Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 33 страниц)

Рукавичка, який сидів спиною до Хаблака, нарешті повернув до нього голову й процідив крізь зуби:

– Ну, я… Що треба? – Впізнав Хаблака, і очі в нього вирячились. – Ти! – вигукнув. – А я повірив, що ти – людина. Навіть юшкою пригостив. Чого тобі треба?

– Маємо сигнали, що ви, Терещенко, займаєтесь спекуляцією. Тому й вимушені були познайомитися на острові… – Це пояснення прозвучало дещо непереконливо, та майор справедливо вирішив, що зараз Рукавичка повірить у все. – А щойно ви принесли сюди з бази пакет… – Хаблак дивився на Рукавичку, але бічним зором помічав, як припливає кров до обличчя Бублика. Мабуть, той зрозумів: міліцейські нишпорки шукають дрібних спекулянтів і натрапили на слід Рукавички, а це для нього пусте. – Де цей пакет?

– А що? – підвівся Терещенко. – Ну, купив кілька сорочок, я ж за них заплатив.

– Де? – повторив Хаблак.

Рукавичка тицьнув пальцем у двері спальні. За ними майнуло злякане обличчя жінки, і Хаблак покликав її:

– Ви господарка номера?

Жінка стала на порозі – вже зачесана й підфарбована, проте в напівзастебнутому халаті, накинутому на сорочку.

– Де пакет, який приніс оцей громадянин? – Хаблак тицьнув пальцем у Рукавичку.

Відступила від дверей, і майор побачив у спальні на ліжку пожмаканий папір, а на ньому акуратно запаковані сорочки з ярликами індійської фірми – те, на що й сподівався натрапити.

– Отакої, – мовив удавано задоволено, – спіймалися на гарячому. Прошу всіх пред’явити документи.

Жінка підхопила з тумбочки сумку, дістала паспорт.

– А що такого? – запитала. – Мій знайомий привіз сорочки, я плачу за них гроші, що такого? Я просила дістати. У Києві можна, а до нас не доходять…

Хаблак забрав у неї паспорт, погортав сторінки.

– Розберемося, – мовив, – одержали сигнал і мусимо розібратися. Ваші документи, громадянине Терещенко.

Рукавичка підвівся, був він на півголови вищий за Хаблака й кремезніший.

– Бач, чого захотів! – дихнув на майора перегаром так. що того занудило. – Нема.

– Обійдемось… – Хаблак подивився на Бублика. – Ваші?

– Для чого? – заметушився той. – Я тут людина стороння. В гостях, от випив чарку і вже йду.

– Документи! – вимогливо простягнув руку Хаблак.

– Але ж паспорта не маю.

– Що є?

Бублик дістав службове посвідчення. Хаблак подивився на фотографію, перевів погляд на Бублика, звіряючи, запитав:

– Степан Вікентійович Галинський?

– Авжеж.

Майор заховав посвідчення Бублика до кишені. Пропустив до вітальні оперативників. Наказав:

– Покличте понятих і обшукайте номер.

– Це чому ж? – виступила вперед Анчевська. – На якій підставі? Якщо міліція, то вже й сваволити можна?

– Маємо право за необхідності провадити обшук без санкції прокурора, – пояснив Хаблак. – Прошу всіх пройти сюди, – вказав на двері спальні. – І не сперечатися!

– Ти, мент!.. – загрозливо підвів руку Терещенко, але Бублик зупинив його: певно, зрозумів, що скандал ні до чого. Сорочки – дрібниця, в крайньому разі, їх з Терещенком доставлять до районного відділення міліції і відпустять.

– Спокійно, – осмикнув Рукавичку. – Нехай товариші з міліції роблять свою справу.

– У труні я їх бачив… – не здавався Рукавичка, видно, алкоголь ударив йому в голову.

Бублик винувато зиркнув на Хаблака.

– Не звертайте уваги, – посміхнувся. – Бачите, чоловік трохи перебрав.

– Прошу пройти… – майор ще раз вказав на двері.

Бублик підштовхнув Рукавичку, і той, демонстративно захопивши з собою недопиту пляшку горілки, посунув до спальні.

– Зараз прийдуть поняті, й складемо акт… – Хаблак почав розстібати портфель, і в цей час двері номера розчинилися і в передпокої з’явився чоловік у білому костюмі – в усьому білому, навіть у легких білих шкіряних босоніжках. Чорнявий, лисуватий, довгоносий, з пронизливими очима. Уважно, не вимовивши й слова, оглянув Хаблака та одного з оперативників, що лишився у вітальні, зупинив погляд на майорові:

– Майор Хаблак? – запитав.

– Так.

– А я – Президент.

Хаблак не відвів од чоловіка очей. Він збожеволів чи, може, цей чорнявий? Отак-от самому прийти?!

Але чому?

Певно, секунду не міг збагнути – чому? Проте нічим не виказав своїх почуттів, обернувся до оперативника й наказав:

– Продовжуйте…

А сам думав: “Президент… Президент у готельному номері, знаючи, що тут міліція бере його спільників. Чому?”

Може, затримати і його разом з Бубликом та Рукавичкою?

Для чого? Адже поки що не мають проти нього жодного доказу. Тільки знають, що начебто якийсь злодій на прізвисько Президент очолює зграю розкрадачів соціалістичної власності. Та ще вчорашня розповідь Юлії про його контакти з фарцівником Шилінгом.

Ну й що?

Озирнувся й мовив суворо:

– Громадянине, тут не до жартів… Вийдіть з номера.

– Ви не почули? Я – Президент…

– Президент чого? Якої країни? – в голосі Хаблака відчувалася неприхована іронія.

– Але ж ви майор Хаблак?

– Так.

Подумав: цей тип знає його – що ж, це закономірно, має інформацію з Прикарпаття, там у них лишилися свої люди, і Президент довідався, що якийсь київський настирний майор Хаблак іде його слідами. А зараз дізнався в чергової, що в першому номері, де Бублик і Рукавичка (а він ішов саме до них), міліція. Інший тікав би одразу, тікав швидше, а цей розрахував точно: якщо майор Хаблак знає про існування Президента, рано чи пізно докопається до нього, якщо ж ні, має шанси замести сліди. Бублик та Рукавичка мовчатимуть, їм не вигідно розповідати про Президента, випливуть справжні масштаби їхніх операцій з алюмінієм, а це – додаткові роки… Він же, Президент, матиме час, аби обірвати деяк; нитки, піти в підпілля.

– Я хотів би з вами побалакати, – сказав Президент, не зводячи очей з Хаблака. – Вийдемо на хвилинку.

І це зрозуміло, подумав Хаблак: хоче запропонувати хабаря. Цікаво – скільки? Як оцінює його голову цей нах-хаба?

Може, вийти й дізнатися? Що ж, зрештою, його це ні до чого не зобов’язує…

Ні, осмикнув себе, нехай цей тип іде додому спокійно, нехай думає: у міліції нестелепи, нехай порозкошує ще кілька днів, поки вони зберуть докази. Коренчук казав: є дані, що директор заводу, для якого виписували алюміній, мав особисті контакти з Президентом – того директора вже заарештували, завтра доставлять до Києва, і навряд чи мовчатиме, а через нього вони й вийдуть на Президента… А сьогодні брати його рано, просто недоречно, нема доказів і навряд чи прокурор санкціонуватиме затримання Президента. Крім того, про арешт можуть передчасно дізнатися спільники злочинця, про яких ще не знає міліція, і матимуть час зникнути. А розшук завжди пов’язаний з ускладненнями.

Отже, тепер нехай іде…

– Нема часу, громадянине! – Хаблак ступив до Президента. – І не морочте мені голову. Прошу вас негайно звільнити приміщення!

Побачив, як ледь помітна презирлива посмішка майнула в Президентових очах – давай, смійся, регочи, нах-хаба, адже всім відомо: сміється той, хто сміється останній.

Майор буквально виштовхнув Президента з номера. Подумав: а може, він розраховував, що цю сцену побачать Бублик з Рукавичкою, адже не знав, що ті ізольовані в спальні, може, хотів подати їм якийсь знак?

Зрештою, вирішив, чого сушити собі голову: все одно скоро побачиться з цим вирлатим пройдою, неодмінно побачиться, правда, зовсім за інших обставин.

Обернувся до молодшого лейтенанта Власюка, що незворушно спостерігав його розмову з Президентом. Запитав:

– Де ж поняті? Складемо акт, нехай Терещенко з Галинським думають, що застукали їх на сорочках. Менше хвилюватимуться і спокійно поїдуть з нами. Бо маю окрему розмову до громадянки Анчевської.

Хаблак заглянув до спальні. Побачив, як сидить на ліжку свята трійця – Рукавичка трохи осторонь, тягне нахильці горілку. Підморгнув їм зовсім по-змовницькому й мовив фамільярно:

– Ну, дорогі громадяни спекулянти, приїхали… Зараз уладнаємо формальності, потім з’їздимо до райвідділу. Якщо не скандалитимете, може, попервах і обійдеться. Легким переляком тобто відбудетесь, штраф заплатите, коли, звичайно, за вами більше нічого не тягнеться. Згода? – запитав, наче й справді потребував їхньої згоди.

22. Машину лишили на бруківці, що пролягала попід дубовим лісом. Праворуч од дороги починалися садові ділянки, тут економили землю, і на вуличках між садибами не було можливості розминутися.

Дробаха з двома оперативниками дійшов до третього від краю будиночка – подав знак супроводжуючим, аби почекали й про всяк випадок підстрахували його, а сам штовхнув хвіртку.

Ліворуч – маленький чепурний цегляний будиночок, праворуч – гараж, ворота якого виходили на вулицю, попід будиночком квітник з трояндами, циніями та гайлардіями, трохи оддалік – водяна колонка з електронасосом, стіл, на якому стояв самовар, чашки, чайник.

Дробаха попрямував до будиночка, та з-за кущів смородини визирнув чоловік у жовтій майці, уважно подивився на Дробаху, не здивувався його появі, лише запитав:

– Ви до мене?

– Якщо ви Гаврило Климентійович Татаров.

– До ваших послуг. – Чоловік вийшов з-за кущів і очікувально зупинився перед Дробахою. Крім жовтої вилинялої майки, був одягнутий в парусинові штани, на ногах – старі потерті сандалії.

– Я – слідчий республіканської прокуратури Іван Якович Дробаха.

Татаров не здивувався, Дробасі здалося, аж ніяк не зреагував на його слова, лише поворушив забрудненою рукою, немов вирішуючи, чи можна подавати її гостеві,– не подав і вказав на лавицю біля столу. Запросив сухо і якось мляво, без усяких емоцій:

– Розташовуйтесь, я зараз.

Дробаха з цікавістю дивився, як Татаров миє руки. Гаврило Климентійович робив це спокійно і зосереджено, наче був зовсім один і ніхто не порушив його спокою. Ні разу не озирнувся на Дробаху, повільно обтер кожен палець і влаштувався за столом навпроти слідчого. Утупився в нього прозорими й буцім неживими очима, в яких Іван Якович не прочитав ні ляку, ні хвилювання, немов завітав до нього не дуже симпатичний сусід по садовій ділянці й зараз він вимушений пригостити його чаєм.

Вони дивились один на одного мовчки й вивчаюче, пауза затягувалася, нарешті Татаров не витримавши мовив:

– Наскільки я розумію, слідчий республіканської прокуратури завітав до мене не для спасенних розмов…

– Не помиляєтесь, Гавриле Климентійовичу, якби не нагальна справа, для чого гнати машину з Києва аж сюди?

Очі в Татарова звузилися і потемнішали, а на вилицях здулися жовна. Але стримався, навіть посміхнувся, посмішка вийшла, правда, кривою, та все ж Татаров якось неохоче витиснув із себе:

– То слухаю вас… Хочете чаю? Самовар щойно закипів.

Дробаха завагався: не дуже зручно розпивати чаї з людиною, постанова на арешт якої лежить у нього в кишені, але подумав також, що це – останній чай Татарова на волі, з домашнім печивом, що визирає з-під серветки, й натуральним медом у скляній вазочці.

– Із задоволенням, – погодився. – Вип’ю з вами з задоволенням. – Він склав руки на грудях і дивився, як наливає Татаров чай – урівноважено, дивлячись тільки на чашки і зайнятий тільки ними, буцім і справді не знає, для чого завітав до нього слідчий з республіканської прокуратури.

А Татаров пересував чашки, машинально лив у них заварку, окріп, бачив і не бачив огрядного, низенького чоловіка в легкій сорочці, який чомусь назвався слідчим прокуратури, а справді – скоріше схожий на їхнього міністерського завгоспа, така ж огидна манера складати на грудях руки й переплітати пальці. Підсунув йому чашку, запропонував мед і печиво, взяв свою, затиснувши між холодними долонями, а сам думав: кінець…

Відсьорбнув чаю, не відчувши ні смаку, ні запаху й тим часом гадаючи: приїхав допитувати чи арештовувати? Певно, сьогодні ще обійдеться, арештовують, здається, трохи по-іншому, без застілля. Сам бачив у кіно: підходять з обох боків, надягають наручники й підштовхують до машини. А тут – черевань із спітнілим чолом і пухкими, мало не жіночими руками…

І ще, подумав Татаров, як учасно він усе зрозумів і влаштував. Як учасно й розумно…

Дізнавшись про арешт директора заводу, якому вони з Гудзієм оформляли документи на алюміній, Татаров одразу збагнув, що це – кінець. Обехеесівці тепер не могли не вийти на них, просто не мали права, і найменше, що тепер загрожувало йому, зняття з роботи чи навіть суд за злочинну недбалість – якщо не докопаються до зв’язків з Манжулою та його зграєю.

Розсудливо і уважно оцінивши ситуацію, Татаров дійшов висновку: навряд чи міліція зуміє довести, що він зумисне допомагав розкрадачам соціалістичної власності. Манжула загинув, а більше він ні з ким, крім Гудзія, не контактувався. Проте на Гудзія можна не зважати. Якщо навіть почне валити на нього, де сяде, там і злізе. Завжди можна послатися на те, що в них були загострені службові стосунки, й Гудзій хоче помститися йому. Ну, а якщо докопаються до документів на листовий алюміній, нікуди не дінешся, доведеться визнати: підписував, але не надавав особливої уваги, звичайно, проявив нехлюйство, навіть недбалість, якщо хочете, злочинну, але ж довіряв відповідальному працівникові, начальникові відділу главку – кому ж ще довіряти, як не йому?

Пославшись на недугу, Татаров узяв відпустку. Мусив узяти, був людиною розважливою, хотів урахувати всі варіанти, аж до найгірших, і завчасно вжити заходів.

Перше, що зробив, продав машину. Продав за два дні, навіть трохи продешевивши, продав, хоч серце обливалося кров’ю. Перед тим як віддати, обійшов навколо своєї білої красуні, погладив капот і дах, притулився щокою, ніколи ні з ким не дозволяв собі таких ніжностей, розчулився вперше в житті й розчулився по-справжньому. Бо знав: ніколи вже не матиме такої – вистражданої, викоханої, випещеної…

Одержані за машину гроші Татаров поклав на ощадну книжку: з тим, що вже лежало на ній, вийшла досить кругла сума – якщо фортуна не змилостивиться і доведеться відсиджувати (Татаров передбачив і такий крайній варіант), у нього хоч лишиться перспектива. На дітей та дружину не розраховував, певно, зречуться, а що лишиться йому, коли вийде з колонії? Хоч гроші: придбає нову білу красуню, втече з цього клятого міста, де так зганьбився; на хліб з маслом, навіть якщо не працюватиме, йому завжди вистачить.

Аби ще пожити…

А в тому, що перед ним ще стелитимуться довгі роки, Гаврило Климентійович аніскілечки не сумнівався. Здоров’я мав чудове, щоденно робив зарядку, коли не був на дачі, вранці бігав по сусідньому парку: черева нема, м’язи налиті силою, й голова світла – жодних склеротичних ознак.

Книжку на пред’явника – єдине його багатство і єдину надію – Татаров сховав у целофановому пакеті, щільно обгорнув фольгою і поклав до акуратно видовбаної цеглини. Вночі, коли точно знав, що ніхто не чує і не бачить, розхитав і витягнув цеглину із піддашшя сусіднього гаража, замість неї замурував свою з книжкою. Тепер ніяка міліція, хоч які б мудрагелі не були і яку б техніку не використовували, нічого не знайде, і лежати його ощадній книжці, поки не витягне сам. А щорічно одних процентів набігатиме вісімсот карбованців, потім проценти на проценти…

Тому й дивився на слідчого, який чомусь приїхав до нього, замість викликати чи навіть доставити в прокуратуру, незворушно і навіть трохи зверхньо, по-філософському розміркувавши, що від долі не втечеш, та й втікати поки що нема рації.

Дробаха з задоволенням понюхав пахучий чай і запитав У Татарова:

– Вам не хочеться нічого сказати мені, Гавриле Климентійовичу?

Татаров подивився на нього холодно й бундючно, як на дрібного канцеляриста їхнього главку. Відповів рівно, але Трохи з притиском, наче віддавав наказ підлеглому:

– Вибачте, вас звуть, здається, Іваном Яковичем? Так от, шановний, я гадаю, що мої особисті справи навряд чи зацікавлять республіканську прокуратуру. Отже, службові. А служу я давно, і нічого поганого за мною не ведеться. Можливо, щось не догледів, але це може трапитись з кожним.

– Чай у вас смачний, – трохи не до ладу відповів Дробаха. – І мед ароматний, гречаний?

– Маю два вулики, а тут за кілометр радгосп гречку сіє.

Дробаха поставив чашку й мовив чи то з жалем, чи то пробачально, так, як повідомляють неприємну новину симпатичній людині:

– Я приїхав арештувати вас, Гавриле Климентійовичу.

Татаров не доніс ложечку з медом до рота, і Дробаха побачив, як вперше злякано виокруглилися в нього очі. Проте одразу опанував себе й відповів іронічно:

– Жартуєте? Але ж слідчим, та ще й з республіканської прокуратури, це протипоказане.

– Не жартую, Гавриле Климентійовичу, тому й запитав: чи не хочете щось сказати? Аби полегшити якщо не душу, то хоча б свою майбутню долю.

Татаров кинув ложку так, що ледь не розбила скляну вазочку з медом. Проте спалах його гніву на цьому й кінчився. Подивився на Дробаху зневажливо й одповів різко:

– Я вам не хлопчик, товаришу слідчий, а заступник начальника главку. І радив би не забуватися!

Дробаха повільно дістав постанову на арешт. Поклав на стіл.

– Прошу ознайомитися, громадянине Татаров, – мовив сухо й офіційно.

Татаров мовчки вивчив документ і гидливо кинув його назад на стіл. Мовив:

– Якесь непорозуміння… Однак ви уявляєте собі – що таке арештувати мене?

– Хочете поради? – запитав Дробаха.

– Не потребую. Я чесно й достойно прожив життя, мабуть, хтось зганьбив мене, та правда все одно переможе.

– Ех, Гавриле Климентійовичу, Гавриле Климентійовичу! – мовив Дробаха з жалем. – Мабуть, ви маєте рацію, колись чесно жили й чесно працювали, люди поважали вас, а начальство цінувало, навіть главком керувати доручили, І так спіткнутися! Ну, скажіть мені: чого? Грошей вам не вистачало? Двоє дітей у вас, тягнуть гроші, чи що? У мене також син – студент, звичайно, на все не вистачає, та й хіба може вистачити на все? – Він дивився Татарову у вічі й нараз побачив, як пом’якшали й посвітлішали вони – подумав, що зумів хоч трохи розтопити його серце, і цей йоржистий чоловік ще не зовсім зачерствів, але, виявилось, подумав передчасно, бо Татаров випростав спину й одповів зверхньо:

– Я попросив би вас не розмовляти зі мною так. Ви ображаєте мене, й не лише мене, установу, в якій я маю честь працювати.

– Добре, – махнув рукою Дробаха, – не хочете, не треба. Але сказати вам, скільки одержували злодії і пройдисвіти за вагон алюмінієвого листа?

– Які злодії і пройдисвіти? – здивувався Татаров так щиро, що сам сподобався собі.

– Від яких ви одержували хабарі, громадянине Татаров.

– Ви збожеволіли!

– Не зовсім, Гавриле Климентійовичу. Ми влаштуємо вам ставки віч-на-віч, пред’явимо інші докази…

– Ні, – одповів Татаров переконано, – такого не може бути.

– Так от, громадянине Татаров, – кожен вагон давав їм чистого прибутку близько ста тисяч карбованців. А скільки платили вам?

Жовна виступили на обличчі Татарова.

“Копійки, – хотів відповісти, – мізерію…”

Кляті пройдисвіти, вони кидали йому справді недогризки, навіть його біла “Лада” – дріб’язок, а знаття б, і лежало б у нього зараз на книжці…

А він радів шкіряному пальту, парфумам для Клари…

– Сто тисяч за вагон алюмінієвого листа? – удав щире здивування. – Який дурень платитиме такі скажені гроші?

– Ваш алюміній ішов на дахи в Прикарпаття. Замість виробів заводу.

– Не може бути.

– Факт лишається фактом. А заводові лист виділяли ви.

Обличчя в Татарова видовжилося, і Дробаха вперше подумав: а якщо вони помиляються і цей Татаров потрапив у халепу через дурість?

– Ось воно що! – вигукнув Татаров розпачливо. – Тепер я пригадую. Справді, мені давали на підпис такі папери. Але хто міг подумати? Готував їх начальник відділу нашого главку товариш Гудзій. Порядна людина й гарний виконавець. Ніхто про нього не скаже поганого.

– Про Гудзія ми ще побалакаємо, – пообіцяв Дробаха: все ж думка про те, що перед ним не запеклий злочинець, а недбалий працівник, дещо змінила його ставлення до Татарова. – А тепер скажіть мені: нам відомо, ви весь час скаржились на безгрошів’я і раптом придбали “Ладу”. І саме тоді, коли почалися поставки алюмінію тому заводові.

Татаров не замислився ані на мить. Усі відповіді на подібні запитання були в нього продумані й виважені до останнього слова.

– Позичив, – відповів, – на машину я позичив. Однак, на жаль, її вже нема.

– Чому? – здивувався Дробаха, бо це й для нього була новина. – Кажуть: ви так раділи машині.

– Мусив віддати гроші. Коли позичав, домовлялися, що віддаватиму частинами, гадав, в крайньому разі зможу перепозичити, а довелося віддати терміново.

– І в кого ви позичили? – не без іронії запитав Дробаха. Він уже збагнув, що Татаров спритно обдурює його, й розсердився сам на себе за легковірність.

– У одного знайомого.

– Можете назвати прізвище?

– Це вам нічого не дасть. Цьому чоловікові тому й знадобились гроші, бо від’їжджав. За кордон…

– От воно що! – Дробаха уважно подивився на Татарова. “Овва, – подумав, – міцний горішок, і розгризти тебе буде не так уже й просто!” – За кордон, кажете? А це ви непогано вигадали.

– Я попросив би вас, – мовив Татаров, – обійтися без образ.

– Звичайно, – зітхнув Дробаха. – Ну що ж, вважатимемо, що відвертої розмови в нас не вийшло, просто деякий обмін думками, як кажуть досвідчені дипломати. – Ступив кілька кроків до воріт, махнув рукою – і мало не одразу у хвіртці з’явилися оперативники, оглянувся на Татарова. – Доведеться застосувати заходи, передбачені законом. Зараз ми запросимо понятих і зробимо у вас обшук. Ось постанова, прошу ознайомитися.

Але Татаров навіть не глянув на документ. Стояв, тримаючись правицею за яблуневу гілку, відчужений і немов позбавлений почуттів, не бачив і не чув нічого, дивився порожніми очима поверх Дробахи, буцім йому було байдуже, що з ним станеться… І справді, Татаров на якийсь момент зовсім реально відчув, що припинив існування, розчинився і зник, що все загинуло, пропало, вибухнуло, що нема людини з усталеними звичками, смаками, вимогами, а замість неї з’явилася зовсім нова істота, тільки зовні схожа на Татарова, істота, котра не належить сама собі, а яка цілком залежить від інших, від їхніх примх, настроїв, характерів, і що так триватиме багато-багато днів. Від цього зробилося лячно, мороз пішов по шкірі, й Татаров подумав, що краще було б покінчити з собою, але тепер не міг учинити навіть цього, бо став уже не людиною, а злочинцем, тепер – уявляв це точно і ясно – не міг навіть кроку вільно ступити.

Але, кажуть, можна призвичаїтися в житті до всього, скільки злетів і падінь бачив він сам – зрештою, його вину ще треба довести, і йому, певно, вдасться відбутися легким переляком.

23. Каштанов подзвонив Хаблакові й наказав терміново зайти.

У кабінеті полковника сиділа жіночка років тридцяти чи трохи старша. Не дуже вродлива, але симпатична, тримала на колінах зелену сумочку, дивилася злякано й весь час клацала замком.

– Сідайте, майоре, – вказав Каштанов на стілець поблизу жіночки й сам примостився поруч. – Оце громадянка Мащенко Лідія Андріївна, вона прийшла повинитися, і, гадаю, вам буде цікаво послухати її. Я перервав розмову з нею на півслові.

Хаблак ледь помітно зморщився: у нього й так багато справ, а тут ще якась Мащенко. Докірливо зиркнув на Каштанова, той перехопив цей погляд, зробив знак, аби Хаблак набрався терпіння, і звернувся до жінки:

– Давайте, Лідіє Андріївно, почнемо спочатку.

Жінка клацнула замком сумочки, притулила її до грудей і почала невпевнено – губи в неї тремтіли, шукала потрібні слова:

– Я вже казала… Значить, зайшов до мене Льоня – Леонід Павлович Гудзій…

Хаблак поворушився на стільці: ось воно що… Хотів щось запитати, та полковник заспокійливо поклав йому руку на плече. Промовчав, а жінка вела далі:

– Ми з ним знайомі, зустрічаємось у наших співробітників, і Льоня, ну, якщо вже до кінця, залицяється до мене. Але в нього дружина, а я самотня, може, воно й негарно, Та що поробиш, чоловік він компанійський і веселий… Мені з ним приємно, звичайний флірт, більше нічого, і взагалі ми в чудових стосунках… Ви розумієте, – зупинила погляд на Каштанову, – я, мабуть, кажу не до ладу…

Полковник підбадьорив Мащенко:

– Ми вас уважно слухаємо.

– Так от, заходить до мене Леонід Павлович, ми в одному з ним міністерстві, й каже, що треба когось там вирулити, його знайомого чи друга, той дуже просить, і відмовити не можна. А мені за це – імпортні чобітки. Я подумала, певно, жартує про чобітки, а може, й ні, либонь, не жартує, бо слід було підписати папір у начальника нашого Главку на поліетилен, а він точно не підписав би, я знаю…

– Який поліетилен? – стрепенувся Хаблак. – І кому?

– Одному з наших заводів. Поліетиленова кришка. Двісті тонн… Ну, я зробила, начальник, звичайно, не підписав би, то в другому примірнику виправила цифру…

– Підробили документ? – уточнив Каштанов.

Мащенко клацнула замком, відкрила сумочку й дістала й неї пакет.

– Підробка, – погодилась, – і я винна. Але ж просив Леонід Павлович, а знаєте, заводам не завжди дають, що потрібне… Ну, я вже почала забувати й на чобітки вже не сподівалась, коли днями приходить до мене хлопець, дзвонить, передає пакунок і каже: від друзів Леоніда Павловича. Віддав і зник. Розгортаю, а там от що…

Мащенко тремтячими пальцями розгорнула пакунок і поклала на стіл пачки грошей.

– Тут три тисячі, – відсмикнула руку, немов обпеклася. – І я всі ці ночі не спала. Потім зважилась і пішла до вас.

Каштанов перезирнувся з Хаблаком.

– Шилінг, – сказав Хаблак, і Каштанов розуміюче нахилив голову.

– Більше той хлопець вам нічого не сказав? – запитав полковник.

– Ні. Тільки: від друзів Леоніда Павловича – і одразу пішов.

– А Леоніда Павловича ви давно бачили? – поцікавився Хаблак, уважно дивлячись на Мащенко: адже Гудзія вчора ввечері заарештували, і, можливо, ця жінка, дізнавшись про те, злякалася і прибігла до міліції.

– Відтоді, коли попросив мене про поліетилен, не зустрічалися. Я хотіла подзвонити йому, та якось не наважилась. Якщо він знає про три тисячі, виходить, разом з ними, тобто з тими, хто заплатив, а такі гроші даремно не платять…

– Так, не платять, – ствердив Хаблак. – До речі, Леоніда Павловича Гудзія вчора заарештовано.

Мащенко пополотніла, обличчя в неї перекосилося і стало землистим. Зіграти так не змогла б найталановитіша актриса, і Хаблак переконався в безпідставності своєї підозри. Налив води й подав жінці, однак вона не взяла склянку, ковтнула повітря й прошепотіла:

– Отже, і я… Виходить, і я разом з ним…

Полковник мовив:

– Заспокойтеся, Лідіє Андріївно. Зараз ми викличемо понятих, складемо акт, а ви сідайте отут от і напишіть про все, що повідомили. Сподіваюсь, не поспішаєте?

– Не все одно – ви ж мене також заарештуєте?

Полковник поблажливо всміхнувся, зиркнув на Хаблака, наче радився з ним, і одповів:

– Для чого такі крайнощі? Візьмемо підписку про невиїзд, ви ж самі прийшли до нас…

– Ви справді відпустите мене?

– Ніхто з вас вини не знімає, – підкреслив полковник. – Але ви допомогли слідству, визнали свою вину, й суд вирішить, як покарати вас. Ми затримувати вас не будемо.

Либонь, Мащенко чекала гіршого, бо губи в неї затремтіли, навіть схлипнула. Аж тепер схопила склянку з водою й випила мало не до дна. Потому посміхнулася жалібно і вдячно.

– Я напишу, – мовила швидко, – я все зроблю, бо тепер нема тягаря і спатиму спокійно.

Через півгодини, владнавши формальності й відпустивши Мащенко додому, Хаблак наказав привести до нього затриманого вчора Червича. Бачив його лише раз на березі в довгих сатинових трусах і трохи здивувався, коли Червич з’явився у пристойному імпортному сірому костюмі, випрасуваній сорочці і яскравій краватці.

Лук’ян Іванович зупинився на порозі, одразу впізнав Хаблака й похитав головою.

– А я, старий дурень, його юшкою пригощав, – мовив прикро. – Веслом по кумполу слід було, а ми вуха порозвішували.

– Сідайте, Червич, – наказав Хаблак сухо, – й не базікайте. Скажіть краще, для чого вам знадобилася вибухівка?

– І через це затримуєте порядних людей! – щиро здивувався той. – Одразу б запитали, а то обшук, перед сусідами зганьбили… Як тепер у вічі дивитись? Ну, поглушили трохи риби, не такий уже й великий злочин. Я її у війну протитанковими гранатами… Колись на Волині на класне озеро натрапили – чисте, глибоке, ліси навколо, жбурнув гранату, вір не вір, а щупаки пудові – ото поласували!..

Старий полюбляв поговорити, й зупинити його було важко. Хаблак вислухав усю цю тираду й запитав: – І де ж ви тепер глушили рибу?

– На озерах біля Плютів та в Козинці. Її зараз перегородили, то стала, як велике озеро.

– Син привозив вам вибухівку, й ви там же використовували її?

– Точно. Я влітку завжди на дніпровому острові стою, були ж самі в мене, бачили.

– Отже, ви твердите, що вибухівка потрапляла з кар’єру одразу до вас на острів і вже там ви пристосовували її для глушіння риби?

– Звичайно, тверджу.

– Прошу розписатися.

Старий розписався, а Хаблак запитав так, наче йшлося про дрібницю:

– Терещенкові для чого бомбу зробили?

Червич вирячив на майора очі. Нижня щелепа в нього відпала.

– Ти що, здурів? – вигукнув.

– Слухайте, Червич, – посміхнувся Хаблак, – почекайте хвилину, перш ніж остаточно накликати на себе біду. Я вам поясню дещо. Обшукуючи вашу кімнату, ми знайшли схему міни з годинниковим механізмом і навіть деякі запасні деталі до неї. Це раз. Далі: встановлено, що ви брали вибухівку в сина, котрий незаконно одержував її у робітників кар’єру, де працює начальником дільниці. А ваш добрий знайомий вантажник промтоварної бази Яків Ігоревич Терещенко, який замовив вам бомбу, підклав її до валізи одного громадянина, де вона й вибухнула. Якщо ви зможете довести, що не знали, для чого буде використано міну, вина ваша значно пом’якшиться. То чи варто вам утрачати цей Шанс?

– А ви спробуйте довести, що саме я виготовив її.

– Дуже просто. Якщо використовували вибухівку тільки для глушіння риби, для чого возили її з острова до Києва?

– А я не возив.

– Не треба брехати, Червич. Ми знайшли на вашій київській квартирі пакувальний папір від вибухівки, а на вашому письмовому столі її невеличку часточку.

Червич подумав трохи й мовив схвально:

– Добре працюєте, і начебто ваша взяла. Але скажіть: це точно Яшко підклав міну до валізи? Люди загинули?

– Так, Червич, під час вибуху загинув вантажник Бориспільського аеропорту.

– Боже мій! – вигукнув старий. – Але ж яка свиня Яшко! Обдурив мене, старого горобця! Це ж треба так обвести! Що ж тепер буде?

– Скільки заплатив Терещенко за міну?

– А-а, – скривився Червич, наче ковтнув кислого. – Я в нього грошей не взяв. Випили кілька пляшок, от і вся платня.

– А навіщо Терещенку міна, казав?

– Звичайно, інакше я б не робив. Мовляв, є один сучий син, котрий заклав його колись, Терещенко й сидів через нього п’ять років. Це ж уявити тільки – п’ять років безневинно. А тепер Терещенко й вистежив його та хотів помститися. Той тип машину купив, Яшко й вирішив бомбу під неї підкласти, з годинниковим, виходить, механізмом, щоб алібі мати.