Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 33 страниц)

Аделаїда Яківна наморщила чоло.

– Ну, співробітники Остапа Валентиновича, близькі знайомі. Ще в перукарні… Мала зробити педикюр, звичайно, розбалакалися…

– Хто?

– О, ця жінка вже тут десять років. Вікторія Миколаївна з сусідньої перукарні. Класний майстер, та язик довжелезний – не замовкає!

Хаблак узяв на замітку й Вікторію Миколаївну з її надто довгим язиком: довгі язики, як устиг уже неодноразово переконатися, ніколи не приносять добра. Он скільки прислів’їв про них!

Правда, більшість складено давно, ще при царському режимі, коли невдалий чи непродуманий вислів міг привести до зовсім непередбачених наслідків, але й зараз в народі більше поважають людей, скупих на слова, але ділових та енергійних. Базікало – завжди базікало, і, можливо, ця Вікторія Миколаївна десь бовкнула…

Аделаїда Яківна дістала з кишені халата пачку американських сигарет, запалила, нервово обламуючи сірники, й мовила роздратовано:

– Який жахливий світі Перукарки, дяді Васі… З кожним загравай, кожному догоджай, підлещуйся, а вони!.. Мені так зручно було в нашому гніздечку, тепло й затишно, а вони обідрали його безсовісно й безжалісно.

Хаблак зиркнув на “Рустик” та імпортний сервіз на поличці, – певно, злодій погребував ним, зважаючи на вагу та незручність транспортування, – подумавши, що хазяйновитий і спритний Остап Валентинович скоро знов обладнає кубельце і замість двох украдених килимів придбає три нових. Подумав ще: не варто особливо старатися, аби повернути килими Аделаїді Яківні, – мабуть, у цьому випадку злодій вкрав у злодія… Але він обов’язково висловить свою думку начальству, а начальству, як відомо, видніше…

Не дуже засмучений розпачем смаглявки у барвистому халаті, Хаблак підвівся і ввічливо попрощався з Аделаїдою Яківною.

3. Над каналом били фонтани, над водою вигравала мінливими фарбами веселка, радіючи сонцю, деревам на набережній, веселим людям, що снували в човнах по протоці. Хаблак постояв трохи біля пішохідного мосту, дивлячись, як спритні тітки продають квіти: тут утворився маленький самодіяльний квітковий базар. Не раз, повертаючись з роботи, майор купував біля мосту букет жоржин чи любимих Мариною айстр, йому завжди було приємно купувати квіти, навіть коли Марина була відсутня, – ставив їх у велику зеленкувату гутного скла вазу. Особливо подобалися йому ромашки і волошки. Квіти в кімнаті робили її зовсім іншою, якоюсь чепурнішою чи святковою, це піднімало настрій і веселило – та й що може бути краще в житті, ніж квіти?

Одна з тіток продавала голчасті айстри – лілові й білі, були вони якісь витончені, ніжні й свіжі, наче скромні й сором’язливі дівчата поруч з розкішно одягнутими красунями. Хаблак вирішив уже купити букет айстр, але згадав про два наступних візити до потерпілих і зримо уявив собі це видовисько: інспектор карного розшуку з букетом у руках дзвонить до квартири директора магазину госптоварів, і сам Володимир Йосипович Перовський відчиняє йому й дивиться отетеріло.

Майор усе ж вирішив повернутися до базарчика після того, як улаштує справи, – певно, айстри ще дісталися б йому…

Хаблак перетнув вулицю Ентузіастів і піднявся ліфтом на дванадцятий поверх висотного кооперативного будинку. Відчинив йому сам господар. Володимир Йосипович Перовський стояв у дверях, одягнутий у спортивні трикотажні штани й не зовсім свіжу майку. Загородив величезним черевом увесь прохід і дивився підозріло, насторожено – охороняв свою квартиру, і Хаблак подумав, що пізнувато схаменувся шановний завмаг: не допомогли йому кустарні замки, які виблискували нікелем на оббитих білим дерматином дверях.

Перовський продовжував дивитись на Хаблака мовчки й насторожено.

Майор також витримав довгу паузу, нарешті постукав пучками по бронзовій табличці на дверях, де було виведене каліграфічно прізвище та ініціали господаря, і запитав коротко й сухо:

– Перовський Володимир Йосипович?

Завмаг зблиснув на нього очима й сам запитав – у відповідь:

– Ну?

Хаблак витягнув з кишені посвідчення, розгорнув перед самим носом у Перовського. Той прочитав, подивився на Хаблака, звіряючи фото з оригіналом, пошкрябав нігтями живіт і сказав зневажливо:

– Так би й одразу. А то швендяють тут різні… – Він явно зневажав цих “різних”, і можна було здогадатися, що зараховує до цієї малошанованої категорії майже все людство, крім тих, що на торговельному щаблі стоять вище за нього чи обіймають якусь впливову посаду, котра дає їм можливість без дозволу заходити до нього в підсобку. Певно, в його табелі про ранги Хаблак займав якусь проміжну позицію, принаймні зараз Перовський якоюсь мірою залежав від майора, і завмаг відступив до передпокою, пропускаючи його.

Квартиру Перовський мав не стандартну, а поліпшеного типу, кооперативну, отже, передпокій був на півметра ширший од звичайного, і все ж Хаблак ледь протиснувся між господарем і стіною, обклеєною імпортними шпалерами під дерево.

Перовський клацнув замками, підштовхнувши майора до кімнати.

– Проходь, – мовив грубувато, – і вибач, я на тебе не чекав, то зовсім по-домашньому. – Він одразу й категорично почав Хаблакові “тикати”, видно, не міг уявити собі іншого звертання, звик до такого поводження, бо бачив людей переважно в ролі прохачів. Хаблак на мить скипів, навіть зупинився, щоб зауважити цьому зарозумілому череваневі, проте одразу збагнув: це ні до чого не приведе й загострить з самого початку їхні стосунки, а цього майор не хотів, навіть не мав права допустити. Тому лише подумав: “Нах-хаба! Зарозумілий череватий нах-хаба!”

Вони пройшли до вітальні, обставленої ще кращими, ніж у Капштиків, меблями.

“Кожен будує хатку по достатку”, – подумав Хаблак, зупинившись під кришталевою люстрою, яка коштувала понад тисячу карбованців. Знав це з протоколу, складеного ще Затуливітром, – люстру, виявляється, злодій хотів зняти, лишив навіть подряпини на стелі. Потім, очевидно, відмовився від цього наміру – мабуть, робота виявилась не під силу, – саме тому Затуливітер і дійшов висновку, що злодій працював самотужки.

Хаблак зміряв люстру уважним поглядом: важка, потребує розбирання, і збути її не так уже й просто.

Перовський перехопив майорів погляд, оцінив його й запитав, махнувши рукою:

– Подобається? Бачиш, як чехи навчилися робити… Начебто кришталь, а розібратися – підробка. На двісті ре…

Хаблак глянув на Перовського уважно, однак той аніскільки не знітився.

“Ну й нахаба, – подумав майор, збагнувши, яку лінію поведінки обрав Володимир Йосипович. – Ну й ділок!”

– Сідай, майоре. – Перовський недбало, ногою підсунув стілець. – Раніше тут старлей приходив, тепер ти…

– Старший лейтенант Затуливітер, – підкреслено офіційно відповів Хаблак, – захворів, і справу про крадіжку в вашій квартирі доручено вести мені.

– Та ну її, – одповів Перовський. – Не крути собі голову. Все одно нікого не спіймаєте…

– Вам, громадянине Перовський, завдано матеріальних збитків, – сухо перервав його Хаблак, – і ми мусимо знайти злодіїв.

– Які там збитки, сльози – не збитки, – похмуро посміхнувся Володимир Йосипович, – якось переживемо.

– Але ж згідно з протоколом…

Очі в Перовського зробилися колючими.

– А плюнь ти на протокол, майоре, – мовив з притиском. – Жінка моя старлею набазікала, а він, лопух, вуха й розвісив…

– Вибачте, але у вас вкрадено норкову шубку ціною приблизно в шість тисяч карбованців.

– Ха-ха… – коротко реготнув Перовський. – Що ти говориш, майоре! Де я візьму шість тисяч? Здурів!..

– Але ж…

– Не вір. Шубка не норкова, а під норку й коштує від сили дві сотні, ту кляту жінку послухай – вона тобі три короби наплете… – Примружився і хитро підморгнув Хаблакові. – Кожна жінка виставляє себе… Усьок? Ганчірку якусь повісить чи кроляче хутро, а каже: песець… Амбіція! Її послухати, то в нас на мільйон поцупили, а розібратися…

– Два бухарських килими, приблизна вартість яких… – почав Хаблак.

– Бухарських? Ти сказав – бухарських? – схопився за живіт Перовський. – Ну, насмішив, ну й дайот моя Хівря… Ти знаєш, скільки бухарський килим тягне?

– Догадуюсь. Та й в протоколі…

– Скільки там?

– Два килими – сім тисяч.

– Во! – мало не урочисто підвів угору вказівного пальця Перовський. – Це хто собі може дозволити? Тільки куркуль, а ми цих куркулів, – стиснув кулак, – ось так! За що боролися!

– За що кров проливали!.. – не без іронії додав Хаблак.

Але Перовський удав, що не помітив цього.

– Так, – ствердив вагомо. – Тепер, правда, у нас курс інший, на матеріальний добробут. Подумали ми з Хіврею, вибач, але я так свою Харитину називаю, й вирішили килими купити. Звичайно, пояси затягнули, все ж мало не шість з половиною сотень довелося викласти.

– У протоколі сказано, – блиснув очима Хаблак, – що килими коштують…

– Я ж тобі кажу: Хівря… Сусідки в нас різні, то бігають одна до одної й хваляться… У нас килими турецькі, а в нас – персидські… Ось і моя: бухарські… А вони, якщо розібратися, гомельські чи жмеринські, біс його зна…

“Ну й нах-хаба, – аж замилувався Перовським Хаблак. – Ну й гад повзучий!”

– А дублянки? – запитав удавано невинно.

– Мода! – твердо одповів Перовський. – Важко й незручно, та мода. Ось і дістав, знайомий в мене директор універмагу, сам розумієш, у торгівлі без знайомих не можна, ось в тебе в міліції, мабуть..

– У міліції дублянки не продають, – безжурно реготнув Хаблак, – і бухарські килими…

– Це точно, – ствердив Перовський, – дублянку й мені тепер важко дістати. Але якщо хочеш, – очі в нього звузилися, – тобі дістану. Чи твоїй дружині. За державну ціну, а це не так уже й дорого.

“Ось ми й дожили до того, що нам запропонували замаскованого хабара”, – подумав Хаблак.

– Ні, – одповів, – не треба, ще випадково вкрадуть, шкода буде…

– Оце врізав, – зареготав Перовський, – щоб нашу рідну міліцію пограбували! Пістолети ж вам дають?

– Зброя – не іграшка, Володимире Йосиповичу.

– І дають вам її не для пустощів, а щоб нас, радянських людей, захищали.

– Краще не скажеш.

– І прийшов ти до мене, майоре, не для пустопорожніх розмов, я так розумію.

– Звичайно, треба дещо дізнатися від вас та Харитини Никанорівни.

– Хіврі нема, поїхала до матері в Мелітополь.

– Шкода.

– Не шкодуй, майоре, вона тобі такого намеле, слухати гидко. Старлею весь протокол зіпсувала.

– З протоколом ще будуть ускладнення, це ж біс його зна що: ми шукаємо норкову шубу, а вона, виявляється, штучна. Хто за це відповідатиме?

– Хівря є Хівря… – Очі в Перовського хитро блиснули. – Що з неї візьмеш?

– Добре, з цим ми ще розберемось. А зараз прошу вас, Володимире Йосиповичу, пригадайте: хто із знайомих знав про ваш від’їзд?

– Для чого тобі?

– Щоб скоріше спіймати злодія.

– Кинь, зі мною можеш не темнити.

– Я – офіційна особа, товаришу Перовський, і темнити, як ви кажете, не маю права.

– Отже, вважаєш – хтось із знайомих?

– Важко сказати, однак квартиру вашу обікрали із знанням справи й непоспішливо. Наче хазяйнували в ній.

– Нікого із своїх знайомих не підозрюю, – твердо відповів Перовський. – Запиши це до протоколу чи ще кудись. До офіційного паперу тобто.

– Звичайно, зробимо. Але ж ви не відповіли на моє запитання.

– Прошу. – Перовський почав, дивлячись на Хаблака немигаючими очима: – Про мій від’їзд знали лише працівники магазину та госпторгу. Все.

– І ніхто більше?

– Так, і ніхто більше.

– А Харитина Никанорівна не казала нікому?

– Не казала. – Він явно не хотів, щоб міліція розшукала злочинців, і відверто знущався з Хаблака.

– Не може бути, щоб отак нікому не казали про від’їзд, – зробив останню спробу майор.

Перовський хитро примружив око.

– Усе на цьому світі можливе, майоре, і ти знаєш це краще за мене. Ще є запитання?

– Нема.

– То вибач, зараз футбол. – Він увімкнув кольоровий телевізор і демонстративно відвернувся від Хаблака.

Майор стримав свої емоції і заховав до теки папір, на якому записував відповіді Перовського. З цим пройдисвітом усе було ясно. Вже змирився з крадіжкою, точніше, не змирився, а, реально зваживши всі “за” і “проти”, дійшов висновку: йому буде гірше, якщо міліція знайде вкрадене. Підуть розмови й неминуче виникнуть запитання: на які гроші придбані норкова шуба, кришталева люстра, килими та інші цінності? Скандалу не минути, а скандал для нього – смерть. Розслідування, зняття з роботи… Якщо ж усе минеться, будуть і нові килими, може, навіть кращі за вкрадені, й шуба, й багато чого іншого.

“Але ж, – злостиво подумав Хаблак, – не минеться, злодія спіймаємо й речі знайдемо”.

Уявив, як лютував Перовський, коли дізнався, що Харитина Никанорівна чесно перерахувала Затуливітрові все, що злодій виніс із квартири. Як лаяв дружину…

Так, не пофортунило вам, малошановний. Та й хто знав, що все так складеться: Харитина Никанорівна повернулася з Молдавії, де відпочивали, просто до Києва, а Володимир Йосипович заїхав до Тернополя, певно, влаштовував якісь справи. Два фатальних дні в його біографії…

Хаблак оглянув обклеєну фінськими шпалерами кімнату Перовського. Згадав, як вони з Мариною самі клеїли шпалери в щойно одержаній квартирі. Звичайно, фінські шпалери кращі за куплені Мариною, а вона їх дістала, можливо, навіть у магазині Перовського. Бо цей сучий син у бруднуватій майці продає дефіцитні шпалери з-під прилавка – потім вони перетворюються на норкові шуби, килими та автомобілі, кольоровий телевізор, по якому зараз Перовський почне дивитися матч київських динамівців. Хаблак і сам із задоволенням подивився б гру, але мусив ще побувати в професора Зими. Одразу занетерпеливився: коли все пройде гладко, встигне ще побачити другий тайм.

Майор вийшов на сходи й зітхнув з полегшенням, коли за спиною клацнули нікельовані кустарні замки на дверях квартири Перовського.

4. Професор Мирон Захарович Зима мав зовсім не професорський вигляд. Хаблак уявляв його високим, з борідкою, у розкішній домашній куртці, а сидів перед ним низенький чоловік з великою лисою головою й подзьобаним віспою обличчям, у білій лляній сорочці з закачаними рукавами й старих штанях. Дружина його, певне, була на голову вищою за професора, ще молодилася, незважаючи на свої сорок з гаком, густо підмальовувала повіки й носила модні вельветові джинси, якими затягувала свої не зовсім уже стрункі форми.

Кімната, де вони сиділи, нагадувала скоріше бібліотеку: стіни суціль заставлені книжковими шафами, книжки та журнали лежали на великому письмовому й маленькому журнальному столах, навіть на дивані. У кімнаті не було нічого, крім книжок та розставлених усюди глиняних чортів. Свічники з чортами, попільнички, просто керамічні чорти, які сміялися, грали на гітарах та гармошках, кривлялися, загрожували, проте зовсім нікого не лякали, а викликали добру усмішку. Це були свої домашні й симпатичні чорти.

Професор палив сигарету з фільтром і скидав попіл просто в широко роззявлений рот одного з чортів.

Спершу Мирон Захарович видався Хаблакові дещо зарозумілим і сухим, прийняв він майора стримано, ввічливо відповідав на запитання, не дозволив собі жодного разу посміхнутися, але всю стриманість його зняло як рукою, коли до кімнати зайшла дружина. Вона присіла на бильце професорового крісла, притулившись до плеча чоловіка стегном, туго обтягнутим вельветом.

Мирон Захарович відразу якось посвітлішав, погладив жінчину руку й пояснив:

– Це, Сашуню, майор з міліції. Він обіцяє шукати наші речі. Товариш, вибачте, я забув…

– Сергій Антонович Хаблак.

– Отож, товариш Хаблак. Він цікавиться, хто міг знати про нашу подорож до Грузії.

Жінка забрала в Мирона Захаровича сигарету, затягнулася двічі й знову встромила її професорові в рот.

– Всі знали, – мовила безапеляційно. – Хіба це таємниця, любий?

– Звичайно, ніяка не таємниця, але інспектора цікавить, так би мовити, вузьке коло осіб, через яких злодії могли б дізнатися про наш від’їзд.

– А-а… – протягнула розуміюче. – Але ж ми не знаємось з поганими людьми.

– Так, – за всіх наших знайомих я можу поручитися, – ствердив професор.

– Перед від’їздом ми влаштовували прийом… – почала нерішуче жінка.

Мирон Захарович ледь помітно поморщився й невдоволено тицьнув чорта просто в ніс розпеченим кінчиком сигарети.

– Ну, який же прийом, Сашуню, – втрутився, – невеличка вечірка.

– Нехай буде так, – швидко погодилась жінка, зиркнувши на чоловіка згори вниз дещо поблажливо, – ну, були в нас мої подруги, колеги чоловіка. Всього осіб тридцять. У нас уже традиція – збираємося перед відпусткою. Постійне коло знайомих, звичайно, хто не хворий чи у від’їзді.

Хаблак нахилив голову.

– І такі вечірки ви влаштовуєте щорічно?

– Так, я ж кажу: традиція.

– Чи не могли б ви скласти список осіб, які були запрошені?

– Ні, – категорично заперечив професор, – ні в якому разі. У нас бувають тільки поважні й чесні люди, я їм повністю довіряю й не маю права допустити, щоб хоч тінь підозри впала на них.

Хаблак збагнув, що припустився похибки.

– Так, – погодився, – ви, звичайно, маєте рацію. Однак чи не змогли б поінформувати мене про малознайомих людей чи просто випадкових, які знали про від’їзд.

Професор замислився й запитувально подивився на дружину.

– Може, ти, Сашуню?

– Сусіди?.. – запитав Хаблак.

– Навряд чи, ми мало знаємо їх.

– Телефонний майстер? – підказав професор.

– Так, – пожвавішала Сашуня. – У нас зіпсувався телефон, і викликали майстра. Сказали, що від’їжджаємо, й просили швидше поміняти апарат.

– Якого числа це сталося?

– Мироне, коли ми поїхали?

– Другого серпня, люба.

– От і рахуйте, за два дні до від’їзду.

Хаблак занотував число – встановити прізвище майстра не становило труднощів.

– А крани у вас не псувалися? – поцікавився. – Слюсаря не викликали?

– Ні.

– А сусідню перукарню не відвідуєте?

– Не була жодного разу.

– Кажуть, там непогані майстри.

– Хто каже?

– Моя дружина.

– А ви що ж?..

– Мешкаємо неподалік на набережній. Моя Марина не нахвалиться.

– Я їжджу до “Чарівниці”, маю там постійного майстра.

– І манікюр-педикюр?

– Авжеж. Скажіть, а чому міліцію і таке цікавить?

– Сашуню, – докірливо мовив професор, – ти ж не знаєш, для чого…

– Овва, дорогий, невже через педикюрницю можна спіймати злочинця?

– Можна, – рішуче втрутився Хаблак, – ви розмовляєте з нею, розповідаєте, що їдете на місяць, а вона тримає зв’язок…

– Із злодійською бандою?

– Банди ми вже повиловлювали. Лишилися одинаки.

– І цей одинак залазить до нашої квартири?

– На жаль.

Професор із задоволенням огледів стелажі й шафи. Раптом жваво підвівся, дістав з полиці поруч письмового столу велику книгу в червоних потертих палітурках.

– Щастя, що по квартирах лазять невігласи, – мовив з утіхою. – Сімнадцяте сторіччя, знаєте, скільки вона коштує? Більше, ніж Сашунина французька дублянка, яку поцупили. І тут є… – Широким жестом обвів бібліотеку, та схаменувся й махнув рукою. – Так, тут дещо є… – пробубонів скоромовкою і поставив книжку на місце.

Хаблак хотів запитати, яку саме реліквію тримав професор щойно в руках, але посоромився. Зрештою, цей факт, як і випадок з картиною Івана Труша на квартирі Корольової, підтверджував його думку, що крадіжки на Русанівці – справа рук одного й того ж злочинця.

– Дублянку мали нову? – спробував майор перевести розмову на інше.

– Три роки носила. Красива й тепла – шкода.

– Куплю нову, – пообіцяв професор.

– Де дістанеш? – сердито зблиснула на нього очима. – Я за тою два роки полювала. А джинси? Попелясті вельветові джинси, їх привезла мені з Японії знайома балерина, джинси із справжніми срібними заклепками, мрія, а не джинси, єдині на весь Київ… – Вона вимовила це довге речення за єдиним духом, і видно було: пропажа джинсів справді приголомшила її. Не так шкода значно дорожчої французької дублянки та інших вкрадених речей, а ось за попелясті вельветові джинси із срібними заклепками навіть віддала б душу чортові.

Подумавши таке, Хаблак зиркнув на бородатого веселого глиняного диявола, який тримав у високо підведеній руці свічку, мабуть, готувався підсмажити саме таку красуню за вельветові джинси, австрійські червоні чобітки чи модне чорне шкіряне пальто…

Але ж невідомо, хто має рацію: чорт чи жінки, а може, просто винні нерозпорядливі господарники, котрим слід було б давно наробити досхочу вельвету і одягати жінок так, як їм хочеться.

І його Марина з задоволенням носила б попелясті вельветові джинси із срібними заклепками. Марині вони пасували б більше, ніж підтоптаній професоровій Сашуні, яка, либонь, ледь натягувала їх на свої товсті стегна. Але ж такі джинси, кажуть, коштують у спекулянтів мало не стільки, скільки одержує інспектор карного розшуку за цілий місяць боротьби, зокрема, з саме такими спекулянтами. Чи не парадокс?

Хаблак залишав професорову квартиру з неприємним почуттям: розслідування злочину не зрушувалося з мертвої точки.

А кому приємно топтатися на місці?

Побачивши, що тітка біля пішохідного мосту так і не спродала айстр, Хаблак вибрав собі великий букет. Квіти були справді розкішні, тепер на них звернули увагу, за майором утворилася навіть невеличка черга. Мабуть, айстри розійшлися за кілька хвилин, проте Хаблак уже не бачив цього: ішов вздовж каналу, підставивши обличчя теплим фонтановим бризкам. Забув і про злодіїв, і про розпач професорової Сашуні, бачив лише, як брижить воду легкий вітерець, як виграють на ній міріади сонячних відблисків, життя видавалося дивовижно простим і гарним – оце швидкоплинне відчуття повного щастя, яке, на жаль, зникає також непомітно, як і з’являється.

5. Уранці Хаблакові подзвонив дільничний інспектор Сагайдачний і повідомив, що має новини.

Житлово-експлуатаційне об’єднання, в приміщенні якого Сагайдачний мав кабінет, розташувалося за триста метрів від Хаблакового будинку, і через кілька хвилин майор уже вітався з дільничним інспектором.

– Ну? – тільки й запитав, сівши на незручний і важкий дерев’яний стілець.

Спочатку Сагайдачний підморгнув майорові. Потім визирнув у відчинене вікно й голосно свиснув. У відповідь почувся такий самий задиристий свист.

– Давай сюди, Грицько, – покликав лейтенант. – Швидко і разом з Олежкою.

Озирнувся і переможно глянув на Хаблака. Однак той у відповідь лише знизав плечима: до чого тут цей дитячий садок?

Сагайдачний не став нічого пояснювати, відчинив двері й пропустив до кімнати двох хлопчаків. Один – років десяти – одинадцяти, кирпатий і довгошиїй, круглоголовий, коротко стрижений, з великими рожевими вухами – сміливо зайшов до кімнати й з цікавістю подивився на Хаблака. А другий зупинився на порозі – років шести – семи, схожий скоріше на дівчинку, з великими очима й довгими віями, якими весь час сором’язливо кліпав. Довга модна зачіска, волосся біляве й кучеряве, риси обличчя заокруглені й м’які, на цю дитину було приємно дивитися, і Хаблак подумав, що саме з таких базарні художники малюють янголят.

Сагайдачний легенько підштовхнув за плече білявого малюка, погладив його по кучерявій голівці.

– Оце Олежка, – назвав, – вони разом з Грицьком хочуть щось розповісти товаришеві майору.

Старший шморгнув носом і здивовано зиркнув на Хаблака: мабуть, той у своїй квітчастій сорочці з короткими рукавами зовсім не нагадував офіцера, та ще й у такому великому для хлопчака чині, і Сагайдачний у мундирі й погонах з двома зірками уявлявся значно більшим начальником.

Хлопчик перевів погляд із Сагайдачного на Хаблака і, побачивши, як підкреслено ввічливо тримається лейтенант і вільно розташувався на незручному стільці чоловік у зовсім не міліцейській сорочці, усвідомив, що перед ним справжнє начальство: якось одразу підтягнувся, покрутив круглою головою, рожеві вуха в нього ворухнулися, й він мовив тонким голосом:

– А ми вже розповіли вам, дядьку лейтенанте.

– Майор також хоче послухати.

– Невже так цікаво?

– Ти, Грицю, не сперечайся і роби, що кажуть.

Хлопець зневажливо закопилив губу, мовляв, ці дорослі незбагненні в своїх примхах, і мовив, озирнувшись на малюка:

– Ми з Олежкою гралися надворі, і вже стемніло. А тут він і вийшов з парадного. З чемоданом у кожній руці.

– Два чемодани, – підтвердив якось весело малюк, – величезні, ого які! – Він розвів рученятка, показуючи розмір валіз, подивився на одну долоню, потім на іншу, видно, лишився задоволений, бо ствердив упевнено: – Ось такі великі чемодани!

– Невже? – вигукнув Хаблак. – Як же він тягнув такі важкі валізи?

Олежка ще раз зиркнув на свої розведені руки, мов і сам дивувався, як це можливо, й повторив невпевнено:

– Але ж тягнув…

– Так він же здоровий! – мовив старший.

– Чому? – не повірив Хаблак. – Чом так вважаєш?

– Бо чемодани й справді великі й тяжкі, а він пер їх швидко. Наче поспішав кудись. Я ще подумав: запізнюється.

– Ці хлопчики, – вирішив пояснити Сагайдачний, – мешкають у сусідньому з Корольовою під’їзді. І бачили чоловіка з чемоданами того самого вечора.

– Угу, – кивнув Грицько, – коли артистку обікрали. Тепер це всім відомо, і якби ми знали…

– Ми б його не відпустили! – рішуче заявив малий.

Хаблак уважно подивився в його очі, що округлилися від несподіваної рішучості.

– Звичайно, не відпустили б, – сказав серйозно.

– Але ж ми дізналися потім… – Губи в малого жалібно скривилися.

– Головне, запам’ятали того чоловіка. Молодці. І коли це трапилось? Кажете, вже стемніло?

– Так, у вікнах світилося.

– А ви чому так пізно?

– Мабуть, гуляли… – пояснив Сагайдачний.

– У футбол грали, – додав Грицько, – і батьки дозволили. Вони б нас погукали.

– Часто вони вас гукають?

Хлопчаки перезирнулися.

– Не дуже, – відповів Грицько, але якось невпевнено.

– Тепер же раніше сутеніє, – уточнив Олег, – ще програма “Час” не починається. А ми лягаємо о дев’ятій.

– Отже, – сказав Хаблак, – той чоловік з валізами вийшов з парадного між восьмою і дев’ятою годинами?

– Певно, так, – кивнув Грицько.

– А де ви гралися?

– А ми вже не гралися. Темно, то ми відпочивали.

– На дитячому майданчику?

– Ні, біля столу, де дядьки “козла” забивають. Темно вже стало, вони розійшлися, а ми з Олежкою на столі сиділи.

– На столі?

– З ногами не залазили – тоді дядьки лаються.

– Добре, – погодився Хаблак. – Так можна. – Пригадав: справді, стіл для любителів доміно стояв мало не навпроти під’їзду Корольової. – Він сам ішов, той чоловік з чемоданами?

– Сам.

– І куди повернув від парадного?

Хлопчик глянув на свою ліву руку, навіть мимовільно ворухнув нею.

– Ліворуч.

– До готелю “Славутич”?

– Еге ж.

Хаблак швидко прикинув: усе правильно. Біля готелю “Славутич” стоянка таксі, і ніхто, звичайно, не звернув уваги на людину з валізами. Вийшла з готелю, від’їжджає з Києва, що ж тут дивного?

– Обличчя того чоловіка бачили? – запитав. – Може, запам’ятали?

Хлопчаки винувато перезирнулися.

– Так темно ж уже було… – пояснив Грицько.

– І ми його зі спини бачили, – додав Олег. – Там біля самісінького парадного ящики навалені, з гастроному, і, коли люди виходять, нічого не видно.

– Десять разів йому казано, директорові гастроному, – скрушно зауважив Сагайдачний. – Ніяк не може налагодити вивезення тари!..

– І коли ви бачили того чоловіка з валізами? – перепитав Хаблак у хлопчаків. – Учора чи позавчора?

Малий осудливо махнув рукою.

– Казали ж вам… – мовив нетерпляче. – Коли ту артистку обікрали.

– І ви знаєте, коли це сталося?

– Аякже. Коли валізи несли, тоді й сталося.

– Звідки ж тоді валізи!.. – додав Грицько.

– Отже, людину з валізами, що виходила з парадного артистки, ви побачили три дні тому?

Грицько поворухнув губами.

– Вчора міліція приїжджала, – почав рахувати. – А той ніс валізи… За два дні до цього, так? – обернувся до Олега.

– За два дні, – ствердив той.

– А ти вже й рахувати вмієш! – удавано здивувався Хаблак.

– Цього року до школи йду.

– Невже?

– Правда, і читати вмію.

– Ну, молодець! – зовсім щиро похвалив Хаблак і подумав: незчуєшся, коли й мій Степан піде до школи. Недавно, здається, перше слово вимовив, а вже ставить такі запитання, що відразу й не відповіси. – У що був одягнутий чоловік з валізами? – запитав.

Знову хлопці перезирнулися, і знову ініціативу взяв на себе Грицько. Певно, він був для Олега незаперечним авторитетом, бо малий лише роззявляв рота, наче повторював кожне мовлене Грицьком слово.

Грицько торкнувся долонею коротко остриженої маківки й пояснив солідно:

– У береті… – На мить затнувся розгублено й додав: – У береті, це точно…

– Сорочка якого кольору?

– Світла.

– Біла чи з візерунками?

– Певно, біла? – нерішуче подивився на Олега, однак той нічим не допоміг йому. – Точно, біла і з короткими рукавами.

– А штани?

– Темні.

– І куди він пішов?

– Я ж казав: до готелю “Славутич”. Просто асфальтом, а далі ми не дивилися. Якби знали, ми б з Олежкого за ним простежили, нікуди б він не дівся. Правда?

– Точно, – погодився Олег, – але ж хто знав?

– А дорослі не бачили того чоловіка?

– Так нікого ж не було у дворі. Доміношники розійшлися, тільки ми сиділи.

Хаблак підвівся.

– Вищий за мене той чоловік, чи як? – запитав.

Грицько відступив до дверей, потягнув за собою малого, і вони мало не одразу рішуче заявили:

– Високий. Такий, як ви.

А Олег ще й додав, правда, не дуже впевнено!

– І кремезний.

– Так, кремезний, – ствердив Хаблак, згадавши, скільки речей виніс злодій з квартири Корольової: валізи були, безперечно, важкі, один кришталь скільки тягне!

– Ви впіймаєте його? – запитав Грицько.

– Постараємось.

– І нам покажете?

– Як же нам без вас обійтися?

– Ніяк, – упевнено мовив малюк. – Ми вам завжди помагатимемо. І цього дядька, коли побачимо, затримаємо.

Хаблак посуворішав.

– Дорослим скажете, ясно? – наказав. – А самі – ні-ні!

– А ми міліцію покличемо.

– Точно, – схвалив Сагайдачний, запитувально зиркнув на Хаблака й додав: – А тепер ідіть, бо вас уже зачекалися.

Хаблак визирнув у вікно й побачив кількох хлопчаків, що тирлувалися біля будинку.

– Так, ідіть, – підтвердив, – ви дуже допомогли нам. – Стояв і дивився у вікно: хлопчаки одразу оточили Грицька та Олега, певно, ті не на один день стали героями.

– Ще новина, – обізвався Сагайдачний.

Хаблак рвучко обернувся до дільничного.

– Кажіть.

– Там один пенсіонер з під’їзду Корольової бачив увечері неподалік оранжевий “ІЖ-1500”. Взагалі, нічого дивного, але така ж оранжева машина стояла поблизу будинку Перовських. Увечері, коли тих обікрали.

Хаблак одразу згадав свідчення одного з сусідів Перовських, який твердив, що в середині місяця, коли приблизно пограбували квартиру, бачив увечері біля будинку “пікап” оранжевого кольору. В таких машинах перевозять продукти, Телевізори, білизну з приймальних пунктів. Легкий, зручний і швидкий автомобіль, такі машини рідко коли зупиняє автоінспекція, і злодії, безумовно, могли скористатися “пікапом”.

– І що каже ваш пенсіонер? – занетерпеливився Хаблак. – Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?

– Ближче до готелю “Славутич”.

– І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?