Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)

Комендант, не відповідаючи, незручно, животом штовхнув двері й протиснувся до кімнати, незадоволено наморщивши носа.

– Так… – зупинився посередині, розставивши короткі ніжки, котрі якимсь чудом тримали його огрядне тіло. – Ліжка неприбрані, накурено…

– Провітрили ж! – заперечив хлопець.

– Вас тут четверо? – ступив до кімнати Хаблак і відразу подумав, що безглуздіше запитання навряд чи можна було поставити: чотири ліжка, на двох з яких, видно, щойно лежали Стьопа з товаришем, самі свідчили про кількість мешканців кімнати. Однак хлопець відповів, зовсім не здивувавшись:

– Четверо. Ми з Тимком, – вказав очима на товариша, – ще Олесь Хом’як і Вітя Саєнко.

– Добре, – схвалив Хаблак, буцім Степанове повідомлення справді мало якесь принципове значення. – І як ви живете?

Степан подивився на нього уважно, потім зиркнув на коменданта, видно, той подав йому якийсь знак, бо хлопець збагнув: гуртожиток відвідало якесь начальство, і відповів, дивлячись на Хаблака ледь не віддано:

– Ми живемо дуже гарно. Все у нас в порядку і жодних скарг нема.

– Але ж сам комендант скаржиться на вас!

– А ми виправимось.

– Так, вони виправляться, – ствердив Василь Петрович. – Чудові хлопці!

– У вас усі чудові, – начальницьким тоном заперечив Хаблак і сів до столу, відсунувши на край паку паперів. – Отже, живете нормально?

– Нормально, – повторив хлопець не без глузливого підтексту.

– І нічого?.. – Хаблак багатозначно клацнув пальцями. – Жодних інцидентів?

– Що саме маєте на увазі?

– Випивки.

Хлопець перезирнувся з комендантом, і Хаблак збагнув, що студенти, звичайно, не безгрішні. Але Стьопа відповів підкреслено категорично:

– Ні-ні!

– І не галасуєте?

– Але ж у нас гуртожиток, а не монастир. І ми не ченці: збираємось, сперечаємось…

– Без галасу?

– Трохи буває.

– Трохи можна, – втрутився комендант і обтер хусточкою спітнілу лисину.

– Василь Петрович розуміє нас, – доброзичливо посміхнувся йому хлопець. – Там, де не треба, не затискує.

– Домовляєтесь?

– Аякже, з добрим чоловіком завжди можна домовитись.

– А крадіжки у вас не траплялися? – раптом запитав Хаблак і, побачивши очі хлопця, сам засоромився свого запитання. Однак слово було мовлене й вимагало відповіді.

– У нас студенти, а не злодії! – з гідністю мовив Степан. – А коли б і трапилось щось, самі б знайшли.

– Маємо сигнали… – невизначено почав Хаблак, так і не уточнивши, хто саме і які сигнали має.

– Брехня! – рішуче перервав його Степан.

– А ви не помічали: ніхто не приносив до гуртожитку якісь речі, чемодани, наприклад? – Хаблак побачив, як перезирнулися студенти, й зрозумів: поставлене ним навмання запитання збентежило їх.

– Начебто… – протягнув Степан.

– Не начебто, а точно! – швидко перебив його майор. – Кажіть точно, це важливо, бачили валізу чи валізи?

– Ну, бачили…

– Хто приносив?

– Але ж це наш сусіда, й ми можемо заприсягтися…

– Хто?

– Вітя… Віктор Саєнко з радіотехнічного. Приніс велику валізу, жовту й з ременями.

– Повну?

Хлопці знов перезирнулися.

– Певно, бо важка.

– Звідки знаєте?

– Пробували.

– І де Саєнко? Валіза?

– Поїхав. До Богуслава поїхав, батьки в нього там.

– І валізу захопив?

– Звичайно.

– Пригадайте, коли саме приніс валізу Саєнко?

– Але ж, – розгублено підвів брови Степан, – для чого вам? Не все одно – валіза якась, кому яке діло?

– Виходить, є діло, – обірвав його Хаблак. – Прошу пригадати, якого числа Саєнко приніс валізу до гуртожитку.

– Шістнадцятого серпня, – сказав раптом другий хлопець, що до цього стояв мовчки. – Я точно запам’ятав: п’ятнадцятого в мене день народження, а наступного вечора Вітя з’явився. З валізою.

– І не пояснював, що за речі?

– Казав: дядько щось родичам до Богуслава передав.

– І довго валіза у вас стояла?

– А Вітя тільки вчора поїхав.

Хаблак швидко підрахував: квартиру професора Зими обкрадено приблизно п’ятнадцятого – шістнадцятого, а Коральової двадцять шостого серпня. Саєнко побоявся принести речі Корольової до гуртожитку, міг залишити їх у вокзальній камері схову, а вчора забрав чемодан з гуртожитку та подався до Богуслава – збувати крадене.

– Коли Саєнко обіцяв повернутися? – запитав.

Степан мовчки знизав плечима й подивився на товариша: видно, шкодував, що виказали Віктора невідомому й доскіпливому чоловікові.

– Післязавтра початок навчального року, – тільки й одповів.

Хаблак трохи подумав, потім підійшов до дверей і щільно зачинив їх.

– Ви, хлопці, дружинники? – запитав.

І знову ініціативу в розмові взяв на себе Степан.

– Так, – одказав.

– Можна на вас покластися?

– Степан у нас член комсомольського комітету, – втрутився комендант, зрозумівши, видно, що саме тепер розмова набирає серйозного характеру.

– То більше, – пожвавішав Хаблак, – мушу відкритися, я з карного розшуку, і є в нас деякі сигнали… Не буду казати, які саме, але потребую вашої допомоги.

– Прошу… – без особливого ентузіазму мовив Степан.

– Випадково не помічали: Саєнко останнім часом не кидався грішми? Може, якісь нові речі в нього з’явилися?

– Це ви даремно, – зупинив його Степан. – Віктора не треба підозрювати.

– Я поки що нікого не підозрюю, мені потрібні факти.

– Ми не діти, і ваші запитання вже свідчать про підозру.

– Але ж ви не відповіли…

– Ні, – раптом люто видихнув Степан, – не шикував Віктор і крадених костюмів не носив!

– Для чого стільки емоцій? – застережливо підвів руку Хаблак.

– А якби звинуватили вашого друга?

– Ми ще нікого не звинувачуємо.

– Знаємо, тільки дай зачіпку…

Хаблак нараз розлютився, проте мовив підкреслено спокійно:

– Прошу відповідати на запитання.

– А ми відповіли… – Степан зиркнув на товариша, і той стверджувально кивнув.

– Кажете, жовта валіза з ременями… – мовив раптом невпевнено. – А я ще допомагав Вікторові донести її до таксі!

– Толю!.. – підвищив голос Степан, і хлопець затнувся.

– Правду кажіть! – наказав майор.

– Усе чесно, – Степан приклав долоні до грудей, – не помічали ми за Віктором нічого поганого. Уже три роки разом живемо, пуд солі з’їли…

– Ну й слава богу, – посміхнувся Хаблак. – Прошу тільки про нашу розмову нікому й слова.

Він залишав гуртожиток з якимсь подвійним почуттям теплоти до хлопців, які вміли цінувати дружбу, й гіркоти за те, що життя іноді підносить зовсім несподівані сюрпризи й доводиться розчаровуватися в найближчих друзях.

8. Як виявилося, комендантом гуртожитку інституту, де вчився Миколо Шило, працювала дружина одного із співробітників карного розшуку. Вона знала Хаблака, й це, зрештою, було на користь справі, бо майор міг вести розмову без усякої дипломатії. Тому він і запитав Марію Арсенівну прямо, що являє собою студент Микола Шило, як поводиться і якої думки про нього керівництво інституту й особисто вона, Марія Арсенівна.

Комендант аж ніяк не знітилася, коли Хаблак зарахував її до інститутського керівництва, мабуть, і насправді вважала себе приналежною до еліти, бо зручно вмостилася в м’якому кріслі, закинувши ногу на ногу, й запалила довгу сигарету з фільтром.

Марія Арсенівна була навдивовижу схожа на свого чоловіка, Хаблакового начальника – підполковника Худякова. Така ж гостролиця, худа й, напевно, категорична в судженнях. Хаблак подумав, що чоловіки часто добирають дружин за своєю подобою, а жінки іноді за довгі роки сімейного співіснування наче розчиняються в чоловіках, стають зовсім схожими на них і в поведінці, і в манерах, і навіть у способі мислення.

Марія Арсенівна зовсім так, як і Худяков, струсила попіл із сигарети й подивилася на майора мало не поблажливо й не без пихи, так, як дивився підполковник, коли Хаблак приходив до нього узгоджувати термін відпустки чи інші службові питання, і процідила крізь зуби, буцім вирішувала бог зна які важливі проблеми:

– Так, Сергію Антоновичу, ніколи б не подумала, що такий прославлений ас карного розшуку ощасливить нас, бідних… – Вона ще раз струсила попіл і замовкла, очікувально дивлячись на майора.

Хаблак пустив повз вуха дещо негативний підтекст слів “прославлений ас” і повторив запитання:

– То що можете сказати про Шила?

– Але ж ви даремно не цікавитесь?.. – Вона явно випитувала, чому Хаблак збирає відомості про звичайного студента.

– Ну, знаєте, нема диму без вогню, – ухилився від прямої відповіді майор. Він знав, що Марія Арсенівна все одно спробує витягнути із свого чоловіка, чому карний розшук зацікавився звичайним студентом, проте знав також і межу поінформованості підполковника Худякова. Зрештою, всі версії у зв’язку з розслідуванням крадіжок на Русанівці не були відомі навіть полковнику Каштанову, й не тому, що Хаблак ігнорував начальство, просто ще не встиг доповісти.

– Микола Шило – зразковий студент, – мовила комендант незаперечно, і на знак своєї переконаності рубонула рукою в повітрі, наче вбила цвях у полірований столик, що стояв перед нею. – Правда, не круглий відмінник, але претензій до нього нема. Вчасно повертається до гуртожитку, не п’є, я рекомендуватиму його до ради гуртожитку. А що, встряв у якусь історію? – запитала тривожно.

– Ні, збираємо відомості про студентів, які працюють на пошті.

– О-о! – мало не урочисто підвела пальця вгору Марія Арсенівна. – Зовсім забула. Микола Шило працює у вечірні години, й це також позитивно характеризує його.

З цим важко було не погодитись, і Хаблак ствердно кивнув.

– А стипендію Шило одержує? – запитав.

– Звичайно.

– Певно, й батьки допомагають?

Видно, Марія Арсенівна знала про своїх підопічних усе чи мало не все, бо відповіла одразу й не вагаючись:

– Щомісяця одержує перекази. По п’ятдесят карбованців. Батько в Миколи Шила бухгалтер споживспілки, мати також працює, живуть у райцентрі, мабуть, усе в них є.

– Чому ж пішов на пошту? Стипендія плюс п’ятдесят карбованців – студентові вистачить.

– А він гроші на ощадну книжку складає.

– Звідки знаєте?

– Сам показував.

– Користуєтесь авторитетом?

– Не те слово, у мене тут зразкова сім’я.

Хаблак усміхнувся ледь помітно, самими куточками губ, уявивши, як підполковник Худяков також розпатякував у колі знайомих про загальну повагу до нього в карному розшуку.

– І ви, як зразкова мати, мусите, звичайно, все знати про своїх дітей… – підіграв Марії Арсенівні.

– І знаю! – аніскілечки не збентежилася та.

– А скажіть, в Миколи Шила останнім часом зайві гроші не водилися? Може, хвалився друзям?

– Ні.

– Упевнені?

– Точно, коли кажу, то точно. – В її словах прозвучала така переконаність, що Хаблак збагнув: ця жінка має вуха, либонь, в усіх кімнатах, і найменша деталь із складного й мінливого студентського життя не минає для неї непоміченою.

– Хтось із товаришів Шила є в гуртожитку? – запитав.

– Студенти Петрусенко й Гуцков.

– Можна з ними побалакати?

– Зараз викличу.

– Краще б у кімнаті.

– Як хочете! – Марія Арсенівна рішуче підвелася, і Хаблак зрозумів, що супроводжуватиме його й не дасть поговорити із студентами віч-на-віч. Краще було б обійтися без неї, мабуть, її присутність не сприятиме відвертій розмові з Шиловими однокашниками, але спекатися коменданта не було підстав, і Хаблак приречено поплентався за нею довгим коридором, клянучи в душі настирливість Худякової.

Довга й вузька кімната з чотирма ліжками попід стінами. 1 в кінці її біля вікна за столом, застеленим газетами, сиділи два хлопці і їли просто з банки кильки в томаті з чорним хлібом. Вони спокійно подивилися на Марію Арсенівну й незнайомого чоловіка, поклали виделки на газету й повернулися до зайшлих без жодних ознак збентеження.

– Товариш із міськкому комсомолу, – представила Хаблака Марія Арсенівна (вони встигли домовитись про це), – і хоче побалакати з вами.

Хлопці підвелися, як по команді. Один підсунув гостям стільці, другий прибрав зі столу консерви й змів з полірованої поверхні хлібні крихти. Потім вони перезирнулися і всілися на стільцях під вікном, однаково поклавши руки на коліна.

– Наші відмінники! – похвалила Марія Арсенівна. – Грають на бандурі й мріють виступати дуетом.

Хлопці нічим не підтвердили ці слова, однак і не спростували. Вони сиділи й дивилися на майора мовчки, явно не бажаючи розпочинати розмову.

– Як ведеться? – кинув Хаблак пробну кулю: нейтральне й ні до чого не зобов’язуюче запитання.

– Нічого ведеться… Живемо… – також невизначено відповів один із студентів.

– Ти б, Петрусенко, розповів про порядки в нашому гуртожитку, – мовила комендант, явно натякаючи, що і як слід розповідати.

Огрядний хлопець, який сидів ближче до столу, поворушився і відповів рівно:

– Порядки хороші, й ми задоволені.

– Тихо, й всі піклуються про нас, – додав Гучков, чорнявий і худий, видно, був темпераментніший за свого товариша й за словом до кишені не звик лізти.

Марія Арсенівна підозріло зиркнула на нього, певно, їй не зовсім сподобався підтекст слова “піклуються”, проте Гучков дивився чистими й відданими очима, й комендант заспокоїлася.

– Вас тут мешкає четверо, – обвів рукою ліжка Хаблак, – де ж інші?

– Тарас ще із села не повернувся, – вказав на ліжко ближче до вікна Гучков, – а Микола десь у місті.

– Товаришуєте?

Хлопці перезирнулися й закивали.

– У нас дружний колектив, – ствердила Марія Арсенівна. Вона невдоволено скосувала на двері, в які зазирнула жінка. – Що тобі, Марківно?

– До телефону вас.

– Скажи, щоб пізніше.

– Так там Сидір Андрійович!

– Вибачте, – одразу підвелася комендант, – мене сам проректор… – Вона суворо зиркнула на хлопців, наче закликаючи їх до порядку, й вийшла з кімнати, подивившись ще раз – вимогливо й навіть сердито.

Коли двері за Марією Арсенівною зачинилися, хлопці поворушилися й сіли вільніше. Хаблак присунувся до них і підморгнув.

– Нічого, жити можна… – обережно відповів Петрусенко, а Гучков запитав:

– Ви по скаргах?

– Пишете?

– Ми – ні.

– Інші?

– Усяке буває – нам не по десять років…

– Аж по двадцять!

– І навіть батьки більше довіряють.

– Дай вам волю…

– Так вона ж зануда! – раптом вигукнув Гучков. – Крокодил у спідниці!

– Ну-ну… – примирливо зупинив його Петрусенко. – Не гарячкуй, не вічно нам тут жити.

– Одна втіха.

– Але ж порядок, – мовив Хаблак і пройшовся по кімнаті. – Отже, вас тут четверо… Миритеся?

– Що нам ділити?

– Тут хто спить? – вказав Хаблак на ліжко ліворуч.

– Є такий… Шило…

– Кажете, ніби кислого ковтнули.

– Ну його, – махнув рукою Петрусенко.

– Це чому ж?

– Наші справи.

– Посварилися? А Марія Арсенівна каже: дружний колектив.

– Не дружний, а показушний.

– Чого так? Хіба Шило?..

– Дався вам цей Шило! – нараз втрутився Гучков. – Ну його під три чорти…

– Негарно – про товариша…

– Який він нам товариш? Жлоб!

– Кинь… – втомлено зупинив Гучкова Петрусенко.

– А чого кидати? – Хлопець явно розпалився. – Жлоб і є! Правильно кажу і, якби мав житло, пішов би з гуртожитку.

– В чому ж це проявляється – жлобство?

– А в усьому. Лінія поведінки.

– Як так?

– Ви у гуртожитку мешкали?

– Аякже, гірше, ніж у вас, шестеро в кімнаті…

– Мусите знати, кожен тут, як на долоні.

– Так, сховатися не можна.

– Ми вирішили: всім ділитися. Сьогодні в мене посилка – їмо всі, завтра ти пригощатимеш…

– А як же інакше?

– А цей тип, – Гучков люто тицьнув пальцем у ліжко Шила, – одержав посилку з села. Сало й ковбаса домашня, перед цим їв усе наше, навіть не дякував, а своє сало замкнув у шафу. Шухляда в нього, бачите, окрема, й ключ знайшовся, хоч у нас ніколи нічого не замикалося…

– Хоча б раз пригостив, – вставив Петрусенко.

– Рано підведеться, – якось розгублено посміхнувся Гучков, – поки ми наче спимо, відріже ковбаси й наминає. А знаєте, як домашня ковбаса пахне…

Хаблак уявив собі справді складну ситуацію в кімнаті й запитав:

– А ви ж що?

– Може, й негарно… – нерішуче почав Гучков. – Але так уже й бути, вам розповімо. Мовчали, звичайно, що із жлоба візьмеш! Але потім Сашко не витримав, – кивнув на Петрусенка, – приніс цвяхів, ну й забили Шилу шухляду…

Справа набрала зовсім нечеканого повороту, й Хаблак щиро зацікавився:

– А він? Скандалив?

Гучков розвів руками.

– Ні… – визнав розгублено. – Усього чекали, але ж такого… Сидимо, отже, чекаємо Шила, удаємо, що читаємо. Приходить, крутнувся по кімнаті – й до шафи. А ми, звичайно, анічичирк. Помацав шухляду, все збагнув, але нам ані слова. Вийшов мовчки, ми гадаємо, побіг до Марії Арсенівни скаржитись. Сидимо, скандалу чекаємо. Але ж через кілька хвилин вертається. З обценьками. З півгодини мучився, ми йому таки добряче ту шухляду забили…

– Мовчки? – не повірив Хаблак.

– Ані слова…

Майор покрутив головою.

– Ого!

– І ми кажемо: ого! Витягнув сало, відрізав шматок, сів за стіл і повечеряв. Наче нас і нема… Отак: не існуємо – і все…

– А де він зараз? Цікаво б познайомитись.

– Що тут цінового?

– І все ж…

– Ділова людина, – зітхнув Гучков. – Микола Шило – надто ділова людина. Удень десь швендяє, увечері працює.

– Але ж працює! Вчиться і працює, скажіть, хіба це погано?

– Просто зажерливий. Усього йому мало!

– Зажерливий… – роздумливо повторив Хаблак. Подумав: заради грошей такий може піти на все, навіть на злочин. Правда, характеру Шилу не позичати, одна історія із забитою шухлядою чого варта, такі люди розраховують кожен свій крок, отже, мусить знати: злочин не лишиться безкарним.

Однак у житті буває все, хто-хто, а Хаблак знав це краще за багатьох, і він розпрощався із студентами, вирішивши придивитися до Миколи Шила.

Так, саме до Шила й Саєнка. Бо Саєнко і його велика жовта валіза, яку бачили в гуртожитку, наводили майора на певні роздуми…

9. Сагайдачний подивився на Хаблака мало не врочисто. Видно було, що лейтенант має приємні новини, однак Хаблак зупинив його і взявся крутити телефонний диск. На щастя, полковник Каштанов нікуди не відлучився, і майор зітхнув з полегшенням, почувши в трубці його спокійний бас.

Хаблак доповідав Каштанову, косо дивлячись на Сагайдачного. Інспектор слухав уважно, видно було, не пропускав жодного слова, і мовлене майором справді зацікавило його Хаблак домовився з полковником про встановлення нагляду за Віктором Саєнком та Миколою Шилом, поклав трубку і лише тоді звернувся до Сагайдачного:

– У вас лейтенанте, все на обличчі написане. Кажіть уже, що саме трапилось.

– Знайшли шофера оранжевого “Москвича”.

Новина була варта уваги, і Хаблак запитав нетерпляче:

– Де ж він?

Сагайдачний зиркнув на годинник, для чогось подивився на стелю. Тепер він явно відплачував майорові його ж монетою. Проте Хаблак удав, що нічого не помічає.

– Хвилин через п’ять – десять мусить приїхати, – нарешті доповів Сагайдачний. – Він живе неподалік, а машина обслуговує телеательє. Розвозить телевізори. До речі, двадцять шостого шофер поставив її в гараж після дев’ятої вечора.

– Прізвище?

– Григорій Сидорович Самусь.

– Знає, чому викликають?

– А дуже просто, – хитро примружився Сагайдачний, – я у них в ательє рознос учинив: скарги, мовляв, на обслуговування, ліві рейси… До речі, чаю хочете?

Хаблак хотів не тільки чаю: за весь день з’їв лише два пиріжки біля станції метро. Чай з домашніми бутербродами Сагайдачного видався йому ледь не царською їжею, жував справді смачні з часником котлети й зовсім розчулився, коли лейтенант висипав на стіл з поліетиленового кулька домашнє печиво. Сагайдачний не без пихи повідомив, що зроблене воно лише вчора ввечері, бо його дружина полюбляє тільки все свіже й смачне. Мабуть, смаки Сагайдачного не розходилися із смаками його жінки, це було видно з круглої лейтенантової фізіономії, яка просто випромінювала благодушність

Хаблак з’їв мало не половину домашнього печива, коли в двері постукали, й до кімнати, не чекаючи дозволу, зайшов хлопець у шкіряній куртці й такій же чорній шкіряній кепочці – вона лежала в нього на самісінькій маківці й трималася якимсь чудом. Однак хлопця аніскілечки не турбувало це: зупинився посеред кімнати, подивився на Хаблака й Сагайдачного маленькими нахабними очима й запитав, цмокнувши губами:

– Ну, чо’ кликали?

– Ви хто? – запитав майор.

– Чо’ кликали, питаю.

– Ви Самусь?

– Ну, Самусь, то чо’?

– Шофер телеательє?

– Точно.

– Сідайте, – підсунув хлопцеві стільця Хаблак.

– А чо’ сідати? Нема коли розсиджуватись.

– Доведеться. Григорію Сидоровичу, трохи затриматись. – Хаблак дістав зі столу якусь теку, що першою потрапила до рук, розв’язав мотузки й удав, що вивчає папери. Нарешті витягнув аркуш, любовно погладив його долонею і мовив, пильно втупившись у шофера:

– Так, виходить, шановний… Не дуже добре, отже, виходить, і розмова в нас серйозна…

– Ну чо’! – аніскілечки не злякався Самусь. – Чо’, я вас питаю, до людей чіпляєтесь?

– Ми, шановний, ні до кого не чіпляємось, а перевіряємо заяви й скарги трудящих.

– А я чо’, не трудящий?

Хаблак зміряв хлопця з ніг до голови затяжним поглядом наче справді розв’язував для себе цю проблему, проте, либонь, так і не зміг розв’язати, бо промовчав. Погортав ще папери в тещ й нарешті запитав:

– Коли у вас кінчається робочий день, Григорію Сидоровичу?

Хлопець нарешті рвучко зірвав з маківки кепочку, сердито вдарив нею по коліну.

– А цього навіть господь бог не знає, – вигукнув люто. – Ви б краще в начальства попитали!

– Попитаємо, коли знадобиться. А зараз прошу відповідати вас.

– Ну, о сьомій.

– Тобто на початку восьмої машина мусить стояти в гаражі?

– Ну, мусить.

– А скажіть, будь ласка, де вона стояла двадцять шостого серпня між восьмою і дев’ятою вечора?

Очі в хлопця злодійкувато забігали.

– А чо’? – запитав. – Самі кажете: в гаражі…

Хаблак підсунув до себе чистий аркуш паперу і взявся за ручку.

– Так і запишемо, – мовив. – Отже, ви твердите, що ваш “пікап” номерний знак КИА 76–20 двадцять шостого серпня між двадцятою та двадцять першою годинами стояв у гаражі?

– А чо’?

– Твердите?

– А я, може, забув… І для чо’ все це вам?

Хаблак відклав папери й повернувся до Самуся.

– Досить займатися дурницями, Григорію Сидоровичу, – сказав жорстко. – Бо можете програти. Ми розслідуємо кримінальну справу, й прошу чітко відповідати на всі запитання.

– Кримінальну справу? – не повірив хлопець. – При чому ж тут я?

– Ось це ми зараз і з’ясовуємо. То коли поставили машину в гараж?

Напускне нахабство одразу злізло з Самуся. Нахилився до Хаблака, догідливо зазирнув йому у вічі.

– Так у мене ж машина поламалася, – пояснив. – Хрестовина на кардані полетіла, й довелося міняти. А це знаєте скільки часу?

– Де ваша машина зараз?

– Тут, – кивнув на вікно.

Хаблак непомітно підморгнув Сагайдачному.

– Викликайте експерта, – наказав, – перевіримо правдивість свідчень товариша Самуся.

– Для чо’ експерта? – здивувався той.

– Щоб точно встановити, чи міняли недавно хрестовину.

– Ну чо’ причепилися до людини? Міняв – не міняв, яке це має значення?

– Певно, не має, – легко погодився Хаблак. – Нас хрестовина не цікавить, нам треба знати, де стояла машина двадцять шостого між восьмою і дев’ятою вечора.

– Ну, стояла… Біля четвертого дому на набережній, то чо’? Не можна?

– Так і запишемо, – байдуже погодився Хаблак і справді записав. – І чому ж вона там стояла?

– А-а… – махнув рукою Самусь, – причепився один, ну, знайомий, йому холодильник та ще різне барахло з Сирця треба було підкинути. Не хотів я, однак, кажу, причепився…

– Хто такий? З якої квартири?

– А із сто п’ятої, на четвертому поверсі, солідна людина, художник чи в газеті працює, якби знав, то ніколи б у житті… – Самусь енергійно провів ребром долоні по горлу, що мусило означати його щирість.

– Коли поїхали на Сирець?

– Близько сьомої. Ну, поки туди й назад, ще повантажили холодильник та барахло, початок дев’ятої. А ще вивантажити треба та й на четвертий поверх. І все за якусь десятку…

– Десятку? – недовірливо перепитав Хаблак. Він уже зрозумів, що тягне пустий номер, і мусив достойно вийти з гри.

– Майже задарма, – якнайпереконливіше мовив Самусь, однак видно було, що бреше. Зрештою, платня за лівий рейс зовсім не цікавила Хаблака, і він удав, що Самусеві пояснення задовольнили його.

– Добре, – сказав благодушно, – спробуємо повірити вам. Ми, звичайно, перевіримо ваші свідчення, бо сказано: довіряй, але й перевіряй.

– Перевіряйте, – легко зітхнув Самусь, і видно було, що йому справді полегшало. – Сто п’ята квартира, там мешкає такий лисий і горбоносий. Віталій Петрович, художник, цього, правда, твердити не можу.

Хаблак навмання витягнув з теки ще один аркуш паперу, удав, що вивчає.

– Іще одне запитання, – мовив, зиркнувши на Самуся спідлоба. – Ось тут написано, що тринадцятого серпня вашу машину бачили в дворі на Ентузіастів за висотним будинком…

– Ну й народ! – вигукнув хлопець. – Ну й чо’ йому треба? Та я ж там живу, у восьмому “б”, тільки перед моїм парадним нема де машину приткнути, то й ставлю біля висотного. Майданчик там заасфальтований, і зручно…

– Я хочу попередити вас, Григорію Сидоровичу, що незаконне використання службової машини з корисливою метою…

Самусь молитовно приклав руки до серця.

– Зрозумів! – вигукнув щиро. – Усе збагнув, товаришу начальник, і більше не повториться!

– Мусимо повідомити вашу контору.

Самусь не дуже злякався: видно було, що він швидко знайде спільну мову зі своїм керівництвом. Можливо, воно навіть знало про ліві рейси. Однак Самусь все ж зробив спробу поторгуватися з Хаблаком:

– Уперше ж, начальник… Може, обмежитесь розмовою? Усним попередженням мене?

– Може, й обмежимось, – пообіцяв Хаблак. – Але коли надійде хоч один сигнал…

Самусь підвівся і статечно поклав шкіряну кепочку на маківку.

– Ні-ні… – пообіцяв щиро, проте Хаблак знав ціну такій щирості: забувається через хвилину. – Можна йти?

Коли за шофером зачинилися двері. Хаблак, упіймавши запитувальний погляд Сагайдачного, наказав:

– Сьогодні ж увечері, лейтенанте, перевірте показання цього нахаби.

Дільничний нахилив голову.

– Зробимо. Але ж знаю: не збрехав. У сто п’ятій точно мешкає художник. Лисий і горбоносий, Віталій Петрович Загуменний.

– Розпитаєш його. До речі, як з дядею Васею?

Сагайдачний лише розвів руки.

– Гадаю, з ним усе гаразд. Я з дядею Васею роз’яснювальну бесіду провів, він не те, що інші: чоловік сумлінний і заступник голови місцевкому. Давно вже в нас працює і розуміється на всьому. Одразу збагнув, чого я в нього вчепився, – каже, не треба крутити хвостом, нікому я про Капштикову відпустку не казав, і все це мене не стосується. Крім того, перевірено: до квартир Зими, Перовського та Корольової його не викликали.

– Так, – сказав Хаблак розчаровано, – втішного мало. Давайте, лейтенанте, ось що зробимо: я до управління, а ви зазирніть до Віталія Петровича, художника, якому Самусь привіз холодильник.

Сагайдачний підвівся з готовністю й нетерпляче заступив дорогу жінці, котра боком, якось нерішуче протиснулась через напіввідчинені двері до резиденції дільничного.

– Що у вас? – запитав не дуже привітно.

– Справа, – одповіла коротко.

– До мене рідко коли ходять без справ, шановна тітонько. Кажіть уже…

– Ніяка я вам не тітонька, товаришу лейтенант, – мовила нараз жінка, – а ви мені не племінник…

Сагайдачний почервонів, смикнувся, та, зиркнувши на Хаблака, опанував себе й сказав примирливо:

– Вибачте.

– Вибачаю, – зовсім серйозно одповіла жінка. – Отже, ви наш дільничний інспектор міліції?

– Лейтенант Сагайдачний.

– І ви вчора та сьогодні опитували мешканців нашого будинку? У справі крадіжки?

– Так.

– Маю заяву.

Сагайдачний якось одразу заметушився, присунув стільця відвідувачці.

– То прошу сідати.

Жінка сіла й подивилася неприязно на Хаблака. Сагайдачний перехопив її погляд і пояснив:

– Можете розповідати, це – інспектор карного розшуку, і саме він веде цю справу.

– На ловця й звір біжить… – посміхнувся майор.

– Я мешкаю в сорок третій квартирі, – почала жінка сухо, – Людмила Федотівна Дягілєва. П’ять днів перебувала у відрядженні, повернулася сьогодні й почула від дочки про крадіжку в квартирі Корольової. І про ваші, лейтенанте, відвідини. У зв’язку з цим хочу заявити: двадцять шостого серпня увечері я від’їжджала у відрядження і бачила, як у багажник білої “Волги” біля нашого під’їзду якийсь чоловік ховав валізи. Великі валізи, це я точно пам’ятаю. І ще пам’ятаю літери на номерах. ИФ – певно, івано-франківська машина. Два нулі попереду, це також помітила знаєте, такі цифри викликають певні асоціації, тому й запам’ятала. Все. – Жінка навіть зробила спробу підвестися, гадала, що справді сказала все, й не хотіла даремно витрачати часу. Але Хаблак усе ж затримав її.

– Ви кажете – “Волга”, – уточнив. – Яка: стара чи нова, маю на увазі – двадцять четверта?

– Нова: біла й блищала. Гарна машина.

– У що був одягнутий чоловік, який ховав валізи?

– Темна куртка.

– І берет?

Жінка подумала секунду чи дві.

– Ні, капелюх.

– Ви бачили дві валізи? Може, частину речей він уже встиг заховати?

– Не звернула уваги… Та й запам’ятала все це випадково – якось номери впали в око. Машини тепер не рідкість, он скільки попід будинками стоїть.

– І той чоловік ховав валізи саме в багажник?

– Так.

– Він був один біля машини? Чи хтось сидів за кермом?

І знову жінка замислилась. Нарешті відповіла, однак без особливої впевненості:

– Здається, один. У цей час уже стемніло, та й не приглядалася, для чого це мені? Не все одно: один чи двоє…

– А для нас це дуже важливо, – зітхнув Хаблак скрушно.

– Вас можна зрозуміти, – погодилась жінка. – Проте нічим не можу допомогти.

– Ви самі не знаєте, як нам допомогли, – поспішив завірити її Хаблак.

– Звичайно, не знаю. – Жінка підвелася, та майор затримав її. Попросив:

– Будьте ласкаві, Людмило Федотівно, напишіть про все, що розповіли. Коротко.

– Чому ж коротко? – не погодилась жінка. – Напишу все, що бачила й що пам’ятаю.

Вона сіла на місце Сагайдачного й почала писати кульковою ручкою – швидко й старанно, мов учениця, і Хаблакові раптом видалося, що Людмила Федотівна зараз висуне кінчик язика либонь, так і робила в школі, – в ній відчувалася акуратність, звичка зважувати свої вчинки, навіть педантичність Любо мати справу з такими свідками, думав Хаблак, дивлячись, як бігає ручка по паперу. І ще думав: знайти білу “Волгу” за такими прикметами зовсім неважко, і, мабуть, уже завтра вони знатимуть, що це за тип приїздив з Івано-Франківська до Києва двадцять шостого серпня, можливо, й не тип, а звичайна чесна людина, але сигнал одержано, і його слід перевірити, кожен сигнал треба перевірити найретельніше, бо саме в цьому й полягає одна з особливостей роботи карного розшуку.

Жінка пішла. Хаблак заховав списаний нею аркуш до портфеля й хотів уже податися на автобусну зупинку, та Сагайдачний, висунувшись у вікно, побалакав з кимось і повідомив:

– Вас підвезуть. Он Костя їде до міста, не великий пан, зробить гак, йому все одно мало не поруч.

Хаблак не заперечував, і службовий “Москвич” якогось будуправління швидко закинув його на Володимирську – виявляється, дуже вчасно, бо Каштанов уже зовсім зібрався кудись їхати.

Полковник затримався на кілька хвилин, вони обговорили хід розслідування, хоча, власне, особливо й обговорювати поки що не було чого: все рухалося повільно, як теліжиться фіра лісовою дорогою, підскакуючи на вибоях і риплячи усіма чотирма колесами. Та все ж дещо й прояснилося. Зокрема, було знято підозру з двох колишніх “домушників” – дільничні інспектори делікатно, щоб не образити людей, самі встановили їхнє алібі: ІІІлапак з дружиною ще десятого серпня поїхав у відпустку, загоряв десь на одеському пляжі, а Сіренко двадцять шостого серпня весь день працював, а ввечері розпив пляшку з вірними друзями на власному подвір’ї. А в зв’язку з тим, що друзів мав багато, то й алібі підтвердив не один чоловік.