Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)

І Юлія мирилася з прозорою дротяною сіткою.

Сусідка ліворуч годувала птицю. Мала кілька гусей і два десятки курей, і Юлія не зважала на галасливе сусідство, бо завжди купувала свіжі яйця, що, зважаючи на Євгенів апетит, було дуже важливо.

– Доброго ранку, Насте, – привіталася Юлія першою. Хоч і їздила в “Ладі” й сама не порпалася на грядках, не гордувала сільськими жінками, й ті, хоч у душі не дуже поважали її, переважно ставились приязно. Може, тому, що Євгенова мати виросла й померла на цьому придніпровому хуторі, а може, й через мистецький Євгенів авторитет.

Настя сипонула курям пшениці, обтерла руки вилинялою фартушиною, зміряла Юлію уважним поглядом і запитала:

– Виспалися?

Юлія підставила обличчя вже гарячим сонячним променям. У Настиному запитанні вона вловила досить виразний негативний підтекст. Ще б пак: Настя підводилася на світанку – працювала в сусідньому піонерському таборі, крім птиці, мала ще корову й п’ятеро овечок, мусила крутитися по господарству, бо чоловік лише пив самогонку, коли розживався десь карбованцем, ласував магазинною “бормотухою” і тільки в поодинокі тверезі дні допомагав жінці. Й то торгувався: даси рубля, викопаю яму чи відкину гній…

І Юлія знала точно: Настя лаялась, та платила, бо все ж мала якийсь зиск – вряд чи хтось узяв би за яму дешевше.

Якось Юлія запитала в сусідки, чому та мириться з неробою? Настя лише відмахнулася, проте всезнаюча тітка Мар’яна пояснила, що Настин Сидір усе ж на два чи три місяці кидає пиятику, косить сіно й копає город, без цього їм з двома дітьми не прожити, і Сидір, хоч і останній п’яничка на хуторі, мусить забезпечити худобу сіном. Правда, вважається ще кочегаром у тому ж таборі, де працює Настя, і дружині іноді вдається випередити його і одержати в бухгалтерії хоч якусь копійку.

У такі дні Сидір влаштовує Насті скандал, лається на весь хутір і замовкає, лише побачивши на сусідському ганку Юлію. Та виносить йому карбованця чи навіть два, залежно від власного настрою, а також міцності мовлених Сидором слів, той останнім часом збагнув це й все частіше вживає такі звороти, котрі можна було б поцінувати й трояком. Але Юлія догадувалася, що й трояк для Сидора не межа, й ніколи ще надто не розкошелювалася.

Юлія не зважила на іронічне Настине запитання і чи то попросила, чи то наказала, зрештою, їй було байдуже, як сприйматиме Настя її тон, бо платила не менше, ніж на базарі, а до базару Насті потрібно було теліжитися п’ять кілометрів:

– Зробіть на вечір сиру.

– Зроблю, – одразу погодилася Настя і запропонувала: – Може, ще й свіжої сметанки?

– Візьму, – одповіла Юлія і подумала, що з таким харчем марні надії схуднути.

Настя ще раз обтерла руки й запитала наче не до ладу, але дивлячись уважно, і Юлія відчула, що її сусідка не така вже й проста, як здається:

– Як будете без Євгена Омеляновича?

– А що нам, молодим? – відверто похизувалася Юлія, зрештою, від Насті могла й не дуже критися. Настя – кремінь, з неї ніхто й слова не витягне, не те що тітка Мар’яна.

І справді, сусідка розпливлася в приязній усмішці й ствердила:

– Кажуть: живи, поки живеться…

Юлія махнула пляжною сумкою і попрямувала забрукованою бетонними плитами доріжкою до хвіртки, навіть спиною відчуваючи захоплений Настин погляд. Що ж, усе правильно: одній доїти корів, другій вилежуватися на пляжі, та Юлії було глибоко байдуже, хто і як саме поціновує спосіб її життя – головне, брати від нього все, що можливо.

Тітка Мар’яна полола город. Нахилилася над грядкою, повернувшись до вулиці задом, здавалося, нічого не чує й не бачить, проте тітчина поза та зосередженість на бур’янах аніскілечки не похитнули впевненість Юлії, що Мар’яна й зараз не пропустила жодного руху на вулиці, певно, вона все чула й бачила навіть уві сні, тому Юлія про всяк випадок зупинилася і шанобливо вклонилася Мар’яниній спідниці, з-під якої визирали засмаглі й повні литки. Не сказала ані слова, та її передбачення виявились небезпідставними, бо тітка Мар’яна одразу випросталася, поправила хустку й проспівала мало не ніжно:

– Доброго здоров’я, красуне.

– Огірків у вас буде!.. – кинула погляд на грядки Юлія. – Бочку, а то й дві насолите.

– Та буде, – погодилась Мар’яна. – Трохи буде, – уточнила, бо негоже хизуватися своїми достатками, до того ж невідомо, може, стоятиме спека чи град виб’є цвіт. – І ти б посадила. Землі он скільки гуляє, а свіжий помідор чи редька завжди до столу.

“Почалося, – неприязно подумала Юлія, – знову стара мораль читатиме”.

Справа в тому, що Юлія на своїй ділянці ніколи нічого не садила. Трохи квітів біля будинку – троянди, флокси, півонії та жоржини, щоб пахли й милували око, решту території, соток п’ятнадцять чи трохи більше, засіяли травою, Євген придбав електричну газонокосилку, раз на місяць узував кеди, натягав капелюшок з довгим козирком і викошував траву – газон виглядав чудово, на ньому можна було грати в бадмінтон чи просто загоряти попід самим будинком.

– Якщо я садитиму моркву, хто ж у вас купуватиме? – спробувала віджартуватися Юлія, але тітку Мар’яну важко було збити з правильного шляху.

– Гріх, земля гуляє, – заперечила переконано. – Кожен мусить працювати на землі.

Юлія хотіла сказати, що від роботи й коні здихають, однак промовчала: цій упертій тітці навряд чи можна довести щось – мораль пересічної людини, себе ж Юлія вважала мало не аристократкою, принаймні стояла на кілька щаблів вище над простими селючками. Проте намагалася нічим не виказувати це, ось і тепер зітхнула й спробувала виправдатись:

– Не призвичаєна я до землі.

– Посиділа б голодною, швидко б призвичаїлась.

– Ой, тітонько, у нашій країні нема голодних.

– Бо всі люди працюють.

– Ви ж не знаєте, тітонько, я пишу…

– Знайшла роботу!

– Це ви нічого не читаєте, для вас не робота.

– І що ж ти пишеш?

Юлія зробила втаємничене обличчя.

– Оповідання і повість.

Справді, попросила Євгена привезти гарного паперу й іноді, одягнувши пенюар, просиджувала годину біля столу. Навіть списала два чи три аркуші, читала Євгенові:

“В глибині його живота затрясся сміх”.

“Поміж перехожими промайнули знайомі сірі очі, повиті смутком”.

“Не зневажайте землю грубезними чобітьми”.

“Солов’ї шаленіли від кохання…”

Це називалося: “Мої думки й спостереження”.

Євгенові сподобалось, правда, такі шедеври народжувалися рідко, проте Юлія щиро вірила: все попереду й на неї чекає гучна літературна слава: вона стане відомою, як авторка “Консуело”, прізвище письменниці забула, та яке це, зрештою, має значення.

– Книгу пишеш? – не повірила Мар’яна.

– Отож, тітонько.

– А не брешеш? – Видно, ця новина вразила Мар’яну, бо навіть роззявила рота від здивування.

– Ви ж, тітонько Мар’яно, все одно нічого не читаєте!

– Твою книжку почитаю, – пообіцяла Мар’яна цілком щиро. – Обов’язково почитаю. Коли даси?

– Не так скоро це робиться, – ухильно відповіла Юлія, повернулася й пішла, гордовито закинувши голову. Сьогодні вона здобула перемогу над клятою, в’їдливою тіткою. День взагалі починався чудово, і Юлія звернула на стежку до річки упевнена: ніхто й ніщо не зіпсує їй настрою.

Стежка в’юнилася у вербових хащах, вивинулася з них одразу за болотом, збігла на горбочок і тут, на видмі, Юлія постояла трохи, відчуваючи, як вітер лоскоче її голі ноги, бачила вже річку й пляжників коло неї. Влітку навіть на цей богом забутий хутір з’їжджалися дачники, й не лише з Києва, траплялися москвичі й навіть ленінградці – приваблювали чисті піщані пляжі, свіже молоко й городина, яку ще не дуже розбещені хуторяни продавали порівняно дешево.

Юлія збігла з видми й попрямувала до пляжу, підстрибуючи й підтанцьовуючи, зовсім як школярка, що одержала п’ятірку. Лугові трави пестили її ноги, солодко пахло медуницею, з Дніпра віяло свіжістю, там на пляжі чекав на неї Арсен – гарно, коли все в житті посміхається тобі й лягає під ноги, ще й такі стрункі й засмаглі…

Перетнувши луг, Юлія уповільнила крок, шукаючи Арсена, не знайшла й стривожилася: мусив прийти, зрештою, куди йому подітися?

Стала, роззираючись, нарешті побачила, й серце тенькнуло, здавалося, ніщо не може зіпсувати настрою, та вистачило одного погляду…

Невже сталося найгірше?

Юлія відчула, як туга підкотилася до серця, воно ще раз тенькнуло і обірвалося, та ніхто б не помітив цього: стояла святкова і усміхнена, висока, струнка, вродлива – й вітер куйовдив пишне попелясте волосся.

Арсен лежав за десять кроків на килимку, і поруч нього сиділа, обійнявши коліна, дівчина в строкатому купальнику. Зовсім ще дівча, років сімнадцяти – вісімнадцяти, Юлія це визначила одразу, не дуже вродливе й худе, але самовпевнене та нахабне, бо нахилилося над Арсеном, посміхається й щось торочить.

Юлія аж задихнулася від гніву й несподіванки. Проте відразу опанувала себе, повернулася до них боком, не випускаючи, правда, з поля зору, й повільно скинула халат. Стояла, облита сонцем, і точно знала, що нема на пляжі кращої, просто не могло бути, й думала: чому так сталося?

Чому Арсен лежить на килимку поруч цибатого дівчиська й досі не помітив її?

Чому?

Скосувала на нього поглядом. Може, помилилася, може, ревнощі зробили її несправедливою й дівчина не така вже й погана?

Ні, хіба може бути привабливою істота з гострими хлопчачими коліньми, кирпата й ще, здається, ряба? Точно, в ластовинні, а рот мало не до вух, губи тонкі.

Поступово Юлія заспокоювалася. Видно, Арсен зачекався її, ну, побачив на пляжі знайому, чому не потеревенити на дозвіллі?

Але вже міг би й помітити її, Юлію, хоч раз озирнутися…

А дівчисько нахиляється до нього зовсім близько, і Арсен кладе руку на її коліно. Ще й погладжує його.

Юлія підхопила халат і пляжну сумку й попрямувала вздовж берега так, щоб Арсен помітив її. Йшла, дивлячись просто перед собою, але куточками очей побачила, як Арсен зняв руку з коліна дівчиська й зробив спробу заховатися за неї. Отож знає кішка, чиє сало з’їла.

Юлія відійшла кроків на десять, витягнула з сумки махрове простирадло, простелила на нагрітому піску, дістала чорні окуляри і, простягнувшись на простирадлі, почала безцеремонно стежити за його маневрами. Здавалося, дивиться на річку, насправді ж не пропускала жодного їхнього руху.

Дівчина помітила її і щось сказала Арсенові: може, це рябе створіння знало про їхні стосунки й торжествувало. Першим порухом Юлії було підійти до них і принизити їх, тільки не знала – як це зробити. Кількасекундне вагання врятувало її, бо справді наробила б дурниць і лише принизила себе, а так одумалася, опанувавши собою, – простягнулася на простирадлі й удала, що втупилася в книжку. Однак стежила за Арсеном спідлоба: добре, що темні окуляри маскували очі.

Не без злостивості помітила: злякався і відсунувся од Дівчини, але та, либонь, також розгадала його тактику, бо кинула якесь ущипливе слово, й Арсен ніби навмисне зареготав, обійняв та притягнув ЇЇ до себе, почав щось нашіптувати на вухо – дівча сміялося голосно, навіть надто голосно, аби Юлія неодмінно почула. Це був сміх переможниці. Юлія пополотніла від образи, але стрималася, відклала книжку й повернулася горілиць, розкинувши руки, Наче глузливий сміх та Арсенова підступність не обходили її.

Захотілося плакати – сльози справді навернулися на очі. Дома забилася б кудись у куток, виплакалася б, а тут, серед веселих і пожвавлених людей, удавала, що насолоджується життям і так, як усі, поспішає скористатися літнім теплом, дніпровою водою, надихатися напоєним луговими запахами повітрям.

Згодом трохи заспокоїлася: зрозуміла, що особливих підстав для тривоги немає, певно, Арсен навмисне розпалює в ній ревнощі, не може бути, щоб справді проміняв її на це рябе опудало. Хто-хто, а він – Арсен – не з тих, що спокусяться гострими коліньми дівчиська, котре нічого не тямить у коханні. Вона ж бо знає Арсена чи не більше, ніж він сам себе…

Юлія засміялася притишено й задоволено, наче замуркотіла кішка в передчутті смачної їжі.

І як вона одразу не розгадала цей не дуже хитромудрий маневр? Підвелася, розморена сонцем і переживаннями, й повільно підійшла до килимка, не без злостивості побачивши, як відсунувся Арсен від дівчини і як та принишкла й напружилася, певно, чекала грози, та Юлія, знявши окуляри, зупинилася над ними й запитала мало не лагідно:

– Як тебе звуть, дурепочко?

Дівчисько інстинктивно потягнулося до Арсена, чекаючи від нього допомоги, та він лежав, заклавши руки під голову, відчужений і холодний, буцім усе це ніяк не стосувалося його.

Дівчина зіщулилася, втягнула голову в плечі й відповіла покірно:

– Тетяною.

– І ти, Таню, справді уявила, що перемогла мене? – Юлії раптом стало смішно – вона наче побачила цю сцену збоку: стоїть під сонцем молода, вродлива жінка, довгонога, засмагла, з високими твердими грудьми, а під ногами в неї гидке каченя, яке вона може розчавити одним рухом.

– Що ви хочете від мене? – почула знизу зляканий голос.

– Гадаєш, закадрила Арсена?

– Він сам…

– Отож, сам, а ти, дурепочко, й розм’якла від щастя. Але ж не про тебе…

– Що вам потрібно?

– Нічого, – одповіла цілком щиро, бо й справді, чого вимагати від кошеняти, котре ледь навчилося муркотіти?

Перевела погляд на Арсена. Лише удає незацікавленість і незалежність, очі бігають і весь підібрався.

– Ну!.. – тільки й мовила до нього.

– Чого тобі? – наколющився, і Юлія зрозуміла, що не повинна принижувати його, хоч знала: проковтнув би й це. Все ж дала хлопцеві можливість відступити з гідністю.

– Ходімо купатися, – запропонувала лагідно.

Арсен відчув, що гроза пройшла, і бадьоро скочив на ноги.

– Ходімо. – Посунув до річки, ні разу не озирнувшись на дівчину, яку щойно обіймав так ніжно, і Юлія побігла за ним, також забувши про неї, – лише на секунду майнула думка, що колись Арсен так само легко кине і її, піде, не озирнувшись і забувши одразу.

Але коли ще це буде й чи варто забивати цим собі голову?

Вони попливли до піщаного острівця, зарослого вербами, Юлія втомилася, вляглася під кущами і дивилася, як Арсен, загрібаючи ногами пісок, іде до середини острівця. Довгий і стрункий, м’язи так і грають, волосся до плечей, кучма мокрого каштанового волосся, і весь він мокрий, краплі води виграють на бронзовому засмаглому тілі.

Арсен з рання й до вечора на пляжі, більше тут на хуторі нема чого робити, а в місто повертатися боїться. Каже: треба прокантуватися тут, у Дубовцях, – його партнера по операціях замела міліція, і невідомо, що говорить той на допитах.

– Увечері поїдемо до Києва, – мовила Юлія, уважно спостерігаючи за Арсеном.

Той зупинився, зиркнув недовірливо.

– Для чого?

– Гульнемо. Набридло критися.

– Я не проти.

– Посидимо у “Вітряку”.

– Там не кухарі, а каліки.

– Можна в “Дубках”.

– Краще. Але я сухий.

– У мене знайдеться.

Арсен підсів до Юлії, ніжно обійняв за плечі. Уважно зазирнув у вічі.

– Добре, що свого лантуха зіпхнула, – мовив незлостиво. – Крутився під ногами. А в Києві мені один дзвіночок треба задєлать.

– Дві копійки позичу.

– Ночуватимемо?..

– У мене. Машину в гараж, а самі в “Дубки”. Візьмемо таксі.

– Це ти добре вигадала.

– Не те, що ти…

– А-а, – махнув рукою, – ти про цю конопату миршавку…

– От що, – зненацька закипіла Юлія, – коли ще раз побачу!..

– Знайшла до кого ревнувати!

– Слухай мене, дорогенький, уважно: очі цій видрі видряпаю. І тобі також.

– Там же нема на що дивитися!

– Може, мене обіймав?

Арсен погладив Юлію по плечах, вона відсахнулася, і Арсен мовив примирливо:

– Забудь.

– Я нічого не забуваю, врахуй, – одповіла, блиснувши очима. – Це ж треба: я Євгена з дому випхала, гадаєш, легко було? А ти того ж самого дня…

– Ну, побавився трохи. Заради спортивного інтересу.

– Теж мені спортсмен… – відказала Юлія вже зовсім іншим тоном, скосувавши на широкі Арсенові плечі. Вона відкинулася на гарячий пісок, підклавши долоні під мокре волосся, і запропонувала: – Може, в Києві кілька днів побудемо?

Арсен уперто похитав головою.

– Я ж казав: мені там зараз небезпечно.

– Що таке?

– Взагалі, пусте. Купили півтори сотні доларів, подумаєш, вошивих півтора куска, хтось капнув, і Чебурашку замели.

– Чебурашку?

– Костика, ми разом з ним це провернули.

Юлія бридливо випнула губи: якісь півтори сотні, на двох зовсім мізерія. Правда, коли копнути глибше, в Арсена можуть виникнути великі неприємності. Колись він, добряче хильнувши, натякнув, що “бавиться” валютою і керує цілою зграєю фарцівників. Може, й справді не варто муляти очі міліції?.. Але ж тут, на хуторі, їм треба виважувати кожний свій крок, критися від усіх…

Запропонувала:

– А для чого тобі на Хрещатик потикатися? Прокантуєшся в мене кілька днів.

– Нудно.

– Зі мною не занудпшся! – пообіцяла Юлія цілком серйозно, і Арсен зумів оцінити багатообіцяючі перспективи, що відкривалися перед ним. Упав на пісок поруч Юлії, потягнувся до неї, та жінка рішуче відсунулась.

– Ти що, збожеволів?

Справді, повз острівець буквально за кілька десятків метрів від них промчала “ракета”, згори насувалася величезна баржа…

– Потерпи до вечора, – попросила, сором’язливо опустивши очі, як дівчина, якій вперше освідчились у коханні.

– Ну, ти й даєш! – захоплено вигукнув Арсен. Його лексиці явно бракувало різноманітності, та Юлія, не дивлячись на свої перші літературні кроки, навряд чи могла помітити це.

Мовила:

– По обіді за селом біля старого дуба.

Вирішила: для чого чекати до вечора, краще приїхати до Києва завидна, вона матиме можливість приміряти кілька вечірніх суконь, і Арсен побачить, яка вона в них пікантна.

Юлія повільно попрошкувала до води, з насолодою відчуваючи, як вгрузають ноги по кісточки в гарячий пісок, закинула назад голову і випнула й так високі груди, знала, що Арсен не зводить з неї очей, гойднула стегнами, ледь прикритими смужками бікіні, та одразу погамувала цю спокусу, зрештою, вона не манекенниця чи ресторанна пройда, пристойна заміжня жінка, що дозволяє собі трохи розваг, і гойдати стегнами, подібно до хрещатицьких шльондр, їй зовсім не личить.

Кинулася у воду, занурившись з головою, і попливла повільно, не озираючись, до берега.

Пливла й знала, що життя чудове й неповторне, особливо, коли сама куєш своє щастя.

Гуляй, дитино, поки твоя година.

Хаблак потрапив на хутір Дубовці в обідній час. Останній кілометр довелося подолати роз’їждженою піщаною дорогою пішки, бо в “Москвичі”, якого виділив йому полковник Каштанов, зіпсувалося запалення, водій почав копирсатися в трамблері, а майор, щоб не витрачати час і розім’ятися, попрошкував до хатів, що виднілися за рідкими деревами.

Сьогодні вранці з’ясувалося, що дружина скульптора Євгена Омеляновича Трояновського перебуває на дачі – про це повідомили сусіди Трояновських, вони знали навіть, де саме має хату Євген Омелянович: гостювали в нього в Дубовцях.

Хаблак прикинув, що від Дубовців не так уже й далеко до Щербанівки, села, де головував ще один пасажир – Григорій Андрійович Дорох, і можна за день, коли, звичайно, ніщо не завадить побувати й там.

І ось тобі: зіпсувався трамблер…

Дім Трояновських Хаблакові показали відразу. Певно, не знайшлося б у Дубовцях людини, яка не знала б свого “знаменитого” земляка, і тітка, котра пояснила майорові, як краще дістатися до Трояновських, казала про скульптора з повагою і називала його шанобливо на “ви”.

Але будинок Трояновських не дуже-то й вирізнявся поміж інших. У Дубовцях, видно, всі жили заможно, будинки стояли суціль цегляні, на високих підмурках, укриті бляхою або шифером. Хаблак помітив лише дві чи три садиби, де збереглися старі, під очеретом хати.

Єдине, що відрізняло будинок Трояновських, – величезна, по всьому фасаду, скляна веранда, зрештою, мусив же чимось знаменитий скульптор виявити свої смаки – вони проявилися ще в тому, що хвіртка, від якої до веранди вела вимощена бетонними плитами стежка, замикалася, Хаблак посмикав її і – безрезультатно.

Майор пройшов уздовж дротяної сітки, сподіваючись побачити когось на садибі, але там наче все вимерло, і коли б не біла “Лада”, що стояла просто на подвір’ї, подумав би, що дружина Трояновського подалася кудись із Дубовців.

Про те, що Юлія Олександрівна водить машину й сама відвезла скульптора в аеропорт, Хаблак дізнався з розмови з Євгеном Омеляновичем. Правда, Трояновський не сказав йому, що дружина перебуває на дачі, він міг і не знати цього: може, Юлія Олександрівна мала бути в Києві, та щось, певне, змінилося в її планах, тому й вирішила побувати в Дубовцях.

Але ж де вона?

З таким запитанням Хаблак і звернувся до літньої жінки в світлій лляній кофті, що порпалась на сусідньому городі.

Жінка відповіла не одразу, довго, чи не півхвилини, роздивлялася Хаблака з-під приставленої козирком долоні, нарешті підійшла до нього ближче й запитала сама:

– А ви хто ж будете?

– За дорученням Євгена Омеляновича, – не зовсім конкретно відповів Хаблак, проте, виявилось, цього туманного пояснення було цілком досить, бо жінка одразу мовила:

– Шукайте на річці.

Видно, вона вважала свою відповідь вичерпною, бо повільно рушила назад до городу, однак майор затримав її, пояснивши, що по-перше, ніколи не зустрічався з Трояновською, по-друге, не знає навіть, як пройти до річки і що все це значно утруднює йому пошуки Юлії Олександрівни.

– До річки он туди через луки, – показала жінка рукою на завулок. – А Юльку й самі побачите, іншої такої нема.

Ця репліка засвідчила її не зовсім прихильне ставлення до сусідки, й Хаблак негайно скористався з цього:

– Як зрозуміти: такої?

Жінка зміряла майора оцінюючим поглядом, презирливо гмикнула, і Хаблак збагнув: либонь, зарахувала його до одної з Трояновськими компанії, і зовсім уже зневірився в тітчиній симпатії, проте вона все ж визнала за можливе розвинути свою думку:

– А такої вертихвістки. Чоловік від’їхав, а вона одразу гола на пляж…

– Гола? – щиро здивувався Хаблак. – Отак от, без нічого?

– Ну, якщо це у вас називається одягом… Невже і в місті так ходять? Ганчіркою прикриється, а все – на очі.

– Лише ганчіркою? – хитро примружився Хаблак. – Певно, в купальнику. І на пляжі…

Тітка сердито похитала головою.

– А через село чому? Ти на річці роздягайся, а чого селом отак швендяти?

Хаблак хотів сказати, що, либонь, вона має рацію, та вулицею, обдавши їх пилюгою, промчали червоні “Жигулі”. Машина загальмувала біля хвіртки Трояновських, якийсь чоловік вискочив з неї, посмикав хвіртку і, впевнившись, що вона замкнута, поїхав далі.

– Юльчин брат з Києва, – пояснила тітка. – А наша не дуже-то й зрадіє йому.

– Чому?

Тітка зміряла Хаблака допитливим поглядом.

– А ви ким Євгенові доводитесь? – запитала.

– Просто знайомі.

– Знайомі… – мовила зневажливо. – Друзі й товариші… їздять тут, п’ють і гуляють, а щоб очі другові відкрити…

– На що?

– А на те, що жінку одну кидати негоже.

– До того ж молоду й вродливу? – підіграв Хаблак.

– Крутяться тут різні…

– І навколо Юлії Олександрівни?

– А навколо кого ж!

Ця інформація навела Хаблака на деякі роздуми, з практики карного розшуку знав кілька справ, коли невірна дружина й коханець об’єднувалися проти чоловіка…

Але ж отак от, замахнутися на життя багатьох?..

Мовив серйозно:

– Я ніколи не повірю, що така статечна й поважна жінка, як Юлія Олександрівна, може щось дозволити собі.

– Не хочете – не вірте, а ми бачимо. Від людських очей ніхто не сховається…

“Так, не сховається, – подумав Хаблак, – особливо від таких пронизливих, як у тебе”. Махнув рукою.

– Казати можна все, – заперечив. – Ну, підійшов хтось на пляжі, погомоніли…

– Погомоніли… – злостиво скривила губи. – Євген – до Києва, Арсен – до хати…

– Арсен? Хто такий? От і сказали б Євгенові Омеляновичу.

– Отак він і повірить… Натякали, та хіба він…

– Арсен… – удав, що пригадує, Хаблак. – Щось не знаю.

– Звідки можете знати? Дачник, раніше в Дубовцях ним і не пахло.

– Знайомий Трояновських?

– Тепер навіть близький, – вказала єхидно.

З-за рогу виринули червоні “Жигулі”, загальмували біля садиби Трояновських. З машини вислизнула жіночка в квітчастому халатику, машина одразу рушила, жіночка помахала рукою і відімкнула хвіртку.

– От і сама… – неприязно видихнула тітка. – Вам і шукати не треба. – Вона невдоволено поправила хустку, різко повернулася і пішла до хати, а Хаблак перетнув вулицю і гукнув Трояновську:

– Юліє Олександрівно?

Жінка вже встигла подолати половину відстані до будинку. Зовсім не здивувалася чужому чоловікові. Зупинилася очікуючи.

Хаблак грюкнув хвірткою, йшов роздивляючись. Трояновська сподобалась йому. Справді гарна, струнка, вродлива, халатик напіврозстебнутий, і засмагле тіло ледь прикрите. Подумав: звичайно жінки, побачивши незнайомого чоловіка, запинаються, та Юлія тільки ледь-ледь погойдувала пляжною сумкою і дивилася вивчаюче.

– Хто ви? – запитала.

– З міліції.

– До мене?

– До вас.

– Що трапилося?

– Маю кілька запитань.

– То прошу. – Лише тепер поправила халатик на грудях і задріботіла до веранди. – Міліція?.. – озирнулася нараз. – А-а, знаю, це в зв’язку з Євгеном? – Вона не дійшла до будинку, вказала Хаблакові на плетене лозяне крісло. Сама опустилася на таку ж гойдалку. – Я не помилилася? – перепитала.

– Так, – ствердив Хаблак, – розмова стосуватиметься вашого чоловіка.

– Який жах! – Юлія Олександрівна дещо театрально стиснула пальцями скроні. – Євген міг загинути!

– Звідки знаєте? – насторожився майор.

– Щойно приїздив Борис. Брат. Чоловік уранці дзвонив йому з Одеси й просив передати речі. Який жах! – повторила, але не дуже знервовано, принаймні очі дивилися спокійно. – Вибух! У наші часи… Але при чому тут міліція і я?

– Скажіть, Юліє Олександрівно, ви самі укладали речі чоловіка до валізи?

– Звичайно.

– І вона не могла потрапити до чужих рук?

– А-а, ось ви про що! – одразу збагнула Юлія. – Підозрюєте мене?

– Скажемо інакше: вимушені з’ясувати деякі обставини.

Очі в Трояновської потемнішали, одповіла різко:

– Валізу чоловікові укладала я особисто, і чужі руки її не торкалися. Євген сам поклав її до багажника машини, а потім разом здали в аеропорту. Отже, можете підозрювати тільки мене.

– Поки що ми нікого не підозрюємо.

– З’ясовуєте?

– Якщо хочете, так.

Юлія відкинулася на спинку гойдалки, міцно стиснула Долонями поруччя.

– Виходить, – мовила сухо й навіть жорстко, – хтось поклав до речей вибухівку. І ви розшукуєте злочинця?

Цій жінці не можна було відмовити у спостережливості й розумі, Хаблак оцінив це одразу, певно, вона вимагала підтвердження, але майор промовчав, і Трояновська вела далі, не зводячи з нього очей:

– Ось чому ви й крутитесь тут у Дубовцях. І вели спасенну розмову з тіткою Мар’яною. Уявляю, що вона наговорила про мене!

– Просто розпитував, як знайти вас.

– І тітка Мар’яна навела вас на деякі роздуми?

І знову Хаблак не відповів.

– Просвітила вас, розповіла про інтимні сторони мого життя? Так от, товаришу з міліції… – нараз припинила погойдуватися, перегнулася до Хаблака й запитала: – Сподіваюсь, наша розмова не для третіх вух?

– Звичайно.

– Так от, шановний товаришу, ви можете підозрювати мене скільки хочете, а я вам скажу відверто. Бо все одно докопаєтесь. Ну, маю я людину, якій симпатизую. Розумійте це слово як хочете, – додала, помітивши мимовільний рух Хаблака. – Але чоловікові поганого не робила й ніколи не зроблю. Більше того, я вам за Євгена горлянку перегризу, от що! Давайте міркувати разом. У мене зараз і квартира, і дача, і машина, а що я сама? Друкарка чи секретарка у підстаркуватого начальника? Уже була й більше не хочу. А Євген забезпечує мене всім.

– І не дуже втручається у ваше інтимне життя? – не без іронії запитав Хаблак.

– Якщо хочете, так, – одповіла не соромлячись. Гойднулася, і халатик розійшовся на колінах, оголивши ноги, проте не запнулася, дивилася на майора насмішкувато, бо знала ціну своїй чарівності.

Хаблак подумав, що ця зовні приваблива жіночка – звичайна хижачка, мила й чарівна хижачка з перламутровими пазурами. Мовив, наче розмірковував про себе:

– Але ж можна мати квартиру, дачу й “Ладу” і без не дуже коханого чоловіка!..

Трояновська зрозуміла натяк майора і одреагувала відразу:

– А дзуськи! Машину можна розбити, та й взагалі, залізо іржавіє, сподіваюсь, це вам відомо? За дачу тут, у Дубовцях, мені дадуть тисяч п’ятнадцять, ну, може, трохи більше. А мені ці тисячі – тьху, Євген Омелянович, знаєте, скільки заробляє? То який резон мені, розумієте, мені, робити йому погане?

Юлія Олександрівна подивилася на Хаблака переможно й раптом помітила, що цей офіцер міліції, бо він у цивільному й сорочка модна – сафарі, вродливий, навіть дуже очі великі й сірі, розумні й допитливі, чоло – високе, а каштанове волосся виблискує в сонячних променях.

Зовсім нічого собі чоловік, може, навіть кращий за Арсена, що з Арсена візьмеш – лише статура й врода, розум курячий, та і який розум може мати дрібний фарцівник, усе в нього “кльово”…

А якщо?..

Думка ворухнулася в Юлії, тільки ворухнулася і одразу опанувала нею.

Юлія Олександрівна нараз запнула халат на колінах, опустила очі долу й мовила ніяково:

– А втім, не вірте мені. Набалакала… Сама не знаю, що кажу. Борис приїхав, розповів, і я вся якась не своя…

Крізь напівопущені вії бачила, як сприймає її перевтілення цей молодик, і думала, що варто було б заманити його ввечері на київську квартиру. Біс із ним, з Арсеном, нікуди він не дінеться, а цей міліцейський офіцер справді гарний – такі не завжди трапляються навіть їй.

– Як ви дісталися до Дубовців? – запитала.

– Наша машина зіпсувалася за кілометр від села…

– То я вас довезу, – зраділа Юлія. – Давайте пообідаємо разом і поїдемо до Києва.

Хаблак усміхнувся не криючись: не так уже й важко було зрозуміти справжні наміри Юлії Олександрівни. Зрештою, подумав, не кожен чоловік встояв би перед її чарами. І ще подумав: йому вона також подобається, і треба мати силу волі, аби відмовитися від такої жінки. А в тому, що вона тільки-но одверто запропонувала себе йому, майже не мав сумніву.

Нараз Хаблак згадав лейтенанта Устимчика, свого колишнього колегу по карному розшуку, що колись погорів на такій самій хижачці, й це зовсім протверезило майора.

– Але ж, мабуть, ви не збиралися до Києва? – запитав.

– Речі… – заперечила. – Євгенові треба передати речі. Борис сказав, що Аерофлот негайно доставить їх в Одесу.

Хаблак підвівся.

– А он і моя машина. Спасибі за запрошення.

– Ні то й ні, – швидко й без жалю погодилася Юлія. Дивилася, як іде цей стрункий і вродливий міліцейський офіцер до хвіртки й вже не думала про нього. Скільки таких – струнких і вродливих, на її жіночий вік вистачить.

4. Старший науковий співробітник інституту Грач прийшов на роботу, як завжди, на десять хвилин раніше. Грача вже вдруге обирали головою профкому, він дбав про свою репутацію, завжди виступав проти нехлюйства й розбещеності, й усі мусили на власні очі бачити, який він принциповий і акуратний.