Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 33 страниц)

20

Вівторок. Ранок. Файф залитий сонцем.

Дафф пішов поплавати.

Широко розводячи м’язисті руки, він плив брасом, розсікаючи важку холодну воду.

Йому більше подобалася солона морська вода, а не річкова, бо в ній було легше плисти. Це видавалося трохи дивним: морська вода забезпечує більшу плавучість, хоча водночас має більшу щільність і більшу вагу порівняно з прісною. Проте донедавна він віддавав перевагу річці – попри те, що вода в ній була не лише холоднючою, а й настільки забрудненою, що він почувався немитим щоразу, коли з неї виходив. Але зараз Дафф був чистим. Він встав рано, зробив зарядку на холодній дерев’яній підлозі біля розкладачки, приготував сніданок для всієї сім’ї, проспівав Юену коротеньку пісеньку на честь його дня народження, відвіз дітей до школи, а потім прогулявся з Мередіт до озера. Вона розповідала йому про цьогорічний врожай яблук, про те, що їхня донька отримала свого першого любовного листа (хоча в глибині душі Мередіт була розчарована, бо той лист від хлопця, на три роки молодшого за доньку), а також про те, що Емілі хоче на свій дванадцятий день народження гітару. Юен побився з хлопцем на шкільному майданчику і приніс у щоденнику зауваження батькам. Він домовився з мамою, що сам розкаже про це таткові, але після того як вони відзначать сьогодні день його народження, бо матимуть ще вдосталь часу. Дафф спитав, а чи не призведе така відстрочка до того, що Юену доведеться аж надто довго боятися цього непростого моменту істини.

– Навіть не знаю, що в ньому переважає, – усміхнулася Мередіт. – Чи то нетерпляче очікування, чи то побоювання. Хлопець, з яким він учора побився, на клас старший за нього, і Юен сказав, що той перший штурхнув малого Пітера.

– Кого?

– Пітера, найкращого друга нашого Юена.

– А, зрозуміло, – збрехав Дафф.

– Юен зізнався, що йому шкода, але він мусив захистити свого приятеля і що татко на його місці вчинив би так само. Тому йому й не терпиться почути, що ти скажеш з цього приводу.

– Тоді мені доведеться проявити збалансований підхід. Засудити його поведінку, але похвалити за сміливість. Сказати щось на кшталт того, що слід зініціювати примирення, а не продовжувати ворожнечу. Треба помиритися – я правильно кажу?

– Так.

Пливучи поряд із Мередіт, Дафф вирішив раз і назавжди, що віднині не плаватиме більше ніде, крім їхнього маленького озерця у Файфі.

– Ну, ось і припливли, – захекано сказала Мередіт позаду нього.

Дафф перевернувся на спину, аби бачити дружину, і став поволі гребти руками й хвицати ногами. Під водою його тіло виглядало блідим і якимось зеленкуватим, тоді як тіло Мередіт, навіть у такому освітленні, було золотисто-брунатним. Він проводив у місті надто багато часу; слід частіше бувати на сонці.

Вона пропливла повз нього і вибралася на берег, на великий, згладжений водою камінь.

То був не просто камінь. То був їхній камінь. Камінь, на якому вони одного дня дванадцять років тому зачали свою доньку. Вони приїхали до Файфа, втікши з міста, і знайшли це озеро майже випадково. Зупинилися, коли Мередіт побачила покинуту маленьку ферму, яка їй дуже сподобалась. Звідти вони помітили блиск води вдалині, і за двадцять хвилин дійшли до озера. Хоча єдиними живими істотами біля озера було двійко корів, вони все ж таки перепливли на протилежний берег до цього каменю, де їх ніхто не міг би побачити. А місяць потому Мередіт повідомила йому, що вагітна. У стані повної ейфорії вони повернулися до тієї місцини, купили будиночок на півдорозі між озером та головною дорогою, а коли народився Юен, то придбали ще й ділянку землі, і на ній збудували дім.

Дафф заліз на камінь і сів поруч. Звідти було добре видно їхній червоний будинок.

Він ліг спиною на зігрітий сонцем камінь. Заплющив очі й відчув, як хвилі задоволення котяться його тілом. Іноді варто змерзнути й застудитися, щоб потім мати змогу насолодитися теплом.

– Отже, Даффе, ти повернувся додому?

Втративши щось, а потім знайшовши знову, насолоджуєшся ним більше, ніж до втрати.

– Так, – відповів він.

Її тінь упала на нього.

А коли вони поцілувалися, йому спало на думку – чомусь саме зараз, а не раніше – що жіночі губи, змочені прісною водою, смакують краще, ніж губи, змочені водою морською. Чому? І зробив висновок, що то, мабуть, у слушний момент тіло посилало йому сигнал, що прісну воду пити можна, а солону – ні.

– От і добре. Тож сядемо за стіл вчасно.

– Я встигну повернутися задовго до цього. Мені просто треба забрати подарунок для Юена. Я залишив його в шухляді свого офісу.

– Наскільки я пам’ятаю, йому хотілося мати спорядження таємного агента поліції.

– Так. Є ще одна справа, яку мушу зробити якнайшвидше.

Вона провела пальцем по його лобі й носі.

– Щось трапилось?

– І так, і ні. Я мав би розібратися з цим сто років тому.

– Тоді, – її палець, такий знайомий палець, торкнувся його губ, – тоді я чекатиму тебе тут.

Дафф сів, обпершись на лікті, і глянув на неї.

– Мередіт!

– Що?

– Я кохаю тебе.

– Я знаю, Даффе. Просто ти ненадовго про це забув.

Дафф усміхнувся. Знову поцілував її змочені прісною водою губи і підвівся. Хотів був ще раз пірнути у воду, але зупинився.

– Мередіт!

– Що?

– А Юен сказав тобі, хто переміг у тій бійці?

– А старший комісар не сказав, чому я маю везти їх до клубного будинку? – поцікавився водій.

Тюремний наглядач глянув на в’язку ключів, шукаючи той, що підходив до наступної камери.

– Сказав, що бракує доказів тримати їх далі у слідчому ізоляторі.

– Бракує доказів?! Чорт забирай, усе місто знає, що саме «вершники» отримали дурман у порту. Всім відомо, що саме «вершники» вбили полісмена та його сина. Але мені нецікаво, чому ми їх відпускаємо – бо я вже звик до всілякої туфти, – мені цікаво, чому ми їх відпускаємо не просто так. Коли я перевожу в’язнів, то зазвичай транспортую їх з однієї тюрми до іншої. Проте я не наймався до них таксистом, щоб розвозити по домівках!

– Тут я нічого не можу сказати, – процідив крізь зуби наглядач. – Агов, Шоне! Піднімай свою дупу з ліжка й паняй додому до дружини й доньки!

– Хай живе Макбет! – почулося з камери.

Наглядач похитав головою й обернувся до водія.

– Краще піджени автобус до виходу, а ми тим часом усіх зберемо. З тобою поїдуть двоє озброєних полісменів.

– Навіщо? Хіба цих хлопців не звільнили?

– Старший комісар хоче, щоб їх доправили до пункту призначення без проблем.

– Може, їм на ноги кайдани начепити?

– Інструкціями це заборонено, але роби, як знаєш. Агов! Швидше шнурки зав’язуй, я не збираюся возитися з вами цілий день.

– Невже це правда? Невже повертаються старі добрі часи, як при Кеннеті? – донеслося з номера.

– Хе-хе. Висновки робити ще зарано, але, кажуть, що Макбет рухається у правильному напрямі.

– Його проблема – це не розслідувані вбивства поліцейських. Якщо ви не розв’яжете цю проблему швидко і вправно, то опинитеся в дупі, – зауважив водій.

– Може, й так. Кайт сказав сьогодні по радіо, що Макбет – це катастрофа.

Наглядач іще раз повторив слово «катастрофа» з навмисне гаркавим «р», і водій розсміявся. І мимоволі здригнувся, побачивши татуювання на лобі одного зі звільнених «вершників». «Автобус для перевезення таврованої худоби», – стиха пробурмотів він, а наглядач тим часом підштовхнув чолов’ягу до виходу.

Дафф заскочив до свого кабінету, запхав пакунок із подарунком для Юена в кишеню й хутко подався геть. У криміналістичному відділі йому сказали, що Кетнесс – у фотолабораторії, розташованій в підвальному приміщенні в гаражі. Дафф поїхав ліфтом униз і увійшов до підвалу. Тоді, коли Кетнесс іще орендувала квартиру разом із подругою, Даффу вдалося переконати сторожа, що йому як начальнику антинаркотичного відділу не завадило б мати ключа від гаража, де у криміналістів був тир для балістичних досліджень, хімлабораторія, фотолабораторія для проявлення плівок та виготовлення фотографій місць злочину, а також відкритий майданчик біля гаражних дверей з виходом на вулицю, де вони тримали крупніші об’єкти, – наприклад, автомобілі, які належало оглянути на предмет наявності доказів. Якщо треба було залишитися попрацювати після закінчення робочого дня, з холодного сирого підвалу зазвичай всі переходили до кабінетів на другому поверсі. Цілий рік Дафф та Кетнесс регулярно влаштовували рандеву в підвалі, а крім того, щотижня зустрічалися під час обідньої перерви в номері 323 «Гранд-готелю» як подружжя на прізвище Міттбаум. Хоч як дивно це згадувати, та коли Кетнесс перебралася до квартири на мансарді, Дафф часто з ностальгією згадував оті похапливі побачення.

Відчинивши двері й відчувши подув сирого холодного повітря, він подумав, що, напевне, вони були сильно закохані, бо на подібні незручності не зважали. Посередині гаража стояв зрешечений кулями «вольво» Банко. Авто було вкрите брезентом – мабуть, через те, що двері з пасажирського боку були відірвані, і співробітники хотіли захистити можливі докази в машині від пацюків, які шастали у підвалі вночі. Дафф зупинився перед фотолабораторією і глибоко вдихнув. Він уже вирішив. Залишилося тільки зробити вчинок. Хоробрий вчинок. Він натиснув ручку дверей і зайшов у темряву. Зачинив за собою двері. Зупинився, вдихаючи аміачний запах фотозакріплювача і чекаючи, поки розширяться зіниці.

– Даффе, ти? – почулося з темряви. Той самий привітливий з нотками обережності голос, який розбудив його вчора на нараді. Той самий голос, який так багато разів будив його вранці у квартирі на мансарді. Привітний обережний голос, якого він більше не почує так, як чув його там раніше.

– Кетнесс, чи не могли б ми…

– Рой, ти не міг би залишити нас на хвилинку? – спитала вона.

Очі Даффа призвичаїлися до темряви якраз вчасно, щоб помітити, як з лабораторії вийшов фотограф-криміналіст.

– Ти бачив оце? – спитала Кетнесс, спрямувавши червону лампу на три фотознімки, які сохли на мотузці і з яких капала вода.

На одному з них було Банкове авто. На другому – обезголовлене тіло Банко на асфальті біля машини. На третьому – крупним планом шкіра шиї Банко в тому місці, де була відрізана голова. Кетнесс показала на останнє фото.

– Ми вважаємо, що її відрізали великим лезом, на кшталт отої шаблі, яку возить із собою Свено.

– Зрозуміло, – промовив Дафф, не відводячи очей від знімка.

– На хребті ми знайшли рештки крові іншої людини. Цікаво, чи не так?

– Що ти хочеш сказати?

– Свено, чи хто там був, явно не надто клопотався вимити свою шаблю, бо, коли лезо врізалося в хребет отут, – показала Кетнесс, – з нього зішкрябалося трохи старої висохлої крові. Якщо ми зможемо визначити, до якої групи ця кров належить, то це допоможе розслідувати інші справи про вбивства.

Даффа почало нудити, і він вхопився за ослінчик.

– Тобі й досі зле? – спитала Кетнесс.

Дафф кілька разів глибоко вдихнув.

– Так. Е-е-е, ні. Я просто збирався вийти. Нам треба поговорити.

– Про що?

З її тону Дафф збагнув, що вона все зрозуміла. Мабуть, ще тоді, коли він несподівано увійшов до лабораторії, а розповідь про фотографії була свого роду панічною реакцією.

– Про наші зустрічі, – сказав він. – Їх більше не буде.

Дафф намагався розгледіти її обличчя, однак в лабораторії було надто темно.

– Ти хочеш сказати, що ми просто зустрічалися? – спитала Кетнесс, ось-ось готова розплакатись. – І все? І нічого більше?

– Ні. Тобто, так. Ти маєш рацію – ми не просто зустрічались. І це є додатковою причиною для того, щоб наші зустрічі припинити.

– Отже, ти хочеш їх припинити, хочеш кинути мене отут, прямо на роботі?

– Кетнесс…

Її гіркий сміх перервав його.

– Що ж, дуже доречно. Наші стосунки закінчаться там, де почались – у фотолабораторії.

– Вибач. Я роблю це, керуючись…

– Любов’ю до себе, Даффе, до себе. Не до дітей, не до сім’ї, а до себе. Ти – найбільший егоїст з усіх, кого я зустрічала, тому не розказуй мені, що робиш це через любов до когось іншого, а не до себе.

– Думай, як хочеш. Можеш вважати, що я роблю це, керуючись любов’ю до себе.

– А чим ти керуєшся, кидаючи мене, Даффе? Шукатимеш іншу, молодшу й наївнішу дівчину, яка гарантовано не буде вимагати від тебе ані обіцянок, ані жертв? Навряд чи знайдеш.

– Чи покращає тобі, якщо я скажу, що дбаю лише про особисте егоїстичне благополуччя, на яке сподіваюся, вчинивши морально щодо до тих, перед ким маю зобов’я-зання? Що дуже боюся не потрапити до списку спасенних душ, коли настане Судний день?

– А ти сподіваєшся, що потрапиш?

– Звісно ж, ні. Але я вже вирішив, Кетнесс, і тобі лишилося тільки сказати мені, як я маю вирвати зуб – повільно чи одним махом?

– Чому б не припинити ці тортури просто зараз? Краще приходь до мене додому о четвертій.

– Навіщо?

– Щоб послухати, як я плакатиму, лементуватиму і благатиму. Я ж не можу робити це тут.

– Я обіцяв повечеряти з сім’єю о п’ятій.

– Якщо не прийдеш, то спершу я викину все твоє манаття на вулицю, а потім зателефоную твоїй дружині й розкажу їй про всі твої ескапади…

– Вона вже й без того знає, Кетнесс.

– …а також твоїм тестю й тещі. Розповім, як ти дурив їхню доньку та їхніх онуків.

Дафф ковтнув слину.

– Кетнесс…

– О четвертій годині. Якщо ти поводитимешся розумно й вислухаєш мене, то зможеш встигнути на свою бісову вечерю.

– Добре, добре, я прийду. Але не думай, що це щось змінить.

Коли Дафф вийшов, фотограф-криміналіст курив, прихилившись до дверей гаража.

– Просто жах, еге ж?

– Прошу?

– Отак взяти й відрізати голову.

– Вбивство – це завжди жах, – відповів Дафф, рушаючи до виходу.

Леді стояла у спальні перед дверцятами Макбетової шафи, прислухаючись, як мокрі пацюки шастають дерев’яною підлогою. Запевнила себе, що ті звуки лунали тільки в її уяві, бо на підлозі лежав товстий килим. Отже, ті звуки їй примарились. Невдовзі мали почутися голоси. Голоси, про які матір сказала, що вони не залишать її у спокої – ті самі голоси, що чулися її матері, голоси їхніх предків, які наказували їм ходити сновидами вночі, мчати назустріч смерті. Вона страшенно перелякалась, побачивши під час званого обіду, як Макбет галюцинував, стоячи перед столом. Невже це вона інфікувала коханого своєю хворобою?

Щури, які снували по кімнаті, оселилися в її уяві вже давно і ніяк не хотіли зникати.

Все, що вона могла робити, – це сновигати сама, намагаючись від них утекти. Втекти від звуків, втекти від своєї уяви. Вона відчинила дверцята шафи.

Висунула з-під полиці шухляду. Знайшла там маленький пакунок з порошком. Макбетів засіб для втечі. Чи допомагав він йому? Чи вдасться їй втекти туди, куди тікав він? Навряд чи. Леді засунула шухляду на місце.

Поглянула на полицю для капелюхів. На посилку, яку приніс Джек. Вона була замотана в папір, обв’язана шпагатом, а зверху – прозорим пластиком. То була всього-на-всього посилка. Проте Леді здалося, наче та посилка дивиться на неї.

Вона знову висунула шухляду і взяла в руки пакунок. Насипала дещицю порошку на стіл перед дзеркалом, скрутила трубочкою купюру і, не знаючи, як це робиться, вставила один кінець в ніздрю, а другий розташувала над купкою порошку – і вдихнула, наполовину носом, а наполовину ротом. У неї нічого не вийшло, тому після кількох невдалих спроб вона насипала порошок тонкою цівочкою, вставила купюру в ніздрю і глибоко вдихнула, провівши кінцем купюри вздовж цівки. Порошок мов вакуумом усмоктало. Леді посиділа трохи, роздивляючись себе у дзеркало. Звуки пацючої біганини щезли. Вона підійшла до ліжка й лягла.

– Їдуть, їдуть! – заволав сержант.

Стоячи на воротах біля клубу «вершників», він побачив, як на дорозі з’явився жовтий тюремний автобус. Точнісінько о пів на третю. Він поглянув на тих, хто зібрався біля клубу під мрячкою. Кожен член клубу вважав своїм обов’язком привітати з поверненням поранених товаришів, яких «вершники» змушені були того вечора залишити на поталу поліції. Були серед присутніх і жінки – наречені звільнених в’язнів, а також ті, які ходили до в’язниці на побачення і допомагали. Сержант усміхнувся, побачивши на руках у Бетті веселе немовля; Бетті видивлялася свого Шона. Навіть побратими з півдня вирішили приєднатися до них заради такої оказії, щоб погостювати на гулянці, яка стала легендарною, ще не розпочавшись. Свено наказав, щоб випивки та дурману було достатньо, аби задовольнити потреби села середніх розмірів, бо вони мали святкувати не просто звільнення своїх побратимів. «Вершники-вікінги» не лише помоталися за свої втрати, відправивши Банко на той світ, а ще й знайшли собі нового союзника, і це було найважливішим надбанням. Як зазначив Свено, Макбет, заявившись власною персоною до клубу і замовивши вбивство, продав душу дияволу, і скасувати цю угоду жодної можливості вже не було. Тепер він був у них на гачку – так само, як і вони в нього.

Сержант вийшов на дорогу і просигналив водієві автобуса зупинитися біля воріт. Впускати всередину не можна було нікого, окрім тих, чия приналежність до клубу не викликала жодного сумніву – таким було нове клубне правило.

Під звуки пісні «Проведемо цю ніч разом» групи «Ролінг Стоунз» звільнені «вершники» юрмою вийшли з автобуса. Хтось просто йшов, хтось пританцьовував, і товариші зустрічали їх біля воріт оплесками й піднятими кулаками, а жінки – обіймами та поцілунками.

– Веселімося! – вигукнув сержант. – Випивка – всередині.

Вигуки і сміх. Усі рушили до клубу. Але сержант став на порозі і ще раз обдивився все довкола. По дорозі віддалявся автобус. Біля воріт – вартові: Чан і ще двоє чоловіків. Довкола – порожні фабричні будівлі, які вони заздалегідь перевірили, щоб ніхто не підглядав за тим, що відбуватиметься в клубі. На заході – небо, де начебто намітився невеликий вільний від хмар блакитний клаптик. Можливо, Свено справді мав рацію: для них починалися кращі часи.

Сержант увійшов до приміщення, відмовився від міцних напоїв і натомість припав до кухля пива. Гулянка, чи не гулянка, а настали серйозні, дуже непрості часи. Він озирнувся. Шон та Бетті несамовито обнімалися й пестили одне одного в кутку, затиснувши поміж себе дитинча, і сержанту подумалося, що, не доведи Господи, життя малюка може знайти свій моторошний кінець, ледве встигнувши початись. Але у світі є багато речей, значно жорстокіших та кривавіших, аніж бути задушеним в обіймах ненаситного кохання.

– Вершники! – вигукнув він. Музику притишили, а розмови вщухли.

– Сьогодні – день радості! І день печалі. Ми не забули наших загиблих. Але всьому свій час: час сумувати і час веселитися, тож сьогодні ми гуляємо! Будьмо!

Пролунали заздравиці; всі підняли бокали. Сержант зробив добрячий ковток пива і витер піну з бороди.

– Це – лише початок, – продовжив він.

– Початок чого? Нової промови? – гукнув Шон, і всі розсміялись.

– Ми втратили кількох людей, вони також втратили кількох людей, – сказав сержант. – Наркотики з Росії спливли з водою під мостом, були й загули. – Цього разу в кімнаті не розсміявся ніхто. – Але, як сказав мені сьогодні чоловік, чиє ім’я ви добре знаєте, «завдяки такому телепню, як новий старший комісар, для нас настали кращі часи».

Знову залунали заздравиці. Сержанту хотілося продовжувати говорити, сказати дещо про клуб, про товаришів та про жертовність. Але він уже й без того забрав надто багато часу та уваги. Ніхто, крім нього, не знав, що просто зараз неподалік за лаштунками чекав своєї черги Свено. Прийшла пора для його грандіозного антре.

– І з цими словами, – продовжив сержант, – дозвольте мені…

Настала драматична пауза, під час якої він почув якийсь звук. Прислухався. То було басовите гарчання вантажівки з потужним двигуном, яка їхала на низькій передачі. Що ж, довкола повно поганих водіїв, які й досі не навчилися їздити як слід.

– … передати слово нашому…

Гарчання раптово перетворилося на ревіння. Сержант почув, як ворота злетіли із завіс. І збагнув, що грандіозне антре відкладається.

Дафф зупинився біля сірого багатоквартирного п’ятиповерхового будинку. Зиркнув на свого годинника. За п’ять четверта. У нього й досі є можливість встигнути на святкування дня народження, хіба що з невеличким запізненням. Він натиснув кнопку дверного дзвінка.

– Піднімайся, – почувся голос Кетнесс у переговірному пристрої.

Після розмови в фотолабораторії Дафф зайшов до бару «Каменярі», всівся в одній з кабінок і випив кухоль пива. Він міг би, звісно, провести цей час, працюючи у себе в кабінеті, якби Макбет не наказав йому залишатися вдома у Файфі. А потім ще один кухоль. Дав собі час для роздумів.

І тепер піднімався сходами не важкими повільними кроками людини, яка йде на ешафот, а моторною й легкою ходою чоловіка, що збирався швидко завершити неприємну справу – і піти далі своїм шляхом. Чоловіка, який збирався повернутися до свого колишнього життя.

Двері квартири були прочинені.

– Заходь, – долетів звідкись голос Кетнесс.

Дафф полегшено зітхнув, побачивши, що вона зібрала на столі у залі всі його речі. Торбочку з косметичними причандалами. Бритву. Дві сорочки, дві пари трусів. Тенісну ракетку, яку придбала, коли вони обоє грали в теніс, але якою він ніколи не користувався. Намисто й перлові сережки. Дафф ніжно погладив прикраси, які він їй купив. Вона їх часто носила.

– Іди сюди, – гукнула вона зі спальні.

Заграла музика. Ту був Елвіс Преслі – композиція «Кохай мене ніжно».

Дафф підійшов до відчинених дверей спальні, вагаючись і втративши легкість ходи. Почув на відстані аромат її парфумів.

– Даффе, – сказала Кетнесс, схлипнувши, коли він постав на порозі, – я повертаю тобі те, що ти мені подарував, але сподіваюся отримати від тебе бодай прощальний подарунок.

Кетнесс лежала на ліжку в чорному корсеті та нейлонових панчохах, які теж він купив. У головах ліжка стояв охолоджувач шампанського з відкоркованою пляшкою, яку вона вже встигла добряче надпити. Дафф поглинав Кетнесс поглядом. Вона була найгарнішою, найрозкішнішою жінкою з усіх, з якими йому колись доводилося бувати. Щоразу, коли вони зустрічалися, її краса вражала його так, ніби вони бачилися вперше. Він пам’ятав кожну її ласку, кожен пестливий дотик, кожне їхнє шаленство. І ось тепер він від цього відмовлявся. Раз і назавжди.

– Кетнесс, – мовив Дафф, відчуваючи у горлі клубок. – Моя люба, дорога Кетнесс.

– Іди сюди.

– Я не можу.

– Звісно, що можеш. Ти міг – так довго, так багато разів. А цей раз буде останнім. Ти заборгував його мені.

– Тобі не сподобається. Нікому з нас не сподобається.

– Я не хочу, щоб мені сподобалося, Даффе. Я хочу поставити крапку. Хочу, щоб ти приповз до мене на колінах – хоча б раз. Хочу, щоб ти поступився своєю доброчесністю і зробив так, як бажаю я. А потім можеш іти під три чорти додому і вечеряти з дружиною, яку ти більше не кохаєш. Іди сюди! Мені звідси видно, що ти готовий до…

– Ні, Кетнесс, я не можу. Ти сказала, що задовольнишся часточкою мого серця. Але я не зможу дати тобі навіть цього, Кетнесс. Бо в такому разі дуритиму двічі – і тебе, і матір моїх дітей. А те, що ти сказала, наче я її більше не люблю, так це неправда. – Дафф перевів подих. – Бо я просто забув. Але потім згадав. Згадав, що кохаю її і кохав завжди. Я зраджував тобі з власною дружиною.

Він побачив, що його слова потрапили в точку й зачепили за живе. Побачив, що за награною спокусливістю ховався розпач. З її очей бризнули сльози, вона скрутилася калачиком, підтягнула ковдру і вкрилася.

– Прощавай, Кетнесс. Можеш ненавидіти мене, бо маєш для цього всі підстави. А я йду.

Біля парадних дверей Дафф узяв свою одіж і туалетне приладдя. Ракетку можна було й не брати. На присадибній ділянці в теніс не грають. Він зупинився, дивлячись на сережки та намисто. Почув у спальні зболені ридання Кетнесс. То були дорогі прикраси, власне кажучи, вони коштували значно більше, ніж він міг собі дозволити, однак зараз, коли він тримав їх у руці, це не мало значення. Він нікому не зміг би їх ані продати, ані подарувати – хіба що здати в ломбард. Але йому була нестерпною навіть думка про те, що ці прикраси носитиме якась чужа жінка.

Дафф завагався. Поглянув на годинника. Потім поклав речі на стіл, взяв прикраси і пішов назад до спальні.

Побачивши його, Кетнесс припинила плакати. Її лице було мокрим від сліз, чорним від розмазаної косметики. Її тіло сіпнулося останнім схлипом. Одна панчоха сповзла, сповзла й бретелька з плеча.

– Даффе… – прошепотіла вона.

– Кетнесс, – вичавив він, проковтнувши клубок у горлі. Його розум підкорився пориву пристрасті, кров ударила в голову. Прикраси впали на підлогу.

Сержант схопив гвинтівку з-під стійки бару і побіг до вікна; решта членів клубу вже були на півдорозі до шафи зі зброєю. Надворі, боком до входу в клуб, стояла вантажівка. Її двигун працював, а з переднього бампера й досі звисали клубні ворота. Разом із Чаном. Сержант приставив приклад гвинтівки до плеча, і в цей момент брезент на кузові вантажівки впав додолу. На кузові, піднявши свої гвинтівки та рушниці, стояли спецназівці у своїй огидній чорній уніформі. Але було в кузові дещо навіть огидніше, від чого кров у жилах сержанта закрижаніла. Там стояли три потвори. Дві – зроблені зі сталі, на триногах, із магазинами, кількома обертальними стволами та охолоджувачами. Третя потвора стояла між ними, і то був лисий, худорлявий та жилавий чоловік, якого сержант ніколи не бачив, але про чиє існування не забував ніколи, бо той завжди був десь поруч. І ось цей чоловік підняв руку й вигукнув:

– Вірність і братерство!

А решта відповіли:

– Хрещені вогнем, поєднані кров’ю!

Пролунала проста команда:

– Вогонь!

Аякже. Вогонь.

Сержант узяв чоловіка на приціл і спустив курок. Один постріл. Останній.

З неба впала краплина дощу й полетіла вниз крізь туман до брудного порту. Краплина прямувала до мансардного вікна, за яким кохалися двоє людей. Чоловік мовчки рухав угору-вниз своїми стегнами, поволі, але сильно. Жінка, лежачи під ним, приймала його, вчепившись нігтями в простирадло та істерично схлипуючи. Платівка давно вже припинила грати свою солодку мелодію, і голка програвача монотонно, як і чоловік на ліжку, тицялася в паперове кружальце платівки, де виднівся наказ: «Кохай мене ніжно». Але, схоже, коханці цього не помічали, не помічали нічого, крім одноманітних рухів, які цілковито їх поглинули. Вони самозабутньо довблися, відганяючи від себе демонів, відганяючи реальність, відганяючи довколишній світ, відганяючи місто і час, відганяючи хоч на кільканадцять хвилин, хоч на годину. Але краплина дощу так і не змогла долетіти до вікна над коханцями. Порив холодного північно-західного вітру потягнув її на схід від річки, яка розділяла місто вздовж, і на південь від покинутої залізниці, що розділяла місто навскоси. Краплина полетіла до фабричного району, повз димарі закритої фабрики «Естекс» і далі на схід, до обгородженої парканом низької дерев’яної будівлі поміж непрацюючими фабриками. Завершивши свою подорож у повітрі, вона поцілила у блискучу лисину худорлявого чоловіка, спливла по його чолу, зупинилася на мить на його коротких віях і впала сльозою на щоку, яка ніколи не бачила справжніх сліз.

Сейтон не помітив, як у нього влучила куля сержанта, а потім – краплина дощу. Він стояв, широко розставивши ноги й піднявши руки, і раптом відчув, як вібрує вантажівка – то запрацювали кулемети Гатлінга. Вібрація йшла від підошов його черевиків аж до стегон, звуки пострілів рівномірно гупали йому в барабанні перетинки; згодом ці звуки з неквапливого бурмотіння переросли в ревіння, а потім – у злагоджене виття, в міру того, як темп стрільби зростав, і стволи плювалися кулями все швидше й швидше. Невдовзі клубна споруда перед ними перетворилася на розтрощені пострілами уламки, і Сейтон відчув, як від двох пекельних машин іде жар. Двох пекельних машин з однією функцією: ковтати метал, яким їх годували, і випльовувати його, подібно до хворих на булімію роботів, але з неймовірною швидкістю. Спочатку кулеметники не помітили значної шкоди, але поступово вона стала очевидною: попадали вікна і двері, а стіни просто розсипалися. За дверима на долівці лежала жінка. Їй бракувало половини голови, а тіло здригалося, наче від ударів електричного струму. Сейтон відчув мимовільну ерекцію. «Мабуть, від вібрації вантажівки», – подумав він.

Один із кулеметів припинив стрільбу.

Сейтон обернувся до кулеметника.

– Що сталося, Ангусе?

– Роботу зроблено, – гукнув Ангус у відповідь, змахуючи убік свого білявого чуба.

– Без мого наказу ніхто не зупиняється.

– Але ж…

– Ти мене зрозумів?! – гаркнув Сейтон.

Ангус промовчав, ковтнувши слину.

– За Банко?

– Я ж казав – за Банко! Давай!

Кулемет Ангуса заговорив знову. Але Сейтон збагнув, що стрілець був правий. Роботу було зроблено. Буквально кожен квадратний дециметр будівлі був зрешечений кулями. Було зруйновано геть усе. Геть усі були мертві.

Сейтон чекав. Заплющив очі і просто слухав. Але потім вирішив, що пекельним машинам вже час і відпочити.

– Стоп! – скомандував він.

Кулемети замовкли.

Над розтрощеним клубним будинком здіймалася хмара пилюки. Сейтон знову заплющив очі і вдихнув повітря. То була хмара з людських душ.

– Що сталося? – шепеляво спитав Олафсон з протилежного кінця вантажівки.

– Треба економити набої, – відповів Сейтон. – Бо сьогодні після обіду маємо ще попрацювати.

– Сер, у вас кров тече! З руки!

Сейтон поглянув на свою куртку, яка прилипла до плеча в тому місці, де текла кров. Він приклав до рани руку.

– Все гаразд. Усім тримати пістолети напоготові. Заходимо всередину й рахуємо тіла. Якщо знайдете Свено, повідомите мені.

– А якщо знайдемо живих? – спитав Ангус.

Хтось розсміявся.

Сейтон змахнув зі щоки краплину дощу.

– Повторюю ще раз. Макбет наказав не залишати в живих жодного з убивць Банко. Така відповідь тебе влаштовує, Ангусе?