Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 33 страниц)

“А це небезпечно?” – поцікавилась Зіна.

Леонід Павлович безжурно махнув рукою.

“У крайньому разі, доганяка за нехлюйство. А зважаючи на те, що керівник я молодий і помиляюсь уперше, може взагалі обійтися”.

“П’ять тисяч за догану – дурниці, – рішуче відрубала Зіна. – Якщо б мені платили вдесятеро менше, й то…”

На цьому й порозумілися.

Коли Леонід Павлович десь через півроку приніс ще п’ять тисяч, Зіна сприйняла це як належне. Навіть поцікавилась, на що можна розраховувати в майбутньому?

Але чоловік не міг дати певної відповіді. Його опікування справами досить дрібного підприємства помітив заступник начальника главку Гаврило Климентійович Татаров – старий сухар і ортодокс. З ним ні випити, ні побалакати, знає тільки роботу й сім’ю. Стара кадра, що якось випадково опинилася в главку й дотягувала тут останні роки до пенсії.

До речі, Гудзій уже повідомив про це Манжулу: мовляв, радий би до раю, та гріхи не пускають – усе, з алюмінієвим листом крапка. Якщо він ще хоч раз учинить таке, виникне скандал, почнуться розслідування, комісії, а кому це потрібно?

Так, розслідування, звичайно, не потрібні, погодився Манжула, але треба врахувати: сам Геннадій Зіновійович вимагає, аби знайти якийсь вихід, бо справа з алюмінієвим листом виявилась перспективною.

Того разу Гудзій вперше почув це ім’я – Геннадій Зіновійович. А через день Манжула запросив його на зустріч з ним – шефом, як повідомив не без шаноби.

Потім вони зустрічалися ще кілька разів, не часто, лише за потреби, як і сьогодні.

А Геннадій Зіновійович відсьорбував холодне шампанське й дивився на Гудзія холодно та уважно. Думав: якщо цей слизняк зуміє організувати поліетилен, варто його винагородити. Так, на поліетилені можна непогано заробити. Навесні він їздив приміськими селами, так би мовити, на натуру, вивчав запити приміського населення – поліетиленової плівки катастрофічно не вистачає, і приміські баришники, які постачають місту найперші огірки та помідори й зайняли теплицями мало не всі свої присадибні ділянки, готові платити за поліетилен мало не золотом.

І нехай платять, розмірковував Президент. Щоб він міг жлуктити з цим недотепою марочне шампанське.

Підвів руку з фужером і мовив:

– Твоє здоров’я, Льоню! П’ю за твій гострий розум, за вміння все бачити й все розуміти, за твою життєву хватку. І за наші спільні з тобою позиції.

І вони випили, дивлячись один на одного приязно, як добрі компаньйони, бо коньяк і шампанське розігріли їм кров, і все навколо видавалося значно кращим, ніж було насправді.

13. – Треба їхати в Карпати.

– Так, без цього не обійтися, – погодився Хаблак і подивився на Дробаху запитально, хоча й без цього було зрозуміло: їхати йому.

– Завтра.

Дробаха підсунув Хаблакові блокнот, знайдений на Манжулиній квартирі. Мовив:

– Я попросив досвідчених людей проаналізувати адреси й номери телефонів, записані тут. Більшість, звичайно, одеські, їх виведемо в окрему групу, і в разі потреби ними займуться одеські товариші. Є також кілька київських телефонів. Нічого підозрілого: міністерства, главки, трести, підприємства. Манжула – постачальник і, натурально, мусив мати широке коло знайомств у цій сфері. Нарешті, є п’ятизначні телефонні номери. Радив би звернути на них увагу. Як правило, такі телефонні номери використовуються районними АТС.

– Можливість вийти через них на карпатських знайомих Манжули?

– Так, але не стверджую.

Хаблак погортав записник, хоча й знав мало не напам’ять усі позначки в ньому.

– Бачите… – забрав у нього записник Дробаха. – Візьмемо сторінку на “К”. Є “К”, підкреслене двічі. За ним дві літери: “В”, “С” і номер телефону: 5–15–24.

– “В.С.” – ініціали абонента, – сказав Хаблак упевнено.

– А “К”, підкреслене двічі? Є ще “К”, підкреслене один раз і зовсім без підкреслень.

– Оце вже Манжулині секрети.

– Може, оці підкреслені й не підкреслені “К” означають назви населених пунктів?

– Я думав над цим.

– Попросіть хлопців з Івано-Франківського розшуку зайнятися ними.

– Безумовно.

– Тоді, – Дробаха чемно обійшов стіл і обійняв Хаблака за плечі, – я порадив би вам їхати додому.

– Негайно скористаюся з вашої поради.

– Дзвоніть щоденно.

– Як з вишневою “Волгою”?

– Наче корова язиком злизала.

– Може, не київська?

– Усе може бути, Сергію Антоновичу, і ви це знаєте краще, ніж я. – Дробаха провів Хаблака до дверей, і той поспішив до Хрещатицької станції метро, вирішивши нічого не казати Марині про завтрашнє відрядження – для чого псувати вечір на Гідропарку?

Вечір справді видався вдалим: спочатку Степанко бігав мілководдям, потім по черзі купалися він і Марина, син бігав і верещав, не бажаючи виходити з води, а коли почало сутеніти, смажили шашлики і розпили пляшку густого й неймовірно смачного молдавського “Каберне”.

Уже повернувшись додому, Хаблак сказав Марині про Карпати й попросив зібрати валізку. Слава богу, це не зіпсувало їй настрій, навіть позаздрила:

– Це ж треба, на тому тижні купався в морі, а тепер – гори! Щастить людям…

Але очі дружинині дивилися сумно.

У Івано-Франківську Хаблакові ще не доводилось бувати. Чомусь гадав: маленьке провінційне місто, а виявилось: велике, чисте, гарно влаштоване, з широкими проспектами новобудов і пожвавленим центром.

Хаблака прийняв начальник обласного карного розшуку – йому вже дзвонили з Києва й просили допомогти; полковник запитав, якої саме допомоги потребує київський колега. Машиною і метикованим помічником принаймні забезпечимо: старший лейтенант Стефурак, місцевий, знає гори як свої п’ять пальців і не новачок у карному розшуку.

Хаблак підвів руки: все, більш нічого не треба!

Машина й товариш, із яким можна порадитися, зорієнтуватися в місцевих умовах – про це можна тільки мріяти!

Полковник зміряв Хаблака оцінюючим поглядом.

– Машина, правда, не дуже комфортабельна… – пояснив. – ГАЗ-69. Але дякуватимете, бо “Волгою” по гірських дорогах не розженешся.

– Я не турист, товаришу полковник.

– Ночуватимете тут?

– Волів би виїхати одразу до Коломиї.

– Стефурак попереджений, машина в гаражі.

Хаблак чомусь уважав, що мало не одразу за містом починаються Карпати, а дорога метляла пагорбами, прорізала широкі долини, горами тут і не пахло – звичайний подільський пейзаж. Зробилося якось ніяково, немов дитині, якій пообіцяли іграшку й забули купити, хоч їхали веселими чистими селами й поля навколо колосилися пшеницею, котра вже набрала силу й подекуди жовтіла.

Вів машину сам Стефурак. Невисокий, кремезний, в насунутій на чоло бавовняній кепочці – зовсім не скидався на інспектора карного розшуку, звичайний шофер, який везе середнього районного керівника чи голову колгоспу. Хаблак, правда, не дуже скидався на голову, офіцерська підтягнутість все ж давалася взнаки – за начальника якогось відділу культури чи навіть райвиконкомівця міг зійти. Це його цілком улаштовувало, і майор приязно зиркав на Стефурака: здається, хлопець тямущий, не якийсь міліцейський дженджик, добре, що сам запропонував обійтися без шофера – водій, який би гарний і невибагливий не був, завжди потребує додаткових витрат, моральних і матеріальних, а тут усе просто: номер на двох організувати легше, ніж на трьох, не кажучи вже про інші дрібниці.

Перед виїздом Хаблак розповів Стефуракові, з яким завданням приїхав, і назвав прізвище Манжули. Старший лейтенант подумав трохи й зауважив: якщо пам’ять не підводить, він зустрічав це прізвище в якихось зведеннях чи протоколах і, до речі, порівняно недавно. Старший лейтенант подумав трохи й згадав усе достеменно. Півмісяця тому розкручував крадіжку, одна з ниток привела його до Коломиї, там і почув це прізвище: Манжула. Справа в тому, що працівники районного ВБРСВ натрапили на слід спекулянтів листовим алюмінієм, котрим гуцули криють хати. У зв’язку з цим і був затриманий Манжула, але, як виявилось, безпідставно. Доказів проти нього не було – пробачились і відпустили.

Цікаво, подумав Хаблак, одну із своїх останніх листівок до сестри в Одесу Манжула написав саме з Коломиї – отже, добре, що їдуть вони туди, мабуть, недаремним було затримання цього одеського пройди.

В’їхали в село. Стефурак показав Хаблакові першу хату, вкриту, за тутешньою модою, листовим алюмінієм.

Майор попросив зупинитися і вийшов з машини. Великий дерев’яний будинок, нефарбований, жовте смолисте дерево наче пишалося своєю вічністю. Вікна зовсім міські, широкі, на другому поверсі лише трохи менші. Мансарда – не мансарда, нема узвичаєних скошень – і все це під гордовито виблискуючим сріблястим покриттям. Майстри, які вкривали дім, мали свої штампи, вони витискали з алюмінієвого листа різні форми, як здалося Хаблакові, під черепаху: справді, наче велетенська черепаха залишила на будинку свій панцир.

По фасаду дім прикрашали олені, вирізані з алюмінію – наче збиралися у весняному запалі накинутися один на одного, погрожували важкими рогами й трубили бойову пісню.

Хаблак відступив до машини в захопленні.

– Ну? – коротко запитав Стефурак.

– Грандіозно.

Хаблакові справді сподобався будинок, проте старший лейтенант сприйняв його репліку по-своєму.

– Ти колись бачив, аби десь продавали алюмінієвий лист? – запитав.

– Ні.

– І я не бачив.

– Отже?

– За такий дах, кажуть, платять не менше ніж три тисячі.

– Не може бути! – щиро здивувався Хаблак.

– Тільки за алюміній, без роботи.

– Неймовірно.

– А чого ти хочеш! По-перше: мода. По-друге: дах легкий, красивий і фарбувати не треба.

Хаблак подумав: коли справді три тисячі, завжди знайдуться люди, які грітимуть на цьому руки. Вони рушили, і майор запитав:

– Яка державна ціна алюмінію?

– Ти ж сам казав: не бачив у продажу.

– Але ж десь беруть…

– По-моєму, наші обехеесівці вже ламають над цим голову.

– Пізно почали.

Стефурак лише знизав плечима, і майор так і не зрозумів, засуджує чи виправдовує той своїх колег.

В’їхали в Коломию непомітно: може, Хаблак задрімав, притомившись, чи просто замислився, але околиці не запам’ятав.

Коломия сподобалася майорові, правда, сьогодні йому подобалося все, навіть досить одноманітні села вздовж шосе. Майор подумав, чим саме його вразило місто, й нарешті зрозумів – не чистотою центральних вулиць, навіть не зеленню й квітами, а непоспішливістю ритму життя, неперенаселеністю вулиць і, певно, тим провінційним духом загальної обізнаності, який чомусь упав Хаблакові в око, – можливо, тому, що люди стояли попід магазинами купками й дружно розмовляли поміж собою, чи тому, що кілька разів помітив, як ввічливо підіймають чоловіки капелюхи, зустрічаючись.

Колись і ця обізнаність, і непоспішливий темп життя, і взагалі все, пов’язане з так званим провінціалізмом, зазнавали остракізму й рішуче засуджувалися, але Хаблак не відчував до цього гострої неприязні, навпаки, після божевільного темпу столичного життя, подвоєного ще темпами карного розшуку, коломийські статечність і непоспішливість приємно вражали.

Хаблак подумав ще: за такого життєвого ритму, мабуть, і стосунки між людьми зміцнюються, отже, люди не такі відчужені, як у великому місті, – виходить, тут менше проявів зухвалості, зверхності, злоби, а в результаті (це був його специфічно-професійний висновок) і менше злочинів.

Капітан Пекар, начальник місцевого карного розшуку, чекав на них у темнуватій кімнаті з навстіж відчиненим вікном – лузав насіння і випльовував у вікно, дивлячись, як два півники підскакують і приндяться, готуючись до бійки.

Хаблак і в цьому завбачив перевагу місцевого ритму: завалений справами начальник розшуку якогось столичного району навряд чи зміг би отак безжурно лузати насіння.

Правда, Пекар знітився, зрозумівши, що його застали за таким заняттям, але одразу ж опанував себе і запропонував:

– Обідати! Бо час обідній, і я тут замовив…

Хаблак перезирнувся із Стефураком: видно, капітанова категоричність не вразила того, майор також не заперечував проти обіду – на тому й зійшлися. Пекар провів їх до чистої, буквально вилизаної їдальні, де їх нагодували домашнім борщем і смачними котлетами з добре підсмаженою картоплею.

Хаблак, якому доводилося досить часто перебиватися стандартними глевкими макаронами, ще раз переконався в добротності коломийського способу життя.

Наїлися, подобрішали й повернулися до темнуватої кімнати капітана Пекаря. Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули й коротко пояснив, чому саме вони із Стефураком завітали до Коломиї. Гадав: Пекар почне розпитувати, радитися, думати, але капітан одразу зняв трубку й попросив:

– Грицю, ти вільний? Зазирни.

Гриць не забарився – чоловік також з капітанськими погонами, низький, чорнявий і верткий. Він назвався Григорієм Васильовичем Гутовським, потиснув усім руки, і після цього Пекар подав йому фото Манжули.

– Впізнаєш? – запитав.

– Упізнаю. Ми його колись затримували. Чекайте, здається, його прізвище…

– Манжула Михайло Микитович, – підказав Хаблак.

– Точно. І що сталося? Бо в нас не було проти нього доказів.

– Убитий.

– О-ля-ля! – нараз зовсім по-хлопчачому вигукнув капітан. – Цього тільки не вистачало!

Він посерйознішав, сів і розповів, у зв’язку з чим вони вийшли на Манжулу й навіть затримали його.

Десь два місяці тому до міліції надійшов сигнал, що в районі з’явилися спекулянти – торгують алюмінієвим листом. Кілька днів обехеесівці тупцювали на місці, нарешті дізналися, що одному з колгоспників пообіцяли вночі закинути алюміній. Навіть попередили, аби приготував гроші.

Міліція влаштувала засідку, проте спекулянти не приїхали. Видно, щось злякало їх.

Хоча за їхній слід зачепитися вдалося. Через кілька днів міліція дізналася, що одному з колгоспників пропонував придбати покриття для даху шофер із сусіднього села. Навіть натякнув, що алюміній уже лежить у нього на подвір’ї.

Коли міліція наскочила до того шофера, то ніякого алюмінію в нього не знайшла, проте застала там громадянина, який назвався Михайлом Микитовичем Манжулою, який по-пояснив, що приїхав з Одеси до Карпат як турист, однак документів у нього не виявилось. Манжула повідомив, що зупинився на Косівській турбазі й залишив паспорт там.

Усе це насторожило працівників міліції. Манжулине пояснення вимагало уточнення, і одесита доставили до Коломиї. Наступного дня виявилось, що він не брехав, документи мав справжні, і міліції довелося вибачатись і відпустити його.

Розповівши цю історію, Гутовський зробив паузу, Хаблак вирішив: виклав усе, що йому відомо, але капітан раптом розповів справді цікаву новину:

– Однак на тому тижні ми все ж зачепилися за спекулянтів. І взяли одного типа на гарячому.

– Кого? – поцікавився Стефурак.

– Диспетчер нашого автогосподарства.

Хаблак витягнув Манжулин блокнот, потрібну сторінку знайшов одразу. Після першого “К”, двічі підкресленого, стояли літери: “В”, “С”.

– Як звуть вашого диспетчера? – запитав.

– Василь Семенович Гринюк.

– І телефон у нього: п’ять – п’ятнадцять – двадцять чотири?

– Звідки знаєте?

– З Манжулиного блокнота.

– Неймовірно, – розпачливо вигукнув Гутовський, – тримали злодія за комір і так безкарно випустили!

– А Гринюк признався?

– Я ж казав: взяли на гарячому.

– Дізналися, звідки в нього алюміній?

– Каже: торік придбав у якогось незнайомця. Мовляв, хотів прислужитися товаришеві, той давно просив дістати покриття, а потім відмовився. От і довелося продавати.

– Прізвище товариша назвав?

– Як не дивно, так. Ми перевіряли, все сходиться. Але ж сам факт незаконного продажу по завищеній ціні є. Передаватимемо справу до суду.

Хаблак назвав ще два номери телефону з Манжулиного блокнота, позначені літерою “К”. З одним підкресленням і без нього.

Гутовський одізвався одразу:

– Перший – наш. А на трійку в нас не починаються… – Подивився на Хаблака: – Перевіримо?

– Обережно. Не кажіть – звідки.

Капітан набрав номер і мало не одразу поклав трубку.

– Точно – наш номер, – пояснив. – Центральна аптека.

– Треба встановити, чи не працює там хтось з ініціалами “С.М.”

Гутовський знову взявся за трубку, та Хаблак зупинив його.

– Не хвилюйтеся, – пояснив капітан, – все буде в ажурі. Завідує аптекою старий комуніст, член міськкому партії, він нам усе й скаже.

Капітан Пекар схвально нахилив голову.

– Овва, – ствердив, – Яким’якові можна казати все.

– Іване Миколайовичу? – запитав Гутовський. – Григорій Васильович з райвідділу. Треба уточнити, тільки між нами, у вас хтось працює з ініціалами “С.М.”? Здається, ні? А мені треба точно. Гляньте, будь ласка. – Витримав паузу й поклав трубку. – В нашій аптеці з такими ініціалами нікого нема.

– Тепер зробимо так, – наказав Хаблак. – Ми із Стефураком допитаємо Гринюка. Давайте подумаємо: разом з вами, капітане, чи як?

– Краще разом, – зауважив Стефурак. – Гутовському відомі різні нюанси справи, на яких Гринюк може спійматися.

– Мабуть, маєте рацію. Давайте сюди вашого Гринюка.

Василь Семенович Гринюк нагадував старого, самотнього й загнаного мисливцями ведмедя. Нечесане й давно нестрижене волосся стирчало жмутами, очі блищали люто, він сутулився, довгі руки звисали мало не до підлоги, і, здавалося, зараз стане, як справжній ведмідь, на чотири лапи. Обвів усіх похмурим поглядом і зауважив:

– Чи не забагато вас, начальники?

– Зовсім знахабнів! – аж здивувався Гутовський.

– А це не нахабство: чесних людей під замком тримати?

– Це ти – чесний?

– Свої права знаємо.

Ця суперечка могла тривати хтозна-скільки, і Хаблак підкликав Гринюка до столу, де лежало фото Манжули.

– Знаєте його? – запитав.

Гринюк утупився в знімок важким непорушним поглядом. Обличчя в нього напружилося. Хаблакові здалося, що впізнав Манжулу й тягне час, аби визначити лінію поведінки.

Нараз Гринюк обережно поклав фотографію на середину столу й рішуче похитав головою.

– Не знаю, – одповів. – Уперше бачу.

– Подумайте, Гринюк, – обережно почав Гутовський. – Товариші, самі розумієте, даремно б не приїжджали. – А що мені думати: не знаю.

– І не чули такого прізвища: Манжула? – запитав Хаблак. – Манжула Михайло Микитович?

– Не чув.

– Тоді поясніть, чому в блокноті громадянина Манжули, який мешкає в Одесі, занотовані ваші ініціали й телефон?

– А я звідки знаю? Може, машини потребував, бо я диспетчером у автогосподарстві…

Коли Гринюка вивели, Хаблак обвів присутніх допитливим поглядом. Першим озвався Стефурак:

– Знає він Манжулу, добре знає, упізнав одразу, тільки зиркнув на фотографію…

Гутовський схвально кивнув, а Пекар промовчав.

– Певно, знає, – погодився Хаблак. – Та наші емоції і здогадки до протоколу не підшиєш. Шукатимемо докази.

Наступного ранку Хаблак із Стефураком виїхали до Косова: саме звідти Манжула написав одну із своїх листівок до сестри – отже, літера “К” з підкресленням чи без нього могла позначати саме це містечко. А поруч Косова, буквально за кілька кілометрів, розташувалося ще одне на “К” – Кути.

Влучили в десятку. Номер телефону біля “К” з підкресленням та ініціалами “О.П.” належав Олександрові Петровичу Волянюку – шоферові автотранспортної контори. У другому випадку все також сходилося: у Кутах мешкав шофер лісгоспу Станіслав Корнійович Бабидович. Як і Волянюк, мав телефон. їхні номери й були записані в блокноті Манжули.

Але удача, як устиг уже переконатися Хаблак, завжди приходить не в чистому, так би мовити, вигляді. Щось обов’язково мусить бути не так, щось мусить затьмарити небо – так трапилося і тепер: через кілька хвилин після того, як вони вийшли на Волянюка, товариші з Косівськоі міліції з’ясували, що той лише позавчора взяв на тиждень відпустку за власний рахунок і виїхав кудись на Закарпаття до хворого брата.

Стефурак запропонував поїхати до нього додому й з’ясувати в жінки, де саме перебуває зараз Олександр Петрович – до Закарпаття рукою подати, можна й з їздити, – та Хаблак запротестував. Адже дружина чи родичі могли нічого й не сказати, самі ж попередять Волянюка про те, що ним цікавиться міліція. Коли той справді причетний до якихось махінацій, може замести сліди, попередити співучасників.

Виявилось, майор таки мав рацію, і це з’ясувалося буквально одразу.

Поки розпитували про Манжулу працівників готелю (там ніхто не пам’ятав його), минуло досить часу, і в Кути дісталися під час обідньої перерви. Правда, в лісгоспівському гаражі перехопили механіка, але той на запитання про Бабидовича лише розвів руками.

– Пішов обідати, – пояснив. – Кілька хвилин тому. В нього машина зіпсувалася, на ремонті, от він слюсарям і допомагає, але зараз обід.

Чекати на Бабидовича не хотілося, то більше, траплялася вигідна нагода побалакати вдома, подивитися, як живе й саме чому ним зацікавився Манжула, – офіцери, дізнавшись адресу Станіслава Корнійовича, поїхали до нього.

Дім Бабидовича стояв на околиці містечка – справний цегляний будиночок за чепурним парканом із звареної арматури. Бабидович сидів біля столу надворі й зачісувався. Видно, щойно вмився, бо мокрий зібганий рушник лежав на колінах. Жінка клопоталася на літній кухні, розігріваючи обід.

Побачивши незнайомців, Бабидович не схвилювався і не занервував – дивився очікувально і, дізнавшись, хто саме завітав до нього, також спокійно запропонував сісти до столу.

Та все ж Хаблак помітив у його очах чи то настороженість, чи то спантеличення, та, зрештою, це можна було б виправдати: раптом приходять до тебе два міліцейські офіцери, один з області, а другий аж із Києва, що ж тут гарного?

Хаблак виклав на стіл Манжулину фотографію, Бабидович узяв її без запрошення і, не чекаючи на запитання, мовив:

– Якщо відносно цього чоловіка, то вперше бачу.

– Так, відносно цього, – ствердив Стефурак. – Та гляньте уважніше.

– Маю гарну пам’ять, – одповів Бабидович. – Може, колись і зустрічалися, але, мабуть, побіжно, бо серед добрих знайомих цього чоловіка не тримаю. Та й серед недругів також.

– Чи не можете пояснити, чому в записнику цього чоловіка занотовано ваш номер телефону?

– Ні, не можу. Скажіть хоч, хто він?

– Скажемо, свого часу ми все вам скажемо, Станіславе Корнійовичу!

Бабидович подумав трохи й одповів:

– У ваших словах відчувається загроза. Це може мене образити. Якщо й далі розмовлятимете таким тоном, я з вами не говоритиму.

Бабидович мав рацію, і Хаблак вирішив втрутися:

– Ми прийшли до вас по допомогу, – пояснив.

– І загрожуєте?

– Людина чесна не повинна нічого боятися.

– Я не злодій.

– Віримо, але в порядності цього чоловіка, – Хаблак тицьнув пучкою у знімок Манжули, – маємо підстави сумніватися.

– Я ж сказав: не знаю його.

– Ми вам віримо. А скажіть: Волянюка Олександра Петровича знаєте?

– Косівського?

– Так, шофера автобази.

– Усе ясно, – сказав Бабидович з полегшенням, – чесно кажучи, чекав цього запитання і відразу про Волянюка подумав, та гадав, може, й пусте це все…

– Що – пусте? – заскочив Хаблак.

– Може, пообідаємо? – запропонував Бабидович.

Хаблак перезирнувся із Стефураком: їсти хотілося, проте отак от приймати запрошення людини, котру вони все ж підозрюють…

– Ні… – покрутив головою майор.

– Киньте, – обірвав його господар. – Бачу, зголодніли, а те, що ви з міліції, нічого не значить: не хабаря пропоную, а борщу. – Побачивши заперечливий Стефураків жест, вів далі з притиском: – Не хвилюйтеся, поїжте, я вам усе розповім, нічого не приховаю, що знаю – скажу. Давай, жінко, насипай усім.

Що лишалося робити? То більше, борщ пахнув смачно, а жінка виставила на стіл таріль, повну пампушок у часниковій підливі.

Коли спорожнили тарілки, Бабидович мовив:

– А тепер, люди, слухайте мене уважно. Якось навесні ми ночували з Волянюком у “Беркуті”. Може, чули, готель у нас такий на перевалі? То повертався я із Закарпаття і довелось заночувати. Там з Сашком і спіткалися, ночували в одному номері. Ну, випили трохи, багато не можна, бо зранку знову за кермо. Випили, повечеряли, розбалакались. Волянюк і каже: “Бачу, ти, Стасю, хлоп файний, і можу запропонувати гарну справу”. – “Яку?” – питаю. “Є, – каже, – люди, які продають алюміній на дахи. То їм транспорт потрібний і сараї, де той метал ховати. Можу посватати. Великі гроші платять”. Я й подумав: заробити справді можна, але сісти – також. Пояснюю йому, а він сміється. “Бачиш, – каже, – не сиджу й добре почуваюся, та й взагалі, хто не ризикує, той не живе”. Записав він мій телефон, на тому й скінчилося. Казав: коли ті люди нову партію алюмінію привезуть, подзвонять. А я вирішив відмовитись.

– Чому не повідомили міліцію? – запитав Стефурак.

Бабидович одповів непевно:

– Незручно якось. Людина до мене з довір’ям та душею, а я, виходить, закладаю її…

– Спекулянт ваш Волянюк.

– Так не він же продає той алюміній… Тільки возить.

– Співучасник злодіїв.

– Це я також розумію, – збентежено мовив Бабидович, – тому й вирішив відмовитися.

– З Волянюком після того зустрічалися?

– Бог милував.

Стефурак вирвав з блокнота аркушик, записав номер телефону райвідділу міліції.

– Якщо вам знову запропонують продавати алюміній, подзвоніть негайно.

Бабидович узяв аркуш без ентузіазму, проте пообіцяв:

– Зробимо.

Повернувшись до Косова, Хаблак негайно подзвонив Дробасі. Іван Якович слухав його, гмикаючи в трубку й кидаючи ущипливі репліки. Хаблакові видалося, що Дробаха навіть кепкує з нього, – ображено запитав, які конкретно зауваження має слідчий до його дій. Дробаха зрозумів майора одразу й поклав край Хаблаковим амбіціям досить рішуче:

– Ви, дорогенький, у пляшку не лізте. Просто в мене гарний настрій: бачу, у вас прогрес значно більший, ніж тут, у Києві. Ту вишневу “Волгу” наче віл злизав – інспекція, здається, всі перемацала, а – дзуськи. Це я вихід своїм емоціям даю і радію за вас.

Хаблак подумав: можна було б знайти дещо іншу форму виявлення емоцій, але сперечатися не став – усе ж Дробаха начальство, і його слід поважати.

– Потребуєте допомоги? – зрозумів його Іван Якович.

– Бачите, яких масштабів починає набирати справа, і нам без міцної підтримки УБРСВ не обійтися. Колись ми непогано попрацювали з лейтенантом Коренчуком, якщо б він міг приїхати сюди…

– Зробимо, – пообіцяв Дробаха, як на Хаблаків погляд, дещо безапеляційно. – Ще?

– Пам’ятаєте, я розповідав про Інесу?

– Дівчина з бару?

– Так. Яка повідомила нас про Бублика. Партнера Манжули. Останнім часом тут, згідно з повідомленнями місцевої міліції, є факти спекуляції листовим алюмінієм.

– Гадаєте, Бублик?

– Підозрюю. Про всяк випадок мусимо мати його портрет. Виготовлений хоча б зі слів Інеси.

– Завтра вдень матимете.

Хаблак подумав: одне задоволення мати справу з Дробахою. Не дав собі жодного попуску. А Інесу ще треба знайти, допитати, працівники науково-технічного відділу мусять попрацювати з нею, аби перетворити Інесині враження в зовсім конкретний образ Бублика, потім цей портрет ще потрібно передати літаком…

Він закінчив розмову з Дробахою з почуттям упевненості й нетерпіння, які завжди опановували ним, коли відчував, що йде правильним шляхом і до остаточної перемоги лишилося тільки кілька кроків. Ці почуття підігрів ще й Стефурак. Поки Хаблак зв’язувався з Києвом, капітан устиг переговорити з місцевими обехеесівцями. Він повернувся до кабінету начальника райвідділу міліції, і Хаблак одразу помітив загадково-переможну посмішку на його обличчі.

Не чекаючи розпитувань, Стефурак доповів:

– Така справа, майоре. Місцеві хлопчики домовились з одним чоловіком. Він хату будує, і йому листовий алюміній на дах мають завезти…

Хаблак одразу зрозумів усю важливість цього повідомлення.

– Де? – запитав.

– За Косовим – село Соколівка.

– Коли?

– Обіцяли днями. У того чоловіка обехеесівці засідку хотіли залишити, та відмовились. У селі засідку важко приховати, то більше, дім будується, робітники крутяться…

– І що ж вирішили?

– Працівник УБРСВ поїхав туди під виглядом заготівельника. Навіть голова сільради не знає. А в домі того бригадира, що будується, дільничний інспектор ночує, до нього в селі звикли, і все ж городами до хати ходить.

Хаблак пожвавішав.

– І нас ніхто тут не знає…

– Вважаєш?..

– Упевнений.

– А й справді, – вирішив Стефурак, – обласних організацій навалом, і ми з тобою з обласного, як це називається, відділу охорони природи? Чи пам’яток старовини?

– Товариства мисливців…

– Годиться: вештайся селом і по горах скільки влізе. Жодної підозри. Зараз домовимось у райвиконкомі, подзвонять до сільради, нас там влаштують…

– Бажано поближче до дому того бригадира. До речі, як він – надійний?

– У райвідділі йому довіряють.

Соколівка, досить довге гірське село, лежало облбіч шосе, що вело до районного центру Верховина й далі у гори, де впиралося в центральну трасу, що з’єднувала Закарпаття з Івано-Франківськом. Оселився Хаблак із Стефураком у долині неподалік від церкви, мало не навпроти якої будувався бригадир. Привітна господиня нагодувала їх мамалигою з баранячим м’ясом і на вечерю пообіцяла щось пікантно-гуцульське. До вечора ще мали час, і Хаблак запропонував піднятися на схил гори, всіяний поодинокими хатами. Підіймалися в’юнистими гірськими стежками. Здавалося, далі може видряпатися лише гірський козел, проте й там стояли хати й навіть далеко вище: всюди жили люди.

Нарешті видряпались аж до лісу, де паслися, теленькаючи тронками, корови.

Хаблакові здалося – більшого простору й краси не бачив за все життя. Синьо-зелені горя, густе повітря, що пахло сіном і гірською водою, далекі полонини, хати з блискучими, наче церковні бані, дахами і затишне умиротворююче бамкання тронок…

Стояв і думав: варто ступити кілька швидких кроків – і злетиш над цим безмежним простором: тіло справді ставало невагомим. Хаблак мимоволі підвів руки, та Стефурак зупинив його:

– Бач, як виблискує… – мовив, обвівши рукою хати під горою. – На скільки тисяч!

– Скільки б літаків з цього алюмінію можна збудувати! – Хаблак відчув, що від його поетичного настрою не лишилося і сліду. – Та всіляких інших речей.

– Ні, ти мені ось що скажи! – розсердився Стефурак. – Чому на цьому алюмінії спекулянти заробляють, а не держава? Ну, спіймаємо ми кількох шахраїв, гадаєш, припинять алюмінієм дахи крити? Інші спекулянти знайдуться, а де вони цей алюміній беруть? У держави, де ж іще? Так не простіше було б декому мозгою поворушити, цей же алюміній сюди кинути й дивиденди до державної кишені покласти?

Хаблак вирішив, що в цих Стефуракових міркуваннях є доля істини, зрештою, він думав приблизно так само, проте що міг учинити? Знизав плечима й попрошкував униз, уже не звертаючи уваги на карпатські пейзажі.

Півночі вони не спали, чекаючи сигналу. Виявилось, даремно, бо спекулянти так і не з’явилися. Заснули десь о третій, а прокинулись аж на початку десятої, певно, господарка зачекалася із сніданком і взагалі махнула на них рукою, бо порпалася в городі, й довелося покликати її.

Але що таке сніданок на селі? Півдюжини яєць, кілька цибулин та редьок з городу, глечик молока, все під рукою, і близько десятої вони вже виїхали до Верховини.