Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц)

Інша справа, що Грач рідко коли досиджував в інституті до кінця роботи – завжди знаходив привід, аби піти раніше. Мав абсолютно неспростовний і переконливий привід: виклик до міськкому профспілки, збори активу, наукова конференція, боже мій, немає кінця обов’язкам голови профкому й заступникові завідуючого відділом інституту, і, коли вдало маніпулювати ними, то в такому великому господарстві, як науково-дослідний інститут, можна проіснувати з, так би мовити, найменшими для себе втратами.

Грач давно вже зрозумів нехитру механіку інститутських порядків. Звичайно, цар і бог директор – відомий вчений, академік, лауреат Микола Васильович Корольков. Одне його слово важить більше, ніж ціла промова голови.

Але до Миколи Васильовича, як і до кожного царя та бога, далеко, він десь там, у високих наукових сферах, на засіданнях, з’їздах, конференціях і симпозіумах, а тут, на землі, на твердому науковому грунті, хазяйнують зовсім інші, тут усі питання вирішує заступник директора Михайло Михайлович Куцюк-Кучинський та його найближчий помічник і радник Ярослав Іванович Курочко – завідуючий відділом, доктор наук і безпосередній шеф Федора Степановича Грача.

Іноді вони консультуються і з головою місцевкому, це якось піднімає авторитет і амбіції Грача, хоч Федір Степанович дуже добре знає своє місце на ієрархічній драбині, сам висувається рідко, усі більш-менш принципові питання погоджує з Ярославом Івановичем, здогадуючись, що в такому випадку його завжди підтримає і сам заступник директора.

Сьогодні Грач трохи нервував. Виявлялося це в тому, що час од часу знімав окуляри чи зсовував їх на кінчик маленького, схожого на гудзик носа, закочував очі й часто кліпав ними, немов десь там, на стелі чи навіть десь вище, міг прочитати відповідь на питання, що мучили його.

Ще б пак, можливо, сьогодні нарешті буде розв’язано його проблему, вирішиться те, до чого він ішов довгих три роки, нарешті матеріалізуються плоди його, правда, чесно кажучи, не дуже обтяжливих роздумів. Можливо, сьогодні фортуна посміхнеться, мусить посміхнутися, бо на його боці Ярослав Іванович, а шеф, якщо захоче, може зробити все.

Так, докторська дисертація, межа бажань кандидата наук Федора Степановича Грача.

Захистити докторську, одержати диплом – і досить. Зась місцевкомівським інтригам і приниженням, досить консультуватися, радитись, дякувати й вклонятися.

Доктор є доктор. Це – становище й зарплата. Це, зрештою, незалежність, це – здійснення гонорових бажань Грача, який твердо знав, що він – аніскілечки не гірший за всіма, так би мовити, показниками від самого Ярослава Івановича Курочка, а в деяких навіть перевершує його.

Так, перевершує. Певно, розумніший і далекоглядніший за Курочка, принаймні молодший і спритніший, і посада завідуючого відділом за правом належить йому.

А вам. шановний Ярославе Івановичу, доведеться поступитися. Зрештою, можна вас і висунути: скільки почесних посад різних референтів та консультантів, правда, без влади та авторитету, проте грошовитих.

А що вам потрібно тепер, коли перевалило за п’ятдесят?

Либонь, тільки гроші. Об’і’лися владою. Роздалися й погладшали на авторитеті, тепер віддайте іншим шматок смачного пирога, дайте їм, ще худим, поласувати досхочу.

Федір Степанович іноді, в хвилини душевного просвітлення, уявляв себе на місці Курочка. Як уперше після наказу з’являється в інституті, звичайно, запізнившись на годину чи трохи більше, зневаживши пронизливу пунктуальність, це вам не хтось, а доктор наук Грач!

Бо ніхто ще не знає, яка у нього тверда рука.

Грач поправив тремтячими пальцями окуляри й ще раз закотив угору очі. Потім витягнув із шухляди письмового столу шкіряну теку і удав, що зайнятий паперами: співробітники відділу мусять бачити, що їхній профспілковий бос зранку піклується про них.

Першою влетіла до кімнати Вірочка, Вірунчик-красунчик, як називали її в інституті, предмет неподіленого Грачевого кохання. Вона зупинилася в дверях, покліпала густо нафарбованими віями й послала Федорові Степановичу повітряний поцілунок.

Грач відірвався від паперів, зиркнув на Вірунчика суворо, хоч серце й тенькнуло.

Подумав: навряд чи Вірунчик-красунчик відмовить йому, коли нарешті стане доктором. Ця думка солодко потішила його, захотілося вже зараз сказати Вірунчикові щось ущипливе, якось поставити на місце, проте втримався і знову заглибився в папери.

Усьому свій час, і тільки терплячий сягає висот.

Аби захиститися!

Він згоден на все, навіть принесе цьому осоружному Юркові, гидкому репортерові, газетяреві, який літературно обробляв його дисертацію, розставляв коми й вишукував граматичні помилки, дві чи три пляшки пива, той загадав це за свою нікчемну роботу – прямо казав, аби похвалятися в колі таких же бездарних писак, що вчора їм, тобто йому, Юркові, доктори наук носили пиво.

Нехай, він переживе все, навіть приниження. Бо тільки принижений вміє по-справжньому помститися.

Грач вітався із співробітниками, що займали місця за столами чи просто зазирали до їхньої великої кімнати, а сам лічив хвилини.

Мерзенна все ж звичка в цього нахабного Ярослава Івановича – запізнюватися. Тобі ж, нікчемі й сучому синові, гроші платять за роботу і великі гроші, то хоча б приходив учасно…

Нарешті з’явилася Людмилочка. І відразу до Вірунчикового столу – хі-хі, ха-ха, щебечуть, сокорять, буцім не в інституті, а десь на Хрещатику: ні сорому, ні совісті…

Затулившись долонею, Грач тоскно зиркав на дівчат. Колись він, обравши зручний момент, замилив очі своїй суворій, не дуже вродливій і на рік старшій дружині і запросив дівчат до приміського будинку відпочинку. Вірунчика-красунчика, Людмилочку й ще, для балансу, знайомого Юрка-газетяра. Зміг влаштувати цей виїзд через профком без особливих витрат, придбав лише для захмеління дівчат три пляшки червоного іскристого, зобов’язавши Юрка прихопити коньяку й горілки.

І все складалося добре. Кімнати в них з Юрком та в дівчат окремі, є де усамітнитись, Людмилочка випила і, як небезпідставно вирішив Грач, була згодна на все, та й Вірунчик, здається, нарешті пом’якшала. Попередньо вони з Юрком домовились про сфери, так би мовити, впливу. Юрко мав залицятися до Людмилочки – і той не порушував конвенції. Але, дивлячись, як розімліла дівчина тулиться до нахабного газетяра, Грач спалахував ревнощами, плескав Юрка по плечі, розводив їх, сам притулявся до Людмилочки, але очима їв Вірунчика.

Боже мій, невідомі межі людської зажерливості, й не доводить вона до добра!

Так і того разу. Допили не лише червоне іскристе, але й горілку – до краплі, Юрко вже потягнув Людмилочку до іншої кімнати, чесно залишаючи Грачеві Вірунчика, та якийсь біс штрикнув Федора Степановича: загородив двері, схопив дівчину за руку, відібрав у суперника, а запитати б, для чого?

Зрештою, дівчата розсердилися і пішли до себе – й досі Вірунчик-красунчик не може вибачити йому тої поїздки…

Нічого, вибачить, дай боже, тільки аби влаштувалося з докторською…

Нарешті минула мало не година, дівчатка нащебеталися і зайнялися роботою. У Грача вже зовсім урвався терпець, і лише тоді приїхав Ярослав Іванович. Він увійшов до кімнати, як завжди гранично діловий, навіть наїжачений і похмурий, буцім і справді наукові думки обтяжували його. Ні на кого не подивився, зустрівся очима з Грачем, ледь помітно кивнув і зник у дверях.

Серце у Федора Степановича завмерло: зав викликав його, отже, розмова, як і планувалося, відбудеться саме сьогодні.

І Грач поспішив до шефового кабінету. Став перед його столом, відчуваючи, як тремтять кінчики пальців. Поправив окуляри й нарешті запитав:

– Викликали, Ярославе Івановичу?

– Так, Федоре. – Шеф усе ще звертався до нього, як до хлопчиська. – Зараз я піду до Михмиха. У тебе все готове?

– Дисертацію віддруковано, проспект також. З опонентами розмовляв…

Курочко досадливо поморщився.

– Не про це… Якщо Михмих виявить бажання?..

Грач кліпнув очима: справді, який він недогадливий.

– Є домовленість у ресторані “Дніпро”. Окремий столик, ікра, червона риба…

– Годиться, – схвалив Ярослав Іванович. – Сиди тут, нікуди не відлучайся.

Він міг би й не казати цього: скільки завгодно чекатиме тут, у тіснуватому шефовому кабінеті, він з задоволенням сидів би поверхом нижче в приймальній Михмиха, прислухаючись до найменших звуків, що долинають з-за оббитих дерматином дверей, та незручно.

Курочко вийшов, а Грач, знявши окуляри, підвів очі й заворушив губами – можна було подумати, що він молиться, однак Федір Степанович не просив у бога ласки, знав, що бог не в силі допомогти йому. Як людина забобонна, просто повторював слова дитячої лічилки, котрі, вважав, мали магічне значення і завжди приносили йому щастя:

“Еники-беники їли вареники, еники-беники кльоц…”

І знову:

“Еники-беники…”

– Вітаю вас, Михайле Михайловичу! – Курочко мало не ліг досить об’ємним черевом на дзеркальну поверхню великого столу. – Радий бачити в доброму здравії.

Заступник директора поворушився у кріслі – він мало не втонув у ньому, тільки лиса голова здіймалася над столом і окуляри в золотій оправі блищали застережливо й суворо.

Куцюк-Кучинський подав Курочку маленьку, мало не дитячу пухку руку, обійшов стіл і вмостився у кріслі навпроти Ярослава Івановича – це означало вищу міру гостинності й поваги, проте Курочко сприйняв цю демонстрацію спокійно, як належне, навіть витягнув сигарету й пошукав очима попільничку – це було нахабством, усі знали, що Михайло Михайлович не палить і не терпить тютюнового диму, в його кабінеті курили лише Корольков або високошановані гості: жест Курочка означав певну демонстрацію сили, Михайло Михайлович зрозумів це й сам знайшов попільницю. Велику й кришталеву. Взагалі господар кабінету полюбляв усе велике і об’ємне, може, тому, що сам вдався низенький, пухкенький, схожий на колобка. Схожість ця була настільки очевидною, що в інституті його називали тільки “Колобком”, прізвисько так прилипло до нього, що колись у новорічному номері стіннівки художник зобразив Куцюка-Кучинського колобком – дехто вважав, що Михайло Михайлович образиться, та в нього вистачило здорового глузду разом з усіма посміятися з шаржу – правда, через півроку художник потрапив під скорочення штатів.

Курочко закурив, але пустив дим убік, хоч цим виявляючи повагу до начальства. Михайло Михайлович принюхався і зітхнув полегшено, пахло “Золотим руном” – добре, що в цього неотесаного Ярослава Івановича вистачило такту закурити запашну сигарету, а не якусь смердючу “Приму”, котрою задимлював усі кімнати свого відділу. Це поліпшило Куцюку-Кучинському настрій, Михайло Михайлович потер м’якенькі долоні й мовив привітно:

– Завжди приємно бачити вас, шановний, а коли ви принесли ще гарну звістку…

– Без добрих вістей не ходимо.

– Розмовляли з Норвідом?

– Навіть двічі.

– Успішно?

– Зі скрипом, шановний Михайле Михайловичу, із страшенним скрипом, та нарешті він зрозумів, що наші пропозиції тільки на користь йому.

– Бовдур! – раптом обурено вигукнув Колобок. – Опирається, замість дякувати. Я ж згодився поставити своє прізвище!..

– Оце я і пояснив йому. Ну, хто такий Норвід? Нуль без палички. Якщо ж сам Куцюк-Кучинський поставить під винаходом своє прізвище, премію забезпечено. І неабияку…

Михайло Михайлович утиснувся в крісло. Мовив притишено й навіть якось сумно:

– Отак-от роби людям добро. Ніхто не знає, скільки часу відбирає в мене цей кабінет, так, дорогий Ярославе Івановичу, розмінюємось на дрібниці, кадри, господарські питання, а міг би, міг би і я сказати щось у науці!

Курочко обережно, долонею, відігнав убік дим. Не підтакнув Колобкові, хоч той явно напрошувався на це, та й, зрештою, чого мусив підтакувати? Й так половину наукових заслуг Михайла Михайловича організовано ним, Курочком. Зазирнути тільки до останнього наукового вісника: шість статей підписані Куцюком-Кучинським як співавтором, а спитати б у Колобка, хоч прочитав їх?

– Наука, дорогий Михайле Михайловичу, – сказав нарешті, – баба вредна, підходу потребує обережного й вдумливого, іноді кожен крок слід виважити.

– Кому як, – невдоволено покрутив головою Колобок. – Іншим щастить, нахабно лізуть, ногою двері в науку відчиняючи.

– Так, – скрушно зітхнув Курочко, – не те, що ми, трудяги… – Хитро зиркнув з-під кошлатих брів на Михайла Михайловича й додав обережно: – На одних усе сиплеться: академік, лауреат, почесний член…

Колобок зіщулився. Як приємно було чути ці слова, сам думав так, але ж ніколи не насмілювався уголос,

А Курочко!..

Ох, прохіндей клятий, дозволяє собі замахнутися на самого…

Від цих думок зробилося млосно й жахно. Колобок підвів руки, долонями відгороджуючись від Ярослава Івановича. Але той не помітив його заперечливого жесту чи удав, що не помітив, – вів далі:

– Іноді все життя можна бути тінню. Ходити під кимось і, як місяць, відсвічувати чужу славу.

– Ну, що ви, дорогенький, всі ми під богом, а бога маємо одного, Миколу Васильовича.

Курочко, люто випнувши губи, мовив:

– І не соромно вам? З вашою головою, вашими здібностями? Уявіть собі, нема нашої зірки – ну, закотилася: помер чи загинув, гинуть же люди, машини розбиваються, літаки… – затнувся і облизав смаглі губи. – Це я так, чисто теоретично… Але ж буває… І тоді засвічується нова зірка. Чи не так?

Куцюк-Кучинський поворушився в кріслі, проте ледь-ледь, аби навіть Курочко не помітив, має рацію прохіндей, б’є просто в яблучко. Але Михайло Михайлович промовчав, лише зітхнув потихеньку й жалібно.

А Курочко зовсім забувся, забувся і знахабнів до того, що видихнув дим просто йому в обличчя. І мовив прямо:

– Чи не набридло вам бути тінню Королькова?

– Що ви, що ви! – замахав руками Куцюк-Кучинський. – Я так шаную Миколу Васильовича!

– І вік ходитимете в замах.

– Пишаюся цим.

– Але ж мрієте стати членкором? Я не кажу вже… Нараз Колобок почервонів, якось навіть побільшав і вигукнув верескливо:

– Припиніть! Я наказую вам припинити ці недостойні розмови!

– Звичайно, я можу припинити, – розсудливо одповів Курочко. – Та чи стане вам краще? Поки ми вдвох, шановний Михайле Михайловичу, являємо хоч якусь силу, а самі ви?..

– Ну, гаразд, – здався Колобок, – все правильно, але ж ви так несподівано…

– Звикайте, шановний, і знайте: тінь Королькова ніхто членкором не зробить.

– Однак не все залежить від нас…

– Так, не все.

– От я й кажу: під богом ходимо.

– Єднати ряди треба, шановний.

– Це в нашому інституті! На Королькова ж моляться!

– Не всі, Михайле Михайловичу, і своїх людей шанувати мусимо. Потихеньку, шановний, та не зволікайте. Поки дехто обертається в академічних висотах, ми всі земні позиції займемо.

– Легко сказати…

– Якщо б усе було легко… Але ж недарма мовиться: вода камінь точить.

Куцюк-Кучинський зиркнув на Курочка пронизливо.

– А ви недарма прийшли до мене, – здогадався нарешті. – З ідеями? Що ж, викладайте.

– Завжди поважав вас за гострий розум, – з ледь помітною іронією відповів Курочко, подумавши, що цього вельбучного півника легко обвів би навколо пальця і не такий хитрий лис, як він. – Ідеї є, шановний. Треба підтримати свою людину, і людину потрібну.

– З радістю, та чи зможу?

– Якщо вже не ви, Михайле Михайловичу…

– Кого?

– Грача.

– Федір Степанович людина справді поважна, – обережно погодився Колобок. – І заслуговує на підтримку. Я чув – він закінчив докторську.

– Приємно мати справу з розумною людиною, – підлестив Курочко. – І відділ рекомендує її до захисту.

– То в чому ж справа? – знизав плечима Куцюк-Кучинський. – Хто сумніватиметься у рішенні відділу?

– Я певен в об’єктивності наших суджень. Але ж, самі знаєте, декому може віжка під хвіст потрапити, а його слово на вченій раді…

– Так, вчена рада не піде проти Миколи Васильовича, – погодився Куцюк-Кучинський.

– І тому слід скликати її негайно, – підказав Курочко, – поки наш шановний академік не повернувся.

– Важко.

– Проте можливо.

– Нічого неможливого, справді, нема, – якось зловтішно блиснув окулярами Михайло Михайлович. – Але Корольков може вгледіти в самому факті позачергового скликання вченої ради, ну, щось… – завагався, підшукуючи слово, – підозріле, якщо хочете.

– Пусте, – впевнено заперечив Курочко. – Йому зовсім не обов’язково знати про це засідання, протокол підпишете ви, а Миколі Васильовичу ніколи заглиблюватися в дрібниці, поточні справи не повинні його цікавити, більше того, ми просто мусимо берегти час академіка для науки.

Куцюк-Кучинський зітхнув і знову зблиснув окулярами. Мовив притишено:

– Я здогадувався, що дисертація Грача не має великої наукової цінності, тепер ви зовсім переконали мене.

– Для чого ж так прямо?

– Свої люди, Ярославе Івановичу, й не потрібні нам дипломатичні еківоки.

– Отже, вчену раду скличемо…

– Післязавтра.

– Одне задоволення мати з вами справу.

– І я також розумію вас із півслова.

Курочко загасив недопалок, розігнав рукою дим. Хотів уже йти, та Куцюк-Кучинський зупинив його. Запитав:

– А як ВАК, Ярославе Івановичу? Чи не виникнуть непередбачені ускладнення?

– Досі обходилося.

– Ну, добре, – Куцюк-Кучинський махнув рукою, чи то згоджуючись, чи то відпускаючи Курочка. – Покладаюсь на вас.

Ярослав Іванович посміхнувся і пішов, а Куцюк-Кучинський дивився йому вслід і думав, що, зрештою, коли навіть дисертацію Грача ВАК і заріже, з нього як з гуски вода. Ну, скликав терміново вчену раду, хто ж дорікне за це? Полегшено зітхнув і розчинив вікно: хоч і “Золоте руно”, а дихати нічим.

Курочко вийшов до приймальні в гарному настрої: справу зроблено, і увечері бенкет забезпечено. Згадав, що не запросив Колобка, хотів навіть повернутися, та вирішив: не треба. Так, не треба, хтось може побачити Грача в ресторані разом із заступником директора, підуть небажані чутки, можливі анонімки, а дисертантові це зовсім не потрібно.

Ярослав Іванович широко посміхнувся секретарці, хотів сказати їй щось приємне, та побачив у приймальній незнайомця. Сидить скромно біля дверей, схрестивши руки на грудях, і смішно ворушить великими пальцями – огрядний, невисокий. Мабуть, не вчений – Курочко мав чіпку пам’ять і міг присягтися, що раніше ніколи й ніде не зустрічався з ним, А якщо не вчений і не якесь цабе (а цабе навряд чи сиділо б отак-от, терпляче чекаючи прийому в Куцюка-Кучинського), то не варте уваги.

Курочко ще раз усміхнувся секретарці й поспішив до відділу порадувати Грача приємною звісткою.

Секретарка зазирнула до кабінету, доповіла:

– До вас, Михайле Михайловичу, слідчий з прокуратури, товариш Дробаха. – І відразу відступила від дверей, пропускаючи. – Прошу вас…

Дивилася, як трохи боком протискується до кабінету чоловік у мішкуватому костюмі, провела його зацікавленим поглядом і зачинила двері. Подумала: хто тільки не ходить до Михайла Михайловича, а от з прокуратури, здається, вперше.

Куцюк-Кучинський зустрів Дробаху, стоячи за столом. Привітав його легким нахилом голови й вказав на крісло.

Дробаха перед тим як сісти подав посвідчення – заступник директора уважно вивчив його, видно, посада слідчого з особливо важливих справ вразила його, бо, повернувши червону книжечку, простягнув Дробасі руку й запитав трохи запопадливо:

– І що саме може зацікавити вас у нашій скромній установі?

Дробаха заховав посвідчення, повільно опустився в крісло, витримав паузу й тільки по ній мовив:

– Не таку вже й скромну установу очолюєте, Михайле Михайловичу. Не прибіднюйтесь.

– Заступник, тільки заступник директора, товаришу Дробахо. А директором у нас, певно, чули – академік Корольков.

– Тільки вчора розмовляв із ним.

– Випадково не плутаєте? Саме вчора Микола Васильович вилетів до Одеси.

– Ми зустрілися з ним у аеропорту.

– Нічого не розумію.

– Звичайно, я б на вашому місці також не повірив, але факт лишається фактом. Неприємна річ, Михайле Михайловичу, проте мушу поінформувати вас: в одній з валіз пасажирів, що мали летіти до Одеси, вибухнула міна, загинув вантажник. Слава богу, ніхто з пасажирів не постраждав.

– Вибух? – широко розкрив очі Куцюк-Кучинський. – Хотіли вбити Миколу Васильовича?

Дробаха поблажливо всміхнувся.

– Не зовсім так, – застеріг, – але маємо підстави вважати, що когось із пасажирів.

– Неймовірно! – щиро вигукнув Куцюк-Кучинський і раптом затнувся.

Невже?..

Згадав: кілька хвилин тому Курочко сказав… Ну, як він сказав? Точно: “Машини розбиваються і літаки…”

Невже?..

Овва, прохіндей клятий… Але, може, й пусте…

– Неймовірно… – повторив тремтячим голосом. Подивився на Дробаху розгублено. – І ви прийшли до нас шукати зловмисника?

– Ну, для чого так категорично? Скажемо: з’ясувати деякі обставини.

– Але що я можу?

– Микола Васильович розповів, що його валіза стояла в приймальній. Як ви вважаєте, чи не міг би хтось скористатися з цього? Можливо, секретарка?

– Наталя?

– Наталя Павлівна Яблонська, якщо не помиляюсь?

– Гадаєте, вона причетна?

– Я нічого не гадаю, Михайле Михайловичу, я тільки знаю, що в одній з валіз, зданих у Борисполі до багажу, була міна з годинниковим механізмом.

– Але ж Наталя! Що вона може?

– Микола Васильович повідомив, що ніколи не замикав валізу, й після того, як удома поклав необхідні речі, не зазирав до неї.

– Не вірю, що Наталя могла вчинити таке.

– Хто, крім вас та неї, знав, що Микола Васильович відлітає до Одеси?

Куцюк-Кучинський задумався на кілька секунд.

– Звичайно, шофер, – відповів, а сам подумав: “Невже Курочко? Невже міг піти на таке? Однак слід мовчати. Тільки мовчати, почнуть розмотувати клубок і відразу з’ясують, хто підтримує Курочка… І довідаються про деякі негативні аспекти їхньої дружби, темні плями…”

– Прізвище шофера? – запитав Дробаха.

– Петро Лужний.

– Ще хто?

– Невже ви думаєте, що від’їзд директора інституту на симпозіум – державна таємниця? – посміхнувся Куцюк-Кучинський. Йому вистачило кількох секунд, щоб опанувати себе й тверезо зважити ситуацію. Навіть прийняти рішення.

– Звичайно, я так не думаю, – одповів Дробаха серйозно. – З вашого дозволу, я хотів би побалакати з Наталією Павлівною.

– Прошу, – з полегшенням погодився Куцюк-Кучинський: принаймні мав ще кілька хвилин на роздуми.

Сидячи в приймальні, Дробаха встиг придивитися до секретарки, й вона справила на нього приємне враження. Не якась гарненька вертихвістка – жіночка ще молода, але серйозна й не марнує часу: розбирала ранкову інститутську пошту, а не читала з шухляди захоплюючий роман. І зараз увійшла до кабінету зосереджена й зупинилася біля дверей очікувально.

– Товариш слідчий має до вас кілька запитань, Наталю, – сказав Михайло Михайлович і запросив: – Ідіть сюди й сідайте.

Не здивувалася і не стривожилася, пройшла до столу спокійно й сіла зручно, втупившись у Дробаху.

– Коли вчора приїхав до інституту Микола Васильович? – запитав слідчий.

– О десятій. Може, трохи по десятій.

– Він приніс із собою валізу?

– Ну, що ви!.. – аж здивувалася з такої нетямущості слідчого. – Валізу заніс шофер.

– Петро Лужний?

– Ні, за директором послали машину Михайла Михайловича. У Петра щось зіпсувалося.

– А я і не знав, – вставив Куцюк-Кучинський.

– Не хотіла вас турбувати: ви приймали представників заводу.

– Точно.

– Отже, – вів далі Дробаха, – шофер приніс валізу…

– І залишив її в приймальній.

– Коли Микола Васильович виїхав до Борисполя?

– На початку дванадцятої.

– Виходить, валіза стояла в приймальній трохи більше години?

– Так.

– Ви не цікавились валізою? Не торкалися її?

Обурено стенула плечима.

– Для чого?

– Прошу вас, – лагідно мовив Дробаха, – пригадайте, ви весь час, з десятої і до від’їзду директора, сиділи в приймальні?

Наталя замислилась на мить і відповіла не вагаючись:

– Виходила двічі. Микола Васильович просив принести з буфету бутерброди, а потім відносила листи до канцелярії.

– Скільки часу зайняло у вас ходіння до буфету?

– Хвилин вісім – десять.

– А канцелярія далеко?

– Я ще затрималась там, – згадала секретарка. – Побалакали трохи… Також хвилин десять.

– Не бачили, хтось із сторонніх заходив до приймальні?

– Але ж вхід до інституту тільки за перепустками.

– Може, застали когось?

– Директор викликав Андрусечка.

– Доктор наук, – вставив Куцюк-Кучинський. – Завідуючий відділом. Відомий учений.

– Не помітили, хтось виходив з приймальні?

– Здається, Курочко. Так, – кивнула ствердно, – Ярослав Іванович також заходив.

“Боже мій, – ледь не вигукнув Куцюк-Кучинський. – І тут Курочко!”

– Більш ніхто не турбував директора? – запитав Дробаха.

– Потім до Михайла Михайловича заходив інженер Кремінський. Ну й шофер Петро. Повідомив, що машину полагоджено.

Дробаха побачив, як нетерпляче засовався в кріслі Куцюк-Кучинський, і відпустив секретарку. Коли та зачинила за собою двері, мовив:

– Мені чомусь видалося, Михайле Михайловичу: ви хотіли щось розповісти?..

– Так, одна побіжна розмова, може, й не варта вашої уваги…

– Може, й не варта, – легко погодився Дробаха, – однак про всяк випадок…

– Був сьогодні в мене доктор наук Курочко… – Куцюк-Кучинський зняв окуляри: коли хвилювався, чомусь починав краще бачити. Нараз подумав: зараз він розповість усе про Курочка і в результаті лусне, як мильна булька, їхній альянс з Норвідом. І плакала премія.

Але для чого йому розкривати перед цим слідчим усі карти? Хіба робить так досвідчений гравець? Вистачить і натяку, туманного натяку, тоді завжди можна виправдатися.

– Так, – повторив, – заходив до мене саме перед вами один з наших завідуючих відділами Ярослав Іванович Курочко. Людина поважна, доктор наук… – пояснював так довго, аби знайти потрібні слова, щоб і кинути тінь на Курочка, і одночасно не дуже велику. Нарешті знову натягнув окуляри й закінчив по паузі: – Видалося мені, що Ярослав Іванович настроєний проти директора й ставиться до нього якось не так… А тут Наталя бачила, як він виходив в приймальні…

Дробаха подмухав на кінчики пальців, уважно зиркнув на зніченого Куцюка-Кучинського.

– І в чому це проявилося? – запитав. – Чи не могли б ви трохи конкретніше?

“А це вже дзуськи, – зловтішно подумав Михайло Михайлович, – подивимось, як розгортатимуться події, тоді, може, щось і пригадаю, а тепер – туман, білий туман, молоко так би мовити…”

– Прошу, – одповів упевнено. – Товариш Курочко скаржився на упереджене ставлення директора до проблем, що розробляються працівниками його відділу. Якщо хочете, на деяку необ’єктивність.

– Але ж це не заборонено нікому.

– Звичайно, звичайно… – зрадів Куцюк-Кучинський. Подумав: він зробив свою справу і, в разі чого, завжди зможе послатися на цю розмову. Він не втратив пильності й вчасно сигналізував. Якщо ж Курочко ні в чому не винний, ця розмова просто забудеться. Зрадів і непомітно потер пухкі долоні.

Дробаха підвівся.

– Не смію більше витрачати ваш час. Маю ще побалакати з шофером. Петром Лужним, якщо не помиляюсь?

Куцюк-Кучинський провів слідчого до дверей.

– Наталя викличе Лужного, – запевнив прощаючись. Широко й доброзичливо посміхнувся Дробасі й довго ще стояв біля зачинених дверей, все ще широко посміхаючись. Потім помацав щоки, стираючи з обличчя посмішку, й подумав: треба сьогодні ж побалакати з Норвідом. Так, ні про що, але приголубити, аби потім не дуже пручався.

Гарний настрій повернувся до Михайла Михайловича. Все ж життя дивовижне й чудове, якщо точно знати, чого ти хочеш, і вміти досягти поставленої мети.

5. Перед входом до крамниці лежав, висолопивши язик й важко дихаючи, рудий пес. Стецюк зупинився перед ним і запитав благодушно:

– Спекотно?

Пес подивився на нього розумними очима і, вловивши в Стецюковому запитанні доброзичливість, вдячно ворухнув хвостом.

– Отак от, друже, – вів далі Стецюк. – Зараз усім спекотно, але ти розлігся в затінку й відпочиваєш, а люди – в полі у таку спеку працюють. Виходить, ти звичайний ледар…

Пес, видно, не образився, бо ще раз ворухнув хвостом і удав, що хоче підвестися, однак лише сіпнувся й простягнувся ще зручніше.

– Точно, ледар, – повторив Стецюк і подумав, що цього рудого пройду слід було б прогнати з-під ганку, та не схотів зв’язуватися – подумаєш, якийсь рудий пес розлігся на травичці. Хай собі… Ще може загарчати чи вкусити, йому ж, Яремі Стецюку, сьогодні аж ніяк не хочеться псувати настрою. Бо день цей для нього таки святковий. Он і Христина, погомонівши із сусідкою, йде до магазину – почує його панібратську розмову з рудим пройдою і подумає, що її чоловік зовсім здитинів од щастя.

Але те, що сьогодні в них щасливий день, Христина знала так само твердо, як і Ярема.

Ще донедавна в їхній родині все було гаразд, роботу мав Ярема необтяжливу, але, як полюбляв висловлюватися, відповідальну і авторитетну – фактично, виконував обов’язки “ад’ютанта” голови колгоспу Григорія Андрійовича Доро-ха, а точніше, як назвали його злостиві сільські жінки, був “могоричним бригадиром”.

Справді, ще рік тому їхній голова не міг обійтися без Яреми Стецюка: хвора людина, щось з тиском та серцем, п’є чай та пепсі-колу, іноді в спеку дозволить собі склянку холодного пива, а вже про коньяк чи горілку й мови нема…

А де ти в місті чи в райцентрі дістанеш запчастини без могоричу? Як залагодиш справи на міжрайонній базі чи виб’єш міндобрива? І ось виходить, що домовляється Григорій Андрійович, а замочує Ярема. І гарно замочує, із знанням справи, щедро – наступного разу й на базі, і в міжколгоспбуді для них зелена вулиця.

А що в селі Ярему обзивають “могоричним бригадиром” – до лампочки. Зате скільки марочних коньяків перепробував!

Найбільше злостилося на Ярему сільське жіноцтво – чоловіки вже звикли: що ж, людині пофортунило, має організм спиртостійкий, а це – талант, все одно що голос у співака. Жінки сердилися, може, тому, що, їдучи до райцентру, Стецюк зав’язував модну краватку в крапочку, чи тому, що в чоловічій компанії нахвалявся про безліч знайомств із жіночою половиною роду людського…

Що, мовляв, наші, сільські баби? Вони – малокультурні, спідниці носять, як і двадцять років тому, й поводяться неінтелігентно: ти її лапнеш, а вона дулю скрутить чи, ще гірше, – ляпаса дасть.

Та поступово розмах Стецюкової діяльності звужувався, в районі навели порядок, найзавзятіших могоричників познімали, і нарешті Ярема, як не страждало його самолюбство, пішов працювати на ферму.

– Розжалували в рядові, – скаржився після чарки, але пити став значно менше, за свої не дуже розженешся, і цей поворот у його долі найпершою оцінила власна дружина.

– Хоч рядовий, зате ж тверезий, – утішалася.

Яремі таке порівняння не дуже подобалося, проте що міг удіяти? Але ж часу тепер мав більше і міг крутитися біля своїх улюблених вуликів. Десять бджолиних хаток стояли у Стецюковому садочку – акуратні, пофарбовані в зелений колір, дашки з оцинкованого заліза. Навіть журнал “Пчеловодство” почав передплачувати й хвалився, що бджолярство поставлено в нього на наукову основу.