Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)

Але що хоче від нього Валбіцин?

– Ви чуєте? – запитав той.

Кранке прислухався: здається, десь поблизу гуркоче мотор… А це свідчить про небезпеку.

– Росіяни? – запитав.

Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, як від настирливої комахи. Перегнувся через підвіконня, приклавши долоню до вуха.

– Автомобіль! – мовив нарешті упевнено.

Кранке знервовано відкинув теплий плед.

– До підвалу! – наказав.

Валбіцин шмигонув до бару, поставив туди келих, не забувши висмоктати останні краплини. Схопив попільничку з недопалками й натиснув на потаємну кнопку між шафами. Одна з них подалася вперед, і Кранке, тягнучи по підлозі плед, югнув у отвір. Валбіцин прослизнув за ним, знову натиснув на кнопку, й двері безшумно й м’яко причинилися за ними.

Залізні гвинтові сходи вели до підвалу, де стояли вузькі ліжка, застелені товстими повстяними ковдрами, і сейф у кутку – його ледь спустили сюди есесівці. Крім того, біля стіни притулився невеличкий буфет, де лежав буханець хліба й кілька консервних бляшанок. Харчовий резерв для непередбачених випадків.

З підвалу вів ще один хід, який закінчувався добре замаскованим люком в альтанці, що сховалася серед бузкових кущів за мисливським будинком. За будь-яких обставин у підвалі можна було відсидітись тиждень чи навіть більше, поки вистачить харчів, а потім, влучивши зручний момент, дістатися альтанки й зникнути через парк.

Валбіцин увімкнув світло й простягнувся на ліжкові, взявши з столика ілюстрований журнал. Але Кранке безцеремонно натиснув на вимикач.

– Чого це ви? – незлобливо поцікавився Валбіцин, бо взяв журнал автоматично: читати не дуже й хотілося.

– Невже не розумієте?

– Але ж з підвалу світла не видно. Ми самі перевіряли…

– Лічильник… – пояснив Кранке. – Якщо нагорі всюди вимкнути світло, лічильник однаково крутитиметься… І спостережливі люди помітять це.

Валбіцин здивовано покрутив головою. А він, здається, недооцінив гауптштурмфюрера – справді вміє передбачити навіть дрібниці.

Вони лежали мовчки, прислухаючись, наче могли щось почути крізь товстелезні цегляні склепіння. Нарешті Кранке мовив чомусь пошепки:

– Безпідставна тривога, в разі небезпеки Георг уже встиг би подати сигнал.

– А ви поспіть, – також пошепки порадив Валбіцин, – ніч надворі, відпочивайте. Так буде…

Він не встиг закінчити свою думку – почулося тихеньке брязкотіння електричного дзвінка: Георг повідомляв, що в будинку чужі й треба сидіти тихо.

– Вони приїхали машиною, – сказав Кранке. – Виходить, росіяни…

– Так, ваші на машинах тут уже не їздять, – погодився Валбіцин.

– Наші – це й ваші, – дорікнув Кранке. – А от ті, що прийшли, ні наші, ні ваші.

Валбіцин увімкнув кишеньковий ліхтарик, скинув туфлі й в самих шкарпетках попрямував до дверей, які вели до гвинтових сходів.

– Ви що, здуріли? – не витримав Кранке.

Валбіцин зупинився, спрямував промінь ліхтарика на гауптштурмфюрера, освітив його чисто арійське видовжене обличчя.

– Заткни пельку!.. – просичав люто, і в цих словах вилив усе роздратування, що накопичувалося впродовж вечора. Побачив, як Кранке потягнувся до кишені по пістолет.

– Стрілятимеш? Але ж почують там… – Перевів промінь на стелю і додав презирливо: – Опудало!

Кранке тільки погладив пістолет у кишені. Зауважив спокійно:

– Але ж вони можуть почути кроки на сходах…

Валбіцин хихотнув.

– Ви ще не знаєте мене: вмію тихо, як миша!

Він почав підійматися сходами обережно, намацуючи пальцями ніг кожну сходинку, – мав досхочу часу, тримався за поручень і, перш ніж ступити, висвічував собі шлях. Ступивши на останню сходинку, постояв, прислухаючись, але нічого не почув. Дістав прихоплену з підвалу склянку, приставив краєм до дверей, що вели в бібліотеку, притиснувся вухом до денця. Старовинний, вивірений ще в юнкерському училищі спосіб підслуховувати чужі таємниці.

Тиша, чути лише збуджене дихання Кранке, який не витримав і примостився десь на нижній сходинці.

Минуло хвилин п’ять, може, трохи більше. Валбіцин не відривав вуха від склянки, мав величезний досвід і терпіння, певно, міг нерухомо простояти годину чи навіть більше: вивідав не одну таємницю завдяки своїй справді нелюдській витривалості. Нарешті почув якийсь шерех за стіною, потім тверді кроки й густий бас:

– Тут нікого нема?

– Нікого… – впізнав догідливий голос Георга. – Та й хто може бути?

Запала тиша, потім Валбіцин почув, як той же бас запитав Георга, чому відчинене вікно. Порадувався спритності старого й похвалив сам себе за завбачливість: якби сиділи з причиненими вікнами, давно б прокурили бібліотеку, й ті кляті червоні одразу б відчули тютюновий запах…

Голоси замовкли, Валбіцин вирішив, що непрохані гості пішли з будинку, однак через кілька хвилин знову долинуло гупання чобіт, до бібліотеки зайшли двоє чи троє, бо перемовлялися між собою стиха й уривчастими репліками – Валбіцин не міг точно визначити, скільки їх за дверима. Проте розмову між Георгом і тим же соковитим і чомусь знайомим йому басом, – тільки тепер Валбіцин усвідомив, що колись точно чув цей голос, – розібрав досить чітко й знову подумки похвалив камердинера за винахідливість. Подумав: усе ж він припустився помилки, поставивши келих назад до бара, хоч і спорожнив його до останку. Лишилися якісь краплини, може, тільки запах, однак і запаху, виявляється, достатньо, аби щось запідозрити.

Так, він типовий осел, і добре, що Кранке не чув розмови в бібліотеці. Либонь, не втратив би нагоди, щоб зауважити, покепкувати, принаймні висловити своє негативне ставлення до слабкості пана Кирила – клятий шваб, майже зовсім не п’є, береже своє здоров’я, але кому, зрештою, крім самого Кранке, воно потрібне?

Валбіцин ледь чутно зітхнув: усе ж гауптштурмфюрер, зауважуючи йому, мав би рацію: він мусив захопити з собою до підвалу келих. На перший погляд – дрібниця, та якими неприємностями могла обернутися. Молодець Георг, викрутився і тут – старий лис, такий обведе навколо пальця кого захоче, не тільки цих недолугих смершистів.

Голоси стихли, і Валбіцин цілком резонно вирішив, що росіяни більш не повернуться до бібліотеки. Якщо ночуватимуть, то в спальнях, навряд чи їх зацікавлять книжки, писані німецькою мовою, правда, там є бар з напоями – можуть спокуситися…

Валбіцин обережно спустився в підвал. Кранке увімкнув кишеньковий ліхтарик, Валбіцину не сподобалось, що гауптштурмфюрер засліпив його, роздратовано затулився рукою і наказав:

– Загасіть!

Кранке одразу ж вимкнув ліхтарик і запитав запобігливо:

– Ну, що ви почули?

– Росіяни.

– Я так і гадав. Вони пішли?

– З бібліотеки – так.

– Погано, якщо ночуватимуть, – затривожився Кранке. – Завтра, певно, має прилетіти Краус. І скільки ж їх?

Валбіцин здогадався, про що подумав Кранке: з двома чи трьома вони самі впораються. Власне, такі думки вже спадали і йому, однак він чув тільки тих, хто заходив до бібліотеки, а могла ж прибути ціла група військових.

Зрештою, він би не здивувався, коли б у маєтку фон Шенка зупинився навіть штаб дивізії. Та навряд чи штаб або якась частина – ті прибули б на кількох машинах у супроводі охорони, бронетранспортерів чи танків, а вони, здається, чули гуркіт лише одної машини. Правда, могли й помилитися…

– Не знаю, що й сказати, – признався чесно. – В бібліотеці їх було двоє, один розмовляв з Георгом німецькою… – Нараз Валбіцин згадав соковитий бас, і знову відчуття того, що він уже чув цей голос, заполонило його. Знав, що це нісенітниця, що знайомих російських офіцерів у нього не могло бути, бачив лише полонених чи вже перевербованих у “Цепеліні”, але ж цей завітав до маєтку як переможець і поводився з Георгом як переможець – незалежно й владно.

Валбіцин заплющив очі й знову цілком виразно почув рокітливий бас:

“Тут нікого нема?”

Неясний спогад наче осяяв його. У цей час у кутку тихо теленькнуло: Георг повідомляв, що небезпека минула і в будинку знову немає чужинців.

Кранке увімкнув світло й відчинив масивні двері. Камердинер уже стояв за ними – в домашньому халаті й капцях без задників.

– Який жах, панове, – мовив високим голосом, – щойно тут були росіяни!..

Валбіцин зміряв Георга іронічним поглядом. Запитав:

– Але, здається, ви не дуже-то й перелякалися?

– Не кажіть… Один з цих російських офіцерів був вельми доскіпливий, і мені довелося викручуватися з останніх сил…

Валбіцин заплющив очі й знову почув навдивовижу знайомий голос. Туманний спогад ворухнувся в ньому, він потер чоло, кліпнув очима й наче недоречно запитав Кранке:

– Ви пам’ятаєте інструктора Маркова?

– З “Цепеліна”?

– Звичайно.

– Для чого він вам?

– Марков лишився в Бреслау?

Кранке невизначено знизав плечима.

– Напевно…

– Прошу вас пригадати точно: коли штурмбанфюрер Краус прилітав до Бреслау, Марков був на місці?

– Невже зараз це має якесь значення?

Валбіцин тицьнув пальцем у стелю.

– Здається, чверть години тому він був тут… – Обернувся до Георга, запитав: – Російський офіцер, який розмовляв з вами німецькою, високий, худий, горбоносий?

– Так, але звідки ви знаєте?

Валбіцин переможно посміхнувся.

– Поздоровляю вас, гауптштурмфюрер, – церемонно вклонився Крайнє, – ви пригріли в “Цепеліні” змію, точніше, російського агента.

– Марков? – розгублено перепитав той. – Усі так довіряли йому.

– Я також, – ствердив Валбіцин. – Але ви не відповіли на моє запитання…

– Я бачив Маркова, коли з канцелярії виносили сейф. Крутився у дворі без діла… Однак у “Цепеліні” був такий рейвах, усе розвалювалося… Ви ж самі знаєте…

– Отож, – упевнено перервав його Валбіцин. – Марков скористався з цього безладу й повернувся до своїх. Знаючи, що ми вивезли кудись сейф з документами “Цепеліна”. І тепер розшукує нас. Наступає нам на п’яти, гауптштурмфюрер, чи не здається вам, що Марков чудово поінформований?

– Так, либонь, хтось навів його на наш слід, – погодився Кранке. – Але, бачите, поки що бог милує…

– Бог і Георг, – уточнив Валбіцин. Трохи подумав і мовив різко, наче віддавав наказ: – Тепер звідси ані кроку. Поки не одержимо сигналу від Крауса.

Кранке не сподобався категоричний тон Валбіцина, та заперечувати не став. Справді, один необережний крок, і все собаці під хвіст.

– Спати, – сказав утомлено, – давайте відпочивати, панове, бо вже скоро дванадцята.

– Принесіть мені пляшку, Георге, – попросив Валбіцин, але подумав, що старий може пошкодувати повної і принесе відкорковану, зупинив комердинера: – Не треба, я сам. А ви лягайте, вечір справді видався не з солодких.

Георг пішов, а Валбіцин подався потаємним ходом до бібліотеки. Дістав з бара пляшку, постояв перед відчиненим вікном, вслухаючись у тишу парку. Той шумів заспокійливо, нараз здалеку долинув приглушений гуркіт, буцім ішла буря, проте Валбіцин добре знав: це зовсім не гроза, а відлуння канонади. Отже, десь кілометрів за двадцять чи трохи далі йде бій, певно, це росіяни штурмують Бреслау, і, звичайно, місто довго не втримати. Однак думка про це не зажурила Валбіцина – яке йому діло до Бреслау, до Берліна, плювати на все, попереду приємна ніч з повною пляшкою, а вранці все вирішиться. Буде добре, якщо Краус подасть сигнал, якщо ж ні, доведеться вибиратися звідси самому. Поява Маркова в садибі фон Шенка не може бути випадковою, і, як кажуть злодії, слід одразу злиняти.

Кранке витягнувся на ліжку, підмостивши під голову високу подушку, й читав товсту книжку. У круглих, з металевими дужками окулярах, під жовтим світлом лампи він видавався добропорядним бауером, що відпочиває після робочого дня, і зараз його вірна Лізхен чи Кетхен прийде побажати йому доброї ночі й ніжно цмокне в чоло…

Ця ідилічна картина чомусь не потішила Валбіцина, навпаки, збурила жовч, йому захотілося сказати щось ущипливе, та не знайшов потрібних слів, лише відкоркував пляшку й налив келих. Довго тримав його, розглядаючи коньяк на світло, буцім це була якась заморська дивина, нарешті сердито гмикнув і спорожнив келих, не ковтаючи, просто вилив коньяк у шлунок, так пити він навчився ще замолоду в штабс-капітана Лук’яненка, той демонстрував це вміння в землянках під Брестом, коли стояли в обороні. Потім, під час Брусиловського прориву, штабс-капітан загинув десь під Львовом, – певно, всі давно вже забули про нього, крім Валбіцина: і треба ж таке, штабс-капітан був нагороджений трьома офіцерськими Георгіями, мав величезний успіх у жінок, здається, його приймав сам імператор, а все – марно, все, виявляється, дарма, все забулося, крім унікального вміння пити горілку.

Згадка про штабс-капітана Лук’яненка потішила Валбіцина, й настрій у нього трохи поліпшився. Простягнувся на ліжку, занурившись у спогади про далеку молодість. Спогади завжди тішили Валбіцина, либонь, тільки вони та ще алкоголь тримали його на світі. Все майно Валбіцина останнім часом укладалося в одну-дві валізи, зараз не було навіть тих валіз, але це зовсім не засмучувало пана Кирила, навпаки, відчуття того, що все твоє на тобі й весь вантаж уміщується в рюкзак та польову сумку з різним причандаллям для виготовлення документів, розкріпачувало, надавало легкості, яка опановує людиною лише в передчутті приємної та не дуже обтяжливої подорожі.

Валбіцин розумів, наскільки помилковими були ці думки й передчуття, в майбутньому йому не обійтись без неприємностей, навіть смертельної небезпеки, та нічого не міг удіяти – якийсь біс уселився в нього, наче лежав не в підвалі за кілька десятків кілометрів від конаючого міста в оточенні ворогів, що, не задумуючись, повісили б його на першому-ліпшому дереві, а на обтягнутому шкірою дивані у великій вітальні батьківського маєтку в Орловській губернії. Там Григорій Миколайович Валбіцин мав честь бути предводителем дворянства, і його старший син Кирило був упевнений, що такий же світлий шлях стелитиметься й перед ним. Тому не дуже й докучав собі науками в гімназії, сидів у класах по два роки, нарешті терпець викладачів урвався, і навіть його, сина дворянського предводителя, ганебно вигнали.

Батько, правда, одразу влаштував Кирила до юнкерського училища, яке він і закінчив сяк-так у дев’ятсот тринадцятому році, – не встиг насолодитися життям і покрасуватися в офіцерському мундирі, як почалася війна і, сидячи у землянках спочатку під Псковом, а потім – Брестом, Валбіцин почав усвідомлювати, що цей мундир не гарантує самі лише блага земні.

Батько втрутився: тепер знайомий полковник узяв Кирила до себе в контррозвідку, штаб якої не сидів у землянках, підпоручик Валбіцин знову міг дозволити собі й шампанське, й флірт з легковажними жінками. Життя дещо ускладнювала специфіка його нової діяльності, та все ж бити морди солдатам і навіть офіцерам, котрі підозрювалися в зрадництві, було легше й значно приємніше, ніж зубрити латинь, і Кирило Валбіцин, зрештою, начхав на те, що деякі фронтові чистоплюї при зустрічах не помічали його простягнутої руки. То більше, що іноді, використавши свої нові зв’язки, можна було дещо зіпсувати чистоплюям життя, навіть значно вкоротити його.

У контррозвідці, нарешті, виявилися й здібності Валбіцина – він пройшов непогану школу в жандармських спеціалістів, мав тверду руку, чіпку пам’ять, крім того, талант підробляти різні почерки, зумів розвинути ці нахили, за що одержав черговий чин поручика і вдячність самого начальника контррозвідки армії полковника Боровикова.

А потім узагалі почалися благословенні часи – різні революції, заколоти, білий рух, наступ Денікіна на Москву, безладний відступ на південь і знову наступ, але тепер уже під командуванням генерала Врангеля. Хоч як дивно, але тоді Валбіцин не дуже засмутився втратою батьківського орловського маєтку. По-перше, був упевнений, що рано чи пізно поверне його, навіть побував у рідному селі, коли загони генерала Шкуро вдерлися на Орловщину, повісив кількох червоних босяків, вчасно втік, коли будьонівці розгромили Шкуро, а потім свято повірив у щасливу зірку твердого, жорстокого, але в той же час освіченого й розумного генерала Врангеля.

Навіть про відступ Врангеля до Криму, безлад і бійки за місце на пароплаві, що відходив з Севастополя, Валбіцин згадував спокійно. Бо, мабуть, саме тоді найбільше почував себе людиною – він міг усе, і його боялися, перед ним, звичайним поручиком, тремтіли полковники, не кажучи вже про червоних, яких розстрілювали сотнями.

Так, Валбіцин був твердо впевнений у цьому, – не було в нього кращих років, ніж революція в Росії, зрештою, біс з ним, що ледь накивав п’ятами з Севастополя, але ж лишилися і приємні спогади на все життя.

Справді, приємніших років не було. Потім довелося вести напівжебрацьке життя в одному з врангелівських військових формувань у Болгарії. Однак, слава богу, полковник Боровиков не забув свого вірного помічника: коли Гітлер узяв владу в Німеччині, викликав Валбіцина до Берліна, прилаштував на тепленьке місце в абвері – чинів і злетів воно не обіцяло, але давало певний комфорт і можливість мати щоденно пляшку шнапсу чи навіть коньяку, без чого після болгарських поневірянь Валбіцин уже не міг обходитись.

Забулося і те, що колись терпіли від німців у землянках під Псковом та Брестом, як стріляли по швабах і ходили в атаки, тепер лише на них покладали надії, тепер тільки з їхньою допомогою можна було дістатися до села під Орлом, і Валбіцин таки побував у ньому, правда, вже без надії повернути батьківський маєток, – добре вивчив своїх нових господарів і не сумнівався: не такі вони, аби розкидатися добром, не віддадуть, що прилипне до рук, навіть найвідданішому служаці, тим паче таке село, як їхнє, орловське.

Здається, перед війною там утворили радгосп, набудували біс його зна чого, і війна обминула все це, зберігся навіть будинок, де колись панич Кирило вилежувався на шкіряному дивані, правда, тепер тут містилося музичне училище.

Валбіцин був щиро здивований: для чого? Невже справді отим численним Іванам, Петрам чи Марусям потрібна музика, невже це для них таки завезли піаніно й навіть розкішний німецький рояль?

Рояль одразу відправили за призначенням, комусь з високопоставлених помічників адмірала Канарка, він повернувся на свою батьківщину, і тепер по його клавішах більше не тарабанила червона босота – правда, в глибині душі Валбіцина не дуже тішило, що якийсь майор чи навіть оберст видобуватиме з нього божественні звуки Бетховена. Плювати йому на всіх разом узятих полковників та штандартенфюрерів, інстинктивної неприязні до швабів не міг позбутися все життя, хоч нічим не виказував цього й вірно служив рейху.

Валбіцин скосив око на Кранке. Ще не заснув, хоча, здається, книга захопила його.

Валбіцин запропонував:

– Налити?

Гауптштурмфюрер похитав головою, і Валбіцин подумав: ну чого? Чого берегти своє дорогоцінне здоров’я, коли невідомо, чи проживеш ще хоча б добу? Клята німецька педантичність і впевненість, що все погане обмине тебе. Не те, що слов’янська неврівноваженість. До того ж цей Кранке зневажає його, Кирила Валбіцина, земляки котрого не тільки розтрощили різних там паулюсів, манштейнів, а вже стоять під Берліном.

– Як хочете, – мовив, – а я вранці все одно залишу це гостинне приміщення. Незалежно від того, обізветься Краус чи мовчатиме.

Кранке відклав книгу.

– Так, – погодився, – із штурмбанфюрером могло щось трапитись, а ми виконали свій обов’язок до кінця. Шкода тільки, – кивнув на сейф, – Краус виявився надто передбачливим…

– Був би автоген, – зітхнув Валбіцин, – ми б швидко впоралися з сейфом.

– А ви вмієте?..

– Не така вже й складна наука.

– Може, переговорити з Георгом?

– Небезпечно.

– Так, маєте рацію, – одповів Кранке, але не дуже впевнено. Подумав трохи й додав: – Ви розумієте, з тими паперами…

– Кум королю?

– Будь-яка розвідка заплатить за них.

– Ще й буде вдячна…

– Ви читаєте мої думки. У нашому з вами становищі цей фактор може стати вирішальним.

– Заплющать очі на наше минуле?

– Краус гарантував це.

– Ваш Краус думає насамперед про себе.

– Без нас він нічого не вартий.

– Певно, це так, – погодився Валбіцин. – І вранці пін обізветься.

Кранке кивнув, та якось непевно. Мабуть, слова Валбіцина про автоген запали йому в душу, – обмірковує, яку саме користь можна видобути з цієї пропозиції. Валбіцин усміхнувся: якби була найменша можливість дістати автоген, він давно б зробив це. Та й взагалі, єдине, що тримає його в цьому задушливому підвалі, – Краусова обіцянка прилетіли за ними. Цю перспективу ніяк не можна скидати з рахівниці: за якихось дві години без особливих пригод дістатися американців. А далі млин закрутиться сам…

– Я чув, що ці бісові сейфи можна якось підірвати, – озвався Кранке. – Ви в курсі?..

– Я не підривник.

– Я також.

– Гадав, що начальник диверсійного центру принаймні на цьому має знатися.

– У “Цепеліні” кожен відповідав за свою ділянку.

Валбіцин подумав, що такі “спеціалісти”, як Кранке, навряд чи зацікавлять американців, і запитав:

– Я чув, до вашого прізвища ліпиться “фон”… Маєте маєток чи давно спустили?

– Наш родовід починається десь у шістнадцятому сторіччі. – Кранке відзначався гонористістю і завжди прикрашав своє генеалогічне дерево, додаючи якусь сотню років. – Маєток наш у Східній Пруссії біля литовського кордону.

– Отже, з хрестоносців, – підсумував Валбіцин без особливого ентузіазму.

– Маємо триста гектарів орної землі, – вів далі Кранке. – Мисливські угіддя…

– Мали… – поправив Валбіцин.

– Це чому ж?

– Там зараз червоні.

– Колись вони однаково підуть.

– Ви не знаєте червоних. Ми також гадали: більше двох – трьох років не протримаються, а вони, бачите, і вас розгромили.

– То зовсім інше…

– Не інше, Кранке. Знаєте, як це зветься? По-їхньому – класова солідарність.

– Дурниці. Що спільного у німців з росіянами? Крім ненависті?

– Це у вас, Кранке. Точніше, в гауптштурмфюрера Кранке.

– Хіба воюють самі гауптштурмфюрери?

Валбіцин згадав тисячні натовпи з підведеними руками, істеричні вигуки “хайль”, факельні процесії в Нюрнберзі, військові паради, фронтову кінохроніку з численними атаками й перемогами, і його впевненість трохи похитнулася. Але думка про те, що за Кранке залишиться останнє слово, розсердила його, і Валбіцин вів далі вперто:

– Від вашого третього рейху лишилися руїни, і його треба відбудовувати. Після ери солдатів почнеться ера трударів. Ви, Кранке, не підете орати землю чи монтувати електростанцію, а ще ваш Маркс казав: пролетарі всіх країн, єднайтеся!

– Він більше ваш Маркс, ніж наш.

– Це вже казуїстика, Кранке, а факти – вперта річ. До речі, завжди хотів запитати вас, чому пішли в СС? Дворянин, землю маєте, і Гітлер начебто не дуже поважав таких…

– Усі ми думали про велич Німеччини!

Слова ці прозвучали надто пишномовно, і Валбіцин посміхнувся.

– Брешете, Кранке. Шукали особистої вигоди!

– А чого ви, також дворянин і офіцер, пішли до білої контррозвідки?

– Не плутайте праведне з грішним. Ми рятували своє минуле й думали про майбутнє. Своє, а не Росії, хоч також прикривалися гучними словами. У нас не було іншого виходу, альтернативи, і кожен мусив робити щось, навіть брудне. Розумієте, коли страйкують двірники, самому доводиться прибирати сміття. Тому ми пішли служити і вам, Кранке, вашому фюрерові, хоч я особисто ніколи не відчував до нього симпатії.

– Ну ось, – махнув рукою Кранке, – ви самі відповіли на поставлене запитання.

– Не зовсім. Нас загнали в кут, ми сподівалися на зміну влади в Росії тільки з вашою допомогою, але ж ви могли спокійно сидіти в своєму прусському маєтку й жити з прибутків від орендарів.

– Розмірене життя не для мене.

– Гадали, зробите кар’єру? Але ж Краус, без освіти і взагалі без особливих претензій, обійшов вас, Кранке. Хіба це справедливо?

– Чому вам хочеться залізти до мене в душу?

– Цікавість. Людська цікавість. Певно, вона притаманна кожному.

– Типова російська логіка: копирсатися в своїх почуттях і вивертати душу іншим.

– Доскіпуватися до істини.

– І вам потрібна істина? – щиро здивувався Кранке. – Я гадав, ви давно потопили все у шнапсі, і навіть найпростіші життєві проблеми цікавлять вас тільки стосовно до цього.

– Звичайна німецька зверхність плюс самовпевненість.

– Вони довели нас до краху.

– Так, тепер вам довго не піднятися.

Кранке опустив ноги на підлогу, здивовано втупився у Валбіцина.

– Невже ви і справді так вважаєте?

– Згадайте тільки Бреслау. Від нього лишиться купа каміння.

– Менш ніж за десять років Гітлер підняв Німеччину і створив третій рейх.

– Сподіваєтесь на німецьку працелюбність?

– Ми – організована нація.

– Не ви, Кранке, я ж казав, хто відбудовуватиме міста.

– Говорите, мов червоний агітатор.

– Дурниці, самі знаєте, ви ще, можливо, якось виправдалися б у червоних, а я – ніколи.

– То чому ж захищаєте їх?

– Я?.. – щиро здивувався Валбіцин. – Просто намагаюсь бути об’єктивним.

– Така об’єктивність межує із зрадою.

– Овва, Кранке, як зуміли все ж вбити вам у голову прописні істини: зрада, вірність фюрерові… Фірма доктора Геббельса, виявляється, зробила і з вас бовдура. – Нараз Валбіцин подумав, а чому він відмежовує Кранке від інших? Чи не тому, що Кранке з приставкою “фон” і здобув університетську освіту? Але ж скільки освічених бовдурів живе на світі, бовдурів, які свято вірять у свою винятковість! А може, вони обидва просто самотні й скривджені життям люди, які пливли за течією, не дуже замислюючись, куди винесе?

Ця думка сподобалась Валбіцину, він відсьорбнув коньяку, подумавши, що тільки алкоголь тримає його на світі, втомлену й літню уже людину, яка не лишить по собі жодного сліду. Виходить, життя минуло даремно, то для чого далі тягнути ярмо? І сушити собі голову всілякими проблемами…

Гітлер, Кранке, Німеччина…

Чи не однаково? Всюди за ним ідуть червоні. Ледь утік від них у Севастополі, а тепер вони припхалися сюди – і через скільки років! До того ж якийсь Марков, котрий пив з ним шнапс і намагався залізти в душу. А він, Валбіцин, розвісив вуха, як останній йолоп, слухав і підтакував, ось тобі й допідтакувався – сидиш у бетонному підвалі, а той клятий пройдисвіт вільно роз’їжджає німецькими селами й шукає його, Валбіцина…

Валбіцин розлютився. Ну чого справді? Ледь не заскавучав, як цуценя. Він, досвідчений вовкодав, старий і хитрий, якого ще ніхто не обводив навколо пальця. Може, тільки отой Марков… Ну й що? Наплювати й розтерти. А цей підвал можна розцінювати як тимчасовий відступ, саме тимчасовий…

Скільки таких Кранке зустрічалося на його шляху? Й ще зустрічатимуться. Усіх не перерахуєш, та й взагалі, чого він хоче від Кранке? Викинути з голови, забути, для чого зайві думки, клопоти, дбати слід про себе, тільки про себе, ніхто про тебе не подумає, не пожаліє – кожен сам коваль свого щастя.

Він, не роздягаючись, простягнувся на ліжку. Скоса зиркнув на пляшку, та утримався: завтра буде важкий день.

Кранке про щось запитав його, але Валбіцин відмахнувся від гауптштурмфюрера, повернувся на бік і засопів одразу – спокійно і втихомирено.

Він розплющив очі близько шостої ранку – спав без сновидінь і прокинувся легко й одразу, сів на ліжко й провів долонею по обличчю, ніби знімаючи рештки сну, – задзвонив будильник, і Валбіцин задоволено посміхнувся. Якщо прокидається в точно визначений час, то ще у формі й дурім вчорашні думки не повинні мучити його.

Скочив з ліжка й присів кілька разів, розминаючись і дивлячись, як невдоволено ворушиться Кранке.

– Підводьтеся, гауптштурмфюрер, – мовив весело, – у вас лишилося тільки чотири хвилини.

– Знаю без вас, – пробуркотів той роздратовано. Спустив босі ноги на підлогу, намацав холодні фарбовані дошки, потягнувся за шкарпетками. Однак, усвідомивши, що вовтузитись із шкарпетками можна досить довго, сунув босі ноги в капці й підсів до передавача, що стояв у кутку біля сейфа. Одягнув навушники, покрутив ручки настроювання, хитро, наче підморгуючи, засвітилося зелене око. Кранке раптом застережливо підвів руку, наче хтось міг заглушити звуки в навушниках, а Валбіцин застиг посеред кімнати з роззявленим ротом, збагнувши, що нарешті Краус вийшов у ефір. Дивився на згорблену спину гауптштурмфюрера й стримував дихання.

Пауза тривала, Валбіцин тихенько переступив з ноги на ногу, витягнув шию, аби через голову Кранке побачити мигаюче зелене око, але тої ж секунди гауптштурмфюрер клацнув вимикачем, зняв навушники й повернув до Валбіцина сяюче обличчя.

– Ну? – нетерпляче запитав той.

Кранке зиркнув на ручний годинник.

– Сьогодні, – відповів. – О восьмій… Чи трохи пізніше. Через дві години. Уявляєте, лише через дві години!

– Ви не помилилися?

Кранке усміхнувся зверхньо, наче саме те, що він кілька секунд тому спілкувався з Краусом, надало йому значущості й знову піднесло над Валбіциним.

– О восьмій літак мусить сісти тут, – підтвердив. – Приблизно о восьмій, може, трохи пізніше.

– А ви кажете, через дві години… – Валбіцин знову поставив гауптштурмфюрера на місце. – Це вам літак, а не берлінський експрес, який прибуває точно за розкладом. – Побачив смішинку в очах Кранке й поправився: – Прибував… – Сів на ліжку й почав узувати важкі й міцні черевики на ребристих підборах. Дві години: тьма-тьмуща часу, й слід добре поснідати. Треба загадати Георгові, аби насмажив яєчні з шинкою і зготував міцної кави. Сковзнув поглядом по недопитій пляшці й мимоволі проковтнув слину. Справді, ковток коньяку натщесерце не завадив би. І все ж Валбіцин рішуче прибрав пляшку: чого очі не бачать, того серцю не жаль… Треба тільки взяти з бара й покласти до рюкзака кілька пляшок – вони вип’ють у літаку. За щасливу зустріч з новими хазяями!

11. Бобрьонок зайняв місце в кущах навпроти парадного входу, Мохнюк – ліворуч, поблизу стежки, що з’єднувала мисливський будинок з різними господарськими спорудами, а Толкунов, обійшовши садибу, причаївся в альтанці – звідти добре проглядалися підходи до будинку з тилу.

На першому поверсі ще світилося одне вікно, капітан, вичекавши кілька хвилин, прослизнув до нього, спробував зазирнути, та вікно майже до половини щільно затуляла фіранка. Толкунов роззирнувся і побачив за кілька метрів дерево, стовбур, щоправда, був товстий і гладенький, але капітан якось прилаштувався до нього й зумів дотягнутися до першої гілки. Сів на неї і зазирнув до кімнати. Побачив старого чоловіка, точніше, згорблену спину в махровому смугастому халаті, лису голову, облямовану рідким сивим волоссям. Старий налив з графина води в склянку, потім накрапав туди чогось, певно, ліків, випив, задерши голову, й нараз повернувся до вікна немов почув щось підозріле.

Толкунов інстинктивно заховався за стовбур, та одразу збагнув, що старий не може побачити його з освітленої кімнати. Справді, камердинер, про якого йому розповіли Бобрьонок з Мохнюком, скинув халат, поправив подушку й вимкнув світло.

Усе відбулося так буденно й звичайно, що Толкунов подумав: вони лише гайнують час, нікого тут, крім дідка-камердинера, нема, і краще було б хоч кілька годин поспати, набратися сил перед днем, який знову не віщує спокою.