Текст книги "Макбет"

Автор книги: Ю Несбьо

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)

21

Мередіт чіпляла на мотузку білизну на веранді біля парадного входу. Вона любила цей будинок, любила його традиційне сільське єство – невибагливе, раціональне та практичне. Коли люди чули, що вони з Даффом живуть на фермі у Файфі, то мимоволі уявляли розкішний маєток, і їм здавалося, що Мередіт просто маніжиться, розповідаючи, як просто вони живуть. Ті люди, напевне, думали: «І що жінка з такої аристократичної родини могла забути на цьому покинутому клаптику землі?»

Мередіт випрала всю постільну білизну в домі, аби Дафф не подумав, що випрані лише простирадла з їхнього подружнього ложа. На яких вони спатимуть сьогодні. Забудуть все погане, не згадуватимуть те, що вже минуло. Розбудять в собі те добре, що було між ними. Воно просто заснуло, от і все. Від цієї думки в грудях у неї потепліло. Той інтим, який стався між ними на камені сьогодні вранці, був чудовим. Як у перші роки спільного життя. Ні, навіть кращим. Мередіт мугикала пісеньку, яку почула по радіо, але не пам’ятала назви; повісивши останнє простирадло, вона провела по ньому рукою і вдихнула його свіжий аромат. Вітер підкинув простирадло у повітря, і сонячне сяйво залило їй руки й сукню.

Воно було яскравим, приємним і теплим. Отаким має бути й життя. Кохатися, працювати, просто жити. Так її виховали, таким і досі було її кредо.

Мередіт почула, як десь верескнула чайка, і прикрила долонею очі. Що вона тут робить так далеко від моря?

– Мамо!

Пройшовши поміж кількома мотузками з випраною білизною, вона найкоротшим шляхом підійшла до парадного входу.

– Що, Юене?

Син сидів на ослінчику, підперши підборіддя рукою, і вдивлявся в далечінь. Він мружився від яскравого денного сонця.

– А татко що, не скоро повернеться?

– Повернеться. Як там суп, Емілі?

– Він був готовий іще сто років тому, – відповіла донька, старанно помішуючи ложкою у великому горщику.

Бульйон. Проста й поживна селянська їжа.

Юен закопилив губу.

– Але ж він казав, що повернеться до того, як ми сядемо за стіл.

– А ти повісь його догори ногами за те, що він не виконує своїх обіцянок, – мовила Мередіт, погладивши хлопцю чуба.

– Хіба людей можна вішати за те, що вони брешуть?

– Можна. Всіх без винятку, – відповіла Мередіт, кидаючи погляд на годинник. Зараз, коли працював лише один міст, у годину пік на дорозі могли виникнути затори.

– А хто?

– Що – хто?

– Хто вішає людей, які брешуть? – Погляд Юена був відстороненим, наче він розмовляв сам із собою.

– Як – хто? Звісно, що чесні хлопці. Ті, які самі не брешуть.

Юен обернувся до матері.

– У такому разі брехуни – просто недоумки, бо їх значно більше, ніж чесних хлопців. Вони могли би здолати чесних і натомість повісити їх.

– Чуєте? – спитала Емілі.

Мередіт прислухалася. Тепер і вона вже почула. То був далекий гуркіт двигуна, що наближався.

Хлопець підстрибнув з ослінчика.

– Він їде, іде! Емілі, сховаймося і налякаймо його!

– Гаразд!

Діти втекли до спальні, а Мередіт підійшла до вікна і прикрила долонею очі від сонця. Її непокоїла неясна тривога. Можливо, вона боялася, що Дафф, який приїде додому, буде вже не тим Даффом, який поїхав вранці до міста.

Дафф увімкнув нейтральну швидкість і прокотився останні метри гравійною доріжкою перед будинком. Гравій під колесами щось невдоволено бурмотів – наче вередували підземні гноми. Він мчав, мов навіжений, від Кетнесс, порушивши свій принцип, якого дотримувався завжди – ніколи не користуватися синьою мигалкою, яку тримав у бардачку. Причепивши мигалку на дах автомобіля, Дафф примудрився проскочити довжелезну чергу на дорозі перед старим мостом, але його проїжджа частина була такою вузькою, що, попри мигалку, він все одно змушений був повзти, мов слимак, скриплячи зубами від люті. Він різко загальмував – і підземні голоси замовкли. Вимкнув двигун і вийшов з авто. На простирадла, які гостинно махали йому з ганку, падало яскраве світло. Отже, Мередіт влаштувала прання. Випрала всю постільну білизну, аби він не думав, що вона випрала лише простирадла їхнього подружнього ложа. І навіть попри те, що він був ситий сексом по горло, думка про це зігріла його серце. Бо він покинув Кетнесс. А Кетнесс покинула його. Вона стала на порозі, витираючи останню сльозу, а потім поцілувала його на прощання і сказала, що відтепер двері її квартири для нього зачинені.

Що вона сама так вирішила. Можливо, одного дня у двері, через які він пішов, увійде хтось інший. А він відповів, що теж на це сподівається і вважає, що той «інший» буде дуже щасливим чоловіком. На вулиці він аж підстрибнув від полегшення, щастя і повернутої свободи. Так, уявіть собі: він – вільний! Вільний повернутися до своєї дружини й дітей! Життя – дивна річ. Дивна й чудесна.

Дафф попрямував до веранди.

– Юен! Емілі!

Зазвичай, коли він повертався додому, діти вибігали йому назустріч. Але іноді ховалися, щоб потім зненацька напасти на нього із засідки.

Він пройшов поміж мотузками з простирадлами.

– Юен, Емілі!

Дафф зупинився. Його не було видно з-за простирадл, які кидали довгі рухливі тіні на підлогу веранди. Він вдихнув запах мила і прісної води, в якій їх випрали. Був іще один запах. Дафф усміхнувся. Бульйон. Його усмішка стала іще ширшою, коли він згадав доброзичливу суперечку з Юеном, який наполягав, щоб татко приклеїв бороду до маски таємного агента ще до того, як вони сядуть за стіл. Напад із засідки міг статися кожної секунди.

У тінях, що їх кидали простирадла, виднілися маленькі цятки сонячного світла. Дафф відчув, як серце на мить завмерло. Провів пальцем по простирадлу. І відразу ж знайшов у ньому дірку. Потім ще одну. Йому перехопило подих.

Він відсунув простирадло вбік.

Кухонне вікно зникло. Стіна була зрешечена так сильно, що скидалася радше на діру, ніж на стіну. Дафф зазирнув в отвір, де колись було вікно. Зрешечений казанок на плиті. Плита й долівка довкола неї залиті паруючим жовто-зеленим бульйоном.

Йому захотілося зайти всередину. Він мусив зайти всередину, але не міг. Неначе прикипів до підлоги на веранді, а сила волі покинула його.

«Але ж на кухні нікого немає», – сказав він собі. Там порожньо. Може, і в решті будинку теж нікого немає. Будинок зруйнований, але порожній. Може, їм вдалося втекти до хижі. Може. Можливо, він іще не втратив усе.

Зусиллям волі Дафф змусив себе пройти крізь отвір, де колись були двері. Сходив до дитячих кімнат – спершу до кімнати Емілі, а потім – до кімнати Юена. Перевірив шафи, потрошені кулеметними кулями, а потім зазирнув під ліжка. Нікого. У вітальні – теж нікого. Він рушив до останньої кімнати, до їхньої з Мередіт спальні з широким та м’яким двоспальним ліжком, на якому в неділю вранці вони вмощувалися вчотирьох, вилежувалися; батьки лоскотали дітям голі п’яти, а малі весело верещали, чухали одне одному спини, розповідали всілякі історії про речі химерні й чудесні, сперечалися, кому вставати першим.

Двері до спальні не були знесені пострілами, але проміжки між кулями були в них такі самі, як і в решті будинку. Дафф затамував подих.

Може, не все ще втрачено.

Він схопився за ручку. Відчинив двері.

І відразу збагнув, що брехав самому собі. Він добре навчився це робити: чим частіше вдавався до самообману, тим легше було побачити те, що хотів бачити. Але за останні кілька днів пелена впала з його очей, і ось він зараз тут, у спальні, але очі його відмовлялися бачити те, що було перед ними. Пір’я з матраців розлетілося по всій кімнаті, неначе сніг випав. Можливо, саме тому все і здавалося таким тихим і умиротвореним. Мередіт розкинула руки, наче хотіла зігріти Юена та Емілі, і вони так і лишилися сидіти в куточку на підлозі, обхопивши одне одного руками. До стін навколо них поприлипало червоне пір’я.

Даффу перехопило подих. Потім почувся схлип. Один-єдиний, гіркий і розпачливий схлип.

Було втрачено все.

Було втрачено абсолютно все.

22

Дафф заціпенів на порозі. Побачив на ліжку ковдру. Він знав, що нічого не зміниться, якщо він зайде до кімнати, пробираючись крізь пір’я. Все, що йому вдасться – це спотворити місце злочину і потенційно знищити докази. Але він мав накрити їх. Накрити їх востаннє, щоб вони не сиділи отак на підлозі. Дафф увійшов до спальні – і враз зупинився.

Йому почувся звук. Оклик.

Він позадкував, а потім швидко вийшов до вітальні, розтрощене вікно якої виходило на південний схід, до озера. Оклик почувся знову. Він долітав здалеку, і Дафф не бачив, хто кликав, але зараз, у сухому денному повітрі, звук було чути дуже добре. В голосі лунали дратівливі нотки. Хтось повторював одне й те саме слово, але Дафф не міг розчути, яке саме. Він висунув шухляду з решток комоду, взяв бінокль, який там тримав, і навів його на хижку. Одна лінза була розбита, але крізь іншу було видно досить добре, щоб побачити русявого чоловіка, який вузькою дорогою поспішав до будинку. Позаду нього, перед хижкою, стояла вантажівка, на кузові якої виднівся чоловік, чиє обличчя Дафф упізнав. То був Сейтон. Він стояв поміж якимись предметами, схожими на дві гігантські м’ясорубки на триногах. Дафф пригадав слова Макбета: «Полежи в ліжку хоча б днів зо два… це – наказ». Отже, Макбет знав уже тоді. Знав, що Дафф збирався розповісти про нього – що це він убив Дункана. Леннокс. Леннокс – зрадник. Ніякий суддя зі столиці завтра до міста не приїде.

Спершу Дафф помітив, як заворушилися перекошені злобою губи Сейтона, а потім до нього долетів звук. То було те саме слово: «Ангусе!»

Дафф відійшов від вікна, щоб відблиск бінокля не видав його присутності. Треба було тікати.

Коли на місто впала темрява, новина про масове вбивство в клубі «вершників» уже поширювалася містом. О дев’ятій вечора більшість міських журналістів, а також знімальні групи телебачення й радіорепортери зібрались у круглому залі. Макбет стояв за лаштунками, слухаючи, як Леннокс запрошував їх на прес-конференцію.

– Я попросив би вас не користуватися фотоспалахами, доки старший комісар не закінчить, і, будь ласка, ставте запитання, спершу піднімаючи руку й називаючи себе. А зараз – славетний старший комісар нашого міста Макбет!

Таке представлення і, можливо, чутки про перемогу над «вершниками» в битві біля клубу двоє недосвідчених журналістів визнали достатньою підставою, щоб підхопитися й зааплодувати, коли Макбет з’явився на подіумі, але їхні рідкі аплодисменти швидко вщухли під промовистими поглядами більш досвідчених колег.

Макбет підійшов до трибуни. Ні, він захопив ту трибуну силоміць – саме таке у нього було відчуття. Дивно, що необхідності промовляти перед аудиторією колись боявся найбільше; але зараз це йому не просто подобалося, він прагнув такого спілкування. І Макбет заговорив.

– Сьогодні поліція здійснила дві збройні операції проти тих, хто стояв за останніми вбивствами наших співробітників, серед яких був і старший комісар Дункан. Я радий повідомити, що перша операція, з огляду на обставини, виявилася на сто відсотків успішною. Банда злочинців, відома під назвою «вершники-вікінги», припинила своє існування.

Хтось один вигукнув: «Ура!», – але решта мовчали.

– Це була запланована акція, здійснена на підставі нової інформації, отриманої після звільнення декого з «вершників». Обставини склалися так, що «вершники» першими почали стріляти у спецназівців, і ми не мали іншого вибору, крім як завдати потужного удару у відповідь.

– А Свено теж убили? – долинув вигук із дальньої частини зали.

– Так, – відповів Макбет. – Його труп – серед тих тіл, які не піддаються ідентифікації через численні поранення, але, гадаю, що кожен із вас упізнає ось це…

І з цими словами Макбет підняв догори блискучу шаблю. Цього разу захоплених вигуків було вже більше, і до спонтанних аплодисментів приєдналися навіть аплодисменти кількох досвідчених журналістів.

– Зі смертю Свено завершується ціла епоха. На щастя, – продовжив Макбет.

– Ширяться чутки, що серед загиблих є жінки та діти.

– І так, і ні, – відповів Макбет. – Дорослі жінки, які зробили свій вибір, пов’язавши себе з клубом, – так, вони загинули. Багато з них мали, так би мовити, заплямовану репутацію, і жодна не зробила нічого, щоб завадити «вершникам» стріляти в нас. Щодо дітей, то це суцільна нісенітниця. Безневинних жертв там не було.

– Ви згадали також і про якусь іншу операцію. Що це була за операція?

– Вона була здійснена у Файфі, відразу ж після першої, в її ході ми намагалися заарештувати людину, яка, за нашою інформацією, вже деякий час співпрацювала з «вершниками». Звісно, дуже прикро, що в наших рядах знайшлася така особа, але це доводить, що старший комісар Дункан припустився помилки, призначивши очільником антинаркотичного відділу, а згодом – і відділу розслідування убивств цього чоловіка – інспектора Даффа. Але ми також припустилися помилки. Бо, коли ми прибули, співробітник поліції Сейтон, командир спецназу, підійшов до будинку і наказав Даффу вийти одному і здатися. Але Дафф у відповідь вистрелив у Сейтона.

Макбет кивнув убік Сейтона, який стояв під лампою біля дверей у ближній частині зали, щоб усім було видно, що його рука – на перев’язі.

– На щастя, постріл виявився несмертельним. Співробітник Сейтон невдовзі отримав необхідну медичну допомогу, і є всі підстави сподіватися, що він уникне каліцтва. Проте, незважаючи на серйозну рану, Сейтон повів спецназ у наступ. На жаль, Дафф, злякавшись і впавши у відчай, вирішив скористатися власною сім’єю як живим щитом, і в результаті члени сім’ї трагічно загинули, а Даффу вдалося вискочити через тильний бік будинку і втекти у своєму авто. Його оголошено в розшук, який ми вже розпочали. Я, стоячи тут, перед вами, обіцяю, що ми неодмінно знайдемо Даффа і покараємо його. До речі, дозвольте мені скористатися з нагоди й оголосити, що невдовзі ви матимете змогу, звертаючись до співробітника поліції Сейтона, говорити «інспекторе Сейтоне».

Цього разу аплодувало вже більше людей. Але, коли аплодисменти вщухли, почувся кашель, а потім хтось гаркаво спитав:

– Усе це дуже добре, Макбете, але де докази, – це слово було вимовлене повільно й по складах, наче іноземне, – проти людей, яких ви скосили своїми кулями?

– Що стосується «вершників», то ми маємо свідків, які показали, що бачили, як вони стріляли в машину Банко, ми знайшли також відбитки пальців як зовні, так і всередині автомобіля, які збігаються з відбитками декого з тих, хто був застрелений сьогодні в клубі. Експерти-криміналісти можуть також підтвердити, що відбитки пальців, знайдені на внутрішньому боці лобового скла зі сторони водія, збігаються з відбитками пальців, – Макбет зробив театральну паузу, – інспектора Даффа.

Залою прокотився гул здивування.

– Тут я мушу похвалити наших криміналістів. Дафф з’явився на місці злочину відразу ж після вбивства. Це було дивно, бо нікому з працівників відділу розслідування вбивств не вдалося додзвонитися до Даффа і поінформувати його про вбивство. Вочевидь, він з’явився там для того, щоб стерти відбитки своїх пальців та інші залишені сліди. Але криміналісти не дозволили нікому, абсолютно нікому, підійти до тіла і спотворити докази. Від себе особисто можу додати, що мої підозри щодо співпраці Даффа з «вершниками» виникли ще під час облави в контейнерній гавані. І відділ наркотиків, і ми у спецназі отримали таку чітку наводку, що Дафф не зміг би її проігнорувати, не викликавши при цьому підозри в тому, що він їх покриває. Дафф хитромудро влаштував облаву так, що вона була приречена на провал, бо залучив до неї незначну кількість недосвідчених працівників свого відділу, не запросивши при цьому до співучасті спецназ, що є звичною в таких випадках практикою. На щастя, ми зацікавилися цією облавою і вирішили діяти самостійно. Гадаю, що маю підстави без фальшивої скромності сказати, що наша участь у тій операції стала початком кінця як «вершників», так і Даффа. «Вершники» та інспектор Дафф самі вирили собі могили, помстившись за втрату партії наркотиків убивством спочатку Дункана, а потім – Банко та його сина. Між іншим, я зараз востаннє назвав Даффа у відповідності до його рангу; таке у нас, в поліції, вважається честю незалежно від того, яке звання має працівник – низьке чи високе.

Макбет на своє превелике здивування помітив, що тремтливе обурення, яке звучало в його голосі, було щирим, абсолютно щирим.

– Невже ви, Макбете, хочете сказати, що…

– Спершу підніміть руку… – почав був Леннокс, але Макбет виставив вперед долоні й кивнув Кайту – мовляв, можете продовжувати. Він був готовий дати відсіч цьому нахабному і сварливому вилупку.

– Невже ви хочете сказати, Макбете, що вас, тобто поліцію, не можна критикувати за жоден з аспектів цих двох операцій? Протягом одного лише дня вбито сімох людей, яких ви за годину до того звільнили з тюрми, дев’ятьох інших членів банди, більшість із яких не мали кримінального минулого, а також шість жінок, які, наскільки нам відомо, не мали жодного стосунку до жодного зі злочинів, скоєних «вершниками». А потім ви розповідаєте нам про сім’ю у Файфі, члени якої, за вашими ж словами, є безневинними жертвами. І при цьому вважаєте, що не зробили жодної помилки?

Макбет уважно придивлявся до Кайта. Цей радіорепортер мав темне волосся довкола лисої маківки, а також вуса, які утворювали над його ротом лінію з сумно опущеними краями. Для таких, як цей тип, будь-яка новина – погана. «Цікаво, яка доля чекає на цього чоловіка», – подумав Макбет. Понишпоривши у своїх паперах, знайшов сторінку, чернетку якої написав сам і до якої спочатку Леді, а потім – Леннокс додали кілька деталей. Перевів подих. Він відчував цілковиту внутрішню рівновагу. Знав, що ліки діють бездоганно. Знав, що прийняв бездоганно точну дозу.

– Маєте рацію, – відповів Макбет, дивлячись на Кайта через голови журналістів. – Ми дійсно припускаємося помилок.

Макбет почекав, доки у залі не вщух шум і не запанувала тиша – така нестерпна, що стало важко дихати; аж поки ця тиша не почала вимагати звуку. Кинув погляд на свою промову. Мав її оживити, а не просто озвучити написане.

– У демократичних країнах, – почав він, – є правила, згідно з якими підозрюваних потрібно звільняти зі слідчого ізолятора. Ми мусимо цих правил дотримуватись. І ми їх дотримались. – Макбет кивнув, наче ставлячи крапку на цій частині своєї заяви. – Демократичні країни також керуються правилами, згідно з якими поліція має право і мусить заарештовувати підозрюваних, коли з’являються нові докази у справі. І ми цих правил дотримались. – Він знову кивнув головою – ще одна крапка. – У демократичних країнах є правила, відповідно до яких поліція має негайно реагувати, якщо підозрюваний чинить спротив арешту і, як у нашому випадку, стріляє у працівників поліції. І цих правил ми також дотримались. – Звісно, він міг би продовжувати так і далі, але трьох повторів «ми дотрималися правил» було достатньо. Макбет підняв вказівний палець. – Оце і все, що ми зробили. Дехто вже встиг охарактеризувати наші дії як героїчні. Дехто назвав їх найбільш ефективною і бажаною операцією в історії нашого стражденного міста. А дехто вважає їх поворотним пунктом у боротьбі з вуличною злочинністю. – Макбет помітив, що його жести й риторика справили належне враження на слухачів: дехто з них уже кивав головою і підтакував. – Однак як старший комісар поліції вважаю, що ми лише виконуємо роботу, яку маємо виконувати відповідно до роду нашої діяльності. Більшого від нас, як від працівників поліції, вимагати не можна.

Макбет помітив на порожній гальорці Леннокса, який стояв напоготові біля проекційного апарату, звіряючи його промову з рукописною копією.

– Мушу зізнатися, – вів далі Макбет, – що сьогодні мені особливо приємно промовляти слова «співробітник поліції». Вони сповнюють мене гордістю. А тепер, їй-богу, хлопці, відкиньмо на мить формальності! Сьогодні ми здійснили велику зачистку. Відплатили Свено та його вбивцям тою ж монетою. Ми показали, що на них чекає, якщо вони вбиватимуть наших кращих людей…

Світло довкола стало яскравішим, і на екрані позаду нього з’явилося зображення Дункана, а потім – фотографія Банко з Флінсом в уніформі під яблунею в садку за їхнім будинком.

– Але ми справді припускалися помилок. Помилкою було те, що ми не почали цю зачистку раніше! Тоді, коли ще не було пізно, коли над старшим комісаром Дунканом іще не нависла смертельна загроза. Коли ще можна було врятувати Банко, який прослужив цьому місту все своє життя. І його сина, курсанта Флінса, який прагнув робити те саме. – Макбету доводилося глибоко дихати, аби не тремтів голос. – Проте сьогодні ми продемонстрували, що новий день настав. Новий день, коли кримінальники більше не пануватимуть у нашому Місті. Новий день, коли городяни піднялися і сказали: ні. Ні, ми цього не допустимо. І вже настав вечір цього першого з нових днів. І в наступні дні ми продовжимо очищати вулиці нашого міста, бо велика зачистка, яка почалася сьогодні, ще не завершена.

Коли Макбет закінчив промову і подякував, він твердо стояв на ногах. Стояв посеред бурі аплодисментів, яка піднялася в залі, коли люди, заскреготівши стільцями, підвелися і влаштували тривалу овацію. Макбет ледь сльозу не зронив, побачивши, як щиро цинічні журналісти сприйняли його фальшивку. А коли Кайт теж піднявся й зааплодував, хоч і з меншим ентузіазмом, ніж решта, Макбет подумав, чи не через те цей тип аплодує, що не хоче виділятися на загальному тлі? Бо побачив, що Макбет наразі завоював любов. Завоював вплив і владу. Кайт уже встиг почути й побачити, що новий старший комісар був чоловіком, який не боїться своєю владою користуватись.

Розгонистою ходою Макбет крокував коридором, вийшовши з круглого залу.

«Влада». Він і досі відчував її у своїх венах, відчував ту гармонію, яку вона йому забезпечувала. Не таку ідеальну, як деякий час тому – бо неспокій і тривога вже ось-ось мали повернутися – але наразі препарату не бракувало.

Сьогодні ввечері він просто насолоджуватиметься. Насолоджуватиметься харчами та напоями, насолоджуватиметься Леді, насолоджуватиметься картиною міста, насолоджуватиметься всім, що тепер належало йому.

– Чудова промова, сер, – похвалив Сейтон, ні на крок не відстаючи від Макбета.

Підбіг Леннокс.

– Фантастично, Макбете! – вигукнув він, захекавшись. – Тут журналісти зі столиці приїхали, хочуть тебе бачити. Хочуть взяти у тебе інтерв’ю і…

– Дякую, але ні, – відповів Макбет, не вповільнюючи ходи. – Жодних інтерв’ю, жодних лаврових вінків, доки не досягнемо мети. Є якісь новини про Даффа?

– Його авто знайшли в місті, біля «Обеліску». За дорогами, що ведуть з міста, аеропортом, пасажирськими човнами почали спостерігати через півгодини після того, як ми помітили його авто на дорозі з Файфа до міста. Тому припускаємо, що він і досі тут. Ми перевірили будинок Банко й будинок батьків його дружини – там його немає. Але в таку погоду людина потребує вночі даху над головою, тому ми перевіримо кожен готель, кожен пансіон і кожен бордель, прочешемо все це густим гребінцем. Усі, абсолютно всі будуть цієї ночі шукати Даффа.

– Шукати – це добре, а спіймати – ще краще.

– Ми неодмінно спіймаємо його. Це лише питання часу.

– Добре. Можеш залишити нас на хвилю наодинці?

– Гаразд. – Леннокс зупинився і швидко опинився далеко позаду.

– Вас щось хвилює, Сейтоне? Рана болить?

– Та ні, сер, – відповів Сейтон, виймаючи руку з перев’язі.

– Не болить? Але ж сержант поцілив вам у плече – і не болить?

– На мені все швидко загоюється, як на собаці, – пояснив Сейтон. – Це у мене спадкове.

– Та невже?

– Це ви про те, що на мені рани швидко загоюються?

– Ні, про те, що це спадкове. Отже, тоді вас гризе щось інше.

– Дві речі.

– Розповідайте.

– По-перше, оте немовля, яке ми знайшли в клубі та забрали із собою після стрілянини.

– Ну?

– Я навіть не знаю, що з ним робити. Воно замкнене у мене в кабінеті.

– Я займуся ним сам, – відповів Макбет. – А друге?

– Ангус, сер.

– А що з ним сталося?

– Він відмовився виконувати накази у Файфі. Відмовився стріляти, а потім подався геть іще до кінця операції. Сказав, що то була холоднокровна різанина. Що він вступив до спецназу не для того, щоб займатися такими речами. Гадаю, існує ризик, що він розколеться. З цим треба щось робити.

Вони зупинилися перед ліфтом.

Макбет потер підборіддя.

– Отже, ви гадаєте, що Ангус розчарувався і втратив віру? Якщо так, то це у нього вже не вперше. Він не казав вам, що раніше вивчав теологію?

– Ні, але я відчував щось подібне. Ввесь час ходить з отим огидним хрестом на шиї.

– Зараз спецназом командуєте ви, Сейтоне. Як на вашу думку, що ми маємо робити?

– Маємо спекатися його, начальнику.

– Вбити?

– Ви ж самі сказали, що ми – на війні, сер. А на війні зрадників і боягузів карають смертю. Вчинимо так, як з Даффом: влаштуємо витік інформації про те, що він корумпований, а потім він, звісно, чинитиме опір арешту.

– Дайте трохи помізкувати. Наразі ми перебуваємо у фокусі уваги, а тому маємо продемонструвати вірність і єдність. Коудор, Малкольм, Дафф та ще й Ангус. Занадто багато. Городянам мертві кримінальники подобаються більше за двоєдушних полісменів. Де він зараз?

– Сидить сам у підвалі й нудиться. Ні з ким не хоче розмовляти.

– Гаразд. Спершу я з ним поговорю, а потім вирішимо.

Макбет знайшов Ангуса у спецназівській кімнаті відпочинку. Той сидів, обхопивши голову руками, і майже не відреагував, коли Макбет поклав перед ним на стіл велику коробку для взуття і сів напроти на стілець.

– Я чув, що сталося. Як самопочуття?

У відповідь – мовчання.

– Ти – принциповий хлопець, Ангусе. І саме ця твоя риса мені подобається. Я так розумію, що принципи є для тебе дуже важливими, чи не так?

Ангус підняв голову й поглянув на Макбета почервонілими очима.

– О, я бачу, як ці принципи палають зараз у твоїх очах. Справедливе обурення – воно зігріває тобі серце, я правильно кажу? Дає тобі змогу самостверджуватись. Але наше братство вимагає від тебе реальної жертви, і цією жертвою мають стати твої принципи, Ангусе. Маєш відкинути затишну теплоту чистої совісті, мучитися тими ж кошмарами, якими мучимося ми, відмовитися від найдорожчого для себе – так само, як Бог, якому ти збирався колись служити, вимагав від Авраама пожертвувати своїм сином.

Ангус прокашлявся, однак голос його так і лишився хрипким.

– Я можу відмовитись. Можу пожертвувати. Але заради чого?

– Заради довгострокової мети. Заради блага громади. Заради нашого міста, Ангусе.

Ангус пирхнув.

– Поясніть, будь ласка, яким чином убивство безвинних людей іде на благо громади нашого міста?

– Двадцять п’ять років тому американський президент скинув атомну бомбу на два японських міста, населених дітьми, цивільними та безневинними людьми. І це зупинило війну. Саме такими парадоксами й мучить нас Господь.

– Вам легко казати. Ви там не були.

– Я знаю, що це таке, Ангусе. Нещодавно я перерізав горлянку безневинній людині заради блага громади. І тепер погано сплю ночами. Сумнів, сором, почуття провини – це та ціна, яку ми маємо платити, якщо дійсно бажаємо зробити щось добре, а не просто купатися в затишному й безпечному теплі лицемірної праведності.

– Бога немає, а я – не президент.

– І то так, – мовив Макбет, знімаючи кришку з коробки для взуття. – Але оскільки в цій будівлі я є і Богом, і президентом, то даю тобі шанс виправити помилку, яку ти зробив у Файфі.

Ангус зазирнув у коробку – і відсахнувся, нажаханий.

– На, візьми оце і спали цієї ж ночі в печі фабрики «Естекс».

Ангус побілів, мов крейда, і ковтнув слину.

– Це – д-д-дитинча з клубного будинку…

– Солдати з передової, такі, як ми, добре знають, що на війні неодмінно гинуть невинні люди, але ті, заради кого ми ведемо боротьбу, наші рідні та близькі, цього не мають знати. Тому ми ховаємо від них ці факти, щоб обійтися без істерик. А чи ти, часом, не впадаєш в істерику, Ангусе?

– Я… я…

– Слухай сюди. Даючи тобі це завдання, я виявляю до тебе довіру. Ти можеш поїхати і спалити це немовля чи здати своїх товаришів-спецназівців. Я ставлю тебе перед вибором. Бо маю знати, чи можу довіряти тобі.

Ангус похитав головою, і з його горла вирвався схлип.

– Щоб переконатися, що можете мені довіряти, хочете зробити мене співучасником!

Макбет похитав головою.

– Ти вже є співучасником. Мені просто треба знати, чи є ти достатньо сильним, аби носити в собі почуття провини так, щоб наші рідні та близькі не знали про ту ціну, яку ми платимо, захищаючи їх. І лише в такому разі я знатиму, що ти, Ангусе, – справжній мужчина.

– Як вас послухати, то жертвами є ми, а не дитина. Я не можу цього зробити! Нехай мене краще застрелять.

Макбет поглянув на Ангуса. Жодного гніву він не відчував. Може, тому, що любив Ангуса. Може, тому, що знав: Ангус не зробить їм зла. Але насамперед тому, що жалів його. Макбет накрив коробку кришкою і підвівся.

– Стривайте, – мовив Ангус. – А я-я-як ви збираєтеся покарати мене?

– О, ти сам себе покараєш, – відповів Макбет. – Прочитай девіз на нашому прапорі. Не дитячий вереск почуєш ти, прокинувшись спітнілий від кошмару, а оці слова: «Вірність та братерство, хрещені вогнем, поєднані кров’ю».

З цими словами він узяв коробку і вийшов.

Коли Макбет зайшов у свій номер-люкс, до півночі лишалося ще понад годину.

Леді стояла спиною до нього біля вікна. На ній була нічна сорочка, а кімната тьмяно освітлювалась єдиною восковою свічкою. Макбет поклав коробку на стіл під дзеркалом, підійшов до Леді й поцілував її у шию.

– Світло зникло саме тоді, коли я приїхав – мовив він. – Джек перевіряє блок запобіжників. Сподіваюся, ніхто з клієнтів не скористається нагодою, щоб обчистити касу і вшитися геть.

– Світла нема в половині міста, – відказала Леді, відхилившись назад і кладучи голову йому на плече. – Звідси добре видно. Що там у тебе в коробці для взуття?

– А що зазвичай буває в коробці для взуття?

– Ти несеш її так, наче там бомба.

Тієї миті небо розкраяла гігантська, схожа на білу неонову вену, блискавка, і вони на хвилю побачили все місто. А потім знову стало темно і почувся гуркіт грому.

– Красиво, правда? – спитав Макбет, вдихаючи аромат її волосся.

– Я не знаю, про що ти.

– Про місто. І воно буде ще красивішим, коли в ньому не буде Даффа.

– Але залишатиметься мер, який не додає нашому місту краси. Він і далі псуватиме його своєю огидністю. Чому ти не кажеш мені, що в коробці? – Її голос був хрипким, наче вона щойно прокинулась.

– Одна річ, яку мені треба спалити. Завтра я попрошу Джека відвезти коробку до печей фабрики «Естекс».

– Я хочу, щоб мене теж спалили, любий.

Макбет заціпенів. Що вона каже? Може, вона спить? Але ж сновиди, начебто, не можуть розмовляти?

– Отже, ти ще не знайшов Даффа? – запитала вона.

– Ще ні, але ми шукаємо його скрізь.