Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 33 страниц)

– Я не вбивав.

– Бачили, але ж Валбіцин вчинив це з вашої згоди?.:

– Літак міг узяти тільки двох.

– Чому лишили Валбіцина?

– Класний спеціаліст, а такі потрібні американцям. А Кранке ви б все одно розстріляли. Надто багато насолив вам…

– Не більше, ніж ви.

– Я працював у Берліні та за кордоном і не мав нічого спільного з диверсіями.

– Але ж готували їх?

– Таж і у вас є розвідувальні органи. Під час війни кожен виконує накази…

Бобрьонок підвівся: не мав наміру встрявати в суперечку з Краусом, то більше, часу було обмаль.

– Зв’яжи його, – наказав Мохнюкові, а сам пішов до захованого в кущах “віліса”. Викликав Карого, полковник мовчки вислухав його, перервав лише в кінці, коли Бобрьонок повідомив про загибель Толкунова.

– Не вберегли! Таку людину!

– Не вберіг, – не став виправдовуватись Бобрьонок. – Вік собі не прощу, та й ще так, по-дурному…

Карий не дослухав його.

– Ваше завдання – спіймати Валбіцина, – мовив сухо. – Документи “Цепеліна” мусять бути в нас. Зараз ми перекриємо всі дороги навколо цього Штокдорфа, передайте усний портрет Валбіцина. – Вислухав, помовчав трохи й наказав: – З пілотом і Краусом лишіть Віктора. Мохнюк класний шофер, і сяде за кермо “віліса”. До садиби фон Шенка зараз виїде лейтенант Зайцев. А ви – негайно за Валбіциним. Чортівня якась, це ж треба – хлопчина на коні…. Однак, може, й на краще. Самотній чоловік тут ще може загубитися, а вершник навряд чи. Вороний жеребець, кажете?

– Гарний кінь, певно, племінний, я на цьому не розуміюся…

– І я не кавалерист… – З тону Карого Бобрьонок уловив, що полковник трохи пом’якшав. – Дістаньте мені цього Валбіцина, майоре, не наказую, прошу!

– Він убив Толкунова, – відповів Бобрьонок, – підло, ударом ножа в спину… Ми видряпаємо його з-під землі!..

15. Валбіцин скакав, обминаючи поодинокі хутори й намагаючись не потрапляти людям на очі, та все ж не міг уникнути кількох зустрічей. Спочатку його побачив якийсь літній селянин, що шкандибав, спираючись на ціпок, стежкою поміж полями; потім з посадки, якої, ховаючись, тримався Валбіцин, вийшла огрядна жінка – побачивши вершника, провела його допитливим поглядом. Валбіцин намацав у кишені пістолет, з задоволенням всадив би в неї кулю, аби позбавитися свідка, але подумав, що в посадці можуть бути ще люди, й тільки підігнав жеребця. Вороний вже втомився, дихав важко, й боки вкрилися милом, та Валбіцин не шкодував коня: знав – кожна хвилина й кожен кілометр віддаляють його від мисливського будинку фон Шенка, від смершистів, які ніколи не простять йому смерті свого товариша.

Нарешті побачив удалині темну смугу лісу й трохи осторонь неї перші будинки Нойкірхена. Тепер мусив вжити всіх заходів, щоб ніхто не зміг помітити його, – стримав коня, пустив риссю, потім перевів на крок, роззираючись уважно. З’їхав у неглибоку улоговину поміж полями. Тепер його могли помітити лише за кілька кроків – Валбіцин полегшено зітхнув і знову пустив вороного риссю.

Доскакавши до лісу, зупинив коня і постояв трохи на узліссі, прислухаючись. Здається, нічого підозрілого й нікого, тільки кілометрів за два, попід самим селом, пасеться худоба і якась жінка наглядає за нею.

Валбіцин повернув коня до лісу. їхав і подумки лаяв педантично акуратних німців: ліси тут розріджені, без завалів і хащів, мало не кожне дерево пронумероване, галявини без підліска, наче це не ліс, а парк. Нарешті, здається, знайшов підходящу місцину – яруга з крутими схилами, вкритими кущами, і по дну протікає потічок. З задоволенням подумав: усе ж війна далася взнаки, і в клятих швабів не дотянулися руки до цього байраку. Провів жеребця вздовж ручая далі, в самісінькі хащі, й нарешті спинився. Вороний потягнувся до води. Валбіцин дістав пістолет, заклав дуло коневі у вухо – жеребець радісно форкнув, вмочивши губи в холодну воду, і в цей момент Валбіцин натиснув на гашетку.

Вороний шумно видихнув з себе повітря і завалився боком у струмок, хвицьнув ногою, і Валбіцину довелося відсахнутися, аби не зачепив копитом. Перескочив через ручай і видерся крутим схилом байраку до лісу. Озирнувся задоволений: навряд чи хто-небудь з місцевих жителів у ці тривожні дні поплентається сюди, якщо ж і підуть до лісу, то кому захочеться продиратися крізь хащі до байраку?

Він пройшов до села узліссям, ховаючись у кущах, хоч навпростець шлях скорочувався мало не вдвічі. Далі до Нойкірхена вела вкатана польова дорога, обіч якої зовсім близько до лісу стояв обгорілий “тигр”. Валбіцин затримався на узліссі, виглядаючи, чи нема часом чогось підозрілого, та все навколо випромінювало спокій. Навіть підбитий танк, від якого несло паленим залізом, не викликав тривоги, навпаки, свідчив, що війна вже прокотилася по тутешній місцині.

Валбіцин хотів уже рушити до села, як нараз уловив далекий шум, наче дзижчання мухи, й про всяк випадок відступив у гущавину. Слава богу, що вчинив так, бо дзижчання наростало, через кілька хвилин перетворилося на гуркіт, і з села вискочив танк незнайомої Валбіцину марки. Танк постояв трохи, загрозливо похитуючи стволом гармати, потім заревів і рушив до лісу. Дуло гармати дивилося просто на Валбіцина, здається, воно от-от вивергне вогонь, Валбіцин зіщулився й кинувся на землю, але танк повернув до лісу, і відразу з села виїхали машини з солдатами. Йшли потужні американські “студебекери”, вздовж бортів сиділи солдати в пілотках і з автоматами, Валбіцин виразно бачив їхні обличчя – рум’яні, зовсім молоді й зморшкуваті, суворі, з сивими скронями, обпалені сонцем і пороховим гаром, раптом Валбіцин подумав, що, може, хтось із цих солдатів з Орловщини, бодай навіть з їхнього колишнього маєтку їдуть по Німеччині владно, як переможці, а він вимушений таїтися в кущах, втискуватися в землю – боже мій, яка несправедливість…

А машини йшли повз нього, обдаючи бензиновим смородом, нарешті остання сховалася поміж деревами – Валбіцин полежав ще трохи й посунув до села обережно, стискаючи в кишені куртки тепле руків’я пістолета, – росіяни могли лишити в Нойкірхені патруль, і мусив тримати вуха нашорошеними.

Мабуть, танк і моторизована російська піхота налякали й селян, бо вулиця була зовсім порожня. Валбіцин проминув кілька садиб, проте ніяк не зважувався зайти до якоїсь. Йшов, сторожко озираючись, готовий стріляти за найменшої небезпеки. А село дивилося на нього байдуже, сліпими вікнами, наче й справді вимерло.

Нарешті Валбіцин побачив дім, який дещо вирізнявся серед інших: кам’яний, з мансардою і великими вікнами, тут мав жити заможний і дбайливий господар, бо вікна, незважаючи на тривожний воєнний час, були чисто вимиті й відбивали сонце. Саме сонячні зайчики на шибках і привабили Валбіцина, він уже зовсім вирішив попросити притулку в хазяїв чепурного будинку, та раптом помітив на вулиці жінку. Вона визирала з хвіртки, на мить їхні погляди зустрілися, Валбіцин устиг помітити, що жінка – не першої молодості, але ще приваблива. Він ступив до неї, однак хвіртка грюкнула застережливо й навіть сердито мало не перед самим його носом.

Валбіцин поторгав хвіртку, але вона не відчинялася, і тоді він погрюкав у неї кулаком, вимогливо, як господар. Жінка не зважила на його вимогу, Валбіцин погрюкав ще, й нараз хвіртка зарипіла, утворивши невеличку щілину. Валбіцин побачив стривожені очі, що уважно розглядали його. Видно, він не викликав у жінки страху, бо відчинила хвіртку ширше й запитала:

– Що треба?

Перш ніж відповісти, Валбіцин оглянув жінку чіпким поглядом. Одягнута в теплу в’язану кофту, спідницю з грубої вовни й важкі, зовсім не жіночі черевики, вона, певно, не могла вразити чоловіка з першого погляду. Обличчя втомлене, із зморшками на чолі та щоках, та очі великі й живі, ніс тонкий, підборіддя м’яке, а на правій щоці симпатична ямочка.

Валбіцин подумав: якби цю жінку переодягнути б у красиву сукню, зачесати й трохи підфарбувати тушшю та помадою, виглядала б зовсім пристойно, могла б зійти навіть за красуню. Проте йому було зараз все одно, красуня перед ним чи древня бабуся, мав знайти притулок, і, либонь, краще, що натрапив на жінку симпатичну, котра, мабуть, ще накидає оком на чоловіків. А чоловіки тепер у Німеччині на вулиці не валяються, тим паче для сорокарічних жінок, має радіти навіть інвалідові, не те що такому показному, як він, Валбіцин.

Але перше, що слід було вчинити, – сховатися від очей тутешніх селян. Валбіцин не мав сумніву, що його вже побачили й стежать з-за фіранок. Безцеремонно відсунув жінку з проходу, причинив за собою хвіртку й лише по тому запитав:

– Дозвольте увійти?

Жінка зиркнула на нього насмішкувато.

– Здається, вам не дуже-то й потрібний дозвіл…

Валбіцин нарешті відчув упевненість, зробив не дуже вдалу спробу вклонитися й мовив чемно:

– Вибачте, фрау… Не знаю, як вас…

– Гертруда Штрюбінг.

– Дуже приємно, фрау Гертрудо. Ви живете одна?

Усе свідчило, що фрау Штрюбінг самотня: і грубі черевики, і забабляні руки, і рейвах на садибі, навіть заіржавіла сокира біля розкиданих дров. Особливо сокира, господар навряд чи кинув би її іржавіти під дощами.

– А яке вам діло? – Фрау Гертруда відступила й зміряла Валбіцина підозріливим поглядом.

Валбіцин посміхнувся якомога ласкавіше.

– А може, я приніс вам звістку від чоловіка…

Побачив, як потемнішали в жінки очі, як зробилися нараз зовсім холодними. Відповіла жорстко:

– От що, досить придурюватись! Кажіть, що треба, і йдіть собі далі. Мій чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув ще два роки тому.

“Те, що треба… – радісно подумав Валбіцин. – За два роки ця жінка скучила за пестощами, та й взагалі, що за сільська садиба без чоловічих рук?..”

– Бачу, що можу бути з вами цілком відвертим, фрау Гертруда, – мовив щиро, – чи не міг би знайти у вас притулок на кілька днів? Бо в такої чарівної жінки звичайний притулок має перетворитися на райське блаженство! – підлестив не зовсім витончено, але побачивши, як одразу заховала фрау Гертруда за спину забабляні руки, збагнув: його комплімент знайшов дорогу до її серця. Однак жінка все ж відступила ще на крок і мовила рішуче:

– Ні! Тепер такі часи, що не можна довіряти нікому.

– Неправда! – вигукнув Валбіцин. – Справді, часи не з кращих, проте саме тепер кожен німець мусить допомагати іншому. Тим паче, що невідомо, чим усе це обернеться. У нас з вами! – вирішив іти напролом, – Ви – самотня жінка, я – самотній чоловік, а в Німеччині зараз такі чоловіки трапляються нечасто.

І ці слова впали на благодатний грунт. Очі в жінки забігали, й вона мовила невпевнено:

– Але ж я вас зовсім не знаю… Може, ви щось накоїли!

Валбіцин посміхнувся.

– Курт Вілюман, – назвався. – Я – солдат, правда, служив в есесівській частіші, і ці російські вовки чомусь переслідують мене. Ось і мушу критися. Прошу… – дістав справжню солдатську книжку. – Можете подивитися.

Жінка взяла книжку.

“Тепер готова, – подумав Валбіцин. – Тепер ти, дурепочко, нікуди від мене не подінешся…”

– І ви справді хочете лишитися в мене? – Фрау Штрюбінг повернула книжку, і очі в неї потеплішали.

– Якщо приймете… – Валбіцин обвів уважним поглядом подвір’я. Куточками очей побачив, як затривожилася жінка, і остаточно впевнився, що фрау Гертруда в нього на гачку. – Гарно тут, – зітхнув, – і ви мені сподобались з першого погляду.

– Брешете, – заперечила жінка, та не дуже рішуче. – Просто хочете переховатися в мене.

– Переховатися також, – не став заперечувати Валбіцин. – Я відразу повірив вам, як тільки побачив ваші очі. – Гадав, що і цей досить невишуканий комплімент сподобається фрау Штрюбінг, та нараз обличчя в неї витягнулося, жінка знову зиркнула на нього підозріливо й мовила:

– Але ж ви не німець!

– Чому так гадаєте?

– Акцент, вас виказав акцент… А я, дурна…

– То й що? – Валбіцин ступив до неї, та фрау Штрюбінг підвела руки, захищаючись, і очі в неї засвітились непідробним гнівом.

– Ти – поляк! – вигукнула люто. – Клятий поляк, який має нахабство залицятися до німкені!

– А якщо й справді поляк? – не зрозумів Валбіцин. – Яке це має значення? Головне, що ви подобаєтесь мені…

– І ти смієш казати таке! Мені, арійці? Тебе ж повісять, якщо залізеш до мене в постіль. А мені не минути концтабору!

Тепер Валбіцин згадав, що в третьому рейху дійсно існував такий закон. Махнув рукою і заперечив:

– Не хвилюйтеся, фрау Гертрудо! Я не якийсь поганин слов’янин, а австріяк. З-під Лінца, чули про таке місто? Звідси і акцент…

Жінка подивилася на Валбіцина недовірливо.

– Чим доведеш?

– Я ж показував солдатську книжку. Хіба поляка взяли б у СС?

– І то правда… Як я про це не подумала?

– Жінки часто верзуть, не подумавши, – мовив Валбіцин поблажливо.

Фрау Гертруда зітхнула й відступила з викладеної червоною цеглою доріжки, що вела від воріт до будинку. Валбіцин зрозумів її і попрямував до ганку, не озираючись, як справжній господар. Лише в передпокої нарешті зітхнув полегшено й запитав жінку:

– Росіяни є в селі?

– Сьогодні пройшла колона машин з солдатами. А тиждень тому билися під лісом. Наші відступили…

– Там, де обгорілий танк?

– Так.

– А в Нойкірхені нікого не лишили?

– Мабуть, ні, бо ми б знали.

Валбіцин скинув брудні черевики, і фрау Гертруда відразу подала йому капці.

– Беріть, Курте, лишились ще від чоловіка.

– А в тебе гарна пам’ять, – посміхнувся Валбіцин, – запам’ятала, як мене звуть. З першого разу.

– Курт Вілюман, – ствердила.

Валбіцин повільно зняв куртку і в’язаний капелюшок. Запитав:

– Чи не лишилися в тебе від чоловіка свіжа сорочка й піджак?

Жінка зміряла його поглядом.

– Усе є, але ж він був огрядніший за тебе.

– Бачиш, схуд на солдатських харчах. Доведеться підгодовувати…

– Авжеж, – одразу погодилась фрау Гертруда. Заклопоталася, побігла до кімнати, лишивши двері відчиненими. Валбіцин задоволено покрутив головою: кімната чиста й затишна, на підлозі килим. Скинув з себе куртку й бруднувату сорочку, одягнув принесену фрау Гертрудою фланелеву, з приємністю відчуваючи, яка вона чиста й м’яка. Вимив руки, повільно обтер їх рушником, уважно глянув на жінку й, трохи повагавшись, запитав:

– У тебе не знайдеться чарки шнапсу? Щоб зняти нервове напруження. Розумієш, поки діставався сюди…

– Зараз я тебе нагодую. Почекай трохи, сідай тут, – вказала на зручне крісло, – відпочивай, а я скоро…

Вона зникла, а Валбіцин підійшов до вікна, визирнув у щілину між фіранками. Вулиця, як і раніше, порожня, тільки літня жінка жене двох корів. Проминула садибу фрау Штрюбінг, навіть не глянула на будинок.

Валбіцин подумав: а якщо він вчинив неправильно, якщо смершисти почнуть прочісувати села?.. Однак навряд. Так, навряд підніматимуть цілі військові частини заради одного втікача. Це заспокоїло його – приміряв піджак і лишився задоволений. Правда, трохи широкий у плечах, та дарма. Дістав з куртки папери, які витягнув з сейфа, роздивився. Так і є, списки агентів, закинутих до червоних. Паролі, явки… Ще якісь… Чудово все ж жити на світі, коли маєш голову на плечах і тверду руку. Заховав папери до внутрішньої кишені піджака, туди ж поклав документи на ім’я Петера Зайделя, комерсанта з Бреслау. Треба прожити у фрау Штрюбінг днів десять чи навіть більше, поки все заспокоїться і забудеться, – тоді можна потихеньку дістатися до американців.

Пістолет Валбіцин засунув до кишені штанів – аби завжди був з ним. Простягнувся в кріслі, з насолодою відчуваючи розслабленість у тілі – все ж скакання полями далося взнаки…

Фрау Гертруда зазирнула в двері, і Валбіцин подивувався метаморфозі, що відбулася з нею. Замість незграбної спідниці й грубезної кофти, жінка одягнула вишневу шовкову сукню, підфарбувала вії – виглядала як на свій вік зовсім пристойно, і Валбіцин вирішив, що перебування у фрау Штрюбінг буде не тільки корисним, а й приємним. Він прослідував за нею до кухні, зумівши оцінити зваби статури, торкнувся ліктя, відчувши холодну ніжність шкіри, нараз бажання охопило його, стиснув лікоть, та жінка вивільнилася. Поплескала його по щоці долонею.

– Потім… – прошепотіла, й Валбіцин збагнув, що справді повівся як зелений юнак.

Перше, що побачив Валбіцин на столі, була карафка з довгим горлечком, відчув приємний запах шнапсу, і слина сповнила рот. Ледь утримався, аби не налити відразу повну склянку, огледів стіл і задоволено потер руки. Фрау Гертруда постаралася: шмат рожевої шинки, кільце ковбаси, миска з паруючою картоплею і кисла капуста. Царська їжа не лише для голодної і втомленої людини.

Валбіцин налив келишок фрау Гертруді, зиркнув на неї і відсунув свій.

– Мені треба оговтатися… – мовив вибачливо й налив собі дві третини склянки. Сказав урочисто. – За вас, чарівна фрау, за майбутнє! За наше майбутнє – уточнив.

Жінка відсьорбнула з келишка й відставила його, підкреслюючи своє ставлення до алкоголю. Але Валбіцин спорожнив склянку до останньої краплини, давши собі страшну клятву не пити хоча б кілька днів, поки остаточно не визначиться його становище. Приємне тепло розлилося по тілу, і Валбіцин зовсім повірив у свою щасливу зірку. Кранке уже відійшов, як кажуть, у потойбічний світ, Крауса допитують контррозвідники, а він сидить у затишній кімнаті, поруч знадливої жінки, п’є горілку й закушує ароматною шинкою. Валбіцин посміхнувся широко й щасливо, підчепив виделкою великий шмат м’яса й зажував, дивлячись на фрау Штрюбінг відданими очима. Запитав:

– І як ви, Гертрудо, обходилися тут? – невизначено обвів рукою навколо. – Ну, з господарством? Маєте корову чи свиню?

– Три корови, – відповіла з гордістю, – ще відгодовую дві свині щорічно.

– Невже сама справляєшся?

– Чого ж сама… – посміхнулась поблажливо. – Були в мене дві дівки-полячки. Взяла на біржі. Ледачкуваті, та в мене особливо не побайдикуєш, знали, якщо байдикуватимуть, швидко на заводі опиняться, а там зовсім не мед…

– Вони тут? – затурбувався Валбіцин.

– Втекли, – скрушно мовила фрау Гертруда. – Три дні, як утекли. І чого їм не вистачало? У своїй Польщі давно б померли з голоду, а тут… Ну, якийсь ляпас, так за діло ж! Без цього ніяк не можна…

Валбіцин згідливо кивнув, уявивши, як лупцювала полячок фрау Штрюбінг. Отже, жінка рішуча й вольова, а на селі без цього ніяк не можна. Он – будинок, повна чаша, і сама працює, і дівок примушувала.

Наївшись, Валбіцин пройшовся по дому, розглядаючи всі закутки. Побачивши недбало кинуті на диван свої куртку й капелюшок – вони якось дисонували з загальним порядком і чистотою, – задумливо постояв над ними й наказав, справді, наказав, бо владні нотки з’явилися в його голосі:

– Спали! Зараз же спали в пічці.

Фрау Гертруда спробувала заперечити:

– Але ж це зовсім нові й коштують недешево!

Звичайно, вона мала рацію. Крім того, у добре пошитій куртці Валбіцин почувався зручніше, ніж у піджаку з чужого плеча, але уявив, як смершисти шукають на всіх перехрестях людину в коричневій куртці й темно-зеленому в’язаному капелюшку, й повторив безапеляційно:

– Зараз же спали!

Видно, єфрейтор Штрюбінг також не звик, аби йому перечили, бо фрау Гертруда одразу позадкувала:

– Невже гадаєш, що мені справді шкода якоїсь куртки? Від Франца лишилося багато одягу, а ти в мене швидко погладшаєш…

Так, подумав Валбіцин, війна все ж має свої позитивні сторони, й нестача чоловіків – одна з них. Запитав:

– На всякий випадок, де можна переховатися? Раптом прийдуть росіяни…

– О-о, – розвела руки жінка, – де завгодно. Глянь сам… – Повела Валбіцина до передпокою, відкинула ляду на підлозі, присвітила кишеньковим ліхтариком. Валбіцин побачив досить великий бетонований погріб, де на полицях стояли банки з маринованими овочами, висіли кілька окостів, кільця ковбаси. – Світла тільки нема, – зажурено мовила жінка, – війна все зіпсувала.

Валбіцин подумав: фрау Гертруда не була дуже закохана в єфрейтора Штрюбінга, якщо вважає головною втратою через війну відсутність електроенергії. Проте це влаштовувало його, і Валбіцин запитав:

– Чи не знайдеться в тебе якогось килимка? Аби кинути на ляду, щоб не було видно.

– У цьому домі знайдеться все, – відповіла фрау Гертруда з гордістю, навіть пихато, і Валбіцин остаточно зрозумів, що в домі фрау Штрюбінг може почуватися в цілковитій безпеці.

16. Мишко Галайда стояв за кілька кроків від “віліса” й дивився, як Бобрьонок з Мохнюком влаштовуються в машині. Нараз не витримав, ступив до них і мовив благально:

– Візьміть мене з собою, товаришу майоре. Я вам згоджусь, от побачите. Знаю тут мало не кожну стежку.

Бобрьонок перезирнувся із старшим лейтенантом, знизав плечима й кивнув на заднє сидіння.

– Давай, тільки без самодіяльності…

Мишкові не треба було повторювати: перевалився через борт, примостився на сидінні, шепчучи вдячно й зовсім по-дитячому:

– Спасибі, дядечки, я вам точно згоджуся…

“Віліс” рвонув з місця поза полем, яке перетнув Валбіцин. Майор поклав собі на коліна автомат, це переконало Мишка в серйозності й небезпечності їхньої місії, йому схотілося одразу стати в пригоді Бобрьонкові, принаймні хоч якось прилучитися до операції, довести, що він не зайвий у машині. Мовив:

– Праворуч – шосе на Сведбург, а просто, за Штокдорфом, бруківка до Ратінгена.

– Далі вона виходить на автостраду? – уточнив Бобрьонок.

– Так, Бреслау – Берлін, – підтвердив Мишко з радістю, наче відкривав величезну таємницю.

Бобрьонок подумав трохи й сказав Мохнюкові:

– Навряд чи Валбіцин подасться до автостради. Мусить догадуватися, що там повно наших військ і навколишні села блоковані.

Старший лейтенант кивнув згоджуючись. Він і справді водив машину віртуозно, не гірше за Віктора, “віліс”, здіймаючи шлейф пилюги, мчав поміж ланів, і гума рипіла на поворотах.

Бобрьонок розгорнув на колінах карту.

– Валбіцин мусить пробиватися на захід, – мовив роздумливо. – Якщо не через автостраду, то десь тут, в районі Кварцау. Або через Оттерберг. Покажеш поворот на Кварцау, – обернувся до Мишка.

– Тут недалеко, – зрадів той, буцім сам мав безпосереднє відношення до прокладання дороги. – За тим горбком праворуч.

За горбком справді вони вискочили на бруківку, навколишні лани проглядалися тут на кілька кілометрів: смарагдові, вкриті озиминою, розорані, чорні – вражаюча панорама дбайливо обробленої землі. Наче не було війни й не пройшли з боями на Берлін російські танки. Бобрьонок уважно роздивлявся навкруж – чи не з’явиться десь поодинокий вершник, та лани немов вимерли – тільки на одному полі майор побачив коня з бороною і чоловічу постать, що плуганилася слідом.

Кварцау з’явився раптово – за поворотом бруківка наче вперлася в одноповерхові будинки. Перед ними стояв військовий “додж”, і лейтенант з автоматом вимогливо підвів руку, наказуючи “вілісу” зупинитися.

Мохнюк загальмував упритул до “доджа”. Лейтенант обвів їх пильним і суворим поглядом, але, мабуть, був у курсі їхніх справ, бо запитав:

– Майор Бобрьонок?

– Так.

– Лейтенант Ткаченко. Ми перекрили всі підступи до Кварцау, і мій взвод зараз прочісує місцевість від містечка до Оттерберга. Розпитуємо населення. Все згідно з інструкцією.

– Коли прибули сюди?

– О дев’ятій двадцять три.

Бобрьонок прикинув: минуло близько півгодини між тим, як блокували Кварцау й навколишні хутори, і часом, коли Валбіцин скочив на жеребця. За півгодини, навіть заганяючи коня, навряд чи б дістався сюди, а тепер не прорватися крізь пости лейтенанта Ткаченка. Поклав Мохнюкові руку на погон.

– Вертатимемось, старлей, – наказав. – Дуй до Оттерберга. Чує моє серце, цей тип шукатиме щілину саме там.

“Віліс” круто розвернувся і помчав назад уже знайомою бруківкою. Вони проминули бічну польову дорогу, коли Мишко, тицьнувши в неї пальцем, вигукнув:

– Стоп! Завертайте туди.

Мохшок загальмував, а Бобрьонок, звірившись з картою, заперечив:

– Дорога до Оттерберга кілометра через півтора.

– Але ж і ця туди – і коротша. Через хутір Штайнах.

– А проїдемо?

– До Штайнаха два кілометри польової дороги, далі знову бруківка.

Бобрьонок побачив добре накатану польову дорогу й дав знак їхати. Вони звернули до Штайнаха, об’їхали хутір і справді вискочили на бруківку, що вела до Оттерберга. Недавно тут пройшли бої, дорогу розбили й роз’їздили, поля обабіч неї зрили ходами сполучень, біля самої бруківки стояв розбитий дзот, а далі на схилі чорніли обгорілі танки – німецькі, а за ними кілька Т-34 – бій тут був запеклий. Бобрьонок чув про нього: залишки есесівської дивізії вкопалися в землю під Оттербергом і боронилися до останнього.

Отже, до Оттерберга всього три кілометри, можливо, Валбіцину вдалося дістатися туди, і розшукати його в містечку, хоч і невеличкому, буде не так уже й просто.

Але ж чоловік – не голка, то більше – вершник…

В улоговині, з якої виходили в атаку “тридцятьчетвірки”, поважний чоловік переорював кіньми витолочене танковими гусеницями поле.

– Стоп, – нараз розпорядився Бобрьонок. Коли “віліс”’ зупинився, наказав Мишкові: – Спробуй розпитати того бауера, чи не помітив вершника. Нас перелякається, та й взагалі може не сказати, а ти в цивільному…

Хлопцеві не треба було повторювати: побіг навпростець, вгрузаючи по кісточки у вологий важкий грунт.

Бауер зупинився і зняв капелюха. Очевидно, цей явний вияв пошани й навіть догідливості стосувався насамперед тих, що сиділи в машині, якої не міг не помітити бауер, та Мишкові це сподобалося ще й тому, що вчора сам мусив кланятися й знімати капелюх не тільки перед таким поважним чоловіком, а й перед першим-ліпшим шмаркачем, як той нахаба з гітлерюгенду. Він мимоволі притишив крок, та, згадавши про нетерплячих офіцерів у “вілісі”, одразу забув свою удавану статечність і запитав швидко:

– Ви давно тут на полі?

– Зранку. – Бауер навіть вклонився Мишкові. Хлопця порадувало це ще більше, й запитав владно:

– Десь тут неподалік мусив проїжджати вершник на вороному жеребці. Куди він поскакав?

Уловив напруженість у погляді бауера й зрозумів, що той справді бачив вершника, але не може одразу вирішити, як учинити, – все ж найкраща позиція: нічого не бачив, нічого не знаю, і йдіть ви всі кудись далі…

І Мишко випередив бауера, не дав йому можливості вимовити “ні”, бо тоді вже той вперто б дотримувався сказаного.

– Це – злочинець, – мовив перше, що прийшло в голову й, на його думку, мусило вразити доброчесного німця. – Втік з тюрми і вкрав коня.

– О-о! – вигукнув бауер. – Я відразу запідозрив щось негарне. Він проскакав он там і звернув біля тих дерев ліворуч. Гадаю, до Нойкірхена. І гнав, як навіжений.

– Чоловік у коричневій куртці й в’язаному капелюшку? – про всяк випадок уточнив Мишко.

– Не розібрав, звідси далеко, та й ще проти сонця.

– Але точно повернув до Нойкірхена?

– Бачите три дерева? Там, де дорога повертає до Оттерберга… Так він подався ліворуч – це до Нойкірхена.

Бобрьонок, почувши таке повідомлення, захвилювався. Майор зупинив “віліс” коло трьох дерев, і вони з Мохнюком уважно обстежили поле ліворуч од дороги. Одразу знайшли сліди копит і покликали Мишка. Бобрьонок показав слід і запитав:

– Вороного?

– Слід великий, бо й жеребець нівроку, і виразний. – Мишко згадав: Карл водив вороного до кузні зовсім недавно, і тут слід нової, ще не стертої підкови. Кивнув і мовив: – Наш жеребець. Бачите, величезне копито, та й який німець скакатиме навпростець полем?

– Точно, – схвалив Бобрьонок, озирнувся на Мохнюка й запитав вагаючись: – Але ж який резон Валбіцину подаватися на схід? Нойкірхен на сході, а Валбіцин має пробиватися на захід. Єдине, що може врятувати його.

– Валбіцин не такий уже й дурний, – посміхнувся Мохнюк. – І розмірковував точно так, як ви. І прийшов до висновку…

– Що слід відсидітись десь у знайомих.

– Не виключено, що саме в Нойкірхені чи десь тут поблизу.

Бобрьонок зміряв поле оцінюючим поглядом.

– Не проскочимо?

– Тільки в об’їзд.

Вибоїстий путівець поміж полів простягнувся до темніючого вдалині лісу. За логікою Валбіцин мав скакати саме до нього, і Мохнюк не звернув на широку дорогу, що вела до Нойкірхена. Навпаки, вискочивши на узлісся, “віліс” повернув круто ліворуч і, підминаючи кущі й молоді дерева, проїхав ще сотню метрів. Здогадки розшукувачів виявились безпомилковими: неподалік знайшли сліди кінських копит, а через кілька хвилин стояли в байраці над трупом вороного.

Мишко присів і погладив вискалену морду.

– Гарний був кінь, – мовив з жалем. – Сідло зняти?

– Навіщо? – не зрозумів Бобрьонок. – Не мороч собі голови. – Показав прим’яті кущі на крутому схилі й вів далі упевнено: – Валбіцин пішов туди, а потім до Нойкірхена!

– А може, лісом кудись в інше місце? – завагався Мохнюк.

– Для чого ж тоді вбивати коня? Поїхав би спокійно, ліси тут не густі, проріджені, валяй хоч фаетоном.

– Ваша правда, майоре.

– Бував у Нойкірхені? – запитав Бобрьонок Мишка. – Велике село?

– Звичайне.

Воно й справді виявилось звичайним – з гарними садибами, та центральною вулицею пройшли зовсім недавно колона машин і танки, дорогу вибили, й “віліс” стрибав по баюрах. Зупинилися в центрі, біля магазину. Мохнюк знайшов якусь жінку, розпитав її і заїхав до бічного завулка. Загальмував біля будинку за високою дротяною огорожею…

– Тут мешкає ортсгрупенляйтер гер Райнер Венклевіц.

– З чим це їдять? – поцікавився Бобрьонок.

– За нашими мірками щось на зразок голови сільради, – пояснив Мохнюк.

– І мусить усе знати?

– Звичайно. Тут у них служба оповіщення на першому плані. На цьому все трималося. – Він натиснув на клаксон, і одразу з дому вийшов худий і низенький чоловік. – Бобрьонок чекав побачити огрядного, самовпевненого, мало не в коричневій формі фашиста, а гер Венклевіц нагадував затуркану й пригнічену життям людину, яку вже нічого не цікавить, крім дрібних сімейних клопотів. Він продріботів до дротяної хвіртки й чемно вклонився офіцерам.

Мохнюк, не відриваючись від керма, запитав:

– Ортсгрупенляйтер Райнер Венклевіц?

– Перед вами, – відповів чоловік і зняв капелюха, оголивши круглу й зовсім лису, до блиску, голову.

– У вашому селі мусить бути людина, яку ми розшукуємо, – мовив Мохнюк суворо.

Ортсгрупенляйтер застиг з капелюхом у руці.

– Село велике, – нарешті відповів повагавшись.

– Час воєнний, – перервав його Мохнюк різко, – а ми розшукуємо злочинця! Мусите знати, чи є в Нойкірхені чужі люди. Солдати, які не здалися в полон, есесівці…

– Вчора таких не було.

– Мене не влаштовує ця відповідь.

– Добре, – погодився ортсгрупенляйтер, – я спробую дізнатися. Але для цього потрібен певний час. І мушу відвідати декого…

Бобрьонок, який уважно слухав розмову, запитав у Мохнюка:

– Я не все зрозумів, та він, здається, хоче піти до когось?

– Так, має у селі інформаторів і мусить попитати…

– Відпускати його самого не можна. Нехай сідає в машину.

Мохнюк поплескав долонею по задньому сидінню, Мишко посунувся, і ортсгрупенляйтер заліз до “віліса”. Бобрьонок повернувся до нього боком, роздивляючись. Уперше бачив зблизька живого фашиста. Точніше, либонь, бачив і раніше, серед полонених, звичайно, серед них були члени націонал-соціалістської партії, та ніхто не хотів визнавати це, зрікалися і Гітлера, і фашизму, – мовляв, моя хата з краю і кожен має виконувати свої обов’язки. Але ж цей миршавець – ортсгрупенляйтер, перша людина на селі, безперечно, наці, знає, що їде в машині з червоними офіцерами, комуністами, а особливо не хвилюється, тримається чемно, з гідністю. Нараз Бобрьонкові захотілося запитати в цього сільського фашиста щось ущипливе, хоч трохи налякати його, – бач, розсівся в машині, в майже новому костюмі й велюровому капелюсі з пір’ячком за стрічкою… Зовсім як задерикуватий молодик.