Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 33 страниц)

– Так Терещенко казав: безневинно п’ять років? – запитав Хаблак не без іронії.

– Клявся, що правда.

– Пограбував жінку ваш Терещенко, й піймали його тоді мало не одразу.

– Невже? А він…

– Отакої, Лук’яне Івановичу. Втягнув вас Терещенко в погану історію, тепер відповідати доведеться.

Червич похнюпився.

– Та бачу, – мовив скрушно. – Головне – людина загинула. Вік собі не прощу.

24. Коренчук розклав на столі кілька фотографій різних людей і наказав:

– Введіть заарештованого.

До кабінету в супроводі конвоїра зайшов вусатий чоловік середніх років у добре пошитому костюмі й темній сорочці.

– Підійдіть до столу, – запросив Коренчук. – І ви також, – підкликав понятих. – Громадянине Хрущ, чи нема серед цих людей, фотографії яких лежать на столі, чоловіка, що назвався вам Геннадієм Зіновійовичем і запропонував злочинну справу?

Хрущ, не вагаючись, тицьнув у третє скраю фото, на якому був зображений Президент.

– Ось цей, – сказав твердо.

Склавши протокол, Коренчук відпустив понятих.

– А тепер, Станіславе Гнатовичу, – запропонував, – треба уточнити деякі деталі.

– Дуже прошу, – одповів той запопадливо, – можете розраховувати на мою щирість.

– Повторіть, будь ласка, ще раз: за яких обставин ви познайомились з Геннадієм Зіновійовичем?

– Я ж казав: уперше зустрілися в нашому ресторані. Я обідав, і він підсів за мій столик. Тоді мені видалося: випадкова зустріч, тепер же розумію – він стежив за мною і обрав зручний момент для розмови. Розумієте, я трохи випив, утратив контроль над собою, от і вийшло, що він зміг утягнути мене в злочинну справу.

– Але ж, кажете, обідали, тобто зустріч відбулася під час робочого дня. І ви дозволили собі випити?

Хрущ розгублено розвів руки.

– Але ж він замовив пляшку марочного коньяку. Я, хоч і директор заводу, такого ще не пив.

– І вам не видалося підозрілим, що незнайома людина пригощає вас дорогим коньяком?

– Що ж підозрілого: симпатична людина, ми й розговорилися.

– Ви казали, що під час першої зустрічі Генннадій Зіновійович не пропонував вам нічого. Як же зустрілися ще раз?

– Тепер я згадав: він натякнув, що наше спілкування може стати корисним. Це того ж самого дня, коли ми вперше обідали. Я гадав – якийсь столичний жук. Тобто людина із становищем. А впливових знайомих всюди треба мати.

– Коли зустрілися вдруге?

– Того ж вечора.

– І під час вечірньої зустрічі він запропонував вам аферу з листовим алюмінієм?

– Так. Скориставшись з того, що я був нетверезий і не міг контролювати свої вчинки.

– Це не пом’якшує вашої вини. Вранці, коли потверезішали, могли заявити в міліцію.

– Так уже сталося: не заявив – і винний.

– Коли одержали від Геннадія Зіновійовича гроші?

– Три тисячі віддав мені того ж вечора.

– Аванс за наступні злочини?

– Виходить, так.

– І як ви домовились?

– Геннадій Зіновійович сказав, що главк виділить нашому заводові листовий алюміній. Для виготовлення різних побутових виробів. Насправді ж ми їх не робили, тільки оформляли. А алюміній відправляли в Коломию. Я можу ще раз розповісти, як усе це робилося.

– Поки не треба, – зупинив його Коренчук, – є акт ревізії. Скажіть, ви одразу домовились з Геннадієм Зіновійовичем про винагороду?

– Так, п’ять тисяч з кожного вагона. Один я не міг забезпечити операцію, тому й довелося залучити головного бухгалтера Березовського. Тобто поділитися.

– Навпіл?

– Ні, мені три тисячі, йому дві.

– Знаєте, скільки мали злочинці з кожного вагона?

– Догадувався. Але Геннадій Зіновійович пояснив, що дуже великі накладні витрати: треба платити людям з главку та іншим.

– Кому з главку?

– Не казав. Я хотів дізнатися, аби в разі чого знайти захист, та він не сказав. Мовляв, не моє діло.

– Як одержували гроші?

– Мав контакт тільки з Геннадієм Зіновійовичем. Після того, як нам виділяли алюміній, він дзвонив мені, й ми домовлялися про зустріч. У нашому місті або я виїжджав до Києва.

– Запрошував вас до себе?

– Жодного разу. Приходив до мене в готель чи призначав зустріч у ресторані.

– Ви знали його прізвище?

– Ні, у таких справах чим менше знаєш, тим краще.

– Хоч якісь координати Геннадій Зіновійович вам давав? Телефон чи адресу? На крайній випадок?

– Ні.

– І не натякав? Чи, може, проговорився під час ресторанного застілля?

– Я знав, що він мешкає в Києві. І все. Де працює і де саме живе – це мене не обходило. Звичайно, було цікаво, та звідки міг довідатися?

– А хто одержував алюмінієвий лист у Коломиї?

– Також не знаю.

Коренчук подумав трохи й мовив:

– Ви нічого не приховали, Хрущ? Бо вже завтра матимемо змогу організувати вам ставку віч-на-віч з Геннадієм Зіновійовичем Скульським.

– Затримали? – не зміг приховати радісну посмішку Хрущ, і Коренчук зрозумів, що Хрущ сказав йому правду й не боїться зустрічі із Скульським.

Дав підписати Хрущеві протокол допиту, не відповівши на його запитання, то більше, що Президента ще не арештували. Але тепер, після впізнання його Хрущем, арештують негайно, бо підстав для цього більш ніж достатньо.

25. Бублик сидів, поклавши долоні на коліна, й прохально зазирав Хаблакові у вічі.

– Сподіваюсь, ви вже з’ясували це непорозуміння? – зіпитав. – Слово честі, я не знав про сорочки, просто завітав до знайомої. І раптом – міліція. А в мене робота, невідкладні справи…

– Звідки знаєте Марію Панасівну Анчевську? – поцікавився Хаблак.

Бублик зітхнув.

– Гарна жінка й дуже подобається мені, – пояснив. – Вона з Яремчі, – повідомив, наче Хаблак не міг знати цього, – працює адміністраторкою на турбазі. Я зупинявся там, ось і познайомились.

– Це ваша біла “Волга” ночувала перед готелем? – запитав Хаблак.

Бублик ледь помітно поморщився: звістка про те, що міліція дізналася про машину, не дуже потішила його – але відрікатися не став. Та й для чого? Цей же факт можна з’ясувати за кілька хвилин.

– Моя, – одповів кисло.

– Чудова машина. Гараж маєте?

– На Печерську.

– Давно перефарбували машину?

Бублик удав щире здивування:

– Я?

– Анчевська казала, що раніше ваша “Волга” була вишневою.

– Звичайно. – Очі в Бублика забігали, він зробив не дуже вдалу спробу викрутитися: – Але ж перефарбовував не я, а майстер. Є в нас маляр у гаражі, робить, як нову, а я свою “Волгу” подряпав, ось і вирішив перефарбувати. Білий колір – чудо.

Хаблак хотів уточнити, чому ж тоді перефарбував білу на вишневу, проте це могло насторожити Галинського, і він, погортавши якісь папери на столі, запитав:

– Де ви перебували з п’ятого по сьоме червня?

Запитав начебто й не до діла, недбало, однак спостерігав за Бубликом уважно, бо саме шостого червня було знайдено труп Манжули на чорноморському березі.

– Для чого це вам? – здивувався Бублик.

– Ми, громадянине Галинський, розслідуємо одну справу, й ваші свідчення можуть стати нам у пригоді.

– Про цю спекуляцію? – швидко зиркнув на нього Бублик, однак Хаблак не відповів, тільки ухильно потарабанив пучками по паперах на столі. – Але ж я не маю до неї ніякого відношення.

– Я прошу вас відповісти.

Бублик поворушив губами, наче щось підраховував.

– Ага, пам’ятаю, – аж зрадів, що вдалося згадати, – я розтягнув ногу й довелося лежати в квартирі.

– Й нікуди не виїжджали з Києва?

– Як міг?

– Отже, перебували вдома?

Це запитання явно не сподобалося Бубликові, мимовільно поморщився, але ствердив:

– Так.

– А машина? Де в ці дні була ваша “Волга”?’

– Влітку я лишаю її на стоянці біля дому.

– Стояла там?

– Звичайно.

– Нікому не давали доручення на право водіння?

– Ні.

Бублик спохмурнів, і очі в нього звузилися.

– При чому тут моя машина! – вигукнув. – Чого причепилися до мене? Протримали цілу добу в міліції, в той час, коли маю невідкладні справи!

– Ну, добре, – погодився Хаблак, – тимчасово облишимо машину. Тепер скажіть мені, Степане Вікентійовичу, звідки ви знаєте Терещенка?

Бублик енергійно покрутив головою.

– Якого такого Терещенка? Не знаю і знати не хочу.

– Проте це не завадило вам пити з ним горілку.

– Ви маєте на увазі того огидного типа, що приніс Анчевській сорочки?

– Саме його.

– Ну, знаєте, прийшов чоловік до моєї приятельки – чому не пригостити? Але хто він – не знаю.

– Припустимо, кажете правду. А Михайла Микитовича Манжулу ви знаєте?

Хаблак побачив, як злякався Бублик. Пальці в нього затремтіли й повні щоки обвисли, він одразу постарів на десять років, проте опанував себе й відповів по паузі:

– Уперше чую.

– Негарно виходить, Степане Вікентійовичу. А от одна дівчина, є така Інеса Сподаренко, ви добре знаєте її, пізнала вас по фотографіях і свідчить, що ви кілька разів разом з Манжулою і нею вечеряли в ресторані, бували в номері у Манжули, навіть возили її разом з Михайлом Микитовичем до Броварського лісу. Більше того, вона пригадала, що ви разом з Терещенком відвозили Манжулу до Бориспільського аеропорту. Ще випили в номері на прощання пляшку шампанського, потім Терещенко взяв Манжулину валізу, а ви пішли слідом за ним. Сіли у вашу “Волгу”, тоді вона була ще вишневою, і поїхали до Борисполя.

Бублик дивився Хаблакові у рот, буцім той розмовляв з ним мовою ірокезів. Раптом ляснув себе долонею по чолу, вигукнув:

– Манжула! Ви маєте на увазі того одеського постачальника! Зовсім забув, він для мене просто Мишко, а прізвище вивітрилося…

– Але ж ви казали, що і з Терещенком уперше зустрілися в готелі “Славутич” у Анчевської.

Бублик приклав руку до серця.

– Вибачте, – мовив майже зовсім щиро, – винен, та що вдієш: якось не хотілося признаватися. Кажуть, він сидів, тобто рецидивіст, і порядній людині не годиться афішувати такі знайомства.

– Порядній людині – це так, – ствердив Хаблак. – Надто ж їздити з ним у далекі рейси…

– Я– з ним? З Терещенком? – аж підскочив від обурення Бублик.

– Так, ви – з ним. До Одеси.

– Щось плутаєте…

– Нічого я не плутаю, Галинський, і ми зробимо от що. Поїдемо до вашого гаража, там зберігаються скати, зняті з “Волги”. Помічники маляра, який перефарбовував машину, за вашим проханням поміняли гуму на “Волзі”. Майже нові скати на зовсім нові. І віднесли старі до вашого боксу. Вони ще дивувалися – навіщо міняти скати, яким ще ходити й ходити…

– Захотів і поміняв – кому яке діло! – люто наїжачився Бублик. – Ну й що?

– Добре, – мовив Хаблак благодушно. – Але справа от у чому. Сьогодні ж ми візьмемо скати з вашого гаража на експертизу, і я не сумніваюся ні на секунду, що сліди, залишені “Волгою” в акацієвому гаю між радгоспним селищем і берегом моря, де знайшли труп Манжули, й візерунок протектора на вашій гумі виявляться ідентичними. Що скажете тоді?

– Ви?.. – задихнувся Бублик. – Ви хочете сказати?..

– Саме те, що вам, Галинський, добре відоме й без мене. Хочете, розповім усе, що знаю?

Хаблак зробив паузу, дивлячись, як хапає ротом повітря Бублик. А той думав: “Бовдур, який же я бовдур. Адже Президент казав, навіть наказував: вивези до лісу й спали. Так, спали ці злощасні скати, а я не послухався: шкода стало, жадібність заїла, три сотні зекономив, вошивих три сотні – і погорів.

Але про що веде цей міліцейський майор?

Невже вони знають усе? Звідки?”

– То слухайте, – почав Хаблак, – разом з Терещенком ви завезли Манжулу до аеропорту. Поклали йому до валізи міну, виготовлену Червичем, бачите, ми знаємо навіть це. Але міна вибухнула не там, де ви розраховували, й Манжула вцілів. Тоді ви з Терещенком, який має прізвисько Рукавичка, їдете до Одеси. Через сестру Манжули дізнаєтесь, що той заховався в радгоспному селищі поблизу Миколаївської траси. Подаєтесь туди, вибираєте зручну позицію в акацієвому гаю. Гадали, вас ніхто не бачив, проте забули про хлопчаків. Пам’ятаєте, кілька місцевих хлопчаків забігли туди випадково… До речі, протокол впізнання Терещенка ось тут, – поплескав долонею по теці. – Побачивши, що Манжула йде до моря, ви з Терещенком рушили за ним, потім разом піднялися на крутий берег і скинули Манжулу на прибережне каміння.

Хаблак зупинився, не відводячи очей від Бубликових – темних, сповнених жаху. Гадав, що той вибухне гнівом, та Бублик запитав напрочуд спокійно:

– Ви все добре, навіть дуже добре вигадали. Та не сходяться у вас кінці з кінцями. Ну, скажіть, для чого мені й Терещенку цей Манжула? Якийсь задрипаний одеський постачальник – ну навіщо нам вбивати його?

– Ой, Галинський, Галинський, – похитав головою Хаблак. – Як ви все ж недооцінюєте міліцію. Вам здається: ви найрозумніші, ніхто не викриє вас, комар носа не підточить… А я знаю навіть ваше підпільне прізвисько – Бублик, ось хто ви. Може, розповісти, як і з ким продавали листовий алюміній? Про вашу злочинну корпорацію з Манжулою і Президентом? Як ви тікали недавно від мене в селі Соколівці? Побачили, що ми затримали Волянюка, коли він привіз продавати алюміній, і накивали п’ятами…

Бублик почервонів так, що, здавалося, його розіб’є параліч.

– Води, – попросив, – дайте мені води… – Випив жадібно, зуби стукали об склянку. Не поставив її на стіл, стиснув так, що Хаблакові здалося: зараз розчавить і поранить руки скалками – майор забрав склянку, також захотілося води, та пити після Бублика було гидко, іншої ж склянки не мав – облизав сухі губи й запитав:

– То що скажете, Бублику?

– Я не вбивав!.. – відповів той жалібно. – Усе, що хочете, але не вбивав. Я йшов попереду. Манжула – між нами й Рукавичка підштовхнув його. Стежка там, ви ж бачили, по самому краї урвища, а Рукавичці сили не позичати, підштовхнув – і все. – Він знову поклав руки на коліна й стиснув їх пальцями – нараз підвів на Хаілака здивований погляд і сказав: – Ось воно що! А я гадав: спекуляція сорочками… Ще здивувався – такі поважні люди, майор міліції, і два десятки паршивих сорочок.

Хаблак викликав конвоїра.

– На сьогодні вистачить, Галинський, – сказав. – Ідіть і подумайте. Вам є над чим подумати, чи не так?

Дивився, як посунув Бублик до дверей. Від недавньої бадьорості й навіть нахабства не лишилося й сліду: плентав, човгаючи підошвами, зовсім як старий дід, котрого не тримають ноги.

А Хаблак зняв телефонну трубку й наказав:

– Прошу доставити до мене Терещенка.

26. Усю ніч після того, як учора ввечері до нього підійшли двоє і попросили пройти до машини, Гудзій не міг повірити, що настав кінець. Повертався додому в чудовому настрої, утрьох з колегами по главку випили у шашличній на Петровській алеї пляшку коньяку, добре посиділи й закусили, побазікали, посміялися – і треба ж таке, наче обухом по голові…

Гудзій знав: останнім часом у їхньому главку сиділи якісь ревізори, й на серці в нього було неспокійно, проте сподівався, що все минеться. Виходить, не минулося, і настав край так добре влаштованому життю. Бо хіба можна назвати життям існування в камері з карними злочинцями й навіть бандюгами – себе Гудзій до карних злочинців не зараховував, навіть не міг уявити, що зрівняється з якимсь домушником чи хуліганом. І як це несправедливо: він, інженер, начальник відділу главку, сяде за грати, наче дрібний злодюжка, що відібрав у перехожого годинника.

Гудзій мав ніч на роздуми. Зважував, що знають у міліції, що вони можуть знати. По-перше, певно, докопалися, що вони з Татаровим оформляли документи, за якими листовий алюміній потрапляв на нікому не відомий завод, а звідти йшов наліво.

Мабуть, так і є. Геннадій Зіновійович недаремно тривожився і наказав до кінця року припинити всі справи. Виходить, міліція довела їхню причетність до розкрадання соціалістичної власності. Зрештою, маючи певні сигнали, зробити це не так уже й складно.

Але як повестися йому, Гудзієві, в цій ситуації?

Не зізнаватися ні в чому?

Глупство. Геннадій Зіновійович сказав: міліція вийшла на Манжулу, і хто може бути певен, що обехеесівці не знають про його контакти з Галинським і самим Геннадієм Зіновійовичсм? А знайомство з Манжулою і навіть з самим Геннадієм Зіновійовичем йому, Гудзію, важко заперечувати – багато хто бачив їх разом. Крім того, як пояснити придбання останнім часом меблевих гарнітурів, інших дорогих речей? Та й ще вдома лежить кругленька сума – і готівкою, і на ощадній книжці. Невже Зіна не здогадається заховати?

Хоча Зіна – розумниця, коли одразу після його арешту не зробили обшуку, вже затривожилася і вжила заходів. Так, Зіні пальця до рота не клади…

І він молодець. “Москвича” оформив не на себе, а на Зіниного батька – хоч якась утіха…

Але чи можуть бути в нього тепер утіхи?

Довгі роки поневірянь по колоніях, і чи чекатиме його Зіна?

Проте як же йому повестися на допитах?

Зрештою, Гудзій дійшов висновку, що навряд чи вдасться уникнути звинувачення у використанні службового становища із злочинною метою та в хабарництві. А якщо не уникнути, то чи варто когось жаліти? Бундючного Татарова, який, певно, й зараз зневажає його? До речі, чи заарештували його? Якщо навіть не заарештували, треба виказати, розповісти про все – де ж справедливість, він страждатиме в колонії, а цей вельбучний тип і надалі сидітиме в своєму кріслі.

Пожаліти нахабного Геннадія Зіновійовича? Ні, ніколи в житті, вони втягнули його до злочинної зграї, Манжула й він, і нехай розплачуються. Сидіти, то всім!

Крім того, його щиросердне каяття, звичайно, врахують, ну, нехай не зовсім, але мусять дати на два чи три роки менше, нехай на рік чи навіть півроку…

Слідчий, до якого викликали Гудзія, Леонідові Павловичу сподобався. Літня, статечна людина, а не якийсь там самовпевнений молодик: такому легше сповідатися. А Дробаха, лише глянувши на Гудзія, на його догідливо-улесливу посмішку, одразу визначив: слимак.

Що ж, зрештою, слідчому з такими мати справу вигідніше, хоча огидно.

Іван Якович почав офіційно:

– Ваше прізвище, ім’я, по батькові?..

Слухаючи, як відповідає Гудзій, – швидко й дивлячись йому в рот, думав: і цей пройда, сучий син, негідник лише вчора сидів у кабінеті, приймав рішення, розмовляв з відвідувачами, схвалював чи відмовляв, від нього залежали справжні чесні люди, робота підприємств, він спритно вдавав, що все це його цікавить, що це – його життя. Насправді ж начхати йому було й на підприємства, й на людей, що працюють на них, опікувався лише собою, власною особою – аби було краще тільки йому, щоб їлося смачно, щоб стояла попід домом власна машина, а в квартирі нові дорогі меблі, щоб була дача, поїздки на модні курорти, закордонні відрядження…

Типовий егоїст, котрий заради власних інтересів переступить через усе…

– Ви кажете, – запитав, – що до злочинної діяльності залучив вас Манжула? В чому вона виявилася?

Гудзій у деталях пояснював, як оформляв документи, як уперше підсунув їх на підпис Татарову, як потім Манжула домовився з Татаровим, як він сам познайомився з Бубликом, а потім навіть і з Геннадієм Зіновійовичем…

Дробаха слухав Гудзія уважно, перепитував, уточнював деталі, аби в протоколі не пропустити нічого, дмухав на кінчики пальців, полірував нігті об лацкан піджака, та весь час його не полишало відчуття, що торкнувся чогось брудного й конче необхідно вимити руки.

27. – Ну, начальник, ти дайош! – мовив Рукавичка й нахабно розсівся на стільці. – Це ж треба, за якісь сорочки хапати людину! Копійка ціна тим сорочкам, жінка попросила, як відмовити?

Чомусь Рукавиччине нахабство не роздратувало Хаблака, навпаки, стало весело. Запитав:

– А скажи мені, Терещенко, хто наказав тобі підкласти бомбу до Манжулиної валізи? Бо сам би ти не додумався.

– Жартуєш, начальник… – Посмішка й нахабство одразу сповзли з Рукавички. – Яку бомбу?

– Зараз я ознайомлю тебе з показаннями Червича. – Хаблак дістав папери з теки. – Він твердить, що виготовив для тебе міну з годинниковим механізмом…

– То й що?.. Ну, зробив, а при чому тут якийсь Манжула? Не знаю ніякого Манжули, в труні бачив його. Визнаю, хотів помститися одному фраєрові, та передумав.

– А міну де подів?

– У Дніпро кинув.

– Негарно, Терещенко, брехати. А от Бублик твердить, що саме ти поклав її до валізи Манжули.

– Бреше Бублик, себе вигороджує. Не знаю ніякого Манжули й ніколи не бачив.

– Гаразд, Бублик, звичайно, міг і збрехати. Припустимо, котить на тебе бочку Бублик. А для чого брехати Інесі Сподаренко? Згадай дівчину, що була в Манжули, коли ви з Бубликом приїхали до нього в готель “Київ”.

– Так шльондра ж! Хіба їй можна вірити?

– Вона є офіційним свідком, Терещенко. І впізнала тебе по фотографії. Якщо знадобиться, проведемо ставку віч-на-віч.

Рукавичка подумав трохи й мовив:

– Не треба. Забув я, тепер пригадую. Їздив з Бубликом до якогось фраєра, а що Манжулою зветься, вперше чую.

– І потім ніколи не зустрічався з ним?

– Казав же тобі, начальник, в труні я його бачив. Усіх вас там би бачити, в білих тапочках…

– Отже, не зустрічався?

– Ні.

– І до Одеси з Бубликом не їздив?

– Плювати мені на всю Одесу разом з Бубликом! Чого там не бачив?

– А Бублик твердить, що ви вислідили Манжулу в радгоспному селищі поблизу Миколаївського шосе.

– Бублик, начальнику, що хочеш скаже. Наговорює він на мене, точно наговорює.

– Справді, Бублик може й наговорити…

– Отож, – аж зрадів Рукавичка, – свиня і брехун, йому вірити аж ніяк не можна.

– Ми б і не повірили, та ось яке діло. Пам’ятаєш, Терещенко, коли ви з Бубликом загнали машину до акацієвого гаю, туди хлопчаки забігли? Вони впізнали тебе по фотографіях. Хочеш ознайомитися з актом?

– Хочу.

Рукавичка уважно прочитав акт, доставлений з Одеси, й мовив не дуже впевнено:

– Ну й що? Ну, поїхали з Бубликом у морі скупатися, хіба заборонено?

– І ти зіштовхнув зі скелі Манжулу?

Рукавичка стиснув свого величезного кулака, люто насварився ним на майора.

– Ні, начальнику, мокру справу мені не пришиєш!

– Шити тобі, Терещенко, ніхто нічого не збирається. Просто Бублик каже, що ти, загрожуючи ножем, примусив Манжулу піднятися на крутий берег і зіштовхнув його з кручі.

– Бреше, – похмуро заперечив Терещенко, – я на кручу не піднімався, я внизу лишався, покуди Манжула з Бубликом ходили, він і зіштовхнув того фрайєра.

– Це точно, що не піднімався на крутий берег?

– Можеш записати, начальнику.

Хаблак справді записав, Терещенко розписався, і лише потому майор мовив:

– І тут ти збрехав. Коли штовхнув Манжулу, спіткнувся і залишив на краю урвища слід. Під час обшуку на твоїй квартирі знайдено черевики з каблуками в рубчик. І слід саме цього підбора відбився на кручі. Ось акт експертизи, Терещенко. Хочеш ознайомитися?

– Мені твої акти до шмиги, плювати хотів на них. Не був я там і не штовхав… Не зізнаюся я, начальнику, ніколи.

– Зрештою, твоє зізнання нам не дуже й потрібне, – одповів Хаблак, вирішивши, що на сьогодні досить, що в Терещенка все ще попереду: ставки віч-на-віч з Бубликом, Президентом, Червичем, допити, виїзди на місце пригоди…

І суд попереду, суд за вмисне вбивство.

28. Коренчук сидів навпроти Дробахи, щось доводив йому, енергійно рубаючи долонею повітря, а слідчий, склавши руки на грудях, ворушив великими пальцями й посміхався чи то іронічно, чи то заспокійливо.

Хаблак став на порозі, й Дробаха, жестом зупинивши Коренчука, запросив:

– Сідайте, майоре, зараз сюди приведуть Скульського, і я викликав вас, аби мали задоволення побалакати з самим Президентом.

Майор улаштувався навпроти Коренчука, лейтенант, збуджений розмовою, хотів продовжити її, та двері розчинилися і до кабінету ступив Президент.

Сам Президент у супроводі міліцейського ескорту.

Взяли Скульського вчора ввечері вдома на Русанівській набережній, і він мав змогу одягнутися відповідно до умов його наступного способу життя.

Видно, був людиною практичною, бо обрав джинсовий костюм, темну водолазку й туристичні черевики на товстій підошві.

Президент зупинився посеред кімнати, уважно оглянув присутніх, зупинив погляд на Хаблакові й мовив:

– От бачите, майоре, зустрілися знову, а ви тоді не повірили мені…

– Не було достатніх підстав для знайомства, – ухильно відповів Хаблак.

– Були, – енергійно спростував Президент, – і ви даремно не вийшли до коридора.

– Ви справді сподівалися купити мене?

– Усе купується й продається, майоре.

– А ви нахабний, – не витримав Коренчук. – І в скільки ви оцінили майора міліції?

– На жаль, дорого, – зітхнув Президент. – Я дав би стільки, що йому й не снилося. І ніколи не снитиметься навіть у найрожевіших снах.

– Так, давати вам було з чого, – погодився Коренчук. – Нагребли… Скільки у вас узяли? Здається, тільки готівкою під сімдесят тисяч? Не рахуючи валюти та цінностей…

– Сідайте, Скульський, – наказав Дробаха, – сподіваюсь, ви хоч тепер зрозуміли, що не все у нас продається й купується.

– Ні, – покрутив головою Президент, – не зрозумів і ніколи не зрозумію. Що б не казали, знаю: всі беруть, треба лише не помилитися, скільки кому дати.

– Голову треба на плечах мати! – зло вигукнув Коренчук. – Тоді б зрозумів – не всі.

Скульський акуратно підсмикнув штани на колінах і сів, поклавши ногу на ногу.

– На якій підставі мене затримали? – запитав.

– Я б не радив вам приндитися, – зауважив Дробаха. – Ви звинувачуєтесь у спекуляції листовим алюмінієм, організації вибуху в аеропорту, співучасті у вбивстві громадянина Манжули Михайла Микитовича, я вже не кажу про хабарі службовим особам.

– А які є докази проти мене?

– Усе свого часу, Скульський. Ви ніде не називали власного прізвища, гадали, що ні Гудзій, ні Хрущ не зможуть виказати вас, але вони впізнали вас по фотографіях. Ви звинувачуєтесь, Скульський, у розкраданні соціалістичної власності в особливо великих розмірах.

– Зараз ви скажете, що тільки щиросердне каяття пом’якшить мою вину й суд врахує це… Стара пісня, громадянине слідчий, і не треба мене агітувати. Не буду я вам допомагати: доведете – визнаю, не доведете – ні. Самі розумієте, ми додержуємось зовсім протилежних поглядів, ми з вами вороги, громадянине слідчий, ви прагнете одного, я – зовсім іншого, мені ваші закони ось тут сидять, – плеснув себе по потилиці, – вони в’яжуть мене, висять кайданами на руках, я проти них і проти вас, і шкода, що програв.

– Ви не могли не програти, Скульський! – Дробаха випростався.

– Не кажіть… – блиснув очима Скульський. – Ви ж випадково вийшли на нас.

– Ні, Скульський, ви програли вже тоді, коли тільки починали свою аферу. Ви, як тарган, хотіли залізти в кожну найменшу щілину, відчули, що в справі з листовим алюмінієм пахне смаленим, перекинулися на поліетилен – бачите, ми знаємо навіть це, хоч ще й не затримали Шилінга, але обов’язково затримаємо, тепер ніхто з вашої зграї не втече.

– Не знаю я ніякого Шилінга, навіть не чув про такого, – заперечив Президент.

– Це ще не все, Скульський. Ви хотіли підірвати літак, вам не шкода було десятків людей, вам узагалі нікого й нічого не шкода, ви хижак, Скульський, і ми не можемо терпіти вашої присутності в нашому суспільстві!

Дробаха викликав конвоїра й зробив знак, щоб Президента вивели.

Скульський, опустивши голову, попрошкував до дверей, а Дробаха кинув йому в спину:

– Ми підірвали ваше кубло, Скульський, і не буде нікому пощади. Ніколи й нікому!

Дробаха підвів руку із стиснутим кулаком, наче присягався у мовленому, а Хаблак підійшов до розчиненого вікна. Подумав: молодець Іван Якович, гарно сказав – точно, вони підірвали злочинне кубло, тепер можна хоч трохи вільно зітхнути.

Майор сів на підвіконня боком, задивився на небо і раптом помітив далеко під сонцем срібний відблиск.

Літак, облитий сонячними променями, сковзав у синяві. Самотня цяточка рухалася в прозорому небі, здавалося, вона кинула виклик вічному спокоєві. Хаблак подумав: скільки їх – тисячі тисяч розрізають небо над материками та океанами.

Летять з півночі на південь, із сходу на захід, розбурхуючи небо ревом моторів…