Текст книги "Вибух"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц)

Бобрьонка пойняла злість, та він пригамував її, зрештою, матиме час, аби поставити цього нахабного ортсгрупенляйтера на місце, тепер же треба приглушити свої емоції, бо злість – поганий порадник у даному разі й не литиме воду на їхній млин.

Венклевіц попросив зупинити машину біля другого від краю села будинку, перевалився через борт машини й очікувально зиркнув на Мохнюка. Той махнув рукою, відпускаючи його.

– Нехай іде сам, – пояснив Бобрьонкові. – Однаково втекти не може, а не схоче нам допомогти – не примусимо. А так – пошепочуться між собою, порадяться й піднесуть нам Валбіцина на тарілочці.

– Ну, ну, – не зовсім схвально покрутив головою Бобрьонок. – Тобі тут видніше…

Ортсгрупенляйтер повернувся через кілька хвилин. Знову зняв капелюха й вклонився чемно. Пояснив:

– Панове мають почекати з півгодини. Я послав Зеппа Кунца погомоніти із своїми людьми.

Бобрьонок повільно виліз з машини. Відчув: злість, яка мало-помалу накопичувалася в ньому, готова вихлюпнутися. Зупинився навпроти ортсгрупенляйтера, запитав, старанно добираючи німецькі слова:

– Ви були членом націонал-соціалістської партії?

Здається, Венклевіц втягнув голову в плечі й зробився ще трохи меншим. Відповів, чомусь притиснувши руки до тулуба:

– Так. Член партії.

– Уперше бачу людину, котра за таких обставин не зрікається фашизму! – вигукнув Бобрьонок.

Нараз майор відчув, що злість відступила, натомість прийшла щира цікавість: що за людина цей ортсгрупенляйтер, адже ж, либонь, перший на селі, всі його слухаються, найтиповіший, так би мовити, для фашистської Німеччини. Озирнувся на Мохнюка, попросив:

– Ти побалакай з ним, старлей. Ну, розпитай про життя. А я послухаю. Що не збагну, поясниш…

Мохнюк кивнув розуміюче. Не зліз з машини, сидів, поклавши руки на кермо й хоч цим підкреслюючи свою вищість і відчуженість від ортсгрупенляйтера.

– Пане Венклевіц… – почав, та Бобрьонок нараз обійшов навколо ортсгрупенляйтера, дивлячись на нього, як на заморське диво, й мовив Мохнюкові:

– Ні, ти йому ось що скажи. Як фашисти в наших селах комуністів босих по снігу до шибениці гнали. Тільки за те, що вони комуністи!.. А він, фашист, тут у Німеччині зі мною, комуністом і офіцером, в одній машині їздить!.. І ми з ними усякі цирліхи-манірліхи розводимо…

Мохнюк почав перекладати, а Бобрьонок утупився в ортсгрупенляйтера, намагаючись збагнути, як саме сприйматиме той його слова і які думки вируватимуть в ньому. Але майже нічого не відбилося на обличчі Венклевіца, стояв, тримаючи капелюха тонкими старечими пальцями, і, може, лише ця поза та шкіра на лисому черепі, що взялася зморшками, виказували його справжній стан. Дивився Мохнюкові мало не в рот, не відводив погляду, певно, боячись зустрітися очима з Бобрьонком і прочитати в них усе шаленство, що переповнювало майора й могло вихлюпнутися будь-якої миті. Уважно вислухавши, відповів, старанно добираючи слова:

– Не забувайте, що в Німеччині існувало гестапо. І навіть тут, в самому серці рейху, ми щоденно пам’ятали це. Крім того, найбільш екстремально настроєні люди вступали до СС.

– Ну що з ним розмовляти! – вигукнув Бобрьонок. – Вони встановили порядок, назвали його новим – вішали, розстрілювали, спалювали в крематоріях! В ім’я порядку. Але ж тепер настав час розплати. Скажи йому саме так: за той порядок настав час розплати!

Мохнюк говорив ясно й навіть якось рівно й одноманітно, а Бобрьонок помітив, як нарешті лячно забігали очі в ортсгрупенляйтера, як опустилися в нього куточки губів.

Венклевіц притиснув капелюха до грудей і мовив, зазираючи Мохнюкові у вічі:

– У Нойкірхені було все спокійно. Це можуть підтвердити жителі села. А невже націонал-соціалістів притягатимуть до відповідальності? Тільки за те, що вони були членами партії?

Бобрьонок махнув рукою: мабуть, цьому фашистові важко пояснити, чим саме він завинив, і не тільки перед своїм народом. А Венклевіц подивився на нього жалісливо, наче від Бобрьонка таки залежала його доля і судитимуть його чи не сьогодні. Нараз, мабуть, рятівна думка майнула в нього, бо потягнувся до майора й мовив упевнено:

– Ви переконаєтесь у моїй лояльності, пане офіцер.

– У селі криється злочинець, – похмуро мовив Бобрьонок, вислухавши тлумачення цього довгого речення, мовленого мало не урочисто. – І найкращий спосіб довести свою лояльність – знайти його.

– Він нікуди не подінеться! – пообіцяв ортсгрупенляйтер. – Якщо справді є в селі і його бачили наші люди. До речі, вертається Зепп Кунц, – вказав на чоловіка, що поспішав до них, – і ми зараз усе знатимемо.

Ортсгрупенляйтер натягнув капелюха, крадькома зиркнувши, яке враження це справить на офіцерів, упевнився, що вони не звернули уваги на цю його дещо демонстративну акцію, і ступив назустріч кульгавому чоловікові, який аж захекався від заповзяття.

Бобрьонок подивувався метаморфозі, котра за якийсь мент відбулася із Венклевіцом: дивився владно і, здається, став навіть трохи огряднішим і вищим.

– Ну? – запитав кульгавого.

– Невтішні новини, гер ортсгрупенляйтер, – пробелькотів той. – Ніхто не бачив у селі стороннього.

– А в Вернера Хайнріха ти був?

– І він не бачив.

– А Штібер?

– Із ним розмовляв, а він опитував сусідів.

Венклевіц нерішуче озирнувся на офіцерів.

– Ви чули? – запитав у Мохнюка.

– Проте злочинець мусить бути в селі. Інакше йому просто нема куди подітися…

Ортсгрупенляйтер подумав трохи й мовив:

– Зараз я побалакаю ще з фрау Шерінг. У неї таке око, що бачить крізь стіни… – тицьнув пальцем у будинок навпроти. – Може, пан офіцер бажає пройти зі мною?

Ортсгрупенляйтер посунув через дорогу, та Бобрьонок раптом зупинив його рішучим жестом. Принюхався і запитав:

– Ви нічого не відчуваєте?

Венклевіц зігнувся і знову зняв капелюха.

– Що я маю відчувати, пане офіцер?

– Запах… Наче хтось палить…

Венклевіц знизав плечима.

– На вулиці тепло, й навряд чи хто затопив пічку. Хіба що плиту…

– Пахне горілою матерією, – сказав Бобрьонок упевнено. Принюхався і додав: – Так, палять одяг, здається, там – он, бачите, димок з труби… – вказав на дім за півсотні метрів.

– Там мешкає фрау Штрюбінг, – пояснив ортсгрупенляйтер.

Мохнюк зрозумів, що саме має на увазі Бобрьонок. Запитав:

– Фрау Штрюбінг самотня?

– Більшість жінок Нойкірхена тепер самотні, – пояснив Венклевіц. – Як і у всій Німеччині. Мала двох східних робітниць, та вони днями втекли…

Мохнюк застережливо підвів руку. Подумав: якщо Валбіцин переховується саме в тому домі, голими руками його не візьмеш: має пістолет з кількома патронами. До того ж у разі небезпеки може кинути в пічку списки з сейфа. Отже, треба перехитрувати його.

– Хто така фрау Штрюбінг? – запитав.

– Порядна жінка, її чоловік, єфрейтор Штрюбінг, загинув два роки тому, роботяща, віддана рейхові… – затнувся, – я хотів сказати, що нічого підозрілого за нею не помічалося.

– Ви можете обережно викликати її сюди? – присунувся до ортсгрупенляйтера Мохнюк. – Певно, саме в її домі і заховався тип, якого ми розшукуємо. Врахуйте, він озброєний, та ми все одно візьмемо його. Але ви можете прислужитися нам, і самі розумієте…

– Так, я розумію! – аж розцвів Венклевіц. – Я викличу фрау Штрюбінг сюди так, що той чоловік, коли він справді в домі, нічого не запідозрить. А Гертруда – розумна жінка, і ми з нею домовимось.

Він так і сказав “ми”, начебто прилучаючись до операції розшукувачів. Мохнюк помітив цей маневр ортсгрупенляйтера, посміхнувся ледь помітно, та заперечувати не став. Зрештою, успіх справи деякою мірою залежав і від спритності та витримки Венклевіца. Перезирнувся з Бобрьонком і, побачивши його схвальний погляд, легенько підштовхнув ортсгрупенляйтера.

– Давайте…

Дивився, як чимчикує той вузеньким асфальтовим тротуаром, прокладеним попід самісінькими парканами, почекав, поки порівнявся з садибою фрау Штрюбінг, метнувся слідом і зайняв позицію далі за садибою, звідки проглядалися всі підходи до будинку. Тепер вони з Бобрьонком контролювали місцевість – відразу за садибою починалися городи, й непомітно вислизнути з будинку не могла б і кішка.

Минуло кілька хвилин, як ортсгрупенляйтер зник у домі, – вони тягнулися довго, й Бобрьонок почав уже тривожитися, нарешті двері грюкнули, на ганок вийшла жінка в темному жакеті й капелюшку, за нею – Венклевіц. Ортсгрупенляйтер увічливо подав жінці руку й допоміг спуститися сходами, забіг уперед і відчинив хвіртку, зовсім як запобігливий чоловік, котрий нічого не бачить на світі, крім своєї вродливої половини.

Бобрьонок дав знак Мохнюкові стежити за садибою, а сам відступив до “віліса”, що його оберігав Мишко. Дивився, як прямує до нього жінка – йде, не відводячи погляду, пряма й напружена, наче побачила якесь диво чи страховисько. Зупинилася за кілька кроків, та ортсгрупенляйтер дещо безцеремонно підштовхнув її ближче до майора й мовив:

– Оце фрау Штрюбінг, яку ви хотіли бачити.

Бобрьонок нахилився до Мишка, який сидів на задньому сидінні, й запитав:

– Зможеш перекладати?

– Постараюся.

– Тлумач цій фрау точно, краще повільно, та все до слова, що я скажу.

– Зробимо.

– Так от, запитай таке: що палила вона зараз у пічці?

Мишко почав перекладати, а Бобрьонок дивився, як зреагує на його слова фрау Штрюбінг. Проте жінка нічим не виказала себе. Одповіла спокійно:

– Розпалила плиту, аби зготувати їжу. Бо нема ні газу, ні електрики. А дрова є, ще трохи вугілля.

– Зараз ми зайдемо до вас, – сказав майор, – і знайдемо в плиті залишки одягу, який спалювали. Точніше, коричневої куртки.

Майор побачив, як округлилися в жінки очі. Однак у неї вистачило духу, щоб махнути рукою і відповісти:

– Скажете таке… Для чого б це мала робити?

– Фрау Штрюбінг, – обірвав її майор суворо, – уявляєте, в яке становище можете себе поставити? Перетлумач їй точно, хлопче, якщо збреше, відповідатиме за законами воєнного часу. Кого прийняла сьогодні до свого будинку і чий одяг спалювала? Бо зараз ми все одно будемо вимушені обшукати її садибу, і якщо вона переховує когось…

Мишко тлумачив, його уважно слухала не лише жінка, а й ортсгрупенляйтер. Фрау Штрюбінг уже хотіла щось відповісти, та Венклевіц ступив до неї і сказав загрозливо:

– Я вимагаю від вас виказити людину, яку переховуєте. І як ви насмілились вчинити таке? Без відома влади!

Нараз обличчя фрау Штрюбінг почервоніло, очі налились слізьми, вона підвела руки, наче хотіла вдарити ортсгрупенляйтера чи видряпати йому очі, й закричала на нього гнівно:

– Без відома влади, кажете? А хто забрав у мене чоловіка? І хто тепер дасть мені його? А тут прибився мужчина, і він мені подобається… Ви розумієте, подобається, і я йому також… – Сльози потекли в неї по щоках, вона розмазала їх долонями. – Ну, був він солдатом, то що? Війна кінчається, і солдати все одно повернуться додому, чи не так, пане офіцер? – подалась до Бобрьонка. – Віддайте його мені, дуже прошу!

Раптом ортсгрупенляйтер ступив до жінки, Бобрьонок не встиг зрозуміти, чого він хоче від неї, як Венклевіц ударив її по щоці, різко й сильно.

– Шльондра! – вигукнув Венклевіц. – Ти зганьбила все наше село, я завжди пишався порядком у Нойкірхені, а тепер що ж виходить? Кажу панам офіцерам, що в селі нема сторонніх, а вона пригріла дезертира? Пляма на весь Нойкірхен, інакше це ніяк не назвеш…

– Ах ти ж, старий негідник! – Жінка схопила ортсгрупенляйтера за вилоги піджака, притягнула до себе. – В тебе порядок? Звичайно, порядок, усе спокійно, тихо й любо, а хто на Гісбрехта доніс? Хто його до концтабору відправив? Може, я? Чи ти? А хто Драйзіга виказав гестапо?

– Що ти, що ти!.. – замахав руками ортсгрупенляйтер. – Що ти мелеш! То були державні злочинці…

– Драйзіг – державний злочинець? Просто він казав, що думав.

– Якби кожен базікав, що думає, – люто блиснув очима Венклевіц, – ми всі давно б загинули.

– Ми всі чи ти?

Суперечка між ними могла тривати безкінечно, крім того, Бобрьонок ледь угадував зміст мовленого, й він вирішив покласти край сварці. Взяв Венклевіца за плечі й відтрутив рішуче вбік.

– Коли прийшов до вас чоловік у коричневій куртці? – запитав у фрау Штрюбінг.

– Години три тому чи навіть менше.

– Переклади їй точно, Мишко: цей чоловік – небезпечний державний злочинець. Тільки сьогодні вранці він ударом ножа вбив двох людей.

Бобрьонок уже помітив, що фрау Штрюбінг мала звичку від здивування чи ляку округлювати очі. Тепер же вони в неї стали зовсім як у сови.

– Злочинець? – не повірила. – І вбив двох?

– Ударом ножа в спину, – ствердив Бобрьонок. Він спеціально повторив це, бо мав точно визначену мету: розвінчати Валбіцина в очах жінки й примусити її допомогти їм.

– О-о! – вигукнула в розпачі. – А такий зовні добропорядний. Певно, він хотів і мене…

– Так, – вставив від себе Мишко, – мабуть, саме з цією метою він і проник до вашого дому.

Як не дивно, а цей здогад остаточно впевнив жінку у злочинних планах Валбіцина, і вона запитала нараз зовсім спокійно, немов і не заламувала щойно руки у відчаї:

– Що я маю зробити?

– Отак би давно… – пробуркотів під ніс Бобрьонок і поцікавився: – Де він переховується?

– У погребі.

– А вхід до погреба?

– Ляда в передпокої.

– Озброєний?

– Я бачила, як він поклав до піджака мого чоловіка пістолет.

– Переодягнувся і наказав спалити свій одяг?

– Так. Він почав вимагати в мене інший одяг, а що я могла вчинити проти озброєного чоловіка!

Це була зовсім нова версія стосунків фрау Штрюбінг з Валбіциним, видно, остаточно зорієнтувалася і зрозуміла, що тепер йому нічим не допоможеш. Отже, і продасть Валбіцина з легкою душею. Зрештою, це влаштовувало Бобрьонка, і він наказав:

– Ми вдвох зайдемо разом до передпокою. Ви відчините ляду й покличете його. Заспокоїте й таке інше. Зрозуміло?

Фрау Штрюбінг кивнула й тильним боком долоні обтерла ще вологі щоки.

– Свиня! – мовила твердо. – Яка свиня! А я нічого не запідозрила. Жінки взагалі такі довірливі й безпомічні…

Дивлячись на неї, ніяк не можна було повірити в це, та Бобрьонок не став нічого доводити фрау Штрюбінг. Легко підштовхнув жінку в напрямі садиби й пішов слідом, поправивши автомат на плечі.

Фрау Штрюбінг потягнула на себе ляду, й вона пішла легко, без скрипу – була акуратно змащена. Бобрьонок зайняв позицію ліворуч од жінки: Валбіцин, виходячи, обов’язково підставив би йому спину. За крок, попід самою стіною, втиснувся у вузький проміжок між диваном і шафою Мохнюк. Тримав пістолет, готовий будь-якої секунди звалити Валбіцина.

– Виходь, – сказала фрау Штрюбінг, – все спокійно.

– Чого він хотів? – запитав Валбіцин глухо.

– Дурниці, ортсгрупенляйтер сказав, щоб ми сховали від росіян продукти.

– Що ж, це правильно. – Валбіцин присвітив кишеньковим ліхтариком і почав підніматися сходами. – В селі спокійно? Немає червоних?

Бобрьонок дочекався, поки Валбіцин зовсім висунеться з вузького отвору, й сильним ударом звалив його. З протилежного боку передпокою стрибнув Мохнюк, вони заломили Валбіцину руки за спину й зв’язали їх. Майор витягнув з внутрішньої кишені піджака ТТ Толкунова, намацав там же акуратно складені папери, подав Мохнюкові.

– Вони, – побіжно передивився той, – найсекретніші документи “Цепеліна”.

Валбіцин лежав, незручно підібгавши під себе ноги, люто дивився на Мохнюка. Просичав з ненавистю російською:

– Усе ж таки вистежили… – Брудно вилаявся і додав німецькою: – Сука ти, Гертрудо, остання сука!

Бобрьонкові нараз стало важко дихати. Розстебнув горішні гудзики гімнастерки, вийшов на ганок. Сів просто на сходинки, стискаючи долонями теплий метал ТТ. Біля ганку вже зеленіли високі смородинові кущі, розкрили великі чашечки криваві тюльпани. Сонце припікало, й білі хмари ледь просувалися чистим небом. Мирним і вічним небом. Бобрьонок подумав: справді мирним, бо вже не сьогодні-завтра закінчиться війна, й він поїде до маленького містечка під Києвом, де зараз теж сидить у садку й, може, біля такої ж зеленої яблуні й дивиться на такі ж червоні тюльпани його Галя. Буде мир, і він, певно, вже ніколи не воюватиме. Бобрьонок давно чекав такого дня, як сьогоднішній, і знав: кращого, мабуть, не буде в житті, та від усвідомлення, що цей день нарешті настав, не стало легко й не прийшов давно очікуваний спокій, теплий метал пістолета обважував руку, й чомусь нило серце…

Вибух

1. Літак за кілька хвилин мусив узяти курс на Одесу. Оголосили посадку. Пасажири, здавши багаж і зареєструвавши квитки, зібралися у невеличкому вузькому приміщенні перед виходом на льотне поле.

Дівчина в добре підігнаній аерофлотській формі, обминаючи пасажирів, прямувала до дверей. Ішла вона, відхиливши голову, гордовито й відчужено, наче й не посміхалася щойно, коли реєструвала квитки: жінкам приязно, з ледь помітною зверхністю, а чоловікам багатообіцягоче й звабно.

Хлопець у розцяцькованій сорочці та злинялих джинсах хотів зачепити дівчину, але вона спритно обминула його, не подарувавши навіть погляду, а він захоплено покрутив головою і мовив сусідові:

– Варто познайомитись – гарна дівка!..

Той поплямкав губами й одповів розсудливо:

– Пуста затія. Через годину будемо в Одесі.

– Але скоро й повернемося…

– За місяць забудеш. На одеських пляжах, знаєш, скільки таких!

– Шкода пропускати… – хлопець підтягнув джинси й поправив сорочку з виглядом людини, якій мусить належати все.

Літня жінка, котра стояла попереду молодиків, невдоволено озирнулася, видно, хотіла зауважити їм, однак тільки гмикнула.

– Обережно, бабцю… – нахабно реготнув хлопець у джинсах, він явно напрошувався на конфлікт, та жінка лише засопіла і вдала, що не почула образливих слів.

Ще трохи далі лисуватий чоловік з рожевими щоками й кирпатим носом злодійкувато зиркнув на круті дівочі стегна, він не насмілився підвести очі вище, проте навіть цей погляд не пройшов повз увагу сухорлявої, плоскогрудої і суворої дружини. Вона міцно стиснула чоловікові лікоть і просичала загрозливо:

– Куди дивишся?

– Я – нічого…

– Спробуй тільки!

Чоловік злякано шморгнув носом і заперечив улесливо:

– Ти ж знаєш, крім тебе – для мене ніхто не існує.

– То й дивись на мене, – наказала, і чоловік справді повернувся спиною до дівчини, демонструючи свою відданість.

Сива жінка з модною зачіскою, в англійського крою вовняному костюмі й блузці з високим коміром зміряла дівчину в формі уважним холодним поглядом і зиркнула на свою червонощоку й гладку сусідку.

– Вродлива дівчина, чи не так? – мовила крізь зуби, й важко було зрозуміти, засуджує чи схвалює.

Червонолиця поправила долонею могутні груди, зневажливо наморщила ніс.

– А-а… – махнула рукою, – всі ми в такому віці були вродливими. Однак не пишалися цим.

Сива подивилася на сусідку уважно. Іронічна посмішка ледь торкнулася її вуст. Певно, вона й на мить не повірила надто категоричному твердженню червонощокої, проте не заперечила, а лише похитала головою і відповіла якось жалібно:

– Молодість така самовпевнена й така скороминуча. Хто з нас не вірив у її безконечність?

– Коли працюєш, та ще й обсаджена дітьми, ніколи про дурниці думати, – не зовсім увічливо заперечила червонолиця.

Сива зітхнула, видно, не погодилася, та сперечатися не стала.

Дівчина у формі зникла в дверях, певно, не здогадуючись, яке сум’яття посіяла серед пасажирів. А може, знала, бо повернулася мало не одразу, – зупинилася в дверях і мовила суворо й офіційно:

– Громадяни пасажири! В зв’язку із складними метеоумовами в Одесі виліт відкладається на годину. Прошу пройти до приміщення аеропорту.

Пасажири загомоніли стривожено, та дівчина витримала паузу й пояснила коротко і якось зовсім по-домашньому:

– Розумієте, з моря нагнало туману, й Одеса не приймає.

Багато пасажирів мали досвід, уже звикли до аерофлотівських несподіванок й тому стоїчно сприйняли неприємну звістку, лише бабуся в темній хустці сплеснула руками й вигукнула розпачливо:

– Як же так? Мене ж зустрічатимуть… Дали телеграму, що ж буде?

– Почекають, – заспокоїла дівчина. – Тепер літо, тумани не застоюються… – Ледь помітна усмішка майнула її обличчям, либонь, вона не дуже-то й вірила самій собі, як не повірили й бувалі пасажири. Однак заспокоїлися і вони, усі потягнулися назад до зали очікування.

Хлопець у злинялих джинсах затримався, чекаючи дівчину; вона з’явилася у супроводі двох пілотів – навіть не зиркнула в його бік, і той поплентався слідом за пілотами, скривившись, наче ковтнув кислого.

У залі аеропорту кожен улаштувався, як міг.

Бабуся, котра турбувалася, що її не зустрінуть, зайняла місце на найближчій лавці – сиділа, чіпко розглядаючи пасажирів і прислухаючись до оголошень по радіо, певно, сподівалась, що їхня затримка виявиться кількахвилинною.

Високий чоловік у добре пошитому сірому піджаку й білих, під джинси, модних штанях, торкнувся ліктя свого сусіда – огрядного, з великим черевом, у вишиванці й нейлоновому капелюсі.

– Може… – запропонував, виразно клацнувши пальцями по горлу, – складете компанію?

Огрядний зупинився нерішуче.

– У ресторані розсиджуватись ніколи, – заперечив, – а в буфеті хіба дають?

Високий поплескав по шкіряній сумці, що висіла через плече.

– Знайдемо.

– Моя закуска, – охоче погодився черевань, і вони дружно попрямували до стойки, де смачно пахло кавою.

Сива жінка в англійському костюмі накупила в кіоску газет та журналів, знайшла вільне крісло під вікном, відгородилася від метушні газетою, либонь, не думала ні про рейс, ні про одеський туман – щаслива людська риса: заглибитися в себе й забути про життєві незгоди.

Літній чоловік у великих затемнених окулярах і текою з чорної шкіри під пахвою постояв посеред зали, явно не знаючи, де прилаштуватися, мабуть, не звик до неробства: нарешті теж обрав крісло під вікном, витягнув з теки, прикрашеної бронзовою монограмою, звичайний учнівський зошит у клітинку й почав щось швидко писати в ньому, зовсім як учень, який не виконав домашнього завдання і в останню хвилину надолужував прогаяне.

Хлопець у злинялих джинсах, мабуть, втративши надію познайомитися з дівчиною у формі, оглянув зал, трохи повагався і потягнув свого товариша до крісла, де розташувалася жіночка в таких же зношених джинсах і смугастій блузці. Він улаштувався навпроти, нахабно втупившись у жіночку, певно, звик не церемонитися, бо почав не дуже оригінально:

– Десь я вас бачив…

Жіночка відвернулась зневажливо, але це зовсім не засмутило хлопця, він нахилився до неї і вів далі вкрадливо:

– Точно, я знаю вас… – Замислився на секунду, нараз щаслива посмішка майнула його обличчям і він заявив упевнено:

– У “Метро”. Точно – в ресторані “Метро”, і ви там – офіціанткою.

Мабуть, жіночка не була байдужою до популярності, навіть такої, бо відповіла хлопцеві приязною посмішкою. Однак про всяк випадок застереглася:

– Ну й що?

– Приємно зустріти знайому.

– Нас не знайомили.

– Давайте без умовностей. – Хлопець простягнув руку: – Андрій.

Жіночка не подала руки, однак, трохи повагавшись, назвалася:

– Надя.

Хлопець одразу пересів у крісло поруч неї, він таки не звик гаяти час, зазирнув жіночці у вічі й хотів подарувати один із завчасно заготовлених і досить банальних компліментів, які все ж прихильно сприймаються навіть розумними жінками, та не встиг, бо зовсім близько загриміло, наче щось вибухнуло чи в землю вдарила блискавка. Жіночка злякано відсахнулася, і хлопець, скориставшись із секундної розгубленості, встиг схопити її за руку.

– Гроза, – заспокоїв, – нема чого боятися.

Жіночка потягнула назад руку, але не дуже рішуче, і хлопець нахилився до її вуха, нашіптуючи щось приємне.

Чоловік у сірому піджаку дістав із сумки ще не почату пляшку, покалатав нею.

– “Арарат”, – мовив не без пихи, – бачите, коньяк найвищого гатунку. Нюхали?

Але його партнер у нейлоновому капелюсі не образився на зневажливе “нюхали”. Спокійно, наче це була звичайнісінька горілка або вульгарний портвейн, випив півсклянки, тильним боком долоні витер губи й зауважив спокійно:

– Може бути…

Чоловік у сірому піджаку не стерпів нахабства:

– Оцінити смак такого коньяку може не кожен… – почав повчально й не без роздратування, проте партнер обірвав його досить безцеремонно.

– Маєте рацію. Я казав те ж саме в Марселі, коли французи запевняли нас, що немає кращого коньяку, ніж високосортний “Мартель”.

– У Марселі?.. – не повірив високий. – Ви?

– Так, ми їздили туди на кілька днів з Парижа.

Чоловік у сірому піджаку витріщив очі, певно, не мав наміру пригощати більше цього телепня у вишиванці, але, почувши про Марсель, передумав і потягнувся до пляшки. Почав наливати по другій, коли вибухнуло, і черевань стривожено озирнувся.

– Не звертайте уваги, – зупинив його власник пляшки, – гроза… За ваше здоров’я, шановний! – Дізнавшись про Марсель, він став поважати цього бевзя в нейлоновому капелюсі, який, мабуть, носили хіба що у віддалених селах.

Огрядний взяв склянку, понюхав коньяк і мовив наче й не до діла:

– Либонь, винищувач подолав звуковий бар’єр?

Він сприйняв вибух зовсім байдуже, як і всі в аеропорту. Сива жінка не відірвалася від газети, чоловік у темних окулярах, захопившись розрахунками, й не почув його, лише бабця біля входу стривожено перехрестилася, та одразу заспокоїлася і потягнулася до чоловіка в аерофлотській формі, сподіваючись, що той нарешті повідомить час вильоту до Одеси…

І ні в кого з них – пасажирів літака, що кілька хвилин тому мав узяти курс на Одесу, – ні на мить не виникла думка (та й звідки могла виникнути?), що цей вибух безпосередньо стосувався їх усіх.

А життя в залі йшло своїм плином – молодик у джинсах залицявся до офіціантки Наді, двоє у буфеті закушували щойно випитий коньяк, чоловік у темних окулярах задоволено посміхався, терзаючи цупкий учнівський папір золотим пером паркеровської ручки, сива жінка гортала “Ого-нек” і, певно, ніхто, крім бабці, не почув тривожного виття сирени на аеродромному полі.

2. Хаблакові набридли не дуже смачні борщі та стандартні біфштекси в управлінській їдальні й він вирішив обмежитися сосисками, кавою і булочками у кав’ярні, що містилася в підвалі одного із сусідніх будинків. До сосисок тут подавали завжди свіжу й міцну гірчицю, а каву буфетниця Клава – повногруда, огрядна, неповоротка, з сумними й добрими очима – варила пахучу. Вона знала Хаблаків смак, не питаючись, зробила подвійну, поклала на тарілку здобну булочку й кекс, посміхнулася ласкаво й побажала смачного, від цієї посмішки й щирих слів їжа справді ставала смачнішою, настрій поліпшувався, і Хаблак подумав: як часто успіх багатьох справ, розрахунків, винаходів залежить від доброзичливого слова якоїсь тітки Клави.

Хаблак хвецьнув сосиску в гірчицю і зажував повільно, бо мав досить часу. З’ївши сосиски, взявся до кави з кексом. На крутих підвальних сходах показався Льоня Кобиш. Лейтенант явно розшукував його – побачивши, щасливо посміхнувся. Та Хаблак удав, що не побачив ані Кобиша, ані його багатозначності, ковтнув кави й відкусив одразу мало не половину кексу, лише по тому підвів очі на лейтенанта, посунувся, звільняючи місце біля високого столика, та Кобиш заперечливо махнув рукою і гаряче видихнув йому у вухо:

– Дуй, Сергію, до полковника. Алюр – три хрести!

Певно, він гадав, що Хаблак отак от, жуючи, кинеться до дверей, полишивши каву, проте майор, уже здогадуючись, що трапилось справді щось серйозне й невідкладне (Каштанов не посилав би Кобиша, адже знав, що Хаблак за хвилин тридцять повернеться до управління), не відсунув чашку, лише спорожнив її двома ковтками, акуратно обтер губи рожевою паперовою серветкою і тільки тоді рушив до виходу, не забувши порадити лейтенантові:

– Бери, Льоню, дві порції сосисок. Свіжі й смачні. – Вийшов поважно, і лейтенант провів Хаблака затяжним поглядом – він, аби почув, що сам полковник Каштанов розшукує його під час обідньої перерви, звичайно, поквапився б, та майор Хаблак (майор у тридцять два роки, хіба багато таких!), певно, знав собі ціну, і лейтенант з повагою дивився йому вслід, поки не грюкнули двері.

Каштанов сквапно зиркнув на годинник, похитав головою і мовив:

– Негайно до Бориспільського аеропорту…

Хаблак здогадувався, що його знайшли в кав’ярні не для спасенної розмови з полковником, однак усе ж спробував накостричитися:

– Невже, крім Хаблака, в усьому управлінні…

Каштанов застережливо підвів руку.

– Нема часу, Сергію. Дробаха вже виїхав до аеропорту. Там перед посадкою стався вибух. Очевидно, хтось підклав вибухівку в багаж, але рейс затримався, контроль багажу відклали на півгодини, і міна, закладена в одну з валіз, вибухнула. Якийсь негідник хотів знищити літак у повітрі, мабуть, заклав у чемодан міну з годинниковим механізмом. Звичайно, – сказав полковник, – все одно цю міну виявили б перед злетом літака, проте збіг обставин: уже оголошений рейс відміняється і служба контролю забарилася з оглядом багажу. Міна вибухнула, й загинув один із вантажників. Коротше: крім Дробахи, до Борисполя вже виїхав прокурор міста. Просив підключити до розслідування саме тебе. Машина внизу.

Власне, полковник сказав усе, і Хаблак зрозумів, що немає ані хвилини, аби подзвонити й відмінити запланований на вечір похід у кіно.

Дробаха чекав біля виходу на льотне поле, він одразу побачив майора й замахав привітно обома руками, навіть підвівся навшпиньки, аби Хаблак помітив його. Певно, це б мало сенс у натовпі, а біля турнікетів стояло лише двоє пасажирів, один з них насмішкувато подивився на Дробаху і мовив, либонь, щось ущипливе, але слідчий не зреагував на відверте глузування. Що ж, цей тип у чорному шкіряному піджаку не знав, хто саме нетерпеливився поруч нього, та й звідки міг здогадатися, що низенький черевань у ношеному костюмі тягне за умовною ієрархією не менше, ніж на полковника, а може, й більше. Правда, вже через хвилину Хаблак зрозумів свою помилку, бо, привітавшись, Дробаха представив йому чоловіка в чорному піджаку:

– Павло Сергійович Деркач. Бачу – ви незнайомі. Павло Сергійович працює в науково-дослідному інституті криміналістики. Він – наш експерт.

Чесно кажучи, Хаблакові не дуже подобалися так звані вчені мужі від криміналістики, особливо такого, явно піжонського вигляду, проте нічим не виказав свого ставлення до Деркача, справедливо розсудивши, що зовнішність і перше враження ні про що не говорять.

– Кого чекаємо? – запитав Хаблак.

– Прокурора міста, – пояснив Дробаха.

Тільки-но мовив він ці слова, як з’явився прокурор у супроводі високого літнього чоловіка в формі – як виявилось, начальника аеропорту, і всі вони попростували до майданчика, де складали багаж для контролю перед завантаженням у літак.

– Скільки пасажирів мали летіти цим рейсом? – запитав Хаблак у Дробахи.

– Сорок чотири. І зважте, міну підклали до валізи комусь із пасажирів. Одному із сорока чотирьох.

– Звичайно, – погодився Хаблак, – який же дурень сам візьме її з собою. Надто розкішно для самогубства. А про те, що контролюються не тільки речі, які пасажири беруть з собою, а й весь багаж, злочинець не знав.