Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)

Уявив скіфа на коні, що зупинився на кручі, і грецьку галеру, яка йде попід берегом з Криму до Ольвії, певно, і в тих людей були свої клопоти. Вони воювали, вбивали, брали в полон. Та все забулося. Пройшли степами скіфи, сармати, гунни, не лишилося від них нічого, тільки кургани й кам’яні баби в степу, а тепер на чорноморському березі стоять великі міста й села, і живуть у них нові люди із своїми клопотами, щастям і тривогами, під вічним небом, на березі вічного моря, і невідомо, може, років через тисячу його, Хаблака, нащадок також думатиме про нього, як він зараз про скіфа на крутому березі.

І чи не є його клопоти з вибухом у аеропорту й вишневою “Волгою” зовсім мізерними, мине час – і все забудеться, а історія складається з якихось більших, значніших подій, у порівнянні з якими те, чим він займається, піщинка на безмежному одеському пляжі.

Хаблак занурив обличчя у воду, пірнув і поплив у глибині з розплющеними очима. Зовсім поруч – здається, міг би дотягнутися рукою – гралися рибки – мабуть, ставрида. Хаблак спробував спіймати одну, але йому не вистачило повітря. Виринув, набрав повні легені й повернув до берега, швидко й ритмічно викидаючи руки.

Берег наближався, більшав – крутий, кам’янистий, суворий – і Хаблак уже не думав байдуже про себе й свою справу.

У Біленковій альтанці сиділо троє хлопчаків, двоє приблизно одного віку, років одинадцяти-дванадцяти, й третій, певно, дошкільник, проте, виявилося, вже закінчив перший клас, про що й повідомив не без пихи. І ще виявилось, що хлопці вчора вранці, біжучи на море, зробили невеличкий гак, бо мусили нарізати в акацієвому гаї рогачів для рогаток, там і наштовхнулися на вишневу “Волгу” й двох чоловіків біля неї.

Хлопці сиділи на старому продавленому диванчику, який доживав свій вік у сержантовій альтанці, дивилися на двох дядьків у цивільному, котрих чомусь цікавлять такі дрібниці, як “Волга” під акаціями – скільки тих “Волг”, “Жигулів” та “Москвичів” гасає приморським шосе та путівцями, особливо тепер, під час курортного сезону. А Хаблак думав: оці троє хлопчаків тільки вчора спілкувались із злочинцями, вбивцями, тільки вчора вранці, зараз розпитає їх і, можливо, одразу вийде на слід.

Але потихеньку-полегеньку, щоб не сполохати долю, щоб не випустити жар-птицю, яку вже тримаєш в руках.

Хаблак присунув стільця до диванчика, аби добре бачити обличчя хлопчаків, і почав здалеку:

– Для чого ж вам так терміново знадобились рогатки?

Перезирнулися, мабуть, дивуючись з нетямущості дорослого й зовні солідного та розумного чоловіка. Рудий нестрижений хлопчак з задерикуватими зизими очима одповів:

– А ворон стріляти чи голубів. їх, знаєте, скільки розвелося!

– Тебе як звуть?

– Степаном.

– За скільки кроків улучаєш в голуба?

Скосив око на друзів – якби не було поруч свідків, міг би трохи й прибрехати. А так посоромився і сказав правду:

– Ну, за п’ятнадцять.

– Добре, – похвалив Хаблак. – Око в тебе зірке. Від такого ока ніщо не сховається. То скажи мені, Стьопо, ти, звичайно, запам’ятав номери тої вишневої “Волги”?

Хлопець розгублено стенув плечима.

– Так я ж не знав, що треба запам’ятовувати…

– А ви? – перевів погляд Хаблак на інших.

Степанів ровесник також знітився під майоровим поглядом, а найменший нараз заявив упевнено:

– Не наша “Волга”, не одеська.

– Чому? – не втримався від поспішливого запитання Хаблак. – Чому так уважаєш? Бачив номери?

Хлопчик похитав головою і пояснив:

– Ні, задній номер рушник затуляв. Багажник дядько підняли й рушник повісили – на сонці, аби підсох.

– А передній?

– Там не підлізеш. Ожинові кущі, й машина впритул до них стояла. Мотором…

– Звідки ж знаєш, що не одеська?

– Я ж технікою цікавлюсь…

– “Волги” і в Києві і в Одесі зовсім однакові.

– А в нас інші талончики про техогляд. Бачили, їх на машинах ліплять?..

– Бачив, – ствердив Хаблак, – на лобовому склі.

– Точно. Тільки в нас у Одесі білий квадратик і цифри червоні – тисяча дев’ятсот вісімдесят один, а на тій “Волзі” цифри були чорні.

“Київська!”. Хаблак пригадав київські приватні машини. Так, у Києві цього року власники ліпили білі квадратики з чорними цифрами, минулого року – зелені, а цього – білі.

– Ти точно пам’ятаєш, що білий талончик? – перепитав. – З чорними цифрами?

– Можу забожитися.

– Не треба. – Хаблак зустрівся очима з Волошиним, той давно все зрозумів, майорові здалося, навіть підморгнув непомітно.

– Ну, а дядьки біля “Волги”? – взяв на себе ініціативу Волошин. – Хто з вас запам’ятав їх?

Рудий Степан підніс руку, зовсім як на уроці в школі.

– Я, – почав упевнено і трохи відтер плечем малого, котрий помітив якийсь нікому не потрібний паперовий квадратик і чомусь одержав за це похвалу приїжджих. – Я точно бачив, один стояв біля акації, такий високий, у чорному береті, з біноклем. І на дорогу дивився.

– Добре, – схвалив Волошин, – здається, ти гарно його запам’ятав. І цей дядько дивився на дорогу в бінокль?

– Ні, бінокль у руці тримав. Але для чого ж бінокль, тільки щоби дивитися.

– Це ти правильно зауважив: бінокль, щоб дивитися. Отже, дядько високий? Худий чи кремезний?

– Здоровило! – нарешті подав голос третій хлопчина, чорнявий і кирпатий. – Високий і здоровий, сорочка в нього з короткими рукавами, а м’язи!.. – Зігнув руку, показавши, які саме. – Як у борця.

– Ні, – він на боксера схожий, – заперечив Степан, – не на борця, а на боксера. На цього… – озирнувся на товариша, шукаючи підтримки. – Ми з тобою по телеку бачили, коли наші з американцями билися… Він судив якраз, казали колишній боксер, і прізвище його – Енгібарян.

– На Енгібаряна? – удав, що не повірив, Волошин. – Це чому ж?

Степан подумав трохи і відповів розгублено:

– Як чому? На Енгібаряна, і все.

Але чорнявий хлопець виявився спостережливішим. Шморгнув носом і пояснив:

– А в нього ніс такий прямий… До того ж лисий і вилицюватий. Кремезний, а чоло трохи назад.

Хаблак пригадав Енгібаряна – певно, хлопець більш-менш точно змалював його портрет.

– Кажете: дядько з біноклем був у тенісці? – запитав. – Білій чи голубій?

– Ні, жовтій, – пожвавішав чорнявий. – Така гарна сорочка, з погончиками.

– А штани?

– У джинсах. Вони обидва були в джинсах.

– А який другий? – запитав Волошин. – Той, схожий на Енгібаряна, стояв з біноклем біля акації, а другий?

– Той у машині лежав, на задньому сидінні. Спав, тільки ноги виставив.

– І ноги його були у туфлях? Ще підбори в них у рубчик…

Хлопці перезирнулися. Певно, хотілося підтакнути, та рубчика на підборах ніхто не запам’ятав.

– Може, й з рубчиком, – нарешті не зовсім упевнено сказав Степан, але Хаблак перебив його:

– А другий дядько випадково не лисий?

І знову відповів чорнявий:

– А він хусточкою накрився. Спав – і хусточкою від мух, бо мухи влітку спати не дають.

Хаблак подумав, що той, другий, може, й не спав, а тільки прикидався: накрився хусточкою зовсім не від мух. Мабуть, досвідчений і хитрий, йому свідки не потрібні, навіть такі непевні, як сільські хлопчаки. А виявилось, гарні, спостережливі й розумні хлопчаки, і навряд чи дорослі помітили б більше й змалювали чужаків у акацієвому гаю краще, ніж ця малеча. Правда, не зовсім уже й малеча: старший, либонь, в четвертому класі…

Хаблак запитав у Степана:

– Ти в четвертому вчишся?

– Перейшов у п’ятий. Ми – разом із Васьком, – тицьнув пальцем у кирпатого.

– У п’ятому – це добре, – схвалив Хаблак. – А батьки ваші вдома?

– Мати. Батько поїхав до Одеси. Він – шофером, і повіз молоко, – одповів Степан.

Волошин зрозумів Хаблака: мусили в присутності дорослих записати свідчення хлопчаків. Але ще мали час, раніше слід було обдивитися акацієвий гай, де стояла вишнева “Волга”.

Вони всі втиснулися в міліцейську машину: Хаблак узяв на руки малого, а четверо розмістилися на задньому сидінні: добре, “Волга” – не “Жигулі”, проте, подумав Хаблак, розмістилися б і в “Жигулях”, машина хоч і не гумова, але сам бачив, як везла сім дорослих.

Акацієвий гай розкинувся метрів за сто п’ятдесят від бруківки, що з’єднувала село з магістральним шосе. До гаю вела вибоїста грунтова дорога. Хаблак наказав шоферові зупинитися на бруківці: далі пішли пішки – на грунтовій дорозі могли лишитися відбитки протекторів вишневої “Волги”, і було б нерозумно самим затерти їх.

Хлопці точно показали місце, де стояла “Волга”, – на пожухлій траві не лишилося слідів, однак за кілька метрів, де машина розверталася, на глинистій поверхні протектор відбився досить чітко – слід скатів саме від “Волги”, в цьому не було жодного сумніву.

Волошин почав фотографувати сліди, а Хаблак попросив хлопчаків показати, де стояв чоловік з біноклем. Сперся об стовбур тої акації. Звідси добре бачив дорогу, його ж затуляли густі ожинові кущі – чудове місце для спостереження: всі, хто йде або їде з села до шосе, як на долоні, тебе ж ніхто не помічає.

Потім вони з Волошиним пройшли грунтовою дорогою до бруківки і ще в двох місцях сфотографували відбитки протектора.

– Нема проблем, – бадьоро мовив Волошин. – Усе на блюдечку з голубою смужкою. Київська вишнева “Волга”, знімки протекторів, словесний портрет одного з бандитів, можливо, відбиток підбору та підошви черевика одного з них. Є де розгулятися…

– Є, – погодився Хаблак, – навіть не мріяв.

– Фокус з літаком не вдався, – почав уголос міркувати Волошин. – А комусь треба прибрати цього Манжулу. Терміново прибрати – вони дізнаються, що пасажири літака врятувалися, і виїжджають до Одеси. Не зовсім оригінальна містифікація сестри Михайла Микитовича, дізнаються, куди той заховався, а Манжула таки заховався, знав чи здогадувався, хто на нього полює, ось і забився в село. Сестру попередив, аби нікому не казала, та вийшла помилка. От бандити й скористалися з неї.

Хаблак машинально кивав. Волошин казав про очевидне, а він думав, що справа тільки починається, навіть якщо йому вдасться швидко вийти на слід убивць, доведеться розв’язувати багато складних питань, а в тому, що все не так просто, Хаблак майже не сумнівався.

І ще – подвійне життя Манжули.

Звідки у звичайного заступника начальника відділу заводу, який до того ж уже півроку не працював, дві тисячі в кишені піджака, японська радіотехніка, килими та кришталь удома? За двісті карбованців на місяць цього не придбаєш…

Він тепло попрощався з хлопчаками та Біленком, міліцейська “Волга” (уже вкотре!) мчала приморським шосе, і Хаблак думав, що сьогодні мусить обов’язково порозмовляти з сестрою Манжули. Мар’яна Микитівна повинна щось знати, неодмінно знає. Хоч витягнути з неї якісь крупинки буде важко, проте треба, і сьогодні це його головне завдання.

В управлінні міліції на них чекала новина. Виявляється, ретельний обшук Манжулиної квартири все ж дав наслідки: після того, як Хаблак з Волошиним виїхали до радгоспного селища, оперативники знайшли тайник. Добре замаскований тайник у підвіконні. І в ньому ощадні книжки та гроші готівкою – всього на суму п’ятдесят сім тисяч карбованців. Не кажучи про два десятки золотих червінців, акуратно загорнутих у лляну ганчірку.

Повідомивши цю новину, підполковник Басов тільки збентежено розвів руками.

– Оце фрукт, – мовив. – І чує моє серце, Сергію Антоновичу, на велику панаму вийдете.

Хаблак не міг не погодитися з Басовим: злочинці діяли з розмахом, один вибух у аеропорту чого вартий!..

А п’ятдесят сім тисяч і золото у підвіконні звичайного заводського постачальника звідки?

Мар’яна Микитівна Ковальова мешкала в комунальній квартирі на старій одеській вулиці – чотириповерховий будинок з великим квадратним двором, квартири великі, галасливі, населені корінними одеситами, яким пальця в рота не клади.

У квартирі мешкали ще дві сім’ї – раз треба було дзвонити Кременецьким, двічі – Дорфманам і тричі – Ковальовій.

Майор натиснув тричі, сподіваючись, що відкриє сама Мар’яна Микитівна, та за дверима залопотіли легкі кроки, двері трохи відчинилися, і в щілину визирнуло дівча.

– Вам кого? – запитало, блиснувши очима.

– Ковальову.

– Зараз. – Дівча не відкинуло ланцюжок, зникло і з’явилося хвилини через дві. Запитало:

– А ви хто? Бабця питає…

– Скажи, з міліції.

Дівча округлило очі й знову залопотіло коридором. На цей раз пауза затяглася хвилини на чотири, Хаблак роздратовано переступив з ноги на ногу, нарешті почув човгаючі кроки, у щілину визирнула сама Мар’яна Микитівна, побачила Хаблака, впізнала, але не відчинила одразу.

– Ви до мене? – запитала.

“Ні, до папи римського…” – ледь не вигукнув Хаблак, проте відповів напрочуд увічливо:

– Маю розмову і, якщо не заперечуєте…

– Заперечую, не заперечую… – пробуркотіла сердито, – все одно спробуй здихатись…

Скинула ланцюжок і поплуганилась довгим, захаращеним якимись старими шафами й скринями коридором. Хаблак вирішив, що й кімната в Мар’яни Микитівни така ж захаращена – старий цератовий диван, дубовий буфет, етажерки, комоди й віденські стільці, але, виявилось, помилився, бо у великій тридцятиметровій кімнаті стояла модерна імпортна “стінка”, а між модним, оббитим золотистою тканиною диваном і такими ж кріслами притулився полірований журнальний столик. Щоправда, замість журналів та газет тут зовсім по-королівському лежало на вишитій подушці біле кудлате собача – побачивши Хаблака, поворушилося, показало зуби й невдоволено загарчало.

– Не бійтеся, – заспокоїла Мар’яна Микитівна, ніби й справді болонка могла когось злякати. Взяла собаченя разом з подушкою і притулила до грудей, зовсім як малу беззахисну дитину.

Пам’ятаючи сердиту репліку Ковальової в коридорі, Хаблак приготувався до бесіди неприємної, коли треба долати недоброзичливість і навіть ворожість, проте Мар’яна Микитівна чи то опанувала себе, чи то змінила тактику – запропонувала майорові м’яке й зручне крісло й поцікавилась, чи не хоче чаю.

Хаблак не хотів: пообідав разом з Волошиним у їдальні й випив замість компоту пляшку пепсі-коли, однак не відмовився, знаючи, що бесіда за чашкою чаю стає менш офіційною, набирає якогось інтимного забарвлення, а йому хотілося побалакати з Мар’яною Микитівною саме так, неофіційно, коли в людини зникає напруженість та упереджене ставлення до представника влади.

Мар’яна Микитівна взяла чайник і пішла до кухні – з чайником в одній руці й притиснувши собача другою. Хаблак зручніше вмостився в кріслі, чіпко оглядаючи кімнату, – розраховував мінімум на десятихвилинне чекання, та Ковальова з’явилася хвилини за дві з тацею, на якій стояли чашки з цукорницею, та незмінним собачам, котре ніяк не могло примиритися з Хаблаковим уторгненням і гарчало на нього.

– Якраз у Дорфманів закипів чайник, – пояснила Мар’яна Микитівна. Вона дістала з серванта вазочку з варенням і малесенькі блюдечка, усе це розмістила на журнальному столику, де раніше лежала болонка, тепер собача вмостилося у неї на колінах, періодично показуючи Хаблакові зуби, – чомусь майорові розхотілося пити чай, та все ж затиснув чашку долонями, пригубив, поставив назад на столик і мовив:

– Сподіваюсь, Мар’яно Микитівно, наша розмова не видасться вам дуже обтяжливою, бачу, ви жінка мужня і знайдете в собі сили, або відповісти на кілька запитань.

Мар’яна Микитівна наклала собі повне блюдечко варення, гостро зиркнула на Хаблака й відповіла твердо:

– Так, я знайду в собі сили, хоч і важко. Бідний Мишко, він так любив мене, до речі, я маю докази цього, – вставила раптом зовсім іншим тоном, по-діловому, – він любив мене, бо зневірився в жінках. Боже мій, як він страждав! – вигукнула нараз патетично, закотивши вгору очі.

“Підпільний страждальник і пройдисвіт, – не без роздратування подумав Хаблак. – Страждав і крав у держави…”

Так, майор був упевнений, що Манжула обкрадав саме державу, спробуй в наші часи накрасти в квартирах чи награбувати в перехожих на п’ятдесят тисяч карбованців, не рахуючи золота, кришталю та килимів…

А скільки ще розтринькав, пропив, прогуляв…

Хаблак відчув, як злість підступила до серця, і, щоб приховати свої справжні почуття, взяв чашку й почав помішувати в ній срібною ложечкою. Сказав, підігруючи Ковальовій:

– Я чомусь упевнений, що ви – єдина людина, якій довіряв Михайло Микитович. Тому й прийшов саме до вас.

– Кому ж довіряти, як не сестрі! – ствердила й нараз запитала наче між іншим, але дивилася гостро й пильно: – Коли я зможу одержати гроші?

– Ви маєте на увазі?.. – аж здивувався такому нахабству Хаблак.

Проте Мар’яна Микитівна не жартувала.

– Так, – вела далі, – я маю на увазі гроші, які вчора чомусь забрала міліція. Незаконно забрала. Ці гроші належать мені, бо я – єдина спадкоємиця і маю право…

– Ось про ці гроші я і хотів порозмовляти з вами, – перебив її Хаблак.

– А для чого розмовляти? Їх треба повернути, я скаржитимусь – до чого дійшли, вламуються до приватної квартири, забирають трудові заощадження!..

Хаблак застережливо підвів руку.

– Хвилиночку! – спробував зупинити Ковальову, та жінка не помітила жесту і, певно, не почула слів.

– Трудові заощадження!.. – повторила голосно. – Сподіваюсь, ви знаєте, що, за законом, вони належать мені.

– Знаю, – нарешті подав голос Хаблак, – якщо ви єдина спадкоємиця…

– Єдина.

– Законом передбачено, що можете одержати спадок через півроку. Цей строк установлений…

– Знаю. Аби виявити всіх спадкоємців. Однак більше нікого не буде, я і тільки я мушу одержати все.

– Якщо належить, одержите.

– Але чому ж тоді міліція забрала гроші й цінності?

– Ми розслідуємо справу про вбивство вашого брата й збираємо речові докази.

– Хіба гроші також речові докази?

– Звичайно. І нікуди вони не дінуться, ви одержите їх, якщо з’ясується, що вони нажиті чесною працею.

– Чому ж нечесною! – розсердилася Мар’яна Микитівна так, що кинула на диван подушку з болонкою. Але собача загарчало не на неї, а на Хаблака, навіть гавкнуло.

– Пробач, Манюня, мама образила тебе… – просюсюкала Мар’яна Микитівна, але одразу забула про болонку й кинула Хаблакові: – Ви смієте сумніватися в порядності мого брата!

– Поки що ні, – покривив душею майор. – І хочу, аби ви пояснили, звідки в Михайла Микитовича такі гроші. Адже його зарплата…

– Мишко одержував триста карбованців на місяць, – дещо перебільшила братові статки Мар’яна Микитівна, – і жив ощадливо…

– Так, – не втримався від іронії Хаблак, – про це свідчать японський магнітофон і кришталеві вази, які коштують…

– Вази він одержав у спадок від мами. Й килими. Наша мама померла шість років тому й все лишила Мишкові.

– І гроші?

– Так, і гроші, – Ковальова навіть не затнулася.

– І багато заробляла ваша мама?

– Вона одержувала пенсію за батька.

– І відклала п’ятдесят сім тисяч?

– Але ж нашого батька знала вся Одеса. Микита Львович Манжула, відомий педіатр, запитайте в кожного… Він був людиною заможною, а мама не розтринькала гроші. Крім того, наші батьки мали віллу на березі моря, і мама продала її після батькової смерті.

Ковальова казала все так упевнено й переконливо, що Хаблак завагався: а що, коли його підозри безпідставні – справді, вілла на березі моря коштує великі гроші, та й відомий на всю Одесу педіатр, мабуть, заробляв багато, не кажучи вже про ліві прибутки…

– Добре, – мовив примирливо, – не про те зараз мова. – Нараз одна думка майнула в нього, і майор запитав: – Отже, ваша мама лишила всі гроші Михайлу Микитовичу? А вам нічого? Чому не навпіл?

Очі в Ковальової забігали, проте вона одразу опанувала себе й одповіла впевнено:

– Чому тільки Мишкові? Й мені також. Але ж я, самі бачите, мешкаю в комунальній квартирі й боялася тримати таку суму при собі. Я довіряла братові й зберігала свої заощадження в нього. І вимагаю, щоб половину грошей, те, що належить особисто мені, віддали негайно. Розумію, решту треба чекати півроку – я почекаю, це вже не так і важливо…

– Але чому, коли ми почали огляд квартири вашого брата, ви не повідомили про тайник?

– Щоб мати халепу? Отак, як зараз, доводити, що гроші мої, і чекати півроку?

– Тобто ви хотіли потім забрати гроші з тайника самі?

– Е-е, ні… – Мар’яна Микитівна рішуче похитала вказівним пальцем мало не під носом у Хаблака. – Ви натякаєте на щось незаконне, а незаконного тут нічого нема. Хіба погано, коли людина забирає своє, те, що належить їй по праву?

– Якщо по праву, нічого поганого, – погодився Хаблак і спробував перевести розмову на інше: – А скажіть, Мар’яно Микитівно, ви не знали, що ваш брат останні півроку не працює?

– Чому ж… – спробувала заперечити, проте вчасно згадала про історію з секретаркою, трохи збентежилась і поправилась: – Так, не знала, певно, Мишко не надавав цьому значення і просто забув сказати мені.

– Однак ви твердите, що в нього не було від вас секретів. Якось не сходиться…

– Ну, знаєте! – аж розсердилася. – Подумати тільки – робота… Сьогодні тут, завтра там. Гадаєте, мене цікавило, на заводі він чи в якомусь тресті… Чи не однаково?

– Самі казали, що характер ваших стосунків з братом виключав недомовки.

Мар’яна Микитівна замислилась на кілька секунд, видно, зрозуміла, що трохи переграла, й вирішила хоч якось згладити негативне враження від своїх слів:

– Чекайте, – замахала руками, – я вам зараз доведу, що все це не так. Мишко, коли виїжджав з Одеси, завжди пам’ятав про мене й часто писав. Я ж кажу: не міг існувати без мене. Ось листи, – дістала з різьбленої дерев’яної шкатулки. – До речі, і цю скриньку подарував мені, бачите, яке чудо: ручна робота, гуцульська. Певно, Мишко просто забув сказати, що звільнився, його не було в Одесі мало не півроку, я гадала – у відрядженні, він же постачальник, і тільки й робив, що їздив…

– І ці листи, – підохотив Хаблак, – написав останнім часом?

– Так, з Івано-Франківської області. Я ж кажу: була впевнена, що він там у відрядженні, а він, мабуть, вирішив перепочити. Бідний хлопець, стомився, а з його серцем…

Хаблак згадав упевненого, самовдоволеного чоловіка в білих джинсах і не дуже повірив Мар’яні Микитівні. Однак нічим не виказав своїх сумнівів.

– Кажете, Михайло Микитович аж півроку був у Івано-Франківській області? – уточнив.

– Можете пересвідчитися. – Ковальова подала майорові листи. – Читайте, я дозволяю, вони адресовані мені. Бачите, Мишко не забував свою сестру, писав двічі на місяць, не менше.

Писав Манжула Ковальовій справді регулярно. Не листи, а листівки, всього по кілька рядків, одинадцять листівок, першу відправлено в січні з самого Івано-Франківська, інші з Коломиї, Яремчі, Косова, знову з Івано-Франківська… Останню, згідно з поштовим штемпелем, опустив до скриньки місяць тому в Снятині.

Хаблак швидко пробіг очима написане.

З Яремчі:

“Дорога Мар’яно! Я в Карпатах. Тут сніжно. Люди ходять на лижах, а я ніяк не виберусь. Багато справ. Така вже наша доля. Цілую. Михайло”.

На іншій з краєвидом якогось карпатського містечка:

“Дорога Мар’яно! Два тижні не писав, трохи закрутився. Стояли морози, я придбав собі дублянку. Морози в Карпатах – чудо. Все біле, й сніг рипить. Цілую. Твій Михайло”.

Цю листівку Манжула відправив з Коломиї.

Ще одна з Рахова:

“Дорога сестро! Лежу на ліжку в готелі, трохи прихворів, але, на щастя, не грип. Звичайна простуда, день-два й стану на ноги. А так у мене порядок, працюю, їжджу, Карпати вже трохи набридли, скучив за Одесою. Цілую. Михайло”.

Інші приблизно в такому ж дусі.

Хаблак попросив у Ковальової дозвіл і занотував, коли й звідки вони писані – Манжула їздив по Карпатах дещо безсистемно: сьогодні в Коломиї, через десять днів аж у Рахові на Закарпатті, а ще через два тижні за кілька десятків кілометрів від тої ж Коломиї у Кутах. Але межі Івано-Франківської області, судячи знову ж таки з листівок, залишав тільки раз: лежав хворий у рахівському готелі.

Правда, кілька днів прожив на кордоні двох областей, на Яблунецькому перевалі в готелі “Беркут”. Видно, відпочивав од трудів праведних. Так і писав:

“Дорога сестро! Третій день мешкаю в чудовій місцині, У серці Карпат, на перевалі. Красивий дерев’яний готель, пристойні номери, ресторан і бар, є де відвести душу. А навколо смерекові ліси. Трохи одійшов од справ, відпочиваю. Твій Михайло”.

Датовано цю листівку дев’ятнадцятим травня, і Хаблак подумав: наприкінці травня в Карпатах справді рай, навіть позаздрив Манжулі – це ж треба, бити байдики в смерековому лісі, та ще й із щовечірніми коктейлями. До того ж піжон у білих джинсах напевно не обмежував себе товариством ресторанних офіціантів…

Мар’яна Микитівна уважно стежила, як Хаблак занотовує до блокнота окремі місця з Михайлових листівок. Сприйняла його цікавість по-своєму:

– Тепер ви переконалися, що ми жили душа в душу? – запитала. – І що між нами не було секретів?

“Й ви, шановна, знали про деякі аспекти життя вашого брата…” – подумав майор. Адже “крутився”, за його власним висловом, у Карпатах Манжула не даремно і також не даремно звільнився з роботи саме перед тією поїздкою.

Мабуть, мав якісь ліві справи в Карпатах, можливо, щось пов’язане з лісом чи виробами гуцульських умільців, бо на який ще бізнес може розраховувати ділок у цьому краї?

– Так, я переконався в ніжних почуттях Михайла Микитовича до вас, – одповів сухувато.

Зрозумів: навряд чи витягне щось більше з Мар’яни Микитівни, добре, хоч показала йому Манжулині листівки, вони дали немало матеріалу для роздумів.

Басов зустрів Хаблака запитанням:

– Щось вивудив у старої пройди?

– Трохи.

– Вона замилювала тобі очі батьком і віллою?

– Казала.

Басов покрутив головою.

– Нашим хлопцям також торочила. Після того, як вони знайшли тайник з грошима й золотом. Я поцікавився, що до чого. Батько в них і справді був лікар, звичайний педіатр у дитячій поліклініці, скромна людина. До того ж розлучився з першою жінкою, матір’ю Мар’яни Микитівни. Дачу вони мали, віллу, як каже Ковальова. Дерев’яна халупа по дорозі в Затоку. Є в нас таке приморське село. І продала мати Ковальової цю халупу за півтори тисячі, фактично взяла гроші за ділянку, ось тепер там якийсь завмаг віллу відгрохав, кам’яний будинок з мансардою.

– Півтори тисячі… – задумливо повторив Хаблак. – Менше, ніж знайшли в кишені Манжули.

– Нічого собі, кишенькові гроші… – підтакнув Басов. – Що робитимеш?

– Нічним рейсом до Києва. Чомусь мені здається: звідти нитки тягнуться: київський рейс, потім вишнева київська “Волга”… Порадимося з Дробахою і завтра тобі подзвонимо. Квиток на літак візьмете?

– Це в наших руках, – посміхнувся Басов.

11. Дробаха слухав Хаблакову розповідь про одеські події й потихеньку та зосереджено дмухав на кінчики пальців.

– І якого ж висновку ви дійшли? – запитав нарешті.

– Треба шукати вишневу “Волгу”.

– Слушно.

– І чоловіка, схожого на Енгібаряна. Це не так уже й складно.

– Згоден, майоре, розмірковуєте логічно, але, чесно кажучи, мене найбільше цікавить карпатський вояж Манжули.

– Може, останні події пов’язані саме з цим вояжем, як ви зволили висловитись?

– О-о, ми вже перейшли на дипломатичний лексикон… – м’яко посміхнувся Дробаха.

– Мабуть, з мене ніколи не вийде дипломата.

– Уже, – заперечив Іван Якович, – уже вийшов, товаришу майор. Мусите знати: гарний криміналіст – ніщо без дипломатичних здібностей.

– Вважаєте?

– Упевнений. Маю на увазі не зовнішній дипломатичний лоск, а вміння тримати себе, знайти підхід до людини, потрібні слова.

– Затуманити супротивникові голову, обвести його навколо пальця?

– Якщо хочете, й це… – Дробаха не сприйняв легкої Хаблакової іронії. – Отже, усі сили на розшуки вишневої “Волги”… Але не забувайте про Бляшаного та Лапського, все може бути, шановний Сергію Антоновичу.

– А науково-дослідний інститут? – поцікавився Хаблак. – Ви називали якогось Курочка.

– Ставимо крапку, – відмахнувся Дробаха. – Вчора подзвонив мені з Одеси академік Корольков. Вибачався… Виявляється, зовсім забув, що в Борисполі перед посадкою дістав із валізи теку з якимись розрахунками. Хотів подивитися на них у літаку. Тека лежала на дні валізи і, коли б у ній було б щось стороннє, скажімо, міна, Корольков обов’язково б її помітив.

– Біс його зна що! – розсердився Хаблак. – Водять нас за ніс.

– Киньте, – мовив примирливо Дробаха, – не забувайте: сам Корольков! Він весь у своїх формулах і розрахунках, Для чого йому забивати баки валізами? Слава богу, хоч згадав… Але, – зсунув брови, – й ви не забивайте собі баки Другорядним. Перевірку Лапського та Бляшаного доручимо іншим. А вам треба зайнятися готелями.

– Якими готелями? – щиро здивувався Хаблак.

– Не підмінюватимете ж ви автоінспекцію… Вишнева “Волга” – їхня справа, а Манжула, мабуть, мешкав десь у готелі…

– Так, у готелі, він казав про це.

– Якому?

Хаблак лише знизав плечима, а Дробаха повчально мовив:

– У готелі могли запам’ятати Манжулу, Ви кажете, чоловік помітний – поцікавтесь у чергових, покоївок, може, за щось і зачепитесь.

Звичайно, Іван Якович мав рацію, і Хаблакові навіть зробилося соромно, що сам не додумався до таких елементарних речей. Однак не став займатися самокатуванням, зрештою, вони з Дробахою підстраховують один одного, та й взагалі давно відомо, що один у полі не воїн.

За годину Хаблакові доповіли, що Михайло Микитович Манжула протягом двох тижнів (він виписався з готелю в день злощасного одеського рейсу) знімав двокімнатний номер,“люкс” у готелі “Київ”. Хаблака це розсердило: він, майор міліції і старший інспектор Київського карного розшуку, тільки раз мешкав у “люксі” значно скромнішого готелю “Моряк” – і то завдяки тому, що приїхав до Одеси разом із слідчим з особливо важливих справ, а тут якийсь пройдисвіт, нах-хаба, як подумки обізвав його Хаблак, так, нах-хаба у білих джинсах чи японському вельветовому костюмі, дармоїд, котрий дозволяє собі не працювати півроку, розкошує в комфортабельному “люксі”.

Чому?

Так і запитав у адміністраторки: чи не пам’ятає випадково постояльця Манжулу Михайла Микитовича й на якій підставі той оселився в “люксі”?

Адміністраторка, симпатична жінка з густо нафарбованими губами, наморщила свого гарного кирпатого носика, трохи подумала, проте Манжули не пригадала чи вдала, що не пригадала. Вона погортала якийсь журнал і повідомила: товариш Манжула Михайло Микитович поселився за бронею міністерства, і назвала – якого.

“Скільки вона йому коштувала?” – хотів запитати майор, та втримався, але все ж подумав, що, можливо, французька помада на губах гарненької адміністраторки придбана також на Манжулині гроші.

Однак що вдієш: не впійманий – не злодій. Певне коло людей ще користується з цього, проте він, майор міліції Хаблак, саме для того існує на світі, аби довести їм – усьому приходить кінець. А може, він даремно злостивиться на жінку, он як привітно посміхається йому, справді симпатична й дивиться доброзичливо.

Хаблак піднявся ліфтом на одинадцятий поверх (і тут Манжула дбав про себе: далі від міського гамору та автомобільного смогу), чергова зміряла його уважним поглядом, либонь, знала всіх своїх пожильців, бо запитала: