Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 33 страниц)

17

– Отже, Сейтоне, що ви хотіли? – спитав Макбет.

Сонячні промені знайшли прогалину між хмарами і, пробравшись крізь закіптюжені вікна кабінету старшого комісара, впали на його стіл, на фотографію Леді, на календар, який свідчив, що сьогодні вівторок, на малюнок кулемета Гатлінга і на блискучу, мов поліровану, лисину жилавого полісмена, що сидів перед Макбетовим столом.

– Вам потрібен охоронець, – відповів Сейтон.

– Ви так гадаєте? І який же охоронець мені потрібен?

– Той, який уміє зло поборювати злом. Дункан мав двох, а після цього випадку з Банко – благослови, Господи, його душу! – є всі підстави вважати, що вони полюватимуть і вас, старший комісаре.

– А хто це – вони?

Сейтон ошелешено поглянув на Макбета.

– Як – хто? «Вершники-вікінги». Наскільки я розумію, за цим показовим убивством стоять саме вони.

Макбет кивнув.

– Свідки з Другого району кажуть, що бачили мотоциклістів; дехто з них був у шкірянках «вершників», вони стріляли в автомобіль «вольво», що вскочив у вітрину ювелірної крамниці. Можливо, то був автомобіль Банко.

– Якщо до цієї справи має стосунок Малкольм, то загроза старшому комісару може виходити від когось із наших працівників. Я не довіряю жодному з так званих лідерів. На мою думку, Даффу явно бракує сили характеру й моральних якостей. Що ж до зовнішніх загроз, то вони, безперечно, виходять з боку Гекати.

– Геката – бізнесмен. А підозра у вбивстві рідко коли йде на користь бізнесу. З іншого боку, Свено має мотивацію, яка пересилює чисто бізнесові розрахунки.

– Помста.

– Так, стара добра помста. Схоже, дехто з наших спеціалістів недооцінює схильність людей керуватися своїми звіриними інстинктами, а не банківським рахунком. Коли коханець «чорної вдови» лежить на спині, ситий і зморений після сексу, він знає, що його невдовзі з’їдять. Але він ніколи не зможе зробити інакше. Отак і Свено.

– Отже, ви менше боїтеся Гекати?

– Я вже сказав вам сьогодні, що ресурси слід розподіляти раціональніше, і масштаб охоти на відьом, тобто на Гекату, треба дещо обмежити, аби мати змогу зайнятися іншими, більш нагальними проблемами нашого міста.

– Наприклад?

– Наприклад, тим, що одне сумнівне казино дурить наших чесних і працьовитих громадян, позбавлявши їх нажитих тяжким трудом заощаджень. Але повернімося до теми нашої розмови. Колишньому старшому комісару не пощастило з охоронцями, але я не забув, як ефективно й хоробро діяли ви тоді, коли в будинку Коудора на мене напав пес. Тому давайте відкладемо це питання до кращих часів, Сейтоне. Я, взагалі-то, подумував про те, щоб призначити вас на іншу посаду, яка насправді не буде сильно відрізнятися від тієї, яку ви просили.

– Правда?

– Тепер, коли я отримав посаду старшого комісара, а Банко загинув, спецназ, як вам відомо, залишився без командира. А ви, Сейтоне, є найстаршим і найбільш досвідченим поліцейським.

– Дякую, старший комісаре. Це несподівана честь для мене і показник довіри. Проблема лише в тому, що не знаю, чи гідний я такої високої довіри. Я – не політик і не природжений лідер.

– Знаю я тих лідерів… Ви – сторожовий пес, якому потрібен хазяїн і хазяйка, Сейтоне. Спецназ – це теж щось на кшталт сторожового пса. Ви будете здивовані, наскільки простим є статут цього підрозділу та інструкції, якими він керується. Для того щоб затримувати поганців, мені майже не доводилося думати. Просто діяв згідно зі статутом та інструкціями. А останні два вбивства доводять, що загроза будь-кому, хто сидить у кріслі старшого комісара, є настільки великою, що для ефективного захисту начальника поліції доведеться використовувати спецназ.

– Ви хочете сказати, що спецназ стане особистою охороною старшого комісара?

– Мені важко собі уявити опір, з яким така організаційна схема не зможе впоратись. І в такому разі ми поцілимо двох зайців одним пострілом. Ваше бажання збігається з моїм. Що на це скажете, Сейтоне?

Сонце вже сіло, і, мабуть, несподівана темрява, яка запанувала в кімнаті, змусила Сейтона перейти на змовницький шепіт.

– Згоден, якщо отримуватиму детальні накази безпосередньо від вас, старший комісаре.

Макбет уважно придивився до чоловіка, що сидів перед ним. «Благослови, Господи, його душу», – сказав Сейтон про Банко. «Цікаво, яке благословення він мав на увазі?», – подумав Макбет.

– Мої накази, шановний Сейтоне, будуть недвозначними. А що стосується придушення потенційного опору, то я щойно замовив два багатоствольних кулемети Гатлінга. – Він посунув до Сейтона рисунок. – Термінова доставка. Обійдеться трохи дорожче, але ми отримаємо їх через два дні. Що скажете?

Сейтон пробігся поглядом по рисунку.

– Корисна штука, – відповів він. – Навіть красива.

В’їхавши з-під чистого неба під темні хмари, Дафф мимоволі позіхнув.

Вранці його розбудив Юєн, заскочивши на батьківську розкладачку; за ним слід у слід прибігла й сестра.

– Татко повернувся!

Коли вранішнє сонце ще стояло низько над озером, вони поснідали на кухні. Мередіт наказала дітям не вередувати, сісти до татка на коліна і їсти, бо невдовзі вони мали збиратися до школи. Дафф бачив, що Мередіт хотіла вдати суворість і говорити з дітьми строгим тоном, але не змогла, в її очах ховалась усмішка.

Вони під’їхали до місця злочину. Подірявлене кулями авто вже відтягли на узбіччя, а з асфальту змили кров. Кетнесс та її підлеглі працювали фахово й ефективно і зібрали всі необхідні докази. Тож йому залишилося тільки констатувати очевидне: Банко застрелили й обезголовили. Флінса ніде не було видно, але Дафф помітив, що ремінь безпеки на пасажирському сидінні був перерізаний. Це могло означати будь-що, тому наразі все, що вони могли зробити – це оголосити в розшук зниклого сина Банко. Втім, то була безлюдна ділянка дороги, міст закритий, а тому навряд чи довкола могли бути якісь свідки. Годину потому Дафф вирішив, що оскільки звідси до Файфа було як палицею докинути, то він зможе поїхати додому й виспатись.

А вдома він довго лежав, не засинаючи, під акомпанемент цвіркуна за стіною будинку. Він здогадувався про це і раніше. Здогадувався, але не міг зрозуміти – як. Ні, на нього не зійшло інтуїтивне осяяння, розрізнені елементи головоломки не склалися раптом у цілісну загальну кар-тину. То була просто одна маленька деталь. Ніж на кухні у Кетнесс. Але, поки він розмірковував, з’явилися нові компоненти, які поволі вмонтувалися в загальну картину. Потім він, нарешті, заснув, а прокинувся вранці, коли діти влаштували йому на світанку засідку.

Дафф проїхав старим мостом. Він був вузьким і скромним порівняно з мостом Кеннета, але являв собою міцну споруду, і багато хто вважав, що він простоїть іще не один десяток років.

Проблема полягала ось у чім: кому все це можна розповісти?

Це повинна бути людина, яка не лише має владу, вплив та можливість швидко реагувати, а й така, якій він міг би довіритися, людина, непричетна до недавніх убивств.

Дафф заїхав у гараж під управлінням поліції в той момент, коли прогалина у хмарах закрилася, і нетривалий сонячний візит закінчився.

Коли Дафф увійшов, Леннокс відірвався від своєї друкарської машинки.

– Вже скоро обід, а ти позіхаєш так, ніби щойно прокинувся.

– Питаю востаннє: ця річ справжня? – Дафф кивнув на почорнілу палку з грудкою іржавого металу на кінці, яку Леннокс використовував як прес-пап’є.

Дафф зморено опустився в крісло біля дверей.

– А я востаннє тобі відповідаю, що успадкував її від свого діда, якому ця штука поцілила в голову під час битви на Соммі. На щастя, як можна бачити, німецький солдат забув висмикнути чеку. Дідові однополчани довго сміялися з цієї історії, – відповів Леннокс.

– Хочеш сказати, що їм там на Соммі було дуже смішно?

– За розповідями діда, що гірше їм ставало, то більше вони сміялись. Він називав це бойовим сміхом.

– Я все одно гадаю, що ти брешеш, Ленноксе. Ти не з тих, хто поставить собі на стіл справжню бойову гранату.

Леннокс зітхнув і знову заходився друкувати.

– Дідо зберігав її вдома все своє життя. Казав, що вона нагадувала йому про три речі: скороминущість життя, роль випадку, а також про власну смертність і некомпетентність інших.

Дафф кивнув на машинку.

– А в тебе що – немає для цього секретарки?

– Я почав сам друкувати свої листи і відносити їх на пошту. Вчора мені в прокуратурі сказали, що перш ніж вони отримали мого листа, хтось устиг його розкрити і знову запечатати.

– Я аж ніяк не здивований. Дякую, що зміг швидко мене прийняти.

– Тебе прийняти? Звучить надто офіційно. Ти не повідомив мені по телефону про причину візиту.

– Так, не повідомив. Бо, як я вже сказав, мене абсолютно не дивує, що хтось потай читає листи.

– Ти гадаєш, що на комутаторі підслуховують розмови?

– Я не знаю, Ленноксе. Я просто погоджуюся з тобою, що зараз, зважаючи на серйозність ситуації, не час ризикувати.

Леннокс повільно кивнув і схилив голову набік.

– Проте, мій любий Даффе, саме через це ти до мене і прийшов, чи не так?

– Можливо. Я маю деякі докази стосовно того, хто вбив Дункана.

Від несподіванки Леннокс мимоволі аж випрямився, скрипнувши при цьому стільцем. Відсунувши від себе машинку, він поставив лікті на стіл.

– Які докази? Вагомі?

– Дивно, що ти вживаєш це слово… – Дафф узяв зі столу Леннокса канцелярського ножика і зважив його в руці. – Як тобі відомо, на обох місцях злочину – і в номері Дункана, і в номері охоронців – все начебто було по-кошерному.

– Слово «начебто» вживають тоді, коли на поверхні все виглядає нормально, але насправді це не так.

– В точку. – Інспектор Дафф поклав ножика на свій вказівний палець і врівноважив його так, що разом із пальцем той утворив хрест. – Якби ти вдарив чоловіка кинджалом у шию, щоб його вбити, то продовжував би тримати кинджал на той випадок, якщо він не влучив у сонну артерію і тобі доведеться ударити знову, еге ж?

– Та, мабуть, що так, – погодився Леннокс, впершись поглядом у канцелярський ножик.

– А якби ти поцілив в артерію з першої спроби – а ми знаємо, що один кинджал таки поцілив в артерію з першої спроби, – то величезна кількість крові бризнула би з рани двома короткими струменями, тиск крові у жертви швидко б упав, серце перестало б битися, а решта крові просто витекла б поволі цівочкою.

– Я уважно стежу за перебігом твоїх думок.

– Проте руків’я кинджалу, який знайшли біля Геннесі, було все вкрите кров’ю; на крові були відбитки його пальців, кров Дункана була ще на його долонях. – Дафф показав на руків’я канцелярського ножика. – Це означає, що, коли кров бризнула з шиї Дункана, вбивця не тримався за руків’я кинджала, а вхопився за нього пізніше. Або хтось притиснув його долоню до руків’я через деякий час. Тому що хтось – хтось інший – метнув кинджал Дункану в шию.

– Зрозуміло, – мовив Леннокс, почухавши потилицю. – Але яка різниця – кинути кинджала чи встромити? Результат той самий.

Дафф подав Ленноксу канцелярський ножик.

– Спробуй кинути цього ножа так, щоби він устряв в оту дошку оголошень.

– Але ж я…

– Давай!

Леннокс підвівся з-за столу. Відстань до дошки становила приблизно два метри.

– Маєш кинути його різко, – пояснив Дафф. – Бо, щоб пробити людині шию, потрібна сила.

Леннокс швиргонув ножа. Той вдарився об дошку і заторохтів по підлозі.

– Спробуй десять разів, – мовив Дафф, балансуючи ножем на своєму вказівному пальці. – Ставлю на пляшку доброго віскі, що тобі так і не вдасться встромити його.

– Ти не віриш у мої здібності та удачу?

– Якби я дав тобі незбалансованого ножа, з важким руків’ям або важким лезом, то би побився з тобою об заклад на дві пляшки віскі. Але цей ніж, так само, як і кинджал у шиї Дункана, є збалансованим. І ніхто з тих, хто працює в цьому будинку, не сказав мені, що колись чув про те, що охоронці Дункана вправлялися в метанні ножів і були у цій справі фахівцями. Якщо чесно, то є лише один фахівець-метальник ножів. Чоловік, який завдяки цьому вмінню мало не подався працювати до бродячого цирку. І який цього вечора був у казино «Інвернесс».

– І хто ж це такий?

– Той, кого ви призначили начальником відділу боротьби з організованою злочинністю. Макбет.

Леннокс закляк, уп’явши очі в точку на лобі у Даффа.

– Невже ти хочеш сказати, що…

– Так. Саме це я й хочу сказати. Старшого комісара убив Макбет. Він також холоднокровно убив двох ні в чому не винних охоронців.

– Господи, спаси і збережи! – скрикнув Леннокс, осунувшись на стільці. – Ти вже сказав про це Кетнесс та її експертам?

Дафф похитав головою.

– Вони зафіксували кров на руків’ї, але пояснили це швидкою реакцією вбивці, бо він, мовляв, устиг завчасно відпустити кинджал. Їм не спало на думку те, що кинджал могли метнути. Бо їхня версія і так виглядала цілком достовірною. Бо мало хто з кримінальників уміє вправно метати ножа. А те, що це добре вмів робити Макбет, знали лише його найближчі колеги.

– Гаразд. Ми нікому не повинні про це розповідати. Нікому. – Леннокс стиснув руки в кулаки й притиснувся зубами до суглобів пальців. – Ти розумієш, в якому становищі я через це опиняюся, Даффе?

– Так. Тепер ти знаєш те, що знаю я, цього змінити вже не можна, і тепер над твоєю головою нависла така сама небезпека, як і над моєю. Я перепрошую, що не надав тобі вибору, але до кого ще я міг звернутись? Наш момент істини настав, Ленноксе.

– Та отож. Якщо це правда, і Макбет, як ти кажеш, є жахливою потворою, то просто поранити його буде недостатньо, бо він стане вдвічі небезпечнішим. Його треба буде завалити одним рішучим ударом.

– Згоден, але як?

– Хитрістю й обережністю, Даффе. Мені треба буде подумати про це. Але я не геній, тому для цього знадобиться певний час. Зустріньмося знову. Однак не тут, де стіни мають вуха.

– О шостій, – мовив Дафф, підводячись зі стільця. – На центральному вокзалі. Біля «Берти».

– Біля старого локомотива? А чому там?

– Там я мав зустрітися з Банко. Він збирався розповісти мені те, про що я й сам устиг здогадатись.

– Що ж, належне місце. Бувай.

Макбет витріщився на телефон, що стояв у нього на робочому столі.

Він щойно поклав слухавку після розмови зі Свено.

Його нерви смикались і скручувалися під шкірою. Йому чогось хотілося. Втім, не чогось, а дечого цілком конкретного. Макбет схопив капелюха, який купила йому Леді. Коли він рушив до виходу, Прісцилла усміхнулася й спитала:

– І як довго старшого комісара не буде на робочому місці?

Її перевели до нього з кабінету Леннокса, і весь процес тривав лише дві години. Він хотів був вигнати геть колишню секретарку Дункана, однак натомість змушений був перевести її поверхом нижче, після того як голова адміністративного відділу пояснив, що навіть старший комісар не має права звільняти співробітників помахом руки.

– Десь годину, – відповів Макбет. – Або дві.

– Тоді я казатиму всім, хто зателефонує, що дві, – мовила вона.

– Гаразд, Прісцилло, так і робіть.

Він увійшов до ліфта й натиснув кнопку першого поверху.

«Всім, хто зателефонує», – пирхнув він. Не «в разі, якщо хтось телефонуватиме, а всім, хто зателефонує». Бо люди, чорт би їх забрав, дзвонять йому без упину. Керівники підрозділів, судді, представники міськради. Він і гадки не мав, чим займалася половина з цих людей, розуміючи лише, що вони докучають йому справами, на яких він не розумівся, а це означало ще більшу кількість дзвінків. Журналісти. Смерть Дункана. Зникнення Малкольма. А тут іще один полісмен та його син. Усі ставили запитання: «Невже все поступово виходить з-під контролю?» «Без коментарів, – відповідав він. – Запрошую вас на наступну прес-конференцію, де я матиму змогу…»

А тепер ще й Свено.

Двері ліфта відчинилися; двоє поліцейських в уніформі зайшли було всередину, але враз позадкували. Це правило запровадив Кеннет, але скасував Дункан: старший комісар мав їхати у ліфті сам-один. Та не встиг Макбет запросити полісменів назад, як двері зачинилися, і він поїхав далі вниз на самоті.

На тротуарі біля управління він наштовхнувся на чоловіка в сірому пальті, який читав газету. Чоловік пробурмотів: «Вибач, Макбете». Нічого дивного, бо коли Макбет обернувся, то побачив на першій шпальті власне обличчя. Третій старший комісар стає за штурвал. Непоганий заголовок. Мабуть, то Леді підказала. В її руках редактор був, мов пластилін.

Насунувши великого капелюха собі на очі, він рушив уперед розгонистою ходою. Тепер, у розпал дня, вулиці були так забиті автомобілями, що до центрального вокзалу швидше було дійти пішки, ніж доїхати на автомобілі. До того ж, якщо йти пішки, то там ніхто не побачить лімузина старшого комісара.

Одному Богу відомо, що сказав Свено, коли просив Прісциллу з’єднати його з ним. У всякому разі, не назвався, коли Макбет взяв слухавку, та й потреби такої не існувало. Достатньо було раз почути голос Свено, щоб ніколи його не забути. Він був такий басовитий, що аж пластикова слухавка забриніла. Свено нагадав Макбету про його обіцянку негайно звільнити «вершників», бо вже минуло дванадцять годин. Макбет відповів, що не все так просто: оскільки справи вже відкрито, то суддям і адвокатам доведеться підписати деякі папери. Але Свено може гарантовано готувати вітальну промову і за два дні влаштувати своїм хлопцям гулянку на честь повернення.

– Тож я даю тобі два дні, – відказав Свено. – Післязавтра рівно об одинадцятій наш хлопець зателефонує додому одному з міських суддів – не скажу, кому конкретно, і розповість про твою участь у вбивстві Банко, а також про те, звідки ми дізналися, де і коли Банко мав проїжджати на своєму авто.

– Це буде один із твоїх мотоциклістів-камікадзе?

– До того ж ми маємо семеро свідків, які бачили, як ти приходив до нашого клубу.

– Краще розслабся й готуй свою вітальну промову, Свено. Завтра вдень о пів на третю ми підвеземо твоїх хлопців прямо до воріт вашого клубу.

І з цими словами Макбет поклав слухавку.

Біля сходів центрального вокзалу Макбет уважно обдивився все довкола. Побачив іще одного типа в сірому пальті, але іншого. Капелюх приховував його обличчя, і він, зрештою, був лише одним із численних модно вдягнених чоловіків, які піднімалися цими сходами щодня, аби придбати те, що давало їм змогу жити і працювати напрочуд добре й ефективно.

Макбет став там, де стояв минулого разу – в коридорі біля сходів, які вели до туалету. Одноокого хлопця ніде не було видно. Макбет нетерпляче переминався з ноги на ногу. Нової дози він потребував уже кілька годин, але лише тепер, коли ось-ось мав цю потребу задовольнити, по-справжньому відчув, наскільки сильною вона була.

Йому здалося, що Стрега з’явилася через годину, хоча, якщо вірити годиннику, минуло лише десять хвилин. У руці жінка тримала білу палицю, невідомо для чого призначену.

– Цього разу мені потрібні два пакунки, – сказав він.

– Тобі потрібно побачитися з однією людиною, – відповіла Стрега. – Встав оце собі у вуха, а оце начепи на носа. – Вона простягнула йому дві вушні затички й окуляри, подібні до чогось середнього між окулярами зварювальника та плавця в басейні. Такі окуляри зазвичай носили сліпці.

– Навіщо?

– Якщо ти цього не зробиш, то не отримаєш варива.

Макбет завагався. Ні, не завагався, а спробував виграти час. Якби вони наказали йому, то він би й на руках пішов. Окуляри зафарбовані, тому йому анічогісінько не було видно. Стрега кілька разів крутнула його на місці – вочевидь, для того, щоб він втратив просторову орієнтацію. А потім подала Макбету білу палицю й повела надвір. Десять хвилин потому він збагнув, що вони вийшли під дощ, що довкола них люди й машини – вушні затички ізолювали звуки не повністю. Потім Стрега допомогла йому зійти на цементний бордюр із півметра заввишки, і вони пішли по чомусь, схожому на гравій чи пісок. Через деякий час видряпалися на ще один цементний бордюр і кудись зайшли – принаймні йому так здалося, бо там було тепліше й сухіше. Макбета посадили на стілець, хтось витягнув з вух затички і наказав окулярів не знімати.

Він почув, як до нього хтось наближається, постукуючи стеком – тук-тук-тук!

– Я шкодую, що мені довелося привести тебе сюди в такий спосіб. – Голос був напрочуд спокійним та лагідним, схожим на старечий. – Але, зважаючи на всі обставини, я дійшов висновку, що нам краще зустрітися віч-на-віч. Звісно, мого обличчя ти бачити не можеш, але на твоєму місці, Макбете, я би з цього тішився.

– Розумію. Це означає, що ти збираєшся відпустити мене живим.

– Ти не надто розумний, але більшою мірою розумний, аніж дурний, Макбете. Саме тому ми й обрали тебе.

– Чому ви мене сюди привели?

– Тому, що ми стурбовані. Звісно, ми знали про твою пристрасть до стимуляторів іще до того, як зупинили на тобі свій вибір, але не передбачали, що ця пристрасть знову поглине тебе так швидко. Коротше кажучи, нам треба виявити, чи можна тобі довіряти, інакше нам доведеться тебе замінити.

– На кого замінити?

– А ти вважаєш себе незамінним? Сподіваюся, що титул старшого комісара ще не встиг розтопити тобі мізки, і ти усвідомлюєш, що ця посада – лише фасад. Без мене ти – ніхто. Дункан гадав, що зможе обійтися без мене, що зможе мене здолати. Ти теж такої думки, Макбете?

Макбет скрипнув зубами, проковтнувши власну лють. Усе, що йому треба було, – це отримати два пакунки дурману і вшитися геть. Він глибоко вдихнув.

– Наскільки я розумію, між нами існує певна форма співробітництва, від якої ми обидва маємо вигоду, Гекато. Може, ти і прискорив події, які вивели мене на посаду старшого комісара. Я ж зі свого боку приберу Свено і зроблю так, що поліція менше турбуватиме тебе і твою монополію на ринку.

– Г-м-м. Отже, моральних принципів ти не маєш.

– Звісно, маю, проте я насамперед прагматик. У будь-якому місті завбільшки з наше завжди буде ринок для таких торговців галюцинаціями, як ти. Якщо це не ти чи Свено, то неодмінно знайдеться хтось інший. Наше співробітництво забезпечуватиме принаймні відсутність інших і, можливо, гірших торговців. Тому я сприймаю тебе як засіб досягнення шляхетної мети: забезпечення кращого майбутнього для нашого міста.

Старий розсміявся.

– Схоже на слова, вихоплені просто з вуст Леді. Легкі, приємні на смак, але позбавлені ваги, і тому несуттєві. Зараз я на роздоріжжі, Макбете. А для того щоб обрати шлях, мені треба правильно оцінити твою відповідність і корисність. Я бачив, що газети пістрявлять такими метафорами, як «третій капітан за штурвалом корабля» і їм подібними. Так от, капітане: твій корабель потрапив у сильний шторм. Дункана, Банко та курсанта поліцейської школи вбито. Коудор, Малкольм та двоє охоронців загинули і вважаються корумпованими. Твій корабель – фізична й моральна руїна, Макбете, тому, щоб допомогти тобі, мені треба конкретно знати, як ти збираєшся завести його до тихої гавані.

– Винуватці будуть затримані й покарані – крапка.

– Радий чути. А хто вони – ці винуватці?

– Це ж очевидно. «Вершники» – хто ж іще. Це ж вони змусили Малкольма та охоронців до співпраці.

– Добре. В такому разі ми залишимося поза підозрами, ти і я. А що як Свено вдасться довести свою непричетність до вбивства Дункана?

– Маю передчуття, що йому не вдасться цього зробити.

– Г-м-м. Сподіваюся, тобі не забракне наснаги реалізувати те, про що ти щойно сказав, Макбете.

– Не забракне, Гекато. Сподіваюся, що можу чекати і від тебе того самого.

– Ти про що? Я розчистив і позначив тобі шлях до посади старшого комісара, хіба цього замало?

– Замало, якщо я не буду захищений. Наразі бачу, що всім хочеться повалити мене: суддям, журналістам, кримінальникам і, можливо, деяким колегам. Повалити або за допомогою вогнепальної зброї, або за допомогою слів. Мій телефон дзеленчить без упину. До того ж мене можуть схопити і викрасти серед білого дня, як сліпця.

– А хіба ти не маєш у своєму розпорядженні спецназу, щоби він за тобою наглядав?

– Не знаю, чи можу я довіряти кожному в тому підрозділі. Мені потрібен додатковий захист.

– Розумію. І ось моя відповідь: ти вже певний час перебуваєш під моїм захистом. Просто ти його не помічав.

– А де він?

– Не став зайвих запитань. Просто знай, що Геката завжди захищає свої інвестиції. Моя особа і мої принципи є гарантією того, що ніхто, ніхто в нашому місті не зможе завдати тобі шкоди, Макбете, допоки ти є моїм.

– Ніхто?

– Гарантую тобі, що не народилася ще та особа, яка спроможеться зняти хоча б волосинку з твоєї красивої голови. І стара «Берта» знову побіжить по рейках тільки тоді, коли комусь вдасться виштовхати тебе з твого кабінету. Хіба тобі цього не достатньо, Макбете?

– Так, я задоволений обома твоїми гарантіями.

– От і добре. А тепер мені залишилося сказати тобі ще одне, останнє: стережися інспектора Даффа.

– А що?

– Він знає, що це ти вбив Дункана.

Макбет усвідомлював, що мав би стривожитись. Злякатись. Запанікувати. Але давно знайома й огидна йому самому пристрасть до дурману не залишила в його душі місця іншим почуттям.

– На щастя для тебе, наразі лише одна людина знає те, що знає Дафф.

– Хто це? – поцікавився Макбет.

– Та сама людина, яка висунула і підтримував твою кандидатуру на посаду голови ВБОЗу. І зробила це за моєю вказівкою. Зробила настільки обережно, що Дункан прийняв цю ідею за свою власну.

– І хто ж це був?

– Зараз сам побачиш.

Скрипнули ніжки стільця – то Макбета розвернули на 180 градусів. Зняли з нього окуляри. Спочатку Макбетові здалося, що він бачить перед собою звуконепроникну кімнату для допитів. У тій кімнаті було таке саме прозоре лише з одного боку вікно, завдяки якому допитуваний не мав можливості ані бачити, ані чути тих, хто перебував поза межами кімнати. Різниця полягала в тому, що ця кімната нагадувала велику лабораторію зі скляними колбами, рурками і трубками, які вели до величезного бака. Той бак кумедно контрастував з усім сучасним обладнанням і нагадав Макбету про мультфільми, в яких людожери живцем варили людей. За баком висіла табличка зі словами «Не палити». Перед баком в яскраво освітленій кімнаті неподалік вікна в глибокому кріслі сидів обличчям до стелі й випрямивши спину блідий рудоволосий чоловік. Один рукав його сорочки був закочений, рот наполовину розкритий, а очі – наполовину заплющені. Він сидів до них так близько, що Макбет навіть бачив крізь тремтячі повіки блакитні зіниці його очей. Він упізнав одну з сестер-китаянок: вона тримала шприц, голка якого стирчала в передпліччі інспектора Леннокса.

Лагідний голос позаду Макбета промовив:

– Саме Леннокс посіяв цю ідею в голові Дункана – ідею про те, що він має призначити не когось з еліти, а чоловіка, якого в місті сприймали б як свого.

– Леннокс порадив Дункану призначити мене головою ВБОЗу?

– Звісно, що Леннокс сказав якраз протилежне. Сказав, що Дункан не може призначити тебе, бо ти не маєш для цього формальної освіти і є занадто популярним. Отаким чином і маніпулюють упертими старими віслюками з величезним «я».

– Ти сказав «стрибай», і Леннокс стрибнув?

– Проте Леннокс не сказав Дункану «стрибай», і Дункан не стрибнув. – Позаду почувся дзюркотливий сміх, наче хтось наливав у склянку віскі. – Розумієш, Макбете, це лабіринти людського розуму. Часто вони бувають широкими проспектами, в яких дуже легко орієнтуватись. Леннокс працює на мене майже десять років. Вірний трудяга, цей інспектор Леннокс.

Макбет спробував був роздивитися віддзеркалення чоловіка позаду нього, але побачив лише Стрегу, ніби сам Геката віддзеркалення не мав. Проте він стояв позаду, бо Макбет чув над вухом його голос:

– Але коли «стрибай» кажу я, то це означає, що стрибати треба.

– Тобто?

– Вбий Даффа.

Макбет ковтнув слину.

– Дафф – мій друг. Втім, гадаю, ти й так це знаєш.

– Банко був тобі батьком, але це все одно тебе не зупинило. Вбити Даффа – це необхідність, Макбете. До того ж я маю для тебе кращого друга. Точніше, подругу. Її називають «влада».

– Мені не потрібні нові друзі.

– Ні, потрібні. Вариво робить тебе хитким і ненадійним. У тебе вже почалися галюцинації?

– Можливо. Мабуть, усе це – галюцинація. А що таке «влада»?

– Новий і водночас давній продукт. Вариво – це продукт для бідняків, який дає їм ілюзію сили. «Влада» ж усемеро потужніша, а її отруйність є вдвічі меншою. Вона загострює й посилює розум. А саме цього вимагають від нас нинішні непрості часи.

– Я волію мати вариво.

– Що ти волієш, Макбете, так це залишатися на посаді старшого комісара.

– А цей новий наркотик – у мене виникне залежність від нього?

– Я вже сказав, що він – давній. «Влада» замінить собою все, від чого ти донині залежав. Ну, то що скажеш? Дафф чи «влада»?

Макбет побачив, як голова Леннокса нахилилася вперед. Почув, як Стрега щось прошепотіла позаду. Сестра-китаянка відхилила Леннокса на спинку крісла й підійшла до бака.

– Дай мені оте.

– Прошу?

Макбет прокашлявся.

– Дай мені оте, кажу тобі.

– Дай йому пакунки, – сказав Геката.

Макбет почув, як тук-тук-тук поволі стихло вдалині; йому на носа знову начепили окуляри, і світ довкола нього зник.