Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)

– Звісно, ми влаштуємо вечірку, – мовила Леді й погладила Макбета по щоці. – Я бачу, що ти щасливий, але ти чомусь блідий, мій любий.

Макбет знизав плечима.

– Та хтозна чому. Може, захворів, бо у вогнях світлофорів мені ввижаються мерці.

Вона поклала руку йому на зап’ястя.

– Ходімо. Я маю те, що тобі потрібно, мій хлопчику.

– Так, маєш, – усміхнувся Макбет.

І вони пропливли по казино. Леді знала, що через високі підбори виглядала на півголови вищою за нього, знала також, що її молода фігура, елегантна вечірня сукня та легка хода змушували чоловіків біля бару захоплено витріщатися. Знала, що в «Обеліску» вони такого не побачать.

Дафф лежав на великому двоспальному ліжку, втупившись у стелю на тріщину в фарбі, яку він так добре знав.

– А вже після наради Дункан відвів мене убік і спитав, чи я не розчарований, – згадував він. – Сказав, що вони з заступником вважали мене природним кандидатом на цю посаду.

Тріщина мала відгалуження, які поширювалися нібито абсолютно довільно, але, коли він примружував очі, вони втрачали різкість і неначе утворювали якийсь візерунок, якесь зображення. Дафф просто наразі не міг збагнути, яке саме зображення.

– І що ж ти відповів? – почувся голос з ванної, який перекривав шум води. Навіть тепер, після того як вони вже надивилися одне на одного за тривалий час знайомства, жінка не любила, коли Дафф бачив її до того, як вона була вже повністю готова. І це його цілком влаштовувало.

– Я відповів, що так – я був розчарований. Коли він сказав, що вибрали Макбета, бо той не належав до еліти, стало ясно, що мене підсиділи саме тому, що я був серед тих, хто від самого початку підтримав проект Дункана зі злиття двох підрозділів у єдиний відділ.

– Що ж, це дійсно так. А що сказав…

– Дункан сказав, що є ще одна причина, але не хотів торкатися її при інших. Облава на «вершників» була лише частково успішною, бо сам Свено спромігся втекти. Дункан дізнався також, що я отримав наводку завчасно і цілком міг би встигнути поінформувати його. Сказав, що я мало не пустив псу під хвіст цілий рік підпільної роботи через свою свавільну й егоїстичну поведінку. А Макбет та спецназ врятували операцію. Тому було б підозріло й несправедливо віддавати перевагу мені. Але він усе ж таки приберіг для мене утішний приз.

– Він віддав тобі відділ убивств, і це не так вже й погано, правда ж?

– Він менший за нарковідділ, але я, принаймні, уникнув приниження бути підлеглим начальника ВБОЗу.

– А хто все ж таки переконав Дункана?

– Ти про що?

– Хто обстоював інтереси Макбета? Дункан вміє слухати, він віддає перевагу груповим рішенням, які ухвалюються консенсусом.

– Повір мені, люба, інтереси Макбета ніхто не лобіював. Я навіть сумніваюся, що йому відоме це слово. Все, що йому потрібно в житті, – це ловити поганців і забезпечувати щасливе життя своїй цариці з казино.

– До речі, про царицю, – мовила вона, зупинившись у дверях ванної кімнати. Звісно, її прозорий пеньюар демонстрував більше, аніж приховував. Даффу багато чого подобалося в цій жінці, і дещо з того, що подобалося, він не міг навіть чітко визначити. Але було одне, що він обожнював у ній беззастережно, – її молодість. У сяйві свічок, що стояли на підлозі, іскрилася волога в її очах, на червоних губах, на блискучих зубах. Проте сьогодні йому хотілося чогось більшого. Бо був у поганому гуморі. Після того, що сталося, він вже не почувався таким дужим і до всього готовим, як вранці. Однак, можливо, цьому можна було зарадити.

– Зніми його, – попросив він.

– Та я ж його щойно вдягнула, – хихикнула вона.

– Це – наказ. Стій, де стоїш, і знімай його. Повільно.

– Гм. Не знаю, не знаю. Може, ти даси мені більш конкретний наказ?

– Кетнесс, я як офіцер вищого рангу наказую тобі повернутися до мене спиною, натягнути на голову те, що ти начепила на себе, нахилитися вперед і міцно впертися в одвірок руками.

Дафф почув, як вона хтиво, по-дівчачому, охнула від несподіванки. Може, вдала, що шокована, навмисне заради нього, а може, й ні. Але його це цілком влаштовувало. Відповідний настрій швидко повертався.

Геката йшов розгонистою ходою мокрою долівкою центрального вокзалу поміж облупленими стінами та наркоманами, які щось безладно белькотіли. Він помітив, як на нього уставилися двоє хлопців, що схилилися над шприцом та ложкою, явно збираючись розділити її вміст. Вони його не знали. Ніхто його не знав. Мабуть, цей великий чоловік в гірчично-жовтому кашиміровому пальті з ретельно доглянутим, майже неприродно чорним волоссям та шикарним годинником «ролекс» видавався їм ідеальною здобиччю, яка щойно потрапила до левового лігва. А може, у них виникли підозри, можливо, вони забачили щось лиховісне в самовпевненій і рішучій ході чоловіка та в його стекові з позолоченим набалдашником, яким він відбивав ритмічне «цок-цок» в унісон зі шпильками-підборами високої широкоплечої жінки, котра йшла за два кроки позаду нього. Якщо то дійсно була жінка. А може, було щось лиховісне в отих трьох чоловіках у легких пальтах, що зайшли до вокзалу якраз перед ним і зайняли позиції попід стінами. Зрештою, хлопці відчули, що це вони опинилися в його лігві. Що левом був саме він.

Геката зупинився і пропустив Стрегу вперед до туалету вузькими сходами, які нещадно смерділи сечею. Помітив, як двоє «наркомів» опустили голови, зосередившись на невідкладному завданні – нагріти і вколотись. Наркомани. Для Гекати це було ствердженням факту без будь-якої зневаги, презирства чи роздратування. Зрештою, вони були джерелом його доходів.

Стрега відчинила двері біля підніжжя сходів, наполохала й підняла на ноги сплячого чоловіка, злобно вишкірилася на нього й тицьнула пальцем убік – мовляв, іди туди, сам знаєш, куди. Геката прослідував за нею між кабінками та мийками з поламаними кранами. Сморід був настільки сильним, що Гекаті до сліз різало очі. Але сморід мав і важливу функцію: відганяв випадкових людей з завидющими очима і змушував наркоманів робити відвідини туалету максимально короткими. Стрега з Гекатою зайшли до найдальшої кабінки з табличкою «Не користуватися» на дверях, у якій унітаз був по вінця заповнений екскрементами. Більше того, на стелі в належному місці неонової лампочки не було, тому через погану видимість поцілити шприцом у вену не видавалося можливим. Стрега витягла кахлю біля переповненого унітаза, повернула ручку і штовхнула стіну. Стіна відступила, й вони увійшли всередину.

– Швидше зачиняй, – сказав Геката й закашлявся. А потім озирнувся, обдивляючись кімнату. Колись це була залізнична комора, другі її двері вели до тунелю в напрямку південних ліній. Через два роки після того як рух поїздів припинився, Геката перемістив своє виробництво сюди. Йому довелося вигнати звідси кільканадцятьох безхатьків і наркоманів, і хоча сюди ніхто не заходив, а їхнім найвищим покровителем був старший комісар Кеннет, Геката все одно змонтував у тунелі й над сходами, що вели до туалету, приховані відеокамери спостереження. На вечірній робочій зміні загалом працювали дванадцятеро людей – усі в масках та білих халатах. За скляною перегородкою, яка розділяла кімнату навпіл, розташовувалося те, що вони називали «святилищем» або просто кухнею. Там стояв бак, і заходити туди мали право лише сестри. Кухня була герметично закупореною з багатьох причин. Насамперед, щоб жодна речовина ззовні не могла негативно вплинути на технологічні процеси, які відбувалися всередині, а ще для того, аби жоден ідіот не клацнув здуру запальничкою чи не кинув цигарковий недопалок – тоді їх усіх розірвало би вибухом на шматки. Однак головним чином герметизація необхідна була для того, щоб ті, хто працював у кімнаті, не підсіли на наркотик, щоденно вдихаючи його молекули, які плавали в повітрі.

Геката знайшов сестер у наркопритоні китайського кварталу в Бангкоку, де вони влаштували імпровізовану лабораторію з виробництва героїну з опіуму, отримуваного з міста Чанг-Рай. Він мало знав про них – лише те, що жінки втекли з Китаю разом із прихильниками Чан Кайші і що хвороба, яка спотворила їхні обличчя, начебто вразила все село, в якому вони народились. Він пунктуально розплачувався з сестрами, і вони виконували все, про що він їх просив. Інгредієнти варива були добре відомими, і всі решта могли б повторити процедури, які бачили крізь скло. Проте була якась таємниця в тім, як сестри змішували та нагрівали ці інгредієнти. І Геката не бачив підстав протистояти забобонам: сестри начебто кидали в бак залози жаб, крила джмелів, щурячі хвости та навіть власні шмарклі. Бо це створювало атмосферу чорної магії, а якщо люди й були готові за щось платити у своєму занадто сірому й буденному житті, так це саме за чорну магію. І вариво мало шалений успіх. Геката ніколи раніше не бачив, щоб так багато людей так швидко й невідворотно підсідали на зілля. Але розумів також, що того ж дня, коли сестри видадуть менш потужний продукт, йому доведеться позбутися їх. Бо так завжди буває в житті. Все має свій зоряний час, все має свій цикл розквіту й занепаду. Зоряний час тривав два десятиліття під час правління Кеннета. А тепер призначення Дункана могло обернутися лихою годиною для індустрії чорної магії, якщо дозволити новому начальнику поліції і надалі втілювати свої веселенькі нововведення. Вочевидь, якщо боги приносять добрі й лихі часи, якщо від них залежить коротке життя людини та її смерть, то це означає, що ти сам маєш стати богом. І зробити це значно легше, ніж здається. Головною перешкодою, яка заважає більшості людей набути божественного статусу, є те, що люди – істоти боязкі та забобонні, вони перелякано сприймають на віру існування якоїсь моралі та посланого з небес кодексу правил, що їх має дотримуватися кожна особа. Але річ у тім, що ці правила придумали ті ж самі люди, які стверджують, що вони – боги, і якимось дивним чином ці правила служать саме цим богам. Ну, гаразд, не кожен може стати богом, але кожен бог потребує прихильників, клієнтської бази, так би мовити. Ринку збуту. Міста. Великої кількості міст.

Геката зупинився в кінці кімнати, обперся обома руками на стек і завмер у такій позі. Оце – його фабрика. І він – її власник. Власник фабрики в галузі, яка розвивається. Невдовзі йому доведеться розширювати виробництво. Якщо він не задовольнятиме попит, то це зроблять інші, бо такими є прості правила капіталізму. Він уже давно плекав плани захопити одну з покинутих міських фабрик, започаткувати там якийсь фіктивний бізнес для прикриття, а тим часом потайки куховарити зілля в підсобних приміщеннях. Там будуть охоронці, огорожа з колючого дроту, його власні вантажівки, що сновигатимуть туди-сюди. Він міг би наростити виробництво продукції вдесятеро і збувати її в решті країни. Але такий масштаб неминуче був би помітнішим для зовнішнього ока і тому потребував би поліцейського «даху». А для цього треба мати кишенькового начальника поліції. Такого, як Кеннет. А що треба зробити, якщо Кеннет помер? Створити нового Кеннета й розчистити йому дорогу.

Сортувальники та пакувальники стримано усміхнулися йому, кивнули на знак привітання і з подвоєною енергією знову взялися до роботи. Вони його боялись. Саме в цьому й полягала основна мета подібних інспекцій. Не зупинити цикл, бо це неможливо, а пригальмувати його. Колись усі присутні в цьому підвалі спробують обманути його, взяти кілька грамів варива додому і продати їх самотужки. Їх швидко виявлять і швидко покарають. Виконавцем покарання буде Стрега. Схоже, їй подобалося виконувати різноманітні доручення. Такі, наприклад, як останнє, коли вона із сестрами зіграла роль провісниці.

– Ну, Стрего, – мовив він, – як ти гадаєш, чи проросте зерня, яке ми посіяли в душі Макбета?

– Людська амбіція завжди тягнеться до сонця, мов будяк, затьмарюючи і вбиваючи все довкола себе.

– Що ж, сподіваймося, що так воно й буде.

– Люди – мов будяки. Вони не можуть дати собі ради. Вони – злі й дурні. Побачивши, як справджується перше пророцтво віщуна, сліпо і беззастережно повірять наступному. Наразі Макбет переконався, що наше пророцтво справдилося – його призначили керівником ВБОЗу. Тепер єдине питання полягає ось у чім: а чи має Макбет у своїй душі достатню кількість будякових амбіцій? І достатню кількість жорстокості, щоб пройти увесь шлях від початку й до кінця?

– Макбет цього не має, – впевнено заявив Геката. – Однак вона – має.

– Вона?

– Леді, його кохана повелителька. Я її не знаю особисто, але знаю всі її найпотаємніші секрети й розумію її краще, ніж тебе, Стрего. Все, що потрібно Леді, – це час, аби дійти неминучого висновку. Повір мені.

– Тобто?

– Що треба спекатися Дункана.

– А потім?

– А потім, – відповів Геката, постукавши стеком по долівці – цок, цок, – потім добрі часи настануть знову.

– А ти впевнений, що ми зможемо контролювати Макбета? Тепер, коли він зав’язав із наркотиками, він, можливо… вдарився в моральність? Чи ні?

– Моя люба Стрего, якщо і є хтось більш передбачуваний за наркомана чи мораліста, то це – наркоман чи мораліст, закоханий по вуха.

Банко лежав у спальні на другому поверсі, прислухаючись до шуму дощу, до тиші в кімнаті, до гуркоту поїзда, який більше ніколи не приїде. Залізнична колія проходила неподалік будинку, і він уявив собі мокрий блискучий гравій на тій ділянці, звідки демонтували рейки та шпали. Себто не просто демонтували, а поцупили. Їм було добре тут, йому та Вірі. Вони були щасливі. З Вірою він познайомився тоді, коли вона працювала в ювелірній фірмі Jacobs & Sons, куди багаті люди приходили купувати одне одному обручки та подарунки. Одного вечора спрацювала сигналізація, і Банко, який був того дня черговим патрульним, за хвилину прибув під завивання сирен на місце події. Усередині якась перелякана дівчина, намагаючись перекричати пронизливий дзвінок сигналізації, відчайдушно волала, пояснюючи, що вона – новенька, що вона саме зачиняла крамницю і, мабуть, неправильно увімкнула сигналізацію. Банко, прислухаючись до безладних пояснень, мав час придивитися до неї. А коли дівчина насамкінець взяла та й розплакалася, він, втішаючи, ніжно обійняв її. Вона була схожа на гаряче і тремтливе пташеня. Через кілька тижнів, коли вони, йдучи в кіно, вийшли на сонячний бік тунелю, він поцілував її біля входу. Дівчина походила з робочої родини і жила з батьками. Змалечку їй довелося заробляти на хліб, працюючи на фабриці «Естекс» разом із рідними. Дівчина працювала там, поки не заробила сильний кашель; лікарка неофіційно порадила їй пошукати іншу роботу, і вона – за рекомендацією – влаштувалась у ювелірну фірму.

– Платня там гірша, – пояснила вона. – Зате можна довше прожити.

– Ти й досі кашляєш?

– Тільки коли дощить.

– Значить, тобі слід частіше бувати на сонці. Ну, як – підемо на прогулянку в неділю?

За півроку Банко зайшов до ювелірної крамниці і спитав у Віри, чи не мають вони відповідної обручки. Вона настільки отетеріла, що він аж засміявся.

Після одруження молодята перебралися до тісної двокімнатної квартирки з сусідами, які жили на першому поверсі. Вони нашкребли грошей на нове ліжко, на якому спали, кохалися і на якому він лежав тепер. Зважаючи на сусідів, Віра, яка була жінкою пристрасною, але сором’язливою, стримувала оргазм, чекаючи потяга. Коли ж потяг котився повз них, гуркочучи так, що здригалися стіни та гойдалися лампочки на стелі, вона давала волю своїй пристрасті і кричала, встромляючи нігті йому у спину. Так само вона вчинила й тоді, коли народжувала Флінса в цьому самому ліжку: дочекалася потяга, закричала, впившись нігтями собі в руку, і вичавила із себе сина.

Наступного року вони викупили приміщення на першому поверсі, щоб мати більше місця. Тепер їх було троє і могло бути значно більше. Однак п’ять років потому їх лишилося тільки двоє: хлопець і батько. Причиною смерті стали її легені. Лікарі винуватили забруднене повітря, бо всі фабричні токсини притискалися до землі атмосферними фронтами, які постійно важкою лядою висіли над містом. А її легені вже й без того були уражені й ослаблені… Банко звинувачував себе. Вони не змогли нашкребти достатньо грошей, щоб перебратися до Файфа й оселитися на сонячному боці тунелю або ще кудись, де більше сонця й свіжого повітря, яким можна безпечно дихати.

А тепер вони мали надто багато місця. Знизу долинали звуки радіо, і він знав, що там Флінс виконує домашнє домашнє завдання. Флінс був сумлінним, намагався все робити якнайкраще. Ті, кому шкільне навчання і перші кроки в житті давалися легко, часто втрачали ентузіазм, коли жити ставало важче. І тоді свій шанс отримували такі учні, як Флінс – призвичаєні до дисципліни та свідомі того, що навчання потребує зусиль. Так, у нього все буде добре. А потім – хтозна – може, хлопець зустріне дівчину й утворить з нею нову сім’ю. Тут, у цьому самому будинку. Можливо, справді настають нові, кращі часи. Можливо, вони зможуть іще більше допомагати Дункану саме тепер, коли Макбет очолив відділ боротьби з організованою злочинністю в їхньому місті. Ця новина стала величезною несподіванкою як для Банко, так і для всього поліцейського управління. Там, у підвальному приміщенні спецназу, Рікардо прямо так і сказав, що не уявляє собі Макбета й Банко за робочими столами в костюмах із краватками. Чи за світською розмовою на вечірках зі старшим комісаром, депутатами міськради та іншими аристократами. Втім, поживемо – побачимо. Чого-чого, а сили волі їм не забракне. Можливо, саме зараз настав час таких людей, як Макбет, проявити себе, людей, які знають, що таке тяжка праця й дисципліна.

В управлінні поліції не лишилося нікого, крім Даффа, хто знав би про колишню пристрасть Макбета до «спіду» в підлітковому віці, знав би, до якого безумства ця пристрасть його довела, яким безповоротно пропащим його вважали. Банко був на чергуванні і, обходячи під рясним дощем вулиці, натрапив на хлопця, який лежав, скоцюрбившись, у повній «відключці» на лавці автобусної зупинки. Банко розбудив його і хотів був прогнати із зупинки, але щось в очах хлопця його зупинило. Було щось таке в його обережних рухах, коли він підводився з лавки, було щось таке в його стрункому невеликому тілі, що змусило Банко не марнувати зусиль і не проганяти його. Відчувалося, що у хлопцеві дещо тільки-но зародилося й почало розвиватись. Те, що ще можна було врятувати. Тієї ночі Банко забрав п’ятнадцятирічного підлітка до себе додому і дав йому суху одіж. А потім Віра нагодувала його і вклала спати. Наступного дня, у неділю, Віра, Банко і хлопець подалися на той бік тунелю, вийшли на сонце з протилежного боку й довго гуляли зеленими пагорбами. Спершу Макбет сильно заїкався, а потім – вже менше. Він виріс у сиротинці і мріяв працювати в цирку. Показав, як вміє жонглювати, а потім відійшов на п’ять кроків від високого дуба й метнув у нього складаний ножик Банко. Ножик уп’явся в кору й забринів. Хлопцеві було значно важче показати шрами на передпліччях і розказати про них. Це сталося дещо пізніше, коли він збагнув, що Банко та Вірі можна довіряти. Він розповів їм, що почав колотися після того, як утік із дому, але не розповів, як усе це почалося та чому. А потім були нові зустрічі, нові недільні прогулянки й нові розмови. Але найкраще Банко запам’ятав одну з найперших їхніх зустрічей, коли Віра пошепки сказала йому: «Давай народимо сина, схожого на нього». А чотири роки потому Банко радісно й гордо відвів Макбета до поліцейського коледжу; Флінсу було тоді три роки, і саме три роки минуло з того часу, як Макбет «зав’язав».

Банко обернувся й поглянув на фото, що стояло на нічному столику: це був знімок, де вони з Флінсом удвох стояли в садку під засохлою яблунею. То був перший день навчання Флінса в поліцейському коледжі. Фотографувалися рано-вранці, Флінс був в уніформі, сонце щойно зійшло, і на них упала тінь фотографа.

Банко почув скреготіння стільця, а потім Флінс затупцював по кімнаті. Сердито, невдоволено. Не завжди було легко відразу ж зрозуміти те, що доводилося опановувати. Як і для того, щоб відмовитися від наркотиків, потрібен був час і сила волі. Бо нелегко відійти від того, до чого вже встиг пристраститися. Час був потрібен і для того, щоби змінити місто, подолати несправедливість, спекатися саботажників, продажних політиків та кримінальних авторитетів і забезпечити простим громадянам можливість вільно дихати на повні груди.

Кроки внизу затихли. Флінс повернувся за стіл.

Всього можна досягти, якщо наполегливо, день за днем, йти до мети і виконувати всю належну роботу. Тоді, можливо, одного дня до міста знову поїдуть потяги.

Банко прислухався. Але почув лише тишу. І дощ. Але, коли він заплющував очі, то хіба ж не Віра дихала біля нього в ліжку?

Захекане дихання Кетнесс поволі вгамувалось.

– Мені треба подзвонити додому, – сказав Дафф, поцілувавши її в мокре від поту чоло і звісивши ноги з ліжка.

– Як?! Просто зараз? – скрикнула Кетнесс. Побачивши, як вона прикусила нижню губу, Дафф збагнув, що вигук прозвучав сердитіше, ніж їй хотілося. Хто сказав, що він не розбирається в людях?

– В Юена вчора зуб розболівся. Треба дізнатися, як він почувається.

Вона не відповіла. Дафф пройшовся голяка по квартирі. Зазвичай він так і робив, бо квартира була на мансарді, і все одно ніхто нічого не міг побачити. До того ж йому було абсолютно байдуже, навіть якби хтось побачив його голяка. Він пишався власним тілом. Мабуть, тому, що в дитинстві та юності соромився шраму, який перерізав його обличчя. Квартира була великою, більшою, ніж зазвичай може дозволити собі молода жінка, яка працює в державному секторі. Він запропонував їй допомогу в сплаті оренди, бо проводив тут багато ночей, але Кетнесс відповіла, що про це подбав її батько.

Дафф увійшов до кабінету, зачинив за собою двері й набрав номер у Файфі. Прислухався, як торохтить у шибку дощ прямо у нього над головою. Дружина відповіла після третього дзвінка. Вона завжди відповідала після третього дзвінка. Незалежно від того, в якому місці будинку знаходилася на той момент.

– Це я, – сказав Дафф. – Як ви сходили до дантиста?

– Йому вже краще, – відповіла дружина. – Не впевнена, що то було через зуб.

– А що ж то могло бути?

– Боліти може не лише зуб. Він плакав, а коли я спитала, чому, спочатку не відповідав, а потім сказав перше, що спало на думку. Він зараз вже спить.

– Г-м-м. Завтра я буду вдома і з ним поговорю. Яка там у вас погода?

– Чисте небо. Світить місяць. А чому ти питаєш?

– Можемо всі разом з’їздити завтра на озеро. Поплавати.

– Ти де, Даффе?

Він аж закляк, бо було в її інтонації щось несподіване.

– Де? В «Гранді», де ж іще, – і додав перебільшено бадьорим голосом: – У ліжечку для стомлених чоловіків, ти ж знаєш.

– Я сьогодні ввечері телефонувала до «Гранду». Там сказали, що ти у них номера не замовляв.

Дафф випрямився, тримаючи телефон в одній руці, а слухавку – в іншій.

– Я телефонувала тому, що Емілі треба було допомогти з математикою. Ти ж знаєш, що з мене математик – як із собачого хвоста сито. Тож де ти зараз?

– У своєму кабінеті, – відповів Дафф, тамуючи подих. – Сплю в кабінеті на дивані. Роботи – по вуха. Вибач, що сказав про «Гранд», але мені здалося, що буде краще, якщо ви з дітьми не знатимете, наскільки серйозною є ситуація на поточний момент.

– Серйозною, кажеш?

Дафф ковтнув слину.

– Весь у справах. А на посаду начальника ВБОЗу мене наразі не призначили. – Дафф поворушив пальцями на ногах. Він розумів, наскільки жалюгідно звучить його пояснення – наче благання пожаліти його й більше ні про що не розпитувати.

– Але ж ти все одно отримав відділ убивств? І новий кабінет, наскільки я можу чути.

– Що?!

– Новий кабінет на горішньому поверсі. Я чую, як у твоє вікно барабанить дощ. Усе, кінець зв’язку.

У слухавці клацнуло, і голос дружини зник.

Дафф здригнувся – в кімнаті було прохолодно. Треба щось вдягнути на себе. Не варто ходити голяка.

Леді прислухалася до дихання Макбета і здригнулась.

У кімнаті війнуло холодом. Наче привид промайнув. Привид дитини. Вона мусила вибратися з темряви, яка тяжіла над нею, вибратися на світло з тої духовної в’язниці, яка полонила і її матір, і її бабцю. Мусила битися за своє визволення, пожертвувати всім, чим могла, щоб стати сонцем. Стати зорею. Сяйною матір’ю, яка загинула б у вогні, але дала життя іншим. Мусила, палаючи, стати центром всесвіту. Так: палати і згоріти. Як палали зараз її дихання та шкіра, виганяючи з кімнати крижаний холод. Леді провела рукою по своєму тілу, відчуваючи поколювання у шкірі. Це була та сама думка, те саме рішення, що й тоді. Вона має це зробити, уникнути не вдасться. Єдиний вихід – рухатися вперед, на те, що заступало їй дорогу, вперед, подібно до кулі, випущеної з гвинтівки.

Леді поклала руку Макбету на плече. Він спав, як мала дитина. Це буде востаннє. Жінка посмикала його.

Макбет повернувся, щось сонно бурмочучи і простягаючи до неї руки. Завжди готовий догодити.

– Любий, – прошепотіла вона. – Тобі доведеться вбити його.

Макбет розплющив очі, і вони заіскрилися в темряві.

Вона відпустила його руки.

Погладила йому щоку. Таке саме рішення, що й тоді.

– Тобі треба вбити Дункана.