зауважив у своїй радіопрограмі після прес-конференції, що виконувач обов’язків начальника поліції багато позіхав, мав знуджений вигляд і часто поглядав на годинника. Але нехай той Кайт іде під три чорти. В патрульному відділі добре знали, що старший комісар не нудиться, а займається справами, бо особисто зайшов до них і скерував патрулі із західної частини Першого району до східної частини Другого. Цей крок Макбет пояснив тим, що настав час патрулювати й ті райони, де живуть пересічні люди. Таким чином, він послав важливий сигнал: поліція не віддає перевагу районам, де мешкають люди грошовиті та впливові. І нехай Кайт казиться від люті, зате Банко, мабуть, дуже зрадів, отримавши запрошення на звану вечерю із вказівкою взяти з собою Флінса.
– Хлопцеві корисно звикати до компанії великих цабе, – пояснив Макбет. – Та й тобі вже слід визначитися зі своїми планами – стати чи то командиром спецназу, чи то начальником ВБОЗу, чи то моїм заступником.
– Кому – мені?
– Та не переймайся ти так, Банко. Просто візьми й добре подумай, ким хочеш бути.
Але Банко тільки пирхнув і головою похитав. Спокійно, як і зазвичай. Наче не плекав жодної лихої думки. Або не міг зізнатися самому собі, що плекає. Що ж, сьогодні ввечері зрадник зустрінеться зі своїм творцем і могильником.
Біля воріт клубу «вершників-вікінгів» нікого не було. Мабуть, у них забракло людей, щоб виставити охорону.
Макбет вийшов з авто й рушив до клубної кімнати. Зупинився на порозі, озирнувся. Дивно, але здавалося, наче минуло вже багато років відтоді, як він стояв тут разом із Даффом, оглядаючи цю саму кімнату. Довгого столу вже не було, а біля бару стояло троє чоловіків з відвислими черевцями в клубних шкірянках, а також дві жінки з високими грудьми. Одна з них тримала на руках немовля, яке крутилося на мускулистій материній руці з татуюванням «Шон».
– Коліне, а хіба це не…
– Так, це він, – басовито мовив повністю лисий чоловік з моржевими вусами. – Це той, що поранив Шона.
Макбет пригадав це ім’я – воно фігурувало у звіті. Дивно, що він увесь час забував імена людей, з якими доводилося зустрічатись, але при цьому ніколи не забував імена тих, про кого йшлося у звітах. Шон. Це був хлопець, який вартував біля воріт і якого Макбет поранив ножем; той і досі перебував у СІЗО.
Чоловіки з отетеріло відвислими щелепами люто вирячилися на полісмена. Макбет набрав повні груди повітря. Стало так тихо, що було чути, як рипіли половиці, коли він ішов до бару. Звертаючись до чоловіка у шкірянці за барною стійкою, спіймав себе на думці, що не слід було всмоктувати оту останню понюшку дурі перед тим, як піти з управління. Бо вариво зазвичай робило його зухвалим.
– Привіт! Щось тут людей малувато – куди всі поділися? – спитав він. – А, згадав: вони в цюпі. Або в морзі. Один «глендоран», будь ласка…
Макбет побачив, як очі бармена хутко зиркнули вбік, і збагнув, що нападу з лівого боку не уникнути, але знав, що має ще цілу купу часу. Макбет завжди відзначався доброю реакцією, але, прийнявши вариво, нагадував сонну муху: позіхнув, почухав спину і поглянув на свого годинника, де стрілки наче заклякли на місці, тоді як кулак вже прямував до цілі. Однак тієї миті, коли Колін з моржевими вусами гадав, що вже поцілив, Макбет різко відхилився, і кулак, який летів просто в його щойно підстрижену скроню, просвистів у повітрі. Макбет підняв лікоть, махнув ним убік і, заледве здійснивши контакт, почув стогін, хруст сухожилля, невпевнені кроки і гуркіт перевернутих стільців.
– …з льодом…
Обернувшись до Коліна, який знову підбіг до нього, Макбет вчасно помітив, як той стиснув праву руку в кулак і замахнувся для удару. Макбет підняв руку й перехопив кулак на півдорозі. Тільки замість очікуваного хрусту кістки об кістку почувся тихий шелест сталі, що увійшла у плоть, а потім – глухий удар, коли кісточки пальців Коліна вдарилися об ефес руків’я. Нападник протяжно і пронизливо заверещав, побачивши, як з протилежного боку його долоні вистромилося лезо. Макбет рвучко висмикнув кинджал з руки Коліна.
– … і трохи соди.
Чоловік з моржевими вусами впав на коліна.
– Що тут, в біса, коїться? – почувся голос.
Він пролунав із дверей, що вели до гаража, і належав чоловіку з великою бородою та трьома нашивками на кожному плечі. В руках чоловік тримав обріз.
– Та от, замовляю, – відповів Макбет, повернувшись до бармена, який і досі стояв, не зрушивши з місця.
– Що замовляєш? – спитав чоловік, підходячи ближче.
– Віскі. І дещо інше.
– Що – інше?
– Ти – сержант. Ти керуєш цим закладом, коли Свено відсутній, еге ж? До речі, де він сховався цього разу?
– Кажи, навіщо прийшов і вшивайся звідси, мусоре смердючий.
– У цього закладу непогана репутація, але хотілося б, щоб обслуговування було трохи ввічливішим і хутчішим. Ти не проти, якщо ми поговоримо в спокійній і мирній обстановці, сержанте?
Чоловік кілька секунд мовчки дивився на Макбета. А потім опустив ствол обріза.
– Гаразд, до того ж навряд чи тобі вдасться накоїти тут лиха більше, ніж ти вже встиг.
– Зрозуміло. До речі, Свено сподобається моя пропозиція, це я тобі гарантую.
У невеличкому офісі сержанта – а це дійсно був офіс – висіли на стінах плакати із зображенням мотоциклів, а на полицях лежав невеликий набір запасних частин до двигунів. Ще стояв стіл з телефоном та шухлядами для вхідних та вихідних документів. І один стілець для відвідувачів.
– Ти тут довго не розсиджуйся, поліцаю.
– Я прийшов замовити вбивство.
Якщо сержант і був шокований, то цього не показав.
– Ти звернувся не за тією адресою. Ми цього для поліцаїв уже не робимо.
– Отже, чутки виявилися правдивими? Ви ж виконували таку роботу для Кеннета?
– Якщо іншої не було.
– Тільки цього разу це не конкурент, якого треба відправити на той світ, – промовив Макбет, подавшись уперед на своєму стільці. – Йдеться про двох поліцаїв. А оплатою буде те, що ваших «вершників» після виконання завдання негайно випустять та знімуть із них усі звинувачення.
Сержант здивовано підняв одну брову.
– А як ти збираєшся це зробити?
– Процедурна помилка. Зіпсуті докази. Така фігня трапляється дуже часто. А якщо старший комісар каже, що справи немає, то справи дійсно немає.
Сержант схрестив руки.
– Продовжуй.
– Індивід, якого треба позбутися, – це той тип, через якого ваш дурман опинився в річці. Інспектор Банко. – Сержант повільно кивнув головою. – Другий – це його вилупок, який їхатиме в тому самому авто.
– А чому їх треба відправити на той світ?
– А це так важливо знати?
– Зазвичай я не запитую, але йдеться про двох працівників поліції, а це означає, що у нас виникне ціла купа проблем.
– З цими не виникне. Нам відомо, що інспектор Банко працює на Гекату, але ми наразі не можемо цього довести, тому й маємо позбутися його в інший спосіб.
Сержант знову кивнув. Макбет сподівався, що він зрозуміє його логіку.
– А звідки нам знати, що ти виконаєш свою частину потенційної угоди?
– Слухай сюди, – сказав Макбет, примружившись на плакат з голою дівчиною, що висів над головою сержанта. – Ти маєш п’ятьох свідків у барі, які можуть підтвердити, що виконувач обов’язків старшого комісара Макбет приїжджав сюди особисто й дав тобі завдання. Ти ж розумієш, що я сам зацікавлений у тому, аби ця інформація не набула розголосу?
Сержант відкинувся на спинку свого крісла так сильно, що торкнувся стіни, вивчаючи Макбета поглядом, і з легким гарчанням посмикуючи себе за бороду.
– Де і коли треба виконати цю роботу?
– Сьогодні увечері. Ти ж знаєш пагорб Шибениця в західній частині Другого району?
– Знаю. Це там, де повісили мого прапрадіда.
– На головній дорозі понад тими смугами руху, якими мешканці західної частини міста їздять на закупки до супермаркету, є велика транспортна розв’язка.
– Я знаю, про що ти кажеш.
– Вони будуть у чорному «вольво» на світлофорі у проміжку від шостої тридцять до шостої п’ятдесят. А, може, точно о шостій сорок п’ять. Він – людина дуже пунктуальна.
– Г-м-м. Там завжди багато патрульних авто.
Макбет хитро всміхнувся.
– Сьогодні не буде жодної.
– Справді? Тоді я обмізкую твою пропозицію і дам відповідь о четвертій.
Макбет розсміявся.
– Ти хочеш сказати, що Свено обмізкує. Чудово. Тоді бери ручку, я дам тобі свій номер телефону і реєстраційний номер «вольво». І ще одне.
– Га?
– Мені потрібні їхні голови.
– Чиї?
– Отих двох полісменів. Мені потрібні їхні голови. Щоби їх привезли мені прямо під двері.
Сержант витріщився на Макбета так, ніби побачив перед собою психа.
– Клієнт потребує квитанції, – пояснив Макбет. – Останнього разу, замовляючи подібну роботу, я не наполягав на квитанції, і це було моєю помилкою. Тому я й не отримав того, що замовляв.
Під вечір Дафф ухвалив рішення.
Думки пінились у нього в голові, рухаючись так само повільно, як і потік численних автомобілів попереду на дорозі, і відкриваючи перед ним так само численні варіанти вибору. Огорожу на мосту Кеннета й досі не відремонтували, тому рух машин у східному напрямку скерували до старого мосту. В результаті низка авто розтягнулась аж до Другого району, де автомобіль Даффа рухався зі швидкістю слимака від перехрестя до перехрестя, на кожному з яких поставало питання: ліворуч, праворуч чи прямо? Який шлях найкоротший і найшвидший?
Дафф перебував на роздоріжжі.
Мав вибрати, розповідати Макбету й іншим те, про що дізнався на причалі, чи зберегти все у таємниці? Але, припустімо, що одноокий хлопець сказав правду, однак Банко вдасться заперечити всі звинувачення? І якими будуть наслідки для Даффа, якщо він у цій хаотичній та непевній ситуації несправедливо звинуватить Банко, який разом із Макбетом несподівано перетворився на впливову фігуру?
Звісно, Дафф міг би просто надати цю інформацію у тому вигляді, в якому отримав, а там нехай Леннокс і Макбет самі розбираються, але в такому разі він втратить шанс добитися такого потрібного йому наразі особистого тріумфу, одноосібно викривши й заарештувавши Банко.
З іншого боку, він не міг допустити ще одного ляпсусу після тієї облави в контейнерній гавані. За той ляпсус він заплатив втратою потенційного призначення на посаду голови ВБОЗу, а ще один міг би позбавити його роботи.
І ще одне роздоріжжя: відділ боротьби з організованою злочинністю знову стане ласим шматком у разі можливого затвердження Макбета на посаді старшого комісара, і якби Дафф швидко скористався з нагоди, ризикнув та виграв, то цей відділ очолив би саме він.
Він роздумував, питати думки Кетнесс чи не питати, адже, спитавши, він випустить джина з пляшки, вже не зможе вдавати невинність і буде змушений зробити хоча би щось. Піти на ризик.
Шлях, який Дафф насамкінець обрав, був таким, де йому не доведеться багато ризикувати і де в будь-якому разі збережеться можливість успіху, якщо все піде так, як він сподівався. Дафф звернув з маленького мосту через залізницю і заїхав з протилежного боку у двір перед скромною цегляною будівлею. Аж три чверті години долав він невеличку відстань від управління до будинку, де мешкав Банко.
– Привіт, Даффе, – сказав Банко, відчинивши двері через кілька секунд потому, як Дафф подзвонив. – Що сталося?
– Що? Ти ж начебто знаєш, що вечірка намічається, – відповів Дафф.
– Та отож, і саме тому я ніяк не можу вирішити: брати з собою оце чи не брати, – сказав Банко, піднімаючи кобуру зі своїм табельним пістолетом.
– Залиш його вдома. Він тільки заважатиме тобі під костюмом. А вузол на твоїй краватці нікуди не годиться.
– Правда? – спитав Банко, втягуючи голову в комірець білої сорочки й марно намагаючись побачити вузол. – Я вважаю його більш-менш нормальним вже років зо п’ятдесят, після моєї конфірмації.
– Такий вузол носять бідняки, Банко. Ходи сюди, я покажу тобі, як треба…
Банко відхилив руку допомоги, яку простягнув йому Дафф, і закрив краватку долонею.
– А я і є бідняк, Даффе. І, наскільки розумію, ти прийшов сюди отримати допомогу, а не надати її.
– Маєш рацію, Банко. Можна зайти?
– Я б радо запропонував тобі і допомогу, і каву, але, на жаль, ми вже виходимо. – Банко поклав свого пістолета в кобурі на полицю для капелюхів позаду себе й гукнув кудись нагору:
– Флінсе!
– Іду! – почулося згори.
– Краще давай вийдемо надвір, – запропонував Банко, застібаючи пальто.
Вони стали під навісом на білих сходах. Дощ бадьоро булькотів у ринвах. Банко запропонував Даффу сигарету. Інспектор відмовився, і він підкурив її сам.
– Я був сьогодні в контейнерній гавані, – почав розмову Дафф. – І зустрів там хлопця, одного з місцевих молодих наркоманів, який хотів зі мною поговорити. У нього є лише одне око, і він розповів мені, як він втратив друге.
– Г-м-м.
– Сказав, що якось мало не збожеволів без чергової дози дурману, бо не мав грошей. На центральному вокзалі йому трапився якийсь старий, і він попросив у нього грошей. Старий мав стека з позолоченим набалдашником.
– Геката?
– Той зупинився, витяг пакет, помахав ним у хлопця перед носом і сказав, що то вариво найвищої якості, щойно з горщика. І що хлопець може його отримати, якщо зробить для нього дві речі. Перше – це відповість на запитання: яке чуття він найбільше боїться втратити? Коли хлопець відповів, що найбільше боїться втратити зір, старий заявив, що йому потрібне одне з його очей.
– Отже, це точно був Геката.
– Коли хлопець спитав, навіщо старому його око, той відповів, що має все, що можна забажати, тому цікавиться лише тим, що має цінність для покупця. До того ж хлопець втратить зір лише наполовину. І наскільки ж ціннішим стане після цього його друге око! Виграш фактично перевершить втрату!
– Я цього не розумію.
– Так, це важко зрозуміти, але отакими і є деякі люди. Вони прагнуть самої влади більше, ніж того, що вона здатна їм забезпечити. Їм краще мати дерево, ніж ті їстівні фрукти, що на ньому ростуть. І лише заради того, щоб тицьнути в нього пальцем і сказати: оце – моє. А потім взяти і зрубати його.
Банко видихнув хмару цигаркового диму.
– І що ж той хлопець вирішив?
– З тим старим була якась чоловіко-жінка – вона й допомогла хлопцеві позбутися ока. А коли той опісля отримав свою дозу, страшний біль швидко вщух, шрами з часом розгладилися, а всі страшні спогади – забулись. Хлопець сказав, що йому стало тоді так добре, що він ні про що не жалкує. Але відтоді більше жодного разу не куштував такого ідеального дурману. Хлопець і досі його шукає, але ніяк не може знайти.
– А що ж шукав він сьогодні, коли ти його зустрів?
– Те саме. А також ту людину, яка отак запросто відібрала у нього око.
– Що ж, тоді йому доведеться стати в чергу переслідувачів Гекати.
– Та ні, він хотів натомість допомогти нам спіймати Гекату.
– А яким чином бідолашний раб дурману збирається це зробити?
– Так звана передсмертна записка Малкольма вказує на «вершників». Але хлопець вважає, що за всім стоїть Геката. І за листом, і за вбивством Дункана. І що Геката змовився з Малкольмом. А може, і з іншими працівниками поліції.
– Це популярна нині версія, – сказав Банко, поглянувши на годинника і збивши з сигарети попіл. – Йому за це заплатили?
– Ні, – відповів Дафф. – Я не платив йому нічого, допоки він не сказав мені, що бачив Малкольма на причалі перед тим, як той зник. І що з ним був ти.
Сигарета в руці Банко завмерла, не встигши піднятися до рота. Він розсміявся.
– Я? Щось не віриться.
– Хлопець описав тебе і твою машину.
– Ані мене, ані моєї машини там не було. І мені важко повірити, що ти розплатився громадськими грошима за таку абсурдну заяву. Хто з вас блефує? Ти чи отой наркоман?
Дмухнув порив холодного вітру, і Дафф злегка здригнувся.
– Той хлопець сказав, що бачив Малкольма, а також немолодого чоловіка, якого раніше бачив з Макбетом. Легковик «вольво». І пістолет. А ти б не заплатив за таку інформацію, Банко?
– Тільки у стані повного розпачу, – відповів Банко, гасячи сигарету об залізне поруччя ганку. – І не заплатив би взагалі, якби йшлося про колегу-полісмена.
– Не заплатив би, бо завжди високо цінував вірність і дружбу, так?
– Поліція не може функціонувати без довіри її працівників одне до одного. Це необхідна передумова.
– І так само далеко простягається твоя вірність поліції?
– Я – проста людина, Даффе, і не розумію, що ти хочеш сказати.
– Якщо ти насправді серйозно ставишся до такого поняття, як вірність, то мусиш видати нам Малкольма. Заради самої поліції.
Дафф вказав на сіру мішанину з дощу й туману, яка оповивала їх.
– Заради нашого міста. В якій частині столиці ховається вбивця Дункана?
Банко загасив сигарету і поклав недопалок у кишеню пальта.
– Я про Малкольма не знаю нічого. Флінсе! Вибачте, інспекторе, але нам час їхати на вечерю.
Дафф вибіг слідком за Банко під дощ.
– Поговори зі мною. Банко! Я ж бачу, що відчуття провини та докори сумління тиснуть на тебе. Ти ж не лиходій. Тебе просто спокусив і ввів в оману той, хто є вищим за рангом. Він зрадив тебе, Банко! Його треба заарештувати.
– Флінсе! – гукнув Банко в напрямку будинку, відмикаючи дверцята авто, яке стояло у дворі.
– Невже ти хочеш, щоб нас і далі засмоктував цей вир анархії та хаосу, Банко? Наші предки будували залізниці та школи. А ми будуємо борделі й казино.
Банко сів у машину і двічі посигналив. Двері будинку відчинились, і на ганку з’явився Флінс у костюмі, щосили намагаючись розкрити парасольку.
Банко трохи опустив скло – мабуть, тому, що вікна всередині авто запітніли, і Дафф засунув пальці у вузьку щілину, намагаючись натиснути й опустити його нижче.
– Послухай мене, Банко. Якщо ти це зробиш, якщо зізнаєшся, то я мало чим зможу тобі допомогти, і ти це чудово знаєш. Але обіцяю, що не дозволю нікому завдати шкоди Флінсу. На нього чекатиме не тавро сина зрадника, а кар’єрна перспектива сина чоловіка, який приніс себе в жертву заради міста. Даю тобі слово.
– Привіт. Ви – інспектор Дафф?
Дафф випрямився.
– Саме так. Привіт, Флінсе. Приємної вечері.
– Дякую.
Дафф почекав, поки Флінс сяде в авто, а Банко заведе двигун. А потім подався до свого автомобіля.
– Даффе!
Він обернувся.
Банко відчинив дверцята.
– Все не так, як ти гадаєш, – гукнув він.
– Правда?
– Так, правда. Чекай на мене біля «Берти» опівночі. Дафф кивнув.
«Вольво» рушив з місця, і батько з сином, виїхавши за ворота, щезли в тумані.








