Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 33 страниц)

– Поселяєтесь?

Це запитання сподобалось Хаблакові, воно свідчило про спостережливість чергової, він присів біля її столика й показав посвідчення.

Жінка не здивувалася, тільки посерйознішала і якось вся аж підібралася – звичайно, знала, що даремно з карного розшуку до неї не прийдуть.

Хаблак поклав на стіл фотографію Манжули.

– П’ять днів тому в сімнадцятому номері вашого поверху мешкав цей чоловік, – мовив. – Михайло Микитович Манжула. Пам’ятаєте його?

Чергова взяла знімок, піднесла ближче до очей, та одразу поклала назад на стіл.

– Звичайно, пам’ятаю. Він – з “люкса”.

– Що можете сказати про нього?

– А нічого. Чоловік як чоловік. Не напивався, не скандалив.

Хаблак вирішив почати здалеку.

– Розкажіть трохи про нього, – попросив. – Коли прокидався, коли йшов на роботу? Певно, приїхав до Києва у справах?

Чергова подивилась на Хаблака уважно. Мабуть, до неї, нарешті, дійшло, чому саме Манжулою цікавиться працівник карного розшуку.

– Невже злочинець? – Від здивування в неї сіпнулась губа. – Такий поважний і респектабельний чоловік.

Видно, вона мала ще старі уявлення про злочинців: у насунутій на чоло кепочці, з розстебнутим коміром сорочки, сигаретою, приліпленою до губи, та татуїровкою на оголених грудях.

– Ніхто нічого не знає, – поспішив заспокоїти жінку Хаблак, – ваш колишній постоялець загинув, і ми розслідуємо обставини його смерті.

Жінка зітхнула чомусь з полегшенням: бува ж таке, їй простіше було сприйняти звістку про смерть людини, ніж розчаруватися в ній.

– Інша справа, – сказала, – а я вже подумала…

Що саме подумала, Хаблак уже знав, тому й перепитав:

– Отже, кажете – респектабельний… І в чому це проявлялося?

– Статечних людей одразу видно. Навіть по одягу.

“Ну, – подумки заперечив Хаблак, – це вже дзуськи. Тепер і грабіжник у японському вельветі піжонитиме”.

– Тобто Манжула поводився тихо, вранці йшов на роботу, увечері відпочивав?..

Чергова трохи подумала й заперечила:

– Мені чомусь здалося – він у відпустці. Приїхав до Києва відпочивати, бо нікуди не поспішав і підводився пізно. Іноді півдня в номері просиджував.

– Не розпитували: як йому ведеться в Києві, чи не нудьгує?

– Була розмова. Колись сів він тут, де ви зараз. Трохи розбалакались, каже: подобається мені ваше місто, з задоволенням переїхав би. Бо у нас, в Одесі, влітку курортники надокучають. І ще сказав: вирішує в Києві якусь справу. Я зрозуміла – вчений або художник, бо в усьому закордонному й дуже гарно пахло від нього.

– Тепер пахнути кожен може: на Хрещатику он паризький одеколон продають…

Чергова суворо закопилила губу. Запитала:

– От від вас так не пахне, ви можете заплатити за паризький, бо я, вибачаюсь, ні.

– І я не можу, – чесно погодився Хаблак. – А гості до Манжули ходили? – запитав.

– Жінок маєте на увазі? – хитро примружилась чергова.

– Не тільки. Чоловіків також.

– Усе буває, – махнула рукою. – Є дівчата, що по номерах бігають. Але ж у нас суворо: до одинадцятої години…

– І до Манжули бігали?

– Не пригадую. Одного разу, правда, компанія завалилася. Він уранці пояснював: у ресторані познайомилися, то й запросив до себе на шампанське. Двоє чоловіків з дівчатами. Сиділи до пів на першу, я йому дзвонила, аби гостей випроваджував.

– Чекайте, і один з тих гостей – високий і лисуватий? Ніс приплюснутий, як у боксера, обличчя вилицювате? Схожий на вірменина? Років п’ятдесяти?

Чергова роздумливо похитала головою.

– Та ні… – Нарешті пригадала і одповіла впевнено: – Молодики, років по тридцять. Я ще здивувалась: такий солідний чоловік і з молодиками… Але ж, – презирливо випнула губи, – я вже нічому не дивуюсь. Дівчата з хлопцями були, гарні дівчата, хоча й такі… Ну, хто з порядних дівчат до незнайомого чоловіка в номер піде? А він випив, розкис, ну й запросив…

– Вранці пробачався?

– Я ж кажу: совість ще мав. Інші нап’ються, скандалять і ти ще винна, а Манжула все ж совість мав – учену людину здалеку видно.

– А вдень? – почав зондувати Хаблак. – Мусили ж до нього колеги приходити?..

– Звичайно, не на хуторі ж…

– І хто ж?

– Ну, приходили якісь чоловіки. Раз чи два, мені це байдуже. Тут, знаєте, скільки народу ходить! Приїжджають, від’їжджають, відвідувачі, компанії. Нам у це втручатися не можна. Аби тільки вночі був порядок.

– Як часто ви чергуєте?

– Раз на три доби.

“Попитати ще двох чергових”, – відзначив про себе Хаблак.

Видно, жінка прочитала його думки, бо порадила:

– А ви ще з Ніною побалакайте. Покоївка, прибирає в номерах. Вони іноді більше за нас знають. Та й ще двох чергових попитайте, моїх змінниць.

– Ніна тут?

– Куди дінеться!

Чергова підвелася, і Хаблак пішов за нею коридором. Зупинилися біля розчинених дверей, за якими гудів пилосос. Чергова погукала покоївку – і Ніна вийшла: літня жінка в білому халаті й такій же білосніжній хустці, чомусь вона видалася Хаблакові не покоївкою, а медсестрою, не вистачало тільки червоного хреста на хустці, й очі в неї були втомлені й добрі, як у справжньої медсестри.

– Оце товариш з міліції, хоче побалакати, – заявила чергова, але не пішла, видно, цікавилась розмовою і не хотіла лишати їх наодинці.

– У сімнадцятому зараз хтось живе? – запитав Хаблак.

– Сьогодні виїхали, – відповіла чергова. – Двоє з Москви, ревізори.

– Отже, номер вільний?

– Я там ще не прибирала, – втрутилась Ніна. – Не встигла.

– А можна туди?

Покоївка допитливо зиркнула на чергову.

– Взагалі не дозволено… – почала нерішуче.

– Я можу домовитись з директором.

– Для чого? У Ніни є ключі.

Покоївка й справді взяла з тумбочки в’язку ключів.

– Відчинити? – запитала.

– Проведи до сімнадцятого, – наказала чергова й посунула коридором перша. Вона дочекалася, поки покоївка відімкне двері “люкса” і вже збиралася першою ж зайти туди, проте Хаблак притримав її за лікоть.

– Дякую, – сказав ввічливо, але твердо, – певно, маєте справи… Не смію затримувати.

Чергова подивилася на нього здивовано: не могла повірити, що її так безцеремонно усувають, та Хаблак, пропустивши вперед покоївку, пішов за нею, не озираючись, і чергова, роздратовано знизавши плечима, повернулася до холу.

У номері панував безлад, на столі й підлозі валявся пакувальний папір, залишки шпагату, на підвіконні стояла недопита пляшка вина, а поруч холодильника порожні пляшки з-під води, на недбало прикритих ліжках лежали зім’яті подушки.

Покоївка нерішуче зупинилася посеред першої кімнати, що правила за вітальню. На м’якому кріслі виднілася залишена постояльцями коробка для взуття. Хаблак прибрав її і вказав покоївці на крісло.

– Сідайте, прошу вас, вибачте, Ніно?..

– Іларіонівно…

– Чудово, Ніно Іларіонівно, я хотів би порозмовляти з вами про цього чоловіка. – Поклав на стіл фото Манжули.

Покоївка не взяла знімок у руки, подивилася здалеку, проте одразу впізнала – Хаблак зрозумів це з виразу її обличчя: воно якось потвердішало, а очі посуворішали.

– Знаю, – одповіла лаконічно.

– Він мешкав тут, – обвів рукою кімнату Хаблак, – кілька днів тому.

– У мене гарна пам’ять.

– Це полегшить нашу розмову.

– Хочете розпитати мене про нього? – тицьнула пальцем у фотографію.

– Неодмінно.

– А чого це я мушу відповідати? – покоївка так і не сіла, наче підкреслюючи свою зайнятість і небажання витрачати час на зайві розмови. – Не наймалася я за людьми стежити.

– Ніхто цього й не вимагає.

– Але ж з міліції… І фото підсовуєте…

Мабуть, вона мала право наїжачитись – Хаблак зрозумів це й вирішив не критися перед покоївкою. То більше, що Ніна Іларіонівна справила на нього приємне враження, зрештою, її різкий тон також свідчив на її користь.

– Загинув він, – затулив долонею знімок Манжули, – можливо, вбитий, тому й прийшов я до вас, Ніно Іларіонівно.

Покоївка подивилася на Хаблака все ж недовірливо, але опустилася в крісло й запитала:

– Звідки знаєте?

– Так з міліції ж я…

Нараз жінка зрозуміла все: пом’якшала й навіть одразу якось поменшала.

– Такий здоровий чоловік… – почала недовірливо. – Хто ж його?

– Не знаю. Поки що не знаю, – поправився Хаблак.

– Шукаєте?

– Шукаємо, – одповів, наче вибачався.

Видно, прохальний Хаблаків тон сподобався покоївці, бо розпросталася в кріслі й мовила владно:

– Мусите знайти! Це що ж таке: серед білого дня людей убивають!..

Хаблак подумав: людські самовпевненість і категоричність невичерпні, кожен міряє на свій аршин і вважає, що саме його судження єдино правильне та незаперечне і його мусять поділяти всі.

– Отож звертаємось і до вас, – вів далі прохально, – може, допоможете спіймати злочинців.

– Я?

– Авжеж, Ви, Ніно Іларіонівно. Бачу, око у вас спостережливе й знаєте ви багато, від вас нічого не сховається. Пам’ятаєте, хто приходив до Манжули, – постукав вказівним пальцем по фотографії, – і з ким він спілкувався? Бо це нам конче потрібно знати.

Жінка примружилася, допитливо зиркнула на Хаблака, й нараз майор збагнув, що його перше враження не дуже правильне і ця жінка не така вже й добра, як видалося з першого погляду. Бо очі в неї стали холодними й прозорими, певно, зважувала, чи варто відкриватися перед цим настирливим міліціонером і до якої міри.

Збагнувши це, Хаблак підохотив покоївку:

– Вам це нічим не загрожує. Якщо бачили людей, з котрими зустрічався покійний, скажіть, коли й з ким. Може, пам’ятаєте їх?

Покоївка подумала трохи, нарешті сказала:

– Ходила тут одна… Єнєсою звуть, і путалася з ним, – вказала на знімок. – Манжулою, кажете?

– Так уже й путалася! – удав, що не повірив, Хаблак.

– Не хочете, не вірте, цю Єнєсу я знаю, покоївкою працювала тут, у готелі, як і я. Дівка молода й нівроку, все має, крім розуму. Раніш Сонькою була, а це стала Єнєсою… Знаєте, тут у готелі життя таке, що дівці, та й ще вродливій, себе тримати важко, мужики вони всі однакові… Розбестили Соньку.

– Ви бачили Інесу разом з Манжулою? – поцікавився Хаблак.

– Авжеж, уранці прибираю в п’ятнадцятому, дивлюся, а з “люкса” Єнєса шмигонула. Я тут її і перестріла. Звідки, питаю. А вона – хі-хі, тітонько, земляка провідувала, Михайла Микитовича. Хі-хі, ха-ха, давно не бачилися, приїхав до Києва, подзвонив, незручно не прийти. А який він Єнєсі земляк? Він – з Одеси, вона – з Іванкова. Наче я не знаю. Та, зрештою, яке мені діло, аби в номерах чисто було, а хто до кого швендяє…

– Може, справді знайомий?

– Чекайте, я ще не скінчила. Думаю, земляки, то й земляки, іди з богом. Але ж через день чи два кличе мене той, Манжула, кажете? З самісінького ранку, я тільки на роботу прийшла. Пальчиком так з номера, зайдіть, мовляв, у справі. Заходжу. Він мені – півсотні. Збігайте до магазину, тітонько, бо ресторан ще не працює, купіть пляшку коньяку й закуски скапарте, торта ще візьміть або тістечок. І раптом з ванної вона висовується, Єнєса, отже, нечесана й нижньою сорочкою миготить. Шампані ще візьми, наказує, бо я шампань зранку поважаю. А решти не треба, решту, тітко Ніно, собі забирай… – Нараз покоївка затнулася, видно, збагнула, що й сама не дуже-то привабливо виглядає в цій історії. Решта з п’ятдесяти карбованців за півгодинний клопіт – платня немаленька.

– Ну-ну… – заспокоїв її Хаблак, – ваші статки не такі вже й великі, чому не заробити?

– І я так гадаю, – зраділа покоївка. – Принесла все, що замовляли, Єнєса вже одягнута, у цьому ж кріслі сидить, де я зараз, вони й мені коньяку налили, та не вживаю я. Ще вина солодкого можу, але шампані не пропонували…

Розповідь покоївки заслуговувала на увагу, й Хаблак запитав:

– І де можна її знайти? Цю вашу Соню-Інесу?

– Вона така ж наша, як і ваша, – рішуче відрізала Ніна Іларіонівна.

– Може, знаєте, де працює?

– Єнєса?

– Так.

– У барі шукайте, – вказала великим пальцем на підлогу. – Єнєса в барі обертається. А вже потім сюди з клієнтами.

– Прізвище Інеси?

– Сподаренковою зветься. Соня Сподаренко, я ж вам казала, з Іванківського району. Вона в барі й зараз, мабуть, сидить, у неї діти не плачуть і на роботу не треба…

– Обов’язково знайду її, – мовив Хаблак: зустріч з Сонею-Інесою видавалася йому багатообіцяючою. – А хто ще до Манжули приходив? З Інесою ясно, а от чоловіки?

– Не бачила, та, певно, ходили.

– Чому так гадаєте?

– Бо Манжула не палив, а зранку попільнички були повні.

– Наче жінки не палять…

– Звичайно, палять. Ще заграничні, з фільтром. Але жінки помаду на сигаретах лишають.

– Не всі губи фарбують.

– Хто до нас ходить – усі, – одповіла так категорично, що Хаблак подумав: либонь, має рацію. – Проте жінки отих не курять – товстих, з листя.

– Сигар?

– Я бачила – в дерев’яних коробках продаються, дорогі, карбованців двадцять чи скільки?

– Дорогі, – зітхнув Хаблак, – гаванські сигари дуже дорогі.

– І смердючі, – додала безапеляційно. – Отже, їх чоловіки курять, а я такі недопалки в цій попільниці знаходила, – переставила на столі велику кришталеву попільницю. – Та сама чоловіків тут не бачила: чого їм зранку приходити? Десь увечері, випити, побазікати… З єнєсами побавитись, – додала жорстко.

В її міркуваннях був резон: за роки роботи в готелі досконало вивчила цей мікросвіт з його офіційними й приватними порядками, зуміла пристосуватися до нього. Принаймні сприймала як абсолютну реальність.

А Хаблак думав: Софія Сподаренко—Інеса, як знайти до неї підхід? Либонь, не так уже й важко, і, якщо все справді так, як розповідає покоївка, Інеса сама мусить вчепитися в нього.

Запитав:

– Яка вона з себе, Інеса?

– Познайомитись бажаєте? – посміхнулася з неприхованою іронією Ніна Іларіонівна.

Хаблак не звернув уваги на підтекст у її репліці.

– Так, – ствердив, – як її знайти?

– У бармена Сані попитайте. Сьогодні працює і всіх єнєс знає.

Хаблак спускався до бару, відчуваючи, що торкнувся чогось неприємного, і це відчуття було настільки сильним, що завернув до туалету й вимив руки. Просушуючи їх потоком гарячого повітря, уважно оглянув себе в дзеркалі й лишився задоволений. Так би мовити, середній стандарт. Не нові, але й не дуже потерті джинси, широкий пас, чорна теніска з білими гудзиками…

Ажур, порядок, фірма…

Так виглядає і майор карного розшуку, і підпільний бізнесмен, тільки в Хаблаковому гаманці вісімнадцять карбованців з дріб’язком, краплина порівняно з тим, чим кидаються “ділові” люди.

Хаблак розташувався біля стойки й замовив легкий коктейль. Бармен, високий молодик з темними, здавалося б, байдужими, але гострими очима, калатав шейкером. Майор, потягуючи через соломинку солодку, холодну й смачну рідину, спостерігав за ним куточками очей і, коли бармен наблизився до нього, запитав, як у старого знайомого:

– Саня, ти Інесу знаєш?

Бармен не здивувався і не образився на фамільярність, мабуть, він ніколи не дивувався і не ображався, невразливість стала його другою натурою, без неї він не витримав би тут довго. Скосив уважне око на Хаблака й одповів коротко:

– Знаю.

– Вона зараз тут?

Бармен не поцікавився, хто Хаблак і для чого йому Інеса, зрештою, і так було ясно. І все ж фамільярна посмішка ледь майнула його обличчям, та Хаблак спокійно проковтнув цю пілюлю. Був на роботі, й жодні барменові здогади не могли вибити його з колії.

Саня покалатав шейкером і пояснив:

– Другий столик праворуч – під вікном. У чорній кофті.

Хаблак подякував легким нахилом голови, взяв свій коктейль і попрямував до зали. Інеса сиділа за столиком сама. Хаблак нерішуче зупинився поруч, наче наштовхнувся на щось, дівчина підвела на нього очі – великі, світлі й наївні, вона вміла справляти враження. Хаблак “цінив це одразу: удав, що вагається, і запитав:

– Можна біля вас?

Інеса кліпнула віями. Не відповіла, та й не заперечила, тільки посміхнулася й ледь помітно знизала плечима: мовляв, вирішуй сам, ніхто тобі не нав’язується.

Хаблак сів навпроти Інеси, зрозумівши її тактику: вона не пропонувала себе, той, хто пропонує, завжди програє, а розумний мусить вичікувати.

Дівчина опустила очі, вдала, що цілком зайнята склянкою з пепсі-колою, і Хаблак одержав можливість добре розгледіти її. Дівчина сподобалась йому, і, якби не категорична й недвозначна характеристика тьоті Ніни, ніколи б не подумав про неї нічого поганого. Гадав побачити розмальовану й вульгарну ресторанну завсідницю, Соню з Іванкова, що виховалася в готелях, барах і плавала в столичній піні, а сиділа перед ним дівчина витончена. Правда, повіки підмальовані темніше, ніж треба, й для чогось наклеїла штучні вії. Але не пофарбувалася під білявку, чорне розпущене волосся падало на плечі, чорна блузка відтіняла білизну шкіри. І вся вона була якась тендітна й ніжна, навіть беззахисна.

Однак нараз втупилася в Хаблака очима – уважно й холодно, і майор зрозумів, наскільки хибними бувають іноді перші враження.

Хаблак дістав пачку “Марлборо”, витягнув сигарету, закурив і запитав просто й коротко:

– Ти – Інеса?

Дівчина знову кліпнула віями і відсунулась від столу, наче запитання зовсім не стосувалося її і цей нав’язливий молодик даремно чіпляється до неї. Але одразу завченим жестом поправила блузку на грудях, підвела на Хаблака зеленкуваті очі, секунди чи двох їй вистачило, щоб оцінити майора і прийняти рішення. Відповіла зовсім не те, чого чекав Хаблак – слова її так не гармоніювали з тендітністю і навіть випещеністю:

– Чого тобі треба?

Хаблак зітхнув полегшено. Зовнішній полиск одразу де й дівся, і розмовляти з Інесою стало до смішного престо. Принаймні Хаблак мав певний досвід ведення розмов з такими особами.

– Тобі привіт від Михайла, – мовив.

– Якого Михайла? – Певно, Михайли, Івани, Семени дещо переплуталися в її пам’яті й боялася ускочити в халепу.

– З Одеси привіт, від Мишка,

Дівчина пожвавішала. Видно, спогад був справді приємний, бо посміхнулася Хаблакові ніжно. Майор збагнув, що зобов’язаний цим Манжуловим щедротам.

– Як він там? – поцікавилась.

– Добре. – Хаблак подумав: Інеса не дуже б засмутилася, дізнавшись правду. – Він казав, що з тобою в Києві буде весело.

Очі в Інеси звузились і потемнішали.

– Це залежить не тільки від мене.

– Натяк зрозумів.

– Здогадливий, значить…

Хаблак зневажливо тицьнув у пляшку пепсі, що стояла перед Інесою. Запитав:

– Коктейль замовити?

– Краще шампанського. Для заначки.

“Ну й ну, – ледь помітно покрутив головою Хаблак, – половина моїх капіталів – і тільки для заначки…”

Але безвідмовно підвівся і приніс пляшку, яку Саня дістав з холодильника. Мабуть, знав, що клієнти, які цікавляться Інесою, не ходять з порожніми кишенями й відповідно вимагають уваги.

Інеса жадібно випила одразу півфужера, поцокала по склу червоно-чорними нігтями й запитала:

– Мишко нічого не передав мені?

Під цим запитанням ховався підводний риф, та Хаблак спритно обійшов його.

– Ми зустрілися випадково на Дерибасівській, – збрехав не дуже вміло, наче одесити зустрічаються тільки на Дерибасівській. – Я поспішав на літак… Мишко сказав, що скоро повернеться до Києва. – Хаблак зміряв Інесу поглядом і додав: —Тепер я починаю розуміти – чому.

Дівчина допила шампанське й знову налила повний фужер.

– Тобі? – запитала.

Хаблак рішуче похитав головою.

– Через дві години маю важливе ділове побачення. Але ж увечері… Коли не заперечуєш, могли б щось придумати.

Інеса вдала, що вагається.

– А що саме?

– Відсвяткувати наше знайомство.

– Ти де зупинився?

Хаблак показав очима на стелю.

– Дев’ятий поверх.

– У “люксі”?

– Не вийшло.

– Але ж номер окремий?

Хаблак не став її розчаровувати.

– Повечеряємо в ресторані? – запропонував.

– Взагалі вечір у мене сьогодні вільний…

– То складеш мені компанію. До речі, ти краща, ніж я гадав.

– Чим?

– Дівчина моєї мрії! – Хаблак ішов напролом, справедливо вирішивши, що особливо дипломатичні хитромудрощі з Інесою не потрібні.

Дівчина вгамувала спрагу й пила шампанське маленькими ковточками. Трохи сп’яніла, очі в неї заблищали й щоки порожевішали.

– Твоєї мрії? – перепитала. – Й ти мені подобаєшся.

– З нас вийде непогана пара.

– Що маєш на увазі? – насторожилася.

– Ти струнка й висока, та і я нівроку.

– Мені подобаються високі.

– І Михайло?

– Мишко – чудо.

– Казав: добре повеселилися. Що ти – дівка клас…

– Нам було кльово.

– Так, Михайло – компанійський. А ти полюбляєш компанії?

– Коли більше народу, веселіше.

– І я так вважаю. Тебе Михайло з ким познайомив?

– А в нього у Києві нікого нема. Один Бублик.

– Це той – високий і лисий? З перебитим носом? Здається, колишній боксер?

– Бублик – боксер? Ти що?

– А я був упевнений…

– Хоч бачив його колись?

– Ні, та Михайло казав: свій хлопець.

– Свій – це точно.

– Чекай, це в нього “Волга”? Вишнева?

– Шикарна машина. З холодильником.

Хаблак завмер, боячись злякати мить удачі. Ще одне запитання, одне коротке, невеличке запитання.

– А хто ж він, Бублик?

Проте сьогодні фортуна й так уже побавила його.

– Якесь цабе, – відповіла Інеса, – з обслуговування.

– Ну-ну, – підохотив її Хаблак, – це мене дуже цікавить. По моїй лінії…

Якби ця Соня знала, наскільки Бублик цікавить Хаблака! Якби була трохи спостережливішою, обов’язково зрозуміла б… Однак зараз Бублик був їй до шмиги: ковтнула шампанського й покрутила фужер – аби Хаблак звернув увагу на її манікюр.

– Об’явиться, – пояснила, – Бублик завжди об’являється. Без запрошення.

“З’являвся, – подумки поправив її Хаблак, – тепер – дзуськи…”

– Бублик… – пробуркотів презирливо. – Ім’я хоч має? Як його прізвище?

– Не знаю, Михайло його Бубликом називав. І я також.

Хаблак розумів, що його настирливість надмірна, та зупинитися не міг. То більше, що Інеса, здається, не вбачала в його цікавості нічого дивного.

– Слухай, – мовив, – а як нам знайти Бублика? Бо мені потрібний чоловік саме із сфери обслуговування. Він телефона не лишав?

– Ні.

– А який він зовні? Я тут багатьох знаю, може, ми з ним і знайомі?

– Товстий, – пояснила. – Чоловік уже підстаркуватий, сорок минуло, і грошовитий.

– Такий низенький?

– Не дуже, трохи нижчий за Михайла, але, я ж кажу, товстий. Чорнявий і повновидий, нічого собі, ще добре зберігся, і щедрий. У нього в машині завжди коньяк і закуска в холодильнику. Клас.

– І холодне шампанське?

– Точно, Бублик уміє жити.

– І куди ви їздили?

– До лісу за Броварами.

– А потім?

– Привіз сюди.

– У гараж не заїжджали?

– Ну тебе: розпитуєш, як міліціонер.

– Скажеш!.. Просто ми з Бубликом одну справу владнали б!

Інеса поворушила пучками.

– Таку?

– Догадлива. Ото погуляли б…

– Об’явиться, – мовила впевнено. – Нікуди він не дінеться.

– А де Бублик живе? Не знаєш?

– Мабуть, на Сирці.

– Сам казав?

– Ні, Михайло. Коли з лісу повернулися, Бублик до нас у номер хотів, щоб випити, та Михайло не пустив. Каже: тобі ще до Сирця добиратися, а й так клюкнув.

Інформація була не дуже точною: Бублик міг мати на Сирці справи чи ставив там машину. Хаблак подумав трохи й запитав:

– А номер Бубликової “Волги” пам’ятаєш?

– Для чого мені?

– Гадав, випадково…

– Ні.

– Шкода.

– А ти Михайлові в Одесу подзвони. Він і скаже, як знайти Бублика.

– Точно! – удав, що зрадів, Хаблак. – І як я одразу не змикитив. – Підвівся, бо витягнув з Інеси все, що міг. – Піду, замовлю розмову.

– До вечора?

– Тут о восьмій. – Хаблак пішов, знаючи, що Інесі доведеться довго чекати, але сумління не дуже мучило його: навряд чи сама нудьгуватиме ввечері.

12. Президент сидів у м’якому кріслі-гойдалці в лоджії висотного кооперативного будинку на набережній, бачив, як по Дніпру, за Гідропарком, різав воду білий пароплав, як сідало сонце за Лаврою, визолотивши її баню, – бачив і не бачив, принаймні ні пароплав, ні дніпрові схили не радували його, просто не звертав уваги – був людиною діловою, і краса природи рідко коли розчулювала його.

Ліворуч од Президента за столиком на коліщатках сидів на дзиглику огрядний повновидий чоловік. Дивно, як уміщався на стільчику, чоловік посміхався, догідливо дивлячись, як Президент, вільно погойдуючись, закушує коньяк цитриною.

– Далі, – наказав Президент. – Отже, приїхали в Одесу, зупинилися в Майки…

– До готелю не ризикнули.

– Правильно, – схвалив Президент, – зайвий слід…

– Подзвонили тому фраєрові, не відповідає. Послали Майку, аби рознюхала. А чого нюхати: двері зачинені, вікна не світяться – усьок, що до чого, й накивав п’ятами.

Президент поморщився.

– І треба ж таке! – роздратовано розрубав долонею повітря. – Невезіння… Вибух у повітрі – і з кінцями. Жодних слідів і красивої

– Вибух ви придумали здорово! – підлестив огрядний. – Зробили ми все так, що не підкопаєшся. Він сам валізу упаковував, потім Рукавичка його у сусідню кімнату для розмови покликав, я міну й підклав. Сам завів і перевірив. Плюс-мінус п’ять хвилин, навіть урахував, що рейс може трохи затриматись. Перед Одесою мусили й вибухнути.

– А скажи мені, Бублику, – нараз хитро примружився Президент, – тобі не шкода було?..

– Манжулу?

– Ні, але ж літак повний…

– На всіх жалю не вистачить.

– Отож, – погодився Президент. – Про себе мусимо дбати, на інших начхати.

– І наплювати. То слухайте далі. Якась бабусенція сказала Майці, що Михайлова сестра в сусідньому кварталі в газетному кіоску сидить. Ну, ми не лопухи, подзвонили на завод секретарці, вона нам усе й виклала: прізвище, ім’я та по батькові директора, себе також назвала. Майка й попхалася до кіоска. Та бабка вуха й розвісила, все чин чинарем, ми його й вислідили. На морському березі й взяли.

Президент зауважив:

– Не подобається… Як хочеш, Бублику, а це мені не подобається. Вдень і на березі – могли вас засікти.

– Ні, – заперечив Бублик, – не хвилюйтеся. Місце там безлюдне, ніхто не вештається, дачники за півкілометра на пляжі…

– А як же він з вами пішов?

– Не хотів, – невдоволено покрутив головою Бублик, – догадувався, що негарно буде, і не хотів. Не йшов, поки Рукавичка йому ножа не пред’явив. Навіть уколов трохи. Тоді пішов…

– Ну-ну…

– А далі все чин чинарем. Берег крутий, урвище, і каміння внизу. Він утік би, та посередині. Я попереду, а за ним – Рукавичка. Рукавичка й підштовхнув його…

– І ніхто не бачив?

– Так пляж за півкілометра, а тут місце безлюдне.

Президент потягнувся до пляшки, і Бублик побачив, як трусяться в шефа пальці. Посміхнувся поблажливо й сам наповнив чарки. Президент випив поспішливо й жадібно. Коньяк заспокоїв його, бо відкинувся на спинку гойдалки й мовив умиротворено:

– Усе добре, що добре закінчується.

– Падло! – люто вигукнув Бублик. – Він заліз до нашої кишені. Скільки, ви казали, загарбав?

– П’ятдесят, не менше. Чистих п’ятдесят тисяч, а може, й більше.

– Хіба можна простити?

Президент заплющив очі, підставивши обличчя сонячним променям. Мовив розсудливо:

– Можна навіть це простити. Ну, витягнув Манжула з твоєї кишені десять кусків. Ти б не помер…

– Але ж чому ви розпорядилися?..

Переможна посмішка осяяла Президентове обличчя.

– Тому, Бублику, що насмітив він. Гроші ми з тобою маємо й матимемо, а через Манжулу на нас би вийшли.

– Звідки знаєте?

– Господь-бог анонімку підкинув.

– Ну ви й даєте!

– Міліція йому на хвіст сіла, у Карпатах десь наслідив, обехеесівці в Манжулу й вчепилися.

– Ось воно що! А я гадав…

– І правильно гадав, Бублику. Ти в мене розумний: так буде з кожним, хто захоче обманути Президента. – Це прозвучало дещо награно-патетично й розходилося з попередньою Президентовою заявою про те, що через десять тисяч вони не померли б, проте Бубликові було не до психологічних спостережень. Мовив, потерши руки:

– Тепер оближуться… Манжула вже нічого не скаже.

Президент не відповів. Посидів трохи з заплющеними очима й нарешті запитав наче й не до ладу:

– Ти коли машину перефарбовував?

– На вишневу?

– Угу.

– Минулого літа.

– А інспекцію повідомляв?

– Що перефарбовував?

– Так.

– Для чого?

– Завтра віддаси Лазареві. Нехай знову зробить білою.

– Але ж мені більше подобається вишнева.

– Скажіть, будь ласка, – перебільшено ввічливо, навіть із знущальними нотками запитав Президент, – а чи подобається вам це? – схрестив пальці обох рук.

– Ні! – Бублик не помітив іронії та знущального тону. – Не подобається.

– А якщо не подобається, роби, як сказано.

– Лазар за термінове фарбування знаєте скільки здере? – зробив останню спробу відкараскатися Бублик. – П’ять сотень.

– А свою голову в скільки оцінюєш?

Бублик з повагою поплескав себе долонею по чолу.

– Поки тут дещо є…

– Нема! Нема, коли вошивих п’ять сотень рахуєш. А ти подумав: хтось в Одесі чи там, ну, на березі моря, побачив вишневу “Волгу”? Вбита людина й “Волга” неподалік…

– Ні, – впевнено відповів Бублик, – міліція в нас метикована. Кому на себе вбивство вішати хочеться? Спишуть на нещасний випадок. Ми з Манжули навіть годинника не зняли, а в нього японський, ніхто його не грабував і не вбивав, ішов стежкою над прірвою і спіткнувся…

– Я сказав!

– Сьогодні зажену машину до Лазаря.

– І поміняєш скати.

– Але ж ще зовсім нові…

– А ці спалиш десь у лісі.

– Ще їздити та їздити…

– Камери можеш лишити, якщо вже такий зажерливий. І запаску.

– Зробимо.

– Рукавичці скажеш, аби злиняв з Києва. На місяць.

– Грошей вимагатиме.

– Даси п’ятсот.

– Півкуска Рукавичці вистачить, – погодився Бублик. – Ще які будуть вказівки?

– Подзвони Леонідові. Ввечері хочу з ним зустрітися.

– Де?

– Скажеш Валері, щоб залишив столик.

– На восьму?

– Приблизно.

– Дівчата?

– Без них. Розмова ділова. Якщо знадобляться, Валера знайде.

– Так, у Валери завжди є хтось на підхваті.

Президент ще раз наповнив чарки, вони випили й закусили часточками лимона з насипаними на них кавою і цукром – закуска, винайдена, як дізнався Президент, самим царем Миколою Другим, а він цінував і поважав як старовинні титули, так і мішуру, пов’язану з ними. Полюбляв носити вдома придбану у комісіонці атласну стьобану куртку, у передпокої повісив дзеркало в бронзовій рамі й заставив сервант саксонським фарфором. Щоправда, поруч з витонченими статуетками містився вульгарний кришталевий сервіз для крюшону. Крюшону в Президента не пили і в найближчому майбутньому не збиралися пити, проте сервіз займав у серванті ціле відділення і мусив свідчити про респектабельність та фінансову вагу господаря.

– Можеш іти, – сказав Президент безцеремонно, та Бублик не образився. Навпаки, підвівся з полегшенням, бо дзиглик уже встиг набриднути йому. Непомітно потер сідницю і все ж перед тим, як зникнути, запитав:

– П’ятсот для Рукавички?..

Президент витягнув з кишені халата паку грошей.

– Тут кусок. На машину й для Рукавички.

Бублик засунув гроші до задньої кишені джинсів. Хотів сказати, що й скати дещо коштують, проте не насмілився: зрештою, вирішив, за шефом не пропаде.

Бублик пішов, а Президент, скинувши куртку, в якій він трохи спітнів, пішов до кімнати і з полегшенням простягнувся на дивані. Увімкнув стереомагнітофон, співала Мірей Матьє, щось тягуче. Президент полюбляв енергійніші ритми, поміняв бобіну, тепер співав німецький вокально-інструментальний ансамбль, і Президент, збуджений коньяком і цитриною з кавою, похвицював у такт музиці голою ногою. Почав навіть підспівувати, німецької, звичайно, не знав, просто повторював окремі слова, й на душі було приємно й легко. Щоправда, якби знав, хто саме в цей момент прошкує набережною попід його будинком, певно, не наспівував би так безжурно, але звідки було знати Президентові, що майор Хаблак, котрий сьогодні вже почув про Бублика, ледь не зіштовхнувся саме з ним на станції “Лівобережна”? І що цей самий майор мешкає тут-таки, на набережній, через будинок? І що тепер їхні шляхи мало не весь час незримо перехрещуватимуться?