Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)

Мишкова мати простягнула йому повну тарілку паруючої картоплі з засмаженою цибулею, картопля пахла так принадно й була, певно, не менш смачною, ніж гусятина, та майор рішуче відмовився і натягнув кашкета. Для всіх це було сигналом, навіть для Віктора, але примудрився все ж трохи затриматися, зрештою, мав пропустити вперед офіцерів, правда, не завжди дотримувався цього і біг наперед заводити машину, однак сьогодні все ж зумів виграти кілька коротких секунд, либонь, найкоротших у його житті.

А Бобрьонок ішов попереду, тиснув руки чоловікам, не розуміючи їхніх слів, та відчуваючи приязнь, пестив дівочі щоки та плечі, але бачив тільки “віліс” і думав уже зовсім про інше. Пропустив Толкунова й Мохнюка на заднє сидіння, повагався трохи й вмостився поруч них, звільнивши місце біля Віктора для Мишка, той зупинився вражений і розгублений, але майор владно поплескав по обшарпаній обшивці, не запрошуючи, а наказуючи сідати, і хлопець виконав наказ. Але сів незручно, на краєчок, Бобрьонок невдоволено озирнувся, шукаючи Віктора, – звик, що тон уже мав би рвонути машину, але сьогодні для чогось поправляє приторочену позаду каністру з бензином, не спускаючи погляду з чорноокої. Бобрьонок побачив, як дівчина перегнулась до нього й прошепотіла щось на вухо. Майор роздратовано гмикнув: ще півгодини тому цього б вистачило, аби Віктор забув про все, та зараз він тільки осудливо зиркнув на майора й сказав щось дівчині. Та просяяла обличчям, нараз цмокнула хлопця в щоку, і майор, який вже хотів облаяти Віктора, лише відвернувся. Проте через секунду Віктор уже стрибнув у машину, “віліс” рвонув, і Толкунов пробуркотів щось несхвальне про молодих закоханих козлів. Певно, Вікторові не дуже сподобалося це слово, бо озирнувся і гнівно блиснув очима на капітана. З ним це трапилось уперше, і Бобрьонок подумав, як усе ж впливає любов на людей і якими може зробити відчайдухами. І ще подумав, як глибоко помиляються ті, хто заперечує кохання з першого погляду. Та що кохання, ціла драма відбулася протягом кількох хвилин: знайомство, кохання, хоч і блискавичне, а може, найглибше, яке тільки буває у житті, і тут же розлука й надія на щось світле, неминуще, можливо, перше усвідомлення справжнього щастя.

А потім вирішив: людське щастя не існує без кохання, а любов завжди підносить і перетворює людину.

Забрукована дорога вискочила до місточка через рівчак, і відразу за ним почалося село. Будинки не тулилися один До одного, як це часто буває в німецьких селах, а перемежовувалися яблуневими садами, чистими й доглянутими, за низькими дротяними парканами.

Мишко вказав на третій котедж праворуч, добротний, з мансардою, високим гайком, широкими світлими вікнами й клумбою тюльпанів між ганком і хвірткою. “Віліс” зупинився, і відразу з-за дому вийшов чоловік у комбінезоні – тримав у правиці секатор, а лівий рукав сорочки був акуратно заколотий у лікті. Чоловік стояв і мовчки дивився, як Мишко відчиняє хвіртку і як прямують до його садиби офіцери з зірками на польових погонах. Нічим не виказав свого ставлення до них – ні доброзичливості, ні страху, навіть збентеження чи хвилювання, обличчя його застигло, наче побачив сусіда, що давно вже встиг набриднути йому.

Офіцери зупинилися за кілька кроків від Функеля, і вперед виступив Мохнюк. Мовив, змірявши фельдшера уважним поглядом:

– Нас привіз сюди оцей хлопець, – кивнув на Мишка, – він сказав, що ви зможете допомогти нам.

Фельдшер клацнув секатором, і це було єдине, чим виказав своє хвилювання. Одповів по невеличкій паузі:

– Не знаю… Що вам потрібно?

– Ви давно мешкаєте в Штокдорфі? – ухилився від прямого запитання Мохнюк – на всяк випадок вирішив трохи промацати фельдшера.

– Можна сказати – все життя.

– Де втратили руку?

– Не хвилюйтеся: проти вас не воював. Нещасний випадок… – Вперше ледь помітна іронічна посмішка майнула на його обличчі.

– Мусите знати в Штокдорфі останню кішку…

– Атож.

– Чи є зараз у селі чужі люди?

– Так.

– Хто?

– Гадаю, військові.

– Коли з’явилися?

– Три або чотири доби тому.

– На вантажному “мерседесі”?

– Точно не можу твердити, але чув гуркіт моторів.

– Чому гадаєте, що військові? І де вони?

– Люди кажуть: у Камхубеля ховаються есесівці. Двоє чи троє.

– Хто каже?

Функель непевно знизав плечима.

– У селі важко щось приховати. Пішла така чутка…

– Хто такий Камхубель?

– А ніхто. Селянин. Має двох синів – один у СС.

– Де садиба Камхубеля?

– З того боку села. Друга з краю.

– З цієї сторони?

– З протилежної.

Мохнюк перекладав розмову розшукувачам. Толкунов, який весь час свердлив Функеля недовірливим поглядом, засумнівався:

– А якщо бреше?

– Дуже легко перевірити.

– Чи не міг він попередити цього, як його, есесівського батька, що приїдуть радянські офіцери?

Чого б тоді нам розповідав про Камхубеля?

– А біс його зна… Всі вони камінь за пазухою тримають.

– Але ж бачите – наче відвертий.

– Можете йому вірити, – гаряче втрутився Мишко. – Порядна людина, всі кажуть.

Толкунов поморщився – ну чого лізе зі своїми порадами.

– Бач, захисник знайшовся, – осміхнувся криво. – На цих порядних ви тут спину гнули… Певно, і в цього фельдшера наймити були… Ану запитай! – обернувся до Мохнюка.

– І це тобі треба? – невдоволено зупинив капітана Бобрьонок. – Розберуться і без нас. Не подобається мені цей Камхубель з есесівцями.

– Зараз познайомимося.

– Що ж, гайда до нього.

Певно, Функель зрозумів, яке прийняли рішення офіцери, бо зупинив їх рішучим жестом і заговорив швидко.

– Що він каже? – без особливої цікавості запитав Толкунов. Але Мохнюк застережливо підвів руку. Вислухавши фельдшера, переклав:

– Він каже, що знає сина Камхубеля – справжній відчайдух і навряд чи так просто здасться. Командував якимсь військовим з’єднанням і, певно, добре озброєний. А якщо з ним ще есесівці, то брати їх дуже небезпечно. Садиба Камхубеля на горбочку, і вулицею до неї непомітно не дістатися. Там попереду ще місточок, за ним слід завернути ліворуч, вискочимо на луг, а там городами…

Бобрьонок глянув на Функеля доброзичливо.

– А ти кажеш… – легко штовхнув Толкунова в бік. – Один есесівець, а другий – бач…

Толкунов шморгнув носом, і не можна було зрозуміти, визнав він свою помилку чи ні. А Мишко сказав:

– Я знаю дорогу. На лузі біля струмка верби, там можна лишити машину, а далі я проведу. Просто до Камхубеля.

Бобрьонок зважував кілька секунд: щонайменше – троє есесівців, і їх троє – він, Толкунов і Мохнюк. Віктор лишиться з “вілісом”, а цей хлопець годиться тільки в провідники. Есесівців голіруч не візьмеш, єдина перевага розшукувачів – несподіваність. Що ж, іншого виходу нема: слід брати.

“Віліс” уже побачили в Штокдорфі – якщо викликати допомогу, мине певний час: есесівці дізнаються про небезпеку й можуть зробити спробу вирватися з села. Тоді їх не затримати.

Наказав:

– Братимемо!

Толкунов, не прощаючись з Функелем, повернув до хвіртки, а Бобрьонок подав фельдшерові руку. Той, мабуть, не чекав цього, бо впустив секатор і простягнув свою нерішуче, однак потиснув міцно, й майор із задоволенням відчув зашерхлість його долоні.

Село, мабуть, уже знало про появу радянських офіцерів, бо вулиця немов вимерла – тільки з-за паркана, садиби, що межувала з фельдшеровою, визирали злякані дитячі очі. Бобрьонок, з трудом підшукуючи німецькі слова, запитав у Функеля:

– Злякалися нас?

Той одповів не криючись:

– А як ви гадаєте? Знаєте, про що торочили в газета та ще й по радіо?.. Люди хотіли лишити село, та ваші танки прорвалися так нечекано.

Поки Мохнюк перекладав, Бобрьонок думав, що, зрештою, все закономірно: понад десять років Геббельс довбав їм мозок, і слава богу, що лишилися такі, як Функель. Але вже забув і про фельдшера, і про тривожні дитячі очі за парканом – колись усе налагодиться, а тепер не до сумнівів, треба взяти есесівців з “Цепеліна” і списки, а над іншими проблемами нехай сушить голову начальство.

За струмком верби утворили справді ідилічний закут – Віктор поставив машину так, що й за кілька кроків не можна було помітити, Толкунов опустив ремінець кашкета під підборіддя і уважно подивився на Мишка. Лише тепер той, певно, зовсім по-справжньому усвідомив усю серйозність ситуації, згасив усмішку й пірнув на стежку попід вербами.

За ручаєм тягнувся моріг, на якому паслися дві прив’язані корови, далі починалися чорні смуги зораних городів. Мишко справді добре знав місцевість, бо взяв круто праворуч, де стежка йшла поміж кущами й можна було непомітно обігнути село. Хлопець шастав у заростях попереду офіцерів, нарешті зупинився, розсунув гілки й поманив Бороьонка. Майор визирнув і побачив метрів за сто великий кам’яний сарай, а за ним крутий черепичний дах будинку. Невдоволено покрутив головою – підходи до садиби зовсім відкриті, трохи далі, правда, смородинові кущі, і якщо дістатися їх…

Толкунов дихав йому на вухо.

– Переберемося до сарая, а звідти до дому раз плюнути…

– А якщо вони в сараї?

– Начебто не повинні…

– Начебто…

Бобрьонок угледів, що трохи правіше від кущів до сарая тягнеться глибокий рівчак. Можливо, по ньому спускали з садиби стічні води. Хоч і не надійне, та все ж укриття. Наказав:

– Я спробую проповзти там, бачиш, рівчак за кущами. А ви з Мохнюком прикриєте мене. Потім по черзі за мною.

Толкунов схвально кивнув.

Бобрьонок повз, тримаючи автомат у витягнутій правиці і відчуваючи, що весь, мов на долоні. Але нічого не сталося, і вони обрали, мабуть, єдино правильний шлях. Спереду канава круто повертала – дістатися б туди, щоб заховатися. Раптом коротка автоматна черга порушила тишу, й кулі просвистіли майже над самим вухом. На мить Бобрьонок притиснувся до землі, але тільки на мить, може, на півсекунди чи навіть менше, бо одразу збагнув, що будь-яка затримка згубна. До повороту канави лишилося метрів три, вже не криючись, Бобрьонок кинувся туди й знову почув автоматне стрекотання. Його врятували саме оті півсекунди – куля лише обпалила Бобрьонкові руку нижче плеча, а він уже припав до землі, усім тілом відчуваючи її надійність.

6. Розмова відбулася у віллі під Берном, зовні начебто нічим не примітній, схожій на інші, двоповерховій віллі в респектабельному селищі, в центрі якого мешкали люди заможні – банкіри, промисловці, власники великих магазинів, – які вважали себе елітою суспільства. Одну з цих вілл, далі від людських поглядів та цікавих очей агентів різних розвідувальних служб, котрі буквально заполонили нейтральну Швейцарію, і придбало Управління стратегічних служб, як дещо пишномовно й не зовсім конкретно охрестив американську розвідку її шеф генерал Донован. Віллу під Берліном він, правда, ще й разу не відвідав, там полюбляв відпочивати й призначав конфіденціальні зустрічі його найближчий помічник і резидент Управління стратегічних служб у Швейцарії Аллен Даллес, саме тут починалися найсекретніші переговори з есесівським генералом Вольфом про сепаратну мирну угоду із західними союзниками. Даллес не любив згадувати це – треба ж таке, росіяни зуміли пронюхати про переговори й все лопнуло, як мильна булька… Та все ж комфорт, тиша, бар, повний пляшок з різноманітними напоями, надійна охорона приваблювали найвищих офіцерів розвідки, і зручні покої вілли рідко коли лишалися порожніми.

У низькому шкіряному кріслі сидів молодявий чоловік з різкими, брусуватими рисами обличчя, розумними пронизливими очима, в сірому костюмі, не зовсім новому, але ще елегантному, пошитому в дорогого кравця. Він тримав пещеними пальцями кришталеву склянку, зрідка відсьорбуючи з неї віскі. Манера триматися – ввічлива, але вільна й навіть недбала, владність жестів і впевненість, з якою вів розмову, свідчили, що він звик грати першу скрипку в найвишуканішому товаристві, знає собі ціну й взагалі ставиться до своєї персони цілком серйозно. Його партнер сидів у такому ж кріслі й пив віскі з точно такої ж кришталевої склянки, був він трохи старший за чоловіка в сірому костюмі і офіційно займав у розвідці вищу ієрархічну сходинку, та почувався трохи скуто, хоч намагався не виказувати цього, голосно реготав, удавано недбало погойдував ногою і з насолодою затягувався димом справжньої гаванської сигари.

– Мати з вами справу, Хейг, воістину задоволення, – сказав чоловік у сірому костюмі. – Я прилетів з Парижа заради цієї розмови, і, сподіваюсь, не витрачу час даремно.

Хейг посміхнувся радісно й відверто, хоч і подумав, що цей молодик безсоромно бреше. Проте хто зараз каже чисту правду? Особливо в їхніх колах. А якщо це син самого Деллона, який, либонь, має не менше мільярда, то йому можна вибачити будь-яку брехню.

– Мені дуже приємно почути те ж саме від вас, Роберте, – знову посміхнувся сліпуче, хоч і подумав, що синки мільярдерів, улаштовані батьками до Управління стратегічних служб і сповнені до краю власної гідності, ніколи не сягнуть рівня кадрових офіцерів розвідки. Однак що вдієш! Сильні світу сього тому й називаються сильними, бо звикли, щоб усі навколо підкорялися їм. Хоча, зрештою, Робертові Деллону не можна не підкоритися, особливо якщо зважити на зовсім уже близьку повоєнну ситуацію. Певно, значною мірою саме від нього залежатиме майбутній розподіл посад у розвідці, до того ж і в Деллоновому концерні завжди знайдеться тепленьке місце для відданої та розумної людини.

– Маємо обговорити з вами, Дональде, деякі аспекти нинішньої ситуації, – мовив Деллон, міцно стискаючи наполовину спорожнену склянку. – І наші з вами завдання, що випливають з неї.

Хейг схвально нахилив голову, хоч і звик до мало не щоденних розмов, присвячених саме цим проблемам: Аллен Даллес дещо зловживав часом своїх підлеглих, збираючи їх для обговорення іноді не дуже суттєвих питань. Видно, Деллон помітив ледь вловимий іронічний блиск в Хейгових очах, бо визнав за можливе додати:

– Конкретні й найближчі завдання, Дональде. Я чув, ви встановили контакти безпосередньо з офіцерами РСХА…

Хейг відповів не одразу. Хто його зна, що хоче від нього Деллон і як він насправді ставиться до ділових стосунків з есесівцями. Дехто й досі в полоні старомодних уявлень про роль СС у третьому рейху й вважає, що треба суворо дотримуватися угоди про денацифікацію. Правда, Деллона ніколи не можна було запідозрити в обмеженості поглядів, проте…

Про всяк випадок Хейг відповів ухильно:

– Не зовсім точна інформація, Роберте. Усього лише з одним офіцером, до того ж, можна сказати, він зараз в опалі.

– Проте чув, він зберіг старі зв’язки, і можна скористатися з того.

У цих словах уже відчувався прямий натяк, Хейг змірял Деллона уважним поглядом, ковтнув зі склянки й пояснив:

– Йдеться про таємні документи особливої команди “Цепеліна”. Списки агентів, закинутих німцями до росіян, зокрема до промислових центрів.

Деллон повільно відрізав кінчик сигари, непоспішливо розкурив її.

– Це дуже серйозно, – сказав, – і мені прикро, що я тільки тепер почув таку новину.

– Містер Даллес у курсі, – пояснив вибачально Хейг, – і я не винен, що така інформація досі не потрапила до вас.

– Не маю наміру звинувачувати особисто вас, Дональде, – заперечив Деллон. – Отже, документи “Цепеліна”… В якій стадії все це?

– Штурмбанфюрер Краус, який запропонував цю комбінацію, другий день у нашому розпорядженні. Під Бреслау, в якомусь маєтку графа чи барона, на нас чекають шеф особливої команди “Цепеліна” і якийсь росіянин-білогвардієць, визначний спеціаліст по документах. Потрібен маленький літак, бажано російський, який би міг приземлитися там і забрати їх.

– І все залежить від літака?

– Сьогодні повідомили: виникли якісь непередбачені труднощі.

– Дурниці, завтра вранці за будь-яких умов літак буде. Але він зможе взяти лише двох. Краус має летіти туди?

– Без нього пілот навряд чи знайде місце посадки.

– Шеф команди “Цепеліна” й російський спеціаліст… – сказав Деллон. – Третій – штурмбанфюрер з Головного управління імперської безпеки. Кимось із трьох доведеться пожертвувати.

– Гадаю, спеціаліст по документах переважить навіть генерала СС.

– Цих бундючних віслюків, Дональде, вистачає і в нас. Вирішуйте самі: шеф команди чи Краус…

– Я вже думав над цим. Певно, Краус… Має величезний досвід, готував навіть замах на самого російського Верховного Головнокомандувача і не його вина, що той агент провалився.

– Я чув про цю акцію, – зацікавлено зблиснув очима Деллон. – Певно, ці відомості також від Крауса? Я інформував Аллена, і він сказав, що про це не варто доповідати навіть президентові.

Деллон усміхнувся ледь помітно: справді, президентові іноді не варто знати те, що не може бути секретом для Деллонів.

– Отже, Краус, – вирішив. – Звичайно, шкода, нам би згодився і той Кранке. Власне, цю проблему я і хотів обговорити з вами.

– Але ж, як я розумію, його доведеться прибрати.

– Одним есесівцем більше, одним – менше, – махнув рукою Деллон, і Хейг подумав, що це не узгоджується з його попередньою заявою. Видно, Деллон сам відчув це, бо додав одразу: – І все ж ми мусимо зберегти есесівську еліту, принаймні есесівських спеціалістів, ви розумієте, Дональде, скільки справді здібних спеціалістів з найрізноманітніших питань працювало в СС?

– Здогадуюсь.

– Безперечно, більшість буде щаслива співробітничати з нами.

– Куди подінуться…

– Також резонно, Дональде. Справді, не матимуть виходу. Або з нами, або за грати. Альтернативи нема, і всякий, в кого голова на плечах, не захоче опинитися в тюрмі.

Хейг подумав трохи й заперечив:

– Однак, Роберте, наскільки мені відомо, наш президент підписав угоду про денацифікацію та переслідування СС. Росіяни зчинять галас, і не тільки росіяни. Світова громадська думка настільки недвозначна, що буде важко…

– І вам не все одно, що казатимуть наші конгресмени? – перебив Деллон.

– Мені, звичайно, все одно, але ж есесівців виловлюватиме армія, і буде нелегко домовлятися з армійськими офіцерами. Потім есесівців судитимуть, треба якось дотримуватись вироків, створювати табори… Це не так уже й просто…

– Звичайно, і я прилетів сюди саме для обговорення деяких аспектів цієї справи. Треба продумати систему, яка допоможе нам негласно врятувати потрібних людей. Таких, як Краус і отой російський спеціаліст.

– Чесно кажучи, я ще не думав над цим.

– Але ж уже завтра матимете перших ластівок. Що робити з ними, куди переправляти? З якими документами?

– Я гадав, що містер Даллес…

– Навіть він не має точного уявлення про це. Хейг подивився на Деллона стурбовано.

– Ви хочете сказати, що наші зусилля виявляться марними?

– Не зовсім, Дональде, але може статися й таке, якщо не вжити термінових заходів.

– Яких?

Деллон підвівся і підійшов до вікна. Стояв спиною до Хейга, розглядаючи щось на вулиці, нараз мовив не обертаючись:

– Вам, Дональде, доведеться зайнятися цим. Слід налагодити чіткий і безпечний шлях, яким ми зможемо транспортувати потрібних нам людей.

Хейг подумав про складності, що чекають його, – завжди важко розпочинати нову справу, особливо тепер, коли ще гримлять гармати. Але, вирішив, складностей в їхньому неспокійному житті вистачає скрізь і завжди, а запропонована Деллоном справа виглядає перспективною. Надто коли врахувати, що ці кляті есесівці намагатимуться тікати з батьківщини не з порожніми кишенями. За даними, які є в їхній швейцарській конторі, СС – одна з найбагатших організацій світу. Награбували золота, коштовностей, картин в усій Європі. Хейг мав навіть відомості (не зовсім точні, бо швейцарські банкіри вміють тримати язик за зубами), що есесівські скарби вже осіли в банках Берна, Цюріха та Женеви. І, звичайно, який дурень, маючи доступ до секретного рахунку, подорожуватиме жебраком?

Думки про есесівські скарби одразу поліпшили Хейгові настрій. Він примусить цих паршивих фашистів платити за порятунок, і це буде, без сумніву, справедливо. Бо за все в житті треба платити, особливо коли тебе витягають з багна.

Щоб не виказати Деллонові свого справжнього зацікавлення, Хейг похмуро посміхнувся і мовив розважливо:

– Справа ця непроста – знадобляться надійні люди та й гроші, певно, чималі. Залежно від розмаху операції.

– Гроші будуть, – запевнив Деллон. – Не повинні рахувати центи, коли йдеться про тисячі. Завжди вигідніше купити готового спеціаліста, ніж довго й нудно готувати новачка. А помічників шукатимете самі, Дональде. Орієнтири, щоправда, вже є. Міст, яким транспортуватимемо потрібних людей, пролягатиме з Німеччини через Швейцарію, потім через окремі італійські монастирі до Південної Америки. Іноді просто до Штатів.

– Монастирі? – не повірив Хейг.

– Не дивуйтеся, там сидять розумні люди. Та й кращого прикриття не знайдете. Спробуйте розпізнати есесівця під сутаною домініканця!..

– В цьому щось є, – погодився Хейг.

– Завтра одержите явки й паролі. Кодова назва операції – “Проект Пейперкліп”.

– У Швейцарії я знаю власників двох пансіонатів. Один на кордоні, другий тут, під самим Берном.

– Надійні?

– Поки платимо.

– Домовляйтеся. І врахуйте ще таке. Нам потрібні люди з досвідом і знаннями. Штандартенфюрер чи навіть генерала СС, якщо не має практики й взагалі вискочень, це нуль. Повторюю, в рядах СС багато пінних спеціалістів: лікарів, техніків, конструкторів… Зрештою, не так уже й важливо, належить людина до цієї організації чи ні. Спеціаліст по ФАУ мене цікавить більше, ніж есесівський фюрер, перед яким той стояв струнко. У нас вистачає своїх генералів та полковників, а от Браун, чули про такого, один…

– Конструктор ракет?

– Він здався нам у районі Мюнхена і, я гадаю, одержить у Штатах лабораторію. Але ж має багато помічників, дехто загубився в цій колотнечі, – обвів руками навколо, наче сиділи не в затишному кабінеті, а десь в окопах поблизу Ельби, – і наше завдання знайти їх, прочесати табори для військовополонених, встановити контакти з місцевим населенням. Але ж, Дональде, не мені вчити вас, як це робиться…

Хейг машинально кивнув, одразу вилаявши себе за це: мав, хоч для годиться, з увічливості заперечити Деллонові. Проте вирішив одразу, в таких справах має бути повна відвертість і взаєморозуміння.

– Я приймаю вашу пропозицію, Роберте, – мовив, дивлячись Деллонові просто у вічі. – Бо згоден з вашими ідеями – вони видаються мені привабливими.

– Я чекав саме такої відповіді. Отже, завтра починаємо операцію “Проект Пейперкліп”. Я подзвоню генералові Кларку, й ви негайно одержите радянський літак. До речі, де ваш Краус?

– Тут, у Берні.

– Сьогодні повинен вилетіти до Франкфурте, там наш аеродром, і літак чекатиме на нього.

– У вас легка рука, Роберте, – підлестив Хейг. – І відчувається справжній розмах.

– Спадковість, – ледь помітно посміхнувся Деллон. – Ми звикли завжди бачити перспективу.

Хейг поштиво нахилив голову. Справді, в чому-чому, а в діловій спритності, вмінні зазирати далеко вперед Деллонам можна було лише позаздрити. Вже Робертів дід стояв на чолі цілого концерну. Та що дід?.. Зараз у Деллонів мільярд, ніяк не менше, цілий мільярд, а маючи гроші, можна купити все, не тільки нікчемних есесівців. Хоча, подумав Хейг, не такі вони вже й нікчемні, коли сам Деллон скуповує їх оптом і вроздріб. А його, Хейгове, персональне завдання – відкраяти від цього пирога якнайбільший і якнайсмачніший шматочок. Ні, не шматочок, а шмат, і бажано – з начинкою. Головне – зважувати на все й не поспішати. Списки, котрі він завтра має одержати від Крауса, слід притримати. І зараз, коли ще йде війна, на них можна непогано заробити, проте вартість списків зросте в кілька разів по війні, коли нарешті все стане на свої місця, замовкнуть гармати й разом з ними згаснуть патріотичні пристрасті. Не можна забувати, що за всіх умов Штати й Ради – по різних боках барикади, і надійні люди, завербовані СД чи абвером, свої люди десь під Москвою чи в Києві цінуватимуться всіма розвідками. А найбагатша – американська. Ці списки, як акції, котрі ніколи не падають у ціні.

7. Толкунов одразу оцінив ситуацію і дав довгу чергу по віконечку у фронтоні, звідки обстріляли Бобрьонка. Кивнув Мохнюкові, показуючи, куди слід спрямувати вогонь, і закричав майорові:

– Ми прикриємо тебе, гайда назад!

Бобрьонок зрозумів: це – єдиний вихід. Якщо у есесівців є гранати, йому кінець, мілка канава не захистить. Він напружився, готуючись до кидка, вичекав секунду чи дві після того, як застрекотіли автомати Мохнюка й Толкунова, й побіг, не криючись – поки есесівці не оговталися і не встигли змінити позицію.

Їхній розрахунок виявився правильним – майор устиг продертися крізь кущі, впав, задихаючись, біля Толкунова, і лише тоді капітан опустив автомат. І мало не одразу по них ударили з ручного кулемета. Але це вже було не страшно: кулі зрізали віти над головами, а розшукувані легка н в мертвій зоні й могли спокійно оцінити ситуацію.

Толкунов погладив ложе автомата, наче дякуючи йому, й зітхнув розпачливо.

– Наморочилися…

– Невідомо, скільки їх там, – сказав Мохнюк.

– Не менше трьох, якщо вірити фельдшерові.

– Вони можуть утекти через село, – втрутився Бобрьонок. – Ти, капітане, лишайся з хлопцем, а ми й там перекриємо їм шлях до відступу. І викличемо допомогу.

– Так, без неї не обійтися, – погодився Толкунов. – Будинок кам’яний, як фортеця, і всі підходи до нього прострілюються, утрьох не впоратися.

– Бувай… – Бобрьонок уже спритно перебігав попід кущами, тримаючись мертвої зони. Тепер мусили якнайшвидше обійти садибу й зайняти зручні позиції на вулиці – поки есесівці не оговталися і не спробують пробитися саме там. Бобрьонок лише на мить затримався біля “віліса”.

– Викликай Карого, – наказав Вікторові. – Танк і взвод автоматників!

Вони влаштувалися на протилежному від садиби Камхубеля боці вулиці – Мохнюк у глибокому кюветі, а Бобрьонок трохи далі, мало не напроти воріт, за кам’яним підмурком сусідської дротяної огорожі – коли б есесівці спробували прорватися саме тут, вони б перестріляли їх, як куріпок.

Минуло, певно, не більше чверті години, як есесівці обстріляли Бобрьонка, тепер у селі панувала тиша, тільки мукала неподалік корова й квоктали кури – майор подумав, що, можливо, есесівці скористалися з паузи, поки вони з Мохнюком поверталися з городів на вулицю, і втекли. Мали в своєму розпорядженні принаймні хвилин п’ять чи шість, а для людей досвідчених цього цілком вистачило б. Правда, могли думати, що з боку села садибу також заблоковано, – звідки знали, що по їхніх слідах ідуть лише троє контррозвідників, а не цілий підрозділ?..

Однак есесівці вже мали розібратися в ситуації. Справді, коли б у село ввійшов підрозділ, садибу вже б атакували, а тут – тиша, аж чути ремигання корови в хліві.

Майор подумав: якщо б він був на місці есесівців, навряд чи проривався б у ворота, краще – через рідкий яблуневий сад, він, правда, майже весь проглядається крізь дротяну огорожу, проте трохи далі, за ним – якісь господарські будівлі, курник, сарайчик і паркан, який можна перескочити.

Бобрьонок зосередив свою увагу на курнику і, як виявилось, не помилився – з-за нього вигулькнула голова есесівця, він поспіхом озирнувся і шмигонув до паркану.

Майор цілився непоспішливо – есесівець підтягувався, ковзаючи підборами черевиків по струганих і фарбованих дошках паркану. Бобрьонок зняв його короткою чергою. Але й есесівці засікли майорову схованку, вдаряли по ній з кулемета: від підмурка, за яким притулився розшукувач, полетіли цегляні друзки.

Майор не визирав, поки стріляли: бачив, що Мохнюк робить йому заспокійливі жести, зрештою, почувався затишно за кам’яним підмурком, мав можливість не висовуватися, бо знав, що Мохнюк контролює становище.

Кулемет обірвав свої черги раптово, наче йшов не справжній бій, а хтось бавився в стрілянину, знову можна було почути ремигання корови, а потім загорлав півень, видно, навіть вони звикли до пострілів…

Бобрьонок зиркнув на годинник. Минуло хвилин десять, як Віктор зв’язався зі штабом армії, і підрозділ з охорони тилу вже вирушив їм на допомогу. Має прибути приблизно через годину, отже, треба протриматися тільки годину, звичайно, це не важко, коли справді в садибі криються лише двоє-троє есесівців. До речі, одного вже нема, он лежить під парканом – добігався…

Якщо ж есесівців лишилося двоє, навряд чи зможуть довго боронитися, надто коли атакувати одночасно – звідси й з городу…

Щоправда, інформація може бути й помилковою…

Бобрьонок щільніше притулився до землі, зняв кашкет, насунув на автоматне дуло й трохи висунув з-за підмурка. Кулемет застрочив одразу, куля пробила кашкет, зачепивши зірочку, й майор лише скрушно похитав головою.

Минуло чверть години, есесівці більше не робили спроб прорватися через сусідське подвір’я, і Бобрьонок зрозумів їхній план. Скоро почне сутеніти, через годину чи трохи більше зовсім стемніє, і тоді вони намагатимуться втекти. Адже не знають, що цілий взвод автоматників уже поспішає до Штокдорфа.

Бобрьонок навіть прислухався, чи не ревуть мотори, але панувала тиша, й лише десь на краю села валували собаки. Потім заспівала якась птаха, діловито зацвірінькали горобці…

Майор посміхнувся: у горобців свої справи, настала весна, і слід дбати про гнізда – їм чужі людські пристрасті, й їхні війни щодня закінчуються мирною угодою десь попід дахом.

Зайнятий думками про горобців, Бобрьонок не одразу почув далеке дзижчання моторів. Нарешті до його свідомості дійшло: до них поспішає допомога. Майор коротко свиснув Мохнюкові, й той помахав йому з кювета рукою, показуючи, що все збагнув.

Гуркіт посилився і раптом заполонив ціле село, почулося брязкання гусениць, і з-за повороту вискочив танк, а зі ним машина з автоматниками. Бобрьонок бачив, як солдати зістрибували з автомобіля, розбігаючись попід парканом, – знали, де засіли есесівці, отже, Віктор перестрів танк за мостом, а може, той хлопець? Спритний хлопчина, треба буде потурбуватися про нього…

Танк дочекався, поки автоматники займуть зручну позицію, і повільно та загрозливо посунув до садиби Камхубеля. Він зупинився посеред вулиці, якраз між садибою і Бобрьонком, обдав майора сизою бензиновою хмарою, і гармата почала повертатися до будинку. Завмерла на мить, шукаючи ціль. Ще секунда – й вона б вивергла полум’я, та розчахнулося мансардне вікно, й звідти замахали білим рушником. Чоловік, висунувшись з вікна по пояс, щось кричав і розмахував імпровізованим білим прапором, слів не можна було почути за гуркотом мотора, проте все й так було зрозуміле – есесівці зламалися і просили пощади.

Бобрьонок побачив, як Мохнюк вискочив з кювету, побіг через вулицю, тоді й він підвівся, перескочив через паркан і подався за Мохнюком. Але ковані високі ворота садиби Камхубеля були зачинені. Майор згарячу наліг на них плечем, однак ворота й не рипнули, а слід було поспішати, поки есесівці не оговтаються.

Майор відступив на кілька кроків, аби з розгону вдарити по воротах, проте відчув гаряче дихання танка й відскочив убік – важка машина навалилася на ворота, зірвала