355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ростислав Самбук » Вибух » Текст книги (страница 2)
Вибух
  • Текст добавлен: 8 октября 2016, 10:05

Текст книги "Вибух"


Автор книги: Ростислав Самбук



сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)

– Отже, з сейфом лишилися Кранке та Валбіцин? Може, ще хтось? – запитав Бобрьонок.

Мохнюк знизав плечима.

– Наші замкнули кільце навколо Бреслау через день після зникнення Кранке. Більше я нічого не знаю.

– Телле лишився в місті?

– Він проводжав мене.

Бобрьонок схилився над картою. Здається, окреслено зовсім маленький шматочок, але до нього входять чотири села, ще хутори, спробуй знайти тут сейф. Звичайний сталевий ящик, котрий можна заховати так, що сто років шукатимеш.

– Фотографії?.. – запитав нараз, одірвавшись од карти. – У вас нема фотографії Кранке й Валбіцина?

– Кранке – нема, а Валбіцин – ось він. – Мохнюк тицьнув пальцем у звичайне любительське фото, що лежало на столі Карого. Отже, полковник уже подумав над цим і, певно, має якісь ідеї. Бобрьонок підвів очі на Карого, наче шукав допомоги, але полковник нічим не підбадьорив його. Майор потягнувся до фотографії: четверо, видно, не дуже тверезих чоловіків у німецьких мундирах посміхаються, витріщившись у об’єктив. Крайній ліворуч – Мохнюк.

А Валбіцин?

– Високий – всередині, – пояснив Мохнюк.

Коротко підстрижений чоловік з видовженим обличчям, тонкими бровами і з такими ж тонкими, наче підведеними, губами. Не посміхається, а якось кривиться зверхньо, буцім потрапив не в своє товариство і змушений терпіти його.

– Сьогодні ж матимете фотографію Валбіцина, – сказав Карий навдивовижу буденно, наче він з розшукувачами вже обговорив усе й залишається з’ясувати незначні деталі.

Однак Толкунов визнав за можливе перепитати:

– Отже, товаришу полковник, ви доручаєте нам розшукати сейф “Цепелінам?

– Вам разом із старшим лейтенантом Мохнюком.

Толкунов зміряв Мохнюка не зовсім схвальним поглядом, полковник зрозумів його й пояснив:

– Щеглов уже підготував старшому лейтенантові обмундирування, і після обіду виїжджайте до Сведбурга.

– Навіщо? – нараз зовсім по-домашньому розвів руками Толкунов. – Навіщо вони вивезли сейф з Бреслау? Всього за якихось паршивих тридцять кілометрів?

Полковник подивився на нього задумливо. Запитав раптом наче й недоречно:

– Скажіть, капітане, скільки маєте поранень?

– Три.

– А скільки ваших товаришів убито? З розумним і досвідченим ворогом б’ємося, невже, гадаєте, вони не вирахували, що через кілька днів ми оточимо Бреслау?

– Ну, – зовсім простодушно мовив Толкунов, – про це і я догадувався, але скажіть, чому вони не забрали цей клятий сейф у Берлін?

– Щоб додати нам клопоту, – цілком серйозно зауважив Бобрьонок, проте очі в нього сміялися. – Аби не сиділи ми з вами, капітане, без діла.

– От кляті фріци, – пробуркотів Толкунов, – навіть до контррозвідки свого поганого носа почали пхати. – Примружившись, зиркнув на Карого й запитав: – Вважаєте, щось дуже хитромудре задумали й поки що затаїлися?

– Певно, так, – погодився полковник. – От знайдемо сейф і одержимо відповідь на всі ваші запитання.

3. Мишко сидів на бричці, яку кинув попід сараєм, порушивши суворий розпорядок, установлений самим управителем, – мусив обов’язково загнати бричку в сарай, попередньо обчистивши колеса від багна. Але управитель уже другий день не з’являється на їхньому хуторі, а сьогодні вранці прибіг Славко Мигуля – клявся і божився, що вчора через село на Сведбург пройшли російські танки, він сам бачив їх – з червоними зірками на баштах – і розмовляв з танкістами отак от, як зараз балакає з Мишком. Танкісти сказали, що Гітлеру капут і взагалі капут усім фашистам – скоро Берлін стане нашим.

Мишко сидів, роззявивши рота, вірив і не вірив, знав, що незабаром прийдуть свої, тут, у селі Штокдорф, про це тільки й балакали, проте щоб на власні очі побачити танки з червоними зірками… До того ж цей Мигуля патякало, міг і збрехати, але ж, видно, не збрехав, бо вночі на сході, де Бреслау, небо світилося й гуло, наче збиралась гроза.

Певно, не збрехав, бо коли це було, щоб управитель хоча б раз на день не зазирнув до корівника, не поцікавився надоями молока… А сьогодні вранці Мишко вперше сам без фрейлейн Ельзи злив молоко в бідони й доставив до шосе, звідки їх відвозили на вантажівці до Сведбурга.

Нараз Мишко подумав, що міг би не відвозити бідони, обійшлися б кляті німці без молока. Від цієї крамольної думки спершу зробилося лячно, але лише на мить, одну невловиму мить, бо Мишко вже точно знав, що все минулося, – і ляк, і приниження, і важка праця від темна до темна, може, ще сьогодні він побачить своїх. Нарешті прийшли, й він знову почуватиметься людиною, – але навіть від усвідомлення цього чомусь не стало радісно, й тривога не відпустила його. Мишко подумав, що зараз з’явиться управитель Кальтц чи навіть сам молодий граф фон Шенк, – лише за те, що не обчистив бричку й не закотив її до сарая, загрожувала сувора кара, аж до відправлення в табір…

Мишко зіщулився, уявивши, як Генріх фон Шенк хвиськає його батогом, колись він бачив, як молодий граф шмагонув по обличчю конюха – француза Жана Ріке, той тиждень ходив з червоною смугою на щоці,– лише уявивши цю сцену, Мишко люто стиснув кулаки, відчувши, як кров шугонула в обличчя.

Зіскочив з брички, спересердя пхнувши її ногою, почув, як гелгочуть гуси на моріжку за сараєм, і раптом у нього народилося рішення, він зупинився лише на мить, роздумуючи, і оббіг сарай, точно знаючи, що саме вчинить зараз.

Гуси паслися ліниво, білі й вгодовані – велика гусяча зграя. Птахи не стривожилися, побачивши Мишка, ситі німецькі гуси, вони, певно, зневажали його, бо все тут навколо було німецьке, починаючи від міцного цегляного сарая, вкритого черепицею, й кінчаючи ними, вгодованими гусьми, котрих не мав права навіть торкнутися якийсь зачучверений слов’янин, раб з далекої України.

Поважний гусак скосив на Мишка невдоволене підозріле око, засичав загрозливо й витягнув шию, проте хлопець нараз ступив до нього пружним кроком, міцно схопив за шию і стиснув. Птах затріпотів крилами, намагаючись вирватися, однак Мишко стиснув так, немов скручував шию не гусакові, а управителеві – бичачу, товсту, ненависну шию Кальтца, якого поранило в руку ще під Дюнкерком. Шкода – в руку, а не в шию. Клятий вояка назавжди лишився обер-лейтенантом, тупим, обмеженим, лайливим, жорстоким, і Мишко, вклавши всю лють і силу в кулаки, не помітив, що гусак давно вже обважнів і безсилі крила опустились долу.

Хлопець лячно озирнувся, та лише на мить, і попрямував до барака, недбало тягнучи гусака за собою крізь гелготливу й сполохану гусячу зграю, котра розбігалася перед Мишком злякано й галасливо.

Обминувши ставок, Мишко ще здалеку побачив Лесю. Дівчина поспішала до корівника й захекалася. Угледівши, як тягне Мишко важкого птаха, зупинилася й відступила зі стежки, очі в неї округлилися, й чоло пішло зморшками, простягнула руки до Мишка, немов хотіла зупинити, але хлопець став сам, жартівливо підважив птаха, наче й не сталося нічого особливого, і мовив, буцім ішлося про зовсім буденне й незначне:

– Приходь, Лесю, до нас обідати. Мати засмажить, бо давно я не їв гусятини…

Дівчина підвела руки, немов відгороджувалася не тільки від Мишка та його злочину. Певно, хотіла щось сказати, але дихання в неї перехопило, почервоніла, й сльози виступили на очах.

Мишко кинув гусака й ступив до неї крок, та Леся замахала руками й відсахнулася від нього, немов від зачумленого.

– Збожеволів?.. – нарешті видихнула. – За це ж тебе…

– А дзуськи! – нараз переможно вигукнув Мишко, нарешті усвідомивши, що все найстрашніше позаду й справді тепер йому нічого боятися. – Чхати я хотів на фріців, нехай вони всі повиздихають! Чула, наші прийшли!

Але по округлених і зляканих очах зрозумів, що Леся йому не повірила, либонь, і всі не повірять, поки не побачать своїх на власні очі.

Та й що можна пояснити цьому дівчиськові?

Правда, Леся завжди подобалася Мишкові, точніше, йому здавалося, що завжди, але почалося це тільки півроку тому, восени, коли скиртували солому й він подавав їй снопи нагору. Раптом дівчина послизнулася, Мишко упіймав її й притиснув до себе, лише на мить відчувши пружне й розпашіле від роботи тіло, відтоді не міг забути того доторку й намагався зайвий раз перестріти дівчину по дорозі в корівник чи в іншому місці. Якось увечері, коли сиділи попід бараком, спробував навіть пригорнути й поцілував несміливо, та дівчина відштовхнула його, проте не дуже сильно, а вранці Мишко спіймав її очікувальний і запитальний погляд. Хотів сказати, що кращої нема навіть серед полячок, котрі працювали на центральній садибі маєтку і про яких французи казали, що таких красунь треба пошукати й в самому Парижі, та засоромився, не сказав про це, проте був чомусь упевнений, що Леся догадується про його почуття, і чекав лише зручного моменту, щоб освідчитися.

Менш зручного, ніж сьогодні, мабуть, не було за весь останній час, та Мишко, переступивши через гусака, схопив дівчину за руку й притягнув до себе – вона не пручалася чи то з переляку, чи то просто не отямилась від Мишкового повідомлення, а хлопець нараз обійняв її, притиснув міцно, тепер уже точно знаючи, що не було й ніколи не буде в нього щасливішого дня.

– Відпусти, вар’яте… – прошепотіла Леся, але не пручалася, навпаки, поклала йому голову на плече. Так стояли еони, принишклі й перелякані, не бачачи й не чуючи нічого, забувши і про війну, і про корів, що мукали, чекаючи на Лесю, та раптом десь зовсім близько загуло, дівчина обережно вислизнула з Мишкових обіймів, гул перетворився на гуркіт, і нараз зовсім низько, хлопцеві навіть здалося: підстрибни і зачепиш рукою – пройшли три літаки з червоними зірками на крилах.

Мишко підвів руки й загорлав несамовито “ура!”, гадав, що з літаків його побачать і почують, та сталеві птахи зникли за корівниками, а він усе ще стояв з піднятими руками й відчував на розпашілому обличчі холод вихора, що вирував угорі. Нарешті побачив Лесю і запитав у неї, немов не вірив своїм очам і вимагав негайного підтвердження:

– Ти ж бачила, це свої?

– Наші… – відповіла розгублено, а Мишко схопив її за руку й потягнув до барака. – Побігли!

– Корови недоєні…

– Біс із ними!

– А молоко? Що скаже Кальтц?

– Німецьке молоко! Тьху… – плюнув і розтер.

– Корів шкода.

– І корови німецькі! – Підхопив гусака. – І цей був німецький, а став моїм. Ходімо… – Дівчина ще вагалася, та Мишко мовив таке, що остаточно переконало її: – Треба розповісти нашим, бо, може, й не знають.

І вони повернули до бараків, узявшись за руки, побігли накатаною грунтовою дорогою. Мишко тримав Лесину руку міцно й знав, що нема в світі ніжніших за ці зашкарублі від важкої роботи пальці.

Дорога спускалася до байраку, через який перекинули вузький дерев’яний місточок, і на ньому стояв хлопчина років десяти; Мишко одразу впізнав його: син якогось родича Кальтца, що мешкав у сусідньому селі.

Одягнутий у форму гітлерюгенду, хлопець стояв посеред місточка, широко розставивши ноги, й дивився, як Мишко з Лесею наближаються до нього. Нараз засунув руки в кишені шортів, з-під яких стирчали худі, немов сірники, ніжки, й подався їм назустріч, дивлячись зверхньо й презирливо.

Мишко відчув, як затремтіли Лесині пальці, стиснув їх міцно й заспокійливо. Ступили на місток, і дерев’яні бруски застукали під такими ж дерев’яними колодками, що кріпилися ремінцями до ніг.

Хлопець не притишив крок, ішов, заклавши руки до кишень, вони зближувалися швидко, певно, раптом хлопчина усвідомив, що йому не збираються поступатися дорогою, і це не те, що здивувало, а вразило, бо вигукнув тонким голосом, уклавши в єдине слово всю ненависть і презирство, з якими ставився до цих рабів:

– Weg!

Він вимагав, щоб йому звільнили дорогу, і ще вчора Мишко відступив би до билець, пропускаючи цього миршавого гітлерюгенда. Але сьогодні присунувся впритул до нахаби – хлопчина ледь діставав йому до грудей, підвів голову й зробив спробу відштовхнути Мишка, однак той схопив його за рожеві вуха й почав сильно і з насолодою м’яти.

Хлопчина загорлав несамовито, на мить Мишко подумав, що негарно знущатися з меншого й слабшого, проте не міг утриматися, повернув гітлерюгенда до себе спиною і відважив такого копняка, що той не втримався і впав, незручно простягнувши вперед руки.

А Мишко знову взяв Лесю за руку, вони перестрибнули через хлопчину, весело зареготавши, і цей зневажливий регіт так вплинув на нього, що закрутився на цупких дошках мосту, шкрябаючи їх нігтями, й заскиглив жалібно і з ненавистю.

Але Мишко вже не чув його загроз, зовсім близько бачив бараки й матір, що сиділа біля дверей на дзиглику й чистила картоплю. Вона відклала ніж і дивилася, як біжать, опустивши руки знеможено, певно, здогадувалась про Мишкові почуття до цієї цибатої і не дуже вродливої дівчини, але побачила вперше, як тримаються за руки. Можливо, це вразило її більше, ніж літаки з червоними зірками. Проте Мишко не помітив материної розгубленості, він узагалі цієї миті не міг нічого помічати, був переповнений почуттями й мусив негайно вихлюпнути їх.

– Мамо!.. – вигукнув і, тільки тепер побачивши, що вона дивиться не на нього, а на Лесю, відпустив руку дівчини. – Мамо, ви знаєте, прийшли наші!..

– Знаю, дитино, – відповіла якось умиротворено, без того зачудування й захвату, котрих очікував.

– Ти бачила літаки?

Мати кивнула, не спускаючи пильного погляду з Лесі. Та почервоніла, але не відвела очей, наче захищала себе й своє почуття. Мати зрозуміла це й збагнула, що зараз втручання недоречне, краще удати, ніби нічого не помітила, принаймні мала пристойний привід для відступу – підвелася і, широко перехрестившись, мовила просвітлено, дивлячись кудись над дітьми, немов і справді бачила бога:

– Слава тобі, господи! – Ще раз перехрестилася урочисто та додала зовсім буденно: – От і дочекалися…

Мишко кинув їй під ноги важкого гусака.

– Леся зараз обпатрає, – сказав так, наче йшлося про щось цілком звичайне, – засмаж на обід, бо я вже й не пам’ятаю, коли їв гусятину.

Він і справді не пам’ятав, либонь, їв її ще до війни, а тоді йому не виповнилось і тринадцяти, певно, його б не забрали до Німеччини, та в тринадцять виглядав шістнадцятирічним, а тепер, коли ще не виповнилось сімнадцяти, вибехкав на сто вісімдесят п’ять сантиметрів і сам без особливих зусиль підіймав задок брички.

– Де взяв? – запитала мати.

– Приніс, і все! – одповів виклично.

А Леся підтримала:

– Наробилися за три роки, їм з нами он скільки розплачуватися!

Видно, мати додержувалась такої ж думки, але відразу погодитися із зухвалим дівчиськом не хотіла, бо заперечила:

– За крадіжку в Гарці, кажуть, повісили…

– Не крадемо – своє! – заперечив Мишко безапеляційно, й мати, наче лише чекала цих слів, одразу заспокоїлася. Підняла гусака й мовила задоволено:

– Великий!

Леся підхопила птицю, облила окропом і заходилася патрати, а Мишко вирішив, що святковий обід не може відбутися без дівчат, вони садили капусту аж під Гарцом, кілометрів за чотири від Штокдорфа. Нараз він уявив, як під’їжджає до поля, де працюють дівчата, на вороному жеребці самого фон Шенка, й тут-таки збагнув, що мусить вчинити саме так, бо не простить собі нерішучості, може, ніколи не трапиться нагода погарцювати на баскому коні, як сам граф фон Шенк. До коня східних робітників і близько не підпускали.

Мишко побіг до конюшні.

Конюх, старий, трохи підсліпуватий Карл, як і завжди, вже відпочивав – нагодував робочих коней, а виїзних почистив, після цього залазив на горище й спав годину. Його не взяли навіть до фольксштурму, ортсгрупенляйтер сам розпорядився не вносити Карла до списків, бо той був несповна розуму, міг розмовляти тільки з кіньми і ще трохи з управителем Кальтцом, особливо коли той давав розпорядження щодо конюшні.

Карлове хропіння лунало з горища, мабуть, конюха не розбудила б ціла ескадрилья штурмовиків, і Мишко вивів вороного із стійла, загнуздав і осідлав. Кінь, відчувши вуздечку, заіржав збуджено, Мишко всунув ногу в стремено і опустився на блискуче шкіряне сідло. Вороний одразу заграв під ним. Хлопець ще ніколи не гарцював на такому коні, тільки ганяв верхи робочих моцаків купати до ставу, відпустив повід, і вороний одразу пішов чвалом.

Леся, помітивши Мишка, завмерла з роззявленим ротом. Мати насварилася кулаком, та хлопець підвів жеребця дибки й, сам дивуючись зі своєї зваги, пустив його в обхід бараків на дорогу до Гарца.

Дівчата ще здалеку побачили вершника, але не одірвалися від роботи, певно, гадали, що дорогою скаче сам молодий граф, і боялися його гніву, та Мишко спрямував вороного навскіс зораного поля, лише тоді дівчата покинули капусту, дивлячись на зухвалого вершника.

Мишко підскакав до них і осадив коня перед самими робітницями – ефект був надзвичайний, кам’яніли не вірячи й, мабуть, думали, що все це примарилося, однак Мишко, не злазячи з коня, загорлав:

– Кінчай роботу! Чого працюєте на швабів?

Висока худа дівчина, запнута темною хусткою, люто визвірилася на нього:

– Самому жити розхотілося, то й нас загубити хочеш?

– Наші прийшли! – радісно вигукнув Мишко. – Годі на фріців спину гнути!

– Наші, невже наші? – Руки в дівчини опустилися, либонь, лише тепер вона утямила те, що мовив Мишко, бо заплакала, але не зрушила з місця ані на крок, стояла й витирала сльози на щоках.

До Мишка вже бігли дівчата. Бігли, мигтячи голими коліньми, розмахуючи руками, вони вже повірили йому, мабуть, тому, що навіть такий відчайдуха, як Михайло Галайда, ніколи б не наважився сісти на графського коня. Це загрожувало шибеницею, а Мишко крутить огира на ріллі, навіть нахабно хвиськає лозиною.

Дивлячись, як тирлувалися навколо нього дівчата, як жадібно й недовірливо зиркають, Мишко відчув, що мусить негайно щось мовити їм, хоча сказав фактично все, що знав, проте згадав літаки з червоними зірками й, підвівши руку до неба, запитав:

– Бачили? Сьогодні наші їм завдали такого… – затнувся, не знаходячи слів, та й не знав, чого саме завдали німцям літаки з червоними зірками, проте закінчив цілком упевнено: – Справжній розгром! Тобто наше свято, кінчайте роботу і до нас. Мати готує святковий обід.

Дівчата обступили Мишка, чіпляючись за стремена й зовсім не боячись харапудливого коня, хтось навіть запропонував стягти хлопця з сідла й гойдати. Але вороний, тупцюючись на місці, намагався вкусити найвідчайдушніших. Дівчата зойкали, а Мишко, обравши зручний момент, вирвався з оточення і пустив жеребця на бруківку, що огинала зоране поле.

Вороний весь час намагався зірватися на чвал, Мишко стримував його, та на дорозі пустив таки коня, раптом уявивши себе командиром цілого ескадрону. Поруч нього мчить прапороносець з червоним стягом, а позаду – кіннотники в будьонівках, і пісня враз народилася в ньому:

Там вдали, за рекой, засветились огни,

В небе ясном заря догорала,

Сотня юных бойцов из буденновских войск

На разведку в поля поскакала…

Мишко співав, зримо уявивши собі, що за горбком, на який збігала дорога, побачить білогвардійців, витягне шаблю й кинеться на них, але замість білогвардійців перед його ескадроном наїжачилися багнетами солдати в гітлерівських мундирах на чолі з Кальтцом, рубонув з плеча гострим лезом, і Кальтц упав на коліна, конаючи. А Мишко вже врубався в гущу ворожих військ і кожним змахом шаблі косив солдатів у ненависних зелених мундирах. Розпалився так, що й справді почав мазати лозиною, вороний скосив на нього чорне око і раптом заіржав голосно та люто, наче перед справжнім боєм. Та з-за пагорба несподівано вискочили не солдати, а відкрита машина з людьми у військових кашкетах, і Мишко зупинив вороного, роззираючись безпорадно: не втечеш, навколо порожні поля і скосять першою ж автоматною чергою.

Однак подумав раптом: чого тікати, ніхто ж не знає, що він самовільно осідлав жеребця.

А відкрита машина наближалася повільно. У ній сиділи люди в незнайомій формі з погонами. Це були не німецькі солдати, й червоні зірки блищали на кашкетах.

Але ж чому погони?

Нараз Мишко згадав: колись чув, що Червона Армія перейшла на нову форму, тепер солдати й командири, замість петлиць, носять погони…

Невже ці військові свої?

Машина зупинилася посеред бруківки за кілька кроків од хлопця – кінь хропів і задкував од неї. Мишко натягнув вудила, тепер уже точно знаючи, що нарешті побачив своїх. Он і шофер – не в кашкеті, а в знайомій з дитинства пілотці з червоною зіркою. Однак чого дивиться на нього спідлоба, відчужено, навіть зі злістю, адже він, Мишко, свій! Може, вони незадоволені тим, що він працював на німців? Та що міг учинити, коли його силоміць вивезли сюди. Схопили в Києві й вивезли… Правда, мати поїхала разом з ним, однак чи можна судити за таке матір?

Зрештою, він спокутує свою вину. Он ще німці б’ються під Бреслау та Берліном, і він може стати солдатом, принаймні не гіршим од юнака, що сидить за кермом машини й зиркає на нього сердито.

Але ж цей юнак – свій. Нехай злий і колючий, проте свій, не клятий фріц, як той шмаркач з гітлерюгенду, що вимагав від нього звільнити дорогу.

Але що питає командир, який сидить на задньому сидінні?

Мишко збагнув: командир говорить німецькою, чистою німецькою, як Кальтц чи сам фон Шенк. Але чому німецькою, коли червоні зірки? І що він хоче?

– Ви з Гарца? Там мешкаєте?

– Ні, я з Штокдорфа, – відповів Мишко автоматично також німецькою. – Хутір отам от… – показав рукою ліворуч, де видніли червоні черепичні дахи.

Офіцер, що запитував його, обернувся до свого сусіди. Мовив:

– Цей німчик з того хутора… – кивнув у бік Штокдорфа. – Треба розпитати його…

До Мишка дійшло: вони розмовляють російською. Отже, справді свої, але чому обзивають його німчиком?

– Та я свій! – вигукнув раптом тонким голосом – відчув, як важкий клубок підкотив до горла, очі налилися слізьми, й додав зовсім тихо, мало не пошепки: – Свій я, з України…

Чорнявий військовий, що сидів попереду, поклав шоферові руку на плече, й той заглушив мотор.

Видно, чорнявий був тут найголовнішим, він зміряв Мишка уважним, як видалося хлопцеві, сердитим поглядом, і запитав:

– Давно тут?

– Та з сорок другого… – знітився Мишко. Відчув, що радість та урочистість, які буквально випромінювали з нього, одразу зникли, натомість прийшла тривога, й почуття вини опанувало ним.

– Звідки? – Військовий зіскочив з машини й підійшов до Мишка. Хлопець відчув незручність від того, що височить над командиром, незграбно сповз з жеребця і відповів тихо, немов справді завинив саме в цьому:

– З Києва.

Командир роззирнувся довкола.

– Військові там є? – кивнув у бік Гарца. – Німецькі військові частини?

Мишко енергійно захитав головою.

– Усі військові втекли, – повідомив радісно. – І не тільки військові. Наш управитель також і багато німців з села… Накивали п’ятами.

Командир подивився на Мишка задумливо, немов зважував, наскільки можна йому вірити.

– Кінь у тебе гарний… – простягнув руку до морди жеребця, щоб погладити, але той вищирився й спробував укусити. – Породистий кінь, не селянський.

– Графський… – Мишко все ще почував себе ніяково під допитливим поглядом, – молодого графа фон Шенка.

– І тобі дозволено?..

– Ні, – тепер Мишко не відвів очей, – але ж граф утік, я й вирішив осідлати.

Чорнявий подивився на Мишка з цікавістю. Видно, зрозумів, що саме спонукало хлопця сісти на графського жеребця, бо запитав:

– Допекли тобі?

– Так, – одповів Мишко коротко, та одразу додав, уклавши в одне слово всі свої почуття: – Фашисти!..

– А ти на них працював, – подав голос похмурий командир, що сидів на задньому сидінні машини.

Мишко стенув плечима, відчуваючи всю справедливість цього докору.

– А що мав робити? – запитав, знаючи, що це не виправдовує його.

– Якого року народження? – чорнявий зміряв його прискіпливим поглядом.

– Двадцять восьмого.

– Шістнадцять?

– Уже сімнадцять, – на всяк випадок прибрехав Мишко.

Чорнявий обернувся до похмурого командира.

– Отак от, капітане Толкунов, – сказав рівним голосом, не докоряв йому, але й не підтримував: —Цьому хлопчиськові виповнилося тринадцять, коли забрали сюди.

Каштан тільки гмикнув: видно, все ж не схвалював об’єктивності чорнявого.

– Добре, – сказав без ентузіазму, – розпитайте в нього, майоре, чи нема на хуторі чужих людей. – Мовив, не дивлячись на Мишка й так, наче той не міг сам зрозуміти його.

– Нема, – одповів хлопець з готовністю. – У нас у Штокдорфі тільки ми, східні робітники, крім того, десять поляків і семеро французів.

– Ціла бригада, – несхвально уточнив капітан Толкунов. Він легко вистрибнув з машини, здається, навіть не торкнувшись борта рукою, підійшов до Мишка впритул і запитав: – Як звешся?

– Михайло Галайда.

– Східні робітники – це наші?

– Усі з України.

– Слухай мене уважно. Розпитай, може, хтось бачив три дні тому на хуторі чи десь поблизу вантажний “мерседес” і “опель-адмірал” з військовими?

– На “опелі” молодий граф приїжджав, та вже місяць тому.

– Німці на хуторі живуть?

– Сімнадцять німецьких садиб. А далі – ціле село.

– Лишилися?

– Утік лише управитель, пан Кальтц. Крайня садиба з цього боку.

Капітан подивився на чорнявого командира, запитав у нього:

– Як гадаєш, майоре, може, розпитати й селян?

У Мишка очі округлилися від здивування. Це ж треба: майор. А стоїть поруч нього й розмовляє, як з рівним. Молодий граф фон Шенк також був майором, але ж до нього не підступишся.

– Хутір прочешемо, – вирішив майор. – Зараз до Гарца, а на зворотному шляху заскочимо до Штокдорфа. Де тебе шукати? – запитав у Мишка.

– Чотири бараки під черепицею перед хутором. Мій другий від дороги.

– Подивись уважно, – примружився майор, – може, якийсь непорядок на хуторі. Зайві люди…

– Зробимо! – аж витягнувся Мишко. Нараз шморгнув носом і запитав ніяково: – А можна у вас дізнатися?..

– Що?

– Як нам бути? Ми ж свої, радянські, і мені треба в армію.

Майор перезирнувся з іншими військовими.

– У Сведбургу є наш військовий комендант, – пояснив. – Він розпорядиться.

– А нам можна не працювати?

– На німців? – зареготав капітан. – Тепер нехай фріци на нас працюють.

Лише на мить Мишко уявив собі самовдоволеного, бундючного й жорстокого Кальтца, як запрягає коней у бричку, а він, Мишко Галайда, підганяє його, гримає навіть – і мимовільна усмішка розтягнула губи.

– Подобається? – запитав капітан.

– Чого б ні?

– А якщо так, – сказав майор владно, – то слухай уважно. Ми зараз поїдемо, а ти на нас чекатимеш. Попитай у своїх, чи не помітили щось підозріле. Війна йде, й почувайся військовим. Збагнув?

– Слухаюсь, – зовсім по-військовому відповів Мишко, навіть смикнувся, щоб відкозиряти, та вчасно згадав, що без кашкета. – Слухаюсь, товаришу майор, – повторив ще раз, дивлячись на Бобрьонка так віддано, що в того не лишилося жодного сумніву: зробить усе, як наказано.

Майор уже вмостився на передньому сидінні, коли Мишко, наважившись, мовив:

– А можна мені ще запитати?

– Давай.

– Оце ви казали, що тутешніх селян розпитуватимете. То хотів повідомити: є тут один німець, дуже гарний, і наші кажуть: комуніст.

– Що? – різко обернувся Толкунов. – Що ти верзеш?

У Мишка витягнулося обличчя.

– Так кажуть… – повторив нерішуче. – Та й одну нашу дівчину врятував. Вона захворіла, німці наших не лікували, а він прийшов і вилікував.

– Лікар?

– Фельдшер.

Толкунов посміхнувся зневажливо.

– Ну й що? – сказав жорстко. – Він дівчиськові пігулку дав, а ти й вуха розвісив. Комуніст!..

– Я ж не тверджу, люди гомонять…

– Усіх не переслухаєш.

Майор зробив знак Толкунову, аби сідав до машини. Коли рушили, зауважив:

– Даремно ти… Треба зустрітися з цим фельдшером.

– Зараз ти мені почнеш торочити, – люто сіпнувся капітан, – що всіх фріців не можна однаково стригти…

– Це не я, – заспокійливо мовив Бобрьонок. – Ти “Правду” читав? Там чітко сказано: є гітлерівці і є німецький народ… Ти в Мохнюка попитай, – озирнувся на старшого лейтенанта, який впродовж останніх хвилин сидів мовчки, – він різних німців набачився.

– На мене не посилайтеся, – відмахнувся той. – Я весь час серед есесівців та іншого кодла…

– По-моєму, тут, куди пальцем не тицьни, всюди есесівець чи ще якась погань… – не здавався Толкунов. – Бреслау хто боронить? Есесівці? От і зваж: німець є німець…

Бобрьонок заперечливо покрутив головою.

– Ні, – сказав упевнено, – не можу з цим погодитись. – Він насунув кашкета на лоб і поправив автомат на колінах – попереду вже зовсім близько видніли будиночки Гарца.

Мишко стояв на бруківці, не звертаючи уваги на нетерпляче форкання вороного, поки машина з червоними командирами не зникла за горбочком. Не міг повірити, до кінця усвідомити, що розмовляв щойно зі своїми, сам майор дав йому завдання. Нарешті скочив на коня, хвисьнув лозиною і помчав, не розбираючи дороги, озиминою. Справді, чого шкодувати: і жеребець німецький, і поле, і будинки під чужою червоною черепицею.

З кухні, де мати готувала їжу для всіх робітників фон Шенка, пахло засмаженим гусаком – настільки смачно, що в Мишка перехопило дихання. Мати щось мішала у великій каструлі, побачила сина й посміхнулася йому.

– Зголоднів? – запитала. – Зачекай трохи, зараз досмажиться.

– Мамо, – мовив Мишко якось жалібно, – не поспішай, мамо, бо через дві години сюди приїдуть наші. Червоні командири, розумієш, я щойно розмовляв з ними, мають справу в Штокдорфі й заїдуть…

– До нас?

– Я ж кажу, мають справу, й мусимо нагодувати.

– Ти сам бачив наших? – не повірила.

– Щойно.

Мати впустила ложку, та задзеленчала на кам’яній підлозі, а мати ступила крок і сіла на лаву.

– Слава тобі, господи… – Підвела руку, певно, щоб перехреститися, та знеможено опустила її. Заплакала й повторила: – Слава тобі, господи, дожили…

4. Мисливський будинок фон Шенка заховався серед дубового гаю на схилі горба. З його вікон відкривалася широка панорама навколишніх ланів. Мисливським цей будинок можна було назвати лише умовно: старий фон Шенк взагалі ніколи не брав рушницю в руки, а граф Генріх фон Шенк лише двічі чи тричі вполював зайця – та й взагалі що за полювання, коли заради паршивого зайця треба мало не цілий день місити багно на полях?

Потроху будинок, споруджений предками Шенків ще у вісімнадцятому сторіччі, переобладнувався – про первинне його призначення нагадував лише хол, прикрашений вепрячими головами та оленячими рогами. У залі на першому поверсі граф Генріх поставив білий рояль, купив модерні меблі й наїжджав сюди з друзями у веселій компанії вродливих дівчат. З давніх часів у будинку збереглися лише дзвінкі металеві гвинтові сходи й потаємний хід з другого поверху в підвал, де граф Генріх обладнав спальню і куди зникав з черговою коханкою під час гульбища.

Кілька разів до компанії Шенка потрапляв і штурмбанфюрер Краус. Молодий граф похвалився своїм тайником, і саме про нього згадав штурмбанфюрер, обираючи об’єкт, де можна було б сховати документи “Цепелінам.

Та й взагалі штокдорфівський мисливський будинок – місце, куди не кинь, зручне, усамітнене: до найближчого хутора два кілометри, а за парком рівне, засіяне озиминою поле, чудовий майданчик для приземлення невеличкого літака.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю