Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 33 страниц)

– Точно.

– Щось у цьому є.

– Шукати оранжевий “Москвич”?

– Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.

– То я подзвоню до автоінспекції.

Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.

Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав – скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.

– Скажіть, – запитав, – а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?

Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.

– А ви з сусідами домовтеся, – порадила. – Залиште ключа, й нехай виймають.

– Ну, скажете, – розвів руками майор, – а якщо я їх мало знаю?

– То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.

– І так можна зробити?

– Чому ж ні? І нам легше: менше носити. Через місяць повернетесь, заберете все.

– І багато людей роблять так?

– Звичайно. От з цього будинку зараз двоє…

– Хто?

– Симоненко з шістдесят сьомої… Але ж, вибачте, для чого вам? – затнулася.

Хаблак дістав посвідчення.

– З карного розшуку, – пояснив. – Скажіть, Корольова з дев’яносто шостої також лишала заяву?

– Лишала, але з сьогоднішнього дня…

– Так, вона повернулася вчора.

– У неї обікрали квартиру. І ви?..

– Шукаємо злодіїв.

– При чому ж тут газети?

– Може, й ні при чому… До речі, як вас величати?

– Галиною Дмитрівною. Левченко моє прізвище.

– І давно листоношею працюєте?

– Дев’ятий рік.

– Багатьох тут знаєте? – Хаблак обвів невизначено рукою навколо, але Левченко зрозуміла його одразу.

– Мало не всіх.

– Отакої? – не повірив майор.

– Чого ж тут дивуватися! Кого просто зустріну отут біля скриньки, інші пенсії одержують чи рекомендовані листи… Мусять розписуватися.

– А хто, крім вас, знав, що Корольова поїхала у відпустку?

– Хіба ж це таємниця? У шафі на пошті лежать її заява й газети. Надія Петрівна ще журнали передплачує, то дуже турбувалася за них.

– І в заяві зазначено, до якого саме дня лишати кореспонденцію на пошті?

– Звичайно.

– Скажіть, Галино Дмитрівно, вас про Корольову ніхто не розпитував?

– Чого ж розпитувати? Хто ЇЇ не знає? Ось по телевізору недавно показували…

– Але ж Надія Петрівна вже третій рік на пенсії.

– Ну й що? Народну артистку всі знають.

– А які будинки ви ще обслуговуєте?

– Ще четвертий – дріб один, шостий…

– І в шостому кого-небудь знаєте?

– Чому ж ні?

– Капштиків з сорок четвертої?

– Шевця?

– Точно. І що ж вони передплачують?

– “Известия” та “Вечірку”, ще журнали: “Человек и закон”, “Вокруг света”…

– Здається, Капштики також недавно повернулися з відпустки?

– Кілька днів тому.

– І також лишали заяву на пошті?

– У них щось трапилось?

Хаблак збагнув: поштарка ще не чула про крадіжку на квартирі Капштиків, і не став задовольняти її цікавість.

– Маємо одну заяву… – ухилився від прямої відповіді.

– Так, і Капштикам лишали пошту, – ствердила Левченко.

У Хаблака тенькнуло серце.

– І де у вашому відділенні стоїть та шафа? Де зберігається кореспонденція відпускникам?

– В операційному залі.

– І кожен може полізти до неї?

– А від кого замикати? Люди свої, чужі не заходять.

– Які вулиці обслуговує ваше відділення?

– А на Русанівці лише дві пошти. Сто сорок сьома й наша, вони з того боку, а ми з березняківського. Обслуговуємо половину вулиці Ентузіастів, половину набережної, частково бульвари – Русанівський і Давидова.

Усе сходилося: Зима та Перовські також мешкали в зоні діяльності цього відділення зв’язку, і Хаблак, майже впевнений в тому, що вдалося нарешті схопитися за кінчик ниточки, запитав:

– А в квартирі Капштиків бували?

– Доводилося. Точно не пам’ятаю, по-моєму, бандероль заносила.

– Невже швець читає книжки?

– Сумніваюсь, та його жінка модами цікавиться, казала, від когось журнали отримує.

Хаблак згадав Аделаїду Яківну в квітчастому халаті й зрозумів, що поштарка таки має рацію: навряд чи колишній інженер, а нині домогосподарка мадам Капштик цікавиться чимось, крім моди.

– Живуть вони заможно, – почав обережно Хаблак, дітей нема, можна й сукні шити.

– Там, Якби й діти були, вистачило б, – категорично заявила поштарка. – Меблі модерні і в килимах уся квартира.

“Килимів, правда, поменшало, – не без єхидства подумав Хаблак, – та й деякі туалети Аделаїди Яківни доношують інші модниці”. Але нічим не виказав своїх справжніх думок і запитав:

– А про Капштиків у вас не йшлося? На пошті?.. Може, хтось розпитував?

Галина Дмитрівна трохи почервоніла й відповіла не зовсім упевнено:

– Не до розмов, роботи вистачає.

Хаблак згадав: колись одержував у відділі доставки додаток до “Огонька” й зазирнув у зал експедиції. Уявив, як розкладають газети та журнали листоноші, й запитав:

– Невже мовчки працюєте?

– Чому ж мовчки? Новини обговорюємо, ну, різні враження…

Це так не відповідало попередній категоричній заяві поштарки, що Хаблак не втримався від усмішки. Левченко помітила її й мовила:

– Вже й розмовляти заборонено?

– Ну що ви! Я просто Капштиками цікавлюсь…

– Провинилися?

– Ні, заяву їхню розслідую.

Поштарка полегшено зітхнула.

– А я гадала, щось накоїли. Воно, правда, деякі люди не по заробітках живуть, та спробуй довести!

– А вас про Капштиків ніхто не розпитував?

Поштарка задумалась.

– А що в них цікавого? Звичайний швець…

– Не кажіть. Спробуй гарні чобітки дістати!

– Про чобітки розмовляли, – раптом згадала Левченко. – Ну, я про Капштика й згадала.

– Й розповіли про їхні достатки?

– Ви б краще самі ними поцікавились. Звичайний швець, а сервант суціль кришталем заставлений.

– Не швець, а майстер взуттєвого ательє, – уточнив Хаблак. – До речі, хтось із сторонніх чув вашу оповідь?

І знову поштарка замислилася лише на мить, а потім похитала головою й відповіла категорично:

– Ні, були тільки свої.

Левченко закінчила розкладати кореспонденцію по скриньках і зиркнула на Хаблака. Той подякував, поштарка закинула на плече все ще важку сумку й попрямувала до сусіднього парадного – Хаблак вийшов слідом за нею й повернув до пошти.

Завідуючий відділенням Петро Петрович Гапочка, худий, вусатий літній чоловік, уважно глянув на майорове посвідчення і запросив його до сховища, де зберігалися ще не видані посилки та бандеролі. Приніс два стільці, один запропонував Хаблакові, сам примостився незручно, боком, бо невеличку кімнату суціль займали ящики.

– Чого потребує від нас шановна міліція? – зблиснув цікаво очима.

Хаблак уважно роздивився “колодки” на борту його піджака – аж чотири ряди: два ордени Червоного Прапора, Зірка, Вітчизняної війни двох ступенів, медалі… Такому чоловікові можна було довіритися без застереження, і Хаблак, не криючись, розповів про останні події на Русанівці, Особливо наголосив на розмові з листоношею Левченко.

Петро Петрович слухав не перебиваючи. Коли Хаблак замовк, гмикнув багатозначно й мовив не без підтексту:

– Такі, значить, справи, майоре… Вважаєте, від нас усе воно пішло?

– Припускаю таку можливість.

– Сумно.

– Звичайно.

– З людьми я спрацювався і, вважаю, навряд чи хтось з наших…

– Хто обслуговує висотний будинок на вулиці Ентузіастів?

– Ось воно що! Маша, Маруся Красовська, проте я за неї голову навідсіч…

– Могла комусь сказати…

Петро Петрович посуворішав.

– Могла, – погодився. – Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.

– Хочу побалакати з нею.

– Нема нічого простішого. – Гапочка відчинив двері, гукнув: – Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. – Скосував на Хаблака й запитав: – Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?

– Ви мені тільки допоможете.

– Отож, – погодився Петро Петрович, – дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.

У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.

– Сідай, – вказав на свій стілець Петро Петрович.

– Насиділася, – пояснила Красовська, – весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…

– Марусю, – попросив Петро Петрович, – розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?

– Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.

– Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, – погодився Гапочка, – здається, ти до нього Клаву водила?

– А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!

– Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?

– Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?

– Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? – запитав Хаблак. – Як живе, що в квартирі?

– А вам для чого?

– Ну, Марусю, – обурився Гапочка, я б тобі порадив бути ввічливішою. – Товариш з міліції, і хоче знати…

– Так би одразу й казали, – аніскільки не збентежилась Красовська. – Про крадіжки хочете дізнатися? Але ж про них уся Русанівка гомонить, краще б злодіїв ловили!

– Ось ми й ловимо, Марусю, – якомога м’якіше пояснив Хаблак, – і сподіваємось на вашу допомогу.

– Що я можу?

– Відповідати на запитання, – суворо мовив Гапочка, – ось що від тебе потрібно.

– Та я ж не проти… Питайте. Про Зиму хочете? Ні, про Зиму мене ніхто не розпитував.

– Скільки людей не одержували в серпні кореспонденцію? – обернувся Хаблак до Гапочки, але відповіла Красовська:

– Усю шафу завалили. Літо, і люди у відпустках.

– Заяв з двадцять підписував, – уточнив Петро Петрович.

– Ну, припустимо, з Зимою більш-менш ясно, – почав Хаблак, – професор, до того ж відомий, живе заможно, тут злодієві треба лише знати, що нема нікого дома. А Перовський?

Красовська посміхнулася зневажливо:

– Тепер усі знають, завмаг більше за професора має. Ось тільки міліція…

– Ми ще встигнемо обговорити цю проблему, – ввічливо, але твердо зупинив її Хаблак. – А тепер поміркуємо разом. Зима – фігура відома, про нього в газетах пишуть, а Перовському реклама ні до чого. Чи так?

– Звичайно, вони й мене далі передпокою не пускають Коли розписатися треба за бандероль чи лист рекомендований… Але раз таки пустили. Самого не було, а жінка в нього проста, то й до вітальні запросила. Багатство в них велике, люстра кришталева, й для чого такі вішають? І килими всюди, на стінах і на підлозі, все в килимах…

Хаблак згадав, як метляв хвостом Перовський, намагаючись знецінити вкрадене, й запитав:

– І ви про ці відвідини розповіли подругам? Обмінялися, так би мовити, думками?

– А що! Хай усі знають, – задерикувато відповіла Красовська. – Тобі сумка плече відтягує, за день набігаєшся, а про той килим і мріяти не можеш.

– Це вже з іншої опери, – сердито пробуркотів Гапочка, – ти, Марусю, конкретніше, а Перовський нікуди не втече. Принаймні ти спиш спокійно.

– Хочете сказати, що він седуксен приймає? Дуже сумніваюсь.

Ця суперечка могла затягтися надовго, і Хаблак втрутився рішуче:

– Отже, розповідали подругам про квартиру Перовського? Тільки на пошті чи деінде?

– На пошті, звичайно… – Красовська задумалась. – Ще чоловікові. Більш нікому.

– А хто чув на пошті?

– У нас сторонніх не буває.

– Тільки ваші дівчата?

– Чому – дівчата? Ще й студенти.

– Які студенти, – щиро здивувався Хаблак.

– А котрі “Вечірку” розносять.

– Кадрів не вистачає, – пояснив Гапочка, – мусимо брати студентів на півставки. Розносять “Вечірній Київ”.

– І багато студентів?

– Шестеро.

– Ледачі, – категорично заявила Красовська, – Я скільки разів казала: четверо моїх клієнтів поїхали у відпустку, заяви лишили, а студенти все одно їм “Вечірку” носили. Професор скаржився: повну скриньку натовкли.

– Так… – напружився Хаблак. – І всі шестеро студентів чули вашу розмову про квартиру Перовського?

Красовська стенула плечима.

– Не пам’ятаю.

– Спробуйте пригадати, Марусю, – я вас дуже прошу пригадати, хто з них був тоді на пошті.

– Вони іноді тут крутяться.

– І все ж!..

Красовська наморщила чоло.

– Ну, був отой високий і рудий, Кирило, здається

– Кирило Тарапута, – пояснив Гапочка, – студент будівельного інституту.

– Ще Віктор і Тома.

– Віктор Саєнко й Тамара Теплицька, – знов утрутився Гапочка. – З політехнічного.

– І Микола Шило, з інституту культури.

– Всі?

– Так, рудий пізніше прийшов, а ті спочатку.

– А не намагався хтось із них розпитувати вас?

– Ні.

– Ви певні?

– Здається, ні. Тома тільки питала про меблі. Сама в гуртожитку мешкає і на спідницю не має, а меблями цікавиться.

“Меблі з хати так просто не винесеш”, – подумав Хаблак і запитав:

– Зараз хтось із студентів є тут?

– Вони увечері приходять.

– Але ж розмова про квартиру Перовського відбулася вранці. Я правильно зрозумів?

– Еге ж. Тільки того дня Петро Петрович нараду проводив. І всіх покликали.

Хаблак подумав, що до вечора є час зібрати відомості про студентів-поштарів і, попередивши Красовську й Петра Петровича про секретність їхньої розмови, поспішив до дільничного. Звідти подзвонив полковнику Каштанову – той пообіцяв “натиснути” на автоінспекцію, щоб не барилася з розшуком оранжевого “пікапа”. Вони поговорили трохи про хід розслідування. Буквально через кілька хвилин полковник одержав адреси всіх учасників “квартету”. Троє з них мешкали в гуртожитку, четвертий, Кирило Тарапута, на приватній квартирі поблизу станції метро “Лівобережна”. Туди можна було дістатися за кілька хвилин, і Хаблак сів на один з численних жовтих “Ікарусів”, які ходили набережною до “Лівобережної”.

6. Біля станції метро, як завжди, юрмилися люди. Гуркотіли голубі поїзди, по шосе, що вело до Броварів, рухався безкінечний і шумливий потік автомобілів – сиза хмара відпрацьованого пального висіла над ними.

За шосе починався новий житловий масив – дев’яти– й шістнадцятиповерхові білі будинки, широкі проспекти, сквери, клумби з трояндами й декоративними кущами. Але поміж висотними красенями й асфальтованою стрічкою шосе якимсь чудом зберігся шматочок старої слобідки: одноповерхові будиночки, старі халупи, оточені фруктовими садами й високими дерев’яними парканами. Серед них в’юнилися вузькі піщані завулки, більшість парканів вражала своєю чорнотою і залишавілістю.

Будинки виглядали з-за парканів також якісь самотні й сумні, давно не ремонтовані. Та й кому спаде на думку ремонтувати їх, коли все одно через рік – два все тут знесуть, і на місці цього патріархального запустіння зростуть багатоповерхові будинки. Мабуть, цей прогрес цілком закономірний, і жити в сучасній комфортабельній квартирі зручніше, ніж у допотопних халупах без гарячої води й каналізації. Хаблак, звичайно, розумів це, однак йому завжди було сумно дивитися на вишневі сади, старі яблуні й величезні груші, які люди так дбайливо плекали десятиріччями.

Навіть похмурий вигляд приречених халуп, які немов плакали й скаржилися на невдячність господарів, котрим вони давали тепло й затишок, пригнічував і наводив на думки про людську безжалісність та прагматизм.

Хаблак зупинився перед однією з давно не фарбованих хвірток, вона навіть не зачинялася і нудотно порипувала на іржавих завісах. З хвіртки на нього вищирилася намальована грізна собача морда, попереджаючи, що в садибі його зустріне злий пес. Та ні гавкотні, ні гарчання Хаблак так і не почув, навіть собачої будки ніде не було видно. Либонь, старий пес уже подох, а заводити нового не було сенсу. Та й хто із злодіїв зазіхатиме на цю злиденну халупу?

Подумавши таке, майор посміхнувся: певно, одна кришталева люстра Перовського коштувала половину цієї садиби.

Жінка в довгій вилинялій спідниці, яка порпалася на грядках, відірвалася від роботи й допитливо подивилася на Хаблака.

– Кирила можна? – запитав майор.

Жінка махнула рукою в бік Дніпра.

– Купається, – пояснила. – Але обіцяв скоро повернутися. А ви звідки?

Хаблак устиг підготуватися до такого запитання.

– З міськкому комсомолу, – сказав упевнено. – З комісії по перевірці матеріальних умов студентів. – Це звучало досить переконливо, обумовлювало будь-які запитання і в той же час не вимагало від Хаблака ніяких пояснень. А найголовніше: якщо Кирило Тарапута причетний до квартирних крадіжок, навряд чи такий візит насторожить його.

Жінка полишила грядки й пішла до ганку, де одразу ж узялася мити руки. Вона робила це старанно, і стержень умивальника раз по раз дзеленчав у такт її рухам. Мовчки обтерла руки й лише тоді обернулася до Хаблака.

– Проходьте, будь ласка.

Майор умостився на табуретці під високою грушею. Плоди звисали низько, він міг дотягнутися до них рукою і раптом йому до смерті захотілося зірвати червоно-жовту, налиту соком грушу. Подумав: коли востаннє отак-от сидів під плодовим деревом? Либонь, дуже давно. А груші купував або в магазині, або отут зовсім поруч на базарчику біля станції “Лівобережна”. Мабуть, ця акуратна тіточка продала там не один кошик своїх апетитних жовто-червоних груш, добре знає їм ціну, особливо таким-от свіжим, просто з дерева.

– А ви пригощайтеся, – наче вгадала його думки тіточка й поставила поруч просто на землю велику миску, повну груш і яблук. – Нині вродило.

Але Хаблак усе ж потягнувся до груші, що дражнила його з обважнілої гілки.

– Можна?

Тітонька засміялась розуміюче.

– Рвіть, – дозволила добродушно і якось весело. Й запитала раптом: – Скучили по селу?

Хаблак не встиг відповісти, бо саме вкусив м’який ароматний плід, лише кивнув, і тітонька додала впевнено:

– Отак усі міські. Немов диво якесь: груші на дереві. Звикли до обмитих, ще й окропом обшпарених, на тарелях поданих, а побачать на дереві – стають як діти.

Хаблак радісно посміхнувся у відповідь, охоче погоджуючись навіть з таким порівнянням. Він потягнувся ще за одною грушею, з’їв її, дістав свіжу хусточку і обтер пальці. Оця хусточкова свіжість наче знову повернула його від сільської патріархальності до міської суворості – майор навіть устиг внутрішньо поіронізувати з цього й подумати, що справжній селюк просто обтер би пальці об уже засмальцьовані бавовняні штани…

Але запитав стримано й діловито:

– То як живе у вас студент Кирило Тарапута?

– А в нього й попитайте… – лукаво зблиснула очима тітонька.

Хаблак збагнув, що студенту Кирилу Тарапуті живеться тут непогано. Принаймні груш, яблук та слив наїдається досхочу, що у скромному студентському житті важить не так уже й мало.

– Попитаємо, – одповів строго, немов не збагнув отого доброзичливого підтексту, який був закладений у тітчиних словах. – Він куток знімає чи кімнату?

– А подивіться.

Тітонька вказала на розчинені двері, і Хаблак одразу скористався з її гостинності. Через чисто прибрану невеличку засклену верандочку зайшов до темнуватої, з двома маленькими віконечками кімнати, довгої і поділеної навпіл шафами – вони відділяли невеличкий закут, де стояли просте металеве ліжко й пошарпаний письмовий стіл, між ними ледь вміщалася старовинна, з гнутої лози, етажерка з кількома десятками книжок, як устиг помітити Хаблак – переважно підручниками. Все тут, у довгій кімнаті перед закутом і в самому студентському кутку за шафами, вражало чистотою і бідністю. Не було в кімнаті ні модерних сервантів із сервізами, навіть дивана, тільки старомодна, невідомо яких часів кушетка, обтягнута коричневою витертою по кутках цератою, і круглий стіл, вкритий не менш старомодною плюшевою скатертиною з китицями.

Хаблак, не питаючи дозволу, підійшов до закутка з металевим ліжком, критично оглянув його.

– Тіснувато, – мовив несхвально.

– Наче в гуртожитку краще? – не погодилася жінка. – Двоє—троє в кімнаті, й за це треба дякувати…

– Але ж там і душ, і туалети!

– А лазні для чого? Кирило у фінську їздить, каже, ванни йому до шмиги.

Хаблак уявив, як щоранку плюскотиться під холодним душем у обкладеній білими кахлями ванній, і заперечливо похитав головою.

– Скоро вас зносять? – запитав.

– Кажуть, на той рік. Шкода.

– Чого ж шкода, нову квартиру одержите.

Жінка безнадійливо махнула рукою.

– Нам і тут гарно.

Хаблак згадав, як рвав спілі груші з дерева поруч з ганком, і подумав, що, може, вона все ж має рацію. Швидко оглянув кімнату, та очі не затримались ні на чому: тут явно не було жодної речі із вкрадених на Русанівці. Та й сама тітонька аж ніяк не була схожа на господарку так званої хати.

– Ми з Кирилом добре живемо, – сказала з гідністю. – Він хлопець не гулящий, і я за ним доглядаю. В нас і харчується. Сніданок і вечеря – карбованець за добу, хіба це дорого? Скажу тільки вам, – мовила довірливо, – собі на збиток, але чи варто рахуватися? Нам з Кузьмичем вистачає, Кузьмич – це чоловік мій, він слюсар найвищий, двісті з гаком на місяць, та й я дев’яносто, куди гроші діти? Бачили, овочі й фрукти маємо, всього вистачає…

– Скільки берете з Тарапути за куток? – запитав Хаблак офіційно.

– Двадцять на місяць… – Жінка подивилась на майора з тривогою, чи не забагато, й додала: – Але ж і постіль моя, і все інше…

– Нормально, – схвалив Хаблак, і жінка одразу полегшено зітхнула. Потім запитав: – Непогано з чоловіком заробляєте, чому ж, – обвів рукою кімнату, – так бідно?..

Жінка посміхнулася поблажливо й відчинила двері до ще одної кімнати, Хаблак зазирнув туди й зупинився вражений: модерна полірована спальня з горою подушок на двоспальному ліжку і якимись статуетками на трюмо.

– Для нової квартири, – пояснила господиня. – А так би ніколи. Знаєте, – мовила роздумливо, – для кожного житла свої меблі. Ми ще до війни тут мешкали, будинок батько мій ставив, потім німці палили, та вціліло якось. І меблі ще батько почав купувати, а які тоді були достатки? Та й меблі які? Ліжка залізні та шифоньєри з дзеркалами – й ті до нашої халупи не пасували. А зараз блищить усе, бачите, тут як на корові сідло, стіни перекособочені, не ремонтовані, куди ж на слобідку меблі завозити?

В її словах була незаперечна істина, і Хаблак запитав:

– Де нову квартиру хочете одержати?

Жінка пожвавішала.

– А тут, звичайно. Он скільки будують, два кроки до Дніпра, й ми вже звикли. Нам дві кімнати мусять дати.

– Хіба Тарапута прописаний?

– Тимчасово, на місці сина. Син наш в армії, то й Кирила замість нього взяли, щоб місце порожнє не лишалося. І нам веселіше.

Хаблак набрав офіційного тону:

– Бачу, Кирилові Тарапуті у вас непогано. Скажіть тільки, як він? Компанії до вас не водить? Знаєте, сучасна молодь…

– Ні, – відповіла одразу й твердо, – Кирюша не такий. Вчиться добре, увечері працює і ще десятку щомісяця матері посилає. Із своїх достатків… А мати в нього десь на Одещині, хвора, а пише – не треба твоїх грошей, якось і без них переб’юся… Та Кирило впертий… Каже, краще не доїм, а матері… Ну, поки в нас, голодний не сидітиме…

– Друзі до нього заходять?

– Я сама йому бідолашному кажу: хлопців би колись запросив, може, дівчину маєш? Ні, каже, тітонько Тасю, це мене так звуть, є в мене один друг, в наступному році повернеться з армії, то познайомлю.

– Може, на стороні гуляє?

– Та що ви? У нього все розписане – інститут, заняття й робота. До першої ночі над книжками сидить, бідний. І що в цих книжках, от мій чоловік не дуже то й читає, а більше як інженер одержує… Кирило ж своєї: школа в селі поганенька й мусить надолужувати. На Дніпро тільки збігає, от і всі веселощі.

Тут було все ясно, і Хаблак вирішив не втрачати час на чекання Кирила Тарапути. Лише запитав про всяк випадок:

– А одягається як? Може, останнім часом придбав щось? Знаєте, молодь усяке полюбляє – джинси, шкарпетки яскраві, сорочки…

Жінка рішуче розчинила шифоньєр.

– Дивіться, – тицьнула пальцем у обшарпану валізу, що сиротливо лежала на дні шафи попід костюмами й сукнями, котрі явно не могли належати хлопцеві. – Усе його добро. Ще жодного власного костюма не мав, на селі з матір’ю важко жили, а зараз, це він нам з чоловіком признався, по п’ятірці відкладає, незручно все ж перед іншими в інституті. – Хитро підморгнула майорові й мовила, понизивши голос, немов хтось міг почути їх: – Ми з чоловіком так вирішили: з грошей, що він за квартиру платить, по десятці відкладати, бо із своїх п’ятірок довгенько новий костюм шитиме. А нам зайва десятка вроді ні до чого.

Хаблак вийшов на веранду якийсь умиротворений: воістину незбагненні межі людської доброти й чуйності. Спустився рипучими, розхитаними сходами й пішов до перехнябленої хвіртки й вищиреною собачою мордою, але тітонька наздогнала його й сунула в кишені з півдесятка груш – найбільших і найсоковитіших.

– То що передати Кирилові? – запитала.

– Усе гаразд, – твердо одповів майор.

7. Хаблак зупинився перед дверима тридцять сьомої кімнати й зачекав, поки підійде комендант – низький огрядний чоловік у широченних штанях, куплених у магазині “Богатир” або пошитих на замовлення: комендант виглядав якимсь колобком, і майор подумав, як важко господарювати з таким черевом, не кажучи вже про зав’язування шнурків на черевиках чи одягання шкарпеток.

Нарешті комендант, важко дихаючи, зупинився біля Хаблака і подивився на нього круглими світлими очима. Все в цьому чоловікові було заокруглене: над величезною кулею черева притулилася маленька лиса кулька голови, круглі рожеві вуха весь час рухалися, а два круглих підборіддя сягали мокрих од поту грудей, бо шиї комендант просто не мав.

– Зайдемо? – запитав Хаблак недбало, начебто йому й не хотілося заходити до кімнати, хоча саме заради цього вже з півгодини тягав спітнілого коменданта поверхами гуртожитку.

У тридцять сьомій мешкала Тамара Теплицька.

Комендант владно погрюкав у двері, як і належить начальству, хоча – майор устиг переконатися в цьому – був людиною м’якою, делікатною і навіть сором’язливою. Всіх студентів вважав розумними, старанними й слухняними, всім усміхався однаково лагідно, й дивно було, як утримувався на посаді коменданта, де потрібні принциповість та суворість.

Хтось обізвався.

Комендант потягнув на себе двері й загородив животом вхід. Хаблак зазирнув до кімнати: звичайний студентський покій з трьома ліжками, шафою і тумбочками. Зовсім як у всіх інших кімнатах, коли не зважати на етажерку з книгами й підвіконня, завалене також книжками.

На столі лежало кілька цінних книжок, за які на ринку платили принаймні в кілька разів дорожче.

Комендант пройшов до кімнати, одразу вмостився на стільці й мовив дівчині, яка підвелася, тримаючи в руках книжку:

– А ти все читаєш лежачи, Тамаро, ніщо на тебе не впливає…

Дівчина поклала розкриту книжку на подушку, відірвалася від неї з явним небажанням, потягнулася ліниво, як кішка, але, побачивши Хаблака, засоромилася й осмикнула спідницю.

– За вечір з газетами набігаєшся, – пояснила якось нехотя, – ніг під собою не чуєш.

– А не бігай. Стипендії мало?

– Мало.

– Тобі ж ще батьки гроші висилають.

– То й що?

– Могла б обійтися.

Дівчина посміхнулася лагідно, як посміхаються малій дитині, котра ще нічого не тямить.

– А книжки? – запитала.

– У бібліотеці мало?

– Там, Василю Петровичу, на гарну книжку черги.

– Дочекаєшся.

– А-а, терпіння нема.

– Отакої, вас, молодих, завжди нетерплячка підводить, – пробуркотів комендант явно лише для порядку. – А я, Томо, з товаришем… Міськком комсомолу гуртожитки перевіряє, як студенти живуть, які у вас претензії…

– До вас, Василю Петровичу, – сказала, дивлячись просто у вічі Хаблакові й адресуючи відповідь саме йому, – у нас нема ніяких претензій.

– Задоволені? – Хаблак ступив до столу й узяв книжку в сірій палітурці: однотомник Івана Буніна, він би й сам із радістю придбав таку, навіть намагався дістати через знайомих, але безрезультатно.

– Задоволені, – ствердила дівчина категорично, і Хаблак зовсім не здивувався: цю категоричність у позитивній оцінці коменданта чув уже в трьох попередніх кімнатах.

– А вас Томою звуть?

– Тамара Теплицька. – Вона не схвалювала його фамільярність.

– Івасюк, – представився майор. – Отже, у вас скарг нема. – Це прозвучало не без іронії, і дівчина те одразу збагнула.

– Чому ж нема? – одповіла й поправила розкуйовджене від лежання волосся. – Мені книжкова шафа потрібна чи стелаж. Проте від Василя Петровича це не залежить.

– Так, не залежить, – ствердив комендант із щирим жалем, і Хаблак зрозумів, що він із задоволенням, якби мав хоч найменшу можливість, поставив би Теплицькій шафу.

– До ректорату зверталися?

– Обіцяють, та обіцянка – цяцянка…

– Зрештою, – широко посміхнувся Хаблак, – ви й без стелажів обходитеся. Скоро кінчаєте?

– На п’ятому.

– Ось бачите, через рік поїдете за призначенням.

– Тома в аспірантурі лишиться, – переконано вставив комендант.

– Скажете таке… – знизала плечима, проте видно було, що комендантові слова не зовсім розходяться з її власними планами.

– Де дістали? – погладив Хаблак сіру палітурку бунінського тому.

– Півдня в черзі стояла.

– А я подумав: на руках…

– Овва! – вигукнула розпачливо. – Знаєте, скільки там спекулянти деруть!

– Догадуюсь.

– Чого ж питаєте? Там і докторської зарплати не вистачить, не тільки стипендії.

– Василь Петрович казав: десь працюєте…

– Хіба заборонено?

– Але ж на п’ятому курсі…

– Менше спати треба, – категорично обірвала дівчина. – І на танцюльки ходити.

– Тома в нас відмінниця, – пояснив комендант.

Хаблак відступив до дверей; і тут усе зрозуміло, й слід було йти далі, хоч, чесно кажучи, хотілося сісти до столу й трохи побалакати з цією йоржистою дівчиною. І Хаблак розпрощався з нею, відчуваючи полегшення від того, що навіть тінь підозри не закралася в нього під час відвідин тридцять сьомої кімнати.

У кінці коридора, якраз біля кімнати Віктора Саєнка, стояли два хлопці й цікаво дивилися, як наближаються до них комендант і незнайомий молодик. Василь Петрович підкотився до них, як колобок, потиснув руки й запропонував:

– Запрошуйте в гості, а то все одно самі зайдемо.

Один із хлопців кахикнув у кулак і заперечив:

– Та в нас… Так би мовити, не чекали гостей…

– Не прибрано?

– Має місце.

– Ну коли я навчу вас порядку! – удавано розсердився комендант. – Хто черговий?

– Я.

– Запишемо тобі, Стьопо, догану. І бюлетень обов’язково випустимо.

– Чого ж так?

– Бо не вперше, Стьопо, і тому, що ганьбиш нас перед сторонніми.

– Я виправлюсь, Василю Петровичу, не безнадійний, самі ж знаєте!