Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 33 страниц)

І химерне бра на бронзовій основі. Президент наказав ту бронзу також позолотити, і тепер усе в передпокої виблискувало й грало, певно, як у кращих домах Парижа.

– Мене звуть Геною, – назвався Президент і вів далі удавано недбало: – Сподіваюсь, вам сподобається у нашій скромній оселі.

Юлія обвела уважним поглядом передпокій, мабуть, його розкіш таки справила на неї враження, бо торкнулася позолоченого ліплення на дверях, навіть погладила його, переконалася, що позолота справжня, і одповіла захоплено:

– Скажете: скромна… – Подала Президентові руку й відрекомендувалася: – Юля.

– Тут усе для моїх друзів, – церемонно вклонився Президент, точнісінько, як метрдотель Валера Лапський вклонявся грошовитим відвідувачам, і подумав: усе, що вона побачила, пусте, от зараз…

Він показав Юлії на двері до вітальні, звідки лилася приглушена музика, і, відтерши плечем нахабного Шилінга, котрий попхався слідом за нею, прослизнув до кімнати. Звичайно, китайський килим, диван, крісла, столик із свічниками та пляшками, сервант з фарфором не могли не справити враження – Президент помітив це одразу, він легко торкнувся Юлиного ліктя й спрямував її до крісла, що стояло впритул до столика. Жінка опустилася в нього, відкинувшись на м’яку спинку, проте відразу підвелась, вражена. Саме на це й розраховував Президент – він відсторонився, аби не завадити Юлії роздивитися картину на стіні. Точніше, не картину, а розмальовану стіну. Недавно Президент зробив ремонт і найняв для цього художників, принаймні так вони назвалися, загилили стільки, що навіть Президент спочатку поморщився, але художники пояснили: за ці гроші вони ще й розмалюють стіну в квартирі – зараз це дуже модно: недавно ремонтували помешкання завмагові й перукарці, там також на одній із стін намалювали пейзажі. Вийшло дуже елегантно й красиво – берези, дуби й квіти, можна також берег озера з очеретами чи сосни, все, що подобається замовникові…

Сама ідея Президентові сподобалась, проте він уніс суттєві корективи у первинний задум художників-малярів.

Вирішив: для чого пейзажі? Пейзажів повно в усіх магазинах. На стіні треба зобразити…

Художники з ентузіазмом сприйняли його пропозицію, однак відповідно підвищили й ціну. Зрештою, домовились, і тепер Президент не без пихи дивився, як Юлія стоїть, вражена, навіть ворушить губами від захоплення.

А милуватися справді було чим. Зі стіни дивився на Юлію сам Президент у капітанському кашкеті й тільняшці, одною рукою він недбало тримав штурвал, другою вказував кудись у морську далечінь, а з морських хвиль підводилися наяди – художники принесли Президентові кілька закордонних журналів, і він особисто відібрав найвишуканіших красунь: вони простягали до капітана руки, в їхніх очах цвіли любов і захоплення, а він, суворий і недоступний, не звертав на красунь уваги, зверхньо й твердо дивився кудись у далечінь, як і належить справжньому героєві моря.

Власне, Президент не мав до моря ніякого відношення. Лише двічі їздив теплоходами з Одеси до Батумі, на “Росії” та “Грузії”, й щорічно швендяв сочинськими та піцундськими пляжами. Проте картина натякала на його морське минуле, безумовно, героїчне й сповнене небезпек, що підносило Президента в очах гостей, накладаючи на його образ туман загадковості.

Ось і Юлія стоїть, вражена…

Щоправда, художники дещо підлестили Президентові. На стіні він виглядав і молодшим, і риси обличчя були, так би мовити, поліпшені, не кажучи вже про статуру. Художники нагородили Президента довгими модними бачками, й він був вимушений кілька тижнів не стригтися й не голитися, потім привів додому найдорожчого перукаря, і той скопіював бачки з портрета на оригінал.

А які йому намалювали очі! Вони блищали благородством, рука твердо стискала штурвал, і весь він немов прямував у незвідане, яке символізували сонце й розкішні пальми на обрії.

Юлія перевела погляд з картини на Президента, він увесь одразу напружився і втягнув живіт, але жінка усміхнулася поблажливо й мовила схвально:

– Красиво.

Президент прибрав незалежну позу й кинув недбало:

– Відразу видно руку майстра. Малював мій знайомий… – він назвав прізвище відомого художника й затнувся, згадавши, що Шилінг попереджував: Юлія – дружина якогось скульптора, може, знається з цим відомим художником і він зараз сяде маком…

Але Юлія тільки округлила очі й мовила мало не з жахом:

– О-о, сам!..

– Так, – повеселішав Президент, – і всі кажуть, що в нього непогано вийшло.

– Але ж мусили заплатити йому… скажені гроші…

– Не в грошах щастя, – мовив Президент якомога недбаліше, навіть губу закопилив презирливо, що мусило означати або його вкрай зневажливе ставлення до грошей, або (він підкреслив це, торкнувшись золотого хрестика пальцями з перснями) те, що гроші для нього не проблема і, як казали в старовину, їх у нього кури не клюють.

Встиг побачити, що Юлія зуміла оцінити цей жест, принаймні помітила діамант, хотів заховати руку в кишеню, та не зміг: гордість пойняла його; гадав, Юлія поцікавиться каменем, проте вона обминула Президента й пройшла до каміна, звичайно, не справжнього – імітацію під рожевий мармур. Президент увімкнув камін: загорілися червоні лампочки, щось навіть заворушилося, немов дотлівало вугілля.

Президент моргнув Шилінгові, вони вдвох акуратно перенесли журнальний столик до каміна, підсунули туди ж крісло, і Президент церемонно посадив Юлію, а сам потягнув Шилінга до холодильника по закуски.

На кухні Шилінг фамільярно підштовхнув Президента в бік і запитав:

– Як?

– Клас! – одповів зовсім щиро. – Фартова чувиха.

Шилінг поворушив великим і вказівним пальцями.

– Варта… – натякнув зовсім прозоро.

Президент удав, що не зрозумів цього цілком виразного жесту, й відкрив холодильник. Проте Шилінг не піддався на цей трюк і мовив нахабно:

– З вас три сотні, шефе. Женіть три сотні за дівку, як умовлялися.

У принципі, Президентові завжди було важкувато розставатися з грішми, але на цей раз віддав без особливого жалю. Шилінг заховав три сотенних папірці й доповів:

– А те ваше завдання виконав. Сумочку з грішми віддав.

Президент схвально поплескав його по плечі й пообіцяв:

– За мною не пропаде. І як вона, та жіночка?

– Ви що, навіть не бачили її? – щиро здивувався Шилінг. – Такі гроші, й не дивлячись!..

– Саме так іноді робляться справи, – пояснив Президент. – Ніхто, – ні рідна міліція, ні прокуратура, – не підкопаються. Навіть якщо засічуть або та дурепа бовкне. А від кого гроші?.. – зареготав переможно. – Жодних доказів…

– Ну, ви даєте! – захоплено покрутив головою Шилінг і поліз до холодильника.

Президент узяв тарілки з ікрою та сьомгою і наказав:

– Коли запалю свічки, змиєшся. Тільки акуратно.

– Зробимо, шефе. Але я нічого не гарантую: дівка з норовом.

– Не таких загнуздували… – одповів Президент хвалькувато. Та все ж тривога закралася в душу: поставив ікру перед Юлією і зазирнув їй у вічі, немов хотів дізнатися, що віщує йому сьогодні доля.

Юлія посміхнулася, Президентові видалося, обнадійливо, і в нього одразу відлягло від серця.

Коли за дніпрові схили закотилося сонце й до кімнати почали закрадатися перші сутінки, Президент мало не урочисто засвітив свічки. Але Шилінг, мабуть, забув про їхню угоду, бо налив собі джину й поліз цокатися. Президент досить сильно штовхнув його в бік, лише тоді Шилінг усвідомив, що порушує конвенцію, підвівся і потихеньку вийшов з кімнати. Президент збільшив звук магнітофона, аби Юлія не почула клацання дверей, подав руку, запрошуючи до танцю. Притиснув її до себе трохи більше дозволеного, але вона не пручалася, поклала долоні йому на плечі, і в Президента запаморочилася голова від її тепла та запаху парфумів. Зробив спробу притиснутися зовсім щільно, та Юлія вивільнилася і грайливо насварилася пальцем. Президент знову взяв її за руку й притягнув до себе, музика лилася повільно й ніжно, він відчував під спітнілими долонями її туге тіло, нашіптував на вухо якісь слова, Юлія сміялася, Президент подумав, що вечір удався і все йде до свого логічного завершення, коли Юлія раптом запитала:

– Де Арсен?

Президент не одразу збагнув, що Арсен – це Шилінг, навіть запитав:

– Ти про Шилінга?

– Його так називають?

– Звичайно, Шилінгом. Навіщо він тобі? Нам так гарно вдвох…

Юлія вперлася Президентові долонями в груди, й він зрозумів, що вони можуть бути не тільки м’якими й ніжними.

– Де Арсен? – повторила.

– Невже він тобі справді потрібний?

Юлія відступила на крок і наштовхнулася на диван, Президент скористався з цього, примусив сісти і опустився поруч. Узяв жінку за плечі, повернув до себе. У мерехтливому світлі свічок вона видалася такою привабливою, що не втримався і кинув просто їй у вічі:

– Не буде Шилінга, та й для чого він нам?

– Пішов?

Президент грайливо показав пальцями на її стегні, як почимчикував Шилінг.

– У Шилінга невідкладні справи, – трохи пом’якшив удар, – він поспішав… – Зробив спробу притягнути жінку до себе, та вона не далася. – Ну, що ти, манюнє, – просюсюкав, – іди до мене, нам буде гарно…

– До тебе? – нараз зовсім тверезо зареготала Юлія. – Отже, ти стакнувся з Арсеном? Ви домовились, і він пішов?

– А що тут поганого?

– І ти справді подумав, що я буду твоєю? – запитала серйозно.

– Ти мені подобаєшся, як ніхто.

– Невже?

Президент не вловив іронії в цьому запитанні й ствердив:

– Я ніколи не хотів жодної жінки, як тебе.

– Ти дивись!.. – Юлія зробила спробу підвестися, та Президент устиг обійняти її за талію і не пустив. Гаряче видихнув їй у вухо:

– Не пошкодуєш, точно кажу, заради тебе я готовий на все.

– І на що ж ти готовий, Гено? – Знов-таки Президент не вловив підтексту цього запитання.

Президент рвучко підвівся, зник у сусідній кімнаті, виніс звідти й кинув на підлогу хутром догори новісіньку дублянку.

– Твоя, – мовив хвалькувато, – дарую тобі, бери, я не скупий…

Юлія підвелася підкреслено повільно. Ступила крок до дублянки, і Президент усміхнувся переможно – яка ж жінка відмовиться від такого царського подарунка, – проте Юлія наступила на хутро й витерла об нього ноги.

– Ти зрозумів мене, Гено? – зазирнула Президентові у вічі.

Той відступив розгублено.

– Ти?.. Ти не хочеш?..

– Ще раз питаю: зрозумів мене, Гено?

– Ти, сучко! – нараз фальцетом вигукнув Президент. Хміль ударив йому в голову, він ступив до Юлії і швидко й сильно ляснув її по щоці. – З тобою як з порядною, а ти ще викаблучуєшся! Шилінга захотіла? Так знай, продав тебе Шилінг, а я купив – за три сотні!

У Юлії кров одлила від обличчя: нарешті остаточно усвідомила, в яку халепу вскочила.

– За три сотні? – перепитала розгублено. – Арсен продав мене за три сотні?

– Я дав би більше.

Юлія нервово засміялася.

– І ти, Гено, гадаєш, що купив мене?

– Але ж ти мені справді подобаєшся… – Гнів відпустив Президента, він ступив до Юлії, але вона схопила зі столика ніж, звичайний столовий ніж, яким і порізатися важко, та не мала іншої зброї, виставила його поперед себе й вигукнула загрозливо:

– Не підходь.

– Невже я такий огидний?

– Не підходь, кажу, – повторила тихо, але люто. Нараз знайшлася і вклала у слова ненависть і презирство, які знайшла в собі: – Крокодил Гена!

Президент рвонув на собі сорочку (бачив у кіно, так роблять у нападі гніву справжні чоловіки), мовив тихо, намагаючись, аби кожне слово звучало вагомо:

– Ні, я не крокодил… Ти ще не знаєш, як називаюсь! Я – Президент, а це не жарт!

– І не хочу знати, відійди з дороги!

Але Президент заступив двері. Вважав: не все ще втрачене.

– Ну, куди ти підеш? – заканючив несподівано для самого себе. – Залишайся в мене, Юлю, нам буде гарно…

Однак Юлія закусила вудила. Тицьнула ножем у картину па стіні, що ледь видніла при світлі свічок, мовила зневажливо:

– Гадаєш, намалював свою пику й всі впадатимуть навколо? Відійди, кажу, бо заріжу!

І таку впевненість і рішучість відчув Президент у її словах, що мимоволі ступив убік, а Юлія прослизнула повз нього до передпокою.

Президент почув лише, як грюкнули двері, – стояв, знеможено опустивши руки, потім поправив розірвану сорочку, криво осміхнувся, підняв дублянку, обтрусив і повісив назад до шафи. Випив повний фужер шампанського й трохи заспокоївся.

“Клята шльондра, – подумав. – Істеричка чи просто божевільна! Точно, божевільна…”

Ця думка остаточно заспокоїла його – справді, яка нормальна жінка відмовиться від дублянки, – і Президент пішов спати, знову сповнений власної гідності.

Юлія вискочила на Русанівську набережну й мало не одразу побачила зелений вогник таксі. Зіщулилась на задньому сидінні й ледь не застогнала від гніву та обурення.

Арсен! Продав за триста карбованців!

Біль обпікав їй серце, підступав клубком до горла, біль і гнів.

За три сотні…

Точно, справжній шилінг, валютник клятий. І дали ж йому таке прізвисько… Як в око вліпили: за гроші все продасть…

Нараз Юлія згадала, як нахабно обнімався Арсен у неї на очах з дівчиськом на пляжі. Так, Шилінг зрадив її ще тоді, вона весь час була для нього іграшкою, ось і продав, коли дорого заплатили.

Юлія відчула, як сльози з’явилися на очах – обтерла акуратно, щоб не розмазати туш на віях. Зрештою, біс із ним, для чого ятрити собі серце через якогось пройдисвіта! Спекулянт і фарцівник, звик торгувати всім, і нема для нього нічого святого.

Але ж, подумала також, ніщо ніколи не минає даремно. Не минеться даремно й Шилінгові. Вона вперше подумала про нього не як про Арсена, а як про Шилінга. І ця думка трохи зняла біль.

Так, не минеться. Чого вона мусить жаліти Шилінга? Кожному своє – по заслугах. Місяць ховався на їхньому хуторі від міліції, казав про якогось Чебурашку, потім натякнув, що тоді, на Аскольдовій могилі, передав цьому типові, справжньому крокодилові, франки чи долари. Певно, міліція полює на Шилінга, й вона мусить повідомити…

Юлія згадала чемного, високого статуристого майора, який приїздив до неї в Дубовці.

Як його прізвище? Хубак чи Хабук?

Принаймні вона точно пам’ятає, що з карного розшуку, і завтра знайде його. Симпатичний майор, зовсім на її смак. Правда, тоді він не відгукнувся на її зальоти, може, був у поганому настрої або щось тяжіло над ним, усе може бути, а він точно симпатичний.

Юлія посміхнулась, ще раз витерла мокруваті вії і покліпала ними – життя знову почало подобатися їй.

20. Хаблак знайшов парторга в одному з тимчасових будиночків, що стояли поблизу кар’єра. Сивий суворий чоловік з подзьобаним віспою обличчям одірвався від паперів, у яких робив олівцем помітки, й дивився на майора, здавалося б, незворушно, та Хаблак уловив у його очах цікавість, певно, на кар’єр не часто приїжджають такі гості.

– Мені сказали в райкомі, – почав Хаблак, – що я цілком можу покластися на вас, Герасиме Спиридоновичу.

– На те я і парторг, – одповів той з почуттям власної гідності.

– Тобто можна говорити відкритим текстом?

– А ви це рідко робите?

– Дивлячись з ким.

– Розумію, – посміхнувся Герасим Спиридонович, – цілком вас розумію. Така вже професія… То що привело вас сюди?

– Маємо відомості: на вашому кар’єрі не все гаразд із вибухівкою.

– Тобто? – одразу посерйознішав парторг. Вибухівка– це серйозно, і міліція без вагомих аргументів навряд чи цікавитиметься цим питанням.

– Потрапила до чужих рук.

– І?..

– Єдине, що можу сказати: вибух.

– І що?

– Ми дуже сподіваємось на вашу допомогу.

– Хто?.. На кого падає підозра?

Чесно кажучи, Хаблакові не хотілося називати прізвище Червича, та в райкомі йому сказали, що може цілком довіряти парторгові – ветеран війни, людина чесна й принципова. Тому, повагавшись, може, секунду чи дві, сказав:

– У вас працює начальником дільниці Дмитро Лук’янович Червич?

– Є такий.

– Не можу твердити, та, можливо, він.

Парторг замислився. Навіть покусав незаточений кінець олівця. Нарешті відповів:

– У нас взагалі за вибухівкою контроль. Дотримуємося інструкції. Але, самі розумієте, коли рвеш камінь, по-всякому буває. Люди свої, як не довіряти? Над кожним шурфом не стоятимеш, тому, чесно скажу, все може бути…

– А Червич?

– Нічого хлопець, трохи розхристаний, проте особливих зауважень нема. – Парторг ще покусав кінчик олівця і сказав: – Я зараз бригадира Лучкая покличу, з ним порозмовляємо.

Йому було видніше, й Хаблак погодився.

Лучкай, мало не двометровий велетень у комбінезоні, з’явився хвилин через десять. Він буквально випромінював силу й, здавалося, пишався нею, міцно потиснув Хаблакові руку, граючись, двома пальцями, підняв за спинку стілець, переставив до парторгового столу, сів обережно, буцім випробовуючи стілець на міцність, і запитав потому:

– Кликали, Герасиме Спиридоновичу?

– Потребуємо твоєї допомоги, Пилипе.

– Вважайте, що я вже погодився.

– Вибухівка через твої руки проходить, Пилипе…

Лучкай скосив на Хаблака уважне око: видно, збагнув, що розмова не віщує нічого приємного, зітхнув так, що стілець зарипів під ним, і погодився не дуже охоче:

– Ну, через мої…

– І в тебе порядок?

– Не діти, Герасиме Спиридоновичу. Вибухівка – не мило…

– Втрат не могло бути?

– Ні, – енергійно захитав головою, – у нас з вибухівкою глухо! Ні-ні…

– І ніхто в тебе не просив?

– А кому вона потрібна!

– Я тебе питаю, Пилипе.

– А я кажу: у нас глухо.

– Скажи, Пилипе, у яких ти стосунках з Червичем?

– Митьком?

– Наче в нас є ще Червичі…

– З Митьком у мене все нормально.

– Товаришуєте?

– Не сваримось.

– Він у тебе вибухівку не просив?

Бригадир рішуче захитав головою. Майорові не дуже сподобалась відкрита тактика парторга, але сидів мовчки, наче все це не стосувалося його.

– У нас глухо, – повторив Пилип, – порядок знаємо.

– Я тобі, Пилипе, вірю. Не вірив би, не кликав і не розмовляв. Справа серйозна, й потребуємо твоєї допомоги. Якщо порушив – скажи.

– Глухо в нас, – відказав бригадир уперто.

Парторг перевів погляд на Хаблака: чи то чекав від майора допомоги, чи то пробачався – мовляв, самі бачите, більше нічим не можу допомогти.

Хаблак вирішив утрутитися.

– Справа в тому, Пилипе, – мовив, – що ми могли б вийти на цілу банду. Якщо справді комусь давали вибухівку. Можливо, Червич у вас просив… Серйозна банда, Пилипе, навіть дуже серйозна.

Знову стілець зарипів під бригадиром, він помовчав трохи, буцім зважувався, але одповів твердо:

– У нас з вибухівкою глухо. Точно кажу.

– Тоді вибач, Пилипе… – Парторг надкусив олівець, тепер весь кінець його був обгризений. – Іди й працюй.

Коли бригадир вийшов, Хаблак запитав:

– Давно у вас Пилип?..

– Ви йому не повірили?

– Не маю підстав.

– От і я не маю. Хочете поговорити з Червичем?

– Хочу.

Парторг пішов до дверей, аби покликати дівчину, яка вже бігала за бригадиром, але вони розчинилися і до кімнати боком протиснувся Пилип.

– Забув щось? – запитав парторг.

Бригадир, не відповідаючи, пройшов до свого стільця, але не сів, взявся тільки за спинку, наче хотів зламати, й сказав вибачально:

– Ви вже, Герасиме Спиридоновичу, не сердьтеся. Не хотів я, бо тягатимуть і неприємності всякі… Тому й казав, що глухо. А воно, вибачте, було. Тільки, скажу вам, – кинув погляд на Хаблака, – при чому тут банда? Ну, рибу глушили. Митько вибухівку взяв, батько в нього рибалить і місця знає, то три відра риби привіз.

– Рибу, кажеш? – рвучко обернувся до Лучкая парторг. – Сучий сину ти, Пилипе, й відповідатимеш!

– Воно так, – похнюпився Пилип. – Міг би й не признатися, однак, думаю: про банду казали… А в нас – риба.

– А рибу що, можна глушити?

Пилип відірвав руки від стільця, мабуть, хотів розвести їх, але тільки безнадійно махнув правицею. Мовив:

– Певно, також неправильно…

– Покличте Червича, – попросив парторга Хаблак. Той пішов сам, Пилип посунув за ним, та Хаблак затримав його.

– Посидьте, – наказав, – бо розмова, здається, починається серйозна.

– Подумаєш, три відра риби… – зневажливо гмикнув бригадир.

Майор не відповів. Згадав потрощені вибухом валізи в аеропорту: вбито вантажника. І сталося це через злочинне недбальство цього телепня в комбінезоні.

Парторг пропустив до кімнати поперед себе хлопця в береті, ковбойці й линялих джинсах. Той пройшов до середини приміщення і зупинив погляд на майорові.

– Ви кликали? – запитав. – Бо Герасим Спиридонович каже: хтось приїхав і хоче побалакати.

– Дмитро Лук’янович Червич?

– Увесь перед вами.

– Для чого брали в Лучкая вибухівку?

Червич кинув погляд на бригадира, наче питаючи, як повестися, але той не подав йому жодного знаку, й Червич зовсім щиро здивувався:

– Для чого мені вибухівка?

– Питаю: брали?

– Ні.

– Не огинайся, Митько, – сказав Лучкай. – Брав, то признавайся.

– Коли брали й для чого? – запитав Хаблак.

– Батько попросив… – якось одразу зів’яв Червич. – Рибу глушити. І нам дав…

– Коли?

– З місяць тому.

– Точніше.

Червич поворушив губами, немов вираховував, і сам запитав у Лучкая:

– Коли, Пилипе?

– Тижнів три.

– Точно, на початку місяця, першого чи другого.

“За тиждень до вибуху”, – відзначив Хаблак. Усе сходилося, і майор мовив:

– Зараз ми складемо протокол. Попереджаю, що відповідатимете за неправдиві показання… – Обігнув стіл і дістав з портфеля бланки. – Прошу сідати, бо справа ця не така вже й коротка…

У другій половині дня Хаблак зустрівся з Дробахою і доповів про події в кар’єрі. Тепер не було ніякого сумніву, що майже всі нитки злочину в їхніх руках – наступного дня вирішили арештувати Бублика й Рукавичку. Дробаха взяв також постанову на обшук у квартирі Червича-старшого. Хаблакові лишилося тільки домовитися про деталі операції з Каштановим, і він повернувся до управління.

Черговий подав майорові записаний на клаптику паперу номер телефону. Підморгнув дещо фамільярно й повідомив:

– Вам, товаришу майор. Якась дамочка вже двічі дзвонила. По голосу відчуваю – симпатична.

Хаблак узяв папірець.

– А що ви ще відчуваєте? – запитав.

– Буде у вас побачення з гарною дівчиною.

– Теж мені – пророк, – зневажливо кинув Хаблак, – звичайно, коли вже дзвонить… – Він піднявся до своєї кімнати й подзвонив Каштанову. Однак полковник кудись поїхав, пообіцявши вернутися тільки наприкінці дня. Тоді Хаблак набрав номер, зазначений у папірці. Назвався і справді почув досить приємний голос.

– Так, я дзвонила вам і маю справу. Пам’ятаєте, Юлія Трояновська? Ви ще приїжджали до мене в Дубовці…

Майор одразу згадав її: попелясте волосся в сонячних променях, сад, квіти й засмагла жінка в гойдалці. Точно, черговий не помилився – симпатична, навіть вродлива. Але що їй потрібно? Вони з’ясували тоді всі питання, і, звичайно, Юлія Трояновська не має ніякого відношення до вибуху.

– Так, я пам’ятаю вас, – відповів. – І слухаю, Юліє Олександрівно.

– Навіть так?.. – в її голосі прозвучали грайливі нотки. – У вас чудова пам’ять, майоре.

– Не скаржуся.

– Чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?

– Звичайно. Приїжджайте. Я замовлю перепустку.

– Чи не краще зустрітися десь в іншому місці?

– Прошу, навпроти нас – сквер.

– Знаю. Через півгодини?

– Мене це влаштовує.

Трояновська запізнилася, Хаблак лаявся крізь зуби, сидячи в сквері на лавці, ну, був би він хоча б закоханим, але чекати якусь навіжену жінку з-за нікчемної розмови, котра, певно, нічого не дасть…

Готуючись до зустрічі з Хаблаком (Трояновська подзвонила до карного розшуку і уточнила, що саме таке прізвище в майора, котрий приїздив до неї в Дубовці), Юлія перебрала кілька суконь, але жодна не сподобалась їй. Нарешті зупинилася на вельветовій парі, коричневі брюки й жилет та блузка з високим коміром. Подумала й вирішила обійтися без ліфчика, трохи ризиковано для тридцятирічної жінки, та Юлія не мала сумніву, що виглядає на двадцятирічну, принаймні груди стирчали ще зовсім задерикувато.

Вона поставила “Ладу” поруч міліцейської “Волги” й одразу побачила в скверику того симпатичного майора. Почимчикувала через вулицю, привітно посміхаючись йому здалеку, як старому знайомому, і не без задоволення помітила привітну посмішку і на його обличчі. Сіла поруч, наче випадково відкинувши поли жилета, аби точно помітив і оцінив усю її майже незайману красу, й мовила так, наче йшлося про щось зовсім незначне й випадкове:

– Вибачте, але ви єдиний, кого знаю в міліції, ось і вирішила потурбувати.

Хаблак відзначив, що оте “єдиний, кого знаю в міліції”, звучало явно перебільшено, та не заперечив і схвально нахилив голову.

А Трояновська вела далі:

– Справа в тому, що я… – хотіла сказати “вклепалася”, а мовила: – потрапила в історію, яка, гадаю, може зацікавити вас. Якраз тоді, коли ви приїжджали в Дубовці, там відпочивав один хлопець… Він, знаєте, трохи залицявся, – пересмикнула плечима так, щоб груди заколихалися, але, здається, цей дурний міліцейський майор не помітив нічого, – і навіть справив на мене враження. Звичайно, я нічого не дозволяла, просто приємно було зустрічатися. Ми бачилися потім кілька разів і тут, у Києві, а вчора він запросив повечеряти у приятеля. І от, розумієте, який жах! Я випадково дізнаюся, що Арсен, так звуть цього хлопця, Арсен Захаров, має ще й прізвисько й займається якимись темними справами. І називається він Шилінгом. Уявіть собі – ціла зграя фарцівників та валютників, ще входить до неї якийсь Чебурашка, вже затриманий вами.

Гадала, що Хаблак зацікавиться, захвилюється, почне дякувати, а він сидів незворушний, наче розповідала про дрібниці. Нарешті наморщив чоло й запитав:

– Він сам назвався Шилінгом?

– Ні, так звертався до нього Президент.

Вона так і сказала “президент”, не знаючи, що це слово мало не сниться Хаблакові. Але майор нічим не виказав себе – ні порухом, ні поглядом, тільки запитав:

– Це друг Шилінга, і на квартирі в нього ви були вчора?

– Так, я ж кажу: Арсен затягнув мене туди. Казав: приємна компанія, є про що побалакати… Виявляється, я цього чоловіка вже бачила, вони зустрічалися біля Аскольдової могили й потім Арсен за його дорученням відвозив на Тургенєвську пакет.

– І що було в тому пакеті?

– Здається, гроші.

– Чому так гадаєте?

– Бо Арсен весь час тримав його в руках. Наче боявся загубити.

– Можливо, – процідив Хаблак, – усе можливо, і ви розповідаєте справді цікаві речі. Де живе приятель Шилінга? Як ви назвали його?

– Президент.

– Так звертався до нього Шилінг?

– Ні, – Юлія трохи почервоніла, – цей покидьок, а він точно виявився покидьком, утік, залишивши мене з Геннадієм. Тобто Президентом, а той, знаєте, уявив, що йому все дозволено…

Тепер Хаблак зрозумів мотиви, які привели до нього Трояновську. Запитав:

– Ви, звичайно, дали йому відкоша?

– Безумовно. Тоді він і назвався Президентом, казав: його всі знають, і я пошкодую. А я гадаю: одна зграя, Шилінг, Президент та інші. Фарцівники й спекулянти. Вам моя інформація не завадить?

– Не завадить, – ствердив Хаблак зовсім чесно. Він міг би додати, що ця інформація, можливо, взагалі не мав ціни, але тільки запитав: – Де живе Президент?

– На Русанівській набережній. Знаєте, там висотні будинки, так у крайньому, на десятому поверсі. Геннадій, Гена…

– А де живе Шилінг?

– Не знаю.

Справді не знала, бо Шилінг ніколи не водив дівчат додому й не давав їм своєї адреси, справедливо вважаючи, що в його неспокійному й бурхливому житті не вистачало тільки жіночих набігів із скандалами, ревнощами і, як знати, бійками.

– А кому був адресований пакет на Тургенєвську? – запитав Хаблак.

Юлія лише знизала плечима.

– Арсен зайшов у великий будинок. Якщо підійматися вулицею, праворуч, по-моєму, третій від рогу.

Ця інформація також справила на Хаблака враження: в разі потреби вони перетрусять увесь будинок, а знайдуть Президентового адресата.

Майор подивився на Юлію вдячно, вона зрозуміла цей погляд по-своєму й вирішила трохи підбадьорити цього несміливого і явно недосвідченого міліцейського лопуха – адже варто йому зробити один лише крок, навіть півкроку, один навіть безглуздий натяк на самотність чи запитати, як вона проводить вечори, цього їй вистачить, далі вона бере ініціативу в свої руки – боже мій, яке все на світі відносне: вчора їй кидали під ноги дублянку, а вона лише сміялася, сьогодні ж готова бігти за якимсь міліціонером…

Юлія нахилилася до Хаблака й поклала йому на коліна пальці, фактично ледь торкнулася: розумний чоловік одразу б збагнув натяк, але цей недотепа підвівся, навіть не запитавши номер телефону.

Юлія дивилася, як прошкує Хаблак через вулицю, і їй зробилося сумно й прикро. Але одразу подумала: не варто засмучуватись – підвелася і, випнувши вільні від ліфчика груди, попростувала до машини.

21. Бублик ночував у готелі “Славутич”, і “Волга” його стояла навпроти за клумбою з трояндами. Вчора він вечеряв з симпатичною жінкою років за тридцять, Марією Анчевською з Яремчі, і пішов до неї в номер.

Хаблак уже знав, що Анчевська працює в Яремчі на турбазі адміністраторкою, певно, Бублик познайомився з нею під час своїх ділових мандрів по Прикарпаттю.

Бублика вирішили брати, коли виходитиме з готелю, але йому, мабуть, настільки сподобалось у заїжджої молодиці, що не збирався її залишати. Навпаки, Анчевська принесла з буфету до номера чаю – снідали й, либонь, похмелялися після вчорашніх посиденьок.

Рукавичка близько десятої вийшов з бази, несучи чималий пакет, зупинив приватну машину й доїхав також до готелю “Славутич”.

Хаблак вирішив, що Рукавичка привіз із бази до готелю якісь дефіцитні товари, і сидять вони зараз із Бубликом у номері, п’ють зовсім не чай і їдять не стандартні ранішні сосиски з гірчицею. І ще подумав: Марія Анчевська, може, також із злочинної зграї – якщо в Рукавички справді дефіцитні товари, є привід затримати і її. На допитах швидко з’ясується – винна чи випадково потрапила до Бубликової компанії.

Подзвонив Дробасі – той погодився з його міркуваннями, і Хаблак викликав оперативну групу.

Ліфт підняв їх на тринадцятий поверх, чергова заступила дорогу. Хаблак показав їй посвідчення, і вона провела їх зляканим поглядом. Майор натиснув на ручку дверей першого номера – виявилось, незамкнуті, – відчинив і одразу зустрівся поглядом з Бубликом: той сидів у вітальні за маленьким столиком, заставленим пляшками й наїдками, тримав у руці чарку з горілкою, певно, тільки підніс до рота й зупинився, побачивши, що хтось зайшов до них.

– Що треба? – витягнув шию і невдоволено покрутив головою.

Хаблак, не відповідаючи, проминув передпокій, двоє оперативників зайшли за ним, зупинилися на порозі.

Либонь, Бублик збагнув, що й до чого, бо повновиде обличчя його витягнулося, червоне й розпашіле від випитої горілки, воно спочатку вкрилося плямами, а потім почало сіріти буквально на очах і за дві—три секунди Бублик змінився до невпізнання.

Але одразу опанував себе, все ж надія ще жевріла в ньому, бо поставив чарку на стіл і прохрипів – слова булькали, й, здавалося, він захлинається ними:

– Чого… чого вриваєтесь, бачите, люди відпочивають – хто вам потрібний?

– Міліція, – одповів Хаблак і зробив паузу, не без утіхи побачивши, як стиснув Бублик побілілими пальцями чарку. – Хто тут громадянин Терещенко?