355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ростислав Самбук » Вибух » Текст книги (страница 17)
Вибух
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 10:05

Текст книги "Вибух"


Автор книги: Ростислав Самбук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 33 страниц)

– Тобі вже старших лейтенантів мало, – реготнув, – подавай підполковників! Переб’єшся.

Хаблак зрозумів, що припустився нетактовності, й почав виправдовуватися:

– Мені дуже приємно тебе бачити, у літаку навіть мріяв про це. Просто Басов був на місці пригоди, хотів розпитати ного.

– Підполковник на нараді в облвиконкомі.

– Але ж робочий день закінчується.

– Проте не закінчився. Зараз ми влаштуємо тебе в готель, за цей час Гурій Андрійович звільниться, можете навіть повечеряти разом, поєднаєте корисне з приємним.

– А ти знаєш, де це відбулося?

– Пригода з Манжулою?

– Так.

– А чого я тільки не знаю!

– Ну, готель і вечеря, сподіваюсь, від нас не втечуть, їдемо на місце пригоди.

– Нетерплячка?

– Слухай, старий, а якщо вночі піде дощ?

– І змиє і так ледь помітні сліди?

– Ти догадливий.

– На цьому тримаємось. Але ж, бачиш, сонце, і синоптики кажуть, що така погода…

– Ти їм віриш?

– Не дуже.

– Поїхали?

– Поїхали. – Волошина не треба було переконувати, розумів: Хаблак має рацію, і він, на його місці, вчинив би так само.

Шлях від аеропорту до Лузанівки пролягав мало не через усе місто, потім вони вискочили на приморське шосе, що вело до Миколаєва. Шофер гнав “Волгу” швидко і впевнено, не встигли вони й наговоритися, як звернули на бічну грунтову дорогу – машину почало кидати на вибоях. Проїхали ще трохи й зупинилися.

Грунтова дорога тут, власне, уривалася, хтось перекопав її, аби машини не під’їжджали до моря – воно було зовсім поруч, метрів за сто п’ятдесят – двісті – тихе, синє, навіть золотаве.

Хаблак підсвідомо повернув до моря – либонь, так би вчинив будь-хто: море гіпнотизує і притягує. Та Волошин указав майорові на стежку, що круто підіймалася з видолинка на гору, Хаблак пішов за старшим лейтенантом, весь час озираючись на море.

Білий пасажирський корабель ішов зовсім недалеко, а попід самісінькою герою, на яку вони видралися, стояла рибальська шаланда, й чайки кричали над нею.

Вони то сварились, то кидалися у воду й горлали різко та вимогливо. А на кормі шаланди лежав чоловік, підмостивши під голову руку, й дрімав, не звертаючи уваги ані на галасливих чайок, ані на морське безмежжя.

Хаблак позаздрив йому: вони видряпуються в’юнистою стежкою, зараз метушитимуться, шукаючи сліди, а людина розкинулася на сонці, їй далекі їхні дріб’язкові клопоти, сітки поставлені, й риба ловиться, шаланду погойдує легкий вітерець, пахне морем і сухим полином з берега – і нехай галасують чайки, під їхні крики спиться краще.

Нагорі, спершись спиною об шорсткий стовбур акації, сидів міліцейський сержант, либонь, йому набридли чайки, спекотне сонце й навіть море – бачив це щодня. Хаблак подумав: він зараз мріє збігти стежкою й пірнути в море, а сержант, мабуть, не купався вже тиждень чи навіть більше.

Сержант зрадів їм: його можна було зрозуміти – мало не весь день пронудьгував, підпираючи акацію. До того ж, певно, мав тверде переконання, що це його сидіння ні до чого – ну, оступилася людина, не втримала рівноваги, покотилася зі скелі, така вже її доля. Сама винна, треба бути обережнішим і не вештатись над урвищем, тут висота, кісток не збереш…

А коли навіть хтось підштовхнув? Спробуй установи. Пускали й собаку, довів до шосе, а тут і без собаки зрозуміло: чоловік міг прийти сюди тільки з шосе.

Бо звідки ж ще?

Далі – піонерський табір, територію огороджено, сторонніх не пускають, праворуч – санаторій, та й взагалі тут кожний клаптик узбережжя зайнятий: санаторії, будинки відпочинку, дачі, табори.

Он тільки за півкілометра видолинок з мочаром та оця гора – вільні: навпроти через шосе село, і людям потрібен вихід до моря, спробуй і його зайняти – скарг не обберешся.

– Ніхто тут не вештався? – запитав Волошин.

Сержант, струсивши суху траву із штанів, зовсім по-домашньому розвів руки і пояснив:

– Кому ж охота сюди дряпатись? Тільки дітлахам та дачникам… Петько із хлопцями цікавився, то я відігнав…

– Сержант Біленко, – представив Волошин. – Тут живе, – вказав на шосе, за яким виднілися будиночки під шифером та черепицею. – У радгоспному селищі усіх знає.

Хаблак підійшов до краю крутого берега. Море підмивало його, й він повільно й неохоче відступав. Останній зсув стався зовсім недавно, вода не встигла ще змити кам’янисту землю, що сповзла з гори.

– Де знайшли тіло загиблого? – запитав Хаблак у сержанта.

Той тицьнув пальцем в уламок гори.

– Он там, бачите, трохи праворуч. Якщо спіткнувся, втриматися важко, заточився і впав, тут ніщо не врятує.

Справді, крутий берег аж нависав над морем, Хаблак уявив, як падав Манжула, й мимохіть заплющив очі від Жаху. Певно, Манжула кілька разів ударився об гостре Каміння, перш ніж розбився на обточених морем валунах.

Майор зітхнув і зійшов зі стежки. Мовив невдоволено:

– Місце небезпечне, і я б заборонив тут вештатися.

– Як? – не втримався від іронічної посмішки сержант. – Міліцейський пост не поставиш. Та й не ходять тут – хіба що пацанва й дачники. Ті всюди пролізуть, буде пост чи не буде. Але до цього часу якось обходилось…

– Об’яву б написали, – підтримав Хаблака Волошин. – На дикті чи на дошці. Небезпечна зона, ходити заборонено. Людей попередили б…

– Скажу голові сільради, – пообіцяв сержант, проте без ентузіазму, певно, знав, що ця об’ява все одно ні на кого не вплине, тільки підштовхне цікавих.

Хаблак зиркнув на годинник – близько шостої. Отже, вони з Волошиним мають години три, щоб обдивитися гору і підходи до неї.

– А дачників у вашому селі багато? – запитав сержанта.

– Трохи є. До моря кілометрів три, три з половиною, та й через шосе переходити, у спеку не дуже приємно. Не те що в прибережних селах. Там люди грошву лопатами гребуть, а в нас не дуже. Є, звичайно, і в нас дачники – з Одеси та інших міст. У нас дорого за кімнату не беруть, а в радгоспній крамниці овочі завжди по державній ціні, не те що в приморських спекулянтів.

Хаблак подав сержантові фото Манжули, яке завбачливий Волошин прихопив із собою.

– От що, Біленко, – попросив, але прохання його прозвучало, як наказ. – Поки ми із старшим лейтенантом тут працюватимемо, покажіть цей знімок у селі. Може, хтось і впізнає.

Сержант з радістю узяв фото: видно, йому остобісіли сонце й скеля, до того ж, мабуть, ще не обідав, перебився бутербродами, он під акацією портфель, з якого видніються термос і промаслена газета.

– Зробимо, – пообіцяв, – я до тих, хто кімнати здає. У них попитаю.

– От-от, – підохотив Хаблак, – це дуже важливо.

– Як не розуміти, – виструнчився сержант, – усе буде зроблено, товаришу…

– Майор, – підказав Волошин.

Сержант виструнчився ще старанніше: майор з самого Києва навряд чи за дрібницею приїде на пустельний чорноморський берег.

Біленко пішов, а Хаблак з Волошиним уважно, метр за метром, почали оглядати місцевість. Грунт був важкий, глинистий, дощ пройшов три доби тому, вдень, коли туман затягнув Одеський аеропорт. З того часу стояла спека, й сонце висушило землю, слідів на стежці та поруч неї не знайшли, валялися тільки недопалки, але вже вимочені дощем і пожовклі на сонці.

Волошин лаявся крізь зуби, кляв південну спеку, котра так ускладнює роботу одеситів: усе в них не так, і слава про них якась сумнівна – порт, Привоз, жаргон, оперета з Водяним. Он у Ленінграді – солідно й грунтовно, пам’ятник Петрові, а не якомусь маловідомому Рішельє, дощі не така вже рідкість, і грунт не кам’яніє за якихось два дні.

Він лаявся і буркотів, та все ж перший помітив слід від підбора на вузькому проміжку між стежкою й урвищем, якраз над камінням, об яке розбився Манжула.

Хаблак став на коліна й ледь не обнюхав цей слід: підбор і половина підошви відбилися більш-менш виразно, підбор гумовий чи з якогось штучного матеріалу, зовсім новий, з рубчиком, щоб не ковзав.

Волошин зняв із сліду гіпсовий відбиток, і вони продовжили пошук. Слідів більше не виявили, та й взагалі на око їм не потрапило більше нічого, вартого уваги, окрім свіжого недопалка сигарети “Кент”, який зачепився за пожухлий кущик полину метрів за сім від стежки.

Недопалок узяли обережно, пінцетом, і заховали до целофанового пакетика, наче він був неабиякою цінністю, цей докурений мало не до фільтра недопалок.

– А ми молодці, – хвалькувато мовив Хаблак. – Група Басова не все помітила.

– Не критикуй моє начальство, – заперечив Волошин. – Не знаємо, що в них.

Ще дві години лазили вони по горі, обдивилися кожний клаптик землі, кожний кущик полину чи ковили. Сонце закотилося за хмаринку над самим обрієм, коли припинили пошуки. Волошин закурив і сів просто над прірвою, а Хаблак почав повільно сходити стежкою. Нараз зупинився й покликав Волошина. Той підвівся неохоче, кинув недопалок, подивився, як летить з висоти, і спустився до майора.

Хаблак присів на стежці там, де вона тільки починала свій крутий підйом.

– Глянь-но сюди, Захаре, – попросив, – як гадаєш, що це таке? – Він тицьнув пальцем у ледь помітну смугу в пилюзі поруч із стежкою.

Волошин опустився на коліна.

– Може, хлопець тягнув дрин по землі, – зробив припущення.

– Не виключено. А уяви собі: ми з тобою тягнемо третього… Ти підхопив за плечі, я за ноги. І одну ногу на мить випустив…

– Гадаєш, вона й лишила цю борозну?

– Може бути таке, Захаре?

– Чому б ні…

Хаблак зробив кілька фотографій сліду. Волошин подивився, як майор клацає апаратом, і мовив:

– Злочинці могли оглушити Манжулу тут, в улоговині. Місце безлюдне, пляжники ходять рідко. Оглушили чи навіть убили. Потім занесли тіло стежкою на кручу й скинули в прірву.

– Угу, – ствердив Хаблак. – Але ти забув про слід від підбора. Завтра вранці експерти порівняють його з підборами туфель Манжули і встановлять ідентичність… Що тоді скажеш?

– Скажу, що цей Манжула несусвітний бовдур. Якщо це його слід – оступився і зірвався з кручі.

Шофер спав на задньому сидінні “Волги”, Хаблак також із задоволенням подрімав би годину чи більше, з жалем подивився на потемніле вечірнє море – купання зняло б утому, та мусили ще знайти сержанта. Щоправда, довго шукати Біленка не довелося: шофер підвіз їх до ошатного, викладеного з піщаника будиночка. Сержант запросив офіцерів до альтанки, пошепотівся з жінкою, та побігла до літньої кухні, а сержант налив усім по склянці холодної води і, дивлячись, як жадібно п’ють, мовив не без пихи:

– Знайшов. Цей Манжула зняв кімнату отут неподалік, у Григорія Охрімовича Граба. Позавчора.

“Наступного ж дня після повернення до Одеси, – відзначив подумки Хаблак. – Поспішав”.

– Ведіть нас, сержанте, до Граба, – розпорядився.

– Але ж, – запропонував Біленко не дуже рішуче, – зараз жінка таку-сяку вечерю скапарить. Зголодніли ж…

– Не пропаде твоя вечеря, – запевнив Волошин. – Поки жінка крутиться, діло зробимо.

Григорій Охрімович Граб, чоловік літній і робочий, судячи з мозолястих рук і продубленого вітрами й сонцем зморшкуватого обличчя, – це було видно навіть у сутінках, – сидів на лавиці біля воріт і лузав насіння. Певно, сержант попередив його про відвідини, бо аніскілечки не здивувався, лише посунувся, звільняючи місце, і запропонував гостям насіння.

Хаблак відмовився, а Волошин узяв півжменьки, кинув насінину до рота й виплюнув лушпиння далі від лавиці, аби не смітити біля подвір’я. Видно, господареві сподобалося це, бо посміхнувся і сам почав розмову.

– Шкода людину, – мовив, – непоганий був чоловік – Манжула, мій постоялець тобто, не жадібний і побалакати міг…

– Але ж зналися тільки два дні… – засумнівався Хаблак.

– Людину й за півдня розкусити можна, – безапеляційно заперечив Граб. – Або й за годину. Я до них, дачників, уже призвичаївся, з першого погляду розпізнати можу.

– Невже? – не повірив Волошин.

– Авжеж, – подтвердив Граб. – Усе воно виходить у компоненті. Я йому ціну за кімнату і дивлюсь, як він на цс… Одразу людину видно.

– І скільки ж ти з нього загилив? – поцікавився Біленко.

– У міру, сержанте.

– Знаємо вас…

– Зелененька невже багато?

– Зелененька – це ще по-божому. І він не торгувався?

– Я ж кажу: одразу людину видно – наперед заплатив.

– Манжулині речі у вас? – запитав Волошин.

– У кімнаті, куди ж дінуться!

– Сержанте, – наказав Хаблак, – організуйте понятих.

Біленко пішов до сусідньої садиби, а майор запитав:

– Отже, Манжула приїхав до вас позавчора?

– Уранці.

– Хтось рекомендував його вам?

– Для чого? Приїхав на таксі, зупинився біля магазину, питає, чи не здає хто кімнату. Я саме нагодився. Давайте, кажу, якщо сподобається. На таксі й під’їхали, кімната йому підійшла, й залишився.

– Номер таксі запам’ятали? – про всяк випадок поцікавився Волошин.

– Навіщо? Звичайне таксі, одеське і з шашечками. Як і всі…

– Кажете, Манжула вам сподобався?

– А чого? Пляшку коньяку виставив. Він – коньяк, я – закусь. Трохи посиділи…

– Розказував щось про себе?

– Звичайно. Де працює, як живе.

– Де ж?

– А на одеському машинобудівному. Постачальником. З жінкою розійшовся, живе – не тужить. Заробляє добре, сам собі господар.

– Ніхто до нього не приходив?

– Не бачив.

– Паспорт показував?

– Аякже, у нас порядок. Я його в сільраді мусив прописати, не встиг тільки. А так – чин чинарем.

– Як же він харчувався?

– Яйця в нас є, молоко в сусідки. Сир також, овочі, фрукти… На сніданок яєчню смажив, а обідати в робітничій їдальні можна.

– Не помітили за Манжулою нічого такого?.. – Хаблак клацнув пальцями. – Не крився він?

– А чого критися? На пляж ходив… Що ж дачникові робити?

Повернувся сержант з понятими, і Граб повів усіх до будинку.

До Манжулиної кімнати двері вели просто з саду, сама кімната виявилась великою, пристойно умебльованою: ліжко, диван, стіл і гардероб, вовняна доріжка попід ліжком.

– Отуточки… – відчинив господар дверцята дзеркальної шафи.

Валіза лежала там, чудова жовта валіза з ременями й блискучими замками, а на плечиках висів вельветовий костюм, також недешевий, як визначив Хаблак, японського виробництва.

Цей Манжула справді був піжоном: раніше білі джинси й піджак від гарного кравця, тепер вельветовий попелястий костюм, за якими ганяються модники. І краватка поруч, не дуже картата й визивна, у яких красуються молодики з Дерибасівської чи Хрещатика, у спокійних тонах з зеленуватим відтінком, якраз під попелястий костюм.

Волошин поклав валізу на стіл і розкрив її. Витягнув кілька пар білої трикотажної білизни, сорочки, електробритву, рушники й несесер, дорогий несесер чорної шкіри й кілька книжок та журналів – “Огонек”, “Человек и закон”, “Вокруг света”, особливою оригінальністю смаків Манжула не вирізнявся.

Склали акт – огляд Манжулиних речей майже нічого не дав, просто так, деякі штрихи для розуміння характеру та уподобань потерпілого.

Упакувавши валізу й замкнувши її, Хаблак поцікавився в господаря:

– Коли сьогодні встав Манжула?

– Дачники… – одповів Граб не дуже поштиво. – Їм що, горить? Вилежуються…

– Коли ж?

– Десь о дев’ятій чи трохи раніше.

– І відразу на море?

– Поснідав.

– Щось готував?

– Ні. Каже: яєчня набридла, випив молока, сиру господиня принесла – то й приклався. Воно точно: нема кращої їжі, ніж свіжий сир.

– А потім одразу на пляж?

– Виходить, так.

– Не бачили, ніхто не чекав Манжулу на вулиці?

– А я що, проводжав його? Зранку роботу мав, землю з компостних ям вибрати. Кожному своє: йому відпочивати, нам робити.

Певно, Граб сказав усе, що знав і що думав про свого постояльця, до того ж Хаблак помітив, як нетерпляче тупцяє на місці Віденко, й справді, затримались уже більше ніж півгодини, а сержантова дружина чекає на них з вечерею. Вона дійсно чекала й нагодувала варениками з сиром і в сметані – багато є на світі смачних наїдків, але Хаблак, наминаючи Біленкові вареники, думав, що навряд чи хоч одна з найвишуканіших страв перевершить оці звичайні сільські вареники. Либонь, Хаблак був не вельми оригінальний у своїх судженнях: утрьох вони ум’яли глибоку миску вареників і запили їх холодним молоком, повний глечик якого господиня винесла з погреба.

По дорозі до Одеси Хаблак, розморений смачною їжею, потрохи куняв, Волошин також не схильний був базікати, про щось зрідка перемовлявся з шофером. Швидко домчали до готелю “Моряк”, де Хаблакові знову випало жити, і майор спав уже через кілька хвилин – тривожні думки про те, що минув день, а вони так і не зробили вагомого внеску в розслідування вибуху, чомусь не мучили його, спав спокійно, і снилося йому золотаве, спокійне, безмежне й справді вічне море.

З думками про море Хаблак і прокинувся. Пошкодував, що вчора, будучи за три кроки від нього, так і не викупався.

Волошин мусив заїхати по Хаблака о дев’ятій. Майор поснідав у буфеті й спустився до холу. За скляними дверима бару порядкувала прибиральниця, Хаблак згадав, як брали вони тут Гошу – тепер бармен виконує більш суспільно корисну роботу…

Волошин під’їхав рівно о дев’ятій, наче хизуючись своєю пунктуальністю, і повідомив: Басов уже в управлінні й чекає на них. Постанова на обшук у квартирі Манжули є, і опергрупа готова до виїзду. Більше того, ще вчора ввечері Гурій Андрійович встановив, що в Одесі мешкає Манжулина сестра – її мусили розшукати й привезти на братову квартиру.

Підполковник зустрів Хаблака привітно, взагалі був людиною доброзичливою і навіть, як дещо упереджено вважало начальство, благодушною, але ці якості аж ніяк не заважали йому, в очах підлеглих навіть звеличували. Не дивлячись на те, що підполковник Басов у разі потреби міг, як кажуть, знімати з них стружку.

Гурій Андрійович ознайомив Хаблака з результатом висновків судмедекспертів. Власне, нічого нового вони не сказали, смерть настала після сильного удару головою об камінь і перелому шийних хребців, на тілі загиблого виявлено багато синців і пошкоджень, переломи ніг та ребер, що сталися в результаті ударів, коли Манжула падав у прірву. Тобто він міг сам оступитися і впасти, його могли оглушити й скинути з крутого берега, принаймні з цього приводу експерти не могли сказати нічого путнього.

Не порадували Хаблака й висновки щодо знайденого на краю урвища сліду від каблука в рубчик. Манжула носив м’які шкіряні босоніжки, а слід був залишений, як твердили експерти, черевиком або туфлею значно більшого розміру, приблизно сорок четвертого, крім того, на товстій підошві. Недопалок “Кенту” також не міг належати Манжулі – він не курив, це також зазначили в акті про розтин тіла загиблого.

Хаблак поцікавився, чи виявили залишки слини на недопалкові. На щастя, знайшли – принаймні знатимуть групу крові людини, яка курила “Кент” і кинула недопалок на кручі.

Щоправда, може, курив випадковий перехожий, дачник, бо сільські хлопці, котрі могли вештатися на горбі, навряд чи й нюхали такі дорогі сигарети.

А курили “Кент” учора – Хаблак подумав, можливо, й позавчора, – якщо саме так, недопалок їм не згодиться.

Басов не поїхав з ними на Манжулину квартиру, мав якісь невідкладні справи, зрештою, і чого мав їхати – Хаблак, Волошин, ще два офіцери, не кажучи вже про дільничного інспектора, котрий зранку чекав на них біля дому Манжули – більш ніж достатньо для найретельнішого обшуку однокімнатного помешкання, котре займав Михайло Микитович.

Будинок притулився в глибині тінистої вулиці – звичайний п’ятиповерховий будинок без ліфта. Навколо росли молоді грецькі горіхи, під ними стояли зручні лавочки із спинками – на одній з них примостився міліцейський лейтенант у голубій сорочці з погонами, які чомусь сповзали з його плечей, а поруч літня жінка з червоними заплаканими очима, як догадався Хаблак, Манжулина сестра. Навпроти них сиділи двоє сивих дідуганів: либонь, дільничний знав свою справу й заздалегідь підготував понятих.

Усе виявилось точно так, як передбачав Хаблак. Спочатку дільничний відрекомендувався сам, назвавшись Петром Петровичем Деребою, потім кивнув на жінку й повідомив, що це Мар’яна Микитівна Ковальова, сестра загиблого, а двоє старих – поняті, які, певно, знадобляться.

Дідки одразу підвелися і з готовністю закивали головами, їм було цікаво поспілкуватися з міліцією, а часу ж мали чимало…

Хаблак відповів також церемонно: мовляв, з вдячністю сприймає пропозицію громадськості й з задоволенням скористається їхньою послужливістю.

Піднялися на третій поверх, Волошин відімкнув двері ключем, знайденим у кишені Манжули.

Михайло Микитович займав стандартну, не дуже велику однокімнатну квартиру, і вмебльована вона була просто: сервант, широкий диван, письмовий стіл та два фотелі, але жив покійний, це одразу впадало в око, з розмахом. На письмовому столі стояв японський стереомагнітофон, колись Хаблак чув, що така апаратура коштує десь близько двох тисяч карбованців і навіть більше, стіни кімнати укривали килими, м’який і товстий китайський килим з трояндами лежав на підлозі, а сервант заставлений кришталевими вазами, фужерами й ще якимись витребеньками. З величезної кришталевої вази на журнальному столику стирчали зав’ялі квіти. Хаблак подумав, що Манжула поспішав, залишаючи квартиру, – певно, був акуратистом, бо все блищало чистотою і кожна річ стояла на своєму місці, а от про троянди забув, він би обов’язково викинув прив’ялі, але ж три дні тому квіти були ще зовсім свіжі, а коли поспішаєш, не думаєш про троянди, яким красуватися недовго.

Сестра Манжули, якій Волошин уже встиг повідомити, що міліція розслідує обставини загибелі Михайла Микитовича і у зв’язку з цим мусить оглянути його квартиру, зупинилася в дверях, що вели з коридора на кухню, дістала хусточку й витерла сльози. Хаблак налив їй води з крана, теплуватої і несмачної – холодильник був вимкнутий і стояв відчинений: деталь, яка свідчила, що господар квартири не збирався повертатися сюди найближчим часом.

Жінка відмовилася від води, вона пройшла на кухню і сіла, спершись ліктями на стіл, подивилася на Хаблака й запитала:

– Що сталося? Чому?.. Як загинув Мишко?

Майор умостився навпроти неї – Мар’яна Микитівна сама почала потрібну йому розмову. Він співчутливо перегнувся до жінки через стіл і відповів:

– Може, випадок, а може, й гірше…

– Серце віщувало мені погане, – схлипнула жінка. – Та й Мишко… Він повернувся сам не свій, був чимось стривожений…

Хаблак згадав самовпевненого й навіть трохи пихатого Манжулу в аеропорту, там Михайло Микитович виглядав зовсім спокійним. Але ж перед сестрою міг і не критися, а в Борисполі, певно, розігрував добре продуманий спектакль.

Хаблак хотів запитати в Мар’яни Микитівни, звідки в її брата килими й кришталь, бо зарплати постачальника навряд чи вистачило б на такі витрати, одначе передумав, це могло б насторожити її, а хотілося розмови невимушеної і довірливої, коли співбесідник розуміє тебе, хоче допомогти й каже тільки правду.

Тому й перепитав:

– Кажете, Михайло Микитович повернувся з Києва знервований? В чому це проявлялося? Може, щось розповів вам?

– Та ні, нічого конкретного. Але ж я добре знаю Мишка, мати в нас рано померла, а я на десять років старша. На ноги його поставила.

– Мусили розуміти без слів.

– Отож, бачу – не в своїй тарілці. Розпитую – відмовчується. Каже: втомився і хочу відпочити. їду на село, десь зніму кімнату, щоб ніхто не знав, де, – аби не турбували. Одразу й поїхав. Покидав речі до валізи й викликав таксі. Я його обідати запрошувала, Мишко завжди в мене обідає, коли вихідний, однак того разу відмовився – поїхав, і все.

– Сказав – куди?

– Чого ж йому від мене критися? Звичайно, сказав, він у тому селі вже колись відпочивав, не дуже сподобалось, та чомусь знову поїхав. А мені наказав: нікому ні слова, ані пари з вуст, щоб друзі не пронюхали, де він, бо весь відпочинок лясне.

– І ви – нікому?

– Звичайно, ні. Одній тільки секретарці, Галині Іванівні, а більше нікому.

– Що за Галина Іванівна?

– Секретарка Мишкового директора. З машинобудівного. Він поїхав, а наступного дня вона з’являється. Я на сусідній вулиці в газетному кіоску працюю, то вона підходить, виручайте, каже, Мар’яно Микитівно, директор терміново Михайла Микитовича розшукує, позаріз потрібний, щось там з постачанням, залізо чи прокат якийсь, звичайно, гріх турбувати людину під час відпустки, проте крайній випадок. Ну, треба, то й треба, я і сказала.

Хаблак ледь помітно поворушився на стільці: повідомлення Мар’яни Микитівни зацікавило його.

– А як вона вас знайшла? – запитав. – Секретарка. Звідки дізналась, що ви у кіоску?

– А чого ж критися? Певно, Михайло й розповів на заводі. Мене багато хто знає: бачите, їй було навіть відомо, як мене звуть. Так і сказала: “Виручайте, Мар’яно Микитівно”, я це добре пам’ятаю. І на директора послалася: мовляв, сам Герасим Валер’янович просив, а директора точно так звуть, колись мені Мишко розповідав, який в них директор гарний, і саме так називав.

– Вона сама до вас підходила, секретарка?

– Сама.

– Як виглядала?

– Повна така – білявка, ну, знаєте, звичайно, не природна, тепер природних зовсім мало, отже, фарбована, гарна жінка, в тілі, й блузка мереживна, красива блузка, тепер такі модні.

– Галиною Іванівною сама себе назвала?

– Так. А що? Може, я щось не те вчинила?

– Може, й не те, – невизначено відповів Хаблак, – ніхто нічого не знає…

Майор перейшов до кімнати, де стояв апарат, додзвонився до довідкового й попросив номер телефону приймальні директора машинобудівного заводу. Одповіла секретарка.

– Галина Іванівна? – поцікавився Хаблак.

– Так, вас слухають.

Майор назвав себе й запитав:

– Ви приїжджали позавчора на Аркадію до сестри Михайла Микитовича Манжули?

– Я?.. – щиро здивувалась секретарка.

– А от Мар’яна Микитівна твердить, що саме ви. Цікавились, де можна знайти її брата.

– Вибачте, це якесь непорозуміння.

– І ваш директор не розшукував Манжулу?

– Навіщо? Товариш Манжула вже півроку тому звільнився з заводу.

Це була приголомшуюча новина, і Хаблак не спромігся ні на що краще, ніж запитати:

– Це точно?

– Вас цікавить точна дата й номер наказу?

– Ні, поки що це не так уже й важливо.

– Дати вам телефон відділу кадрів?

– Прошу.

Хаблак записав номер телефону, вже твердо знаючи, що справа починає набирати зовсім несподіваного й незвичайного повороту.

– І ще одне запитання, Галино Іванівно, – попросив, – може, воно видасться вам дивним, але скажіть: якого кольору у вас волосся? Ви не білявка?

– Скоріше – навпаки.

– Тобто?

– Брюнетка. Це має якесь значення?

– Для нас – так.

Поклавши трубку, Хаблак помітив запитувальний погляд Волошина, однак не став нічого пояснювати й поспішив на кухню. Певно, Мар’яна Микитівна трохи оговталася, бо витирала вологою ганчіркою пилюгу, яка встигла вкрити стіл за кількаденну відсутність господаря.

– Пригадайте, будь ласка, – попросив її Хаблак, – заводська секретарка, Галина Іванівна, яка розпитувала вас про брата, була сама? Вона підійшла до кіоска сама? Чи, може, хтось її супроводжував? Можливо, поспішила до когось?

Жінка поклала ганчірку.

– Сама, – ствердила. – Галина Іванівна підійшла сама. Вона ще купила в мене журнал “Україна”, дала карбованця і забула здачу. Я хотіла наздогнати, та не встигла. Вона перейшла вулицю, там у нас сквер, перетнула його й сіла в машину. Це я точно бачила, на неї чекала машина, “Волга” вишневого кольору. Я гукала її, проте Галина Іванівна не почула, машина одразу рушила.

– Номери? – запитав Хаблак. – Номери не помітили?

– Ні, машина стояла до мене боком, ще й за деревами, я ж казала, там сквер.

– Крім водія, хтось був у машині?

– Не знаю. Галина Іванівна сіла на переднє сидіння, а позаду… Може, хтось і був…

– Спробуйте пригадати.

Мар’яна Микитівна спробувала, навіть старатливо заплющила очі, але відповіла невизначено:

– Здається, був, однак твердити не можу.

Хаблак вийшов на балкон, покликав Волошина. Коротко розповів про почуте, і старший лейтенант зумів одразу збагнути всю важливість щойно одержаної інформації.

– Гадаєш, вони подалися потім до радгоспного селища? – запитав.

– Для чого ж тоді містифікація з Галиною Іванівною?

– Вишнева “Волга”! – вигукнув Волошин. – Якщо вони поїхали тою ж “Волгою”, в селищі їх могли побачити. Видна машина, як гадаєш?

– Треба їхати туди.

– Навіть дуже треба.

– А тут?

– Що тут… Хлопці, власне, вже закінчують. Гарно жив Манжула, розкішно. Але поки що нема нічого суттєвого, один блокнот, – показав маленький записник у шкіряній обкладинці. – Адреси, номери телефонів. Згодиться.

– Точно, згодиться, – погодився Хаблак. – Отже, тут кінчаємо?

– Квартиру хлопці опечатають, щось знадобиться – повернемось.

Волошин подзвонив Басову й домовився про подальші дії. Залишивши оперативників у квартирі Манжули, вони знову помчали до злощасного села на чорноморському березі.

Біленко сидів у сільраді, складав акт про якесь порушення. Навпроти нього примостилася на стільці огрядна молодиця з великою господарською сумкою, з якої виднілася зелена цибуля. Молодиця щось доводила сержантові й доводила досить азартно, бо розчервонілася і спітніла. Невдоволено озирнулася на людей, що завадили їхній розмові, навіть махнула рукою, аби вийшли й почекали. Та підхопився Біленко – збагнув: навряд чи даремно вертатимуться до селища Хаблак з Волошиним, і сказав молодиці:

– Ми з тобою, Валеріє, розберемося потім. Зараз у мене невідкладні справи.

– Це чому ж – невідкладні? – заперечила невдоволено. Та сержант обірвав її рішуче:

– Сказано: йди додому. Якщо хоч раз побачу… – він не договорив, лише махнув рукою – видно, жінка збагнула, Що їй справді краще йти, бо підхопила сумку з цибулею і почимчикувала не озираючись. Але, певно, не була б жінкою, якби не лишила за собою останнього слова. Зупинилася в дверях і кинула на прощання:

– Легше всього акти складати, ти попробуй на полі повкалувати… – шалапутливо блиснула очима й зникла.

Вислухавши офіцерів, Біленко запропонував:

– Вам селом швендяти негоже. Та й не розмовлятимуть люди з вами відверто, ясніше ясного. У мене актив є, хлопців по селу пущу – вони про все дізнаються. І я з ними. А вам краще на море податися. Годину чи півтори матимете, чого тут у сільраді стовбичити.

Хаблак покрутив головою: виходило якось незручно, поки вони купатимуться, інші діло робитимуть… Проте Біленко, певно, мав рацію, і майор запитально зиркнув на Волошина: мовляв, на твій розсуд, ти тут начальство, тобі й вирішувати.

Волошин поставився до сержантової пропозиції схвально.

– Точно, – ствердив, – ми тобі, сержанте, тільки заважатимемо. Завдання ясне: вишнева “Волга”?

– Якщо була, люди обов’язково бачили, – розсудливо відповів Біленко. – А якщо бачили й запам’ятали, скажуть.

Сержант пішов шукати своїх дружинників, а міліцейська машина рушила до моря, і Хаблак без особливих докорів сумління заліз у воду, навіть заплив далеченько, так, що крутий берег, з якого скинули Манжулу (тепер майор майже не сумнівався, що саме скинули), видавався зовсім не страшним.

Майор ліг горілиць, дивився у бездонну небесну синяву, легкі хвилі гойдали його, і нараз усі повсякденні клопоти – вишнева “Волга”, квартира з кришталевими вазами, міліцейський сержант на сільських вулицях – видалися дрібними і не вартими уваги.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю