355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ростислав Самбук » Вибух » Текст книги (страница 20)
Вибух
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 10:05

Текст книги "Вибух"


Автор книги: Ростислав Самбук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 33 страниц)

Але кожному своє. Хаблак, пообідавши дома, що міг дозволити собі далеко не завжди, поїхав до прокуратури, аби повідомити Дробаху про зустріч з Інесою, а Президент, втомившись від музики, вимкнув магнітофон і закуняв. Та й чого не поспати? З жінкою розійшовся, діти не докучають, на роботу поспішати не треба…

Взагалі Президент з презирством ставився до тих, хто обіймав хоч якусь посаду, тобто вимушений був у визначену годину займати місце десь за столом, верстатом чи навіть у окремому кабінеті. Щоправда, колись такий спосіб життя доводилося вести і йому, але, слава богу, давно, поки він не вибився в люди, точніше, в ділові люди. Ось тоді й купив довідку про інвалідність, навіть одержував пенсію, сльози, не пенсію, шістдесят вісім карбованців, дві пляшки марочного коньяку в ресторані.

Президент проспав до сьомої години, прийняв душ, надів легкий літній костюм і піймав на набережній таксі. Швидше було б автобусом до метро, а там кілька хвилин до ресторану, та Президент рідко коли користувався громадським транспортом, вважаючи, що це принижує його гідність. У далекі поїздки возив Бублик, той же Бублик вивозив за місто на пляж чи до лісу з дівчатами, були ще знайомі з машинами, але власної Президент не заводив. Хоча навіть навчився водити. Міг би придбати мало не нову чи зовсім нову “Волгу”, Бублик сватав кілька разів, та по роздумах Президент відмовлявся: ще не час…

“Волга” впадає у вічі. Не приведи господи, хтось із сусідів накине злостивим оком, повідомить кого слід, що скромний пенсіонер (який, до речі, сам займає трикімнатну кооперативну квартиру) за свої щомісячні шістдесят вісім карбованців примудрився купити “Волгу”. Боронь боже, кому потрібна така реклама!

Щоправда, машину можна оформити на підставну особу, хоча б на того ж Рукавичку. Останнім часом Президент почав схилятися до такого варіанту, проте остаточного рішення так і не прийняв.

Він повільно підвівся сходами до залу, де порядкував Валера, не зайшов, а постовбичив з хвилину у холі за скляними дверима, цього вистачило, аби метр помітив його й поспішив, привітно посміхаючись, назустріч.

– Вітаю вас, Геннадію Зіновійовичу, – мовив догідливо, – столик, як і наказували, вільний.

Метр провів Президента до його місця, відсунув стілець, відкоркував пляшку холодної мінеральної води, наповнив фужер.

Президент подякував легким нахилом голови, точно так, як дякують мільйонери офіціантам у закордонних фільмах. Ці фільми Президент дивився майже всі, особливо про шикарне життя бізнесменів, дипломатів та кінозірок – вони, всі разом узяті, були для нього еталоном життя, на них рівнявся і мріяв про таке життя, коли можна їздити вулицями освітленого неоновою рекламою міста з розкішними дівчатами на не менш розкішному автомобілі, нікого не боячись і зовсім не криючись.

– Що замовлятимете, Геннадію Зіновійовичу? – Метр нахилився над столиком, поправляючи й так бездоганні серветки.

– Зметикуй сам, Валеро.

– На скільки персон?

– Будемо вдвох. Я і ще один.

– Чоловіча компанія? Не засумуєте?

– Засумуємо, тебе гукнемо.

– Зробимо, Геннадію Зіновійовичу, для вас усе буде за найвищим розрядом.

Президент подумав: спробував би ти не організувати!.. Правда, Валера, здається, його прізвище Лапський, не знає точно, кого саме обслуговує. Вважає, одного з “ділових”, і навіть гадки не має, що самого Президента.

– Хто з офіціантів? – запитав.

– Вася.

– Це той, білявий?

– Ви були ним задоволені.

– “Арарат” є?

– Для вас знайдеться.

– Дві пляшки. Спочатку одну.

– Заметано.

– А якщо заметано, – Президент покрутив фужер за тонку ніжу, дивлячись, як грають у ньому повітряні бульбочки, – то скажи Васі, аби не барився.

Валера вклонився і сковзнув поміж столиками. Президент не без задоволення провів його поглядом і перевів очі на скляні двері холу, в яких з’явився Леонід Павлович Гудзій, чи просто Льонька. Але так могли називати його лише сам він, Президент, та Бублик. Для всіх інших Леонід Павлович – людина поважна й титулована, начальник відділу главку.

Президент помахав рукою над головою. Леонід Павлович помітив і попрямував до нього, солідна, ще молода, але трохи вже обважніла людина – від справ і турбот, як полюбляв висловлюватися в колі товаришів по службі, або від просиджування штанів, про це більш категорично й правдиво казав після кількох чарок у ресторані.

Щоправда, в колі “ділових” не пиячив ніколи. Президент оберігав Леоніда Павловича і дозволяв тільки собі, й то нечасто, посидіти з Гудзієм – спробуй знайти ще такого Льоньку! Він – на передньому краї, з нього та Гаврила Климентійовича, безпосереднього Гудзієвого начальника, заступника начальника главку, починалися їхні справи, і дай боже, аби так було завжди!

Де ще відкопаєш таких людей? Ці вже підгодовані, знають таксу за послуги, а до інших ще треба шукати підхід, і невідомо, чи знайдеш…

Леонід Павлович сів навпроти Президента, білосніжною серветкою обтер спітніле обличчя і потягнувся до фужера, наповненого Валерою.

“Хамло, – неприязно подумав Президент, хіба так поводяться у вишуканому товаристві?”

Але Гудзієві, певно, було наплювати на всі вишукані товариства світу – спорожнив фужер і заявив:

– Голодний, як чорт. Уже початок дев’ятої, а я не вечеряв. І додому не ходив, затримався у главку.

– Несуть, – не без торжества мовив Президент, – уже несуть, і зараз усе буде.

Побачивши “Арарат”, Леонід Павлович з повагою подивився на Президента, проте одразу забув про нього й став накладати в тарілку салат. Підчепив виделкою шмат масного балику, намазав маслом скибку білого хліба й лише тоді очікувально зиркнув на Президента. Той взяв чарку.

– Будьмо, – мовив коротко. Не любив довгих тостів, усіляких там грузинських викрутасів, тости потрібні для захмеління дівчат – вони слухають і розкисають, а “ділові” люди тому й називаються “діловими”, що вміють робити діло, а не базікають.

– Будьмо, – повторив Леонід Павлович, і вони випили по чарці одного з найкращих коньяків у світі, випили, не смакуючи, як звичайну горілку, і, певно, не відчувши його справжнього смаку. Гудзій одразу жадібно накинувся на їжу, а Президент поколупався виделкою в салаті, посмоктав маслину й налив по другій.

– Куди женеш? – запротестував Леонід Павлович, але Президент відмахнувся: не хочеш – не пий, а сам зробив маленький ковточок; лише тепер, після маслини, коньяк почав смакувати йому, апетит приходив потім, після другої чи навіть третьої чарки, ось тоді згодяться і червона ікра, і. шинка, і навіть звичайний оселедець з цибулею.

– Ти вже замовив гаряче? – запитав, жуючи, Леонід Павлович. – Я б не заперечував проти вирізки.

Президент кивнув і повернувся до дверей, де стовбичив офіціант. Той одразу помітив цей рух і сковзнув до столика. Нахилився до Президентового плеча й слухав уважно й догідливо.

– Хто сьогодні на кухні, Васю? – запитав Президент.

– Шеф?

– Я б на твоєму місці не ставив дурних запитань.

– Вибачте. Платон Кіндратович.

– Передай Платоші пляшку шампанського, – наказав Президент. – І скажи: ми не проти вирізки.

– Зараз обов’язково передам… – аж розцвів у посмішці офіціант.

Він поспішив до кухні, а Президент повчально мовив Леонідові Павловичу:

– Що офіціант? Пішак, від нього нічого не залежить. Йому на тацю поставлять – принесе, ну, трохи швидше чи потягне, коли не відчує клієнта. А ти шефові догоди – він тобі у вирізку душу вкладе, не кажучи вже про приправи. Ось побачиш, Платоша нам сьогодні такий соус устругне, пальці оближеш.

До вирізки офіціант приніс другу пляшку “Арарату”, і Президент вирішив, що Леонід Павлович дозрів до розмови. Тому, коли Гудзій потягнувся до пляшки, Президент перехопив його руку.

– Чекай, Льоню, – мовив, – їж це Платошине творіння і слухай мене уважно.

Гудзій поклав виделку. Знав: до ресторану покликали недаремно, ось і починається справжня розмова. І треба зважати на кожне слово, бо цей тип обведе навколо пальця – головне, міра ризику і платня, головне – не продешевити.

– Їж, Льоню, – вів далі Президент мало не ніжно, наче дитині, що коверзує, але Гудзій вперто похитав головою.

– Кажіть, що треба. – Очі в нього напружились.

– Нічого особливого. По-перше, справи з металом поки що припиняємо. До кращих часів.

– Щось трапилось? – Леонід Павлович злякався.

– Нічого особливого, Манжула наслідив… – Не хотів казати цього, та в останній момент вирішив, що треба: трохи налякати цього міністерського гуся не завадить – обережніше діятиме й знатиме, що саме чекає на нього в разі відступництва. Тому й додав загрозливо: – Наслідив Манжула й загинув. На той світ поніс усі таємниці.

– Михайло Микитович? – не повірив Гудзій.

– Так, Манжула, – ствердив Президент і вів далі, знаючи, що робить помилку, проте не в силі зупинитися: все ж коньяк ударив йому в голову й розв’язав язика: – Дуже розумним виявився Михайло, гроші за останній вагон собі до кишені поклав, до того ж міліція на нього вийшла, сам у цьому признався, ось і довелося прибрати.

– Вбити? – жахнувся Гудзій.

– Називай це як хочеш, Льоню, але немає більше Михайла Манжули. І не буде ніколи.

Леонід Павлович мимовільно відсунувся від столу й запитав злякано:

– Ви?

– Ну, що ти, дорогенький, є різні способи. – Нараз природжена обережність узяла в Президента гору і він пояснив: – Я до цього не маю відношення. Нема Михайла, то й нема, і нехай земля буде йому пухом.

– Як він загинув?

– Не все одно? Ішов берегом моря, оступився, не втримався і розбився об камені. Нещасний випадок.

– Так я й повірив…

– Кажу: нещасний випадок, так воно і є. Але сам розумієш – з металом тепер небезпечно. Що міліції відомо, за що зачепилися – ми не знаємо. Ще один вагон, і мусимо перечекати. До кінця року.

Леонід Павлович розпростував на столі зім’яту серветку. Сказав, дивлячись на Президента спідлоба:

– Усе це правильно, береженого й бог береже, але я розраховував… І дружина домовилась про новий гарнітур…

– Скільки? – сказав, наче гавкнув, Президент. Гудзій хотів сказати: три, однак вчасно затнувся і з трудом витиснув з себе:

– П’ять тисяч. Знаєте, меблі подорожчали.

– Одержиш.

– Дякую. – Леонід Павлович легко зітхнув і наповнив чарки. Але Президент помахав у повітрі вказівним пальцем правиці.

– Чекай, – зупинив, – ці п’ять кусків слід заробити.

– Вважаю, що мій внесок… Я вже не кажу про Гаврила Климентійовича! Що ви без нас?

– А що ти без мене? – розлютився Президент.

– Добре, – позадкував Гудзій, – що треба?

– Дрібницю… Підпис товариша… – назвав прізвище начальника главку. – Це з вашого міністерства, й мусиш зробити.

Гудзій похитав головою.

– Там у мене нікого нема.

– А ти подумай. Гарнітур вартий того.

Леонід Павлович сперся ліктями на стіл. Відчув, як смачно пахне вирізка, й подумав: сьогодні вони проп’ють в ресторані пів його зарплати. Розкішне життя, і коли він ще дозволить собі такий коньяк? Але ж пусте, він зможе обмежити себе, перейде на звичайну горілку в буфеті за квартал від главку, пляшка на трьох і приємна розмова з колегами по главку, з цим можна змиритися. Проте дружина вже домовилась про гарнітур, і він сказав, що гроші будуть…

А спробуй заробити п’ять тисяч! Півторарічна його, Гудзія, зарплата..

– Що треба підписати? – поцікавився.

– Поліетиленова кришка. Двісті тонн сировини для одного заводу. І все. Крапка.

Леонід Павлович швидко прикинув варіанти. Колись пив горілку з одним чмурем з того главку. Приблизно його, Гудзія, рангу. Начальник відділу. Може, він? Ні, дуже ідейний, такому лише натякни, побіжить до парткому…

Невже нікого немає?

Леонід Павлович хотів уже визнати свою неспроможність, коли згадав Ліду. Зрадів і посміхнувся. Так, Ліда це зробить граючись. Ну, не зовсім граючись, але й без особливих труднощів. Працює в плановому відділі – підсуне начальству на підпис папірець серед інших – хто зверне на те увагу? Зрештою, він навчить Ліду, знає, як це робиться: треба вже після підпису додати в документі цифру, можливо, тільки в другому примірнику – і пішов папірець, хто його помітить у величезному потоці “вхідних” та “вихідних”?

А Лідочці за це дві сотні на нові чобітки. Від зацікавленої людини – друг там на заводі працює, з планом у них важко, от і просив допомогти…

Чобітки ж – так, іграшка, премія, дрібниця…

Леонід Павлович підніс чарку й пообіцяв:

– Зробимо. Я знаю там одну дівчину… – Випив з полегшенням і додав про всяк випадок: – Спробуємо організувати, Геннадію Зіновійовичу, гадаю, буде порядок.

І Президент випив з полегшенням. Власне, заради цієї поліетиленової кришки й запросив до ресторану Гудзія, і витрачався на марочний коньяк. Якби не кришка, на біса йому цей самовпевнений молодик!

Президент подивився, як смачно жує Леонід Павлович, згадав, що він кілька хвилин тому намагався задерти хвоста, виявляючи цим непокірливість. Чекайте, як же він сказав? Здається: “Що ви без нас?” Тобто без нього, Гудзія, і ще його вельбучного шефа – заступника начальника главку…

Знахабніли. Треба поставити на місце, бо далі буде гірше.

Президент освіжився мінеральною водою і почав украдливо:

– Ти, Льоню, послухай мене уважно. Це там, у главку, ти і твій шеф – начальники, а тут, поплескав долонею по столу, слухай, що кажуть. Тепер ми з вами одним мотузком зв язані й у такому вигляді над прірвою ходимо. Якщо один оступиться, всі впадемо, усьок?

Та Леонід Павлович насолоджувався вирізкою під справді божественним соусом, а коньяк збаламутив йому голову.

Він не звернув особливої уваги на Президентові слова й відмахнувся:

– І чого вас потягнуло на це? Усі під богом ходимо, що кому випаде, те й одержить. – Нараз зміст мовленого дійшов до нього, і Гудзій, одразу протверезівши, перегнувся через стіл і видихнув просто в обличчя Президентові: – Ні, не пройде! Ви мене до своєї компанії не зараховуйте. Ви – особлива стаття і на дно мене не потягнете. Ясно? В разі чого – я нічого не знаю і вас уперше бачу…

Президент сприйняв цей вибух спокійно й навіть з якоюсь цікавістю. Похитав головою й відповів лагідно й докірливо:

– А я гадав, що ти розумніший. Наче ми з вами вирішуватимемо, хто й скільки винний. Чув про таке управління: боротьби з розкрадачами соціалістичної власності? Ще їх називають обехеесівцями? Так от, візьмуть когось з наших, почнуть клубок розмотувати і обов’язково на тебе й твого начальника наштовхнуться. Чиї підписи на документах? Хто розпорядження на алюміній давав?

– Ми могли помилитися, директор заводу неправильно нас інформував.

– Це ти, Льоню, не мені, обехеесівцям пояснюватимеш. Тільки чи повірять?

Гудзій одразу якось знітився. Налив тільки собі коньяку й випив без задоволення.

– Ви мене з собою не рівняйте, – відмежувався. – Разом ризикуємо, проте відповідатимемо по-різному. Вам, якщо не помиляюсь, розкрадання в особливо великих розмірах загрожує, а мені…

Президент розлютився. Ця самовпевнена нікчема ще й костричиться! І сміє перечити йому, Президентові! Але одразу опанував себе: рідко коли давав волю емоціям, умів одразу загнуздувати їх і в найнапруженіших моментах відразу оцінювати ситуацію.

Посміхнувся поблажливо й зупинив Леоніда Павловича:

– Так, я знаю, що мені світить. Якщо розплутають усе – найменше п’ятнадцять років суворого режиму, і я сприйму це, як дарунок долі. Бо може бути й гірше, тому, сам розумієш, мені втрачати нічого, і я піду на все.

– Точно, підеш! – Леонід Павлович раптом перейшов на “ти”, це трапилось уперше за весь час їхнього знайомства, однак не здивувало й не вразило Президента, навпаки, підлестило, бо збагнув, що Гудзій нарешті визнав усю масштабність його особистості.

– Отож, розумієш, ми з цією владою – по різні боки. Якщо хочеш, вороги! Вона проти мене, я проти неї, все зрозуміло. Тільки вона сильніша, має закони і в разі чого розчавить мене. Мені б туди, – невизначено гойднув головою, – туди, де все, що ми робимо, іншими словами називається! Там би я показав себе!

– Проклятим капіталізмом мариш?

– Кому – проклятий, а кому й до серця. Ти б переді мною там потанцював! Я б тебе з Гаврилом Климентійовичем і в молодші клерки не взяв…

Гудзій вищирив зуби у зневажливій посмішці.

– А ти впевнений, що там би щось важив? Не помиляєшся? Там таких хитромудрих навалом, один одному горлянку рвуть…

І знову Президент ледь не вибухнув люттю, та зумів утриматися. Одповів:

– Хорошим хочеш бути? Цяцею-хлопчиком у Радянської влади? А дзуськи! Невідомо, хто більший ворог Для неї – ти чи я!

– А я з нею не ворогую, я їй служу!

– Служиш і обкрадаєш?

– У вас беру, не в неї.

– А ми в кого? Ти налий мені й собі, Льоню, мені з тобою сваритися не випадає, ми просто з’ясовуємо дещо. В моральному аспекті, чи не так? – Почекавши, поки Гудзій наповнить чарки, Президент цокнувся з ним, та пити не став і вів далі: – Ти послухай мене, Льоню, і запам’ятай. Я точно кажу: невідомо, хто більший ворог для влади, ти чи я. Бо я ворог неприхований, я беру те, що можу, на їхній мові – краду, особисто я називаю це бізнесом, ну, чорним бізнесом, але чомусь ні міліція, ні прокуратура зі мною не погоджуються і називають злодієм. Я роблю гроші, якщо спіймаюсь, виправдовуватись важко. А ти? Більший ворог, бо замаскований. Ти як на зборах у главку виступаєш? До чеснот і порядності закликаєш, з бюрократизмом борешся!..

– Звичайно, що ж у цьому поганого?

– А те, що одною рукою з державою обіймаєшся, а другу їй у кишеню запускаєш. Придурюєшся, держава тебе за друга має, а ти їй ножа в спину. То хто кращий, ти чи я?

– Але я все ж служу…

– Так, начебто служиш… Але я б тобі, на місці цієї влади, за таку службу вдвічі більше, ніж мені, відважив би. А то що ж виходить? Мені – вишку, а тобі років п’ять – сім…

– Однак і одержую від вас крихти, – поморщився Гудзій. – На вошивий гарнітур.

– А я б на місці держави так вирішив: не існував би ти, Льоню, зі своїм Гаврилом Климентійовичем, не було б і нас. Бо метал робимо не ми, і алюмінієвий лист не ми катаємо. Ми тільки знаємо, хто його потребує і де його взяти. А даєте його нам ви, без вас ми от що! – скрутив дулю. – От і виходить, ви – зрадники, держава на вас спирається, а ви їй – підніжку. А зрадників завжди карають більше, ніж відвертих ворогів. От як би я на місці держави вирішив.

– Свиня ти, Геннадію Зіновійовичу, – нараз якось безнадійно й сумно мовив Гудзій. – Сам казав: одним мотузком зв’язані…

Президент одразу охолов. Це ж треба: так вибухнути!.. І для чого? Кидати перли свиням? Але ж, подумав, якщо цей Льонька не дуже тупий, зрозуміє, що немає в нього шляхів до відступу, що справді їхні шляхи схрестилися – отже, мусить слухатися.

– Шампанського вип’єш? – запитав, закінчуючи розмову.

– Так, холодного, – відповів Гудзій, дивлячись кудись убік. Зробилося тоскно, немов одержав прочуханку від начальника главку чи самого заступника міністра. Тужно дивився, як офіціант приніс запотілу пляшку, як наливає у вузькі довгі фужери, а сам думав: дуже погано, товаришу Гудзій, паскудно виходить у вас, шановний, ні, малошановний. І як ви дійшли до такого життя?

Як дійшов, уже не пам’ятав, точніше, знав, проте не хотів пам’ятати, та й хто пам’ятає про себе негарне?

Леонід Гудзій вчився в інституті непогано, проте й без особливих злетів, вважався середнім студентом, хотів більшого, однак не міг. Не міг щось вигадати, винайти, сказати щось розумне на екзамені, нове в курсовій роботі, такий вийшов у нього і дипломний проект – Гудзій захистив його впевнено, але без блиску.

І призначення одержав таке собі: звичайним інженером на звичайне середнє підприємство в нічим не примітному містечку. Щоправда, тут йому мало не одразу пофортунило. Захворів і пішов на пенсію начальник планового відділу, і Гудзієві, звичайному початкуючому інженерові, доручили виконувати його обов’язки – він виконував їх старанно, зумів кілька разів удало доповісти директорові й став нарешті замість тимчасово виконуючого, що звучало принизливо й непевно, справжнім начальником. Саме начальником, коли однокурсники, на яких покладалися значно більші надії, ще ходили в якихось заступниках чи навіть менше…

І Гудзій зрозумів: він сам коваль свого щастя, просування по службі часто залежить не від здібностей, а від фортуни і твого вміння передбачити повороти цієї фортуни. А також від волі та бажання керівників, яким слід догоджати.

Саме в цьому Леонід Павлович скоро зміг наочно переконатися. Через рік після закінчення інституту Гудзієві довелося поїхати у відрядження до Львова, в трест, якому було підпорядковане їхнє підприємство. Це відрядження збіглося зі святом – тепер Леонід Павлович уже не пам’ятав, саме яким, але він потрапив до ресторану, де відзначалося свято, і мав щастя сидіти за столом навпроти самого заступника керуючого трестом. І вміло скористався з цього: виголосив вдалий тост за здоров’я керівників і, що було значно розумніше, за чарівність та інші принади дружини заступника керуючого.

Те, що той святковий вечір не минув для нього марно, Леонід Павлович відчув наступного ж дня: заступник запросив його до кабінету, розмовляв привітно й навіть пообіцяв принагідно відвідати Гудзія в його провінційному закуті. І дотримав слова. Десь через місяць заступник керуючого справді побував на їхньому підприємстві, згадав про Гудзія і, відмінивши ресторанну трапезу, поїхав обідати до Леоніда Павловича. Звичайно, разом з директором підприємства, котрий зміцнив позиції свого підлеглого кількома коньячними пляшками.

Леонід Павлович витратив на той обід мало не чверть місячної зарплати, проте ніколи не шкодував за тим. Обід вийшов удалим, дружина Гудзія перевершила сама себе, все смакувало начальству, а коньяк розв’язав язики й дуже вчасно: заступник керуючого наче жартома, але водночас і серйозно зауважив директорові: до якого часу керівні кадри, він саме так схарактеризував Гудзія, тулитимуться в однокімнатній квартирі?

Це запитання спричинилося до того, що Леонід Павлович уже через три тижні поліпшив свої житлові умови: одержав двокімнатну квартиру і в кращому районі.

Але що квартира! Можна було б провікувати у тій двокімнатній все життя…

І Леонід Павлович зважився. Вигадав собі відрядження до Львова, покрутився біля приймальні заступника керуючого, вибрав момент, коли секретарка кудись відлучилася, і обережно постукався, точніше, пошкрябався до кабінету начальства. Просунув голову у двері й напівжартома (правда, його дії можна було б сприймати й цілком серйозно) мовив тонким голосом:

– Ку-ку!.. Іване Петровичу, ваш таємний агент прибув!

Іван Петрович спочатку спохмурнів: хто насмілився так нетактовно жартувати? Але, побачивши напіврозгублене, напівперелякане, однак без найменшої неповаги до керівництва Гудзієве обличчя, згадав і обід, і зворушливий тост на святі, одразу пом’якшав і навіть розчулився

– Заходь, заходь, таємний агенте, – запросив привітно, – і викладай, з чим приїхав.

Леонід Павлович зумів скористатися довірливістю начальства: розповів про справи на підприємстві, намагаючись бути об’єктивним, та все ж не втримався, аби не накапати на своїх недругів чи просто людей, яким чомусь не симпатизував, переповів останні плітки про директора та головного інженера й розповів кілька не дуже пристойних анекдотів. Анекдоти Іван Петрович сприйняв і навіть занотував до записника, щоб не забути й переповісти, так би мовити, по інстанції, за інформацію подякував, відпустив Гудзія, приголубивши, і тепер Леонід Павлович уже майже не сумнівався в світлому прийдешньому.

Через деякий час він повторив візит. І знову:

– Ку-ку! Ваш таємний агент прибув…

Одне слово, не минуло й року, і Гудзієві довелося поміняти свою комфортабельну квартиру в провінції на не менш затишну у Львові: звільнилося місце в тресті, й керівництво небезпідставно висунуло на відділ молодого й здібного спеціаліста, який чудово проявив себе безпосередньо на виробництві.

Тепер Леонід Павлович одержав прямий вихід на міністерство. Історія, кажуть, повторюється. Правда, тепер Гудзієві не довелося бенкетувати й виголошувати тости за заступника міністра, доля звела їх під час поїздки за кордон – заступник міністра очолював делегацію, а Леонід Павлович був її рядовим членом. Однак, не дивлячись на це, кілька разів, навіть відштовхнувши декого непомітно ліктем, опинився в одній машині з начальством, знову розповів кілька свіжих анекдотів (збирав їх скрупульозно й навіть класифікував – кому і які можна розповісти) і потрапив у точку. Знав: заступник міністра – чудовий спеціаліст і організатор – не володів жодною іноземною мовою, доводилося одночасно вчитися і працювати, на мови не вистачило часу, і десь у глибині душі Карпо Михайлович заздрив поліглотам і переживав своє невміння швидко й спритно порозмовляти з іноземцями. А в анекдотах Леоніда Павловича якраз і висміювалися спритники, котрі, крім знання мови, нічого не мали за душею.

Коли поверталися з-за кордону, заступник міністра був у чудовому настрої: поїздка пройшла успішно, багато побачили, дечому навчили, дечого навчилися самі, везли безліч спогадів і вражень. Під цей настрій заступник міністра й запросив Гудзія до себе додому, пригостив обідом і взагалі виявив прихильність.

Минув місяць, і Леонід Павлович приїхав до Києва у відрядження. Напросився на прийом до заступника міністра, дочекався черги – до кабінету вели подвійні, оббиті дерматином двері, Леонід Павлович прослизнув у тамбур і з тремтінням в душі просунув голову крізь напівпричинені другі двері. І тонким голосом, відчуваючи, як обривається від ляку серце, прокував:

– Ку-ку, Карпе Михайловичу, ваш таємний агент із Львова прибув!..

Знав: іде ва-банк, заступник міністра міг би й вигнати, але жарт сподобався, сподобалася і Гудзієва розповідь про трестівські справи, не кажучи вже про свіжі анекдоти.

Значно сміливіше кукував Леонід Павлович у дверях кабінетів керівників так званої середньої ланки. Щоправда, кукання тут зміцнювалось горілкою з перцем, півдюжиною львівського пива або й пляшкою бімберу – слово-то яке красиве, польське, головне – слово, а те, що бімбер – звичайнісінький самогон, несуттєве, але ж який самогон, сімдесят градусів і зварений для Києва за особистим замовленням Леоніда Павловича.

Коротше, зрештою Леонід Павлович докукувався до міністерства: спочатку його перевели до центрального апарату рядовим співробітником, а невдовзі висунули на посаду завідуючого відділом одного з главків.

Тепер мав, здається, все: квартиру в столиці, певне становище, а головне – перспективу. Дратувало тільки відносне безгрошів’я. Дружина працювала лаборанткою в технікумі й приносила сто двадцять карбованців, а мало не втричі більша зарплата Леоніда Павловича все ж не вдовольняла його амбіцій. Звичайно, вистачало і на одяг, і на їжу, проте Гудзієві довелося побувати кілька разів в компаніях людей грошовитих. Одного разу його запросив додому якийсь художник, і Леонід Павлович побачив у нього кришталеву люстру. Художник похвалився, що фінська й коштує мало не півтори тисячі. Гудзій подумав: ото живуть люди – півтори тисячі, його мало не піврічну зарплату підвісити до стелі: свинство якесь…

І невже він не зможе ніколи дозволити собі таке ж свинство?

Саме на цей період Гудзієвого існування і випало його знайомство з Манжулою. Вже за першої зустрічі Леонід Павлович накинув на Манжулу оком: рядовий постачальник з Одеси дозволяє собі вдягатися краще, ніж він, відповідальний працівник столичного главку. Та й ще одноосібно оплачувати досить солідний ресторанний рахунок. Тому й зустрів наступного дня Манжулу в главку не те що вороже, але й без симпатії, не дивлячись на те, що вчора просиділи цілий вечір за одним столом.

Однак Манжула удав, що не помітив начальницької неприязні – запропонував Леонідові Павловичу дістати для дружини французьку сукню, його товариш працює помічником капітана теплохода й привозить такі, що жінки втрачають свідомість.

Гудзій уявив свою Зіну в паризькій сукні, і його неприязнь до одеського піжона чомусь значно поменшала, більше того, він не без задоволення прийняв пропозицію повечеряти в літньому ресторані “Зозуля”, не у великій компанії, як учора, а вдвох – йому, Манжулі, буде приємно провести вечір у товаристві такого високого начальства. Він так і сказав: “високого начальства”, і ці слова приємно полоскотали самолюбство Леоніда Павловича – виявляється, цей постачальник розумний і приємний чоловік, а він чомусь упереджено поставився до нього.

Вечір видався теплий і світлий, засиділися в “Зозулі”, аж поки небо не посиніло й замерехтіли перші зірки. Чи вони спричинилися до того, що Леоніда Павловича потягнуло на відвертість, чи просто випите сухе вино й шампанське (горілку й коньяк вирішили проігнорувати, зважаючи на вчорашнє переобтяження), але поскаржився на труднощі столичного життя і на безгрошів’я.

Гадав, Манжула просто поспівчуває йому, але те, що почув, буквально приголомшило його. Цей одеський пройда заявив, що справа ця не така вже й непоправна, нехай він, Гудзій, дякує богові за їхнє знайомство, бо вже зараз можна запропонувати Леонідові Павловичу одну невеличку справу, котра усуне всі його проблеми.

Висловившись так дещо невизначено, Манжула запитав, чи може Гудзій посприяти, аби главк виділив одному з їхніх підприємств додатково для потреб виробництва вагон алюмінієвого листа?

Леонід Павлович подумав: звичайно, можуть виникнути різні небажані запитання, але, зрештою, він завжди виправдається інтересами виробництва; певно, він організував би Манжулі цей вагон за вечерю в ресторані, але той нараз сказав таке, що в Гудзія заболіли скроні й нараз зовсім потверезішав. Навіть перепитав, чи не почулося, проте Манжула підтвердив: так, за цей вагон йому, Гудзієві, заплатять п’ять тисяч.

Трохи оговтавшись, Леонід Павлович хотів запитати, який дурень і за що викладатиме такі гроші, але своєчасно втримався. Зрештою, це його не обходило, і чим менше він знатиме, тим краще.

Через три дні Гудзій пробив алюмінієвий лист заводові, який, виявляється, збирався виготовляти з нього різний побутовий мотлох, щось на зразок садових лійок чи дитячих іграшок – і одержав паку грошей – вимріяні п’ять тисяч. Поклав до дипломата, все ще не вірячи, не йшов додому, а летів. Знав: Зіна отетеріє побачивши…

Зіна і справді була вражена: п’ять тисяч – ціле багатство. Вона лише мріяла про дублянку, заздрісно позираючи на жінок, яким пофортунило, а тепер можна дозволити собі норковий капелюшок, а Леонідові – шкіряне пальто.

Правда, Зіна швидко підрахувала, скільки лишиться. Виявилось, зважаючи на ії ще незадоволені бажання, не так уже й багато. Скрушно покрутила головою і тільки по тому запитала:

“Звідки?”

Леонід Павлович пояснив усе щиросердно: не звик критися від дружини, тим більше, що іноді вона просто докоряла йому: у декого чоловіки вміють жити і якось використовують своє становище, лише ми…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю