Текст книги "Макбет"
Автор книги: Ю Несбьо
Жанр:
Криминальные детективы
сообщить о нарушении
Текущая страница: 32 (всего у книги 33 страниц)
– Вона мертва, – сказав привид. – А ти маєш кидати срібний кинджал, а не сталевий. – То вже був не голос Банко. То був…
Голова Банко випала з-під капелюха, гепнулась на підлогу й закотилася під ліжко, а з-під капелюха на Макбета глянуло лице Сейтона і засміялось.
– Що тобі треба? – прошепотів Макбет.
– Те, що треба вам, сер. Я хочу подарувати вам обом дитину. Поглянь, вона вже чекає на мене.
– Ти здурів, Сейтоне.
– Правду кажу вам. І за це мені багато не треба.
– Вона мертва. Йди геть.
– Ми всі мертві. Зробіть це зараз, посійте своє насіння. Якщо ви цього не зробите, то я посію своє.
– Забирайся геть!
– Відсунься, Макбете. Я візьму її так, як Дафф взяв Мереді…
Другий кинджал поцілив Сейтону в роззявлений рот. Він стиснув зуби, вхопив руків’я, відгриз його й подав назад Макбету. А потім показав йому свого розрізаного язика і зареготав.
– По радіо ще нічого не транслювали?
Макбет сіпнувся. То крикнув Сейтон.
– Нічого, – відповів Макбет, потираючи очі і збільшуючи гучність. – До сходу сонця ще двадцять хвилин.
Він поглянув на тоненьку білу лінію порошку на дзеркалі, яке поклав перед собою на повсть столу для рулетки. Побачив у дзеркалі своє відображення. Смуга порошку на блискучій поверхні перетинала його обличчя, немов шрам.
– А опісля ми що, дійсно уб’ємо хлопця? – запитав Олафсон.
– Так, Олафсоне! – крикнув Сейтон у відповідь. – Ми ж чоловіки, а не шмаркачі!
– Але ж… що буде потім? Тоді ми не матимемо козирів для переговорів.
– Ти мені явно когось нагадуєш, Олафсоне, – зареготав згори Сейтон.
– Нам нема чого боятись, – озвався Макбет.
– А чому, сер?
– Не народилася ще та людина, яка зможе мене вбити. Геката пообіцяв, що я буду старшим комісаром, допоки за мною не приїде «Берта». Можна ставитися до Гекати по-різному, але слово своє він тримає. Тому розслабся і не хвилюйся. Тортел неодмінно піде на поступки. – Макбет поглянув на Касі, який мовчки сидів спиною до палі, дивлячись поперед себе у простір. – Що там видно, Сейтоне?
– Біля «Берти» зібралися люди. Схоже, то поліцейські та цивільні. У них кілька автоматів, кілька гвинтівок та дробовиків. Якщо вони спробують напасти на нас із цією зброєю, то значних проблем не виникне.
– А людей у сірих пальтах не видно?
– У сірих пальтах? Ні.
– А в твоєму секторі, Олафсоне?
– Тут теж не видно, сер.
Але Макбет знав, що вони – там. Вони оберігають його.
– Ти знаєш, хто такий Тифон, Сейтоне?
– Ні. Хто це?
– Один грек. Мені про нього Леді розповідала. А потім я в книжці подивився. Була така собі Еос, богиня ранкової зорі, яка викрала собі молодого коханця, вродливого простого хлопця на ім’я Тифон. Попросила свого начальника Зевса, щоб той зробив його безсмертним, як і вона. Тифон не просив собі безсмертя, йому те безсмертя просто нав’язали. Але богиня забула попросити Зевса дати хлопцеві вічну молодість. Второпав, Сейтоне?
– Може, і второпав, та не розумію, куди ви хилите, сер.
– Все щезає, всі довкола вмирають, а Тифон продовжує гнити – старий і самотній. Він нічого не набув, навпаки – опинився в тюрмі, і його вічне життя стало для нього прокляттям.
Макбет підвівся так швидко, що у нього запаморочилося в голові. Похмурий настрій – це просто похмілля після прийому дурману. Під його ногами лежало місто, і невдовзі воно буде невідворотно належати йому, тільки йому – і тоді він зможе задовольняти будь-яку свою примху. Тоді все, про що він буде думати, – це примхи та розваги. Примхи та розваги.
Дафф провів пальцем по тріщині в передній частині низького п’єдесталу, на якому стояла «Берта». Почувся голос Малкольма:
– Вибачте, дайте пройти!
Він підвів очі й побачив, як крізь натовп до вершечка сходів пробирається Малкольм.
– Ви теж чули? – спитав він, зводячи подих.
– Так, – відповіла Кетнесс. – Мені здалося, що обвалиться дах. Схоже на якийсь експериментальний підземний вибух.
– Або на землетрус, – додав Дафф, показуючи на тріщину в п’єдесталі.
– Здається, добровольців прийшло більше, ніж я розраховував, – сказав Малкольм, обводячи поглядом людей, які зібралися біля підніжжя сходів за барикадою з поліцейських авто та великої пожежної машини. – Всі ці люди пожежники та поліцейські?
– Hi. – Ці слова належали чоловікові, який саме піднімався сходами. Макольм поглянув на його чорну уніформу.
– Капітан ВМС?
– Лоцман, – відповів чоловічок. – Фред Ціглер.
– А що ви тут робите, лоцмане?
– Учора ввечері я почув по радіо Кайта, зателефонував знайомим і дізнався про те, що тут має відбутися. Скажіть, чим я зможу вам допомогти?
– Маєте зброю?
– Ні.
– Стріляти вмієте?
– Я десять років прослужив у морській піхоті.
– Добре. Підійдіть до отого чоловіка в поліцейській формі, і він видасть вам гвинтівку.
– Дякую, – Лоцман приклав три пальці до козирка свого кашкета і відійшов.
– А що каже Тортел? – поцікавився Дафф.
– Столичну владу було поінформовано про заручника, – відповів Малкольм. – Однак вони не зможуть допомогти нам, допоки сьогодні вдень не буде виписаний ордер на арешт.
– Господи, та що ж вони собі думають! Над життям людей нависла небезпека.
– Річ у тім, що небезпека нависла над життям однієї людини. А, згідно із законом, цього недостатньо для втручання федеральної влади, якщо такого втручання не запросить сам старший комісар.
– Чортові політикани! А де зараз Тортел? – спитав Дафф, уп’явшись очима у схід. Над краєчком гори бліде блакитне небо ставало дедалі червонішим.
– Він подався до радіостудії, – відповіла Кетнесс.
– Збирається оголосити надзвичайний стан, – додав Малкольм. – Маємо атакувати Макбета негайно, допоки в нас є можливість діяти згідно з наказами мера. Щойно надзвичайний стан буде оголошено, ми перетворимося на злочинців-революціонерів, і всі ці люди від нас відвернуться. – 3 цими словами він кивнув на натовп.
– Макбет забарикадувався в казино, – промовила Кетнесс. – Загинуть люди.
– Так, можуть загинути люди, – сказав Малкольм, беручи в руки мегафон.
– Мої дорогі городяни! Чоловіки та жінки! Займіть свої бойові позиції!
Натовп побіг до барикади біля підніжжя сходів. Люди прилаштували свої гвинтівки та автомати на дахи автомобілів, засіли за спецназівським броньовиком та пожежною машиною і взяли під приціл казино «Інвернесс».
Малкольм націлив мегафон у тому ж напрямку.
– Макбете! До тебе звертається заступник старшого комісара Малкольм. Ми знаємо, і ти знаєш також, що твоє становище безнадійне. Все, що ти можеш зробити, – це скоритися обставинам. Тому звільни заручника й здавайся. Я даю тобі одну – повторюю: одну – хвилину.
– Що він сказав? – гукнув Сейтон.
– Сказав, що дає мені одну хвилину, – відповів Макбет. – Тобі його видно?
– Так, він стоїть нагорі сходів.
– Олафсоне, візьми свою гвинтівку і заткни йому рота.
– Ви хочете сказати, що…
– Так, саме це я і хочу сказати!
– Слава Макбету! – вигукнув Сейтон і засміявся.
– Помовчи, Сейтоне, – сказав Макбет.
Дафф поглядав то на гору, то на свого годинника, то на людей довкола нього. Його руки та плечі нервово сіпались, а коліна та литки почали тремтіти. Окрім шістьох добровольців-спецназівців та деяких полісменів, натовп складався з людей мирних професій – клерків та пожежників, яким жодного разу не доводилося стріляти у ворога. Або самим потрапляти під обстріл. Але вони все одно сюди прийшли. Попри брак підготовки, вони палали бажанням пожертвувати своїми життями. Він відрахував останні три секунди.
Але не сталося нічого.
Дафф обмінявся поглядом з Малкольмом та знизав плечима.
Малкольм зітхнув і знову підняв мегафон.
Раптом Дафф почув удар.
Малкольм відступив назад, мегафон випав у нього з рук і заторохтів по сходах.
Дафф і Флінс зреагували миттєво, кинувшись до Малкольма і закривши його собою, коли той падав на землю. Дафф помацав рукою, шукаючи кров та пульс.
– Все нормально, – простогнав Малкольм. – Піднімайтеся. Він вцілив у мегафон. І все.
– Коли ви наказали заткнути йому пельку, я так зрозумів, що треба було заткнути її назавжди, – крикнув Сейтон. – А тепер вони подумають, що ми злякалися, що ми слабкі.
– Ти зрозумів неправильно, – відказав Макбет. – Тепер вони переконалися, що ми не жартуємо, але ми не божевільні. Якби ми вбили Малкольма, то це дало б їм привід атакувати нас з усім шаленством людей, упевнених у своїй правоті. А так вони й далі вагатимуться.
– Вони все одно нападуть, – зауважив Олафсон. – Погляньте, он наш броньовик. Він наближається.
– Що ж, це міняє ситуацію. Старший комісар має право на самозахист. Сейтоне!
– Слухаю!
– Надай слово братам Гатлінгам.
Дафф визирнув з-за «Берти» на незграбний броньовик під назвою «Зондерваген»,[5]5
Sonderwagen (нім.) – спеціальний автомобіль.
[Закрыть] що повільно рухався через майдан до казино «Інвернесс». З його вихлопної труби йшов густий чорний дим дизельного двигуна. Вироблений в Німеччині броньовик був обшитий сталевими плитами і мав куленепробивне скло. План Рікардо грунтувався на стандартній тактиці. Шестеро спецназівців-добровольців мали під’їхати в броньовику до парадного входу, вийти і вистрелити балонами зі сльозоточивим газом у вікна, а потім увірватися всередину в протигазах. Слабкою ланкою плану був той момент, коли вони мали вискочити з авто і вистрелити балонами. Це забере лише кілька секунд, але саме в ці секунди треба, щоб їх прикрили вогнем решта добровольців.
Рація Малкольма затріскотіла, і в ній почувся голос Рікардо.
– Вогнева підтримка через три… дві… одну…
– Вогонь! – гаркнув Малкольм.
З-за барикади почулися постріли, схожі на гуркіт барабану. «Надто маленького барабану», – подумав Дафф. За мить цей гуркіт потонув у витті, яке почулося з протилежного боку.
– Господи Ісусе, – прошепотіла Кетнесс.
Спершу це було схоже на дощ, який здійняв пилюку на бруківці перед «Зондервагеном». А потім дощ із тріскотом влупив по радіаторній решітці автомобіля, його броньових плитах, лобовому склу та даху. Броньовик неначе зігнув коліна і присів.
– Колеса пробили, – мовив Флінс.
Авто продовжувало рухатися, але вже повільніше, ніби продираючись крізь ураган.
– Все нормально. Це ж броньовик, – сказав Малкольм.
Машина рухалась дедалі повільніше. А потім зупинилася. Бічні віконця випали, бампер відвалився.
– Був броньовик, – відказав Дафф. – І нема.
– Рікардо! – покликав Малкольм в рацію. – Рікардо! Відходь!
У відповідь – тиша.
Раптом здалося, що броньовик аж затанцював під ударами куль.
Несподівано обстріл припинився, і над майданом запала тиша, яку перервав лемент чайки, що пролітала над полем битви. З броньовика повалив дим, схожий на червону пару.
– Рікардо, озвись, Рікардо!
Але відповіді не було. Дафф вдивлявся в авто, точніше, в те, що від нього лишилось. Жодних ознак життя видно не було. І тоді він збагнув, збагнув, як воно сталося тоді. Того дня у Файфі, коли вбили його сім’ю.
– Рікардо!
– Вони загинули, – мовив Дафф. – Вони всі загинули.
Малкольм скоса глянув на нього.
Дафф витер рукою обличчя.
– Наш наступний крок?
– Не знаю, Даффе. Оце і був крок.
– Пожежна машина, – підказав Флінс.
Всі решта поглянули на хлопця.
Флінс аж зіщулився під вагою колективного погляду Однак швидко випрямився і сказав з легким тремтінням у голосі:
– Нам треба скористатися пожежною машиною.
– З неї не буде ладу, – заперечив Малкольм.
– Ні, буде, якщо під’їхати з тильного боку, з вулиці Ощадливості. – Флінс замовк, нервово ковтнув слину, а потім продовжив. – Ви ж бачили, що вони обстрілювали броньовик з обох кулеметів, а це означає, що їхній тил не прикритий.
– Не прикритий, бо вони знають, що ми не зможемо прорватися всередину з протилежного боку, – зауважив Дафф. – Дверей та вікон там немає, гола цегляна стіна, яку можна пробити лише відбійним молотком чи гарматою.
– Та її й не треба пробивати, – пояснив Флінс, і цього разу його голос прозвучав уже впевненіше.
– А як інакше? – поцікавився Дафф.
Флінс тицьнув пальцем у небо.
– Звісно! – вигукнула Кетнесс. – Це ж пожежна машина! Все ясно.
– Що вам ясно? Кажіть, – пробурчав Малкольм, зиркнувши нагору.
– Драбина, – пояснив Дафф. – Драбиною – на дах.
– Вони лаштують пожежну машину! – гукнув Сейтон.
– Навіщо? – позіхнув Макбет.
Хлопець сидів на підлозі, схрестивши ноги й заплющивши очі. Тихий і спокійний. Він, напевне, вже змирився зі своєю долею і просто чекав кінця. Як і Макбет.
– Та хтозна.
– А ти що скажеш, Олафсоне?
– Не знаю, сер.
– Гаразд, – гукнув Макбет. Взяв кинджал і застругав сірника. Встромив його поміж передніми зубами. Поклав кинджал на повсть. Взяв дві фішки і почав перекидати їх поміж пальцями обох рук. Він навчився це робити ще в цирку. То була вправа на збалансування різниці між моторними функціями лівої та правої рук. Посмоктуючи сірника й перекидаючи фішки між пальцями, він досліджував свої почуття. Але не виявив жодного. Спробував був дізнатися, про що думає. І дізнався, що не думає ані про Банко, ані про Леді. Просто думає про те, що не відчуває нічого. Та раптом його вразило: «Куди? І чому…?»
Макбет обмізкував цю несподівану думку…
А потім заплющив очі і почав рахувати від десяти до одного.
– Це – не та драбина, якою зазвичай вибираються на дах будинку. Чим вище по ній підніматися, тим сильніше вона розгойдуватиметься, – пояснив чоловік у формі лоцмана Флінсу та іншим добровольцям. – Треба робити лише один рух за один раз: спочатку руку, потім – ногу. Нічого страшного тут немає.
Лоцман гучно позіхнув і злегка усміхнувся, а потім вхопився за драбину і почав підніматись.
Флінс спостерігав за маленьким чоловічком, бажаючи бути таким же безстрашним. Вулиця Ощадливості була порожньою – окрім пожежної машини, чия п’ятнадцятиметрова драбина прихилилася до глухої стіни.
Флінс поліз слідом за лоцманом, і сталося дивне: з кожною сходинкою він боявся чимраз менше. Втім, найгірше було позаду. Він уже висловив свою думку. І до неї прислухалися. Погодилися, закивали головами. А потім добровольці залізли в пожежну машину, яка вирушила на схід від вокзалу великою дугою. І, проїхавши по-недільному безлюдними вулицями, непомітно підкралася до тильного боку казино «Інвернесс».
Флінс поглянув угору й побачив, що лоцман сигналізує йому з даху: мовляв, шлях вільний.
Учора ввечері вони вивчили план казино так ретельно, що Флінс чітко знав, де що знаходиться. На пласкому даху були двері, за ними – вузька драбина, яка вела до бойлерної, а з бойлерної відкривався хід до горішнього коридору готелю. Там вони мали розділитися по двоє і рушити на північні й південні сходи. І ті, і ті вели до мезоніну. За кілька хвилин з вокзалу відкриють вогонь, щоб зосередити увагу кулеметників на майдані Робітників. Постріли поглинуть увесь шум, який здійматимуть Флінс та ще троє добровольців, чиїм завданням було підкрастися ззаду і знищити кулеметників. Не заперечивши ані словом проти того, що ними командує курсант поліцейської школи, всі троє добровольців звірили свої годинники з годинником Флінса. Бо, схоже, цей кадет знав про подібні операції те, чого не знали вони. Як там колись сказав татко? «А якщо твоя думка є кращою за інші, то ти мусиш повести людей за собою, і це, чорт забирай, є твоїм обов’язком перед громадою».
Флінс почув, як з вокзалу почали стріляти.
– За мною! – скомандував він.
Вони наблизилися до дверей на даху. Замкнені. Як і очікувалося. Він кивнув одному з поліцейських, автоінспектору. Той встромив між рамою та дверима фомку і сильно натиснув. Замок луснув з першої ж спроби.
Всередині було темно, і Флінс відчув тепло, яке йшло з бойлерної внизу. Другий полісмен, працівник відділу боротьби з шахрайством, хотів був піти першим, але Флінс притримав його.
– За мною! – прошептав він і зайшов усередину через високий металевий поріг. Марно намагався розгледіти хоча б щось у темряві і, намацуючи поруччя драбини, опустив автомат. Та, коли зробив перший обережний крок і намацав наступну сходинку, металева драбина брязкнула. Флінс завмер, засліплений світлом. Знизу хтось увімкнув ліхтар і направив йому в обличчя.
– Бах! – сказав голос за ліхтарем. – Тебе вбито.
Флінс знав, що стоїть на лінії прицілу трьох добровольців, які йшли позаду. І знав, що не встигне вистрілити зі свого автомату. Бо впізнав голос.
– Звідки ти дізнався…
– А я просто подумав собі: «Куди ж це вони поїхали на пожежній машині, якщо пожежної сирени ніде не було чути?» Бачу, ти й досі носиш мої туфлі, – мовив Макбет якимось п’яним голосом. – Послухай-но, Флінсе. Ти ще маєш можливість врятувати життя. Своє власне та тих трьох бунтівників, які стоять за тобою. Повертайся назад і ховайся за барикадою. Звідти ти матимеш кращий шанс дістати мене.
Флінс облизав пересохлі губи.
– Ти вбив мого батька.
– Можливо, – відповів голос, злегка заплітаючись. – Точніше, його вбили обставини. Або амбіції, які плекав Банко щодо тебе і себе самого. Але, можливо, – Макбет зробив паузу і тяжко зітхнув, – можливо, то був і я. А тепер іди, Флінсе.
У пам’яті хлопця враз постали спогади про всі ті борецькі поєдинки, які вони влаштовували з дядьком Маком на підлозі їхньої вітальні. Макбет спершу піддавався, а потім в останню секунду вивертався і пришпилював Флінса до підлоги. Однак йому вдавалося зробити це не завдяки своїй фізичній силі, а завдяки точності та швидкості реакції. Утім, можливо, зараз дядько Мак надто п’яний? А координація Флінса відтоді значно покращилась? Якщо він діятиме швидко, то, може, вдасться встрелити його. Врятувати Касі. Врятувати місто. Помститися за…
– Не роби цього, Флінсе.
Але було надто пізно. Хлопець вхопив автомат, і звук короткої черги важко вдарив по барабанних перетинках всіх п’ятьох людей у тісній бойлерній кімнаті.
– А-а-а-а! – скрикнув Флінс.
І впав з драбини додолу.
Він не відчув, як вдарився об підлогу. Не відчув нічого, допоки знову не розплющив очей. Та все одно нічого не побачив, лише відчув, як на щоку йому лягла рука, а у вусі забубонів голос.
– Я ж казав тобі: не роби цього.
– Д-д-де вони?
– Пішли – згідно з наказом. А тепер спи, Флінсе.
– Але… – Він зрозумів, що його встрелили. Кров. Він закашлявся, і рот заповнився кров’ю.
– Спи. Коли будеш там, передай привіт своєму татку і скажи, що я прибуду слідом за тобою.
Флінс розкрив рота, однак з нього вийшли не слова, а кров. На своїх повіках він відчув пальці Макбета – ніжні, обережні. Він закривав їх. Флінс вдихнув повітря, наче перед пірнанням. Як зробив тоді, коли впав з містка в ріку, в чорну воду, у свою могилу.
– Hi, – мовив Дафф, побачивши, як до них повертається пожежна машина. – Ні-і-і-і-і!
Дафф з Малкольмом вибігли назустріч, а коли машина зупинилася, рвучко відчинили дверцята з обох боків. З машини, і досі зводячи подих, вивалилися водій, двоє поліцейських та лоцман.
– Макбет нас підстеріг, – простогнав лоцман. – Він застрелив Флінса.
– Ні, ні, ні! – Дафф похитнувся й міцно-міцно заплющив очі.
Хтось поклав руку йому на плече. Чиясь знайома рука. Кетнесс.
До Малкольма підбігли двоє чоловіків у спецназівській формі.
– Ми – Гансен та Едмунтон, сер. Почули про те, що тут відбувається, і поспішили сюди. Невдовзі прибуде підкріплення.
– Дякую, хлопці, але ми вже нічого не встигнемо вдіяти, – сказав Малкольм, показуючи на гору. Сонця ще не було видно, але силует хреста вже спіймав перші сонячні промені й відкинув перевернену тінь. – Тепер все залежить від Тортела.
– Поміняймо заручника, – запропонував Дафф. – Нехай Макбет вибере того, хто йому потрібен, Малкольме. Нас двох. В обмін на Касі.
– Гадаєш, я про це не думав? – відказав Малкольм. – Макбет ніколи не обміняє сина мера на такий дріб’язок, як ми з тобою. Якщо Тортел оголосить надзвичайний стан, то Касі не постраждає. А нас із тобою він все одно вб’є. Хто ж тоді очолить боротьбу проти Макбета?
– Кетнесс, – відповів Дафф, – і всі ті люди нашого міста, яким, за твоїми ж словами, ти так довіряєш. Ти що, боїшся, чи просто…
– Малкольм має рацію, – сказала Кетнесс. – Нашому місту ви більше потрібні живими.
– Чорт! – Дафф рвучко крутнувся на п’ятах і вирушив до пожежної машини.
– Ти куди? – гукнула Кетнесс.
– Постамент.
– Що?
– Треба розбити постамент. Агов, начальнику!
Підвівся чоловік, який керував пожежним авто.
– Та я, взагалі-то, не началь…
– Маєте в машині пожежні сокири або кувалди?
– Звісно.
– Погляньте! – вигукнув Сейтон. – Вершину «Обеліску» освітило сонце! Хлопець має померти!
– Ми всі маємо померти, – стиха мовив Макбет, поклавши одну фішку з символом «чирва» на червоний бік повстяного столу для рулетки, а другу – на чорний. Нахилився ліворуч і взяв з рулетки кульку.
– А що насправді сталося на даху? – гукнув Сейтон.
– То був хлопець Банко, – крикнув у відповідь Макбет і крутнув рулетку. Сильно крутнув. – Я з ним розібрався.
– Він мертвий?
– Кажу ж тобі, я з ним розібрався. – Перед Макбетом закрутилося колесо рулетки, і окремі цифри, зливаючись, утворили чітке безперервне коло. Чітке і водночас нечітке. Він порахував від десяти до одного й опинився в зоні. Колесо крутилось. Цього разу воно не зупиниться, цього разу він уже не покине зони, бо зачинив за собою двері й замкнув їх. Колесо. Воно котиться й котиться до невідомої долі. І водночас так добре відомої.
– Хто там гепає надворі, Сейтоне?
– А чом би вам не підвестися й не глянути самому, сер?
– Мені більше подобається рулетка. Ну, то що там коїться?
– Вони почали розбивати «Берту», бідолаху «Берту». До речі, сонце зійшло, сер. Велике й гарне. Час сплив. Може…
– Вони що – «Берту» розбивають?
– Не саму «Берту», а постамент, на якому вона стоїть. Пильнуй майдан, Олафсоне, і стріляй в усе, що наближатиметься.
– Слухаю!
Макбет почув на сходах тупотіння ніг і підвів голову. Червонястий відтінок обличчя Сейтона був зараз помітніший, ніж зазвичай, наче воно засмагло на сонці. Він пройшов повз рулетку до палі, де сидів Касі, похнюпившись і схиливши голову. Волосся затуляло йому обличчя.
– А хто сказав, що тобі можна покинути пост? – спитав Макбет.
– Це не забере багато часу, – відповів Сейтон, витягши револьвера з-за ременя і приставивши його хлопцеві до голови.
– Зупинись! – наказав Макбет.
– Адже ви сказали: секунда в секунду, сер. Ми не можемо…
– Зупинись, я сказав! – Макбет збільшив звук на радіоприймачі позаду себе.
– …до вас звертається мер міста Тортел. Минулої ночі я отримав ультиматум від старшого комісара Макбета, який несе відповідальність за кілька нещодавніх убивств, включно з убивством старшого комісара Дункана. Після невдалої спроби вбити мене він викрав мого сина, Касі. Його ультиматум полягає ось у чому: якщо я не оголошу надзвичайний стан, який забезпечить Макбету необмежені повноваження і не дозволить втрутитися федеральній владі, то мого сина вб’ють, коли над містом зійде сонце. Але ми не хочемо – я не хочу, ви не хочете, Касі не хоче – щоб нашим містом правив іще один деспот. Щоб цього не сталося, протягом останніх днів кілька добрих людей пожертвували своїм життям. І життям своїх синів. Вони пожертвували своїми дітьми так, як ми та інші громадяни нашої країни жертвували в часи світових воєн, коли наша демократія опинялася під загрозою. А зараз, коли сходить сонце, Макбет сидить біля радіо й чекає, що я дам добро на те, аби цей день і це місто стали його власністю. Слухай, що я тобі скажу, Макбете. Забирай його. Касі – твій. Я жертвую ним так, як, сподіваюся, він пожертвував би мною або своїм сином, якого йому так і не доведеться мати. А якщо ти чуєш мене, Касі, то я кажу тобі: «Прощавай. Прощавай, моя кровинко! – Голос Тортела затремтів. – Тебе люблю не лише я, а й усе місто. Ми запалюватимемо на твоїй могилі свічки так довго, як довго існуватиме демократія. – Мер закашлявся й на хвилю замовк. – Дякую тобі, Касі». Дякую вам, громадяни нашого міста. А тепер цей день належить нам.
Після невеличкої паузи на радіо увімкнули хрипку затерту платівку з піснею «Наш Господь – міцна фортеця».
Макбет вимкнув радіо.
Сейтон розсміявся і сильніше натиснув на курок. Бойок револьвера піднявся.
– Що, Касі, здивований? А ти як думав? Розумієш, син повії мало що значить для любителя повій. Але якщо ти віддаси зараз мені свою душу, то я обіцяю тобі безболісний постріл у голову замість болючого в живіт. Плюс помсту любителю повій та його банді. Ну, що скажеш, хлопче?
– Ні.
– Ні? – здивувався Сейтон, отетеріло витріщившись на хлопця, бо такої відповіді не очікував.
– Ні, – повторив за ним і Макбет. – Його не можна вбивати. Поклади свого револьвера, Сейтоне.
– Я маю дозволити отим бунтівникам отримати те, що вони хочуть?
– Ти мене чув? Ми не вбиваємо беззахисних дітей.
– Беззахисних? – прогарчав Сейтон. – А ми? Хіба ми не беззахисні? Невже ми дозволимо Даффу та Малкольму начхати на нас, як вони завжди це робили? Невже ти збираєшся кинути свою справу тепер, коли…
– Сейтоне. Твій револьвер націлений на мене.
– Можливо. Бо я не дозволю тобі зупинити те царство, яке само йде нам до рук. Ти не єдиний, хто має мету і поклик. Зараз я…
– Я знаю, що ти збираєшся зробити зараз, тому обіцяю: якщо не покладеш револьвера, то вважай, що ти – мрець. Абсолютний мрець.
Сейтон розсміявся.
– Ти мало про мене знаєш, Макбете. Наприклад, те, що ти не зможеш мене вбити.
Макбет поглянув у дуло револьвера.
– Тоді давай, Сейтоне. Вперед. Бо ти лише прискориш моє побачення з нею. Тебе не жінка народила. Тебе витворили. Витворили з кошмарів, зла і лихого начала, завжди готового ламати й нищити.
Сейтон похитав головою і націлив револьвера на Касі, не зводячи при цьому очей з Макбета. Цієї миті перший промінь сонця пронизав великі вікна мезоніну. Макбет помітив, як Сейтон підняв руку, затуляючись від сонячного променю, що впав йому на обличчя.
І Макбет метнув кинджал по променю сонця у стовбур дерева на іншому боці гори, цілячи в серце, вирізане на дереві. Метнув, знаючи, що вцілить, бо лінії його долонь, судини на кінчиках пальців, – все тягнулося до того серця.
Почувся глухий удар. Сейтон хитнувся й поглянув униз, на руків’я кинджалу, яке стирчало з його грудей. Впустив револьвер і, вхопившись за руків’я, впав на коліна. А потім підвів на Макбета затуманені очі.
– Срібло, – пояснив Макбет, знову встромивши заструганий сірник поміж своїх передніх зубів. – Кажуть, ефективна штука.
Сейтон подався вперед і впав долілиць, головою до босих ніг хлопця.
Макбет поклав білу кістяну кульку на рулетку і сильно крутнув її у протилежному напрямку.
– Не зупиняйтеся! – гукнув Дафф чоловікам, які гамселили кувалдами та пожежними сокирами передню частину постаменту, звідки їм уже вдалося відколоти великі шматки бетону.
Раптом постамент тріснув, і схожий на плуг відбійник локомотива оглушливо бабахнувся вниз. Дафф ледь не впав, стоячи в кабіні машиніста, але встиг вчасно вхопитися за важіль. Ніс паровоза опустився вниз, але він так і не зрушив з місця.
– Ну, давай!
Безрезультатно.
– Вперед, старезна бабо!
Раптом Дафф відчув, наче ноги йому пронизав струм. «Берта» зрушила з місця. Чи не зрушила? А може… Йому почувся звук, схожий на тихий лемент. Так, локомотив дійсно зрушив з місця – вперше за вісімдесят років «Берта Бірнам» подалася вперед, вищання її рухомих частин, наростаючи, піднялося до крещендо і стало подібним до крику протесту. Багаторічна іржа і закони тертя й інерції намагалися втримати її, але сила тяжіння була непереможною.
– Відійдіть! Геть з дороги! – верескнув Дафф, тугіше затягуючи ремінь свого автомату і вхопившись за руків’я пістолета, який він засунув собі за пояс.
Колеса паровоза, вирвані зі ступору, крутнулися, прокотилися восьмиметровою залізничною колією і зіскочили з постаменту. Він вдарив передніми колесами у верхню сходинку, і та з оглушливим тріском луснула. На якусь мить здалося, що локомотив так і зупиниться на ній, але раптом Дафф почув, як тріснула наступна сходинка, а потім ще і ще. І збагнув, що тепер вже ніщо не зможе зупинити величезну масу, яка набувала прискорення.
Дафф пильно вдивлявся вперед, але краєм ока помітив, як хтось заскочив у кабіну машиніста і став поруч із ним.
– Квиток в один кінець до «Інвернессу», будь ласка. – То була Кетнесс.
– Сер! – покликав Олафсон.
– Що? – озвався Макбет, спостерігаючи за кістяною кулькою, яка стрибала по рулетці.
– Схоже, що він… він… наближається.
– Хто наближається?
– Паровоз.
Макбет підвів голову.
– Паровоз?!
– «Берта»! Вона наближається! Вона…
Голос Олафсона потонув у гуркоті. Макбет підвівся. З того місця, де він стояв у ігровій кімнаті, будівлі вокзалу не було видно; все, що він бачив, – це покатай майдан за високим вікном. Але він почув. Наче якийсь ревучий монстр трощив усе довкола себе на шматки. І поволі до них наближався.
За кілька секунд чудовисько, яке перетинало майдан перед казино «Інвернесс», потрапило в його поле зору.
Макбет на мить заціпенів. Ковтнув клубок, який підкотився до горла.
То була «Берта».
– Вогонь!
Заступник старшого комісара Малкольм витріщився на майдан, не вірячи своїм очам. Бо знав, що більше ніколи в житті нічого подібного не побачить. Чавлячи бруківку, свою власну колію через майдан Робітників прокладав паровоз. Транспортний засіб, змайстрований їхніми предками з заліза, великий та важкий, а тому нестримний, – локомотив, чиї підшипники не пересохли й не заіржавіли за вісімдесят років забуття, нестримно йшов своїм курсом прямо на казино «Інвернесс». І град куль з кулемета Гатлінга, які викрешували з нього іскри, був для нього все одно, що горох об стіну.
– То є суцільна міцна споруда, – озвався хтось поряд із ним.
Малкольм похитав головою.
– То є всього-на-всього картярський притон, – відказав він.
– Тримайся міцніше! – заволав Дафф.
Кетнесс сиділа, прихилившись спиною до бічної стінки кабіни, щоб не влучили рикошетом кулі, які вищали над їхніми головами. Вона крикнула щось у відповідь, м’язи її обличчя напружились, а очі – заплющились.
– Що?! – крикнув Дафф.
– Я тебе коха….
І в цей момент паровоз врізався в будівлю казино.
Макбету сподобалася картина: «Берта» заповнила собою все вікно. А потім з гуркотом проломила стіну. Йому здалося, що всю споруду – підлогу, на якій він сидів, повітря в кімнаті, – все це відкинуло назад, коли паровоз розтрощив стіну й опинився всередині кімнати. Суцільний гуркіт заклав Макбету вуха, наче вата. Димова труба прорізала східну частину мезоніну, а відбійник вгризся в підлогу. Будівля казино загальмувала «Берту», але та все одно продовжувала рухатися метр за метром, підминаючи під себе все. І зупинилася лише за півметра від нього, впершись трубою в поруччя західної частини мезоніну, а відбійником – у стіл із рулеткою. На мить запала повна тиша. А потім почувся брязкіт кришталю. Макбет збагнув, що то було. «Берта» обрізала троси, які тримали люстру над його головою. Але він навіть не поворухнувся, навіть голови не підвів. Все, що встиг помітити, перш ніж стало темно, – це богемське скло, яке вкрило його з ніг до голови.








