Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)

У потаємній кімнаті розташувалися Кранке з Валбіциним. Правда, в цілому вони проводили час нагорі. Гауптштурмфюреру тут подобалось: з двох широких вікон бібліотеки проглядаються підходи до будинку, поміж дубами видно дорогу, й непомітно під’їхати до маєтку неможливо. З тилу крутий горб, зарослий густими кущами, отже, за появи нежданих гостей можна своєчасно спуститися до схованки в підвалі, де стояла рація, – тут мали одержати від Крауса сигнал про прибуття літака.

На першому поверсі улаштувалися старий камердинер графа Георг та управитель маєтку Кальтц. Власне, в плани Крауса не входило перебування Кальтца в мисливському будинку, та управитель з’явився уже після від’їзду шгурмбанфюрера, повідомивши, що втік від східних робітників – вони відкрито загрожували йому розправою.

Кранке поморщився, та мусив примиритися. Зрештою, коли все йтиме за планом, завтра-післязавтра прилетить Краус, а там хоч потоп. Мудрим все ж виявився цей король Людовік, дарма що паршивий француз. Кранке зробилося боляче: от і французи збунтувалися, ще недавно сиділи тихо й були щасливі тим, що фюрер не зруйнував їхній Париж, а тепер, як і оця дика східна орда, сунуть до Берліна, навалилися з усіх боків – росіяни, англійці, американці, французи, – і навіть вермахт, найкраща в світі армія, мусить відступати.

Невтішні думки про вермахт і поразки на фронті так засмутили Крайнє, що він прогавив коня і програв партію Валбіцину. Це остаточно зіпсувало йому настрій, гауптштурмфюрер ображено відмовився від наступної партії і примостився в зручному кріслі біля розчиненого вікна – лише кінець квітня, а вже спека, і немає кращих ліків для заспокоєння нервів, ніж споглядання природи.

Дуби ще не розвинулися, та підлісок зазеленів, а просто перед ганком зачервоніли виплекані Георгом тюльпани. Краса, спокій, і просто неможливо повірити, що росіяни зовсім поруч, і їхні машини чи навіть танки щохвилини можуть з’явитися на штокдорфівській дорозі. Уявивши це, Кранке розгублено загасив сигарету в кришталевій попільниці, догідливо поставленій Георгом на підвіконні. Старий і досвідчений слуга побачив, що Кранке сподобалось зручне шкіряне крісло біля вікна, і одразу поставив поруч на підвіконня попільницю: панам треба догоджати, передбачаючи навіть невисловлені бажання.

Кранке подумав, що саме на такій слухняності й покірності має триматися світ, принаймні стосунки поміж людьми: кожен повинен знати своє місце й не пхатися, куди і;е слід, бо вище голови однаково не скочиш.

Правда, декому вдається подолати й таку висоту, але тільки одиницям. Щ,о ж, випадок лише підтверджує сталість узвичаєних норм людських стосунків.

Але яка може бути сталість в розбурханому війною світі? Коли не знаєш, що станеться з тобою через кілька хвилин? Коли червоні вдерлися на німецькі землі?

Йому все ж як-не-як, а поталанило. Бреслау в суцільному вогненному кільці, й він міг бути там, якби не документи “Цепеліна”. А так у нього є шанс вибратися з цього кошмару і влаштуватися в складному повоєнному житті. Он росіяни галасують на весь світ про злочинність СС, вони ще дійдуть до того, що судитимуть Кранке та його колег. Гауптштурмфюрер мерзлякувато знизав плечима. Найгірша воля краща за сибірські морози, він мусить докласти всіх зусиль, аби не потрапити туди.

Скоріше б прибув літак з Краусом. Гауптштурмфюрер погодиться на всі умови американців, певно, спочатку вони не дуже розщедряться, та згодом зуміють по-справжньому оцінити його досвід, розум, працездатність.

Яке щастя, що в його руках документи “Цепеліна”. Звичайно, Краус із задоволенням заволодів би ними, та дзуськи. Крім штурмбанфюрера, у цих документах зацікавлені впливові особи з РСХА, які знають: доручити їх особисто Краусові – все одно, що негайно позбутися, той спритник одразу накиває п’ятами.

Спочатку Кранке дивувався; чому Краус не забрав його з собою до Берліна ще тоді, коли відлітав “юнкерсом”. Там, у Головному управлінні імперської безпеки, він спокійнісінько забрав би у гауптштурмфюрера документи “Цепеліна”. Проте тоді довелося б віддати їх до канцелярії, якби навіть вдалося обминути офіційні канали, то як вивезти їх з Берліна? Практично, це виключалося, і Краус справді обрав найкращий варіант. Хто ж здивується російському літакові під Штокдорфом, у тилу червоних, та й взагалі, їм з Валбіциним вистачить кількох хвилин, аби сісти в нього, – ніхто не встигне навіть отямитися, поки “кукурудзник” знову підніметься в повітря.

Скоріше б!

Кранке відчув, що ним опановує нетерплячка. Споглядання природи вже не заспокоювало, і він роздратовано зиркав на Валбіцина, який простягнувся на дивані, не знімаючи черевиків. Зрештою, він має рацію, що не роззувся: будь-якої секунди може виникнути критична ситуація, і вони обидва повинні бути готовими до небезпеки.

Але для чого класти брудні черевики на диванні подушки? Бидло кляте, хамло необтесане, і якби не твій досвід у виготовленні документів…

Либонь, Валбіцин підсвідомо збагнув, які саме думки хвилювали Кранке, але й не подумав зняти ноги з дивана, навпаки, влаштувався зручніше й нахабно втупився в гауптштурмфюрера. Знав би Кранке, що думає про нього природжений російський дворянин Кирило Валбіцин. Мабуть, не милувався б краєвидами, закрутився б, клятий шваб, як муха в окропі. Чепурун в есесівському мундирі, що бачив окопи лише в кінозалі. До речі, де ваш чорний мундир, шановний? Скинули, заховали, навіть спалили, та навряд чи вам щось допоможе, якщо справді не потрапите до американців.

Валбіцин посміхнувся іронічно. Ну, добре, вдасться вам, гауптштурмфюрере, дістатися американців, а далі? Гадаєте, цілуватимуться з вами? Люди вони досвідчені й практичні, швидко розберуться, що до чого, навряд чи їм потрібні розвідники, які не полюбляють висовувати носа з затишних кабінетів і не звикли займатися чорною роботою. Там цінуються практики, такі, як він, Кирило Валбіцин. Недарма ж його одного з багатьох працівників “Цепеліна” вибрав Краус – врангелівського поручика, котрий набув свого першого досвіду ще в царській контррозвідці й потім співробітничав з найкращими спеціалістами абверу, перевершивши багатьох із них. Це вимушені були визнати навіть у Головному управлінні імперської безпеки – звідти кинули Валбіцина, так би мовити, на передній край, до особливої команди “Цепеліна”, де займалися питаннями розвідки й диверсій у російському тилу. Він брав участь у підготовці секретних акцій, виготовляв документи самому Іполитову – Таврину, який мав завдання знищити членів Ставки російського Верховного Командування, і не його, Валбіцина, вина, що нездари, подібні до Кранке, провалили операцію.

Життя чудове й дивовижне, міркував Валбіцин, особливо якщо є горілка чи коньяк, а цей граф фон Шенк мав явно мудру голову, бо бар у бібліотеці заповнений до краю, і принаймні найближчим часом пан Кирило не мав підстав засмучуватися…

Не забути тільки, коли одержать радіограму від Крауса, прихопити з собою кілька пляшок. Коньяки в Шенка справді непогані, й варто ковтнути мартелю. Тільки передчуття насолоди від першої чарки, навіть самого запаху коньяку, сповнило Валбіцина невимовним блаженством, і він рішуче підвівся з дивана.

– Уже? – не приховуючи іронії, запитав Кранке.

Валбіцин скосив на нього невдоволене око: ну яке твоє собаче діло? Певно, лютує, що програв у шахи. Звик бути в усьому першим, але ж дзуськи, це тобі не Телле, що дозволяв собі вигравати в шефа раз – два на місяць. Шахи – гра для розумних, і до Кранке, зрештою, мусить дійти, в кого голова на плечах, а в кого й макітра.

Проте, навряд. Кажуть, коли дурень починає усвідомлювати, що він дурень, перестає бути таким, а це Кранке найближчим часом не загрожує.

Валбіцин подумав, що, мабуть, він дочекається того щасливого дня, коли зможе висловити цьому обмеженому гауптштурмфюреру все, що думає про нього. Навіть від усвідомлення цього зробилося приємно, й він, всупереч своєму бажанню, запропонував:

– Могли б скласти мені компанію.

– Зранку п’ють лише…

– Хочете сказати: російські свині? – зареготав Валбіцин, але незлостиво.

Очі в Кранке забігали. Ще вчора кинув би Валбіцину просто в обличчя: так, ти справді – російська свиня, і знай своє місце. Хоч і прислуговуєш нам, хоч і який видатний спеціаліст, проте ніколи не стати тобі на один щабель з німцем, то більше, з німецьким дворянином, фон Кранке, не забувай, чого варте оце “фон”.

– Пийте, коли хочете, це ваша особиста справа, – промимрив Кранке невдоволено. – Та не забувайте, зараз ми…

Він не договорив, з-за горбка, що прикривав мисливський будинок зі сходу, почувся гуркіт, за кілька секунд він перетворився на несамовите ревіння, Кранке метнувся до вікна й встиг побачити трійцю літаків з червоними зірками на крилах. Вони промчали низько, над самісінькими деревами, здавалося, до кімнати увірвалося не лише ревіння моторів, а й розбурхане повітря, що гостро пахло відпрацьованим бензином, і Кранке мимохіть ступив за штору, наче з літаків могли побачити його

Миттєвий переляк гауптштурмфюрера не пройшов повз увагу Валбіцина, однак, коли Кранке озирнувся до нього, нічим не виказав свого задоволення, – зрештою, куди вже гірше, радянські літаки вільно літають над Німеччиною, і хто зна, може, зараз на дорозі від Штокдорфа з’являться їхні машини чи танки…

Валбіцин розумів: поява танків з такими ж самими червоними зірками, що вони їх побачили на російських літаках, означає для нього смертельну небезпеку. Він, не вагаючись, стріляв би в людей з зірками на пілотках чи кашкетах, так само, як стріляв колись, тікаючи з Перекопу в Севастополь. Але переляк Кранке все ж потішив його душу.

Раптом подумав: невже він справді симпатизує червоним?

Відразу ж відкинув цю думку, проте якесь сум’яття лишилося в ньому, може, тому, що чарка зачекалася його, і Валбіцин рішуче натиснув на пружину, що відчиняла двері до сходів у підвал. Побачив, як Кранке кинувся за ним, на мить затримався у дверях, щоб пропустити гауптштурмфюрера, але тільки на якусь невловиму мить: посунув перший, лунко тупочучи по дзвінких металевих сходинках.

Він налив собі мало не повний келих і випив мовчки. Побачивши, що Кранке також потягнувся до пляшки, налив і йому. Спостерігаючи, як ковтає коньяк гауптштурмфюрер, хотів запитати, а як же бути з російськими свинями. Однак утримався, і не тому, що відчував якусь залежність від Кранке чи не наважувався сказати неприємне начальству, просто набута обережність та вроджена стриманість підказували Валбіцину: зараз не час для сварок та зведення рахунків. До того ж будь-яка напруженість у стосунках з Кранке не на користь обом.

Валбіцин випив ще келих, закурив і вмостився в зручному кріслі. Дивився на Кранке, бачив, як нерішуче зиркає той на пляшку, – певно, кортить знову випити, та вагається, не хоче принизити себе в очах Валбіцина. І поза Кранке, і його надто виразні погляди на пляшку потішили Валбіцина. Він подумав – метаморфоза в стосунках з гауптштурмфюрером пов’язана з російськими літаками. Мабуть, це закономірно, бо як-не-як він також росіянин, правда, відступник, та все ж слов’янська кров тече у нього в жилах і за інших обставин вітав би появу російського солдата під стінами Берліна.

Згадав, як ще зеленим прапорщиком відступав у шістнадцятому році мало не до Пскова. Тоді вони мріяли про реванш, зрештою, от він і здійснився: російські танки за Бреслау, й бундючні німці тремтять за свою шкуру, але ж і він ховається від цих танків у прокуреному підвалі, і його поставлять до стінки разом з есесівським офіцером, або й раніше, бо зрадників розстрілюють першими.

Валбіцин лише на мить усвідомив, як це може статися, і кров одхлинула йому від обличчя – зіщулився і потягнувся до пляшки.

Раніше він вважав зрадниками всіх, хто піднявся проти царя і дворян, тобто особисто проти нього, Валбіцина, то Суло бидло, що збунтувалося, і він та його однодумці мусили приборкати бунтарів. Навіть тікаючи від них до Болгарії, не вірив, що це остаточно, що назад вороття немає, завше жевріла якась надія, аж до останнього часу, і, може, лише сьогодні, побачивши над самими вікнами мисливського будинку графа фон Шенка російські літаки, він усвідомив: бидло перемогло й створило таку державу, про яку йому не мріялось навіть у найрожевіших снах.

Валбіцин допив келих одним ковтком, не відчувши міцності спиртного. Подумав, що сентиментальні думки про реванш та якусь єдину кров не для нього, історія знала різні повороти, після розгрому Мамаєвої орди хан Тохтамиш зруйнував Москву, а де ті ординці й де та трьохсотрічна неволя?

Все може статися, либонь, не сьогодні чи завтра, проте хіба потерпить та ж Америка, яка відчула смак перемог у Європі, Радянську Росію?

А якщо не потерпить, то згодиться і він, Валбіцин, – недарма ж Краус прилітав з Берліна, й недарма сидить колишній царський поручик у прокуреному, та все ж комфортабельному підвалі й п’є найсмачніший у світі коньяк!

У двері обережно постукали, тричі і з інтервалами, так делікатно нагадував про себе Георг, старий і вимуштруваний камердинер графа фон Шенка. Певно, мав якісь відомості чи невідкладну справу…

Валбіцин сперся долонями на крісло, аби підвестися, але утримався і не без задоволення побачив, як по паузі підвівся Кранке й відчинив двері. До кімнати прослизнув Георг, справді прослизнув, він узагалі, мабуть, не вмів нормально ходити, пересувався чи ковзав безшумно, як тінь, і його постать з притиснутими до тулуба ліктями наче уособлювала догідливість.

Георг зупинився на порозі, либонь, йому не дуже сподобалося в підвалі, – сигаретний дим і напівпорожня пляшка, проте нічим не виказав свого незадоволення і повідомив:

– Пан управитель Кальтц хоче йти, і я вирішив, що вам не зайве буде знати про це.

– Куди? – скинувся Кранке, і Валбіцин подумав, що дурнішого запитання не вигадаєш.

– Пан Кальтц хоче повернутися додому, – пояснив Георг рівним тоном, наче це його зовсім не стосувалося. – До дружини та дочок.

– І він уже не боїться східних робітників?

– Пан Кальтц більше боїться російських солдатів, котрі будь-якої хвилини можуть з’явитися тут. Він каже: росіяни, зрештою, знайдуть вас і повісять його разом з вами. А так має шанс: хоче разом з родиною переховатися в брата у Манслаутені. Він вважає, що зможуть дістатися туди на велосипедах.

Кранке перезирнувся з Валбіциним і ледь помітно похитав головою. Тому не треба було пояснювати, чому саме так сприйняв це повідомлення гауптштурмфюрер. Ніхто не знав про їхнє перебування в мисливському будинку, хіба що Краус, і ніхто не має знати, а чи можна заприсягтися, що Кальтц не викаже їх першому-ліпшому російському солдатові? Сподіваючись хоч трохи вигородити себе…

Гауптштурмфюрер подумав секунду, не більше, й мовив тихо й розсудливо:

– Що ж, ми не можемо затримувати пана Кальтца. Зараз кожен чинить так, як вважає за потрібне. Певно, пан управитель має рацію і мусить бути в ці тривожні часи разом з сім’єю. Але прошу вас, Георге, покличте його сюди, повинні наостанок побалакати з паном Кальтцом.

Камердинер позадкував, і двері безшумно зачинилися за ним. Кранке обернувся до Валбіцина, рішуче рубонув долонею повітря.

– Цього йолопа треба!..

– Звичайно, – погодився Валбіцин. – Але тихо.

– Я не зможу.

– По-моєму, офіцери СС можуть усе.

– Я з задоволенням пустив би йому кумо в потилицю. Але, самі розумієте, постріл приверне увагу, а це нам не до чого. Боюсь, що ножем з першого разу…

– Не доводилось?

Кранке похитав головою.

– Тільки на ученнях і з манекеном. А у вас, як мені відомо, величезний досвід….

Валбіцин хотів запитати, звідки це відомо гауптштурмфюрерові, та вчасно утримався. Звичайно, хто-хто, а Кранке детально знає його біографію. Намацав у кишені руків’я ножа, з яким, за давньою звичкою, не розлучався ніколи. Як бритва наточене золінгенське лезо викидалося пружиною від найменшого доторку до кнопки – чудова зброя, коли вмієш нею вчасно скористатися! Зітхнув удавано засмучено й розвів руки.

– Мені то й мені… – погодився. – Завжди знайдеться козел відпущення! – Згадав червонопикого, набундюченого Кальтца, його огидну манеру плямкати за столом. Що ж, хоч обідати буде приємніше. Покрутив у долонях порожній келих, хотів наповнити, але відставив. Рука мусить бути твердою, а зайва чарка не сприятиме цьому. І все ж не утримався: понюхав келих і виссав з нього останні краплини. Зауважив: – Я проведу Кальтца до дороги за парком. Там улоговина, й тіло можна скинути в кущі. Якщо знайдуть, спишуть на східних робітників…

– Тепер навколо стільки трупів – кого зацікавить ще один? – резонно заперечив Кранке. – Та й хто доскіпуватиметься?

У двері знову постукали, тепер голосно й владно – пан Кальтц не дуже церемонився з тимчасовими пожильцями, то більше, якимсь гауптштурмфюрером: набачився у фон Шенка різних генералів, зокрема і есесівських. Та й сам майже не поступався гауптштурмфюреру – як-не-як обер-лейтенант, командував ротою, коли їхня армія скидала англійців у море біля Дюнкерка, – шкода тільки, дурна куля розтрощила лікоть і руку відтяли, добре, лізу, зрештою, без неї можна не так уже й погано прожити, в чому Гельмут Кальтц уже не раз переконувався.

– Я зайшов попрощатися з вами, – сказав, немов усе було вже давно вирішене й він тільки віддавав данину світській гречності.

“От нахаба…” – подумав Кранке, та не дуже роздратовано, бо хіба можна сердитися на людину, долю якої ти визначив сам? Люб’язно посміхнувся Кальтцові н запитав:

– Вирішили все ж ризикнути?

– Наче тут ми нічим не ризикуємо!

– Але ж є де переховатися…

– День – два, а далі?

– Певно, маєте рацію. Східні робітники тепер довго не затримаються тут, і ви зможете повернутися до Штокдорфа.

– Отже, – щасливо посміхнувся Кальтц, – я додержуюсь точно такої ж думки. До того ж моя кохана Урсула зачекалася мене.

– Дружина?

– Так.

– Я заздрю вам, – підвівся Валбіцин. – Знати, що хоч хтось на тебе чекає, коли навколо… – Він не закінчив і розвів руки, наче демонстрував свою відразу до всього. – Я проведу вас, пане Кальтц, засидівся тут, і хочеться трохи розім’ятися.

– Але ж вас можуть помітити… – Кальтц невдоволено зиркнув на Валбіцина, мабуть, ця послужливість насторожила його, але втрутився Кранке й розвіяв його підозри:

– Панові Валбіцину треба глянути на поле за парком. Чи зможе там сісти невеличкий літак…

Раніше вони не ділилися своїми планами з управителем, тепер же Кранке знав, що йому можна довірити будь-яку таємницю…

Видно, Кальтц одразу оцінив цей вияв цілковитої довіри, бо пояснив охоче:

– Літак типу “фізелер шторх”. До фон Шенка колись прилітав його приятель генерал Хорнер саме на “фізелер шторсі”…

– Ось пан Валбіцин і переконається в цьому, – вставив Кранке. – Покажете, звідки краще приземлитися літакові. І нехай вам щастить.

Це було мовлене з щирою приязню, мало не дружньо, обличчя Кальтца розпливлося в широкій посмішці, й він на прощання міцно потиснув руку гауптштурмфюрерові.

Від мисливського будинку вела алея до парадного в’їзду, проте Валбіцин з Кальтцом одразу звернули з неї на стежку поміж глодових кущів. Управитель пропустив уперед Валбіцина – все ж, як визначив той, до кінця не довіряв йому, проте це не засмутило Валбіцина, бо мусили відійти далі від будинку. Стежка в’юнилася до хвіртки у паркані, вона замикалася лише на засув зсередини, за нею починалася улоговина, котра й мусила вивести їх до поля, засіяного озиминою.

Валбіцин знав ці місця не гірше за Кальтца, вони з Кранке встигли обстежити всі підходи до мисливського будинку, особливо дорогу до поля – пробирався дном улоговини спритно, обминаючи шипшинові та ожинові зарості.

За парком улоговина кінчалася, і стежка круто піднімалася вгору до поля. Валбіцин перший піднявся до нього, причаївся за розлогим кущем, роззираючись, Кальтц зупинився поруч, він захекався і глибоко втягував повітря.

Управитель обминув кущ, озирнувся на Валбіцина, запрошуючи й того посунутися трохи далі й роздивитися ідеально рівне й довге смарагдове поле, простягнув руку, показуючи, звідки краще сідати літакові, він остаточно заспокоївся і зовсім не стерігся – підставив спину, і Валбіцин одразу скористався з цього: ударив точно й сильно, Кальтц, певно, навіть не усвідомив своєї смерті, лише застогнав і осів під кущ, повільно, наче втомився й мусив відпочити.

Валбіцин акуратно обтер ніж об піджак управителя, натиснув на кнопку, ховаючи лезо, й тільки по тому перевернув Кальтца догори обличчям, побачивши, як каламутнішають його очі й мертвотна блідість розливається по обличчю, уважно огледівся і не побачив нікого. Тільки нахабна сойка стрекотіла в глодових кущах.

Валбіцин постояв ще трохи і, остаточно переконавшись, що Кальтц мертвий, швидко подався назад до улоговини.

5. Гусак досмажувався на пательні, й неймовірно смачний запах переповнював барак. Мабуть, тут не пахло так ніколи, й до кухні весь час зазирали цікаві. Чутка, що Мишкова мати смажить гусака, поширилась блискавично, це було так несподівано, що до барака прийшли навіть французи, вони нюхали повітря, про щось жваво розмовляли й, певно, схвалювали Мишкову відчайдушність, бо сміялися і радісно тицяли в хлопця пальцями. Потім один із них відкликав Мишка і поцікавився, де саме хлопець вполював такого смачного птаха. Мишко пояснив охоче, і французи, перемовившись між собою, рушили до лугу, але не встигли відійти й сотні метрів, як з-за саду, що відділяв барак від шосе, вискочила відкрита машина. Мишко відразу впізнав її і кинувся назустріч. Французи нерішуче зупинились, та, побачивши, як радісно розмахує руками хлопець, збагнули, що саме трапилося, і посунули назад.

“Віліс” загальмував різко, наче шофер випробував надійність гальм, і Бобрьонок зіскочив, мало не потрапивши в Мишкові обійми.

– Ну, – запитав майор нетерпляче, – де твій фельдшер?

Мишко не чекав, що так зразу почнеться ділова розмова. Вважав: має відбутися якась урочистість, може, мітинг, люди ж зібралися, щоо привітати визволителів, он уже біжать до машини, радісні й збуджені, і він загорлає зараз разом з усіма, бо змовчати просто неможливо…

Однак перехопив утомлений уважний погляд чорнявого командира й відповів, затнувшись, зовсім не те, що хотів, так само коротко, як і запитали:

– Леся бігала до нього – він чекає вас удома…

Хотів пояснити, хто така Леся і що до села, де мешкає фельдшер Функель, зовсім близько, он навіть черепичні дахи видніють, та машину вже оточили дівчата, й галаслива Настя, котра нікого й нічого не боялась і не соромилась, просто обхопила майора з-а шию і повисла на ньому, обціловуючи.

Мишкові здалося, що, навіть зважаючи на незвичність ситуації, Настя переборщила: така особа, як майор, вимагала більшої поваги, на мить вії! злякався Настиної безсоромності й зухвалості, проте побачив, що майор аніскілечки не образився, навпаки, притиснув до себе дівчину й закружляв, сміючись і також цілуючи її, а дівчата вже налетіли на машину, утворивши на ній малу купу, – регіт, вереск і навіть зойки долітали звідти, потім хтось, може, шофер, а може, хтось із дівчат, натиснув на клаксон, і автомобільний сигнал, заглушивши дівочий вереск, залунав над бараками, залунав урочисто й святково, немов салют.

Нарешті Настя відпустила Бобрьонка, проте не відійшла, тримала за руку й зазирала у вічі, наче сподівалася почути від нього щось потаємне, відоме тільки йому, і майор збагнув, що не має права обманути дівчину, і мусить щось сказати, точніше, не щось, а саме ті слова, на які очікує не лише ця огрядна, проте дуже симпатична Настя, а всі, хіо стир-лувався навколо їхнього “віліса”.

Бобрьонок обережно вивільнив свою руку з Настиної, обвів поглядом людей, що буквально накинулись на них, кількох секунд йому вистачило, аби побачити убозтво ви-линялих, запраних, так-сяк зацерованих і полатаних бавовняних та сатинових сукенок, брудних і дірявих сорочок на чоловіках, худі й зморені обличчя з виголодженими очима, виголодженими, але щасливими й збудженими. Десь з-поза них майнули сміхотливі очі шофера Віктора, з’явилося і одразу зникло за дівочими плечима витягнуте й чомусь здивоване обличчя Толкунова, Бобрьонок ступив крок до “віліса” й сказав те, що думав і мав сказати:

– Отак от, дорогі наші люди, дочекалися!.. Важко вам тут було, та, повірте, й нам не легше!

Дівчата відпустили збуджених Мохнюка й Толкунова, капітан поправляв зібганого кашкета і усміхався ніяково, а Віктор нараз підвівся на “вілісі”. Тепер він височів над усіма, як оратор на трибуні, мимохіть став найголовнішим – помахав затиснутою в кулаці пілоткою і закричав несподівано тонким і верескливим голосом:

– Тепер ви знову вільні! Ура!..

Бобрьонок побачив, як літня жінка в старій кофтині та навдивовижу яскравій, мабуть, зовсім новій сатиновій червоній хустці – такі носили перші комсомолки та робітфаківки – знеможено сперлася на радіатор. Йому здалося, що жінка от-от упаде й знепритомніє, тому подався до неї, але вона разом з усіма дівчатами підвела вгору стиснуті кулаки й підхопила Вікторове “ура”.

Бобрьонок пошукав очима у натовпі високого хлопця в картатій сорочці, подумав, що церемонія зустрічі переможців може затягнутися (зрештою, розумів збудження та хвилювання дівчат і навіть чоловіків, що перемовлялися незнайомою мовою, певно, французькою, бо двоє, взявшись за руки, заспівали “Марсельєзу”), проте в них зовсім не було вільного часу, вони не спали цілу ніч, об’їхавши три села, не мали права гаяти жодної хвилини – усвідомлював і добре розумів це, та що міг удіяти, коли радість заполонила і його, і навіть розсудливого Толкунова, не кажучи вже про Віктора.

Бобрьонок рішуче натягнув кашкета, немов загнуздав свої почуття, і, не зовсім увічливо відтрутивши плечем Настю, почав прокладати собі шлях через натовп до високого юнака.

Мишко побачив цей рух майора, і обличчя його засяяло. Відсторонив якогось чоловіка й вказав Бобрьонкові рукою на відчинені двері барака.

– Прошу, – мовив гордовито й навіть з відтінком пихи, – у нас готовий обід! Мати засмажила гусака…

Бобрьонок нетерпляче махнув рукою: які можуть бути гуси, коли треба зважати на кожну хвилину.

– Ні, – одповів категорично, – нема часу, крім того, ми вже трохи перекусили.

Хлопець відступив розгублено й заслонився руками від Бобрьонка, немов той бовкнув нісенітницю.

– Але є засмажений гусак… – повторив. – Мати засмажила, й ми чекали вас…

Певно, він ще не повірив, що майор остаточно відмовився і;1д царського обіду, це не бралося голови, й він не міг збагнути, як узагалі можна вчинити так. Ці почуття віддзеркалилися на його обличчі так ясно, що Бобрьонок зрозумів: не має права знехтувати цією гостинністю. Мабуть, засмажений гусак для цих виснажених людей є райським дарунком, і він смертельно образить їх відмовою. До того ж вирішив: по-швидкому можна вкластися хвилин у десять, а що таке десять хвилин, навіть найдорожчих, якщо вони можуть зіпсувати людям свято?

І майор зиркнув на годинник, хоч і без цього знав точний час, просто для того, щоб підкреслити: справді мають зважати на кожну секунду, й мовив, поклавши юнакові руку на плече:

– Добре… Але маємо лише п’ять хвилин, – зумисне наполовину зменшив уже відведений для обіду час. Обвів поглядом чоловіків, що оточили їх, і, не побачивши схожого на обіцяного йому юнаком фельдшера, запитав: – Може, покликати фельдшера сюди? Він не прийшов?

Юнак кивнув головою на червоні черепичні дахи, що видніли з-за дерев:

– Я ж казав, гер Функель чекає на нас. А він – людина дуже акуратна, – мовив з радістю, наче справді зустріч із звичайним фельдшером віщувала мало не щастя. Замахав руками до жінки в червоній хустці: – Мамо, – покликав, – ідіть швидше, бо люди зовсім не мають часу!

Певно, його почули всі, бо дівчата відпустили Віктора й відступили від “віліса”, шофер ще остаточно не отямився, стояв, розчервонілий і без пілотки, розгублено крутив головою, і непевна посмішка кривила йому губи.

Зрештою, Віктора можна було зрозуміти: либонь, уперше в житті потрапив до такого дівочого юрмовиська – нехай не всі красуні, та й одягнуті не вишукано, але хто в двадцять років, з яких понад два нічого не бачив, крім автомобільного бублика та неусміхненого Толкунова, не розгубиться і зможе знайти справжню красуню серед десятків молодих, веселих, радісних, ще не займаних – всі вродливі, бажані, ніжні, солодкі і як можна визначити, яка найбільше припала до душі?

Певно, найсміливіша, і справді, чорнява, тонка, з гострими живими очима й високими грудьми, що випиналися з-під церованої трикотажної кофтини, – схопила його за руку, навіть притулилася, немов заволоділа ним, і попровадила до барака.

Бобрьонок усміхнувся, подумавши, що, можливо, дійшла черга й до Віктора. Рішуча дівчина сподобалася майорові, з усього видно, має характер, он як дівчата розступаються перед нею. Проте одразу забув про темнооку дівчину: побачив, як Толкунов розмахує руками, недвозначно показуючи, що час рушати. Майор зробив знак, аби капітан з Мохнюком поспішили до барака, повернувся, щоб не бачити заперечливих жестів, і попрямував за Михайлом до дверей, в яких уже стояла жінка в червоній хустині.

Їх запросили до довгого столу, заставленого глиняними, грубо обпаленими мисками, – посередині парувала повна каструля розвареної картоплі, а поруч красувався добре підсмажений гусак. Офіцерів пропустили до столу, Мишкова мати почала розрізати гусака гострим кухонним ножем, Мишко відсунув лавку з неструганих дощок, але Бобрьонок, владно зиркнувши на нього, відмовився сісти, нагадуючи, що справді не мають часу і мусять лише віддати належне гостинності присутніх. Він узяв з тарілки запропонований господинею шматок гусятини, жував, скоса дивлячись на дівчат, що юрмилися в дверях, – до барака не заходили, збагнувши, що зараз справді не до застілля. Лише чорноока Вікторова красуня прослизнула до столу й встигла вибрати хлопцеві гусяче стегно, проте той зовсім забув про їжу, тільки дивився на неї розгубленими очима, мабуть, нарешті усвідомив, що на світі не існує вродливішої, і вона чомусь потрапила до цього богом забутого німецького хутора.

Бобрьонок подумав: либонь, доля не така вже й милостива до людей, – певно, ця випадкова зустріч так і залишиться випадковою і скороминущою, уже завтра вони будуть далеко від Штокдорфа й ніколи не повернуться сюди, до того ж чорноокій дівчині треба діставатися кудись далеко на Україну чи в Білорусію, звідки загнали її до цього холодного й непривітного барака, – далекий і важкий шлях, сповнений зустрічей і пригод, навряд чи така красуня запам’ятає шофера в пожмаканій пілотці…

Але Віктор був явно іншої думки, дивився на дівчину сяючими очима й зовсім забув про гусяче стегно. Бобрьонок подумав, що дай боже йому помилитися, згадав Галю і сина, якого вони назвали Антоном, але згадав лише на секунду чи навіть менше, бо вже мусили їхати й надолужувати згаяний час.