Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 33 страниц)

6

Леді та Макбет познайомилися пізнього літнього вечора чотири роки тому. То був один із тих рідкісних днів, коли з безхмарного неба світило сонце, а Леді навіть здалося, що вранці вона чула пташиний спів. Та коли сонце сіло й настала нічна зміна, над казино «Інвернесс» знову зійшов лиховісний місяць. Вона стояла біля парадного входу до казино у місячному сяйві, коли Макбет під’їхав на броньованому спецназівському автомобілі.

– Здрастуйте. Ви – Леді? – спитав він, дивлячись їй просто в очі. Що ж вона в ньому побачила? Силу й рішучість? Можливо. А може, те, що хотіла побачити саме в той момент.

Вона кивнула. І подумала, що він аж занадто молодий. Подумала, що чоловік, який сидів на задньому сидінні – сивочолий чоловік зі спокійними очима, – більше відповідає такій роботі.

– Я інспектор Макбет. Скажіть, пані, чи не змінилась якось ситуація?

Вона похитала головою.

– Гаразд, а чи є якесь місце, з якого ми змогли б їх побачити?

– З мезоніну.

– Банко, збери людей, а я тим часом сходжу на розвідку.

Перш ніж вони пішли нагору до мезоніну, молодий полісмен пошепки попросив її зняти туфлі на шпильках, щоб не шуміти. А це означало, що вона вже не була вищою за нього. В мезоніні вони спочатку йшли, тримаючись тильного боку, повз вікна з виходом на майдан Робітників, аби їх не помітили з ігрової кімнати внизу. Пройшовши половину шляху, Леді та Макбет рушили до балюстради. Частково їх прикривали троси, на яких висіла центральна люстра, і автентичний максиміліанівський панцир шістнадцятого століття, який вона придбала на аукціоні в Аугсбурзі. Ідея полягала в тім, що гравці, підводячи погляди, бачили нагорі панцир, і мали б відчувати свою захищеність. Або те, що за ними безперервно спостерігають. А вже їхнє сумління мало б визначити, що саме вони в тому панцирі вбачали – перше чи друге. Леді з полісменом пригнулися й обережно зазирнули в кімнату, звідки двадцять хвилин тому клієнти й персонал втекли в паніці. Леді стояла тоді на горішньому поверсі, дивлячись на місяць у повні, і враз інстинктивно відчула, що сталося лихо, коли знизу почувся тріскіт і відчайдушні верески. Вона зійшла, перехопила одного з офіціантів-втікачів, і той повідомив, що якийсь чоловік вистрелив із пістолета в люстру і взяв у заручники Джека.

Вона вже встигла підрахувати вартість нової люстри, але швидко збагнула, що ці гроші будуть нічим порівняно з іще одним пострілом з пістолета, який в той момент був націлений у голову Джека, найкращого круп’є в її казино. Зрештою, важливою складовою послуг, пропонованих її закладом, була можливість цілком безпечного азарту й відпочинку; клієнт на якийсь час міг відволіктися від злочинів, що коїлися на довколишніх вулицях. Якщо виникне враження, що казино «Інвернесс» не може гарантувати безпеки, то ігрова кімната й надалі буде такою ж порожньою, як зараз. У ній залишалися тільки двоє чоловіків, що сиділи за столом для блекджеку під мезоніном з протилежного боку. Бідолашний Джек закляк, мов кочергу проковтнув, і зблід.

Прямо за ним, тримаючи пістолета, сидів клієнт.

– Буде важко влучити у нього з такої відстані, допоки він ховається за вашим круп’є, – прошепотів Макбет, дістаючи маленького бінокля з кишені чорної уніформи. – Треба підібратися ближче. Хто він і що йому треба?

– Його ім’я – Ернест Коллум. Каже, що вб’є мого круп’є, якщо йому не віддадуть назад все те, що він програв.

– А це багато?

– Більше, ніж ми маємо готівкою. Коллум – один із гравців-наркоманів. Він інженер, числа перемелює, немов той арифмометр, тому добре знає свої шанси. А шансів у нього майже немає. Я вже сказала йому, що ми спробуємо дістати гроші, але банки вже закриті, тож доведеться трохи почекати.

– У нас обмаль часу. Я спускаюся вниз.

– Звідки ви знаєте, що часу обмаль?

Макбет відійшов від балюстради й засунув бінокль до кишені.

– Це видно з його зіниць. Він під кайфом, тому готовий стріляти.

Макбет натиснув кнопку на своїй рації.

– Код чотири-шість. Негайно. Банко, бери командування на себе. Прийом.

– Банко командування взяв, прийом.

– Я піду з вами, – сказала Леді, рушаючи слідом за Макбетом.

– Не думаю, що…

– Це моє казино. І мій Джек.

– Послухайте, пані!

– Коллум добре знає мене, жінки діють на нього заспокійливо.

– Це справа поліції, – заперечив Макбет і побіг сходами донизу.

– Я з вами, – кинула Леді й побігла слідом.

Макбет зупинився й заступив їй дорогу:

– Погляньте на мене. Чи скидається на те, що я дозволю вам іти за мною?

– Ні, це ви погляньте на мене, – відказала жінка. – Чи скидається на те, що ви зможете мене зупинити? Коллум чекає, що я йому грошей принесу.

Макбет поглянув на неї. Уважно поглянув. Так, як дивляться на неї інші чоловіки. А ще так, як жоден чоловік чи жінка на неї ніколи не дивились. Не зі страхом чи захватом, повагою чи бажанням, ненавистю, любов’ю чи догідливістю, міряючи своєю міркою, своїми очима, судячи її – правильно чи неправильно. Цей молодий хлопець поглянув на неї так, наче нарешті щось знайшов. Знайшов і розпізнав те, що вже давно шукав.

– Що ж, тоді ходімо, – мовив він. – Але не здумайте розкрити рота, пані.

Товстий килим приглушив звуки кроків, коли вони увійшли до ігрової кімнати.

Стіл, за яким сиділи двоє чоловіків, був освітлений гірше, ніж зазвичай, через розбиту люстру. Обличчя Джека, заклякле від шоку, не змінилося, коли він побачив Леді та Макбета. Леді помітила, як Коллум звів курок пістолета.

– Хто ви? – хрипко спитав Коллум.

– Я – інспектор Макбет зі спецназу, – відповів полісмен, підтяг до себе стілець і сів. Потім поклав обидві руки на стіл, щоб їх було добре видно. – Я прийшов сюди вести з вами переговори.

– Нам немає про що перемовлятися, інспекторе. Це бісове казино дурило мене роками. Воно розорило мене. Вони підтасовують карти. Вона підтасовує карти.

– І ви дійшли такого висновку після того, як причастилися варивом? – поцікавився Макбет, нечутно барабанячи пальцями по велюровій поверхні столу. – Наркотики спотворюють реальність, і ви це добре знаєте.

– Реальність, інспекторе, полягає в тім, що я маю пістолет і розумію все краще, ніж будь-коли. Тому, якщо не віддасте мені гроші, то я спочатку застрелю Джека, потім вас, якщо потягнетеся до свого пістолета, а опісля – так звану Леді, яка тієї миті спробує або втекти, або подолати мене, але буде вже запізно робити і те, й інше. Потім, можливо, я встрелю себе, але хтозна – може, мій настрій покращиться після того, як я відправлю вас трьох до пекла й рознесу цей заклад на друзки, – Коллум тихо хихикнув. – Щось я не бачу ніяких грошей, тому доведеться ці перемовини припиняти. Що ж, почнемо…

Курок піднявся вище. Леді мимоволі зіщулилася, очікуючи гучного пострілу.

– Пропоную зіграти в «або пан, або пропав», – сказав Макбет.

– Прошу? – перепитав Коллум. Бездоганна вимова. Бездоганно виголене обличчя та бездоганний вечірній костюм з випрасуваною білою сорочкою. Леді не сумнівалася, що його спідня білизна також була чистою. Він знав, що це навряд чи допоможе йому покинути казино з валізою грошей. Його винесуть звідси таким самим банкрутом, яким він сюди зайшов. Але бездоганно вдягненим.

– Ми з тобою зіграємо партію в блекджек. Якщо ти виграєш, то отримаєш назад всю суму грошей, які ти тут програв, помножену на два. Якщо ж виграю я, то ти віддаси мені свого пістолета з усіма кулями і відмовишся від усіх своїх вимог.

– Ти блефуєш! – розсміявся Коллум.

– Валізу з грошима, які ти вимагав, уже привезли, і вона – за дверима, в поліцейському авто. Власниця сказала, що готова збільшити суму вдвічі, якщо ми дійдемо згоди. Бо нам відомо, що тут дійсно хитрують з картами, а ми зіграємо з тобою по-чесному. Що скажеш, Ернесте?

Леді поглянула на Коллума, точніше, в його праве око, бо решту його обличчя закривала голова Джека. Ернест Коллум не був дурнем – якраз навпаки. Він не повірив в історію з валізою. І все ж таки у нього залишалась надія. Іноді здавалося, що неминучість програшу, нехай навіть випадкового, вперто відмовлялися бачити навіть найрозумніші з клієнтів. Урешті-решт усі були приречені зазнати фіаско у своєму змаганні з казино.

– Навіщо тобі це? – поцікавився Коллум.

– Ну, то як? – перепитав Макбет.

Коллум закліпав очима, потім відповів:

– Я здаю, а ти граєш. Замість мене карти здаватиме вона.

Леді поглянула на Макбета, і той кивнув. Вона взяла колоду, перетасувала її і поклала перед Макбетом дві карти мастю догори.

Шістка. І бубновий король.

– Де твої шістнадцять років?! – радісно вишкірився Коллум.

Леді поклала перед Коллумом дві карти, одну з них – мастю догори. Хрестовий туз.

– Ще одну, – мовив Макбет, простягаючи руку.

Леді дала йому верхню карту з колоди. Макбет, крадькома зиркнувши на неї, притиснув карту до грудей. Потім підвів погляд на Коллума.

– Схоже, вам гаплик, юначе, – сказав Коллум. – Відкривайся.

– У мене щаслива рука, – запевнив Макбет, усміхнувшись. І кинув карту праворуч – туди, де стіл був у напівтіні. Коллум мимоволі подався вперед на пару сантиметрів, аби краще її розгледіти.

Все решта трапилося так швидко, що Леді запам’ятала епізод, як одну блискавичну мить. Блискавичний порух руки, блискавичний спалах у тьмяному світлі сталевого ножа, коли той летів через стіл, блискавичний погляд Коллума, коли той дивився на неї виряченими очима з виразом образи і протесту, блискіт каскаду крові, що хлинула обабіч леза, яке перерізало сонну артерію. А потім – звуки. Приглушений удар пістолета, що впав на товстий дорогезний килим. Капіж крові на стіл. Тихе булькотіння Коллума, коли його ліве око погасло. Тремтливе ридання Джека.

А ще їй запам’яталися карти. Не туз і не шістка. А бубновий король. І, у напівтіні дама пік. Обидві заляпані кров’ю Ернеста Коллума.

Увійшли спецназівці в чорній уніформі, увійшли швидко й безшумно, слухаючись кожного жесту свого начальника. До Коллума вони не доторкнулися, а натомість вивели з кімнати ридаючого Джека. Від пропозиції допомогти Леді навідріз відмовилась. Сиділа, дивлячись на молодого командира спецназу, який задоволено відкинувся на спинку стільця. Як людина, яка гадає, що саме вона викинула останній вирішальний трюк.

– Останній трюк лишився за Коллумом, – промовила жінка.

– Що?

– Якщо ми не знайдемо.

– Знайдемо що?

– А хіба ви не чули, що він сказав? «Після того, як я відправлю вас трьох до пекла і рознесу цей заклад на друзки».

Якісь пару секунд він дивився на неї, спершу – з подивом, а потім – з іншим почуттям. З вдячністю. З повагою. Після чого гукнув:

– Рікардо! Тут бомба!

Рікардо був хлопцем-спецназівцем зі спокійною впевненістю в погляді. Накази він віддавав так само спокійно. Шкіру мав таку чорну, що Леді здалося, наче вона в ній віддзеркалюється. Рікардо та його підлеглим знадобилося близько чотирьох хвилин, аби знайти в кабінці туалету те, що вони шукали. То була смугаста, мов зебра, валіза Коллума, яку він заніс після того, як швейцар перевірив її вміст. Коллум пояснив, що всередині – чотири золотих злитки. Він збирався скористатися ними як заставою для гри в покер за столом для привілейованих осіб. Допоки не вийшла заборона комісії з гральних закладів та казино, вони приймали готівку, годинники, весільні обручки, іпотечні акти, ключі від авто та інші речі в разі згоди решти гравців. Під фальшивими, пофарбованими в золотистий колір, брусками інженер та повелитель цифр Ернест Коллум прилаштував бомбу з годинниковим механізмом, хитромудру конструкцію якої високо оцінив сапер-спецназівець. Скільки хвилин залишилося на таймері бомби, Леді не пам’ятала. Зате добре запам’ятала карти.

Бубнового короля та пікову даму. Тієї ночі вони познайомилися під лиховісним місяцем.

Наступного дня Леді запросила Макбета до казино повечеряти. Він прийняв запрошення, але від аперитиву відмовився. Вину – «ні», безалкогольним напоям – «так». Їм накрили стіл у мезоніні з видом на майдан Робітників, де сіявся дощ і тихо стікав бруківкою до казино «Інвернесс». Архітектори спорудили вокзал на кілька метрів вище, бо гадали, що вага мармурової конструкції та локомотивів на кшталт «берти» з часом спричинить вгрузання підмурівка в болотистий, постійно просякнутий водою грунт їхнього міста.

Вони говорили про те і про се. Обминали надто особисті теми. Уникали згадок про події минулої ночі. Одним словом, гарненько посиділи. Макбет був хоча й не надто ввічливим, зате надзвичайно чарівливим і дотепним. І надзвичайно привабливим у сірому, трохи тіснуватому костюмі, позиченому, за його словами, у старшого колеги на ім’я Банко. Вона слухала історії про сиротинець, про приятеля на ім’я Дафф і про мандрівний цирк, до якого він пристав одного літа ще малим хлопцем. Про нервозного приборкувача левів, який безперервно хворів на застуду, про худорлявих сестер-акробаток, які харчувалися лише продуктами довгастої форми, про мага, який запрошував когось із публіки на манеж і робив так, що їхні особисті речі – обручки, ключі або годинники – починали літати в повітрі у них перед очима. А він слухав про те, як Леді побудувала казино від самого початку. Нарешті вона, відчувши, що розповіла практично все, що можна було розповісти, запитала його, піднявши склянку з вином.

– Як ти гадаєш, чому він це зробив?

– Від варева Гекати люди божеволіють, – знизав плечима Макбет.

– Так, ми розорили його, але з картами не махлювали.

– А я й не думав, що махлювали.

– Але два роки тому в нас працювали двоє круп’є, які підігрували певним гравцям у покер, дурячи решту. Звісно, я їх вигнала, але кажуть, що вони об’єдналися з деякими фінансистами й подали до міськради заявку на спорудження нового казино.

– «Обеліск»? Так, я бачив план цієї споруди.

– Можливо, ти чув, що дехто з гравців, разом з якими ті круп’є дурили решту, були місцевими політиками й людьми Кеннета?

– Так, чув.

– Отже, казино збудують. І смію запевнити тебе, що такі люди, як Ернест Коллум, завжди вважатимуть, що їх дурять.

– На жаль, ти маєш рацію.

– Наше місто потребує нових лідерів, нового старту.

– «Берта», – мовив Макбет, кивнувши на вікно з видом на центральний вокзал, де на постаменті перед парадним входом, поблискуючи від дощу, стояв старий чорний локомотив. Стояв колесами на восьми метрах автентичних рейок тієї залізниці, яка вела колись до столиці. – Банко каже, що її треба запустити знову. Нам треба очиститися й діяти по-новому. А в нашому місті ще збереглась енергія добра.

– Що ж, сподіваюся, що так воно і є. Але повернімося до вчорашнього вечора, – запропонувала Леді, покрутивши в руці склянку з вином. Вона бачила, що Макбет позирає на її декольте. Жінка вже звикла, що чоловіки робили це постійно, і від цього їй не було ані зимно, ані парко. Знала лише, що свої жіночі принади може час від часу використовувати, а інколи – не використовувати, як і будь-яке інше бізнесове знаряддя. Але його очі були інакшими. Сам він був інакшим. Він не був їй потрібен – приємний і приязний полісмен з нижчого щабля поліцейської ієрархії. Леді поглянула на його руку, коли він взяв стакан з водою. Товсті жили на засмаглій руці. Макбет явно старався при нагоді вибиратися за місто.

– А що б ти зробив, якби Коллум не погодився грати у блекджек?

– Не знаю, – відповів Макбет, дивлячись на неї.

Карі очі. Люди в цьому місті мали блакитні очі, але, звісно, їй траплялися чоловіки й з карими очима. Але… не з таким впевненим поглядом. І водночас таким вразливим. Господи, невже ж вона закохалася? В такому віці?

– Не знаєш? – здивувалася вона.

– Ти ж сказала, що він є гравецем-наркоманом. Тому я й розраховував на те, що він не встоїть перед спокусою зіграти ще раз. І ризикнути всім.

– Бачу, тобі доводилося часто бувати в казино.

– Та ні, – розсміявся він хлопчачим сміхом. – Я навіть не знав, які карти мені випали – фартові чи ні.

– Шістнадцять проти туза? Як на мене, то не фартові. А чому ти був такий впевнений, що він зіграє? Твоя історія була не надто переконливою.

Макбет знизав плечима. Вона зазирнула у свою склянку з вином. І раптом все зрозуміла: він знав, що таке хвороблива пристрасть.

– Чи ти засумнівався хоч на мить, що тобі вдасться зупинити його, перш ніж він встрелить Джека?

– Засумнівався.

– Правда?

Молодий полісмен відсьорбнув зі склянки. Схоже, згадувати про вчорашнє йому не дуже хотілось. То, може, змінити тему? Чи не треба?

– Розкажи мені більше про це, Макбете, – попросила жінка, перехилившись через стіл.

Він поставив свою склянку.

– Щоб людина знепритомніла, не встигнувши натиснути на курок у подібній ситуації, треба або вистрелити їй в голову, або перерізати сонну артерію. Як ти бачила, з перерізаної артерії хлинув сильний, але нетривалий струмінь крові, а решта витекла поволі. Кисень, який потрібен мозку для роботи, вихлюпнувся разом із першим струменем, а це означає, що Коллум знепритомнів уже тоді, коли його кров ще не встигла впасти на стіл. У мене було дві проблеми. Перша полягала в тому, що ідеальна відстань для метання ножа становить п’ять кроків. Я ж сидів значно ближче, але, на щастя, кинджали, якими я користуюся, добре збалансовані. Тому, хто не має достатнього досвіду, кидати їх важче, проте досвідченому метальнику скоригувати обертання такого ножа значно легше. Другою проблемою було те, що Коллум сидів таким чином, що я міг поцілити йому в сонну артерію лише з лівого боку. Тобто, кинувши ножа правою рукою. А я, як ти могла вже помітити, шульга. Мені просто трохи пощастило. Але зазвичай мені не везе. До речі, яка карта мені випала?

– Пікова дама. Ти програвав.

– От бачиш!

– Ти невезучий?

– У грі – точно невезучий.

– А в чім везучий?

Макбет замислився. І похитав головою.

– Та ні, в коханні я теж невезучий.

Вони обоє розсміялися. Цокнулися келихами – і знову розсміялись. На мить вона заплющила очі. Їй ніби почулося, як дзенькотять крижинки в бокалах біля бару. Як торохтить кулька на рулетці. Як тьохкає її серце.

– Що? – спитав він, кліпаючи очима в темряві.

Вона повторила:

– Ти маєш убити Дункана.

Леді прислухалася до звуку власних слів, відчула, як вони набирають силу, ростуть у неї в горлі й поглинають серце, що несамовито калатало.

Макбет сів у ліжку, пильно придивляючись до неї.

– Люба, ти прокинулася чи розмовляєш уві сні?

– Ні, я не сплю. А ти знаєш, що маєш зробити.

– Тобі наснився кошмар. А тепер…

– Ні! Ти лишень сам подумай. Все дуже логічно: або він, або ми.

– Невже ти гадаєш, що Дункан бажає нам зла? Тим паче, що він тільки-но підвищив мене по службі.

– Ти можеш називатися начальником ВБОЗу, але фактично завжди залежатимеш від його примх. Якщо хочеш закрити «Обеліск», якщо хочеш очистити від наркоторговців територію біля «Інвернессу» та збільшити присутність поліції на вулицях міста, щоб городяни почувалися в безпеці, ти мусиш стати старшим комісаром. І все це – лише дрібниці. Лишень подумай, любий, про ті великі цілі, яких ми могли би з тобою досягти, якби ти посів посаду начальника поліції!

– Але ж саме Дункан і поставив перед собою великі цілі, – розсміявся Макбет.

– Я не сумніваюся, що він справді щиро цього бажає, але для досягнення великих цілей старший комісар потребує широкої народної підтримки. А для мешканців нашого міста Дункан – просто сноб, який забезпечив собі призначення на керівну посаду так само, як Кеннет і Тортелл. Серця людей завойовують не красивими словами, а сутністю. А ми з тобою належимо до тих людей, Макбете. Ми знаємо те, що знають вони. Прагнемо того, чого прагнуть вони. Ось послухай: Іменем народу. Для народу. За допомогою народу. Зрозумів? Лише ми маємо право це казати.

– Я розумію, але…

– Але що? – спитала вона, погладивши йому живіт. – Невже ти не хотів би стати начальником? Невже ти не та людина, яка прагне піднятися вище? Невже тобі подобається цілувати чужі чоботи?

– Ні, не подобається. Але, набравшись терпіння, з часом можна опинитися нагорі. Все ж таки як керівник ВБОЗу я – номер три.

– Але кабінет старшого комісара не призначений для таких, як ти, мій любий! Подумай про це. Тебе призначили на цю посаду, аби вдати, наче ми їм рівня. Але вони ніколи не дадуть тобі найвищу посаду. Принаймні з власної волі. Ми маємо нею заволодіти.

Макбет перекотився на інший бік, повернувшись до неї спиною.

– Забудьмо про цю розмову, кохана. Так само, як ти забула, що начальником поліції стане Малкольм, якщо з Дунканом щось трапиться.

Вона схопила його за плече й перекотила назад – тепер вони знову лежали лицем до лиця.

– Я нічого не забула. Я пам’ятаю, що Геката сказав: ти будеш старшим комісаром, а це означає, що він має якийсь план. Ми займемося Дунканом, а він – Малкольмом.

І я не забула про той вечір, коли ти протистояв Ернесту Коллуму. Дункан – як Коллум, мій дорогенький. Він націлив пістолета в голову нашій мрії. Тримає її в заручниках. Тому тобі доведеться знайти в собі мужність, яку ти продемонстрував того вечора. Ти мусиш стати таким, яким був тієї ночі, Макбете. Заради мене. Заради нас. – Вона поклала руку йому на щоку й додала лагідніше: – Життя нечасто балує хорошими нагодами таких, як ми, любий. Тому мусимо хапатися за ті нечисленні, що з’являються.

Він лежав, не рухаючись, і мовчав. Леді чекала. Прислухалась, але тепер жодні слова вже не могли заглушити калатання її серця. Макбет мав амбіції, мрії та силу волі – вона це знала, бо саме ці властивості витягли його з того болота, в якому він опинився; саме вони перетворили юного наркомана на курсанта поліцейського коледжу, а згодом – на командира спецназу. У чомусь вони були подібними: обоє вибилися в люди, заплативши за це чималу ціну. Хіба ж може він зупинитися тепер, на півдорозі, і не насолодитися винагородою? Макбет був хороброю та безжальною людиною дії, але мав і слабини, які могли спричинити поразку. Йому бракувало злості. Тієї злості, яка може знадобитися лише один раз у житті. У вирішальний момент. У той момент, коли доведеться скинути з себе пута моралі, коли треба тримати в полі зору загальну картину і не терзатися сумнівами щодо своїх вчинків у картині нинішній, менш масштабній. Макбет був прихильником того, що називав справедливістю, і його вірність правилам, вигаданим іншими, була тією слабкістю, яку вона могла в ньому любити. Але тільки в мирні часи. За цю слабкість вона могла зневажати його зараз, коли дзвони війни вдарили на сполох. Леді провела рукою по його щоці та шиї, а потім, повільно, по грудях та животу. І назад. Прислухалась. Його дихання було розміреним і спокійним. Він спав.

Макбет глибоко дихав, вдаючи, що спить. Леді прибрала руку. Лягла, притулившись до його спини. Тепер вона також дихала розмірено і спокійно. Він спробував дихати з нею в унісон. «Убити Дункана? Це неможливо. Просто неможливо».

Але чому ж він не міг заснути? Чому її слова не йшли з голови, кружляючи там, немов кажани?

«Життя нечасто тішить хорошими нагодами таких, як ми, любий. Тому мусимо хапатися за ті нечисленні, які з’являються». Макбет замислився про ті можливості, які надавало йому життя. Про оту, в нічному сиротинці, якою він не скористався. І про ту, надану йому Банко, якою скористався. Про те, як перша мало не вбила його, а друга – врятувала. А чи не відмовляємося ми від деяких можливостей саме тому, що вони приречуть нас на нещастя, від можливостей, які змусять довіку шкодувати, незалежно від того, скористаємося ми ними чи ні? Чорти б забрали оце вічне невдоволення, що завжди отруює навіть безхмарне щастя! Але, все ж таки, чи не відчинила доля перед ним двері, які можуть швидко захлопнутися? Чи не зраджує його зараз хоробрість – так само, як зрадила тієї ночі в сиротинці? Макбет знову уявив собі чоловіка, який лежав у ліжку і спав, нічого не підозрюючи. Беззахисний. Чоловік, який стояв між ним і свободою, на яку заслуговує кожен. Між ним і гідністю, якої прагне кожна людина. Між Макбетом і владою, яку він міг би здобути. І повагою. І любов’ю.

Уже починало сіріти, коли він розбудив Леді.

– Якщо я це зроблю, то буду в боргу перед Гекатою, – сказав він.

Вона одразу розплющила очі – ніби й не спала.

– А чому ти про це подумав, мій любий? Геката лише напророкував те, що має статися, тому ти нічого йому не винен.

– А що він виграє від того, що я стану старшим комісаром?

– Краще сам його спитай, але я гадаю, що це просто, як двічі по два: напевне, він прочув, що Дункан поклявся не заспокоїтися, допоки не заарештує його. До того ж він, напевне, знає, що ти цілком можеш зробити своїм пріоритетом операції проти банд наркоманів, які вдаються до насильства і вбивають один одного на вулицях.

– Це ти про «вершників», яким уже зламали хребта?

– Або проти тих закладів, які видурюють у людей заощадження.

– «Обеліск»?

– Ну, наприклад, «Обеліск».

– Г-м-м. Ти говорила про великі звершення, які ми можемо здійснити. Ти мала на увазі можливість зробити щось добре для міста?

– Аякже. Не забувай, що саме начальник поліції вирішує, на яких політиків відкривати справи, а на яких – ні. А кожен, хто хоча б трохи знається на діяннях міськради, знає, що кожен можновладець протягом останніх десяти років розплачувався за послуги у такий спосіб, який не витримає жодного прискіпливого розслідування. І що самі ж можновладці вимагали платні за свої послуги. При Кеннеті вони не завдавали собі клопоту камуфлювати корупцію, і свідчення про неї були у всіх на виду. Ми це знаємо, вони це знають, тож ми зможемо контролювати їх так, як забажаємо, мій коханий.

Леді погладила пальцем його губи. Першої ночі, яку вони провели разом, вона сказала, що їй дуже подобаються його губи. Вони були такі ніжні й тонкошкірі, що вона, легенько куснувши їх, могла скуштувати його крові.

– І змусити їх нарешті запровадити обіцяні ініціативи, які врятують наше місто, – прошепотів він.

– Саме так.

– Знову запустити «Берту».

– Так. – Леді куснула його нижню губу, і чоловік відчув, як затремтіло її тіло, як їхні серця шалено закалатали.

Він притиснув її до себе.

– Я кохаю тебе, – прошепотів Макбет.

Макбет і Леді. Леді й Макбет. Тепер вони знову дихали в унісон.