Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 33 страниц)

27

Дафф стояв у камбузі, роздивляючись чоловіків у їдальні. Вони вже пообідали й тепер сиділи, стиха перемовляючись, підкурюючи цигарки й попиваючи каву. Лише один із них – Гатчінсон – сидів сам-один. Великий, тілесного кольору, пластир на його чолі свідчив тим, хто не був присутнім при сутичці, про той прочухан, якого він вхопив. Гатчінсон вдавав, ніби про щось зосереджено думає, вертячи в руках самокрутку, але актор з нього був нікудишній, тож видно було, що він у повному розпачі.

– Завтра швартуємося, – сказав стюард, підкуривши й собі цигарку і прихилившись до газової плити. – Ти швидко вчишся. Ще на одну ходку лишитися не хочеш?

– Прошу?

– Ще на один рейс не залишишся?

– Ні, – відповів Дафф, – але дякую, що поцікавився.

Стюард знизав плечима. Дафф побачив, як чоловік, що запізнився на обід, пройшов, балансуючи зі своєю тарілкою супу, до столу, де сидів Гатчінсон, підняв голову, побачив механіка і швидко протиснувся до тих, хто сидів за людним столом. Дафф зауважив, що Гатчінсон це помітив: він отетеріло закліпав очима і ще більше зосередився на своїй акторській грі, вдаючи, що йому байдуже.

– Чи не лишилося, часом, учорашніх сирних пирогів?

Дафф обернувся. Це був старший механік; він завмер на порозі з виразом надії на обличчі.

– Зачекай, – відповів Дафф. – Я начебто загорнув учора невеликий шматок. – Він зайшов до холодильної кімнати, знайшов там тарілку, загорнуту у фольгу, і повернувся. Подав її старшому механіку. – Тільки він холодний.

– Це добре, – відповів старший механік, облизуючись. – Я люблю холодні пироги.

– Тут одна штука…

– Яка?

– Гатчінсон…

– Гатч?

– Так. Він якийсь… пригнічений. Мені тут пригадалося те, що сказав учора капітан. Мовляв, Гатчінсон – непоганий механік. Це правда?

Старший механік схилив голову спершу на один бік, а потім – на інший, з ваганням дивлячись на Даффа.

– Так, вельми непоганий.

– Може, варто було б йому це сказати?

– Сказати що?

– Що він – хороший механік.

– А навіщо?

– Як на мене, він зрадіє, почувши похвалу. Йому вона зараз потрібна.

– Не знаю, чи варто це робити. Якщо людей хвалити, то вони просто вимагатимуть більшої платні та додаткових вихідних.

– Коли ви були молодим механіком, чи хтось говорив вам, що ви добре виконуєте свою роботу? Мабуть, старший механік?

– Так, але я дійсно добре виконував свою роботу.

– А ви спробуйте пригадати, наскільки добре ви виконували її насправді.

Старший механік ошелешено роззявив рота.

Тієї миті судно сильно гойднуло. З їдальні почулися верески, а позаду Даффа щось гучно торохнуло.

– Сука, бл…дь! – скрикнув стюард, а Дафф, обернувшись, побачив, що велика супниця впала додолу. Він завмер, дивлячись, як густий суп із зеленим горошком повільно розтікається по долівці. Раптом його шлунок збунтувався, і блювотина враз підкотилася до горла; щойно Дафф встиг вхопитися за одвірок, як вона бризнула з рота.

– Ну що, салаго, – спитав старший механік. – Маєш іще якісь добрі поради? – 3 цими словами він обернувся й вийшов з камбуза.

– Чорт забирай, Джонсоне, скільки можна, га? – простогнав стюард, подаючи йому рулон паперових рушників.

– Що це було? – спитав Дафф, витираючи рота.

– Натрапили на донну хвилю, – пояснив стюард. – Іноді таке буває.

– Перепочинь. Я сам приберу.

Дафф, закінчивши шкребти підлогу, зайшов до їдальні зібрати брудний череп’яний посуд. За столом, крім Гатчінсона, який так і не зрушив з місця, сиділо ще троє членів команди.

Складаючи тарілки та склянки на тацю, Дафф прислухався до їхніх теревенів.

– Та хвиля, мабуть, утворилася в результаті землетрусу, грунтового зсуву або ще чогось, – сказав один із них.

– А може, то були ядерні випробування, – припустив другий. – Кажуть, що Радянський Союз творить якусь фігню в Баренцовому морі, і ударні хвилі розходяться по всьому світу.

– Ти про це отримував якісь повідомлення, Спарксе?

– Ні, – усміхнувся радист. – Єдине цікаве повідомлення – це розшук якогось чоловіка з білим шрамом через усе обличчя.

Дафф закляк як укопаний. А потім, прислухаючись, продовжив складати тарілки на тацю.

– Як приємно буде завтра зійти на берег!

– Нічого приємного. Справжнісіньке пекло: моя дружина знову завагітніла.

– Що ти на мене витріщився? А я тут яким боком?

Усі, хто сидів за столом, добродушно зареготали.

Дафф узяв тацю в руки й обернувся. Гатчінсон підняв голову – і раптом різко випрямився на своєму стільці. Після сварки, зустрівши Гатчінсона, Дафф опускав голову, уникаючи його погляду, але зараз той витріщався на нього широко розкритими очима. Наче хижий птах, що несподівано собі на радість помітив беззахисну поранену тварину.

Дафф штовхнув ногою двері на камбуз і почув, як вони гримнули, зачиняючись за ним. Поставив тацю на робочий стіл. Чорт, чорт, чорт! Тільки не зараз, коли до заходу в порт лишилося менше доби!

– А тут – повільніше, – попросила Кетнесс, дивлячись крізь лобове скло.

Водій таксі зняв ногу з педалі акселератора, і вони повільно проїхали повз «Обеліск», де з парадного входу на вулицю линув потік людей. На тротуарі стояли дві поліцейські машини з увімкненими синіми мигалками.

– Що тут відбувається? – спитав Леннокс, просунувши своє похмуре обличчя поміж передніми сидіннями. Він, як і Кетнесс, досі був у своїй уніформі, бо таксі забрало їх біля церкви відразу ж після похорон Дункана. – У них що, пожежна сигналізація спрацювала?

– Комісія з гральних закладів та казино закрила сьогодні «Обеліск», – пояснила Кетнесс. – Через підозру в порушенні закону про гральні заклади.

Вони побачили, як полісмен виводив надвір чоловіка, котрий сердито жестикулював; на ньому був світлий костюм та квітчаста сорочка, а на скронях красувалися вражаючого розміру бакенбарди. Чоловік, схоже, намагався щось пояснити поліцейському, але той не бажав його слухати.

– Погано все це, – мовив таксист.

– Що погано? Те, що закон захищають? – запитав Леннокс.

– Інколи це погано. В «Обеліску» принаймні можна було пива попити й пограти в карти, не виряджаючись, як на похорон, і не повертаючись додому без копійки в кишені. До речі, а чи знаєте ви, що фабрика, на яку ви хочете поїхати, вже закрита?

– Так, знаємо, – відповіла Кетнесс. І подумала, що більше про цю фабрику вона не знає нічого.

Вранці зателефонував полісмен Ангус і благальним тоном попрохав її приїхати разом з інспектором Ленноксом з антикорупційного відділу до фабрики «Естекс». Сказав, що вони про все дізнаються, коли приїдуть. Ішлося про корупцію на найвищому рівні, і наразі вони мусили нікому не розповідати про цю зустріч. Коли ж вона сказала, що не знає полісмена на ім’я Ангус, той пояснив, що служить у спецназі, має довге волосся, і що це йому вона усміхнулася в ліфті та сказала «привіт». То був симпатичний хлопець. Більше схожий на привітного й далекого від земних проблем хіпі, ніж на спецназівця.

Вони мчали вулицями міста. Кетнесс бачила безробітних чоловіків, які стояли попід стінами, ховаючись від дощу, з недопалками в зубах, у мокрих пальтах, з голодними втомленими очима. Вони були схожі на гієн. І не тому, що такими народились. Такими їх зробило місто. Якось Дункан зауважив, що, коли в меню є лише падаль, то їстимеш і падаль, хай би ким себе вважав. І хоч би чим вони займалися у себе в управлінні поліції, найкращий спосіб знизити показник злочинності – це повернути городянам роботу.

– А ви що, збираєтеся знову відкрити «Естекс»? – поцікавився водій, зиркнувши на Кетнесс.

– Чому ви так гадаєте?

– Як на мене, Макбет розумніший за телепня Дункана.

– Хіба?

– Закрити таку класну фабрику лише через те, що вона викидала у довкілля якесь лайно? Господи, та все одно всі, хто там працював, курять. Ті люди все одно помруть. А там було аж п’ять тисяч робочих місць. П’ять тисяч робочих місць, таких необхідних нашому місту! Лише аристократичний йолоп зі столиці може бути таким зарозумілим і нахабним снобом. А Макбет – він один із нас, він добре знається на місцевих проблемах і робить хоч щось. Нехай би Макбет хоч трохи покерував, і тоді, можливо, городяни знову змогли би дозволити собі їздити на таксі.

– До речі, про Макбета, – сказала Кетнесс, обертаючись до Леннокса. – Він скасовував ранкову нараду два дні поспіль, а в церкві був якимось блідим. Він хворий?

– Не він, а Леді. Зараз він до управління майже не заходить, – пояснив Леннокс.

– Звісно, це добре, що він її доглядає, але ж Макбет – старший комісар, і ми відповідальні за все місто.

– Добре, що у нього є ми, – усміхнувся Леннокс.

Таксі зупинилося перед воротами, на яких висів ланцюг з великою колодкою. Табличка «Закрито» відвалилася й лежала на подзьобаному асфальті. Кетнесс вийшла, стала біля відкритого водійського вікна й, чекаючи на здачу від водія, уважно обдивилась індустріальну пустку. Телефонних будок ніде не було видно, а телефони в колишньому офісі фабрики теж, напевне, були відімкнені.

– А як ми викличемо таксі, коли будемо повертатися? – спитала вона.

– Я вас тут почекаю, – відповів водій. – Роботи в місті все одно немає.

За фабричними воротами виднівся іржавий автонавантажувач та ціла купа гнилих дерев’яних піддонів. Вхід для пішоходів біля великих ковзних дверей був відчинений.

Кетнесс та Леннокс увійшли до фабричної будівлі. Надворі було зимно, а під високою склепінчастою стелею – іще холодніше. Скільки сягало око, у квадратній залі стояли печі, схожі на гігантські лавки.

– Агов! – гукнула Кетнесс, і відлуння погнало у неї мурашок по спині.

– Я тут! – почувся голос згори, де були розміщені офіс виконроба та оглядовий майданчик. «Наче вишка вартового в тюрмі, – подумала Кетнесс. – Або амвон».

Молодий парубок, який там стояв, показав прибулим на сталеві сходи.

Кетнесс з Ленноксом піднялися нагору.

– Полісмен Ангус, – представився хлопець, тиснучи їм руки. Було видно, що він знервований, але на відкритому щирому обличчі читалася рішучість.

Вони пішли слідом за ним до кабінету виконроба, в якому відгонило солодкуватим висохлим потом і тютюном. Великі вікна, що виходили на фабричне приміщення, мали якийсь химерний жовтуватий глянець, начебто запечений у скло. На столах лежали розкриті теки, явно витягнуті з розташованих попід стінами полиць. Хлопець був неголений, у тісних бляклих джинсах та зеленій військовій куртці.

– Дякую, що приїхали так швидко, – сказав Ангус, жестом запрошуючи сідати на облуплені дерев’яні стільці.

– Не хотілося б підганяти вас, тому сподіваюся, що ви збираєтеся повідомити нам дещо цінне, – сказав, сідаючи, Леннокс. – Бо мені довелося піти з важливої наради.

– Оскільки у вас обмаль часу і оскільки у всіх нас обмаль часу, то я одразу перейду до суті питання.

– Дякую.

Ангус став, схрестивши на грудях руки. М’язи на його шелепах нервово сіпалися, очі блукали, але в ньому відчувалася рішучість – він був схожий на чоловіка, впевненого у своїй правоті.

– Я вірив двічі у своєму житті, – почав Ангус, нервово ковтнувши слину, і Кетнесс здогадалася, що він явно повторював те, що сформулював заздалегідь і завчив. – І двічі розчаровувався у своїй вірі. Спочатку я вірив у Бога. Потім – у Макбета. Але Макбет не спаситель, а корумпований убивця. Я кажу це відразу, щоб ви знали, для чого я це роблю. Для того, щоб звільнити місто від Макбета.

У запалій тиші було чути лишень, як краплі води падають зі стелі фабрики на підлогу, відлунюючи глухими стогонами. Ангус набрав у легені повітря.

– Ми…

– Припиніть! – перервала його Кетнесс. – Дякую вам за щирість та чесність, Ангусе, але, перш ніж ви продовжите, ми з інспектором Ленноксом маємо вирішити, чи бажаємо це чути.

– Нехай Ангус закінчить, – сказав Леннокс. – А потім обговоримо це без зайвих свідків.

– Стривайте, – мовила Кетнесс. – Вороття вже не буде, якщо ми отримаємо інформацію, яка…

– Нас послали до клубу, щоб ми там усіх повбивали, – почав Ангус.

– Я не хочу цього чути, – рішуче заявила Кетнесс, підводячись.

– Нікого заарештовувати ми там не збиралися, – продовжив Ангус гучніше. – Коли почали стріляти по «вершниках», – Ангус підняв угору палець, який тремтів так само, як і його голос, – то вони спромоглися здійснити на свій захист лише один-єдиний постріл, чорт забирай! На відміну від…

Кетнесс затупала ногами по підлозі, аби втопити в шумі голос Ангуса, а потім відчинила двері, щоб вийти, але раптом почула його ім’я і заклякла на місці.

– … на відміну від домівки Даффа у Файфі. Там на самозахист не було зроблено жодного пострілу. Бо Даффа не було вдома. До будинку ми увійшли, розтрощивши його з кулеметів на друзки, і знайшли у спальні дівчинку з хлопчиком та їхню матір… – Ангус замовк, не в змозі говорити.

Кетнесс обернулася до нього. Хлопець стояв, притулившись до столу й міцно замружившись.

– … та їхню матір, яка намагалася прикрити їх своїм тілом.

– О, ні, ні, ні… – почула Кетнесс власний шепіт.

– Наказ на вбивство віддав Макбет, – продовжував Ангус, – а Сейтон забезпечив його виконання до останньої літери. Я теж… теж брав у тому участь.

– А з якого дива Макбет віддавав накази про ці… ліквідації? – спитав Леннокс з ноткою недовіри в голосі. – Адже міг їх просто заарештувати – і Даффа, і «вершників»?

– Може, і не міг, – відказав Ангус. – Може, вони мали на нього якийсь компромат, і йому знадобилося позатикати їм роти.

– Який компромат?

– Хіба ви самі не ставили собі питання, чому «вершники» помстилися Банко? Чому б їм не помститися особі, яка віддавала накази, тобто самому Макбету?

– Це дуже просто, – пирхнув Леннокс. – Бо Макбет краще захищений. Ви маєте якісь докази?

– Маю, – відповів Ангус. – Мої власні очі.

– Так, це – ваші очі, і ваші звинувачення. Але чому ми маємо вам вірити?

– Є одна причина, – мовила Кетнесс, повертаючись назад до стільця. – Підтвердити чи спростувати звинувачення Ангуса досить легко. Треба лишень опитати інших членів спецназу, і якщо ці звинувачення виявляться фальшивими, то він втратить роботу, сам опиниться під слідством і, м’яко кажучи, перспективи його будуть незавидними. І Ангус це знає.

Ангус розсміявся.

Кетнес здивовано підняла брови.

– Вибачте, хіба я сказала якусь дурницю?

– Та це ж спецназ, – пояснив Леннокс. – «Вірність і братерство, хрещені вогнем, поєднані кров’ю».

– Прошу?

– Жоден зі спецназівців ані слова не вимовить на шкоду Макбету, – сказав Ангус. – Або Сейтону. Або комусь із побратимів.

Кетнесс опустила руки.

– Отже, ви прийшли до нас з оцими заявами про навмисні вбивства, знаючи, що їх ніяк не можна перевірити?

– Макбет попросив мене спалити трупик немовляти, убитого під час різанини в клубі, – відповів Ангус, покрутивши в руках намисто з хрестиком. – Отут, в одній із фабричних печей.

Кетнес здригнулась. І пошкодувала, що залишилась. Навіщо вона повернулась? Чому не сидить зараз у таксі, не чуючи всього цього жахіття?

– Я відмовився, – продовжив Ангус. – Але це означає, що немовля спалив хтось інший. Можливо, Макбет зробив це сам. Я перевірив усі печі, і виявив, що однією з них недавно користувались. Якщо ви накажете своїм криміналістам дослідити піч, то зможете знайти якісь докази – відбитки пальців, рештки кісток і таке інше. А якщо знайдете, то тоді вже антикорупційний відділ зможе продовжити розслідування.

Леннокс та Кетнесс обмінялися поглядами.

– Поліція не може розслідувати дії свого старшого комісара. Хіба ви цього не знаєте?

Ангус нахмурився.

– А хіба антикорупційний відділ…

– Ні, ми не можемо здійснювати внутрішні розслідування, – заперечив Леннокс. – Якщо ви хочете зняти старшого комісара з посади, то можете викласти свої аргументи перед міськрадою і Тортелом.

Ангус розпачливо похитав головою.

– Ні-ні, тільки не це, вони куплені з усім потрухом, уся їхня зграя! Ми маємо зробити це самотужки. Маємо повалити Макбета зсередини.

Кетнесс нічого не відповіла. Лише подумки відзначила, що Ангус мав рацію. Ніхто в міськраді, включно з Тортелом, не наважиться відкрито виступити проти Макбета. Кеннет свого часу потурбувався про те, аби старший комісар мав законну можливість жорстоко придушити подібний політичний бунт.

Леннокс поглянув на годинника.

– За двадцять хвилин у мене важлива нарада. Я рекомендую вам не займатися цією справою, Ангусе, доки не матимете на Макбета чогось конкретного. Лише в такому випадку зможете спробувати схилити на свій бік міськраду, кажу вам.

Ангус закліпав, не вірячи своїм вухам.

– Спробувати? – вимовив він хрипким голосом.

А потім обернувся до Кетнесс. Відчай, благання, страх і надія – усе це разом відбилося на його обличчі, немов написане. І вона вмить збагнула, що Ангус попросив її приїхати не тільки тому, що вона як криміналіст могла б оглянути піч. Ангусу ще й дуже потрібен був свідок, третя особа, яка гарантувала б, що Леннокс не зможе вдавати, начебто не отримав інформації, а після цього, незалежно від результату, не стане гнобити спецназівця. Ангус вибрав Кетнесс просто тому, що вона усміхнулася йому в ліфті. Бо була схожа на людину, якій можна довіряти.

– Що скажете, інспекторе Кетнесс? – тихо спитав він з благальними нотками в голосі.

Вона тяжко зітхнула.

– Леннокс має рацію, Ангусе. Ви просите нас піти на ведмедя з картонним мечем.

Очі Ангуса зволожились.

– Ви боїтеся, – мовив він, трохи заїкаючись. – Разом із тим ви вірите мені. Інакше б вас тут уже не було. Але ви перелякані. Саме тому, що вірите мені. Бо я продемонстрував вам, на що здатен Макбет.

– Вважаймо, що цієї зустрічі ніколи не було, – кинув Леннокс, рушаючи до дверей. Кетнесс хотіла було піти слідом, але Ангус вхопив її за руку.

– Немовля, – прошепотів він, ледь не плачучи. – Воно було в коробці для взуття.

– Немовля стало безневинною жертвою битви зі злочинним синдикатом, – відказала вона. – Таке іноді трапляється. Те, що Макбет хотів приховати цей факт від преси й уникнути скандалу, ще не робить його вбивцею.

Ангус відсмикнув руку, наче обпікся. Зробив крок назад і приголомшено втупився в Кетнесс. Вона повернулася й вийшла.

На сталевих сходах, що вели до фабричної долівки, холодне повітря торкнулося її палаючих щік. Рушивши до виходу, вона зупинилася біля однієї з печей. Всередині виднілися купки сірого попелу.

Леннокс стояв на виході з фабрики, махаючи таксисту, щоб той проїхав крізь ворота, і їм не довелося йти до авто під дощем.

– Як ти гадаєш, чого добивається Ангус? – спитав він.

– Чого добивається? – Кетнесс обернулася й поглянула на офіс виконроба, схожий на гніздо.

– Він мусить знати, що ще замолодий для керівної посади, – відповів Леннокс. – Агов, сюди! Може, йому потрібні честь і слава?

– Мабуть, йому потрібно те, про що він сказав. Зупинити Макбета.

– Почуття обов’язку? – хихикнув Леннокс, і Кетнесс почула, як по гравію зарипіли колеса. – Кожному з нас завжди щось потрібно, Кетнесс. Ти ідеш?

– Так, – промовила Кетнесс, ледве розгледівши силует Ангуса за вікном. Відтоді, як вони пішли, він не поворухнувся. Просто стояв. Схоже, чогось чекав.

Чи довго доведеться чекати, поки Леннокс поінформує Макбета про цю спробу бунту?

І як тепер їй бути з тим, що розповів Ангус?

Кетнесс приклала долоню до щоки. Вона знала, чому та гаряча. Бо вона була червона. Червона від сорому.

До вокзалу Леннокс пройшов найкоротшим шляхом. Ще з юності йому подобалося ходити найкоротшими шляхами. Завжди подобалось. Купував цукерки, щоб подружитися зі школярами, брехав, що стрибав у воду з крана в гавані і що заплатив дівчині-кіоскерці, аби вона посмоктала його прутень. Носив туфлі на високій платформі, шахраював на іспитах, але все одно мусив перескладати їх, коли його виводили на чисту воду. Його батько часто повторював – переважно на сімейних зборах, і не приховуючи, кого він має на увазі, – що найкоротші та найлегші шляхи обирає лише людина без внутрішнього стрижня. Коли батько зробив невеличкий подарунок міському приватному університету, таким чином уникнувши ганьби, – навчання сина у громадському закладі, Леннокс ще й підробив свій диплом. Не для того, щоб демонструвати його своїм потенційним роботодавцям, а щоб показати батькові. Звісно, ця афера зазнала фіаско, бо Ленноксу забракло характеру витримати підозрілі батькові погляди та запитання, і тоді батько заявив, що навіть не уявляє, як такий слимак, як Леннокс, примудряється стояти вертикально, адже жодної кістки в тілі він не має!

Так воно й було, проте йому не забракло характеру проігнорувати наркоторговців, які пошепки пропонували свій товар. Побачивши Леннокса, вони відразу ж упізнали в ньому потенційного клієнта. Ні, вариво він отримував анонімно. А іноді замовляв спеціалізовані послуги – тоді на очі йому надівали пов’язку і вели, наче полоненого на розстріл, до потаємної кухні, де робили укол дурману прямо з казана.

Леннокс пройшов повз «Берту Бірнам», де Дафф купився на його брехню про суддю зі столиці. Але Геката не повідомив йому, що Макбет убив дружину Даффа та його дітей. Перетинаючи майдан Робітників, Леннокс пришвидшив ходу, наче мав встигнути, перш ніж щось трапиться. Трапиться у ньому самому.

– Макбет зайнятий, – сказав невеличкий на зріст адміністратор казино «Інвернесс».

– Скажіть, що це – інспектор Леннокс. У важливій справі, яка забере лише хвилину.

– Зараз зателефоную, сер.

Чекаючи, Леннокс озирнувся довкола. Він не міг точно сформулювати, чого саме, але чогось у казино явно бракувало. Якогось фінального штриха. Можливо, змінилася сама внутрішня атмосфера; а може, це відчуття з’явилося через те, що якісь не надто добре вдягнені чоловіки надто гучно сміялися, заходячи до ігрової кімнати. Такий тип клієнтури був тут новим.

Сходами спустився Макбет.

– Привіт, Ленноксе.

– Привіт, старший комісаре. Сьогодні в казино багато людей.

– Денні відвідувачі, які перейшли сюди з «Обеліску». Комісія закрила його кілька годин тому. У мене обмаль часу. Може, присядемо?

– Дякую, сер. Я просто хотів поінформувати вас про сьогоднішню зустріч.

Макбет позіхнув.

– Яку зустріч?

Леннокс набрав повні легені повітря. Завагався. Існує мільйон способів, як почати. Тисячі способів сформулювати одне й те саме повідомлення. Сотні перших слів. А варіантів – лише два.

Макбет нахмурився.

– Сер, – гукнув його адміністратор. – Інформація зі столу для блекджека. Просять прислати їм іще одного круп’є. Там уже черга утворилась.

– Іду, Джеку. Вибач, що перервав, Ленноксе. Цим, зазвичай, займається Леді. Тож що ти хотів повідомити?

– Хотів розповісти про одну сьогоднішню зустріч… – Леннокс подумав про свою сім’ю. Про безпечний мікрорайон, де на його дітей не чатує зло. Про університет, в якому вони навчатимуться. Про зарплату, завдяки якій все це стало можливим. А також про «ліві» гроші, які були необхідним додатком до зарплати, аби якось звести кінці з кінцями. Він зробить це не заради себе, він зробить це заради сім’ї, так, саме заради сім’ї. Своєї сім'ї, а не будинку в Файфі…

– Слухаю тебе, Ленноксе.

Парадні двері відчинились.

– Сер!

Вони обидва обернулися. То був Сейтон. Він стояв, важко відсапуючись.

– Ми знайшли його, начальнику.

– Знайшли – кого?

– Даффа. Ви мали рацію. Він перебуває на борту судна, яке вийшло з нашого порту. Теплохід «Глеміс».

– Фантастика! – Макбет обернувся до Леннокса. – Ваше повідомлення почекає, інспекторе. Мушу негайно їхати.

Леннокс так і залишився сидіти, а Сейтон з Макбетом вийшли надвір.

– Вічно зайнятий… – усміхнувся адміністратор. – Кави, сер?

– Ні, дякую, – сказав Леннокс, нерухомо дивлячись у простір. Вже сутеніло, але до наступної ін’єкції залишалося ще кілька годин. Ціла вічність для людини без внутрішнього стрижня. – Втім, мабуть, я все ж таки скористаюся з вашої люб’язності. Принесіть, будь ласка, кави.