Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 33 страниц)

З точки зору Татарова, він спрацювався з новим начальником главку. Хоч як не було іноді важко, виконував усі його вказівки, не протестував проти нововведень, часто не сприймаючи їх, лише потихеньку гальмував те, що міг. Так і тягнув лямку з понеділка до п’ятниці. Справжнє життя починалося в суботу, на садовій ділянці, куди жінка й діти наїжджали в основному влітку – поласувати ягодами та фруктами.

Татаров сам копав землю, садив городину, обрізував дерева, але виконував ці садово-городні роботи без особливого ентузіазму – справжнє задоволення одержував вечорами, усамітнившись у маленькій прибудові до дачі, де стояв свердлильний верстат, а по стінах висіли інструменти – десятки різних ключів, пасатижі, свердла, кліщі, ножиці по металу, терпуги – усе необхідне для невеличкої слюсарної майстерні. Суботніми та недільними вечорами Гаврило Климентійович майстрував різні пристосування. З двох старих велосипедних коліс зробив зручний пристрій для намотування поливного шлангу, до бачка на горищі прилаштував трубку й тепер точно знав рівень води в ньому, сконструював мініатюрний ліфт, яким піднімав з підвалу різні банки, склянки…

Єдине, чого не вистачало Татарову, – машини. Звичайного “Москвича” або “Запорожця”. Він не гордий, то пусте, що їздить службовою “Волгою”, однак службова – не своя, котру довів би до найвищої досконалості. Адже ніхто не знає, що керування главком для нього – справа побічна, що він, по-чесному, слюсар, геніальний слюсар і, певно, на цьому шляху досяг би значно більших життєвих успіхів, принаймні задоволення мав би більше, ніж у керівництві.

Про “Ладу” Гаврило Климентійович навіть не мріяв. Тому, коли той мерзенний тип запропонував…

Мабуть, саме тоді, як рука Татарова зупинилася, не дотягнувшись до кнопки, аби викликати секретарку, вирішив це питання. Тому й наступного дня нетерпляче й з тривогою знімав телефонну трубку і, нарешті, почувши Манжулин голос і запитання: “Вирішили?”, відповів, сам ненавидячи й зневажаючи себе: “Так. Приїжджайте”.

Але Манжула був стріляний горобець.

“Для чого? – заперечив. – Для чого мозолити очі вашій секретарці й співробітникам? Під час обідньої перерви я чекаю на вас у парку навпроти автодорожнього інституту”.

Він сидів на лавці й здалеку посміхався Татарову. Посміхався гидко й фамільярно, але підвівся ввічливо, навіть шанобливо. Постукав пучками по новенькому чорному шкіряному “дипломату”.

“Тут рівно на шосту модель, – сказав і поставив “дипломат” між собою і Гаврилом Климентійовичем. – Сподіваюсь, завтра ви підпишете необхідні папери. Їх підготує Гудзій”.

“Що? – не повірив Татаров. – Гудзій? Леонід Павлович? Він з вами?.. Але ж я гадав: ніхто не знатиме…”

“Леонід Павлович – своя людина, і йому можна довіряти, – мовив Манжула упевнено, наче Татаров уже став його співучасником. – Ваш підпис вирішальний, і ми цінуємо це… – торкнувся “дипломата”. – Але хтось мусить підготувати папери для підпису. Вам негоже давати кому-небудь вказівки про таке”.

Він мав рацію – Татаров одразу зрозумів: справді, вказівка керівника главку відправити вагон алюмінієвого листа якомусь маленькому заводу могла викликати здивування підлеглих. Виходить, цей пройдисвіт – людина з головою, принаймні в нього вистачило глузду якось підстрахувати його, Татарова.

Гаврилові Климентійовичу це сподобалося, і він уже без вагання поклав дипломат собі на коліна…

Але ж Гудзій… Вічно усміхнений, послужливий, виступає мало не на всіх зборах, критикує і наставляє, навіть вимагає, а виходить…

Татарову зробилося неприємно, наче відчув гидкий запах чи торкнувся чогось слизького. Лише кивнувши на прощання Манжулі, попрямував до тролейбусної зупинки. Тримав “дипломат” міцно, навіть не вірячи, що так усе сталося – швидко й просто. Проте, проїхавши дві зупинки, вийшов, відшукав порожню лавку в затишній алеї і, відчуваючи, як тремтять у нього пальці, відкрив “дипломат”.

Дев’ять пачок по тисячі карбованців у кожній. Купюрами по двадцять п’ять карбованців. І ще два сотенних папірці. Дев’ять тисяч двісті карбованців – рівно на шосту модель “Жигулів”.

Гаврило Климентійович клацнув замками “дипломата”. Тепер матиме “Ладу”, коли захоче. Навіть у наступному місяці. Йому вже пропонували машину, але відмовився.

Добре, вважатимемо, що це питання вирішене. Але як пояснити купівлю машини Кларі й дітям? Адже вони знають усі прибутки – рахують кожен його карбованець…

Виграш?

Несолідно й підозріло. Принаймні у Клари це не пройде. Вимагатиме, аби показав облігацію. А де її взяти?

Признатися, як насправді одержав гроші?

Лише подумавши таке, Гаврило Климентійович мерзлякувато знизав плечима. Ні, й ще раз – ні. Може, Клара й поставилася б до цього спокійно, може, навіть з задоволенням узяла гроші, напевно, з задоволенням, але це виключається…

Так, він нізащо не скаже їм. Він, який усе життя пишався своїми чеснотами й завжди голосно, категорично засуджував найменші прояви нечесності, шахрайства.

В очах дружини й дітей мусить лишитися непідкупним.

Однак що ж робити?

Татаров посидів ще трохи, відчуваючи, як прилипають спітнілі долоні до “дипломата”. Нарешті прийняв рішення. Доїхав тролейбусом до найближчої ощадкаси й там поклав гроші на пред’явника. Лише потому трохи заспокоївся – весь час було відчуття, що зараз до нього підійдуть, відберуть “дипломат” і запитають, звідки гроші? Але ж тепер їх не було, вони не обтяжували, маленька сіра книжечка видавалася примітивною і несолідною, ну, хто ж може повірити, що вона еквівалентна білій, блискучій, з гіркуватим заводським запахом синтетики “Ладі”?

Гаврило Климентійович одержав “Ладу” справді через місяць. Як і мріяв – шосту модель. Підігнав машину під дім і за вечерею повідомив Кларі:

“Тепер ми маємо машину…” – мовив, наче купив у господарчому магазині емальовану каструлю.

“Машину? – ані на секунду не повірила. – Яку?”

“Ладу”.

“Ти що, мариш?”

Підійшов до вікна, відсмикнув фіранку.

“Можеш подивитися”.

Стала поруч і справді побачила під вікнами білу машину.

“Звідки?”

Вже повірила, але мало не втратила свідомість від здивування.

“Не хотів тобі казати… – пояснив Гаврило Климентійович удавано байдуже. – Уже сім років я відкладаю гроші. Щомісячно по сто карбованців”.

“Як так?”

“А ось так… По сотні. Не хотів тобі псувати настрій. Різні преміальні, щоквартальні надбавки тощо. Набігало понад тисячу на рік”.

Нарешті до Клари дійшло.

“Ти приховував від мене гроші? – вигукнула розпачливо. – Коли ми рахуємо кожного карбованця! Коли наші діти ходять роздягнуті!..”

“Нічого собі – роздягнуті, в американських джинсах!”

Проте Клара не сприйняла його іронії.

“А я не можу придбати собі пристойної сукні! – Тепер її обличчя пашіло непідробним гнівом. – У цей час він приховує щомісяця по сто карбованців заради якоїсь машини!”

“Не якоїсь, а “Лади”! До речі, в якій їздитимеш і ти…”

Кров відлила від Клариного обличчя. Мабуть, усвідомила, що автомобіль – також непогано і, зрештою, є внесок до сімейного добробуту, але все ще не могла простити чоловікові самоправства. Навіть думка про те, що він міг прийняти самостійне рішення, була неймовірною, означала мало не кінець світу.

Приступила до Гаврила Климентійовича й наказала:

“Продаси! Я чула, за “Ладу” платять скажені гроші”.

“Е-е, ні, – одповів твердо. – Хочеш, щоб мене викинули з роботи? Як спекулянта?”

Така перспектива, звичайно, не влаштовувала Клару – розгублено закліпала очима. Гаврило Климентійович зрозумів, що переміг, і негайно скористався з цього. Узяв дружину за руку й потягнув до дверей:

“Пішли, хоч подивишся…” – запропонував.

Його розрахунок виявився правильним. Сівши на зручне переднє сидіння, Клара одразу розм’якла, певно, уявила, як виходить з “Лади” разом з дітьми десь біля моря в Криму, очі в неї потеплішали, навіть попестила долонею щоку чоловіка.

“Добре, – мовила примирливо, – зрештою, може, вчинив і правильно. Але, – похитала вказівним пальцем попід його носом, – аби востаннє. Всі гроші додому. До копійки!”

“Дещо доведеться вкласти в машину, – зробив спробу хоч трохи відбитися Татаров. – Автообслуговування. Інакше втратимо гарантію”.

“Побачимо…” – відповіла ухильно.

На тому й зійшлися.

Діти сприйняли придбання машини зовсім по-іншому.

Володя обійшов “Ладу”, погрюкав дверима й всівся на переднє сидіння. Покрутив кермо і висунув щасливе обличчя до батька.

“Тачка законна… – висловив своє захоплення. – Можна їздити…”

А Томочка, підтанцьовуючи, пострибала перед капотом і цмокнула батька в щоку.

“Ти, пап, найкращий у світі, – мовила улесливо. – Тепер і ми, як нормальні люди…”

Через кілька днів Володя, вибравши момент, коли по телевізору закінчили демонструвати фільм, а програма “Час” ще не почалася, підморгнув сестрі й сказав, звертаючись переважно до матері:

“Товариші батьки, треба двісті ре… Бажано завтра”.

Клара поворушилася на дивані:

“Навіщо?” – запитала.

“Один чмур влаштує мені права. По-швидкому”.

“Автомобільні? – перепитав Гаврило Климентійович. – Для чого?”

“Ми з Томою у Крим гайнемо”, – одповів, наче це питання вже обговорювалося, все вирішене, й зупинка тільки за грішми.

З Томою Володя справді домовився. Погодились, що він візьме Соню, однокурсницю, класна дівчина, у нього з нею давно, як кажуть, вільна любов. А Томка також прихопить хлопця…

Гаврило Климентійович поворушився в кріслі, одповів коротко й твердо:

“Ні”.

“Хочеш сказати, що не даси нам машину?” – аж здивувався Володя.

“Так, не дам”.

“Чому?”

“Бо вона мені надто дорого коштувала”.

“Це ти серйозно?”

“Не може бути серйозніше”.

Клара ліниво потягнулася на дивані.

“Діти просять… – мовила лагідно. – Невже ти можеш відмовити своїм дітям?”

“Машину не дам”, – повторив Татаров уперто.

Дочка сіла поруч нього на бильце крісла. Потерлася об його неголену щоку.

“Ну, пап, – заканючила, – невже ти не любиш свою Тому?”

З огидою відчувала колючу батькову щоку й думала, як негарно виходить: уже попередила Олега, той роздзвонить усім знайомим, а цей старий чорт пручається.

“Ні”, – сказав Гаврило Климентійович таким тоном, що всі зрозуміли: він прийняв остаточне рішення.

Дочка закопилила губу й подалася до своєї кімнати, син презирливо засвистів і пішов з дому, а Клара, скориставшись з їхньої відсутності, Запитала:

“Для чого ти так?”

“Машину не дам!” – Татаров не став пояснювати свою позицію. І справді, ніхто й ніколи не сідав за кермо його “Лади” – завжди вимитої, відполірованої, немов вилизаної язиком.

З того дня минуло вже досить часу, й Татаров підписав не один папір, підготовлений Гудзієм. Трохи звик, і совість уже не мучила його, тримав у тайнику в гаражі на дачі ощадну книжку, до пенсії лишалося все менше – збирав гроші, мріючи про забезпечену старість, і вже не лякався прийдешнього. Навпаки, нетерпляче чекав дня, коли його з почестями відпровадять на заслужений відпочинок – певно, тоді нарешті позбавиться щоденного страху й спатиме спокійно.

Відвідини Гудзія, особливо такі, як сьогодні, напівофіційні, коли Леонід Павлович заходить із своєю фамільярною, мерзотно-огидною посмішкою, свідчили про чергову операцію з алюмінієм, що, відповідно, викликало й чергову хвилю негативних емоцій у Гаврила Климентійовича, пом’якшених, правда, й черговим поповненням його нетрудових прибутків. Негативні емоції і зараз поглинули Татарова, і він ледь утримався, щоб не осмикнути цього усміхненого пройдисвіта, який нахабно сперся ліктями на його стіл і зазирає у вічі.

– Учора я розмовляв з Геннадієм Зіновійовичем, – почав Гудзій, – і він передавав вам найсердечніші вітання.

“У труні я бачив твого Геннадія Зіновійовича”, – не без задоволення подумав Татаров і справді уявив собі Геннадія Зіновійовича в труні, уявив реально й видимо, в розкішній труні з квітами, хоч ніколи в житті й не бачив Геннадія Зіновійовича, лише виконував його накази. Розпорядження шефа передавав Гудзій, а гроші – Манжула, тепер уже не готівкою в “дипломаті”, як було вперше, а, за вимогою Татарова, ощадними книжками на пред’явника.

Іноді, правда, Манжула приносив і подарунки від Геннадія Зіновійовича. Як пояснював, премії за ударну працю: флакон паризьких парфумів для дружини Гаврила Климентійовича, імпортні туфлі для дочки, навіть шкіряне пальто для самого Татарова. Це пальто Гаврилові Климентійовичу, правда, так і не дісталося. Клара одразу забрала для Володі, намагаючись хоч якось компенсувати моральні втрати сина, пов’язані з батьковою впертістю відносно “Лади”. З подарунків Татаров мав зиск. Пояснював, що дефіцитні речі дістали співробітники, і Клара охоче платила за них по державній ціні.

Гаврило Климентійович трохи розслабився від приємного, хоч і уявного, споглядання шефової розкішної труни і не відразу збагнув, про що веде далі Гудзій.

– Вибачте, – перепитав, – що ви сказали?..

– Геннадій Зіновійович передав: до кінця року з алюмінієм крапка. А далі видно буде.

Певно, Татарова виказала задоволена усмішка, бо Гудзій насварився на нього пальцем.

– Лише перепочинок, – пояснив, – виникли якісь складності, й мусимо перечекати.

– Складності? – затривожився Татаров.

Гудзій не без злостивості побачив, як витягнулося обличчя у завжди сухого й незворушного Гаврила Климентійовича, і не зміг відмовити собі в приємності хоч трохи зіпсувати йому настрій.

– Шеф сказав, хтось засипався. Я так зрозумів, когось навіть узяла міліція… А Манжула загинув.

Гадав, лише трохи зіпсує настрій, але побачивши, як пополотніло обличчя Татарова, злякався й потягнувся до графина.

Але Гаврило Климентійович одразу взяв себе в руки.

– Не треба, – зупинив Гудзія, – гадаю, усе це несерйозно?

Тепер він якось прохально зазирав у вічі Леонідові Павловичу, і той зрозумів: найбільше, що потрібне зараз Татарову, його, Гудзієве, підтвердження. Зрештою, зробити йому це було дуже легко, просто кивнути чи мовити коротке слово “так”. Проте Леонід Павлович згадав постійну зверхність Гаврила Климентійовича, невеликі, але болючі уколи, які дозволяв собі той, тому й вирішив: не зобов’язаний він виступати в ролі швидкої допомоги, нехай конає від ляку, яке його, Гудзія, діло?

Відповів, похитавши головою:

– Не знаю… Нічого я не знаю, сказано тільки: поки що з алюмінієм почекаємо, а там буде видно.

Підвівся і пішов до дверей, не озираючись, знав: на маленькі уколи відповів одним, дуже болючим, але совість не мучила його, навпаки, розпирала від гордощів.

Думав: як усе ж буває приємно, коли зробиш підлість своєму ближньому.

15. Хаблак торжествував: за три дні йому вдалося повністю “розкрутити” Бублика. Тепер він знав, хто ховався за цим не зовсім благозвучним прізвиськом.

Степан Вікентійович Галинський – позаштатний розповсюджувач квитків БОРГу, бюро організації глядачів, так званий борговий, котрий ніколи, принаймні останнім часом, не мав боргів.

Як і передбачав Хаблак, наляканий Бублик того злощасного дня першим же рейсом вилетів з Івано-Франківська. В Києві Хаблак одразу одержав адреси двох пасажирів, які летіли до столиці. Радянського й Вікторова, третій з ініціалами “С.В.” – Гарайда в Києві прописаний не був, а Вікторова звали Семеном Васильовичем.

Наступного дня автоінспекція повідомила, що Степан Вікентійович Галинський є власником машини ГАЗ-24, номерний знак КИТ 63–01. Автомобіля, як було зазначено в документах автоінспекції, білого кольору. Стоянка машини – кооперативний гараж на Печерську.

Фотографію Бублика – Галинського взяли з його особистої справи, того ж дня передали до Івано-Франківська, а ще через день звідти прийшла офіційна відповідь, що Степан Вікентійович впізнаний Коржем, у якого він мешкав, і Дуфанцем, з яким продавав алюмінієвий лист.

Але в Одесі, як свідчила сестра Манжули й хлопчаки з радгоспного селища, злочинці їздили на “Волзі” вишневого кольору. Бублик же мав білу. Зрештою, майор з’ясував і це питання.

Вранці під виглядом інспектора протипожежної охорони Хаблак з’явився на платній автостоянці біля заводу “Вулкан”, де влітку стояла “Волга” Галинського. Пройшовся по ній разом з черговим, похвалив за зразковий порядок і зупинився біля білосніжної машини з номерами КИТ 63–01. Удав, що “Волга” сподобалася йому, погладив по відполірованому капоту, мовив:

– Блищить, як нова.

Черговий охоче підтримав розмову з пожежним начальником.

– Раніше подивилися б, – мовив, – ото була краса! Але її власник зрушений по фазі, бачите, колір не подобався, взяв та й перефарбував.

– А я його розумію, мені також до серця білий колір, – заперечив Хаблак.

– Як на мене, вишневий краще.

– То вона була вишневою?

– Я ж кажу: багатий колір. А він узяв і перефарбував.

Хаблак обійшов машину навколо. Схвалив:

– Ніколи не скажеш, що перефарбована. Видно, майстер класний. Не знаєте, хто? Бо мені треба…

– Знаю, – кивнув черговий, – цей чудик казав: якщо комусь треба, можна рекомендувати. Він свою “Волгу” на стоянці тільки влітку тримає – навпроти дому. Ще зимовий гараж має. На Печерську, десь біля студії кінохроніки. Там і майстерня з маляром – якийсь Лазар. Кажуть, один з найкращих у Києві.

Тепер усе зійшлося, як двічі два – чотири. Для повної ясності не вистачало тільки фотографії сліду протекторів Бубликової “Волги” – Хаблак присів біля передніх коліс, зазирнув під крило, наче хотів остаточно переконатися у високій професійній майстерності маляра, і аж засвистів від прикрості. На “Волзі” стояла зовсім нова гума…

Але ж хитрий цей Бублик, гадає, що не лишив жодного сліду – дурень, їх, зрештою, на десяток вистачить…

Хаблак поїхав до Дробахи. Івана Яковича довелося трохи почекати – мав бесіду з прокурором республіки. З’явився зосереджений і поважний, Хаблакові навіть здалося, що не варто розмовляти з ним про такі дрібниці, як перефарбована “Волга”, проте Дробаха, почувши цю новину, сердито стукнув себе кулаком по чолу.

– Не вчись розуму до старості, але до смерті, – мовив докірливо. – Ми вже скільки шукаємо ту кляту вишневу “Волгу”, а воно, виявляється, от що. Бачите, машина зареєстрована в Бублика як біла, перефарбував у вишневу і автоінспекцію не повідомив, а тепер знову біла… Мали передбачити й такий варіант – раніше б вийшли на Бублика.

– Головне, все ж вийшли, – заперечив Хаблак.

– Ні, дорогенький, на власних помилках мусимо вчитися. То що ж ви пропонуєте?

– Брати Бублика ранувато.

– Слушно, Сергію Антоновичу, навіть вельми слушно. Можемо довести тільки факти спекуляції громадянином Галинським листовим алюмінієм, за це можна й треба арештувати, але прямих доказів того, що він причетний до вбивства Манжули, нема. Те, що перефарбував “Волгу”, ні про що не говорить, лише побічний доказ.

– Крім того, не знаємо, хто співучасник убивства, – погодився Хаблак. – Чоловік, схожий на Енгібаряна.

– Треба подивитися за Бубликом, – вирішив Дробаха. – Встановити коло його знайомств і зв’язків. То більше, що є цікаве повідомлення Коренчука. Наш юний колега вийшов на завод, через який спекулянти одержували алюміній. Працівники ВБРСВ уже сидять там, знаєте, як кажуть наші підопічні: розкручують динаму…

– І арешт Бублика може насторожити декого?

– Отож. Там пахне великою аферою, прокурор республіки взяв справу на контроль.

Хаблак подумав і зауважив:

– По-моєму, Бублик у цій компанії не головний. Я вже доповідав: існує якийсь Президент. Крім того, мусить же хтось виділяти тому заводові алюміній. Я, правда, в цьому слабо розбираюсь, то парафія ВБРСВ, але інтуїція підказує…

– Правильно підказує, – ствердив Дробаха. – Отже, домовились, громадянин, що іменується Бубликом, нехай догулює. Під вашим пильним наглядом.

– Нікуди не дінеться, – запевнив Хаблак.

16. Президент призначив Шилінгові побачення на Аскольдовій могилі. Прогулювався по алеї, що вела від входу до ротонди – тут завжди багатолюдно, стоять автобуси, вештаються туристи, і екскурсоводи розповідають їм..

Про що саме розповідають екскурсоводи, Президента не цікавило. Був, кажуть, якийсь князь, ну й що? Скільки цих князів вешталося тут, по Дніпру й придніпровських кручах, кляті експлуататори трудового народу, душили свободу й демократію… А демократію Президент любив і поважав, трактуючи її, правда, досить своєрідно, – як можливість особисто для нього робити все, що завгодно: купувати, продавати, не гребуючи нічим, аби мати зиск, аби якомога більше нагребти грошей і щоб робити це, не боячись різних слідчих, обехеесівців, прокурорів, не критися, а ходити з піднятою головою, так, як там, на заході, – був би він уже членом правління якогось банку або справжнім президентом, про якого говорять відкрито й з повагою, а не пошепки.

Шилінг шикарно підкотив на “Ладі”, за кермом якої сиділа жінка. Спочатку Президент не звернув на неї уваги, цей Шилінг відомий бабій, йому раз плюнути закадрити будь-яку жінку, Бублик казав: може організувати на різні смаки.

Але жінка вийшла з машини слідом за Шилінгом, і Президент подумав, що кращої за неї не бачив давно. Не сопливе дівча, жінка під тридцять, довгонога, грудаста, може, ледь-ледь із зайвиною, але те, що треба. І несе свої принади, як найдорожчі реліквії. Певно, знає собі ціну й справді коштує недешево.

Але й Президент знає ціну й, коли треба, вміє не скупитися. Він, правда, не допотопний купець і не звик дарувати шльондрам діаманти, тепер такса зовсім інша, але на цей раз і він би не поскупився…

Президент не встиг до кінця обміркувати цю проблему, бо Шилінг помітив його і, зробивши дівці знак, аби почекала, попрямував до нього.

Вони обрали затишне місце, де не стовбичили туристи, сіли на лавку, й Президент запитав:

– Привіз?

– Є п’ять сотень.

– Доларів?

– Чотири доларами, а сотня франками.

– Згодиться. Чому мало?

– Так Чебурашку ж замели. Хіба не чули?

– Чебурашки мене не цікавлять, – жорстко відповів Президент. – То більше, що його замели.

– Усі під богом ходимо.

– Не під богом, а під… – Президент затнувся і не став уточнювати, кого саме мав на увазі: й так ясно. Запитав: – А ти?

– Пересидів на придніпровому хуторі. Поки вляглося.

– Дивись, Арсене, аби не зачепили.

– Дивлюсь… – посміхнувся безжурно. – Чебурашка – свій хлопець, не капнув. А більше мене ніхто не знає.

– Гадаєш, там не чули про Шилінга?

Хлопець спохмурнів.

– Чули, можливо, й чули, а зачепитися не можуть. Я дрібними справами не займаюсь, для цього шпана існує, вони про Шилінга лише чули, але ніколи не бачили. Мене знають лише троє, тепер двоє, бо Чебурашка там.

– Давай…

Шилінг витягнув конверт, Президент заховав його до внутрішньої кишені піджака.

– З вас належить… – почав Шилінг, проте Президент перебив його невдоволено:

– Знаю. Завтра одержиш у Бублика.

– Добре. Все?

– Ні. Маю доручення. – Президент дістав із шкіряної сумки, яку носив через плече, пакуночок. – Завезеш сьогодні ввечері, – назвав адресу, – Лідії Андріївні Мащенко. – Перехопив цікавий погляд Шилінга і вів далі сухо: – Знаю, не втримаєшся, аби не зазирнути. Не треба, скажу сам. У пакеті дамська сумочка, а в ній три тисячі. Передаси все, якщо вкрадеш хоч карбованця, завтра ж знатиму й голову відкручу. Ясно?

Шилінг кивнув: справді, з Президентом жарти погані, кажуть, не прощає нікому, й недавно когось пришили.

– Зробимо, шефе, – пообіцяв твердо.

Президент подав йому гроші.

– Тут сотня, – сказав. – Сотня за роботу. Вистачить.

– Досить, – погодився Шилінг. – Що їй сказати, Лідії Андріївні?

– Скажеш: від друзів Леоніда Павловича. З вдячністю.

– Леоніда Павловича, – повторив Шилінг. – Скажу.

– Усе.

Шилінг підвівся, та Президент, згадавши про жінку, яка привезла його, запитав:

– Що за кадра? За кермом?

– На хуторі підібрав, дружина скульптора. Сподобалась?

– Нічого.

– Класна дівка.

– Сам бачу, але ж ти з нею отак от, відкрито… Жінки, знаєш, язикаті…

– Юлька закохана в мене.

– Юлька?

– Я ж кажу: Юлія Трояновська, дружина скульптора.

– Машина її?

– На свою ще не заробив.

– Заробиш.

– Та сподіваюсь.

Президент подумав трохи, повагався і запитав не дуже впевнено:

– А вона тобі ще не набридла?

Шилінг ні на мить не засмутився і не образився.

– Хочете? – запитав.

– Приведеш до мене.

– Три сотні.

– Здурів?

– За таку кадру, шефе!..

Президент подумав: справді, не так уже й дорого.

– Добре, – згодився, – я тобі свисну.

Шилінг фамільярно підморгнув йому.

– Не пошкодуєте, – пообіцяв, – дівка що треба.

17.“Уранці Хаблакові доповіли: вчора Бублик своєю машиною виїхав до Соснівки. Прибув туди близько п’ятнадцятої години. У гастрономі купив кілька пляшок горілки, пива і поїхав на дамбу, яка нині відгороджує річку Козинку від основного русла Дніпра. Поставив “Волгу” біля першого з’їзду з дамби на луки, повернувся на дамбу й дочекався, поки поблизу причалив моторний човен. Номери човна помітити не вдалося. Цей човен відвіз Бублика на дніпровий острів приблизно за три кілометри від дамби. На острові стоїть намет. Там Бублик перебував до сьомої вечора. Повернувся до Києва, машину лишив на стоянці, з квартири більше не виходив.

Сьогодні вранці поїхав на роботу до свого бюро організації глядачів.

Острів з наметом зацікавив Хаблака, й він поїхав до Соснівки. Місто знав і мав там знайомих. Не без приємності згадував, що саме з Соснівки колись почалася одна з найвдаліших його справ – шахраї з трикотажної фабрики забули там на столику у кафе тисячу карбованців у сигаретній пачці. І скільки довелося тоді поморочитися, щоб вивести їх на чисту воду. Більше трьох років минуло, вони з Мариною мешкали ще на старій квартирі й Степана не було – швидко спливає час, усе в клопотах, у справах, розслідуваннях і, здається, скоро він не казатиме, що це сталося у сімдесят восьмому році, а приблизно так: того року я розслідував справу Чугайова. Так би мовити, етапи великого шляху…

Подумавши так, Хаблак засоромився. Етапи – можливо, а ось що великого шляху – явне перебільшення. Хоча зелені лейтенанти, що тільки починають роботу в карному розшуку, дивляться на нього як на аса.

А який там ас? Ніби сам розплутує справи? Сам він нічого не вартий. Он як багато людей залучено зараз до розслідування вибуху в Бориспільському аеропорту. Коренчук з колегами, які гортають сотні документів, накладних, банківських переказів, усіляких листів, аби докопатися, чому і як пішов алюмінієвий лист саме до маленького провінційного заводу.

Старший лейтенант Волошин, підполковник Басов з Одеси, капітан Стефурак з Івано-Франківського розшуку, а скільки буде ще?

Або хлопці, які “ведуть” зараз Бублика і засікли його поїздку на дніпровий острів…

Інженер Володимир Прохорович Юхимов уже чекав на Хаблака біля міліцейського дебаркадера. Пів-Соснівки, либонь, знала Юхимова. Був він людиною, закоханою в техніку, щирою і відкритою, нікому не відмовляв у допомозі і сам, коли треба, регулював недосвідченим автолюбителям карбюратори, клапани.

Юхимов був знаменитий у Соснівці й тим, що мав унікальний і єдиний на все місто катер з водометом – він сковзав по дніпровій гладіні, як по маслу, змагався з “метеорами” і легко обставляв човни навіть з двома моторами.

Юхимов простягнувся на носі катера, підмостивши під себе старий матрац, дрімав, підставивши сонцю й так бронзову спину. Хаблак гукнув його з дебаркадера – Юхимов ліниво перевернувся горілиць, посміхнувся привітно й навіть з дебаркадера Хаблак побачив, які в нього сині променисті очі.

– Знаю я той острів, – мовив, коли Хаблак розповів про мету подорожі. – Позавчора проїжджав, там польський намет стоїть, двоколірний, синій з жовтим. Гарний намет, дім з двох кімнат, ціле літо можна жити.

Хаблак знав: хто-хто, а Юхимов з задоволенням прожив би ціле літо в наметі. Ніколи не їздив по курортах, лише раз подався машиною до Криму, південне людське тирловисько не сподобалось йому, з того часу відпочивав тільки на Дніпрі, ставив намет у затишній місцині, ловив рибу, купався, загоряв до чорноти й ніколи не хворів.

Катер лишав позаду пінявий слід, мотор ревів, і ніс човна задерся високо вгору, здавалося, вони злетіли над водою, зависли в повітрі й тільки іноді торкаються хвиль, здіймаючи фонтани виблискуючих на сонці бризок.

До острова домчали за кілька хвилин. Юхимов погасив швидкість, і тепер катер різав носом воду статечно й сердито, наче дбайливий хазяїн, який помітив непорядок у своєму зразковому господарстві.

Намет стояв неподалік од берега, на воді гойдався моторний човен “Прогрес” з брезентовим тентом, а поруч намету виднівся збитий з дощок стіл, валялися якісь речі, на жилці, натягнутій між вбитими в пісок тичками, в’ялилася риба.

Біля човна сидів на маленькій табуретці чоловік у солом’яному капелюсі з великими крисами – такі капелюхи Хаблак бачив тільки в старих фільмах, певно, домашньої роботи, але зручні, особливо на дніпровому осонні.

Чоловік сердито замахав руками, либонь, попереджав Юхимова, що в нього поставлені закидушки, і той обминув їх, причаливши осторонь намету й прибережної зони, зайнятої його мешканцями.

Чоловік у крислатому капелюсі підвівся і стежив за маневрами катера неприязно, вторгнення чужинців не порадувало його – зрештою, це можна було зрозуміти: обираєш на дніпровій широчині затишний куточок, прагнеш тиші й спокою, а тут невідомо хто порушує твоє розмірене й усталене життя, до того ж ти нічого не можеш учинити: кожен має право причалити, поставити намет, розкласти вогнище, ловити рибу, навіть оглушити тебе транзистором, і єдине, що в таких випадках лишається робити – шукати собі нове затишне місце.

Але як прикро кидати старе: обжите, звичне, де навіть дніпрові лящі стали мало не свійськими…

Чоловік стояв і дивився, як виходять на берег незнайомці. Був він невеличкий на зріст і літній, весь його одяг становили солом’яний капелюх і вицвілі чорні сатинові труси, довгі, мало не до колін. Стояв і дивився мовчки, не відповів на Хаблакове привітання, повернувся і, не вимовивши ані слова, подався до намету.

Юхимов сів на носі катера, а Хаблак роздягнувся, розбігся і кинувся в воду з шумом, сміючись і вигукуючи щось, поплив, плескаючи долонями по воді й здіймаючи бризки ногами.

Чоловік у капелюсі вийшов з намету, сердито замахав на Хаблака руками.

– Ану тихше, – крикнув верескливо. – Рибу розженеш, бісова твоя душа! Я тобі зараз!..

Наче на підтвердження його слів і для зміцнення позиції цього миршавого й навіть кволого чоловіка з намету вивалився здоровань – також у чорних трусах, але без капелюха і в синій майці. Дідок сягав йому тільки по груди, а здоровань, здавалося, загородив собою весь вихід з намету – стояв, поклавши долоні на стегна, як уособлення сили, могутності, наче загрожував кожному, хто посміє вторгнутися в межі його володінь.

Але Хаблак не звернув уваги на недвозначне попередження здорованя, бризкався й пустував у воді, й тоді здоровань ступив кілька кроків до води й гукнув сердито:

– Ти чуєш, кому кажуть: рибу розлякаєш!