Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 33 страниц)

Ростислав Самбук
Вибух

Сейф

1.“Юнкерс” уже підлітав до Бреслау, коли Кранке нарешті повідомили, що з Берліна до них прибуває штурмбанфюрер Краус. У Кранке лишалося кілька хвилин, аби дістатися аеродрому, але все ж устиг зустріти начальство біля самого трапа. Видно, Краус добре усвідомлював зміни, що сталися останнім часом у місті, бо спустився з літака не як раніше, статечно й з почуттям власної гідності, а збіг, перестрибуючи сходинки, й нетерпляче зупинив Кранке, котрий виструнчився для рапорту.

Штурмбанфюрер якось наполохано роззирнувся довкола, наче сподівався побачити на льотному полі російські танки, і Кранке подумав: Краус недалекий від істини – передові танкові частини росіян увірвалися вчора на східну околицю міста й відступили тільки після запеклого кількагодинного бою з фаустпатронниками, полишивши на вузьких вулицях палаючі машини. Проте, певно, вже сьогодні ввечері чи найпізніше завтра підтягнуться головні сили – артилерійську канонаду чути навіть тут, у західному передмісті, і ширяться чутки, що танки червоних обійшли Бреслау й прорвалися мало не до Котбуса.

Кранке підвів руку, вітаючи штурмбанфюрера, вигукнув “хайль Гітлер”, але той не відповів, подивившись на Кранке відчужено й трохи здивовано. Попрямував до “опель-адмірала”, якого досвідчений водій подав мало не до самого “юнкерса”.

Кранке ніяково опустив руку й почимчикував за штурмбанфюрером, нараз відчувши, що приїзд берлінського начальства анітрохи не схвилював і не стривожив його, навпаки– приніс полегшення: гора впала з його плечей, бо в останні дні Кранке, не признаючись навіть самому собі, перебував у повній розгубленості. З одного боку, в штабі армії, котра захищала місто, його запевнили, що росіяни ніколи не візьмуть Бреслау, з другого – ніхто не міг сказати нічого певного про завдання особливої команди “Цепеліна”. З Головного управління імперської безпеки надходили невизначені й часто суперечливі вказівки. Кранке відчував, що все це може обернутися величезними неприємностями для нього, – за широкою ні спиною Крауса почувався трохи затишніше: мабуть, штурмбанфюрер привіз чіткі розпорядження, недаремно ж гнали з самого Берліна порожній “юнкерс”.

Кранке вмостився на задньому сидінні поруч штурмбанфюрера, підняв скло, що відгороджувало їх від шофера, однак проявив витримку й промовчав. Але Краусові було не до дипломатичних тонкощів – запитав прямо:

– Де росіяни?

– Ходять чутки, – ухильно відповів Кранке, – що вчора їхні танки вели бої у східному передмісті.

– І що?

– Не пройшли…

Краус ледь чутно, самими пучками, постукав по шкіряній спинці переднього сидіння.

– Не тіштеся надіями, – сказав просто.

Кранке злякано відсунувся від нього: адже є наказ фюрера, згідно з яким есесівці вішали й розстрілювали панікерів на місці, й за подібні слова могли накласти головою і не такі, як Краус. Видно, штурмбанфюрер одразу здогадався, що саме збентежило Кранке, бо довірливо поклав йому руку на коліно й сказав вагомо:

– Так, Пауль, не тіште себе надіями. Маршал Конєв прорвав нашу оборону й вийшов до Котбуса. Певно, росіяни візьмуть Бреслау в кільце й полишать у тилу. Удар спрямований…

Краус на мить затнувся: йому було важко вимовити це слово, навіть лячно, проте воно начебто висіло в повітрі, й Кранке побілілими губами мало не автоматично прошепотів:

– На Берлін?

– Так, – твердо й спокійно відповів штурмбанфюрер. Нараз він усім тілом повернувся до Кранке, втупився в нього уважно, наче бачив уперше і обмірковував, до якої міри можна довіряти йому.

Кранке зробилося ніяково під цим поглядом, відчув, що зараз штурмбанфюрер відкриє всі карти, скаже, для чого нагально прилетів до Бреслау, певно, це мусило полегшити йому, шефові такої великої і складної організації, як особлива команда “Цепелін”, життя, бо завжди легше виконувати чужі вказівки, ніж самому приймати рішення. Однак цього разу Кранке не відчув полегшення, та й яке в біса полегшення, коли штурмбанфюрер СС і співробітник Головного управління імперської безпеки каже про російські танки під Берліном? А в Берліні ставка самого фюрера!

– Мусимо дивитися правді у вічі, – мовив Краус і відкинувся на спинку сидіння. – Тож, поки можливо, повинні вжити деяких заходів.

“Поки можливо…” Ці слова свідчили про пряму зраду. Ще два дні тому Кранке без жодних мук сумління заарештував би й не таку особу, як Краус, але згадав бензиновий дух від розігрітих моторів “юнкерса”, пілота, який вистрибнув з літака одразу за штурмбанфюрером, і вирішив, що з арештом можна почекати, а зараз треба слухати й зважувати кожне слово, тепер це єдиний вихід для розсудливої людини, а в здоровому глузді Кранке собі ніколи не відмовляв.

Нічого не відповів штурмбанфюрерові, тільки ще трохи відсунувся, дивився спокійно і очікувально. Краус посміхнувся презирливо.

– Розумію вас, гауптштурмфюрере! – мовив мало не офіційно. Він не назвав його, як щойно, Паулем, інтимно й довірливо, однак Кранке ніяк не зреагував на зміну тону. В його становищі головне – витримка, і тепер спочатку вислухати все, що скаже Краус, лише тоді можна зробити безпрограшний хід.

– Так от, гауптштурмфюрере, – сказав Краус уже без посмішки, – я міг би наказати вам, та, гадаю, буде значно краще, коли ми знайдемо спільну мову й ви самі усвідомите невідворотність того, що станеться дуже скоро.

Кранке знову не зреагував на ці слова, які могли б бути й провокаційними. Він-то знав, що саме станеться дуже скоро, і особисто для себе вжив деяких заходів. Зрештою, треба бути несусвітним дурнем, аби, маючи під рукою такого видатного спеціаліста, як Валбіцин, не запастися кількома комплектами абсолютно надійних документів, що засвідчували цілком пристойне минуле інтендантського гауптмана Гроса, чи середнього комерсанта Відемана (торгівля будівельними матеріалами). То більше, що кузен Кранке Макс Відеман справді мав у Кенігсберзі контору з продажу будівельних матеріалів і за чутками, що дійшли до гауптштурмфюрера, місяць тому загинув від бомби.

Але хто може перевірити чутки, коли місто фактично оточене?

Однак чи не очікує така ж доля Бреслау?

Подумавши про це, Кранке відчув, як тенькнуло в нього серце, і зовсім мимовільно сказав:

– Уважно слухаю вас, штурмбанфюрере.

Затнувся одразу, бо навіть такі слова можна витлумачити по-різному… Застережливо підвів руку, та Крауса, видно, задовольнило й це – сказав самовпевнено, як на думку Кранке, навіть дуже самовпевнено:

– Я знав, що ви зрозумієте мене з півслова, Пауль. І покладаюсь на вашу енергійність, розпорядливість та знання справи.

Що ж, з цим можна було поки що погодитись, то більше, що й сам Кранке не схильний був применшувати свої ділові якості.

– Так, – ствердив гауптштурмфюрер, – можете цілком покластися на мене.

– Документи “Цепеліна” в порядку?

Кранке ображено знизав плечима: про це штурмбанфюрер міг би й не запитувати.

– Що маєте на увазі? – поцікавився про всяк випадок.

– Найсекретніші… Списки особливого складу школи, агентів, яких закинули до радянського тилу, диверсантів, а надто – резидентів. Ну й решту…

Кранке кивнув: звичайно, під “рештою” Краус розуміє зразки радянських документів, гроші, ордени та медалі, зняті з убитих. Відповів упевнено:

– Усе за інструкцією. Списки резидентів та агентів, що діють у російському тилу, зберігаються в єдиному примірнику в моєму особистому сейфі. Також паролі та явки.

– Добре, навіть дуже добре, – схвалив Краус. – Гадаю, у вас нема особливих ілюзій щодо становища Бреслау?

– Ще вчора я вважав, що ми протримаємось. Але якщо Конєв прорвався до Берліна…

– Завтра чи післязавтра росіяни замкнуть кільце навколо Бреслау.

– “Цепелін” не повинен потрапити в оточення! – вирвалося в Кранке, але він одразу затнувся, подумавши, що, певно, це вже залежить не від нього, не від Крауса, не від самого Головного управління імперської безпеки, а від маневру танкістів маршала Конєва. Ця думка була настільки нестерпною, що до болю в суглобах стиснув пальці.

– Що “Цепелін”, – одізвався Краус байдуже, як на думку Кранке, навіть злочинно байдуже. – З курсантів сформуєте батальйон і передасте штабу власовців – якщо він, звичайно, є в Бреслау. Але найкращим людям треба дати справжні документи, нехай просочуються через лінію фронту, осідають у радянських містах, матимуть явки й паролі, гроші…

– Але для чого?

– Не будьте наївним, Кранке, справжні розвідники цінуються в усі часи і в усіх країнах.

Кранке підвів на Крауса очі, – здається, починав розуміти, куди гне штурмбанфюрер.

– Маєте на увазі… – почав нерішуче й замовк, бо навіть сама думка про це вважалася зрадою і каралася негайно й нещадно.

Нараз подумав: каралася… Каралася вчора, позавчора, рік тому…

А сьогодні? Коли росіяни під Котбусом і їхні снаряди вибухають на вулицях Бреслау? Недарма ж і він має документи комерсанта, що торгує будівельними матеріалами…

– Так, – повторив Краус, не відвівши очей, – справжні розвідники, професіонали, такі, як ми з вами, Пауль, цінуються завжди. Я вже не кажу про список наших резидентів у росіян… Знаєте, чого він вартий?..

Тепер Кранке зрозумів остаточно.

– Ви встановили контакти з… – Все ж не міг вимовити ці слова – “з американцями”, і додав затнувшись: – У Швейцарії? Самі?

– Ні, – похитав Краус головою, дивуючись наївності гауптштурмфюрера. – Невже ви гадаєте?..

Проте Кранке вже сам зрозумів недоречність свого запитання: спеціальний “юнкерс” і шифровка Головного управління імперської безпеки про те, що штурмбанфюрер має особливі повноваження, і керівництво особливої команди “Цепеліна” мусить виконувати всі його вказівки, – хіба цього мало?

Отже, Краус, перебуваючи в Швейцарії, діяв не на власний розсуд. І його терміновий від’їзд з Берліна після провалу операції із замахом на Верховного Головнокомандувача росіян півроку тому виявився чистим блефом, як і чутки про те, що штурмбанфюрера мали розжалувати й відправити рядовим на Східний фронт. І найкраще підтвердження цього те, що він сидить у розкішному “опель-адміралі” поруч Кранке з особливими повноваженнями РСХА.

Краус помовчав: розумів, які думки тривожили гауптштурмфюрера. Що ж, зрештою Кранке має рацію, тоді, після провалу акції з Іполитовим, він, Краус, ледь утримався, врятувало лише те, що літак, який висадив агента в російському тилу, розбився і весь його екіпаж потрапив у полон. Кальтенбруннер, правда, лютував, і тільки Скорцені зміг переконати його, що обставини іноді бувають сильніші за людей, – і все ж Краус позбувся свого місця в Головному управлінні, його перекинули на рядову роботу в Швейцарію, далі від начальницьких очей, але й це вважав за велике щастя. Ще б пак: про підготовку замаху на російського Верховного знав навіть фюрер, і невідомо, як зміг викрутитися сам Кальтенбруннер…

Тоді Краус зовсім занепав духом, вважав, що все скінчилося, пішло прахом, а виявляється, навпаки. Останнім часом йому вдалося встановити контакти з одним з помічників Аллена Даллеса, співробітником Управління стратегічних служб, спритним і діловим американцем, котрий вважав, що все в житті продається, на все є ціна, і навіть на товарах, котрі сьогодні начебто не купуються, завтра можна непогано заробити. Не вилучав він із сфери зацікавлень і розвідку, Краус устиг переконатися в цьому під час бернських переговорів групенфюрера СС Вольфа з американцями про сепаратний мир – штурмбанфюрер мав нагоду кілька разів зустрітися з Етоні Хейгом, пересвідчившись, що заокеанська розвідка не шкодує грошей, коли йдеться про справді цінну інформацію.

У Швейцарії Краус навчився трохи по-іншому дивитися на події, що відбувалися в Німеччині, й тверезіше оцінювати їх. Збоку, як кажуть, видніше, – і в тому, що третій рейх доживав останні місяці або навіть тижні, Краус не мав жодного сумніву. Тепер дякував богові за те, що свого часу Кальтенбруннер розгнівався на нього: Хейг досить прозоро натякнув, що кваліфіковані розвідники завжди потрібні Америці, особливо такі, що мають досвід боротьби з червоними, отже, все залежить від самого Крауса, його енергії та бажання прислужитися Управлінню стратегічних служб.

Енергії штурмбанфюрерові не треба було позичати, бажання й поготів – в результаті довелося тимчасово залишити гостинну й ситу Швейцарію, щоб приземлитися в прифронтовому Бреслау й на власні вуха почути близький гул російських гармат. Однак Краус не втратив оптимізму – встиг відчути смак до американського розмаху й вірив: ніщо не може протистояти йому.

“Опель-адмірал” заїхав на територію стадіону, частину якого зайняла команда “Цепеліна”, – Кранке й тут устиг добре влаштуватися: будинки, що займали курсанти й викладачі, відгородили колючим дротом, і вартові охороняли в’їзд до найсекретніших об’єктів. Колись для зустрічі Крауса чи якогось іншого працівника РСХА збиралися хоча б викладачі та інструктори школи, але штурмбанфюрер повідомив ще з борту “юнкерса”: його короткочасний візит не слід афішувати, – машина зупинилася біля котеджу, де розмістилися канцелярія та особисті апартаменти шефа команди “Цепеліна”, й Краус піднявся до кімнати на другому поверсі – вдень та вночі її охороняли есесівці, бо саме тут стояв сейф з винятково секретними документами.

Есесівці залишились за дверима, Кранке зупинився посеред кімнати, очікувально дивлячись на штурмбанфюрера, а той наблизився до сейфа, постояв секунду чи дві, дивлячись на нього, буцім то був не звичайний металевий ящик з хитромудрим замком, а якесь заморське диво. Нарешті, не кажучи ні слова й не обертаючись, простягнув назад руку. Кранке одразу ж зрозумів цей багатозначний жест, дістав з кишені мундира ключ і вклав у руку штумбанфюрера. Але нагадав:

– Шифр… Ви не знаєте шифру.

– Давайте, Пауль, – відступив той убік, – відчиняйте, бо маю не так уже й багато часу.

Кранке, не криючись, набрав шифр – за інструкцією штурмбанфюрер не мав права доступу до найсекретніших документів “Цепеліна”, та мало не одразу за повідомленням, що він вилетів з Берліна, надійшла спеціальна інструкція від самого Шелленберга з наказом показувати Краусові все.

Штурмбанфюрер швидко оглянув вміст сейфа. Картонні папки з особовими справами курсантів, окремо – справи тих, котрих уже закинуто в радянський тил, зовсім тоненька тека з палітурками, обтягнутими чорною шкірою…

Краус, намагаючись не виказати свого хвилювання, витягнув чорну теку з сейфа: так і є, всередині лише кілька аркушів – прізвиська, паролі та явки. Фактично, заради цих папірців і прилетів він сюди.

Штурмбанфюрер ледь утримався, аби не витягнути документи з теки й заховати до внутрішньої кишені мундира – цікаво, як би повівся Кранке? Певно б, заперечував, не дозволив, що ж, усі на його місці вчинили б так само, зрештою, керівництво відкинуло пропозицію Крауса особисто доставити документи в Берлін. По-перше, сейфи Головного управління імперської безпеки вже не були найнадійнішим місцем, навпаки, найцінніші документи вже почали вивозити звідси до Альпійської фортеці фюрера, у гори за Лінцом в Австрії, там, у закинутих штольнях та інших криївках, за наказом Кальтенбруннера, підготували тайники для найсекретніших паперів третього рейху. По-друге, начальство, мабуть, розуміло: довірити документи “Цепеліна” одному чоловікові – мало не все одно, що позбутися їх. Краус сам знайде можливість, не ділячись ні з ким, продати їх американцям.

Штурмбанфюрер зустрівся з напруженим поглядом Кранке й неохоче поклав чорну теку назад до сейфа. Запитав:

– Скільки маєте ключів?

– Один.

Краус непоспішливо замкнув сейф, навмисне недбало засунув ключ до кишені. Знав: тепер він усе одно не зможе одноосібно заволодіти документами “Цепеліна”. Нехай поки що лежать у сейфі – аби Кранке не витягнув їх. З документами гауптштурмфюрер міг і втекти, а сейф не понесеш з собою.

Краус дістав з портфеля великомасштабну карту, акуратно розклав на столі, розгладив долонею – Кранке підійшов роздивляючись. Нічого секретного, звичайна карта Бреслау та довколишніх земель. Проте гауптштурмфюрер нічим не виказав незадоволення чи здивування – знав, що з Берліна навряд чи ганятимуть порожній “юнкере” заради буденної розмови з шефом особливої команди “Цепеліна”.

Краус почав обережно й навіть якось байдуже, насправді ж уважно зиркаючи на гауптштурмфюрера:

– Отже, Пауль, сподіваюсь, ви й самі знаєте, що “Цепелін” доживає останні дні. І що ми мусимо врятувати все, що можемо, достойно, так би мовити, вийти з гри. Повинні бути відвертими один з одним, бо, може, це єдиний наш шлях до порятунку та майбутнього відродження.

– Відродження? – раптом не утримався від іронії Кранке. – Врятувати б голови…

– Ми-то з вами врятуємо!.. – Краус кинув багатообіцяючий погляд на сейф. – Все залежить від нашої далекоглядності, Пауль, та деяких документів “Цепеліна”.

– Я вже зрозумів це.

– Справді, – повеселішав Краус. – Тоді ближче до діла. Ви чули про американське Управління стратегічних служб?

– Яким керує Аллен Даллес?

– Він тепер у Швейцарії, і тільки позавчора я бачився з ним у Берні.

– Їх цікавлять наші документи?

– Навіть дуже. Ці люди вміють дивитися в майбутнє. В обмін на документи вони гарантують нам з вами, Пауль, особисту безпеку й непогані гроші. Крім того, вони розраховують на наш з вами досвід. Бо нема ціннішого капіталу, ніж збагачена знаннями людина. Коротше, Пауль, гадаю, що Даллес збирається на нас заробити. А ми зараз не маємо іншого виходу.

– Бачу, ви недаремно оберталися в колі ділових людей, – зауважив Кранке. – І вони хочуть мати це? – кинув погляд на сейф. – Але як? Де американці й де червоні?

– Так, існують деякі складнощі, – згодився Краус. – Однак ви недооцінюєте їхнього розмаху й спритності. Містер Хейг обіцяв вислати по документи спеціальний літак.

– Лише по документи? – Вуха в Кранке почервоніли від роздратування.

– По документи прилечу я, – заспокоїв його Краус, – і обумовлено, що літак забере й вас. – Кажучи це, збрехав безсовісно, але гадав, що, зрештою, все якось уладнається. – Та врахуйте, не сьогодні-завтра росіяни замкнуть кільце навколо Бреслау, тому й треба, не гаючись, вивезти сейф з міста. – Поплескав долонею по карті й додав: – Ми з містером Хейгом не сиділи склавши руки й маємо деякі пропозиції. Бачите, – взяв зі столу гауптштурмфюрера гостро застрзтаного олівця, тицьнув у карту, – за сорок кілометрів на захід від Бреслау містечко Сведбург – на південь від Берлінської автостради. А ось тут, між Сведбургом та Охтендунгом, – обвів коло, – Штокдорф – маєток графа фон Шенка. Старий граф недавно помер, молодий служить у Люфтваффе, ми з ним приятелюємо, я взяв у Генріха записку до управителя, і маєток буде в нашому розпорядженні. Сьогодні ж вивеземо туди сейф, і ви чекатимете в Штокдорфі мого повернення.

Кранке зітхнув і заперечив:

– Але ж росіяни будуть і там…

– Звичайно. Проте вони не зможуть контролювати кожен населений пункт, а ви зупинитеся у мисливському будинку фон Шепка. Нехай Валбіцин підбере вам документи: ви – якийсь там далекий родич графа, хворий і звільнений од військової служби, з Дрездена чи Франкфурте, там ваш дім, зруйнований бомбардуванням, і цілком логічно, що знайшли притулок у родичів.

Кранке схвально кивнув: виготовити такі документи легко, й ідея Крауса принадлива.

Штурмбанфюрер акуратно склав карту, та не заховав її до портфеля. Недбало відсунув на край столу, як непотріб: знав місця навколо Штокдорфа як свої п’ять пальців. Не раз він полював там на зайців і вздовж і впоперек виміряв навколишні поля й переліски своїми ногами.

– Поки вантажитимуть сейф, – мовив, всідаючись на широкому шкіряному дивані, – я не відмовлюся від обіду.

Кранке зняв телефонну трубку й віддав належні розпорядження. Потім покликав до кімнати есесівців і наказав знести сейф до вантажного “мерседеса”. По дорозі до їдальні уточнив:

– Ми залишимо сейф у Штокдорфі й повернемось до Бреслау?

– На жаль, у маєтку Шенка ніде приземлитися “юнкерсу”.

– А як ви заберете документи звідти? То більше, посадите літак, не викликавши підозру росіян?

– Разом з Хейгом ми продумали і цей варіант. У його розпорядженні буде невеличкий російський літак. Чомусь росіяни називають його “кукурудзником”. Він сідає де завгодно.

– Отже, потім я підкину вас на аеродром і повернусь до Штокдорфа? А як бути з “Цепеліном”?

– Лишіть його на Телле. Нехай знайде можливість переправити курсантів шкіли у тил росіянам. По двоє-троє… Якщо навіть половина загине чи здасться, однаково ми підемо, грюкнувши дверима. А Телле після завершення операції нехай знайде можливість дістатися до Штокдорфа. З новими списками. Сподіваюсь, Пауль, ви розумієте, що за кожен новий список містер Хейг буде змушений платити окремо.

Кранке посміхнувся скептично. Зауважив:

– Я б не заплатив ані марки. Певно, “Смерш” візьме наших людей в перші ж дні. Росіяни зараз метиковані, згадайте, як ретельно ми готували Іполитова, і то програли.

Видно, сама згадка про провал тої операції була нестерпна для Крауса, бо скривився й відповів кисло:

– Ніхто нічого не знає, і, коли навіть п’ятьом із сотні вдасться осісти в радянському тилу, шкурка варта вичинки. То більше, що Хейгові важкувато буде одразу перевірити вартість нашої інформації.

Краике засміявся беззвучно, але тут-таки опанував себе. Він-то краще за всіх знав, що п’ять із сотні зовсім не найгірший варіант.

– Візьміть із собою до Штокдорфа Валбіцина, – порадив Краус.

– Хочете продати його Хейгові окремо?

– Він вартий не одної тисячі доларів, – погодився Краус. – Крім того, на ці кілька днів, які знадобляться мені для контакту з Хейгом, мусимо тримати сейф під наглядом, а Валбіцин знає російську, досвідчений і хитрий, він зараз дорожчий за золото.

– Я б волів, аби сейф охороняли Курт з Вернером…

– Ці двоє? – кивнув Краус у бік есесівців, котрі саме підігнали вантажівку до брами.

– Цілком надійні й готові виконати будь-який наказ.

– Від них на півкілометра тхне солдатським духом, якщо навіть переодягнути в цивільне.

– Так, – несподівано легко погодився Кранке, – нехай лишаються тут. Відвезуть сейф і повернуться. Та й оборона міста збільшиться на двох відважних захисників.

– А настрій у вас, бачу, поліпшився, – посміхнувся Краус.

– Зараз я пригощу вас такими біфштексами, що ви згадуватимете нас до самого Берліна. До того ж є гарний коньяк.

– Прихопіть коньяк до Штокдорфа. Ми вип’ємо його, коли сядемо у “кукурудзник”.

– Краще, коли приземлимося в американців.

– Маєте рацію, – підхопив Краус. Він постояв трохи біля дверей їдальні, дивлячись, як есесівці з допомогою курсантів підіймають сейф до кузова “мерседеса”, й пішов їсти біфштекси з почуттям виконаного обов’язку, позбувшись тривоги й напруження, що не полишали його останнім часом після повернення до Німеччини. Бо через дві, найбільше три години він виїде до аеродрому, і “юнкерс” підніметься в повітря над німецьким містом, яке невблаганно беруть у лещата росіяни. Але зараз навіть гуркіт російських гармат не зможе зіпсувати йому апетиту.

2. Бобрьонок не здивувався, побачивши у кабінеті Карого людину в німецькому офіцерському мундирі. Подумав: полонений, якого доставили для допиту. Але чоловік сидів на дивані вільно, поклавши ногу на ногу й відкинувшись на спинку, мало не лежав, і дивився на Бобрьонка з Толкуновим, які завмерли біля дверей, спокійно й доброзичливо. Майор не помітив у його очах тривоги й збентеження, тільки втому й зацікавлення, зовсім не властиві полоненому, котрого збираються допитувати в контррозвідці. Правда, цей гітлерівський офіцер міг не знати, що його привели саме до “Смершу”, проте мусив здогадуватись: і в армійському штабі на нього не чекає дружня розмова.

Карий сидів не за столом, як звичайно, коли вів допит полонених, але перекладача у кабінеті Бобрьонок не побачив і, ще не розібравшись як слід у ситуації, якимсь внутрішнім чуттям усвідомив: викликали їх з Толкуновим не для буденної розмови з черговим полоненим. Полонених, не лише офіцерів, а й генералів, зараз досхочу, цілі німецькі частини здаються без бою, певно, ця людина в пом’ятому мундирі й без погонів доставила таку цінну інформацію, що Бобрьонка з Толкуновим вирішили розбудити – вчора розшукувачі брали участь у затриманні диверсантів, які намагалися зірвати греблю на Одері й затопити прибережні селища, тож лягли тільки на світанку.

Бобрьонок ще раз зміряв чоловіка в німецькому офіцерському мундирі уважним поглядом.

Кілька днів не голився, що, зважаючи на фронтові обставини, зовсім не дивно. Обличчя витягнуте, очі втомлені і якісь виголоджені, але не бігають, як у людини, що турбується за свою долю. До того ж полковник усміхається йому приязно, наче сидить перед ним не звичайний фріц, а мало не приятель.

Карий озирнувся на розшукувачів нетерпляче, ніби й не запрошував їх, а з’явилися вони самочинно й перервали розмову в найцікавішому місці. Обличчя його наразі проясніло в посмішці, він показав на вільні місця на дивані, та Бобрьонок зупинився посеред кабінету нерішуче – йому зовсім не хотілося сідати поруч недобитого гітлерівця, хоч і який потрібний він був полковникові. Проте не міг не послухатися Карого – нерішуче переступав з ноги на ногу.

Карий озирнувся здивовано й навіть невдоволено, та, певно, нарешті збагнув, що саме стримує майора, лукаво примружився й мовив:

– Сідайте, товариші, прошу знайомитись… – Він простягнув руку до чоловіка в німецькому мундирі, витримав досить довгу паузу й додав: – Старший лейтенант Мохнюк…

Бобрьонкові вистачило секунди, найбільше двох, аби збагнути, хто ж такий насправді цей неголений і втомлений старший лейтенант, він підтягнувся і козирнув йому поштиво. Толкунов також приклав руку до кашкета, але до нього ще не зовсім дійшло, чому саме майор Бобрьонок тягнеться перед якимсь миршавим старшим лейтенантом, як раптом полковник Карий сказав таке, що навіть Толкунову захотілося виструнчитися:

– Старший лейтенант Мохнюк мало не три роки працював на нас у “Цепеліні”, прошу привітати його, товариші офіцери, з поверненням.

Неголений і пом’ятий чоловік почав підводитися з дивана якось нерішуче й сором’язливо, та Бобрьонок одним кроком подолав відстань до нього і потиснув руку сильно й доброзичливо, як тиснуть руку другові, з яким давно не бачилися. Нараз обійняв його, певно, цей раптовий вияв почуттів зворушив Мохнюка, бо поклав майорові долоню на плече й поплескав, буцім пропонував якщо не дружбу, то щиру приязнь.

– Він же Сивий, – уточнив Карий, – виводив нас на агентів “Цепеліна”.

– Знаєш, скільки я на тобі орденів заробив! – ступив до Мохнюка Толкунов.

– Заслуги старшого лейтенанта також відзначені, – сказав Карий, і видно було, що він не дуже схвалював капітанове самоприниження. – Проте цю проблему ви ще встигнете обговорити, а тепер до діла, товариші розшукувачі. Гадаю, повідомлення старшого лейтенанта зацікавить вас. – Полковник обернувся до Мохнюка, той подивився на нього запитувально, і Карий уточнив: – Прошу вас, проінформуйте офіцерів про події у “Цепеліні”.

Мохнюк з огидою провів долонею по неголеному підборідді, видно, звик до акуратності, й колючі щоки дратували його, та пересилив себе й почав, з цікавістю поглядаючи на розшукувачів:

– Позавчора до “Цепеліна” прибув штурмбанфюрер СС Краус. Прилетів з Берліна на “юнкерсі”, встановити це було неважко, бо маю гарні стосунки, точніше, мав, з шофером начальника “Цепеліна”, і той розповів, що гауптштурмфюрер Кранке їздив зустрічати берлінське начальство Власне, Краус не робив секрету з свого прибуття, не крився, і я сам бачив, як вони разом з Кранке обідали в нашій їдальні. Взагалі, начальство з Головного управління імперської безпеки в “Цепеліні” не дивина, та варте уваги от що: під час візиту Крауса до нашої канцелярії підігнали “мерседес” і повантажили на нього сейф, який стояв у кабінеті Кранке. Так би мовити, святая святих “Цепеліна”, в ньому зберігаються шифри, списки агентів, закинутих у російський, – затнувся і поправився: – тобто в наш, тил, особові справи агентів. Найсекретніші документи. До кабіни “мерседеса” сів інструктор школи Валбіцин, спеціаліст по документах, бридкий тип і алкоголік, але спеціаліст класний, слідом за вантажівкою виїхав “опель-адмірал” з Кранке та Краусом. Машини повернулися години через три, можливо, трохи пізніше, маю на увазі хвилин десять чи п’ятнадцять, спочатку “мерседес”, а потім легкова. Але, врахуйте, вже без Кранке й Валбіцина. Обов’язки начальника перебрав оберштурмфюрер СС Телле. За його вказівкою з курсантів школи почали формувати групи з двох – трьох осіб, переодягнутих у форму наших офіцерів. Я брав безпосередню участь в інструктажі диверсантів, після цього вдалося перейти лінію фронту.

– А ми мусимо виловити інших… – втрутився Толкунов. Карий зробив застережливий жест.

– Не поспішайте, капітане, – зауважив несхвально. – І прошу уважно слухати. – Він кивнув Мохнюкові, й той вів далі:

– У кабінеті Кранке я знайшов карту міста й навколишніх районів, – вказав на карту, розстелену на столі в Карого. – Звичайна карта, без жодних позначок, тому оберштурмфюрер Телле і не звернув на неї уваги. Тільки в одному місці, на захід од Бреслау, обведено олівцем місцевість у районі містечка Сведбург. Точніше, між Бреслау та Сведбургом, кілометрів за двадцять п’ять – тридцять від міста. Зверніть увагу, саме на таку відстань приблизно мусив від’їхати водій вантажного “мерседеса”, пам’ятаєте, він повернувся до “Цепеліна” через три години: за годину, зважаючи на завантажені прифронтові дороги, навряд чи від’їхав би далі, ніж на тридцять кілометрів, ще годину на зворотний шлях, решту – аби дістатися визначеного населеного пункту, влаштувати справи, вивантажити сейф…

– І ви вважаєте, – занетерпеливився Бобрьонок, – що сейф з секретними документами “Цепеліна” захований десь у районі Сведбурга?

– Ми із старшим лейтенантом не виключаємо такої можливості, – мовив Карий.

– Але ж ви казали, що штурмбанфюрер Краус прилетів на “юнкерсі”. Могли завантажити сейф у літак і відправити до Берліна.

Мохнюк похитав головою.

– Ні, – заперечив, – спочатку я і сам гадав так, але потім розпитав шофера – його разом з есесівцями, що несли службу в команді “Цепеліна”, відправили на передову, і він з цього приводу напився. Так от, лаявся останніми словами, ганьбив Кранке, звинувачував у зраді. Мені не вдалося встановити, куди саме він відвозив Кранке з Краусом, водій лише сказав, що чекав на гауптштурмфюрера, який разом з Краусом кудись їздив на “мерседесі”, але повернувся лише Краус, і шофер одвіз його на аеродром.

– А есесівці? – уточнив Толкунов. – Які вантажили сейф? Їх не розпитували? Чи вони також лишилися з Кранке?

– Ні, вони повернулися, і Телле відправив їх на передову. У мене склалося враження, що оберштурмфюрер поспішав з цим, щоб замести сліди. Розпитувати есесівців я не міг, це викликало б підозру.