Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц)

12

Прес-конференція розпочалася рівно о десятій. Коли Макбет увійшов до круглого конференц-залу й піднявся на подіум, з усіх боків заблимали фотоспалахи, кидаючи гротескні тіні на стіну позаду нього. Він поклав папери перед собою на трибуну, зупинив на них на кілька секунд погляд, прокашлявся й уважно обдивився вщерть заповнені ряди стільців. Макбетові ще ніколи не доводилося виступати перед такою великою аудиторією. Колись давно одна лише думка про це злякала б його більше за найнебезпечніше завдання. Але потім його попустило. І зараз, цього вечора, Макбет почувався просто щасливим. Йому це явно подобалось. Бо він володів ситуацією і знав те, чого не знали вони. Бо щойно вдихнув дещицю варива. Це було все, що йому потрібно.

– Доброго вечора, я – інспектор Макбет, керівник відділу боротьби з організованою злочинністю. Як ви вже знаєте, сьогодні вранці, о шостій сорок дві, старшого комісара Дункана знайшли вбитим у номері казино «Інвернесс». Одразу ж після цього двох підозрюваних у даній справі, охоронців Дункана, офіцерів поліції Андріанова та Геннесі, було застрелено поліцією, коли вони вчинили опір під час арешту. Годину тому вам надали детальний звіт про перебіг подій, про наші нещодавні знахідки й попередні версії – щоб до цієї теми більше не повертатись. Але зараз я хотів би додати ще кілька подробиць технічного характеру.

Макбет перевів подих, але раптом озвався один журналіст, який вже не міг стримувати емоцій.

– Що вам відомо про Малкольма? – вигукнув він.

– Він загинув? – підключився ще один журналіст.

Макбет опустив погляд на свої нотатки. Відсунув їх убік.

– Якщо ці запитання означають, що ми вже виконали свій обов’язок з висвітлення вбивства старшого комісара Дункана, то можемо поговорити про зникнення заступника старшого комісара.

– Е ні, спочатку – про головне, – озвався один зі старших за віком журналістів. – Нас підганяє кінцевий термін подачі матеріалу.

– Гаразд, – погодився Макбет. – Заступник старшого комісара Малкольм не з’явився на нараду, яка мала відбутися о шостій в управлінні поліції. Після вбивства старшого комісара цей факт, звісно, видався нам вельми тривожним. Тому ми розпочали пошуки, і невдовзі авто Малкольма було знайдене в контейнерній гавані. Цей район ретельно прочесали, залучивши водолазів. І вони знайшли…

– Труп?

– Ні, вони знайшли ось це. – Макбет підняв у руці шматочок металу, який заблищав у сліпучому світлі телевізійних ламп. – Це поліцейський жетон Малкольма, його знайшли на морському дні біля причалу.

– Ви гадаєте, що його хтось убив?

– Можливо, – не змигнувши оком відповів Макбет в оглушливій тиші, яка запала в залі. – Цим «кимось» міг бути і сам Малкольм. – Окинувши поглядом публіку, він продовжив: – На передньому сидінні його автомобіля знайшли листа.

Макбет узяв аркуш паперу. Прокашлявся.

– «„Вершники-вікінги“ погрожували вбити мою доньку Джулію, якщо я не допоможу їм убити старшого комісара. Але тепер вони мають на мене зачіпку і вимагають нових послуг. Я усвідомлюю, що, допоки житиму, завжди зберігатиметься загроза життю моєї доньки. Саме через це і через той сором, який я відчуваю за скоєне, я вирішив утопитись.» – Лист підписаний заступником старшого комісара.

Макбет підвів погляд на журналістів, що були в залі.

– Звісно, перше питання, яке виникло в нас – і, гадаю, що у вас також, – чи є цей лист справжнім. Наш експертно-криміналістичний підрозділ підтвердив, що текст був надрукований на машинці Малкольма, яка стоїть в його кабінеті в управлінні поліції. На ньому є відбитки пальців Малкольма і його автентичний підпис.

У залі запала тиша, наче присутнім знадобилося кілька секунд, щоб перетравити отриману інформацію. А потім залунали голоси.

– Чи є інші докази того, що за убивством Дункана стояв Малкольм?

– Яким чином Малкольм спромігся допомогти «вершникам» убити старшого комісара?

– Яким чином Малкольм може бути пов’язаний з охоронцями?

– Чи не вважаєте ви, що до цієї справи причетні й інші працівники поліції?

Макбет підняв руки.

– Я не буду відповідати на запитання щодо вбивства Дункана, бо все це наразі – довільні припущення, і не більше. Лише запитання про зникнення Малкольма. По одному, будь ласка.

Тиша. Потім одна журналістка спитала:

– Чи слід нам розуміти вас так, що ви знайшли жетон Малкольма, але не знайшли його тіла?

– Річ у тім, що ми маємо справу з мулистим морським дном, а вода в нашій гавані – не з найчистіших. Легкий мідний жетон не вгрузає в намул так глибоко, як тіло, до того ж мідь віддзеркалює світло. Тому водолазам знадобиться певний час, щоб знайти Малкольма.

Макбет обвів поглядом журналістів, які хутко заходилися шкрябати ручками у блокнотах.

– А чи не є найпростішим поясненням те, що труп могла віднести течія? – поцікавився голос з гаркавим «р».

– Можливо, – відповів Макбет, зауваживши, кому належав той голос. То був один із нечисленних журналістів, який не робив нотаток. Звали його Волт Кайт. Йому й не треба було занотовувати, бо мікрофон його радіостанції маячив просто перед носом Макбета.

– Якщо Малкольм убив Дункана, а потім пошкодував, то чому…

– Стоп! – Макбет підняв руку. – Я вже сказав, що не відповідатиму на жодне запитання про вбивство Дункана, допоки ми не дізнаємося більше. А тепер, будь ласка, зважте на те, що нам треба терміново повертатися до роботи. Наш пріоритет номер один – розслідувати цю справу якомога швидше, залучивши для цього всі наявні ресурси. Нам також треба якомога швидше призначити старшого комісара, щоб забезпечити безперервність роботи, яку поліція виконує в інтересах нашого міста.

– Чи правильним буде сказати, що наразі ви, Макбете, є виконувачем обов’язків начальника поліції?

– З формальної точки зору – так.

– А з практичної?

– З практичної… – Макбет на мить замовк. Швидко глянув на свій аркуш. Облизав губи. – Ми є групою досвідчених керівників підрозділів, які вже перебрали на себе керівництво, і я не побоюся сказати, що ми вже володіємо ситуацією і взяли її під контроль. Я також не побоюся сказати, що для того, аби досягти рівня Дункана, нам знадобиться певний час. Дункан був провидцем, героєм, який загинув у битві з силами зла, силами, які вважають, що сьогодні вони перемогли. – Він міцно стиснув пальцями трибуну й подався вперед. – Але вони досягли лише одного: нам тільки додалося рішучості, і ми переконані в тому, що ця програна битва стане початком наступу, що приведе до остаточної перемоги сил добра. Перемоги справедливості й безпеки. Ця перемога забезпечить нам можливість відродити наше місто, повернути йому процвітання й заможність. Але ми не зможемо зробити це самотужки. Для втілення задуманого нам потрібна ваша довіра й довіра всього міста. Якщо ми її забезпечимо, то ту роботу, яку розпочав старший комісар Дункан, буде продовжено. І я, – Макбет підняв руку, наче присягаючись, – хотів би запевнити особисто, що ми не зупинимося, допоки не досягнемо цілей, які Дункан визначив для нашого міста і для всіх його мешканців.

Макбет відпустив трибуну й випрямився. Поглянув на обличчя, які розпливлися перед ним морем очей та розкритих ротів. Ні, він вже не боявся. Він побачив ефект, який справила його промова, і продовжував смакувати свої слова. Слова Леді. Під час промови він подався вперед саме в потрібний момент. Це вона навчила його перед дзеркалом, пояснивши, що агресивна міміка й жестикуляція створює враження спонтанного спалаху емоцій і прагнення до боротьби, що так звана «мова тіла» є важливішою за слова, бо вона впливає безпосередньо на душу, оминаючи мозок.

– Наступна прес-конференція відбудеться завтра об одинадцятій ранку тут, у круглому залі. Дякую.

Макбет зібрав свої папери, а в залі почувся стогін невдоволення, який швидко переріс у шквал протестів та запитань. Макбет пильно вглядався в публіку. Йому захотілося залишитись на подіумі ще на кілька секунд. В останню мить він заледве стримав мимовільну усмішку.

«Чорт забирай, він схожий на капітана корабля, – подумав Дафф, сидячи у першому ряду. – Капітана, який безстрашно вдивляється в буремне море. Хтось його цього навчив. Це не той Макбет, якого я знаю. Точніше, знав».

Макбет стримано кивнув, упевненим кроком зійшов з подіуму і зник за дверима, які відчинила й притримала Прісцилла.

– Ну, що скажеш, Ленноксе? – спитав Дафф, коли журналісти ще лементували й гукали позаду них, вимагаючи виходу на «біс».

– Я розчулений, – відповів рудоволосий інспектор. – І натхненний.

– Та отож. Це було більше схоже на передвиборчу промову, ніж на прес-конференцію.

– Можна тлумачити це так, а можна тлумачити і як розумний та відповідальний тактичний крок.

– Відповідальний? – пирхнув Дафф.

– І місто, і країна спираються на певні поняття. Поняття про те, що банкноти можна обміняти на золото, що наші лідери дбають про нас із тобою, а не про власне благо, про те, що злочинець має бути покараний. Якщо ми не віритимемо в ці поняття, в ці ідеї, то цивілізоване суспільство розпадеться за катастрофічно короткий час. А в ситуації, коли анархія гепає у двері, Макбет просто запевнив нас, що громадські інститути міста є цілими й неушкодженими. Це була промова, гідна видатного державного діяча.

– Або діячки.

– Гадаєш, то були слова Леді, а не Макбета?

– Жінки знаються на душах та серцях і відають, як до них звертатись. Бо наше серце – це жінка всередині нас. Навіть якщо мозок потужніший, більше розмовляє і вірить, що домівкою керує чоловік, а не дружина, рішення все одно ухвалює серце, ухвалює потайки. Промова торкається твого серця, і мозок радо біжить слідом. Повір мені, у Макбета цього немає, ця промова – її робота.

– Ну то й що? Нам усім потрібен натхненник, наша краща половина. Допоки результат буде таким, як нам потрібно, неважливо, хто за ним стоїть, нехай хоч сам чорт із рогами. Ти що, заздриш Макбетові, Даффе?

– Заздрю? – пирхнув Дафф. – 3 якого це дива? Він виглядає й говорить, мов справжній лідер, та й поводиться, як справжній лідер, тому, вочевидь, усім буде краще, якщо керівником буде він, а не хтось інший.

Позаду них заскреготіли по підлозі стільці. Макбет «на біс» не вийшов, а в журналістів спливав крайній термін подання матеріалу.

За годину мала настати північ. Буревій ущух, але вітер і досі гнав вулицями сміття та уламки, які залишив по собі шторм. Стиснене і прискорене коридорами та вестибюлями, сире північно-західне повітря, гуляючи центральним вокзалом, промчало повз пакунок під стіною, за кілька метрів від якого стояв чоловік із затуленими шарфом ротом і носом.

До нього підійшла Стрега.

– Боїшся, що тебе впізнають, Макбете?

– Т-с-с, не називай мене на ім’я. Цього вечора я виголосив промову, і, на жаль, моя персона втратила анонімність.

– Я бачила твій виступ у випуску вечірніх новин і повірила майже всьому, що ти сказав. Утім, вродливі обличчя завжди справляли на мене сильне враження.

– А як тобі вдається приходити сюди тієї ж миті, коли тут з’являюсь я, га?

Стрега посміхнулась.

– Вариво?

– А ти не маєш чогось іншого? Спіду? Або кокаїну? Від варива мене почали мучити видіння й кошмари.

– Кошмари спричинив шторм, Макбете, а не вариво. Особисто я від цього дурману тримаюсь подалі, але мені наснилося, що всі собаки в нашому місті показились. Що вони нападали один на одного із запіненими пащеками. І пожирали один одного живцем. Я вся спітніла, а коли прокинулася, то полегшено зітхнула.

Макбет показав на пакунок, що лежав у коридорі.

– Отам лежить твій сон.

– Що це?

– Труп напівз’їденого пса, невже не бачиш?

– Мабуть, у тебе знову галюцинації, Макбете. Ось, візьми. – Стрега поклала йому в руку маленький пакет. – Це вариво. Зараз не час божеволіти, Макбете. Не забувай, що шлях – прямий, а веде він тільки вперед.

Коли Макбет пройшов повз «Берту», швидко перетнувши безлюдний майдан Робітників, і досяг освітленого фасаду казино «Інвернесс», він побачив постать, що маячила в темряві під дощем. Наблизившись, з подивом констатував, що то Банко.

– Що ти тут робиш? – спитав Макбет.

– На тебе чекаю, – відповів Банко.

– Між «Бертою» та казино, де навіть нема куди від дощу сховатися?

– Я не зміг ухвалити рішення, – мовив Банко.

– Яким шляхом піти?

– Що робити з Малкольмом.

– Хочеш сказати, що ти не зміг начепити на нього ланцюг?

– Що?

– Водолази й досі не виявили тіла. Якщо на ньому не було грузила, то його могло віднести течією.

– Не в цьому річ.

– А в чому? Ходімо до казино, щоб не стовбичити тут, мерзнучи під холодним дощем.

– Мені вже запізно. Я так промерз, що, схоже, холод пробрався навіть у серце. Я стовбичив тут, бо біля казино повно журналістів. Вони чекають на тебе, нового старшого комісара.

– Тоді давай все швидко обговоримо зараз. Кажи, що сталось?

– Я здер шкуру з кота в інший спосіб. І тобі нема чого боятись. Малкольм зник назавжди й ніколи не повернеться. А якщо повернеться, то й гадки не матиме про ту роль, яку ти відіграв у цій справі. Він гадає, що за всім цим стоїть Геката.

– Що ти хочеш сказати? Малкольм живий?!

Банко здригнувся.

– Малкольм гадає, що мною маніпулює Геката і що це я вплинув на охоронців Дункана. Я розумію, що це – не те, про що ми домовлялись. Але я розв’язав нашу проблему і зберіг життя добрій людині.

– А де Малкольм зараз?

– Щез.

– Куди?

– Я відвіз його до аеропорту й посадив на літак до столиці. А звідти він вирушить за кордон. Він знає: якщо спробує з кимось поспілкуватися або дасть знати, що живий, то його донька Джулія буде ліквідована негайно. Малкольм – батько, Макбете. А я знаю, що таке бути батьком. Він ніколи не ризикне життям своєї доньки. Ніколи. Він радше погодиться на те, щоб наше місто зійшло на пси. Повір мені, навіть якщо Малкольму доведеться потерпати від голоду та холоду, прокидаючись щоранку одиноким та загризеним блохами на горищі, яке продувається всіма вітрами, то він все одно дякуватиме творцеві та благатиме його подарувати Джулії хоча б іще один день життя на цьому світі.

Макбет підняв руку і раптом помітив в очах Банко те, що бачив до того лише один раз. Жодного разу йому не доводилося бачити це під час операцій проти озброєних відчайдухів та психів, які брали в заручники дітей. Ані тоді, коли Банко сміливо виступив проти суперника, який був більшим, дужчим і міг би легко його здолати (що потім і сталось). Цей вираз Макбет бачив на обличчі Банко лише раз, коли той повернувся додому після відвідин Віри у шпиталі, де дізнався результати останніх аналізів. То був страх. Чистий і неприхований страх. Саме тому Макбет і запідозрив, що боявся Банко не за себе.

– Дякую, – сказав Макбет, поклавши важку руку на плече Банко. – Дякую, мій любий друже, за те, що ти проявив доброту там, де я не зміг. Я гадав, що одна людина буде невеликою жертвою заради такої величної мети, як наша. Але ти маєш рацію: наше місто дійсно може зійти на пси, якщо добрі люди помиратимуть даремно. Цю людину можна і треба було врятувати. І, можливо, ти врятував нас обох від пекла, в якому ми опинилися б через такий аж надто жорстокий вчинок.

– Я дуже радий, що ти розумієш це саме так, – вигукнув Банко, і Макбет відчув, як розслабилися під його рукою тремтливі м’язи Банкового плеча.

– Йди додому та лягай спати, Банко. І передай вітання Флінсу.

– Неодмінно. Добраніч.

Макбет задумливо перетнув майдан. «Іноді добрі люди справді помирають даремно, – подумав він. – А інколи – недаремно, бо цього потребують обставини». Він ступив у світло, яке падало з казино, і проігнорував журналістів, що напустилися на нього із запитаннями про Малкольма, про охоронців Дункана, а також про те, чи це дійсно він застрелив їх обох.

Усередині його зустріла Леді.

– По телебаченню транслювали всю прес-конференцію у прямому ефірі, і ти мав просто фантастичний вигляд, – сказала вона, обіймаючи Макбета. Він теж притиснув її до себе й не відпускав, тримаючи доти, доки не відчув, як до його тіла повертається тепло. Відчув, як чудесні електричні потічки побігли спиною, коли вона торкнулася губами його вуха й прошепотіла: «Мій старший комісаре…»

Він – вдома. Разом із нею. Удвох. Саме цього, так, саме цього він хотів. «Але мусиш це заслужити, щоб мати. Так ведеться у цьому світі, – сказав Макбет самому собі. А потім додав: – І в тому світі також».

– Це ти?

Дафф обернувся на порозі до дитячої кімнати, звідки долинув здивований голос. В одвірку стояла тремтяча Мередіт у нічній сорочці, схрестивши на грудях руки.

– Заскочив ненадовго, – прошепотів він. – Не хотів тебе будити. А чому Юен не спить у своїй кімнаті? – Дафф кивнув на сина, який лежав, скрутившись клубочком, біля своєї дорослішої сестри.

Мередіт зітхнула.

– Він перебирається до Емілі, коли не може заснути. Я гадала, що ти заночуєш у місті, бо треба розслідувати оте жахливе вбивство.

– Так, так. Але мені довелося ненадовго втекти. Перевдягнутися в чисте. Переконатися, що ви живі-здорові. Хотів би поспати годину-дві в кімнаті для гостей, а потім – знову на роботу.

– Гаразд, я застелю розкладачку. Їсти хочеш?

– Я не голодний. Коли прокинуся, з’їм бутерброд.

– Можу приготувати тобі такий-сякий сніданок. Я все одно не засну.

– Краще поспи, Мередіт. Я ще трохи посиджу, а потім теж ляжу спати.

– Як хочеш. – Мередіт так і стояла в одвірку зі схрещеними на грудях руками, дивлячись на нього, але в темряві не було видно її очей. Потім вона обернулася й пішла.

13

– Але я хочу знати – чому? – спитав Дафф, поставивши лікті на стіл і підперши руками підборіддя. – Чому Андріанов та Геннесі не втекли? Чому двоє зрадливих охоронців спершу вбивають свого шефа, а потім вмощуються спати в сусідній кімнаті, вимазані кров’ю і маючи проти себе цілу купу доказів? Нумо, ви ж детективи, невже не маєте жодних припущень?

Дафф окинув поглядом підлеглих. Перед ним сиділи кілька з дванадцяти детективів відділу вбивств та лише один із них розкрив рота – щоб позіхнути. Нарада проходила в понеділок уранці, тож, можливо, саме через це вони були такими некомунікабельними, відстороненими, не в гуморі? Ні. Ці обличчя матимуть такий вигляд, поки хтось не висуне ймовірну версію й не візьме ситуацію під контроль. Відділ убивств неспроста залишався без формального керівника протягом двох місяців після того, як Дункан поставив перед його колишнім начальником ультиматум: або той іде у відставку, або розпочнеться внутрішнє розслідування щодо його ймовірної корумпованості. Претендентів з відповідною кваліфікацією не знайшлось. За правління Кеннета цей відділ мав найнижчий у країні рівень розкриваності, і корупція була цьому не єдиною причиною.

Столичний відділ убивств забирав найкращі кадри, тоді як міському поліцейському управлінню діставалися лише нікчеми – апатичні та недієздатні.

«Маємо кардинально змінити ситуацію, – якось мовив Дункан. – Успіх чи невдача відділу вбивств значною мірою визначатиме довіру людей до поліції. Саме тому я призначаю керувати розслідуваннями одного з наших найкращих працівників – вас, Даффе».

Дункан добре вмів подати своїм підлеглим погані новини в оптимістичній обгортці. Дафф досадливо простогнав. Перед ним лежала купа звітів, заледве вартих витраченого на них паперу – то були безглуздо-детальні результати опитування відвідувачів казино, ніби кальковані: ніхто не чув і не бачив нічого, крім пекельного шторму. Дафф розумів: мовчання за столом могло означати, що підлеглі бояться розгнівати начальника, але йому було начхати. Це – не конкурс популярності, і якщо їх треба налякати, аби вони хоч щось зробили, то він не проти.

– Отже, ви вважаєте, що охоронці просто спали безгрішним сном – я правильно вас розумію?! Спали, ніби втомившись після довгого робочого дня. Що ви собі думаєте, ідіоти?!

Жодної реакції.

– Ви хоча б самі у це вірите?

– Не безгрішним сном, – мовила Кетнесс, хутко входячи до кімнати. – А сном людей, які зазнали медикаментозного впливу. Вибачте за спізнення, але я мала принести ось це.

і вона помахала чимось, що болісно нагадувало ще один нікчемний звіт. І невдовзі Дафф переконався, що то дійсно був звіт – Кетнесс кинула його на стіл перед купою подібних аркушів. Власне, то був висновок експертно-криміналістичної експертизи.

– Аналізи крові Андріанова та Геннесі свідчать, що в їхніх тілах містилася доза бензодіазепінів у кількості, достатній, щоб вони спали дванадцять годин, – повідомила Кетнесс, сідаючи на один з вільних стільців.

– Охоронці приймають снодійне? – ошелешено спитав Дафф.

– Ці пігулки заспокоюють, – сказав один із детективів, який сидів у дальньому кінці кімнати, нервово погойдуючись на стільці. – Певно, збираючись убити свого начальника, вони перенервували. Грабіжники банків часто приймають бензодіазепіни.

– Саме тому вони часто партачать і попадаються поліції, – мовив інший детектив, нервово сіпаючи носом і поправляючи наплічну кобуру, начеплену на білий гольф.

Вибухнув регіт, який, втім, швидко затих.

– А ти як гадаєш, Кетнесс?

Вона знизала плечима.

– Детективна робота – не мій фах; але для мене цілком очевидно, що охоронцям знадобилося прийняти заспокійливе, та, погано розуміючись на медпрепаратах, вони не розрахували дозу. Під час убивства пігулки спрацювали так, як їм треба було. Рефлекси ще зберігалися на належному рівні, бо чіткі краї порізів свідчать про твердість руки. Проте після вбивства, коли заспокійливе почало діяти на повну силу, охоронці втратили контроль над ситуацією. І безцільно тинялися кімнатою, вимазуючись кров’ю, а насамкінець просто попадали в знемозі та й поснули в кріслах.

– Типовий випадок, – сказав тип у гольфі. – Якось ми пов’язали двох одурманених грабіжників банку, коли вони, тікаючи з місця злочину, заснули у своєму авто прямо перед світлофором. Я не жартую. Кримінальники бувають настільки нетямущими, що…

– Дякую, – перервав його Дафф. – А звідки ти знаєш, Кетнесс, що їхня реакція під час убивства все ще була у нормі?

Кетнесс знизала плечима.

– Той, хто зробив перший удар кинджалом, устиг прибрати з нього руку ще до того, як бризнула кров. Наш експерт, який спеціалізується на слідах крові, стверджує, що кров на руків’ї – це кров, яка бризнула з рани. Вона не стікала, не крапала, і її не намазали – вона саме бризнула.

– Тоді я погоджуюся з усіма твоїми попередніми висновками, – мовив Дафф. – Ніхто не заперечує?

Мовчання.

– Всі згодні?

Присутні мовчки закивали головами.

– Гаразд, будемо вважати, що відповідь на це запитання ми отримали. Візьмімося тепер за наступну нитку – самогубство Малкольма, – сказав Дафф, підводячись. – У його листі сказано, що «вершники» погрожували вбити його доньку, якщо він не допоможе їм убити Дункана. Тож у мене виникає запитання: замість того, щоб виконати наказ Свено та його вершників, чом би йому просто не піти до Дункана, не розповісти все і не перевезти доньку в безпечне місце? Як ви гадаєте?

Присутні детективи втупилися хто у вікно, хто в підлогу, а хто – один в одного.

– Жодної версії? Та невже? Цілий відділ детективів-фахівців із розслідування вбивств – і жодної версії?

– Малкольм знає, що Свено має в поліції своїх інформаторів. Знає, що Свено все одно знайшов би його доньку, – мовив детектив у білому гольфі.

– Що ж, початок є, – констатував Дафф, замислено крокуючи кімнатою. – Припустімо, Малкольм гадав, що зможе врятувати доньку, якщо зробить так, як вимагає Свено. Або зможе накласти на себе руки, щоб Свено більше не мав підстави вбивати його доньку. Так чи ні?

Швидко окинувши поглядом підлеглих, Дафф побачив, що ніхто з них не здогадувався, куди він хилить.

– Отже, якщо з листа випливає, що Малкольму не судилося жити ані тоді, коли він втратить свою доньку, ані коли посприяє вбивству Дункана, то чом би йому не накласти на себе руки до того, як Дункана вб’ють, аби таким чином врятувати і старшого комісара, і свою доньку?

Присутні від здивування аж роти пороззявляли.

– Можна мені сказати? – почала Кетнесс.

– Прошу, інспекторе.

– Ваше запитання, можливо, й логічне, але людська психіка так не працює.

– Чому не працює? – не погодився Дафф. – Як на мене, то таке цілком могло статися. В здогадному самогубстві Малкольма є щось недоречне. Наш мозок завжди з великою точністю, виходячи з наявної інформації, зважує всі «за» і «проти», перш ніж прийняти беззаперечно логічне рішення.

– Якщо логіка є незаперечною, то чому ми, попри відсутність нової інформації, відчуваємо докори сумління?

– Докори сумління?

– Так, саме докори сумління, інспекторе Даффе, – мовила Кетнесс, дивлячись йому в очі. – Це відчуття є однією з людських рис, яка змушує нас шкодувати про зроблене і бажати повернути ситуацію навспак. Ми не можемо виключати можливості, що Малкольм почувався саме так.

Дафф похитав головою.

– Докори сумління – це ознака хвороби. Якось Ейнштейн сказав, що ознака безумства – це коли хтось двічі думає одну й ту саму думку, сподіваючись отримати інший результат.

– Вважаю, що це твердження Ейнштейна спростовується тим, що з плином часу ми робимо інші висновки з тих самих думок. Не тому, що змінилась інформація, а тому, що змінилася людина.

– Люди не міняються!

Дафф помітив, що детективи попрокидалися й уважно слухають їхню словесну перепалку. І, мабуть, починають підозрювати, що в цьому обміні кпинами йшлося не лише про смерть Малкольма.

– Може, Малкольм змінився, – сказала Кетнесс. – Можливо, його змінила смерть Дункана. Цього не можна виключати.

– Як не можна виключати й тієї можливості, що він залишив передсмертну записку, викинув у воду свого поліцейського жетона й накивав п’ятами, – зазначив Дафф. – З огляду на людські риси і таке інше.

Двері відчинились. То був полісмен з наркотичного відділу.

– Вас до телефону, інспекторе Даффе. Якийсь чоловік каже, що йдеться про Малкольма і що це терміново. Каже, що бажає поговорити лише з вами.

Леді стояла посеред спальні, дивлячись на чоловіка, який спав у її ліжку. В їхньому ліжку. Була дев’ята з гаком, вона вже давно встигла поснідати, але тіло під шовковою ковдрою й досі не подавало ознак життя.

Вона сіла на край ліжка, погладила Макбетові щоку, посмикала густі кучері й потрясла за плече. Між повіками Макбета блиснула білява смужка.

– Старший комісаре, прокидайтеся! У місті пожежа!

Вона розсміялась, а Макбет зі стогоном перекотився на бік спиною до неї.

– Котра година?

– Пізня.

– Мені наснилося, що сьогодні неділя.

– Ти задовго спав, як на мене.

– Так, через оте бісове…

– Що?

– Та нічого. Мені почулися штормові дзвони. Але потім здогадався, що то церковні дзвони. Які кличуть людей сповідатись і хреститись.

– Я просила тебе не вживати цього слова!

– Якого – «хреститись»?

– Макбете!

– Вибач.

– До прес-конференції лишилося дві години. І всі гадатимуть – що ж сталося з їхнім старшим комісаром?

Макбет рвучко сів у ліжку й звісив ноги на підлогу. Леді зупинила його, обхопила обличчя долонями й уважно придивилася. Зіниці звужені. Знову.

Вона прибрала з його лоба пасмо волосся.

– А ще сьогодні, нагадую, звана вечеря, – мовила вона, шукаючи додаткових ознак. – Ти ж не забув?

– А чи правильно ми робимо, влаштовуючи її одразу після смерті Дункана?

– Це вечеря, влаштована для налагодження зв’язків, а не бенкет. До того ж людям властиво харчуватися, милий.

– А хто прийде?

– Всі, кого я запросила. Мер. Дехто з твоїх колег. – Вона виявила сиву волосину, але швидко пропустила її поміж своїми довгими червоними нігтями. – Ми обговоримо застосування законодавства, яким регулюється діяльність гральних закладів. У сьогоднішній передовиці йшлося про те, що, вочевидь, «Обеліск» під вивіскою казино влаштував таємний бордель і тому його слід закрити.

– З того, що пише у своїй газеті твій знайомий головний редактор, мало користі, бо ту газету ніхто не читає.

– І то правда. Але нині моїм чоловіком є старший комісар поліції.

– Он як!

– Тобі не завадило б мати трохи більше сивого волосся. Начальникам воно личить. Сьогодні побалакаю зі своїм перукарем. Можливо, він спроможеться якось непомітно підфарбувати тобі скроні.

– Моїх скронь не видно.

– Так, не видно. Саме тому тобі слід підстригтися, щоб їх було видно.

– Нізащо!

– Мер Тортел може подумати, що місту потрібен старший комісар, схожий на дорослого чоловіка, а не на хлопця.

– А тобі не все одно, що він подумає?

Леді знизала плечима.

– Зазвичай мер не втручається в ієрархію поліції, але нового старшого комісара призначає саме він. Нам просто треба зробити так, щоб йому в голову не встряла жодна недоречна ідея.

– І як ми це зробимо?

– Треба знайти на нього якусь зачіпку на той малоймовірний випадок, якщо він почне коники викидати. Однак ти про це не турбуйся, любий.

– Гаразд. А якщо він, попри це, все ж почне викидати коники?

Леді припинила шукати кручені волосини. Вона здогадалася по тону, про що йшлося.

– Ти мені про щось не розповів, милий?

– Та Банко…

– Що – Банко?

– Я починаю сумніватися, що йому можна довіряти. Чи не вигадав він якийсь хитрий план для себе і Флінса. – Макбет глибоко зітхнув, і Леді здогадалася, що він збирається повідати щось дуже важливе. – Банко вчора не вбив Малкольма, а натомість прогнав до столиці. Виправдовувався, що ми нічим не ризикуємо, зберігши йому життя.

Леді збагнула, що Макбет чекає на її реакцію. Не дочекавшись, поглянув на неї й побачив, що жінка виглядає менш здивованою, ніж він очікував.

Леді усміхнулась.

– Зараз – не час дивуватися, – сказала вона. Як ти гадаєш, що він замислив?

– Він стверджує, що залякав Малкольма, і той мовчатиме, але підозрюю, що вони вдвох задумали щось таке, в результаті чого Банко отримає більшу й гарантованішу вигоду, ніж працюючи зі мною.

– Милий, невже ти гадаєш, що старий добрий Банко має якісь амбіції щодо посади старшого комісара?

– Та ні, звісно. Банко завжди був одним із тих, хто воліє бути підлеглим, а не керівником. Йдеться про його сина, Флінса. Я лише на п’ятнадцять років старший за нього, тож, коли вийду на пенсію, Флінс уже буде старим і сивим. Тобто йому вигідніше бути кронпринцом у старшого чоловіка на кшталт Малкольма.

– Ти просто втомився, мій любий. Банко занадто вірний тобі, щоб замислювати щось подібне. Ти ж сам колись казав, що він готовий у пеклі згоріти заради тебе.

– Так, він був мені вірним. Як і я йому. – Макбет підвівся і став перед великим дзеркалом у позолоченій рамі біля стіни. – Але якщо уважніше придивитися, то чи не була ця обопільна вірність вигіднішою для Банко? Чи не був він гієною, яка йде слід у слід за левом і поїдає здобич, яку не вполювала б сама? Я зробив його заступником командира спецназу і своїм заступником у ВБОЗі. Можу сміливо стверджувати, що за ті невеличкі послуги, які він мені зробив, Банко отримував чималеньку зарплатню.

– І це є ще однією підставою для нього бути вірним тобі, милий.